Всi ми родом iз дитинства

Якою б лютою була зима, але приходить весна і життя знову бере гору. Так велося споконвіків. Так влаштований світ. Якою б лютою була війна, але їй не під силу зупинити поступ життя. Поступ чогось такого, що приходить нізвідки і в свій час повертається нікуди.

Восени сорок третього в листопадовий ясний не по-осінньому день у світ прийшла нова людина. В цьому крихітному немовляті торжествувало життя, попри холодні обійми зими, що ось-ось мали огорнути собою все виднокілля. Не зважаючи на стугін гармат і тріскотню кулеметних черг, що лунали зовсім близько від по-воєнному розхристаного села Марійка Жашківського району Черкаської області, в той день, у ту мить брав свій початок життєвий шлях нині широко відомого і знаного в світах академіка Мельничука Дмитра Олексійовича. Але чи мріяли ще тоді зовсім юні батьки маленького Дмитра про таку славну долю свого первістка. Бо ж навколо вовчою пусткою завивала розруха, попереду марив голод і холод. Та й ніхто не міг з впевненістю сказати, як розгорнуться події на фронті найближчим часом. А бої тоді точилися особливо запеклі – на карту був поставлений Київ та дорога вглиб центральної і західної України.

Але життя і молодість торували собі дорогу попри всілякі перепони, негаразди та скруту. Як то кажуть, на перекір смерті, що бовваніла з перекошених вікон-зіниць понівечених війною і часом сільських хатин, у супротив розпачу і зневірі, що стукалися похоронками в двері рідних, близьких, сусідів. Війна накоїла непоправного лиха, але життя мусило продовжуватися, аби з часом радість звершень і тепло людяності пізнали нові покоління.

В такий непростий і неоднозначний час формувалася доля Дмитра. В віконечко маленької хатини, збудованої руками матері, її сестер та бабусі, відкритої всім вітрам, на руках у неньки він спостерігав як за сизим обрієм під вечір спалахували заграви. Чи то втомлене за день сонце посилало останні промінці, прощаючись з ним до рання. А чи спалахи від пожарищ і розривів снарядів проривалися до його зачарованих оченят, аби передати всю біль і страхіття війни. І те, і інше – життя. Таке різноманітне і незбагненне. Але для немовляти, що ще не пізнало різниці поміж добром та злом, то все єдине – невпинний потік часу і подій, до якого він долучився, прийшовши в цей світ. Йому ще тільки належало ступити на поріг пізнання, щоб з часом, пройшовши життєві університети, осягнути всю велич незбагненного життя.

А поки що лагідні материнські руки пестять його. І в цих руках, не зважаючи ні на що, він почувається захищеним від всіх злигоднів світу. Бо нічому з того, що існує під небом не під силу відібрати миті щастя і радості, які з собою приносить дитинство – золота доба тернової дороги до зірок. Щоправда відкрита всім вітрам дитяча душа надто тендітна і ранима. Тож всяка біль та горе, гіркі сльози і опущені в розпачі долу очі – все-все карбується рубцями в дитячому серці. А страшна воєнна пора неперевершено щедра на людські страждання.

Страждала матуся, залишившись разом із малесеньким Дмитром сам на сам зі скрутою та злигоднями воєнної і повоєнної доби, бо батько ще в 1943 році вісімнадцятирічним юнаком був силоміць вивезений до північно-західної Німеччини на примусові роботи. Коли ж радянські війська з боями дійшли до Берліна, визволяючи на своєму шляху не лише полонених, а й гастербайтерів, Олексія Прохоровича відразу призвали до лав Радянської армії. І лише по тому, як Дмитрові сповнилося п’ять років, його татусь зміг повернутися до своєї родини. Тож лагідне полум’я дитячої безтурботності Дмитра часто пересипалося попелом душевної туги та болю.

Не довелося Дмитрові зазнати й дідової ласки та виховання. Тато був круглою сиротою, а діда Павла, маминого тата, війна забрала в свою круговерть наприкінці сорок другого прямо з Сибіру, куди його розкуркуленого вислала радянська влада ще в тридцяті роки. Пройшовши довгий путь від Сталінграду аж до рідного села, діду Павлу все ж судилося потримати на руках свого внука. Але потім нещадна доля розпорядилася навіки залишити дідове тіло в сирій угорській землі на кордоні з колишньою Югославією. Душевного щему і смутку цьому повороту подій у потоці людського життя додало ще й те, що від дідової трагічної смерті таку омріяну і жадану перемогу відділяли лише два травневі дні. Лише два дні, довжиною у Вічність стали прірвою поміж дідом Павлом та його родиною.

І хоча тоді ще зовсім юному Дмитру аж ніяк не було до снаги зрозуміти, що таке смерть, в його серце вперше так не очікувано-розпачливо гіркими батьківськими сльозами вкрався нестерпний сум. Сум від втрати когось, кого він навіть не міг пригадати, але про кого завжди добрим словом згадували вцілілі односельчани. Про кого з тінню печалі і тремтінням в голосі переповідала матуся. Чию вдачу він перебрав чи то від батьків, а чи й від Бога. А доля до часу була щедрою до діда Павла, бо славився він на всю округу своїм вмінням вправлятися з господарством та давати всьому лад, за щоб б не брався.
Дідової слави доброго господаря зажили і батьки Дмитра Олексійовича. Батько Олексій Прохорович хвацько вправлявся з технікою на колгоспних ланах, як то кажуть, був з нею «на ти». Та по-іншому воно й не могло бути, бо, як пригадують односельчани, Олексій Прохорович мав золоті руки і впертий характер. І вже коли брався до діла, то ґрунтовно. Мати Ганна Павлівна відразу після відновлення колгоспу вступили до нього. Для неї це був не лише тяжкий вибір з огляду на те, як радянська влада вчинила з її родиною, але й неабияка відповідальність та навантаження. Адже попри тяжку роботу в полі, вона мусила дбати ще й про Дмитра. Тож в короткі хвилини перепочинку чайкою линула до своєї дитини. Треба ж було погодувати, і лагідним словом обізватися, і до грудей пригорнути.

Добре, що в маленького Дмитра на час, поки рідна матуся «кувала» на полі з сапкою в руках одну на всіх безцінну перемогу, були щирі вихователі. Високий явір обабіч поля, соковита трава, уквітчана петровими батогами, десь аж під самими небесами пустотливі жайворонки і приязне сонце. Вони виховували любов до землі. Вони вчили дослухатися до всього живого. А ще карбували в маленькому дитячому серці скрижалі одвічної мудрості.
Коли ж сонце сідало за обрій, натруджені матусині руки несли Дмитрика в прохолодний спокій рідної хатини, де на нього чекало імпровізоване дерев’яне ліжечко. І все на якусь коротку мить складалося так, наче б це були не тяжкі часи випробування і поневірянь, а радісний час благополуччя і миру. Та все ж скрута в родині Мельничуків чатувала чи не на кожному кроці. Вона не милувала ані дорослих, ані маленького Дмитра. Вже мало пам’ятали смак хліба, а якщо й перепадала якась скоринка з продовольчого пайка, то її приберігали дитині. Добре, що хоч щедро родила лобода та інша зелень. З неї й лагодили здебільшого щось схоже на борщ чи юшку, ледь приправляючи товченими зернятами чи борошном.

А вже з часом, коли земля поступово загоювала свої повоєнні рани, і Україну потроху відпускала зі своїх оскаженілих обіймів примара розрухи та голоду, на Дмитра чекали перші життєві університети. Спочатку він мав звикатися з пастушим ремеслом, а потім і дбати про худобу. А далі в його обов’язки входило доглядати за молодшими сестричками та братиком, поки батьки працювали в полі чи виконували іншу роботу в колгоспі.

Та попри неабияку завантаженість обов’язками з самого малечку дитяча душа вимагала свого – невпинного пізнання світу, позбавленої всякої турботи і клопотів гри. От тільки прикро, що однолітків було дуже мало. Доводилося тягнутися до старших за віком на два-три, а й то п’ять років. А це вимагало витривалості і вже якоїсь не по-дитячому чоловічої розважливості та мужності. Бо мандруючи околицями села в пошуках пригод і того, що по собі залишила війна у вигляді осколків, гільз, а бувало й різноманітних решток боєприпасів чи обладунків до них, малі шибеники наражали себе на неабияку небезпеку.

Були й інші випробування на „мужність”. Серед сільських дітлахів стало майже традицією вважати за справжнього „мужика” того, кому з хлопців було до снаги впіймати в полі необ’їждженого коня, скочити на нього та втриматися верхи, їдучи галопом. Проходив цей тест і Дмитро. Щоправда виконати всі умови „тесту” йому вдалося лише десь у дванадцять років, коли вік і зріст дозволяв самостійно сісти на коня, а от впевнено кататися галопом верхи на коні він міг уже і в дев’ять років.

Багатий досвід управлятися з тваринами, особливо з кіньми став доброю нагодою в житті ще зовсім юного Дмитра. Під час літніх канікул, коли за плечима вже було сім років навчання в школі, Дмитро вирішив по-справжньому випробувати доросле життя і попросився до колгоспу на роботу. Йому не відмовили і доручили згрібати у валки сіно за допомогою кінної згребки. От тільки жеребець, з яким мав працювати юнак, виявився не із простих, бо ще зовсім недавно його кастрували, і до цього часу він був зовсім необ’їждженим з огляду на потужний норов.

Вивівши з конюшні, Дмитрові допомогли впрягти коня в згребку, а далі – сідай у сідло та їдь. Однак кінь не слухався, брикався і весь час норовив повернутися до стайні. А знаючі люди кажуть, що коні завжди випробовують тих, хто намагається з ними працювати, добре відчуваючи характер людини, і ладні скоритися не кожному, а лише тому, хто за своєю вдачею є лідером. Тож довелося Дмитрові брати коня за вуздечку та вести його за село в поле.

Діставшись так поля, він сів у сідло згребки. І в той момент на коня ніби як щось найшло, він чимдуж побіг у напрямку села, „несучи” за собою згребку з Дмитром у сідлі. Отут попервах юнака охопив розпач: приструнити коня не було ніякої змоги, зіскочити зі згребки теж не приставлялося можливим, бо легко можна було б опинитися під „зубами”. А з іншого боку, відпустити от так просто розлюченого коня був великий ризик, адже він міг поранити, а то й вбити згребкою кого-небудь з дітлахів в селі, що замешкалися на вулиці. Тож шукати рішення, долаючи страх, довелося находу. І воно прийшло – чим швидше треба було опускати «зуби» згребки, адже поки кінь біжить по полю, назгребеться чимала купа всілякого бадилля, соломи та землі, роблячи ходу коня все важчою.

І справді, поступово кінь сповільняв хід, покриваючись потом і піною, аж поки зовсім не зупинився. По тому ще якийсь час Дмитро не міг відірватися від залізного сидіння, допоки цілком не оговтався. А кінь на той момент весь у милі знесилений зліг. Ой як же кортіло Дмитрові відомститися коневі і побити його, але здоровий глузд та бабусина наука перебороли короткочасне бажання помсти. Навпаки, знаючи від старших, що може очікувати на коня, коли він весь змилений лежить на землі, юнак заходився розтирати його солом’яним віхтем, попередньо випрігши зі згребки. З часом коневі стало на краще. І весь той час поки Дмитро працював віхтем, велетень уважно спостерігав за ним, ніби остаточно складаючи йому оцінку, а можливо й зазираючи в майбутнє юнака.

Коли ж кінь зміг підвестися, то легко дався Дмитрові до рук, аби той прив’язав його до колеса згребки. А по деякому часі Дмитро верхи на коні спокійнісінько повернувся до стайні. З цього моменту цей велетень визнав в юнакові свого господаря і безперечно підкорявся його волі.

Мудрі кажуть, що так буває і з людьми…

В таких ось умовах нелюдської напруги та життєвих випробувань у поєднанні з невгамованою та нерозтраченою ніжністю рідних карбувався характер чи не кожної дитини, народженої в роки воєнного лихоліття. Однак далеко не кожному з них стало до снаги зламати в собі біль та гіркоту свого дитинства і пронести через все своє життя щиру любов та повагу до інших. Дмитру Олексійовичу вдалося. І доля щедро винагородила його за віру в себе, натхнення до життя і творчості, потяг до нового, незвіданого. А ще, за душевне тепло та внутрішню стійкість і витривалість.