скрипка

Ранок зонову, звично, почався із таких знайомих нот...
Вона стояла на даху баготоповерхівки і грала на скрипці...
Їй зовсім не заважав дощ, їй не заважав крик розлючених сусідів, вона жила...

Мелодія припинилась від чиєїсь руки на струнах!

-Ти знову тут?!
-Мамо, відійди від мене!!!
-Ти що, не розумієш?! Це не нормальній стан!!! Ти хвора! Здорова людина, яка має хоть краплинку глузду не грає на скрипці на даху!!! Ти заважаєш людям жити!!!
-А вони не дають мені... - ледве чутно прошепотіла вона.
-Що?
-А вони не дають мені! Не дають мені жити!!! Віддай...
Вона вирвала скрипку із рук матері та пішла...
-Стій! Кому кажу! Стій! - не дуже молода жінка, зі зморшками старої бабці, мабуть від безкінечних переживань, кричала щоб зупинити свою дочку.
Та дівчина не чула, навіть не так! Вона не хотіла чути її голос... Вона зовсім не думала спинятися!

Музика, а точніше скрипка, стала її життям після того, як він пішов. Лише граючи його улюблені мелодії, вона жила по справжньому. Нехай крізь сльози, але жила. Їй було зовсім не боляче згадувати про нього! Навпаки, це нагадувало їй про те, що вона ще не зникла...

За деякий час...

Та ж жінка, готує обід.
Дівчина війшла до кухні...
-Ти зново вип'єш води та підеш?
-А що?
-Сядь поїж!!!
-Навіщо, я зовсім не голодна!
-Та що ж ти з собою робиш?! - знову не витримала жінка та підвищила свій голос до крику.
-Я? Нічого...
Дівчина байдуже вийшла з кухні.
А жінка, зі сльозами на очах, сіла на старезний стілець, який здавалося от-от розвалиться.
Трохи заспокоївшись, вона підвелась. Пішла до кімнати дочки,звелівши вимкнути плиту через десять хвилин. А сама одягнувши пальто кудись пішла...

Вже п'ять хвилин, вона звонила та стукала в двері. Нарешті їй відкрили.
-Добрий день Ольго Олександрівно. - відчинивши двері промовив молодий юнак,додавши - ви знову прийшли сказати, щоб я не чіпав вашу дочку?! Я не розомію, ми ж більше зовсім не спілкуємося!
-Ні, я прийшла зовсім не для цього!
-А навіщо?!
-Як би тобі сказати... Хм... Я прошу тебе повернутися до неї!
-Але...
-Поверни мою дочку до життя, я більше не можу бачити її такою! Вона постійно грає на скрипці, твої мелодії... Вона просто сходе з розуму, та здається, зникає... Зрозумій, я злякалася, коли в її житті з'явився ти... Викладач консерваторії классу скрипки, старший за неї на 7 років... Ти нагадав мені про її батька, який покинув нас коли Маріетті було два рочки...
-Ви чесно кажучи мене шокували...
-Ти повернешся?
-Ще питаєте? Я ж не краплі не розлюбив її... - посміхнувшись сказав юнак...Він одягнув чорне дракове пальто, та вийшов з дому.
Вони разом пішли, мабуть рятувати, загублену душу Маріетти.

Вона вийшла із дому, міцно тримаючи в руках футляр зі скрипкою. Зовсім не помічаючи нічого навкруги, підійшла до дороги, та вже почала її переходити, як перед її очима, на другому боці дороги стояв він, а поряд мама з посмішкою на обличчі.
Вона завмерла лише на мить але...

Ця мить була вирішальною, Маріетта зовсім не помітила автомобіль, який нісся прямо на неї з шаленою швидкістю...
У водія відмовили гальма...

Вони так і не встигли врятувати загублену душу, і лише скрипка...
Лише її скрипка повертає його до життя...