с. н. жно

Привіт, я кінець осені. Останній подих бузково-сріблястого туману. Я твій чарівливо-прохолодний вечір і зігрітий бергамотово-терпким настроєм ранок. Я – то твої нерозбірливо обрані в метушні мрії, які ти відкладеш у довжелезну шухляду, з поламаними парасольками і старими щоденниками. На таку собі пам'ять. Ти пробачиш мені мої забавки, на шталт безсонних пів місяцевих блукань і ранкових зізнань. Буде тобі, листопадова.

Завтра твоє підвіконня припорошить зимовими листівками, а змерзлі пташки щосили будуть битися у шибку. Ти споглядатимеш, на цното-білі простирадла вулиць, згадуючи щось своє. Потім зібравши в оберемок старі фотографії та пошарпані/пошматані записи, заб’єшся під батарею, уп’єшся жадними очима у блискіт глянцю, крізь затьмарений погляд, тремтячими пальцями нещадно почнеш чеканити рядок за рядком. І воно тебе не відпустить. Цей вогонь живе в тобі, дає тобі жагу і відіймає наснагу. Будеш блукати, богом забутими місцями твого зів’ялого тепер містечка. Пити каву в тепленьких кав’ярнях і ховатись у темних книгарнях. Зустрінеш сам не знаєш кого, і оскаженівши хуртовина занесе вас у вузьку вуличку, притисне тілами, розмаже по ветхим стінам старезних будинків. Сплете ваші руки до болі у кісточках, зітре муляжі вашої хтивості, склеїть солодкою патокою ваші губи в несамовитих поцілунках. А потім оббере вашу душу, як привокзальний злодій і залишить голими вмирати, на околицях скрижанілих почуттів.

Ти будеш засипати попільничку сивим снігом, пускаючи губами у вітальню блакитно-сірий шлейф смутку нерозділених ночей. Потім закидаєш себе запиленими книжками, сховаєшся під барвистими ковдрами і будеш тікати у примарний всесвіт шелесту сторінок. Сніг замкне твою спечену душу в обіймах зими, помалює на ній льодяні візерунки. Навіть лютий холод може зігріти. Манить, мінливо, марніти. Забудь про все на світі,кристалізуйся.

Все буде с/ніжно.