Осенняя сказка

Однажды я с родителями поехал в лес. Стояли последние дни «бабьего лета». Родители охотились за грибами, а я присел на бугорочке…и что ли задремал? Солнышко светило так ласково, листья опадали и кружились в воздухе так успокаивающе. Вдруг, совсем близко я услышал голоса и такими они были необычными, чудными. Присмотрелся внимательно, а вокруг никого нет. Кто же это разговаривает? Встал – все затихло, никого не видно. Снова сел, глаза зажмурил. Вдруг слышу – опять разговаривают. Тоненький голосок так жалобно проговаривает: «Листики мои облетели, а как же я буду без листиков? Спать хочу, вся дрожу от ветра» А другой голосок так бодренько проговаривает: «А у меня иголочки - хвоиночки, как были, так зелененькие и остались. И петь хочется, и танцевать что ли. Что же это будет со мною? Я не выдержал и поднялся опять. Посмотрел, а там за холмом растут два маленьких деревца – веточки: одна березка, другая елочка. И никого вокруг. Вон оно что. Это же деревца разговаривают, как люди, а, главное, я их понимаю. Тут и родители вернулись с полными корзинками грибов, наохотились, стали звать меня на перекус. Отец позвал, что бы помог разжечь костер. Я даже испугался, где же дрова будем брать. Сгорят мои знакомцы-деревца, или затопчем. А отец снова торопит. Беги скорее за те вон елочки, там много веток сухих нападало да смотри живые деревья не ломай. А ты, что, спросил я, тоже знаешь, что деревья живые? А как же, знаю, шепотом ответил отец. Я еще малым слышал, как деревья разговаривают, и видел, как березки и елочки плачут: первые соком-слезою, вторые янтарем-смолою. Тогда я уже спокойно пошел за хворостом, но перед этим все же взял  прутики, да и отгородил эту березово-елочную малышню частоколом, что бы ее ногами случайно не затоптали.

ОСІННЯ КАЗКА
Одного разу я з батьками поїхав до лісу. День був чи не останнім з «бабиного літа». Батьки полювали на гриби, а я присів на пагорбі… і чи задрімав? Сонечко світило так яскраво та лагідно, листя кружляло у повітрі так заспокійливо. Раптом я почув якісь голоси і такі вони були чудернацькі… Придивився, а навкруги нікого немає. Хто ж розмовляє? Встав, все затихло. Знову сів, очі прижмурив… Аж чую, знову розмовляють. Тоненький голосок так жалібно промовляє: «Листячко моє облетіло, а що ж то буде без листячка? Спати хочу. Холодно, уся тріпочу» А інший так жваво промовляє: «А у мене хвоїночки, як були, так зеленими і залишилися. І співати хочеться. Що ж то буде зі мною?» Я не стерпів і підвівся знову. Подивився, а там за горбочком ростуть дві маленькі деревинки-гілочки – одна берізка, інша ялиночка. І нікого навкруги…Он воно що! Це ж деревинки розмовляють, як люди, а головне, я їх розумію. Тут і батьки повернулися, кличуть на «перекус». Батько покликав, що б я допоміг йому розпалити багаття. Я аж злякався, а де ж дрова братиму. Згорять мої знайомці… А батько знову підгоне. Біжи мерщій, каже, за оті ялинки, там багато віток нападало, та дивись, живі дерева не ламай. А ти хіба знаєш, питаю я, що дерева живі? А як же, знаю, пошепки відповів батько. Я ще малим чув, як дерева розмовляють і бачив, як березки і ялинки плачуть – перші соком-сльозами, другі – бурштином-смолою. Тоді вже я спокійно пішов за хмизом, але перед цим все ж таки взяв я хворостинки та обніс цю малечу частоколом, щоб її часом ногами не затовкли.