Про iнновацiю та iнвестицiю

Спочатку – про інвестиції. Та – про «інноваційний тип розвитку»…

Кількість заклинань, мантр, – а, кажучи прямо: нікчемних балачок, чи то свідомо (скорше), а чи то по причині абсолютної тупості виголошуваних стосовно важливості, необхідності, пріоритетності еtс. інвестицій з різних джерел: зі шпальт часописів, суто декларативних «постанов та рішень», «програм та концепцій», з високих і не дуже трибун «очільниками нації», «експертами з усього», журналістами і т.д. і т.п. – вже давно не лише не цікаво, але, навіть – і не смішно.

«Ефективний інвестор», «зарубіжний інвестор», просто інвестор...

Звідки? З якого переляку?

Чи ж для того на протязі останніх двох десятиліть системно, програмно, планомірно (планово!) понищувалось і продовжує понищуватись все в Україні: економіка, наука, культура, освіта. Свідомо створювалась/створюється пустеля натомість культури, – суціль Невада (Сахара, Негев, Гобі, Кара-Кум). Понищувались актуальні та потенціальні суперники та конкуренти. Розчищалась (зачищалась) територія як ринок для чужих товарів, ідей, послуг. Всього чужого. Ось – надмета 85% імпорту, «ринку», «демократії», «лібералізму», «загальнолюдських цінностей» та іншого, – без ліку, – ідеологічного та політичного мотлоху та непотребу, що він ось вже два десятки років поспіль як захлеснув та продовжує, подібно до сельового потоку, захлестувати Україну. Про культурні нечистоти імпортного та вітчизняного походження і говорити нічого. Сучукрліт, сучукркіно, сучукртеатр, сучукрвсе…

…У суверенній (незалежній, ще якійсь) країні не сіють, – на відчуженій від землероба землі, – десять років поспіль по соняшниках – соняшники; в ній не щезає, – як корова язиком злизала, – в режимі свідомо влаштованого демографічного геноциду (свідомо проваджуваної депопуляції) за 20 літ – понад 7 мільйонів «маленьких» українців; її не перетворюють цілеспрямовано у лімітроф, з якого, виснажуючи надра (вугілля, енергія, руда), вбиваючи в шахтах та біля мартенів залишки вітчизняного робітничого класу, гублячи довкілля – висотують, викачують, женуть за кордон (мільйонами тон) перший переділ; тут не ходить, – як через прохідний двір, – незчислена кількість чужеземних валют (в Кримінальному Кодексі УРСР було кілька «валютних» статей. І всі – «розстрільні»). До слова. За всю історію свого існування курс гривні до долара обвально зрушувався п’ять разів, себто девальвувався (здешивився) в 4 рази. Вбита зумисне і свідомо індустрія високих переділів: верстатобудування, приладобудування, авіабудування, кораблебудування, ракетобудування, електроніка і т.д. – без ліку. Де «Арсенал», де ВО «Більшовик»? Артема? ВЕДА? ВУМ? ВО ім. Корольова? Точелектроприлад, Буревісник, Маяк, Радар, Хартрон, Турбоатом і т.д. – без ліку?!! Вбиті.

КПІ і йому подібні флагмани підготовки вітчизняної технічної інтелігенції, інженерного корпусу вбивати не треба. Скоро самі тихенько сконають Кому вони потрібні в країні, де замість індустріального – майже ідеальний місячний пейзаж?!

Нема галузей – немає галузевої науки. Від науки академічної – купка попелу. Наука ВНЗешна, – як і самі ВНЗ, – ще животіє і скніє, завдячуючи виключно тим жалюгідним «контрактним» грошам, що їх ще вдається залучити, – вилучити з
дирявих кишень трударів, – (адже у народу нашого – нездолимий потяг до освіти) і струмочки яких щорічно, – і обвально, – міліють. Бо народ у масі своїй – стрімко озлиднюється. Пауперизується. Люмпенізується.

Т.з. національна еліта (політичні, економічні і т.п. зверхники) своїх дітей вчать на Заході, а вкрадені тут цінності (включно: гроші) – ховають в оффшорах. Приблизно 2/3 студентів шановного, з більш, аніж 100 літньою історією столичного ВНЗ на питання соціологів про бажання після закінчення навчання виїхати на ПМП за кордон, життєрадісно відповідають: «Так». Оце вам і вся «любов до вітчизни» вкупі з патріотизмом.

Із трьох видів виробництва: речей, ідей та людей, останній є найскладнішим. Подібна констатація є очевидністю. По-перше, у продукуванні людини, – яка, як те вже добре відомо ще від часів Л. Фейєрбаха, не народжується, але постає, – в знятому вигляді утримуються два попередні види продукування. По-друге, людина (люди, людство) – то є найскладніше утворення зі всіх сущих в земному випадку матерії. Вже й сказаного вповні достатньо для висновку: все, що відноситься до філософського людинознавства та суспільствознавства, складає осереддя філософської (ми ведемо мову виключно про філософію наукову, хоча у філософії донауковій та у «філософіях» антинаукових, псевдо-, квазі- еtс. наукових не бракувало та не бракує людинознавчих та суспільствознавчих інтенцій) проблематики, що її узвичаєно кваліфікувати як гуманітаристику. Ми повністю поділяємо висновок видатного філософа радянської доби Генріха Степановича Батіщева: «Лише для того, хто нічого не втямив у науковій філософії, справа може видаватися таким чином, буцім-то в ній є бодай одне слово, яке є гуманістично нейтральним». І то є суща правда.

Людина не народжується, людина постає. Цей процес поставання, процес вкультурення та окультурення, процес соціалізації (процес індивідуалізації суспільного та усуспільнення індивідуального) своїм осереддям, своєю найбільш концентрованою формою має освіту. Дошкільну, шкільну, пошкільну. Аніскільки не применшуючи роль та місце численних інших факторів та інститутів, – сім'ї, держави еtс. – констатуємо очевидне: успіх, – або ж неуспіх, – у справі формування повноцінної: цілісної (людина – ціль), гармонійно розвиненої, творчої особистості, – а, відтак, і загалу, і суспільства (людства) в цілому, у вирішальній мірі визначається постановкою справи освітянської. А вона нині відверто понищується.

…Які інвестиції? Звідки?! Навіщо?!! Ще раз повторюю: зовсім не для того понад 20 літ чинилось і діялось те, що у всіх у нас на очах і на пам'яті... У нас навіть капіталізму у його головному вимірі: бутті економічного капіталу як самозростаючої вартості... і близько немає. Покажіть мені пальцем на зведений (пущений в дію) за вказаний період новий завод, фабрику, ГЕС, ТЕЦ, АЕС, театр, стадіон?! Кілька стадіонів до ЧЄ-2012 не в рахунок: люди наші і ще й допріч гадають: «що це було?»… Ніц. Ну, звісно, зведені модерні корпуси «Реємстма», «Кока-Кола», «Оболоні», «Хортиці».

Завались цигарками, залийся пивом, колою та горілкою дешевими, Україно... Оце й уся «модернізація» наша вкупі з оновленням. З ринком, лібералізмом та демократією. З долученням «до Европи». І т.п. маячнею місцевих русофобів. Членів профспілки смердякових. Котрі дуже самовпевнено називають себе українським політикумом та українською інтелігенцією. Ну, хіба що в лапках.

 Чи пройдена вже Україною «точка неповернення»? Чи перейшла вже кількість «падіння», «падіння», «падіння» у якість: розпад? Незворотність? Ще ні. Але вже дуже близько до того. Чому «ні», я говорити, вказувати, а тим більш – доводити, не буду. Не входить у мої плани допомогати відповідним силам (і «тут», і «там») вщент добивати Україну. Є потенційні кластери, потенційні «точки відтворення», «пояси росту», «клітини регенерації». Є. Але ще трохи часу і зусиль: і не буде. Ніц не буде...

Втім, як мовиться: «бажати не зашкодить» (рос: «хотеть не вредно»). Нехай продовжують «хотіти»: доруйновують, дорозбещують, допродають, дозвироджують...

Гадаю, сумно, а, якщо зайдуть надто далеко – то дуже сумно, ці подвиги закінчаться. І для України, і, особливо – для її «звитяжних героїв-розбудовників». Все на те вказує. І ця симптоматика (ну, що вказує) щодень і незворотньо – наростає. Кіна не буде. Скінчилось кіно під назвою: чергова спроба запхати дійсну історію, історію, що народжується (суспільство дійсного гуманізму) назад. В передісторію. В реальний антигуманізм.

...Який ресурс є в України (і, звісно, не лише у неї; в тій же мірі це стосується і Росії, і багатьох інших країн, що вони за два останні десятиліття були відкинуті у своєму поступі ледь що не до 50-х років XX століття)?

Цей ресурс – творчість. І ближчим чином: інноваційний спосіб (шлях, тип, режим) розвитку. Відтак, кілька міркувань щодо феномену твочості. Проблеми творчості. Феномену, теми, проблеми що їм віддано ось вже понад 40 літ мого свідомого життя у філософії. Пригадую, докторська дисертація (1994 р.) моя так і називалась: коротко і зі смаком – «Творчість як предмет філософського дослідження». Та й після того я не сидів, склавши руки. Ну, то й хто ж мені може розповісти про творчість щось таке, чого я ще не забув?!

Спроби ж «філософування» місцевих зрощених на постмодернізмі "філософських" класиків на подібну тематику дуже нагадують мені ті простобріхування та просторікування стосовно політики, економіки etc., що вони нині: на кожній сторінці бульварної писанини (байдуже, чи то на жовтому неякісному папері, а чи то в «глянці»), в кожній програмі незчисленних каналів ТБ, в інформаційному шумі та флуді електронних видань.

Отож, творчість є основний, – може: єдиний, – ресурс, засадничий ресурс відродження України. Так, відродження (це аномалія), яке детермінується, спричиняється аномалією іншою: звиродженням. Повторюю: свідомим, зумисним, планомірним.

Дослідження питань, пов'язаних зі становленням практичної всезагальності творчості; всезагальності, яка може здійснитись, актуалізуватись при відповідних умовах в безкінечній багатоманітності форм безпосередньої соціальної дійсності (в безкінечній багатоманітності форм культурного одиничного) в їх власне філософській постановці передбачає одну, але вельми принципового характеру, умову. Суть цієї вихідної умови полягає в тому, що творчість в її філософському розумінні повинна неодмінно розглядатись не в значенні (сенсі, якості) однієї з предикатннх характеристик людської діяльності (а саме такий підхід до розуміння творчості є найбільш усталеним в сучасній філософській літературі з даної проблематики), але як сутність та істина цієї діяльності, як єдино достойний людини безпосередньо суспільної (повністю усуспільненої) та суспільства олюдненого спосіб їх взаємобуття. Співбуття. Іншими словами – як найбільш розвинена форма розвитку, як спосіб буття дійсного гуманізму. Як спосіб здійснення гуманізму.

Звісно, що у даній розвідці ми не будемо викладати, – навіть побіжно та тезово, – бодай дещицю з того, що напрацьовано нами за вказаний період. Обмежимось посиланням на кілька (з більш, аніж 300) своїх робіт, де ця проблема викладається найбільш повно та систематизовано. Власне, це не посилання, а відсилання. Працюйте.

1. Новиков Б.В. Свобода как жизнь понимающая;

2. Новіков Б.В. Творчість як корисне здійснення блага через істину у красі;

3. Новиков Б.В. Развитие: движение, деятельность, творчество;

4. Новиков Б.В. Кто спас СССР?

5. Новіков Б.В. Філософія як теорія та методологія творчості;

6. Новіков Б.В. Творчість як спосіб здійснення гуманізму.

…Виникає природне питання: чому ж суспільство, яке проголосило теорію дійсного гуманізму програмою свого життя і заплатило таку неймовірну ціну, принесло на олтар його побудови такі незчислимі жертви, страждання, нестатки, на практиці виявилось чимось, суттєво (аби не сказати – радикально) відмінним від суспільства дійсного гуманізму?

Звісно, що задаватись такими питаннями значно легше, аніж бути спроможним хоча б у першому наближенні істинно відповісти на них. Тут чинники та детермінанти порядку соціального, економічного, політичного, ідеологічного, психологічного... Словом, роботи, і аж ніяк не лише для одних філософів (хоча для них – в першу чергу) – непочатий край. Втім, ми ставимо перед собою завдання більш скромне та спеціальне і тому спробуємо варіант вирішення його, що він безпосередньо випливає з предмету даної розмови.

Власне кажучи, відповісти на дане питання вірно, відповісти істинно – це і означає поставити точний діагноз тієї важкої хвороби, яка вразила наше суспільство, зумовила його кризовий, якщо не сказати – катастрофічний стан і яка на мові політиків та публіцистів характеризувалась як його, суспільства, аномалії та деформації. Гадаємо, міра цих деформацій якраз і тотожна мірі розузгодженості між суспільством дійсного гуманізму «по сутності», «по ідеї», «по науці», і тим, що є практично наявним. Саме наявність та поглиблення і розширення цієї розузгодженості, як ми всі ще добре пам'ятаємо, викликала свого часу до життя і ідею та концепцію, і практичні зусилля нашого суспільства по його оновленню, очищенню, перебудові... Куди потому підлі та лукаві почали спрямовувати та каналізувати ту енергію, що з того вже вийшло, виходить та ближчим часом вийде – те сьогодні для все меншої кількості людей – таємниця... Завтра – не буде таємницею ні для кого. І залишаться наодинці зі своїми зусиллями зупинити історичний процес (і прогрес) лише свідомі суб'єкти таких зусиль, щуролови з сопілочками в руках, котрі свідомо та зумисне завели народ трудовий у вовчу яму, замасковану під «перебудову»...

Отже, саме факт вищеозначеного розузгодження між належним та сущим викликав до життя концепцію та практичні зусилля по оновленню нашого суспільства. Чим же зумовлюються, чим живляться ті процеси та сили, котрі зумовлюють гальмування та деформації розвитку суспільства, яке поставило за мету існування практичної всезагальності дійсного гуманізму? В чому полягає, так би мовити, «енергетика» цих процесів?

Чинників, які до того призводять, немало, але головний полягає в розтринькуванні, недоборі, своєчасному суспільному незапотребуванні і суціль – в свідомому затоптуванні та понищенні творчості у всіх її безпосередніх формах, проявах та видах. З чим би в кожному конкретному випадку ми не мали справу: з проблемою «недостовірної людини», або що є те ж саме – з проблемою: «людини не на своєму (а, отже – на чужому) місці»; з пошестю бюрократизму і способом існування останнього – корупцією та протекціонізмом; з безгоспним суспільство – та людинознавством (яка ж це наука, якщо її висновки та рекомендації приречені на те, аби плентатись у хвості попередньо прийнятих політичних, управлінських тощо рішень і виконувати суто апологетичну функцію); яка ж це наука, якщо вона не передбачає авторства ідей, їх обліку та захисту хоча б по типу існуючого, – хоча й там – сміх і гріх, – авторського права на винаходи та відкриття в царині наук природничих та технічних; з новатором, перетвореним чинобратією в нещасного митаря (згадаймо, що в нас коїться лише в такій доволі локальній сфері творчості, як творчість науково-технічна). А що діється на ниві нашого просвітництва, а в царинах творчості наукової, художньої, політичної, словом –будь-якої. А яке громаддя марнотратства має місце щоразу, коли в черговий раз намагаються залучити людей до «всенародного обговорення» тих чи інших питань, програм та законів нашого життя (їх проектів). Саме по собі таке прагнення – прекрасне, є показник істинного демократизму суспільства. Але що ж відбувається потім, коли щирі душі відгукнулись, одізвались, висловились? Відучили народ. Відучили тим, що не враховували пропозицій слушних; тим, що анонімізували процес; тим, що не навчились (не спромоглись) достойно (матеріально, морально, особистісно) підтримувати людей активних, небайдужих, творчих. Було переведено на пси, на ніщо, знічевлено такий, лише нашому суспільству притаманний атрибут, як безкорисливість, діяльність, як її прийнято було називати, «на громадських засадах». Ми припустились до її виродження саме тим, що надміру та нещадно зловживали нею, латаючи дірки чиєгось невігластва, нехлюйства, марнотратства, відвертого злодійства. Відвертої підлоти. Тим, що не заохочували і не підтримували її, а де намагались це робити – діяли невміло, незграбно. Натомість – маємо повне засилля брудно-крамарського відношення до будь-якої суспільно-необхідної діяльності. Суєтно та поспіхом закопали (поховали) ще живою таку форму відношення в-та-до праці, яку називали соцзмаганням. А надаремно, оскільки змагальність – в природі, в єстві людини. Його можна і потрібно було реформувати, вдосконалювати, розвивати. Людина ж бо не хлібом єдиним. І не карбованцем, а чи то доларом. А поховавши таку форму сутнісного самовияву людини в праці, ми під корінь підсікли мотиваційні до неї спонуки та рушії. Ні, нерозумні нинішні «капіталізатори», а насправді – лукаві суб'єкти ліквідного бізнесу: могли б додуматись, що навіть красти (вибачаємось: приватизувати, роздержавлювати, акціонувати, лихварювати, комерціалізувати) можна лише до тих пір, поки ту споживчу вартість, той продукт хтось продукує.

Цей сумний реєстр, цей волаючий мартиролог загубленої, ненародженої, знічевленої, знищеної та знищуваної (щороку, щодень, щогодини) творчості, можна продовжувати до безкінечності.Але ж: поки живу – надіюся. Але ж: лупайте сесю скалу...

Відтак, можна констатувати наступне. Проблема творчості в останні десятиріччя владно зайняла одне з провідних місць у царині дослідницької проблематики сучасної філософії. Їй присвячені сотні наукових розвідок всіх масштабів: від лаконічних повідомлень на численних наукових зібраннях (конференціях, симпозіумах, конгресах), присвячених безпосередньо творчості, до ґрунтовних монографій; від стрімко наростаючої кількості статей в наукових філософських часописах, до невпинного збільшення числа дисертаційних (докторських та кандидатських) досліджень.

І такий рішучий поворот «обличчям до проблеми» є зовсім не випадковим явищем, або ж результатом простого збігу обставин, не кажучи вже про те, що в його основі – мотиви та міркування кон'юнктурного порядку.

Ні, саме життя суспільства об'єктивно та владно підводить філософський загал до необхідності (і не в режимі «час від часу», а в систематизованій, з перманентним наростанням зусиль, формі) звертання до того безмежного багатоманіття проблем, завдань, питань та тем, що воно інтегровано може бути репрезентованим як «проблема творчості».

Дана ситуація зумовлена дією численних чинників, але, попри всю їх розмаїтість, визначальним є один: на постановку питання у формі «що є творчість», «сутність творчості» дослідницька прерогатива об'єктивно належить саме науковій філософії. Це пов'язано з тим, що творчість являє собою найбільш розвинену форму розвитку соціальної матерії, є спосіб існування та здійснення дійсного гуманізму, а, отже, міра, в якій вже склалась практична всезагальність творчості, тотожна мірі, в якій практично всезагальними є такі іманентні визначення дійсного гуманізму, як свобода, соціальна активність, дійсна історія, буття особистості в якості цілісної людини, в якості цілі, в якості носія суб'єктності.

Можна сказати більше: в умовах сучасного соціально-економічного становища, культурно-духовної, політичної, екологічної і т. ін. ситуації, в яких знаходиться людство, те, що ще вчора давало змогу прогнозування як безпосередніх, так і відносно віддалених перспектив та напрямків його розвитку; здавалось цілком певним та визначеним, сьогодні ставить під знак питання саме фізичне його, – людства, – виживання та подальше існування.

Саме в цих умовах надзвичайно актуальним, ми б сказали – гостро нагальним є завдання виявлення всього того потенціалу, котрий акумульований у феномені творчості. Допріч всього це зумовлено тим передчуттям (і передчуттям зовсім небезпідставним), що відповідь на невимовлене питання: що сьогодні в спромозі врятувати світ, може бути лише такою: світ врятує творчість. Врятує від економічного занепаду, політичного озвіріння, соціальної деструкції, духовного розпаду, морального розбещення, екологічного самовбивства, художньо-естетичного знічевлення, загалом – культурного здичавіння. А добре ж бо відомо: озвіріла людина – згірш за тварину...