Мiж Вiчнiстю i Небуттям

Лише як воїн можна вижити на шляху знання,
тому що мистецтво воїна полягає в віднаходженні рівноваги поміж
жахом від того, що ти людина,
та захопленням від того, що ти людина.
Карлос Кастанеда

Людське серце – не камінь. Навіть, якщо воно зачерствіло під оманливим сонцем слави, обвітрене байдужістю, вимочене невпинними зливами лицемірства і зради. Його, як і тисячі років назад, продовжують краяти любов та печаль. Воно плаче, коли йому боляче, а надто, коли душу сповнює невимовна радість і піднесення. Слізьми серця ми окроплюємо наші нездійснені мрії. І в них шукаємо розраду, коли, здається, вихолонув світ та все навколо обернулося на пустку.

Сумує серце в передчутті розлуки. Але її ще нікому не вдавалося уникнути. Так влаштоване життя. Воно завжди сповнена зустрічей і розлук. Тоді як, кожен, хто силкується чинити опір невідворотному, зазнає непоправних збитків, бо опиняється заручником подієвої круговерті. В таких випадках все враз стає якимось розмитим і незрозумілим.

Переривається звичний потік подій, зникають орієнтири, втікає з-під ніг тверда основа. Людина опиняється розхристаною перед невідомим. Тому «потрібно безпомилково відчувати, що ступив на нову сходинку життя. Якщо бажаєш затриматися на попередній – втратиш і радість, і розуміння. Та опинишся перед загрозою Божого удару».

Відтак не варто опиратися розлукам. Не варто позбавляти себе перспективи нових зустрічей і відкриттів. Не треба прив’язуватися серцем навіки ні до чого і ні до кого, бо все в цьому світі тече, все змінюється. Хоча водночас залишається одним і тим же.
Як так може бути? Все дуже просто. Насправді основа світу, як на буденну людину, незмінна, вічна, незбагненна. Однак її прояви завжди змінні, бо змінними є наші настрої, наше становище, наші ресурси та можливості. А за одно і наші враження про все, з чим має справу свідомість. Саме тому складається стійке переконання, що ми ростемо, рухаємося, розвиваємося або ж деградуємо чи старіємо. Тоді як в дійсності, єдине, що відбувається з нами, це зміна нашого енергетичного потенціалу: він або розтрачається, або накопичується. Все залежить від шляху, який ми обрали. Окремі, гідні того або ж маючи необхідний для того потенціал, – свідомо, решта – навіть не підозрюючи про свій вибір. Точніше, не усвідомлюючи сповна, що відбувається насправді, хоча й мають з цього приводу певні (інтуїтивні) передчуття та породжені ними переживання, як-от, душевні муки або докори сумління.

Саме переживання, глибинні і чисті, мають бути справжніми дороговказами для кожного, кому не до снаги стати господарем вибору. Тобто тих, хто не має змоги дійсно відрізнити добро від зла, зважаючи хоча б на те, що «…Добро часто приховується за маскою Зла, залишаючись самим собою». Або в кого не достатньо енергії (знання) скористатися істиною, оскільки вона хоч і відкривається кожному з нас, але в найнеочікуваніших формах та проявах, як стверджують суфійські майстри. А тому постійно «втікає» від обмеженого сприйняття та ангажованої свідомості. Відтак буденна людина здебільшого має справу з «продуктами» власної уяви, з ілюзорним світом, примарна реальність якого відтворюється колективно завдяки властивості людини (як і всього живого по роду своєму) синхронно з собі подібними підтримувати ідентичність простору спільного і водночас приватного існування.

Іншими словами, буденна людина автоматично надає згоду відтворювати спільну для всіх «картину» світу або навколишній світ, поступово долучаючись до нього від самого народження. І майже ніколи не ставить під сумнів реальність або (як прийнято говорити у «вчених» колах) об’єктивність всього сущого, як воно нам відкривається, навіть тоді, коли переконується в тому, що сприйняття її підводять, а часто й обманюють. Зокрема, йдеться про міражі в пустелі чи на морі, звукові феномени, спотворення жорстких тактильних відчуттів абощо. Більше того, прояви надмірно актуалізованих продуктивних процесів свідомості людини, наслідком яких є стійкі індивідуальні видіння людей з хворою психікою, наприклад, шизофреників.

Відтак буденна людина насправді в своїй свідомості оперує переважно інформацією або враженнями, зведеними на хисткій основі відчуттів і доведеними силою сліпої віри до статусу відносного або й іноді абсолютного (переконання в існуванні світу, матерії, бога – кому що до вподоби) знання про оточуючий світ, себе чи інших. Тоді як, будь-яке суще та світ в цілому залишаються невідомими для людини – «річчю в собі», якщо скористатися термінологією Канта.

І все ж, існують два глибинних відчуття або й базових переживання, яким, не вагаючись ні на мить, може довіряти кожен без винятку: від найбрутальнішого невігласа до мудреця або й просвітленого. Цими двома є найменш вразливі до спотворень чи симуляції відчуття піднесення та пригніченості. Саме вони безпомилково підказують, чи діє індивід у згоді зі Всесвітом, чи йде всупереч потоку подій. Саме вони сигналізують про те, на стільки адекватно до власної суті вчиняє людина, котрій не дано знати, Чим вона є і що насправді відбувається. Тоді як жодні логічні міркування, холодний розсуд або ж «сталеві» аргументи чи раціональні преференції не можуть бути достовірним свідченням єдино вірного вибору напрямку активності чи мети діяльності. Радше навпаки, перераховані мотивувальні механізми досить часто підводять людину, хоча це стає очевидним лише з вершин прожитих років, коли індивід наблизиться до моменту перегляду свого існування, спонукуваний власною неміччю, старістю, душевною біллю або чимось, що виказує перебування індивіда на грані життя і смерті або ж душевного здоров’я і божевілля, і т.п.

В такому разі можна дійти досить показового висновку: шлях до власної цілісності або ж до «пробудження» будь-кого пролягає через знецінення індивідом всього, що так чи інакше є причиною його пригнічення, і поступового усунення цих «перепон» зі свого існування. Існує чимало механізмів та методів досягнення відповідного результату, хоча лише окремі із них можуть виявитися дієвими в кожному окремому випадку. Все залежить від ситуації, в якій перебуває індивід, його енергетичного потенціалу, інших обставин. Хоча провідна роль, безумовно, належить енергетичному потенціалу, адже «ти можеш забажати все, що завгодно, але якщо твій рівень енергії не відповідає важливості того, що ти знаєш, в такому разі ти можеш сказати своєму знанню «до побачення».

Таким чином адекватна оцінка власного енергетично потенціалу разом з твердим наміром розвивати цей потенціал, тобто накопичувати енергію, є основоположним вибором, котрий відкриває перспективу духовного зростання людини. Поступового набуття нею відповідних властивостей та спроможностей: від внутрішньої зібраності й стабільності до абсолютної спонтанності або свободи, прямуючи через перманентне відкриття в собі і опанування екстраординарних можливостей та наступне просвітлення.

Щоправда зробити подібний вибір досить і досить важко з власної ініціативи або й практично не можливо без того, аби втрутилося саме життя чи Всесвіт або й незвідані сили Буття. Однією із причин цьому є майже непереборна інертність людського мислення, її ангажованість світом і власним «Я», тяжінням будь-що залишатися в звичній ситуації або зоні комфорту. До того ж «тяжко цілком позбавитися ілюзій, розсіяти міраж уявлюваного світу і відмовитися від вірування в химер. Знання істини (буквально «праведне бачення», споглядання істини) – дорогоцінна перлина, і за неї доводиться складати дорогу ціну». Однак це зовсім не підстава для розпачу, не вирок долі чи Всесвіту, оскільки незбагненним чином, не зважаючи ні на що, людина завжди має можливість все переінакшити в своєму існуванні. Тобто ситуація може змінитися в будь-який момент і джерелом її зміни, попри все, неодмінно є непохитний намір, адже «КОЛИ сильно чогось забажаєш, весь Всесвіт буде сприяти тому, аби бажання твоє сповнилося". Отож, «шляхи господні незвідані», як кажуть християни, пом’якшуючи радикалізм людської природи на догоду її становищу. А насправді незвіданою є Людина. Розуміючи і приймаючи це до серця, кожен автоматично відвойовує собі у нудьги або й у смерті місце для кроку вперед: відчуття змістовності власного існування, наявності перспектив; повертає оптимізм.

Відтак, аби відновити власну цілісність, таємниця якої «є складовою частиною людської драми», принаймні ступити на шлях зцілення себе, не потрібно жодних додаткових умов і обставин. Саме по собі життя і є необхідною та достатньою умовою, адже «алхімії можна вчитися і в повсякденному житті». Тобто, як говорить, народна мудрість, все необхідне для свого існування і духовного зростання людина завжди має під рукою. Щоправда надто мало хто здатний ефективно користуватися підручним, оскільки ще з давніх-давен людську душу почали підточувати заздрість і нудьга, найперше перетворюючи в прах сокровенні мрії. Мрії, котрі відаючі називають «планами Бога стосовно нас», або ж які розкривають справжнє покликання індивіда на землі.

Втративши ж власні, людина стає заручником чужих мрій. Звичайно, задля їх реалізації підручні засоби не годяться. А ті, які б згодилися, часто виявляють відсутніми або й недосяжними. Як наслідок, «змасовлені» або знеособлені мрії втратили властивість збуватися, а людство в своїй масі вже давно розпрощалося з натхненням та піднесенням, віддавши перевагу рутині та буденності. Разом з тим воно стало іграшкою в руках стихії або чогось, про існування чого обмежена істота може тільки здогадуватися, вимальовуючи в своїй уяві різноманітні демонічні образи. При цьому цивілізована істота залишається глухою і сліпою щодо дійсності, до внутрішнього голосу, а часто й до голосу здорового глузду. Такий її вибір, навіть якщо вона його зробила абсолютно несвідомо, принаймні допоки вона не збереться з силами і думками, аби кардинально переглянути засади свого існування. Допоки не наважиться прибрати зі свого існування все зайве і наносне, бездумно набуте або примусово нав’язане ззовні. Найперше йдеться про догмати, переконання та надлишкову інформації, образно кажучи, терабітами якої забита кожна клітинка мозку. Адже не звільнивши місце від старого і зайвого, не можна набути нове – Знання.

Між тим, поставивши собі за ціль опанувати науку життя, слід пам’ятати, що «людина має йти до знання так, як би вона йшла на війну, цілком пробуджена, зі страхом, з повагою і з цілковитою впевненістю. Набувати знання або йти на війну якось інакше – помилково. І той, хто вчиняє помилку, доживе до того моменту, коли буде жалкувати про звершене. …Коли людина виконує ці умови, то для неї не існує помилок, з котрими їй доведеться рахуватися: за всіх обставин її дії позбавляються ознак бездумності, притаманних діям дурня. Коли така людина програє, то вона лише програє битву, і з цього приводу в неї не буде жодного жалю». Тож Знання не терпить вискочок і невігласів. Воно байдуже до слабких духом і самовпевнених бовдурів. А кожного, хто не гідний його набути, але вперто домагається цього, Знання карає. До того ж божевілля, виявляється, далеко не сама страшна кара. Втрата перспективи відбутися в очах Всесвіту, ось що є найстрашнішою карою, бо вона тягне за собою небуття, хто б і що б не говорив про безсмертну душу абощо.

Відтак, щоб підступитися до Знання і не зазнати від цього збитків, індивід має розвивати в собі низку якостей та чеснот. Особливе місце на шляху до Знання належить бездоганності. Ті, кому скорився цей шлях, відкрили для себе, що «бути бездоганним – означає раз і на завжди з’ясувати для себе, чого ти чекаєш від життя, і разом з тим підтримувати свою рішучість досягти цього. Потому робити все, що в твоїх силах і навіть більше за те, аби втілити в життя свій намір. Якщо ти ні на що не наважився, ти граєш з життям в рулетку на підмостках суєти». І навряд чи хоч комусь, хоч колись вдавалося виграти у життя: банкрутували всі – роки і втома брали своє. Безповоротно. Кожен, хто не позбувся суєти, опинявся в якийсь момент перед безоднею, поринувши в яку, вже ніколи не відновлювався.

В свою чергу остаточно край суєті можна покласти лише тоді, коли в душі наступить абсолютний спокій. А для цього «потрібно лише вивільниться від народження і смерті. Кожна думка, що промайнула в твоїй свідомості, є народженням та смертю». Інакше кажучи, розвинути в собі здатність довільно припиняти внутрішній діалог. Набуття такої здатності – це не предмет теорії, лише чистої практики. Хоча буденна людина фактично твердо переконана в тому, що домогтися довільної зупинки потоку думок не можливо. Їй ніколи не доводилося стикатися з подібним досвідом. Тоді як, в своєму існуванні вона послуговується принципом «вірю в те, що бачу», а отже не допускає ані можливості, ані існування того, в що вона не вірить.

Та все ж, кожен, хто все ще не розтратив себе на дрібні вигоди і радощі цього світу, голос чийого серця ще не занімів навіки, мають пам’ятати, що «непорушний намір і настійлива практика здатні творити чудеса. Адже всі ми – воістину дивні істоти, яким під силу будь-які піднесення». І це не «сопливі» розшаркування романтиків, не запопадлива демонстрація пієтету «вінцю природи», а ствердження істинної ситуації людини, бо «можливості людини настільки великі і втаємничені, що маги, замість того, аби думати про них, віддають перевагу їх дослідженню, сподіваючись хоча б колись хоч щось зрозуміти». Тоді як буденні люди, навпаки, віддають перевагу постійному думанню про них, бредучи манівцями все далі вглиб безодні, невпинно спонукуванні погордою та засліплені хіттю. Ці двоє наразі заправляють бал на просторах Ойкумени.