Коли тобi самотньо

  Коли тобі самотньо, ти починаєш робити дурниці. Перевірено!

  Самотньо – не обов’язково, коли ти вдома сама. Вдома ще можна витримати. Є книги, дурнуваті  телепередачі…  Клацаєш пультом, на екрані мигтять фрагменти чиїхось життів – може, придуманих, може, справжніх,– що тобі до того? А ти – в темряві кімнати, і хочеться плакати… Ніби нічого й не сталось… Та саме тому, що не сталось… А так хочеться! Хочеться, аби  сталось! Щось. Хоч що-небудь – але прекрасне! І зі мною… І щоб – про кохання!
  Інколи допомагають ідіотські жіночі романчики (інтелектуальна порнографія!) – завжди хепі-енд. І можна помріяти, уявляючи себе в ролі героїні. А якщо так проймешся, що аж заплачеш – то взагалі, вважай, пощастило: на сьогодні з тебе досить пригод…

  Гірше, коли ти  почуваєшся самотньою в колі друзів. Не байдужих – справжніх, які  люблять тебе, а ти їх. Але часом – вони поряд  і водночас так далеко!  Ти ж завжди весела, в центрі уваги, ніхто й не знає, як хочеться закритися в ванній і битись головою об стіну… Або пірнути просто в одязі, навіть «шпильок» не скидаючи, в ароматну піну – з головою. І не випірнати. Ану, скільки зможу витримати без повітря? Це майже як вночі в ліжку: просто стає лінь дихати, і ти лежиш, лежиш… І ніхто не чує, що ти не дихаєш. Байдуже… Сама дивуєшся… Може, обійдемось без наступного вдиху?

  Коли самотність вже готова накрити тебе з головою, рятуєшся від неї на вулиці. Просто йдеш. Темними вулицями або яскраво освітленим проспектом – неважливо. Все одно ти тут нікому не потрібна. Люди мигтять за вікнами яскраво освітлених тролейбусів, сидять у кав’ярнях (тебе туди ніхто не запросить!), прогулюються з коханими чи просто кудись йдуть… Відрізняються від тебе тим, що у них є мета. А в тебе – напрямок пересування…  В такі моменти ти нікого не боїшся: ні самотніх, як і ти, ексгібіціоністів, ні сексуальних маніяків (не з нашим щастям!), ні галасливої банди задерикуватих юнців…  Останні найбільш небезпечні. Не раз доводилось тікати від ошалілих підлітків, які зовсім втрачають здоровий глузд від почуття вседозволеності й стадного інстинкту.  Дивом вирвавшись із їхніх липких обіймів, готова визнати, що таки дурна: чого лазити поночі? Які пригоди можуть чекати? Тільки такі… Але все одно – хоч щось! Аби відчувати, що ще жива! Що ти – не привид, що – видима.

  Твою реальність засвідчують і мірний цокіт височенних підборів, і тіні, що перестрибують через  тебе під ліхтарями, і мозаїка твоїх образів у вітринах… Не йдеш – «пишеш»: така гарна, загадково-романтична… І здається, що всі повинні б милуватися тобою, твоєю звабливою ходою… Чому ж ти нікому не потрібна?!!

  Коли сіра тоскність піднімається вище грудей і вже ось-ось поглине тебе з головою, згадуєш, що потрібно дихати. І робиш дурниці… Наприклад, знайомишся на вулиці з не дуже привабливим дядечком – аби тільки поспілкуватись, а потім не знаєш, як його «культурно» здихатись. Або підбираєш бродячого собаку, няньчишся з ним цілу ніч: годуєш, миєш, вичісуєш бліх – а вранці він втікає від тебе під час першої ж прогулянки. Можеш підібрати п’яничку, з тими ж добрими намірами, застосовуєш такий самий набір «добрих послуг», як і з попереднім гостем (до речі, стосовно бліх – не завжди виняток), та наслідки майже завжди – інші. Моя порада: підбирайте краще собак! Вони шляхетніші…  І ті, й інші спустошать холодильник, попсують ваші речі, можуть навіть підмочити килими – але собака не вкраде ваші єдині золоті сережки…

  Дехто намагається забути свою самотність за столиком бару. Це коли напиваєшся до зелених чортиків  і тобі досить весело в їхній компанії. Коли у дзеркалі бачиш двох себе – і ти вже не самотня! Або коли тобі настільки хороше, що потім нічого не пам’ятаєш.  Це добре. Можна не соромитись… Але нікому не раджу такий спосіб забуття – можна назавжди загубитись…

  І ще – телефон.  Чому так важко подзвонити тій єдиній людині, котру насправді хочеш почути?  І побачити. І відчути…  Боїшся розчаруватись? Чи розчарувати?
Він каже, що завжди тобі радий. А сам не відповідає на дзвінок…

  Чому ти можеш бути милою, привабливою, сексуальною, натхненно-небезпечною з усіма чоловіками на світі – від випадкового перехожого, що витріщається на тебе на автобусній зупинці, до суворого боса, вибагливого і постійно невдоволеного, – а з Ним, єдиним, важливим для тебе, стаєш непомітно-звичайною, розчиняючись в коханні до самозречення?
Блукаєш темними вулицями, але і близько не підійдеш до Його будинку… Телефонуєш тіням з минулого, бо впевнена: вони будуть раді почути твій голос. І сама перетворюєшся на тінь… з минулого… з Його минулого…

  І беззахисній твоїй тіні, поглинутій сумним світом самотніх привидів, не дано побачити поруч світлого янгола, теж перетвореного на тінь – світлу тінь… твою…

  Ти не помічаєш кохання в його очах. Що взагалі ти здатна помітити? Втоплена в холодних водах самотності, дивишся на світ через товстий шар криги...

  Його самотність незрівнянно більша.  Ти ще чекаєш – чогось… когось… А він знає, що чекати йому нічого… Чому ж тоді його тінь поряд з твоєю?

  Надія помирає останньою…