Вiд заклопотаноi iстоти до досконалоi Людини

Ми потребуємо весь свій час і всю нашу енергію,
аби перемогти в собі ідіотизм.
Карлос Кастанеда

Дивна штука еволюція. Одного разу вигадавши або якимось чином видобувши в своїй свідомості ідею перманентного вдосконалення від простого до складного в процесі боротьби за виживання або в міру вдосконалення соціальних відносин та виробничих засобів, відповідно Ч. Дарвін та К. Маркс підсадили на цю догму переважну більшість людства не згірш як наркоманів на голку. Такий собі опіум для народу. Відтак еволюціонізм набув статусу засадничого принципу розбудови фактично всякого гуманітарного чи природничого знання. Серед найяскравіших прикладів дієвості згаданого принципу варто лишень згадати про марксові соціально-економічні формації або дарвінів природний добір. І те, і інше насправді є фікцією, до речі, опертою на або такою, що перебуває у симбіозі з іудо-християнською догматикою релігійного ґатунку, хоча на перший погляд ніби й протистоїть їй. Саме життя це досить красномовно підтверджує, аби тільки було бажання те помічати і приймати як даність. Однак такого бажання в переважної більшості не може виникнути принципово, адже громадська думка або маси завжди перебувають під контролем домінантної парадигми, оскільки світом насправді управляють ідеї. Окрім іншого, підтвердженням тому є славнозвісні слова з Біблії про те, що спочатку було слово, тобто в оригіналі – ідея, вчення. Відтак, так звана, кабінетна теорія часто стає найжахливішою річчю в житті спільнот і народів, спонукаючи їх до виродження або безглуздих жорстоких кровопролитних подій без безпосередньої волі на те фактично кожного, хто потрапив у страшний вир деградації чи війни абощо. Це цілком стосується також марксової, фрейдової і їм подібних теорій. Не даремно ж в народі побутує жарт, що п’ять іудеїв визначили картину розвитку людства, стільки воно себе пам’ятає. Перший «стовп» – Мойсей. Він вказав на чоло і сказав, що все починається з розуму людського. Наступний Христос. Він, так би мовити, праотець кардіоцентризму, бо стверджував, що все починається з людського серця. Його, до речі, розіп’яли самі іудеї, якщо вірити першоджерелам іудо-християнства. Окрім того, якщо вірити легендам, що побутують на теренах України, то Христос взагалі має протоукраїнське коріння. Далі йде Маркс, котрий висунув ідею домінанти в людському існуванні шлунку. Потому Фройд зі своєю теорією лібідо. Завершує п’ятірку Анштайн, котрий махнув на все рукою, будучи переконаним у абсолютній відносності будь-чого. Жарт-жартом, але як і в кожному дотепному жартові, в ньому лише частина жарту, все решта – щира правда.

Тож дійсність тисячами різноманітних артефактів, викопних і текстуально засвідчених, попри їх постійне приховування, замовчування або й знищення, що набрало обертів цілеспрямованої акції, свідчить про те, що існування людства не підлягає управлінню жодним із надуманих законів чи закономірностей, в тому числі і еволюціонізмом. У світі паралельно можуть існувати спільноти з абсолютно відмінними культурами і несумісними принципами індивідуального та колективного життя. І все було б добре, аби не озброївшись ідеєю еволюціонізму та науково-технічного прогресу, а ще «словом божим» на вістрі меча і долара, ойкуменізовані народи не взялися нести «світло» прогресу і розвитку «відсталим» аборигенам. Одним словом, цивілізувати на свій смак і розсуд, бо ж з позицій еволюціонізму мають на те цілковите право. Правда, добрими намірами дорога таки дійсно вистелена в пекло, бо ж практично всі народи чи племена, на горло яких наступив чобіт «цивілізаторів», поступово вироджуються або вже й зникли з обличчя землі, остаточно розчинившись в масі новоявлених націй або просто вимерши до останнього автентичного представника.

Зважаючи знову ж таки на дійсність та спираючись на здоровий глузд, при цьому відкинувши будь-яку упередженість, зокрема абсурдними виявляються і догмати іудо-християнства щодо сотворіння людини та походження людства від Адама і Єви. Чиста маячня, бо ж як можуть розмножатися чоловіки без жінок, а в першої пари, приміром, народилося троє хлопців. Окрім того, розмноження по лінії першолюдей – це чистий інцест, який мав би неодмінно привести до виродження, якщо вірити науці і численним фактам. Коли ж сприймати текст Тори чи Біблії не буквально, а як чисту абстракцію, тоді автоматично варто переглянути всю історію людства, а також антропологію і все, що стосується гуманітарного знання, почасти зведених на буквальному сприйнятті біблійних «фактів».

До речі, в свідомості буденної людини всі ці релігійні та наукові догмати і принципи або закони, попри, а може й завдяки їх абсурдності, досить добре поєднуються і комбінуються. Тут варто віддати належне генію Геббельса і йому подібних, котрий чітко підмітив, що колосальних масштабів брехня сприймається масами за чисту монету. При цьому, самі по собі різноманітні соціальні закони і релігійно-містичні одкровення навряд чи виступають хоча б інколи орієнтирами або мотивуючими началами в житті переважної більшості соціальних істот, тим більше фанатів. Вони радше виконують функцію підручних аргументів і пояснень на всякий випадок життя: чи то поведінки або вчинків, чи то якихось засадничих питань віри або існування, приміром змісту життя в цілому та змісту індивідуального існування зокрема. Відтак, людина, загублена в просторі абсурдної абстракції; зациклена винятково на поточних турботах, котрі диктують їй стиль і спосіб життя; концентрована на власному «его»; обмежена в своїх можливостях і ресурсах на рівні середньостатистичної особи; врешті-решт, чистий споживач, є самою звичайнісінькою буденною істотою, чистою посередністю, яких мільйони проти одного. До того ж, «посередня людина оцінює себе щодо минулого, особистого минулого або ж минулого знання його часу, намагаючись віднайти виправдання своїй теперішній або майбутній поведінці, або ж створити для себе зразок». Тобто «надійно» приховати власну обмеженість, невігластво абощо в мотлоху різноманітних версій та аргументів.

А проте питання людської буденності або посередності в контексті домінантної іудо-християнської парадигми є досить слизьким вже хоча б тому, що від природи, здається, всі люди мають бути потенційно схожими та з однаковими перспективами становлення, тобто рівними перед богом чи буттям. Принаймні так стверджують (умовно) людинолюбні або гуманістичні теорії, повсякчас обігруючи фактично пусте твердження про те, що не буває не талановитих дітей (людей), бувають не розкриті таланти. Але якщо це так, то кожному окремо взятому індивіду, очевидно, облудливо відмовляють в можливості власного розвитку і становлення, оскільки від нього улесливо приховують або його настійливо спонукають відмовитися від встановлення дійсного стану речей щодо своїх ресурсів і можливостей. До того ж, в просторі іудо-християнської парадигми ставка робиться на колективний нібито прогрес і розвиток в дусі кантіанства чи гегеліанства. Тобто сам по собі індивід виявляється ніщо – чи то раб божий, навіть, якщо людину іноді улесливо називають в окремих випадках сином божим. Останнє якось особливо суті становища людини не змінює в просторі іудо-християнської догматики, за яку нібито все уже вирішив бог або й нібито вмер на хресті, тим самим зробивши неспростовними боржниками чи поставивши перед фактом бездарності, оскільки людина відповідно сама ні в якому разі нездатна здолати свою нібито гріховну природу. А в іншому випадку не варто їй навіть намагатися щось міняти адже «якого рожна намагатися викупити своїм життям усі гріхи світу, якщо один хлопець 2000 років тому й так це зробив крутіше за всіх?». Чи соціальний атом, тісно пов'язаний з такими ж атомами системою надстійких відносин в межах соціально детермінованих прав і свобод. Або й просто індивідно диференційований представник соціальної спільноти, носій стандартного набору властивостей та спроможностей, позбавлений будь-якої індивідуальної виразності.

Інакше бачення суті людського існування притаманне езотерикам. Тим, хто зробив, абстрактно кажучи, ставку на чисту практику, а отже жодним чином не може дозволити собі знічев’я патякати, бо в такому разі ризикує більше, аніж просто життям. З позиції людей практики різниця поміж індивідами є очевидною, однозначною, неспростовною і в той же час змінною, адже її суть полягає саме в тому, аби за свого життя кожна наділена свідомістю істота неодмінно зазнавала змін. При цьому бажано, радше для неї самої, а можливо і Всесвіту чи його творця, аби з власної волі або дотримуючись власного вибору чи наміру, інакше до того її спонукатиме саме, умовно кажучи, життя в той спосіб, який воно обере з огляду на власні, так би мовити, наміри. Ця різниця криється передусім в енергетичній потузі або ж потенціалі кожного окремо представленого індивіда, що відображається і в його специфіці сприйняття, і в особливостях мислення, і в стані свідомості та специфіці самоідентифікації, а також у наявних зв’язках та відносинах з іншими чи спільнотою в цілому.

Про те, що людина – енергетична істота так чи інакше говорять, якщо й не всі, то переважна більшість давніх релігій (іудо-християнство практично наймолодша парадигма посеред них і згаданим фактом досить вміло або й цинічно орудує, спотворюючи його), міфи, містичні вчення та безпосередньо езотерики, ясновидці або просто екстрасенси, згадуючи про чакри і енергетичні тіла, ауру, абощо. Однак найбільш абстрактно, мабуть, людину як енергетичну істоту представлено в прадавніх віруваннях тих, кого прийнято в наш час ідентифікувати як сонцепоклонники, в т.ч. в віруваннях праукраїнців, оскільки вони виводять «родовід» людини від сонця. Те ж саме стверджує і Кастанеда, наголошуючи на тому, що «ми є частинками сонця. Саме тому ми – істоти, наділені світністю». А якщо так, то «найкращий спосіб отримання енергії – це пустити сонце в очі, особливо в ліве око». А це значить, що людина дійсно-таки живе не хлібом єдиним. Вона постійно черпає енергію зі Всесвіту, перебуваючи з ним в енергетичному симбіозі. І коли той порушується, це щонайменше відбивається на стані здоров’я, психіки або й призводить до смерті.
Взагалі-то, суть Всесвіту як і сама людина, на думку практиків, не піддаються ані цілісному осягненню, а ні тим паче опису, адже, знову ж таки доречно згадати Сергія Гриневича з його переконанням про те, що «у всьому є і добро, і зло. Все поєднано, все підлягає впливу жорстких світових законів, яких ми, на жаль і на щастя, не розуміли, не розуміємо і ніколи не зможемо збагнути у всій їх повноті». Хоча з іншого боку «чи не найбільшим проявом незграбності людських істот є неможливість відволіктися від інвернтиризації, що її постійно вчиняє здоровий глузд. Але розум не здатний розглядати людину як енергію. Розум має справу з інструментами, що створюють енергію. Однак він ніколи серйозно не задумувався над тим, що ми – дещо, значно більше, аніж інструменти. Ми – організми, що продукують енергію. Ми – кульки енергії».

Проте, українські езотерики, зокрема Василь Чумаченко, стверджують, що чи не найдекватніший опис, так би мовити, структури Всесвіту та природи людини подає знов-таки Кастанеда. Відповідно до його езотеричного досвіду «Всесвіт виявляється безмежним накопиченням енергетичних полів, схожих на нитки світла. Ці енергетичні поля, котрі називаються еманаціями орла, поширюються із джерела неймовірних пропорцій, метафорично іменованого орлом. Людські істоти також складаються з незчисленної кількості тих же ниткоподібних енергетичних полів. Ці еманації орла формують цілком закрите скупчення, котре проявляє себе як куля світла розміром з людське тіло, з руками, витягнутими в сторони – дещо схоже на гігантське яйце, що світиться».

Зрештою, зважаючи на те, що природа людини суто енергетична, саме стан енергетики і є критерієм розрізнення поміж індивідами. Чим більш потужно розвинута енергетика, тим більші можливості та специфічні здібності, притаманні індивіду. При цьому кожен індивід має потенцію як накопичувати енергію або покращувати енергетичний стан, так і незмірно розтрачати. Все залежить від наміру. Індивіда і Всесвіту. Втім межі енергетичної потуги людини з позицій буденного сприйняття встановити принципово не можливо, оскільки саме по собі сприйняття строго детерміноване і обмежене. Зокрема, «ми сприймаємо. Це – точно встановлений факт. Але те, що саме ми сприймаємо, не належить до числа фактів, котрі настільки однозначно встановлені. Адже ми навчаємося тому, що і як сприймати».

І все ж більш-менш адекватне враження про диференціацію енергетичних потенціалів кожного окремого індивіда чи будь-якої істоти можна скласти, зважаючи, наприклад, на те, настільки енергетично наповнені головні сім енергетичних вихорів людини, якщо йти в контексті східної езотеричної традиції. При цьому слід звернути увагу, що енергія постачається зі Всесвіту в другий енергетичний вихор людини, а звідти, якщо не вичерпується безпосередньо на підтримання процесу виживання організму і задоволення тілесних потреб, перерозподіляється поміж всіма енергетичними вихорами, накопичуючись у верхніх п’ятьох. Специфіка відповідного накопичення сполучена з тим, що «всі зміни, в тому числі підвищення частот, відбуваються відповідно до експоненціальних або ступеневих залежностей. Тому сумарна енергетична «ємність» п’яти верхніх головних вихрів набагато – практично безкінечно – більша, ніж двох нижніх». Однак, судячи з ситуації сучасної людини, попри фактично безмежну сумарну ємність верхніх енергетичних вихорів, у більшості індивідів ці вихори, схоже на те, що ледь заповнені енергією або й взагалі перебувають в, так би мовити, атрофованому стані або ледь «животіють». Інакше сучасна людина не блукала б постійно поміж «трьох сосен» буття і не опинилася б обличчям перед загрозою, коли «…по декількох десятках років люди в «великому світі» – назвемо це так – впритул зіткнуться з необхідністю боротися з самими собою за власне ж виживання".

Між тим, «все, що робить людина, пов’язано з її особистою силою. Тому для того, у кого її немає, вчинки сильної людини видаються неймовірними. Сила потрібна навіть для того, аби зрозуміти, що таке сила». Відповідно, «знання – це сила. Потрібно багато часу для того, аби накопичити достатньо сили, щоб навіть говорити про нього», а особливість сили полягає в тому, що «вона не помітна, коли її накопичують».

Тих же, хто, з огляду на позбавлених сили чи знання, а це переважна більшість індивідів, реалізує неймовірні «проекти» та вчиняє неймовірні вчинки або вдається до неймовірних дій, в народі прийнято називати чаклунами, віщунами, святими або просто екстрасенсами. Щоправда серед останніх надто мало справжніх «талантів», все більше талановиті або й не дуже шарлатани. А от практики різних традицій самі себе називають алхіміками, характерниками, магами, очевидно, тим самим виказуючи той шлях чи його специфіку, який вони обрали для набуття знань, сили та енергії, що фактично є тим самим. При цьому, «щоб бути магом, потрібно мати всю свою світність: ніяких отворів, ніяких латок і все вістря духу. Тому маг, котрий пустий, має відновити свою повноту». Інакше кажучи, з огляду на вчення Дона Хуана, остаточно маг відбувається лише тоді, коли він розриває або переживає обтяжливі кровно-енергетичні зв’язки в першу чергу зі своїми нащадками, якщо такі є. Коли ж таких немає, тобто маг бездітний, його головна турбота поєднана з опануванням певної внутрішньої нестабільності, викликаної відсутністю в житті мага врівноважуючого начала.

Взагалі маг або людина знання і чистої практики, це людина, котра якимось чином обрала шлях накопичення енергії, шлях до самої себе, такої, як вона є за своєю природою. Тому ключова різниця поміж буденною і небуденною людиною полягає у виборі: «Трюк у тому, на чому людина робить наголос. Ми або робимо себе жалюгідними, або робимо себе сильними. Кількість роботи та ж сама», але ефект абсолютно різний, оскільки, ставши на шлях дійсного знання, людина відкриває для себе перспективу набути щось, що варте всього життя – свободу. В повсякденній же практиці, часто наданій на розсуд численних спостерігачів і за сумісництвом критиків, маги на відміну від звичайних людей діють настільки якісно і строго відповідно до ситуації та обставин, що аж перехоплює дух. Найкраще така досконалість дій простежується під час бою, якихось фізичних вправлянь. Приміром, характерники, будучи сам на сам з ватагою супротивників в кількадесят людей, могли її легко розігнати, безпосередньо застосовуючи на практиці, умовно кажучи, надлюдські вміння. Однак, таємниця такого вміння криється в тому, що «магія – це значить прикласти власну волю до ключової ланки. Магія – це втручання. Маг шукає і віднаходить ключову ланку в усьому, на що він має намір впливати, і потому він прикладає до неї свою волю. У мага немає потреби «бачити», аби бути магом. Все, що йому необхідно знати, – це як використовувати власну волю».

Чим є ключова ланка і що значить прикладати до неї волю, мабуть найпростіше пояснити на прикладі взаємодії з людським тілом. Загальновідомо, що в людському тілі є ключові або акупунктурні точки, майстерно впливаючи на які, можна досягти колосального ефекту, при цьому застосовуючи мінімум сили. Найпростіше – вбити людину, не зважаючи на достатньо потужну витривалість людського організму та здатність боротися за життя. В іншому випадку – сприяти зціленню, а ще ввести в стан летаргічного сну, припинити кровотечу абощо. Результат можливий тому, що людський організм – це система. А в будь-якій системі зміна на рівні окремого елемента неодмінно спричинює ту чи іншу зміну в усій системі. Тож, щоб досягти бажаного результату оптимальним чином, необхідно віднайти ключові елементи системи та відповідно на них вплинути. Що і робить маг, взаємодію з будь-чим як з системою. А ось спосіб взаємодії мага може бути як звичайнісіньким (прямий фізичний вплив), так і досить специфічним, як на буденну людину. Не вдаючись до жодних явних фізичних дій, маг все ж спроможний впливати на інші системи, прикладаючи до них свою енергію, внаслідок концентрації уваги на об’єктові впливу. Як не дивно це звучить, але звичайнісінькі люди іноді спроможні на щось подібне, щоправда мимоволі. Наприклад, хтось ненароком сконцентрував свій погляд на іншій людині, та автоматично відчуває цей погляд на собі і відповідним чином реагує, чи то неусвідомлено різко обертаючись, чи то в свою чергу фіксуючи погляд на «ініціаторові» візуальної взаємодії. І все ж, оскільки енергетична потуга буденних людей досить невелика, до того ж вони не володіють техніками самоконцентрації, так би мовити, вольовий вплив для них залишається з сфері фантастики. Водночас він досить часто хибно асоціюється з прямим тиском, пов’язаним з маніпуляційними процедурами: погрозами, шантажем, обманом абощо. Однак в цьому випадку не оператор безпосередньо застосовує свою енергію, а реципієнт під тиском власних внутрішніх емоційних процесів, зокрема страху чи розпачу, діє відповідно до прогнозованих очікувань оператора. Це не магія, це звичайнісіньке насилля, яких би форм воно набувало, а іноді яким би витонченим воно було.

До речі, насилля від майстерності безпосереднього і цілеспрямованого застосування волі відрізняє рівень усвідомлення. Те ж саме можна сказати і про відмінність між буденною людиною та умовно магом, оскільки «магія – це стан свідомості. Магією є здатність усвідомлювати дещо, що не підлягає буденному сприйняттю». А якщо так, то «усвідомлення – це безмежна ділянка для досліджень мага і звичайної людини. Для того, аби підвищити рівень усвідомлення, ми маємо йти на будь-який ризик, всі засоби для цього згодяться. А проте, усвідомлення може бути підвищеним лише в того, хто наділений спокійним розумом». Тобто позбавлений протидіючих на рівні свідомості начал, як то бажання, страх, очікування, інші інтенції. Адже саме нереалізовані наміри, очікування тощо спричиняють постійне внутрішнє проговорювання, за словами магів, внутрішній діалог. Людина концентрує свою увагу на згаданому проговорюванні, тоді як реальність протікає повз її свідомість. Таким чином, будучи зануреною в реальність, буденна людина водночас відгороджується від неї внутрішнім діалогом: виявляється, її не цікавить сама реальність, а лише те, що вона думає з приводу окремих її проявів. Відтак заклопотана істота стає бранцем власного надуманого світу, постійно проговорюваного в процесі внутрішнього діалогу. Саме тому «змінити нашу ідею світу – є ключем магії. Зупинка внутрішнього діалогу – єдиний шлях до того, щоб реалізувати це».

Між тим, для буденної людини фактично стан внутрішньої тиші майже не знайомий. Майже, бо саме життя або природа подбали про те, аби іноді людина все ж могла доторкнутися до реальності, мимовільно уникаючи внутрішнього діалогу. Найпростіший спосіб зупинки словесного потоку – це мимовільна концентрація уваги на природному потокові води, на мерехтінні полум’я та на заходові сонця. До речі, ці нехитрі способи «перемикання» уваги часто використовувалися практиками як «ознайомчі» вправи для «неофітів», аби сформувати певну базу для подальших більш складних вправлянь. Окрім того, внутрішній діалог, як правило, припиняється також в критичному стані, коли людському життю щось загрожує. До речі, цей момент, як момент постання людини перед Ніщо або перед смертю в контексті класичної західної філософії глибоко осмислив Мартін Гайдеґер. Зокрема, єдиний надійний спосіб досягти «власного» способу буття за Гайдеґером полягає в набутті індивідом граничної можливості смерті, що є «…способом буття тут-буття, за якого воно так собі просто відкидається до самого себе, – цілком і повністю, так що навіть спів-буття в його конкретності стає іррелевантним». Для пересічної людини, непосвяченої в премудрості сакральної практики, набуття граничної можливості смерті може бути лише за збігу обставин, які не піддаються його свідомому контролю – стан тяжкої хвороби, безпосередня загроза життю тощо. Ні суїцидальна поведінка, ні штучно створені обставини, за яких виникає загроза життю, ні введення себе в стан зміненої психічної діяльності за допомогою психотропних речовин не наближають людину до граничної межі смерті, а лише викликають сильні внутрішні переживання. Це значить, що пересічна людина, будучи теоретично наділеною потенцією досягти «власного» способу буття, на практиці такої можливості позбавлена, якщо тільки вона не знайде спосіб вийти за завісу буденності.
Звичайно, такі способи віднайдені, успішно апробовані і застосовуються на практиці навіть у наш час науково-технічного «мракобісся». Зокрема «ще тисячі років тому лами відкрили, що всередині себе людина здатна відшукати розгадки до всіх найнеосяжніших таємниць буття. До того ж єдиним істинним способом є практика, тому що, починаючи з деякого рівня складності організації матерії світу, інтелект опиняється безсилим – його засобів не вистачає для осягнення всієї складності та водночас простоти навіть астрального світу, не кажучи про численні світи значно вищих рівнів». А проте, як демонструє життя, практика від практики різниться, оскільки сама по собі діяльність може виявитися беззмістовною. І то в кращому випадку. Тому важливо, аби всяка діяльність була чітко окресленою і добре усвідомленою, тобто тяжіла до бездоганності. При цьому, «бути бездоганним – означає раз і назавжди з’ясувати для себе, чого ти хочеш в житті, і тим самим підтримати свою рішучість досягти цього. А потім робити все від тебе залежне і навіть більше того, аби втілити в життя власне устремління. Якщо ти не наважився ні на що, ти просто в стані суєти граєш з життям в рулетку». Іншими словами «бездоганність – це не що інше, як правильне використання енергії». Або «бездоганність – це просто найкраще використання нашого енергетичного потенціалу. Природно, вона вимагає поміркованості, змістовності, простоти, цнотливості, і найбільше вона вимагає відсутності самовідображення». Мається на увазі уникнення індивідом концентрації на власних поверхових переживаннях і емоціях, відмова від намагання «догодити» або сподобатися собі чи комусь іншому абощо.

Проте, в просторі сучасної культури поняття «бездоганності» дещо спотворене, бо асоціюється радше з результатом, аніж з процесом. А має бути бездоганним саме процес. І саме процес, будучи бездоганним стає потужним джерелом задоволення буденної людини, оскільки в таких випадках, вся діяльність індивіда йде як «по маслу», все стається якнайкраще, в свій час і за сприятливих обставин. Проте, будучи суєтною, заклопотана істота надто рідко діє бездоганно, а все частіше на автоматі, йдучи за звичкою, нормами чи порадами «знавців». Вона діє у згоді з власним звуженим станом свідомості. Хоча «для багатьох… трансформація свідомості виявляється надзвичайно складним завданням, оскільки переважній більшості людей надто складно вирватися з тенет сформованих ментальних установок». А все тому, що «сучасні люди… наділені до абсурдності нереалістичним сприйняттям і свідомістю, тому що їх погляди засновуються на їх спостереженні суспільних закономірностей і втіленні їх у життя.Інакше кажучи, людина виявляє себе не просто частинкою спільноти та культурного простору, а своєрідним бранцем, оскільки всяка численна спільнота не терпить інакодумців, не допускає «безкарної» присутності тих, хто самим своїм існуванням або й діяльністю ставить під сумнів «природність» наявних відносин та стилю існування мас. Тоді як те, «що позбавляє окрему людину або групу людей похвальних якостей, так це їх прив’язаність до повторювання і до того, що має приховану соціальну основу» (Аль-Газалі). Відповідно, найбільш очевидна відмінність поміж буденною людиною та дійсним практиком або магом полягає в стилі існування і становлення. Буденна людина йде в своєму житті битим шляхом, протоптаним в поколіннях, тобто живе як всі, тоді як маг прямує винятково своїм шляхом, дослухаючись до поклику життя. Благо, цей поклик вже не заглушує ані внутрішній діалог, ані «масовий спам» у вигляді громадської думки абощо.