Освiдчення

Субота. Сімнадцята година. Лежу на дивані, читаю книжку. Планів на вечір ніяких. «Як можна зустріти свою долю, валяючись на дивані?» – свариться зі мною подруга, давно заміжня, зараз втретє вагітна. «А як можна зустріти свою долю, шляючись по барах?» – моя постійна відмовка.
Справді, де можна познайомитись з нормальним хлопцем? Особливо, якщо живеш у невеликому містечку, де ввечері вийти нікуди, хіба що в один з так званих барів, до того ж, коли тобі скоро тридцять (страшна цифра!), і ти вже досить розумна, щоби розпізнавати ницість, тупість, обмеженість… І навіть якщо бути не дуже прискіпливою, шансів знайти гарного чоловіка майже нуль, всі вже давно розібрані, а на тих, що залишились, дивлюсь з пересторогою: що в них не так?
То краще вже лежати на дивані, покладаючись чи на непередбачуваного Амура, чи на подруг, настільки небайдужих до твого особистого життя, що інколи починаєш замислюватись: може, вони просто заздрять твоїй свободі, тому й намагаються затягти до трясовини «подружнього раю»?..
Із дрімотного заціпеніння вириває телефонний дзвінок. Дивуюсь: Толик згадав! Чого б це? Ми так давно не бачились, що я навіть погано пам’ятаю, який він. Познайомились два роки назад на ювілеї у спільних знайомих. Здається, він був досить привабливий: високий, стрункий, приємне обличчя… Одружений. Але чомусь тоді був сам. Цілий вечір упадав за мною, так що я навіть дозволила йому провести мене додому. Дала свій номер телефону, але на каву не запросила, чим дуже здивувала захмелілого кавалера. Пам’ятаю, він обурився: «То що, мені вертатись додому?» Ніби він міг залишитись…
– Привіт, сонце!
Як не дивно, одразу впізнала його голос.
– Привіт!
Цікаво, що йому потрібно? Та ні, смішне питання. Зрозуміло, що. Те саме, що й усім чоловікам від жінок, тим більше суботнього вечора…
– Я скучив. Можна, я приїду? – одразу в наступ.
– Ти де?
– Я на дачі. Та це неважливо. Я зрозумів, що більше не можу без тебе. Ти – кохання мого життя! Сонечко, виходь за мене!
Якщо в перші секунди розмови мені було цікаво і навіть приємно, то тепер «раціо» одразу взяло гору:
– Ти, мабуть, помилився номером? Ти знаєш, до кого дзвониш?
– Що ти таке кажеш, квіточко? Звичайно, знаю! До тебе! Ти єдина радість, єдиний теплий промінчик, який зігріває моє розбите серце! Нікого в мене не залишилось більше, тільки ти.
– Ти що, посварився з дружиною?
– Так, ми розійшлись. Тепер я вільний і хочу бути з тобою!
«Він, мабуть, напився з горя і сам не знає, що верзе», – розмірковую. Але шкода кидати людину в такому стані.
– Нічого, помиритесь. Завтра ти прокинешся – і все буде інакше…
Не слухаючи, Толик починає вигукувати:
– Кохана, я зараз приїду!
– Куди ти приїдеш? Ти ж пив.
– То й що? Сьогодні ж свято, субота!
– Не роби дурниць! Тобі не можна сідати за кермо.
– То я викликаю таксі. Кажи, куди їхати.
Звичайно, він міг забути мою адресу. Всього раз проводжав мене додому. Потім декілька разів телефонував, але я відкидала пропозиції зустрітися: одружені чоловіки – для мене табу.
Жалість – страшна річ: я вже роздумувала, чи дати йому адресу… Як раптом Толик спитав:
– А ти знаєш, як мене звуть?
І тут я все зрозуміла! Посварився з дружиною, напився, а тепер шукає жіночої ласки. Мабуть, всіх подруг перебрав, доки натрапив на мій номер. Цікаво, як я у нього записана?
– Тебе-то звуть Толик, – сміюсь. – А от як звуть мене? Ти до кого дзвониш?
– Квіточко, сонечко! Вибач! Зараз буде величезний букет троянд – і я до тебе приїду!
– Куди ти приїдеш?
– А ти де живеш? Куди скажеш, туди я й приїду!
Виходить, він навіть імені мого не пам’ятає. І не уявляє, до кого телефонує, кому вішає локшину на вуха. Але навіщо такі крайнощі? Міг би просто запросити кудись чи самому напроситись «на каву», а він одразу: «Кохаю! Виходь за мене!» Переграв…
– Ти що, справді навіть не уявляєш, хто я?
– Сонце, та яка різниця? У тебе такий гарний голос! Ти, мабуть, красуня!
Оте «мабуть» веселить найбільше: та для нього зараз усі – красуні! Можна було б, звичайно, трохи погратись, як кішка з мишею, пококетувати… Та Толикові пощастило, що книжка попалась цікава.
– Добре, приїжджай, я тебе чекатиму: Коцюбинського, 54, квартира 89.
– А де це? – чую здивування в голосі.
– Як це – де? А ти куди їхати зібрався? У Вінниці, звісно.
– Ти що там робиш? – дивується ще більше.
– Живу. Чи для твого кохання це задалеко?
– То що, сонце, ти приїхати не збираєшся? Зустрілись би, поговорили…
– Ні, хто мене пустить саму до Кам’янця?
Пауза затяглась. Уявляю, як він не знає, що б таке вигадати, аби завершити непотрібну вже йому розмову…
І знов жіноча жалість переважила злорадство: вимикаю телефон. Сміючись, берусь за книгу. Таки цікава! От тільки погано, що я завжди знаю наперед, якою буде розв’язка…