Наставники життевоi мудростi

Мандруючи стежками свого життя, кожному з нас слід пам’ятати, що своїми дрібними чи величними успіхами і перемогами на життєвій ниві ми маємо завдячувати не тільки і не стільки собі, скільки тим, хто наставляв нас на шлях істини і добра змалечку, хто вкладав душу свою в наше становлення і духовне зростання. Бо забувши про них, ми ризикуємо залишитися без духовного коріння; перетворитися на таке собі перекотиполе людської подоби, аби з часом згинути в мороці людського забуття.

Дмитру Олексійовичу, судячи з висот духу і життя, що підкорились йому, а також зважаючи на добру славу та визнання, яких він зажив за роки своєї невтомної праці не лише на теренах України, а й широко по всьому світу, поталанило з духовними наставниками та вчителями. В його серці навічно закарбувалися незрадлива любов і ніжність батьків, життєвий оптимізм і віра в людей баби Усті, загадкова проникливість і безмежний спокій діда Камінського, а пам'ять як на низці зберігає всі до одного їх мудрі слова і настанови, що і нині супроводжують, направляють та оберігають від лихого Дмитра Олексійовича у світі людської суєти і буденного клопоту.

І з висот життєвого досвіду, значних наукових та освітніх здобутків або й просто років, що промайнули наче грім у травневий день, переживання дитинства знов набирають все яскравіших образів. Звичайно вже немає місця тим переживанням та хвилюванням, однак такі спогади супроводжує терпке відчуття ностальгії та світлий сум. А пригадувати є що…
В складні часи насильницького насадження радянської влади в українському селі маминій мамі Дмитра бабі Усті довелося пережити чимало горя та кривди. Ще до середини лиховісних тридцятих її можна було вважати чи не найщасливішою жінкою в селі. Чудовий чоловік-господар, що славився своїм хистом землероба на всю округу, прекрасні доньки, добра садиба та господарство. Але в одну мить все змінилося – сім’ю діда Павла звинуватили в антирадянщині й розкуркулили. Господаря відправили до Сибіру, садибу і все, що було в господарстві відібрали.

Та попри страшний удар долі, баба Устя не впала в розпач, не залишила напризволяще ані себе, ані своїх дітей. Разом зі своїми трьома доньками, не жаліючи ні сил, ані здоров’я, побудувала маленьку напівхатину-напівземлянку. В ній, скривджені радянською владою, вони і знайшли собі прихисток на довгі роки, рятуючись від холоду та негоди, та ставлячи на ноги маленького Дмитра.

Все ж, не зважаючи на численні скрути життя і образи, що їх зазнала баба Устя і від радянської влади, і від найактивніших провідників колективізації та зрадянщення, вона зберегла в собі любов і довіру до людей. Саме ці якості бабуся передала Дмитру, ділячись життєвою мудрістю. Її заповітом, що його Дмитро Олексійович взяв собі за правило життя, стала чудова фраза: „Сину, ніколи не шукай серед людей причину того, що тобі не добре ведеться в житті, адже причина в тобі самому – ти десь допустив помилку в своїх діях”. А ще бабуся застерігала Дмитра від мстивості та зневаги до інших, бо то були погані помічники в налагодженні і підтриманні людських стосунків. Бо мстивість та зневага підривають віру в добро, руйнують довіру поміж людьми та крадуть наснагу до життя.

Цього ж учив маленького Дмитра і дідусь Камінський, їх сусіда. Дивний це був чоловік. Односельчани не просто поважали його за мудрість, але ставилися з певною пересторогою, відчуваючи в ньому незрозуміле джерело енергії і життєвого хисту. Тому в селі його називали тільки по-прізвищу і ніяк по-іншому. Але те, тоді ще статечного чоловіка, зовсім не обходило. На подив багатьом він полишив церкву, будучи в молоді роки високим ієрархом у Києві. І все заради неї – єдиної, навіки коханої, що й стала йому за дружину. А ось дітей в них не було. Можливо, якоюсь мірою це і стало причиною пильної уваги, що її приділяв дідусь Камінський підростаючому Дмитру.

Маючи дуже велику і цінну бібліотеку, дідусь Камінський поступово долучав Дмитра до мудрого книжного слова, підбираючи спеціально для нього книги, які б справляли позитивний і благодатний вплив на становлення характеру і світогляду юнака. Кожна така книга потрапляла до рук Дмитра строго в свій час, розкриваючи його очі на світ, на особливості суспільного життя, покликання релігії в існуванні людини, причини, що спонукають людину діяти так чи інакше, та на зміст самого життя.

Природно, дідусь чимало і сам розповідав Дмитрові, чи розтовкмачував йому те, що той не міг ще самостійно до кінця осягнути з прочитаного. Такі розмови один на один велися найчастіше під час пастівня або, коли Дмитро приходив до діда на пасіку. Що то були за щасливі хвилини життя! Дмитро пригощався свіжим хлібом з медом, запиваючи пареним молоком. І водночас він уважно слухав, що йому розповідав дідусь.

І лише, коли Дмитро вийшов на широкий науковий шлях, ставши аспірантом, дід Камінський дозволив йому самостійно вибирати для себе наступну книгу, яку прочитає. А там було з чого вибирати і, здається, на будь-яку тему, яку здатна підхопити і розвинути людська думка. Щоправда сталося так, що по смерті дідуся бібліотека, яку він мав намір заповісти тоді вже асистенту УСГА Дмитру Мельничуку, більше ніколи не радувала своїми книгами Дмитра. Але того, що почерпнув Дмитро Олексійович і з книг, і зі спілкування зі своїми наставниками дитинства, звичайними трударями, необтяженими науковими ступенями і званнями, вистачило не лише для того, аби він зміг гідно пройти свій життєвий шлях та засіяти життєву ниву добрим і вічним, а й настановляти своїх рідних дітей і внуків та тих, хто ставав в різні часи його учнями.