Без назви

    Він не вміє так любити, як  хотілося б тобі. Він не такий. А хто у тому винен, що ти собі вимріяла образ, а поки підросла, то мода на «могіканів» втратила будь - яку актуальність. Продовжуєш абсорбуватись до навколишнього світу, але як це важко дається!
     Твій власний світ – придуманий тобою, живе лише в навушниках і в буці з  «твоїм» же  кіно. І не покидаєш свято вірити в мрії, але ти, очевидно, ще не знаєш – вони  не завжди збуваються.
   Повторюєш як рядки з молитви : « Я не заслуговую на абанацію ». Але, на жаль, тебе ніхто не почує, а найгірше –  не зрозуміє.
 Долітають останні акорди, з до болі вивченої і просоченої наскрізь музики, ти дивишся йому прямо в очі, і вже себе не контролюєш. Він в тобі, він поруч. Але чому так боляче? Чому так віє від нього холодом?
 Його любов аджіорна, і від цього почуваєшся відчуженою, бо з ніким не можеш відчути того тепла, якого хочеш. І щонайприкріше – на яке заслуговуєш.