Ознаки та атрибути людяностi

Якщо відмінність поміж людиною та іншими живими істотами ми відчуваємо автоматично, можна навіть сказати, інтуїтивно, то різницю поміж самими людьми встановити значно важче. Звичайно, мова іде про ірраціональні персональні якості, глибинні або й первинні, невідчужувані і практично незмінні за весь період існування людини, на відміну від зовнішніх ознак, особливо соціальних атрибутів та «маркерів». Ці глибинні або суто індивідуальні ознаки не сполучені безпосередньо ані з тим, що прийнято в відомій приказці ідентифікувати як «одежка», ані з «умом», по якому, як відомо, проводжають. Радше вони виказують глибинну суть самої людини, визначають специфіку «інерції» чи то «імпульсу» її існування, роблять її неспростовно унікальною посеред їй подібних. До таких глибинних ознак безумовно відносяться властивості індивідуальної психіки/свідомості людини, зокрема сумління, честь, гідність, вдячність, щирість, мужність, послідовність, стриманість, виваженість, порядність, інші чесноти. Саме комбінація мір прояву чеснот в поєднанні з негативними аспектами тих таки само чеснот, приміром, підлістю, зрадливістю тощо, робить кожного індивіда унікальним з позицій існування.
Природно, що чесноти несуть на собі відтиск культури, в яку занурений їх носій, однак вони не продукуються самою культурою чи людством в цілому. Швидше за все, разом зі «звуженням» свідомості людини, зведенням її свободи до свободи вибору або й ситуативної свободи, втратою здатності сприймати реальність як вона є, взагалі обмеженням і «падінням» людини, проявилися чесноти, як «оголені» струни, що зв’язують буденну людину з реальністю або Буттям. Таким чином за буденною людиною не лише номінально, але й явно зберігається потенціал повернути собі стан досконалості. Очевидно, для цього необхідно, аби притаманні людині чесноти були доведеними на рівні окремо взятого індивіда до стану довершеності. Принаймні, фактично всі без винятку езотеричні практики наголошують на тому, що без наполегливої роботи над своїми чеснотами будь-кому з індивідів годі й думати про вдосконалення своїх фізичних, інтелектуальних, тим більше творчих або й магічних (деміургічних) можливостей та/або здібностей.

Очевидно, в тому стані занепаду «духу», в якому опинилася сучасна людина, повернення їй хоча б частини її спроможностей неодмінно потягнуло б за собою непоправні наслідки, в першу чергу для неї самої та для інших. Якийсь час правили б бал ницість та жорстокість. А далі, вичерпавши свій ресурс у війні всіх проти всіх, люди автоматично виродилися б, розпорошивши в небутті, власне начало або «душу». Мабуть, саме тому людині повертаються її спроможності разом з тим, як вона поступово зростає духовно, тобто відточує в собі чесноти, вивільняючись від диктату страхів, бажань та потягів.

Однак, аби процес духовного росту дійсно мав місце, окрім решти, необхідно, щоб людина рівно як і спільнота, в якій відбувається становлення індивіда, позбавилися або хоча б максимально мінімізували спотворення та перекручування суті чеснот. Інакше невірно визначена ціль неодмінно призведе до блукань: видавання бажаного за дійсне, підміни цінностей, спотворення дійсності, викривлення сприйняття тощо.

Серед решти чеснот своєю невловимою суттю вирізняється сумління. Сумління – властивість людини одномоментно переживати наслідки власних вчинків, до чи по їх скоєнню, не усвідомлюючи того. Інакше кажучи, буденна людина свідомо не здатна ані передбачити наслідки своїх дій, ані їм запобігти, однак якимось чином все ж в її свідомості проявляється відчуття того, як саме можуть обернутися її дії в майбутньому та якої шкоди чи збитків вони можуть завдати. Цим проявом і є сумління – відчуття, що щось таки коїться не так або, навпаки, попри бажання і всупереч здоровому глузду, холодному розрахунку абощо, те, що відбувається, відповідає загальному потоку подій у світі.
Гідність – здатність людини тяжіти до власної цілісності, обстоювати її в умовах перманентного процесу змасовлення, знеособлення та зациклення на задоволенні гіпертрофованих або рафінованих умовно вітальних потреб і бажань. Оскільки буденна людина практично позбавлена можливості усвідомлювати власну цілісність, гідність природно ідентифікується як вище, можна сказати, інтуїтивне відчуття.

Честь – властивість людини слідувати власному покликанню без того, аби знати його, лише спираючись на внутрішні відчуття та переконання. Окрім того, саме відчуття честі стоїть за здатністю уникати спокуси присвоювати собі вигадані покликання або ж спотворювати до непізнаваного власне покликання. Сталося так, що честь як чеснота набула адресність, тобто здебільшого приписується людям, що маються справу зі зброєю та насиллям або представляють «мундир» чи «цех».

В сучасному світі похідна якість від честі «чесність» перетворилася на інструмент або засіб психічної «релаксації» буденної людини. Свою незграбність, бездарність тощо вона зазвичай виправдовує чесністю.

Мужність – здатність людини опановувати себе, властивість стримувати натиск як зовнішньої стосовно неї агресії, якого б вигляду не набувала остання, так і внутрішньої, тобто усвідомлених і неусвідомлених бажань, страхів та інших емоцій або й афектів. Мужність зовсім не є ознакою статевої відмінності. Просто жінці, як істоті більш емоційній, менш вольовій, а головне менш індивідуально вираженій, тобто більш залежній від родового начала, важче опановувати себе.

Щирість – властивість самосвідомості (рефлексуючого начала) людини уникати спотворення реальності під тиском усвідомлених і неусвідомлених бажань, страхів та інших емоцій або й афектів.

Щедрість – відчуття міри, проявлена у здатності людини розпоряджатися наявним з максимальною ефективністю, до того ж далеко не лише в тому випадку, коли мова йде про відчуження (частини) приватного на користь інших. Людина може бути щедрою і на добру пораду, і на щирі почуття та переживання. Абсолютна щедрість – це щедрість серця – здатність проникатися існуванням іншого.

Послідовність – здатність людини триматися виробленого образу дій, уникаючи спокус та долаючи перепони; або в досконалому вигляді – властивість діяти адекватно до загального потоку подій, що відбуваються в навколишньому середовищі.

Вдячність – здатність людини віддавати належне собі і іншим та оточуючому світу. Найчастіше вдячність проявляється в здатності витримувати баланс поміж отриманим і відданим, спожитим і виробленим, в умінні здійснювати рівноцінний обмін. Вдячність стоїть на перепоні до нарощування лихоманки непомірного накопичення. До речі, китайська мудрість говорить, що люди страждають не від того, що їм чогось не вистачає, а від надлишків, що їм притаманні або належать.

Повага – властивість людини тяжіти до відкриття реального стану справ, оцінки реальної ваги або важливості тих чи інших рис, якостей, явищ тощо. Очевидно, повага найчастіше поширюється на носія певних властивостей, якостей чи рис характеру, однак стосується винятково саме окремих проявів об’єкта поваги. Відповідно поважати можна все з чим маєш справу. І така повага виказує розуміння того, з чим саме маєш справу. Наприклад, люди, які поважливо ставляться до виконання своїх обов’язків, практично ніколи не ризикують зазнати або завдати виробничих травм.

Витримка – спроможність людини розподіляти ресурси та зусилля задля отримання результату в довгостроковій перспективі; здатність утримувати увагу та зберігати необхідну концентрацію на процесі, що не передбачає отримання або настання швидкого чи бажаного безпосереднього результату. Часто витримку несвідомо або й зумисне ідентифікують з терпінням чи й терплячістю. Однак саме по собі терпіння будучи нейтральним в межах іудо-християнської парадигми набуло зневажливого до людини значення упокори та дистанціювання від власної активності, покладання на волю «всевишнього» та його поводирів і «довірених осіб». А звідси маємо справу з рабами господніми, терпінням життєвих негараздів як своєрідного прояву (садистської) «любові» Ієгови тощо.

Кожна з чеснот сама по собі є довершеною, тобто вона або притаманна людині або ні. Якщо чеснота не проявляється в існуванні індивіда, то проявляються в тій чи іншій мірі її позитивний або негативний аспекти. Відповідно кожна з чеснот є тим, що можна ідентифікувати як «золота середина» – якість, яка остаточно вичерпує в собі протилежності і виводить її носія за межі цих протилежностей. Приміром, щедрість є золотою серединою стосовно протилежностей марнотратства та скупості.

«Відмирання» чеснот в сучасному світі супроводжується засиллям моралі, а раціоналізація людської поведінки породила етику. Мораль – набір норм і правил поведінки, авторитетність яких нібито підтверджується трансцендентним началом. Аргументувати чи спростувати, а тим більше осягнути істинність відповідних норм і правил буденна людина не має жодної змоги, тому мусить сліпо коритися їм або вступити в протистояння з колосальною машиною громадської думки і, як правило, безславно програти – в кращому випадку стати відщепенцем, в гіршому – з’їхати з глузду. Щоправда є й інший, аніж протистояння чи сліпе слідування приписам моралі вихід – лукавство. Лукавлячи, буденна людина захищає свою психіку від непомірних перевантажень, що виникають раз по раз внаслідок загострення внутрішнього конфлікту поміж її бажаннями чи прагненнями або й страхами та приписами моралі і стереотипами громадської думки.

Бичем моралі є сором – таке собі відчуття індивіда неадекватності власної поведінки, думок та вчинків приписам моралі, очікуванням кого б чи чого б то не було, настановам «авторитетних» суб’єктів або інституцій. Насправді ж відчуття сорому свідчить про те, що має місце спотворення природного стану речей, коли приписи суперечать природним проявам людини, стану її тіла, душі або й суті в цілому. Сором також виконує захисну функцію психіки, що полягає в зміщенні акцентів буденною людиною з власної неспроможності, недієздатності та обмеженості на зовнішні обмежуючі начала.

На відміну від моралі, етика є системою норм та правил, що апелюють до раціонального начала людини, її здатності оцінювати ситуацію та наслідки власної діяльності. Захоплення раціональною природою людини, що свого апогею набуло в кантовій теорії, вилилося в ідею категоричного імператива, відповідно до якого цивілізована людини нібито спроможна відточити власну модель поведінки та вчинки до абсолютного стану. Тобто її поведінка та вчинки мали б бути постійно співвіднесеними з критеріями блага, які нібито людині відомі апріорі. І все було б добре, якби тільки не проблема блага, яку буденній людині не під силу вирішити принципово, адже саме життя свідчить про те, що те, що для одних добре, для інших – «смерть». Інакше кажучи, життя схиляє до думки, що таки дійсно кожному своє. І якщо людина тримається свого – це благо, чужого – «смерть», тобто непорозуміння, деградація або й руйнування.

Тож на практиці виявилося, що категоричний імператив є лише утопією. Виведене ж із нього банальне правило: поступай з іншими так, якби ти хотів, щоб поступали з тобою – взагалі абсурд. Аби не зрадити собі, людина має вчиняти з іншими саме так, як вона хоче і може вчинити з ними. Досягнувши ж згоди сама з собою, людина відкриває для себе світ прекрасного.

Краса, якщо слідувати в контексті філософської думки західноєвропейських мислителів є ознакою досконалості; середнім пропорційним, притаманним всякому роду живого; або ж ознакою творчого начала, що стоїть за всяким проявом існуванням чи атрибутом вищої доцільності, що вислизає від сприйняття буденною людиною.
Переживання краси є щонайменше синтетичним відчуттям, так же як і відчуття захоплення, піднесення, урочистості та благоговіння. А якщо так, то воно відповідає певному настрою душі, в розгортанні якого нерефлексовано конституюється адекватність сприйнятого як красиве стану душі, рівню її досконалості, мірі її співзвучності Всесвіту. Міра співзвучності, адекватності проявляється в естетичному смаку. Природно, що естетичний смак притаманний всім без винятку людям, допоки вони зберігають власну ідентичність, однак він може радикально різниться в різних індивідів від вишуканого до огидного.
В межах цивілізації, що неспростовно тяжіє до уніфікації, різнорідність естетичних смаків так чи інакше «підганяється» під певний стандарт, що продукується модою, традиціями тощо. Історія розгортання моди та трансформації традицій, накладених на штучно виведені правила і вимоги щодо краси розкривається «на сторінках» естетики.

Цитати до роздумів.

«Люди безмежно однакові, оскільки мають одну й ту ж природу, і водночас незчисленно різні, бо кожному індивіду притаманна унікальна комбінація практично незчисленної кількості рис та якостей, кожна з яких має свою міру вираження».

«Бути наділеними відчуттям поваги еквівалентно вмінню оцінювати незначні можливості людини перед обличчям невідомого» (4, 79).

«Щедрість тільки тоді є істинною, коли той, хто її проявляє, виконує три умови. Перша умова – давати, не думаючи про власну щедрість. Друга умова – бути терплячим. І тертя – не сповнювати душу підозрами» (Назір ель Казвіні).

«Жадність бездонна – в цю прірву можна падати безкінечно. Корисливий часто не знає, чого він хоче, і єдине, що на нього очікує, – це кінцева невдача» (Давній Єгипет).

«Щирість – ось зброя Непереможного! Бездоганність у діях та помислах…» (3, 59).

«Людина частенько сама себе не розуміє, тому й вважає за чесність те, що не є нею… Адже за діями людей завжди прихована заздалегідь спланована потреба… Ціль» (3, 59).
 
«Необхідно бути терплячим, не намагаючись “штовхати річку”» (10, 28).

«Нетерплячість заважає людині помітити суттєві особливості ситуації» (Назір ель Казвіні).

«Твоє сумління є мірою відвертості твого бажання бути самим собою» (1, 122).

«Ми всі вільні робити те, що ми хочемо робити» (1, 129).

«Вчиняй з іншими так, як тобі насправді хочеться вчинити з іншими» (1, 144).

«Коли ми стараємося стати краще, аніж були, все навколо нас теж стає кращим» (5, 189).
 
«…По декількох десятках років люди в «великому світі» – назвемо це так – впритул зіткнуться з необхідністю боротися з самими собою за власне ж виживання» (6, 36).

«Параміта – той, що досяг мети, вийшов за межі – досконалість. Шість (параміт) чеснот або досконалостей: діяння, дисципліна, терпіння, енергія, зосередження, розуміння» (8, 12).
«Загальна розпуста омолоджує світ, стимулює життєдайні сили природи, якій інакше загрожує смерть» (10, 158).

«Те, що цілком відповідає одному часу і місцю, виявляється, як правило, обмеженим, недоречним або й навіть перепоною для іншого часу і місця. Це справедливо як щодо пошуку істини, так і в багатьох сферах життя» (Назір ель Казвіні).

«Доброчесністю для людини є життя відповідно до її покликання. Все решта – не що інше, як мало значимий додаток» (Мішель де Монтень).

«Достатньо миті, аби стати героєм, однак потрібне ціле життя, аби стати гідною людиною» (Поль Брюла).

«Не варто думати, що людина, що чинить відповідно до своїх переконань, уже порядна людина. Потрібно перевірити ці переконання на предмет їх порядності» (Федір Михайлович Достоєвський).

«Бути вдячним світу, бажати кожному добра – це краще і більше всякого благодіяння, до того ж не потребує жодних затрат» (Авеста).

«Розум без мужності – властивість жінки; мужність без розуму – властивість скотини» (Давня Індія).

«Та людина сильніше, котра відсторонює від себе п’ять демонів: жадність, злобу, боягузтво, хіть та невдоволення» (Авеста).

«Терпіння – доброчесніть знедолених» (Пилип Массінджер).

«Етика – це спроба надати всезагальну значущість деяким нашим бажанням» (Б. Рассел).

«Для відновлення нашої людяності в повній мірі ми повинні знову надбати досвіду зв’язності з усією павутиною (системою патернів) життя» (9, 66).

Література.
1. Бах Ричард. Иллюзии. – М.: ООО ИД «София», 2006. – 176 с.
2. Витгенштейн Людвиг. Голубая книга; Коричневая книга; Лекции и беседы об эстетике, психологии и религии / Вадим П. Руднев (пер.). – М.: Дом интеллектуальной книги, 1999. Кн.1 : Голубая книга. – М.: Дом интеллектуальной книги, 1999 – 127с. Кн. 2: Коричневая книга. – М.: Дом интеллектуальной книги, 1999 – 160с. Кн. 3: Лекции и беседы об эстетике, психологии и религии. – М.: Дом интеллектуальной книги, 1999 – 92с.
3. Гриневич Сергій. Камінь знань: Поради старого Знахаря. – К.: Вид. центр «Просвіта», 2005. – 88 с.
4. Кастанеда Карлос. [Сочинения]. Т. 1-2: Т.1: Учение дона Хуана. – К.: София. – 479с.
5. Коэльо Пауло. Алхимик. К.: «София», 2003. – 208 с.
6. Кэлдер Питер. Око возрождения. Секреты омоложения: Древняя практика тибетских лам. М.: ООО Издательский дом «София», 2006. – 112 с.
7. Мудрость дзен. Сто историй пробуждения. СПб.: Евразия, 2001.
8. Роже Каюа. Людина та сакральне. Пер. з фр. – К.: «Ваклер», 2003. – 256 с.
9. Чумаченко Василь. Крик пугача: Есе, повість. – Кривий Ріг: Видавничий дім, 2004. – 224 с.
10. Шарма Робин. Святой, Серфингист и Директор. – М.: «София», 2007. – 304 с.
11. Шах И. Путь идиотов. – К.: София, 1994. – 128 с.
12. Шопенгауэр А. Свобода воли и нравственность. – М.: Олимп, Аст, 1997. – 432 с.