Через терни до iстини

Дозволь тому, що робиться для тебе, бути зробленим.
Роби для себе те, що маєш зробити сам.
Назір ель Казвіні

Кожну неперевершену мить свого життя ми прагнемо затримати якомога довше, хоча це нам і не під силу. Спогади ж про пережиті щасливі миті – вже зовсім не те. Та воно й не дивно, адже безмежне і незбагненне щастя зникає у той момент, коли починаються роздуми про нього. Нескінченні думи в свою чергу вервечкою вплітаються в буденність. А вона як тінь не полишає людину ані на самоті, ані в оточенні інших. Тож як не крути, по-справжньому щасливою людина буває лише тоді, коли якимось дивним чином на коротку мить їй вдається уникнути водночас всіх злигоднів навколишнього світу. Іноді ще у своїх мріях. Та й то часто мрії хибують своєю приземленістю, бо навіть на одинці з собою нам дуже важко втекти від буденності та затхлості заклопотаного життя.

До того ж, не особливо задумуючись, з якого б це доброго дива, ми свято віримо, що людина приречена страждати. Така її доля і квит. А прийнявши одного разу щось на віру, ми сприймаємо те, як істину в останній інстанції. Тому й життя, як правило, виходить якесь понівечене: потік сірих днів і таких же невиразних ночей, перемащених короткими митями задоволення та здобрених дрібними радощами. Однак незважаючи ні на що, треба жити, як то кажуть, ворогам на зло. От тільки більшого ворога, аніж ми самі собі не існує. Щоправда, й друга більшого, аніж ми можемо бути самі собі, не знайти. Все залежить від того, що ми про себе думаємо, та як ми ставимося до всього, що відбувається з нами і навколо нас. Останнє ж значною мірою залежить від нашого розуміння, Чим є людина, чим є кожен із нас; яке місце в нашому житті відведено тим чи іншим можливостям, вадам, здібностям і всьому, чим нас наділили або й обділили життя та природа.

Звичайно, розуміння суті людського життя, як і те, чим є сама людина, формується в кожному з нас під опікою та тиском суспільства і культури, притаманної йому, оскільки «будь-яка людська істота відчуває, що вона – результат своїх власних дій і водночас чогось зовнішнього, адже вона «виткана», тобто міцно пов’язана зі своїм минулим…». Однак знайомство, так би мовити, зі світом та собою, на щастя, далеко не завжди вичерпується нав’язаним ззовні розумінням. Значна або й провідна роль тут все ж таки належить приватним відчуттям і переживанням, що в своєму поєднанні складають основу індивідуального або й в окремих випадках езотеричного досвіду. А щоб набути якомога ширшого та найрізноманітнішого життєвого досвіду, людина має діяти: постійно перебувати в русі та проявляти активність. В ідеалі, людина мала б заповнити кожну мить свого існування змістом, і саме тоді вона дійсно стане Людиною, якщо дослухатися до знаменитого вірша Редьярда Кіплінга «If». Зрештою, як говорять мудрі, «того, чого ти не набуваєш завдяки власній роботі, у тебе немає»
.
До прояву пізнавальної та творчої активності в той чи інший спосіб також закликає новозавітна частина Біблії. Зокрема послідовники гностицизму в Ісусовій заповіді полюбити ближнього свого як самого себе вбачають заклик до самопізнання. Логіка тут доволі проста та безхитрісна. Щоб полюбити іншого, треба любити себе. Любити ж можливо лише те, що знаєш. Тому кредо гностиків стала ідея, зведена з часом до фрази «Пізнай себе». Практичне наповнення даного кредо, між іншим, можна знайти в суфійській мудрості, яка наставляє шукати знання, а не багатство, тому що багатство без знання марне, і в ньому причина всіх наших нещасть.

Звичайно, пізнання, а надто самопізнання далеко не вичерпується в усьому розмаїтті діяльності vita activa (Г.Арендт). Більше того, одна лише практика не покращує людство, як стверджує в своїх «Розрізнених замітках» Назір ель Казвіні, адже людина потребує контакту з істиною, попервах в тій формі, котра допоможе їй. А така, пристосована до сприйняття буденною людиною, істина найчастіше відкривається у спілкуванні, розповідях та вчинках освічених чи мудрих людей. Згадана умова розвитку і руху духовними шляхами до істини, за якої неодмінно потрібний той, хто якимось чином сприяв би руху «неофітів», перегукується з китайською мудрістю, авторство якої приписують шаолінським монахам: немає бажання без стриманості, немає прогресу без допомоги.

Та все ж, діяльність є навіть не стільки найпростішим, але й чи не найприроднішим, доступним для всіх без винятку способом пізнання, нехай, навіть якоюсь мірою обмеженого, але, безумовно, такого, що відкриває шлях до істини та стимулює до пошуку. От тільки, аби процес пізнання, опертий на власні сили і можливості індивіда, виявився ефективним або хоча б не призвів до гірких наслідків, варто дотримуватися низки умов. Зокрема, слід зважити на те, що «рухатися з високою ефективністю в невірному напрямку ще гірше, аніж взагалі нікуди не рухатися». А отже, ставши на шлях пізнання, людина має віддавати собі раду в тому, що спонукає її до цієї діяльності. На що вона сподівається, та на що може розраховувати. Крім того, для дослідника особливо важливо скласти адекватне враження про предмет свого пізнання. Інакше може статися так, що весь процес відкриття незвіданого буде зведений до банального пошуку чорної кішки в темній кімнаті з відчиненими дверима. Чим, між іншим, і бавляться переважна більшість теоретиків-відкривачів істини. До речі, як говорить суфійська мудрість: «освічені та вчені мужі можуть бути і часто виявляються дурнями та можуть виявитися фанатиками і одержимими» (Аль-Газалі). Принаймні, «як би багато ти не вивчав, ти не можеш пізнати, не діючи. Осел, навантажений книгами, не стане ані мислителем, ані мудрецем. Той, хто не осягнув суті, яке його знання – чи несе він дрова, чи книги?» (Сааді із Шираза). А тому, тримаючи в руках черговий «шедевр» філософської думки абощо, чи слухаючи чиїсь палкі тлумачення, завжди слід задуматися над тим, чи варто ось так просто довіряти тій «мудрості», котрою з вами так «щиросердно» діляться, та бездумно перехоплюватися нею, обираючи її собі за дороговказ або сприймаючи як відкриття чи істину в останній інстанції.

Коли ж справа доходить до самопізнання, тут кожен з нас має бути особливо виваженим та обережним. Бо до певного моменту матиме справу винятково з власними гадками, які ніхто не в змозі, ані підтвердити, ані спростувати. І лише з часом саме життя дасть зрозуміти наскільки близькими до істини були ті чи інші гадки, обдаровуючи нас відповідно відчуттям задоволення та оптимізму або ж, навпаки, розпачу та смутку. Однак самі по собі відчуття та переживання не є і не можуть бути причиною для якихось радикальних людських вчинків, зокрема ризикованих дій або й суїциду. Тому в ході самопізнання навряд чи хто-небудь з дослідників самого себе та свого єства ризикує життям. Хіба що здоров’ям, та й то швидше психічним. Проте існує високий ступінь ризику самообману і, як наслідок, приречення себе на подальші життєві поневіряння. Тобто на все те ж безпросвітно-безрадісне життя пересічної людини.

Таким чином, людина найчастіше виявляється заручником замкненого кола: вона вимушена жити буденним життям, бо не має ані змоги, ані наснаги пізнати, Чим вона є і яке її справжнє покликання. Водночас відсутність знання про себе реальну прирікає людину на рутину буденного життя. А щоб воно не видавалося таким злиденним та нікчемним, ми вимушені вдавати себе час від часу щасливими. Тому-то більшість із нас легко мириться зі схильністю видавати бажане за дійсне, ілюзію за реальність, а власну обмеженість за чесноту скромності та життєвої невибагливості. Та й що залишається ангажованій буденними клопотами людині, якщо від самого початку вона, як правило, позбавлена будьмо-якої можливості встановити, якою насправді є реальність.

Очевидно, така невтішна, на перший погляд, ситуація пов’язана з тим, що в певний момент свого існування кожен із нас виявляє себе новоприбульцем у світі, який вже (завжди) існує до нас та поза нами. Тому світ переважно сприймається нами не як гавань душевного затишку та спокою, не як прихисток, а лише як місце тимчасового перебування. Ми є тільки подорожніми в ньому. До того ж такими, яким не відомо достеменно, ні звідки він прибув, ані куди він рухається, ані яке в нього покликання. Виявлену ж одного разу незбагненну невизначеність своєї ситуації на землі пояснюємо собі по-різному.

Наприклад, відповідно до поширеного серед народів світу, зокрема українців, повір’я, ми з легкістю можемо погодитися з метаморфічним припущенням про те, що в момент народження ангел б’є по губах немовля, і воно втрачає всякі спогади про все, що було до його народження. Отож скільки б кожен з нас не силувався встановити, звідки він прибув та з якою метою, будь-які спроби будуть марними до тих пір, поки не відбудеться щось неймовірне з точки зору буденної людини. Вона по-іншому погляне на світ та саму себе. Як це сталося одного разу з Гете: «Колись великий вчений, поет і філософ Й. Гете у своїх пошуках відкрив дивовижне – він дійшов висновку, що свідомість людини може набувати нового пробудженого стану, в якому з’являється здатність до поширеного сприйняття світу».

До того ж моменту, поки людина залишається в лещатах буденності та переймається звичним для неї існуванням, реальність відкривається їй як те, «на чому фіксуємо свою увагу. Тоді як те, що знаходиться поза сферою нашої уваги, перестає існувати». Така онтологічна особливість буденної або обмеженої людської свідомості.

Врешті-решт, буденній людині і людству в цілому нічого не залишається, як задовольнятися спотвореним або вигаданим і зведеним до рівня релігійної чи наукової догми, а точніше їх симбіозу, розумінням реальності та суті людського буття. Очевидно, причиною такого стану справ є те, що людина, на думку суфіїв, не в змозі, як правило, розкрити внутрішній напрямок подій, що дало б їй можливість повною мірою користуватися життям.
Проте, таке становище задовольняло і продовжує задовольняти левову частку людей, які коли-небудь населяли землю. Та воно й не дивно, адже буденній людині не до снаги перебрати на себе відповідальність за своє існування. Значно простіше на її погляд будь-які негаразди свого існування виводити із зовнішніх до неї факторів: чи-то з непереборного збігу об’єктивних обставин, чи з божої волі «на все». Однак добровільне або неосмислене самоусунення від самоорганізації та буттєвої, на скільки це можливо, самодостатності і є доступною для буденного мислення причиною людських страждань, життєвих поневірянь або й беззмістовного існування в цілому. І зовсім не тому, що світ, буття чи інші, як нам часто те видається, вороже налаштовані до нас та постійно прагнуть нас скривдити. І навіть не тому, що якби людина не зазнавала страждань, то вона б не мала змоги «розгледіти» і оцінити миті задоволення.

Все значно прозаїчніше: біль та страждання, якщо тільки індивід не закоренілий мазохіст, спонукають людину щонайменше час від часу замислюватися над змістом свого існування. Людей же з більш активною життєвою позицією всілякі негаразди спонукають діяти. І, як наслідок, здобувати новий досвід, крок за кроком пізнаючи себе. Таким чином, життєві негаразди виявляються чи не єдиним рушійним моментом для дій та пошуку, а отже і пізнання та самопізнання буденної людини. Тому намагання уникнути життєвих негараздів, так би мовити, перестрахуватися де це тільки можливо, щонайменше є безглуздям: саме життя не дозволить самоусунутись від його потоку. Як наслідок, будь-які спроби «втекти» від проблем, призводитимуть до нарощування їх інтенсивності та нагальності, аж поки людина не дійде межі власної людяності – фактично не втратить свою людську подобу. До речі, згадану особливість людського становища на землі та неспростовну умову її існування вдало виразив в короткій фразі Ніцше: «Що не знищує, те робить нас сильнішими».
Відтак, з огляду на буденне існування, людина приходить ву цей незнайомий і незнаний для неї світ щонайменше заради досвіду. До того ж саме життя, а чи буття визначає його особливості за посередництва того, що прийнято розуміти як доляю, фортуну, або й, навіть, рок. Тож зміст її існування розкривається людині поза словом чи думкою, винятково на практиці через переживання. А всяке силування передати зміст життя за допомогою тексту, тим більше намагання втиснути його в логічні рамки, призводить до абсурду. Тому-то серед мудреців та жителів сходу великою популярністю і любов’ю користується притча про Муллу Насреддіна, в якій розкриваються особливості та механіка людських пізнавальних можливостей. «Мулла Насреддін говорив одному зі своїх учнів, що життя схоже на жінку: «Чоловік, який говорить, що він розуміє жінок, вихваляється. Чоловік, який думає, що він розуміє їх, простак. Чоловік, який хоче зрозуміти їх, викликає сум. З іншого боку, чоловік, який не говорить, що він розуміє їх, не думає, що він розуміє їх, не претендує на те, щоб зрозуміти їх, навіть, не хоче зрозуміти їх – він розуміє їх».

Інакше кажучи, людині, яка живе повноцінним життя, а не постійно переймається змістом свого існування, зміст всякого існування відкривається автоматично. Однак таке відкриття є здобутком людини, а не подарунком долі чи чого б то там було. За здатністю «відкривати світ як він є» прихований рівень життєвої мудрості, який переважній більшості людей ще тільки належить набути в своєму існуванні, в тому числі за допомогою часто напруженої практики та через переживання, що часом досягатимуть потужної інтенсивності, таким чином нарощуючи свій енергетичний потенціал або духовність. Між тим, «нарощування духу – єдине, заради чого варто жити. Не діяти заради нарощування духу – значить тяжіти до смерті, а тяжіти до смерті – означає не тяжіти ні до чого взагалі, тому що до неї в лапи кожен із нас потрапляє не залежно ні від чого. Устремління до вдосконалення духа воїна – єдине завдання, гідне нашого часу, гідне нас як людських істот».

При цьому неспростовною умовою успішного слідування шляхом відкриття реального стану речей і подій є категорична відмова від будь-яких облудливих намагань осягнути все в теорії за допомогою раціонального мислення чи умоспоглядання, адже «Раціональне мислення надто спрощує світ, в тому числі внутрішній світ самої людини. Тому глибинні мотиви діяльності залишаються неосяжними або спотвореними в раціональному мисленні». Та й взагалі може виявитися, що «людина – це континент, але раціональна частина її свідомості це всього-на-всього вузька садова стежина біля її будинку. Річ у тім, що людина майже цілковито складається з нездійснених можливостей. Люди, яких називають великими, це ті, у кого вистачило мужності реалізувати хоча б деякі зі своїх прихованих можливостей. Так звана «пересічна людина» надто боязка, щоб зробити спробу виявити себе. Вона віддає перевагу затишкові садової стежини біля свого будинку».

На шляху до істини варто також відмовитися від всюдисущого скепсису, зумовленого, ймовірно, тим, що «для багатьох трансформація свідомості виявляється надзвичайно складним завданням, оскільки переважній більшості людей надто складно вирватися з тенет сформованих ментальних установок". Однак «складно» не означає «не можливо», а лише певним чином сприяє проясненню ситуації, налаштовуючи на кропітку роботу та необхідність набратися терпіння. А ще спонукає, кожного, хто надумав стати або й вже став на шлях осягнення істини, пересвідчитися в серйозності власних намірів розвиватися і вдосконалюватися всупереч спокусі «пливти» за течією сьогоденних подій та бути «як усі». Зрештою, торуючи дорогу до себе, йдучи через терни до істини, завжди варто пам’ятати, що «непорушний намір і настійлива практика здатні творити чудеса, адже всі ми – воістину дивні істоти, яким до снаги будь-які піднесення».

Врешті-решт, призначення цієї книги саме і полягає в тому, аби створити атмосферу для нових переживань, спонукати до активного пошуку і водночас – допомогти зорієнтуватися в обставинах, у яких кожен виявляє себе спонтанно, як таких, що споконвічно існують до нього та поза ним, але є невід’ємною умовою його існування. При цьому особлива увага по ходу розгортання контексту книги приділяється осмисленню сексуальності як специфічного атрибуту існування людини та її становища на землі; як того, що визначає особливості існування не лише сучасної людини, але й людства в цілому.

І насамкінець, користуючись словами Мірча Еліаде, очевидно, не буде зайвим сказати, що ця книга покликана «допомогти тим, хто намагається знайти щось, що варто побачити в тому, що вони називають «цим життям». І ні на йоту більше чи менше. Тож, ця робота не передбачає жодних претензій на істину в останній інстанції чи на право бути дороговказом і путівником по життю. Основоположним принципом формування змісту даної роботи послугувала ідея про те, що «у всьому є і добро, і зло. Все поєднано, все підлягає впливу жорстких світових законів, яких ми, на жаль і на щастя, не розуміли, не розуміємо і ніколи не зможемо збагнути у всій їх повноті», але при цьому ніхто і ніщо не може перепинити людину на шляху осягнення істини. Хіба що окрім неї самої, озброєної молотом байдужості та клинком смутку.