Час спитати у себе настав...

Дивно, але, здавалося б, найпростіші питання часто виявляються в житті найскладнішими. Приміром, хто ми? Чого насправді прагнемо в житті? До чого тяжіємо всім серцем і що цінуємо більше за саме життя?

Спитайте в себе і переконаєтеся, що однозначно відповісти не так уже й легко. У голові роїтимуться десятки думок, але вони так вперто не бажатимуть складатися в цілісне чітке уявлення.

Тож хто ми такі? Звісно, люди! Українці! Наші діди і прадіди віддавна жили на цій землі. Вросли в неї своїм корінням. Прикипіли серцем. Пристосувалися в поколіннях до оточуючого середовища, фактично перетворившись на його невід'ємну частину. Часто ціною неймовірних труднощів або й життя, вони обстоювали і захищали цей Богом облюбований край. Сльози і кров насичували українські чорноземи. Але поперед того - земля наших пращурів освячена любов'ю і благоговінням перед її щедрістю. Возвеличень відданою працею. Одухотворена в піснях і обрядах.

Відтак, ми спадкоємці батьківських просторів. Тож чи маємо право зневажати рідну землю? Бездумно плюндрувати, дбаючи про дрібні вигоди сьогодення? Перетворювати її на товар і гендлювати нею, як те комусь заманеться? Чи ж для того наші діди-прадіди складали свої голови?

Задумаймося, що скажуть наші діти, успадкувавши від нас лише спогади про те, що колись до землі ставилися поважливо, і вона безроздільно належала тим, хто дбав про неї. Чи варті ми будемо їхньої пам'яті й пошани? Та й чи взагалі буде про кого згадувати з часом, коли розпорошимося поміж інших народів, втративши разом з шаною до землі, власну пуповину, історію?

Між тим, аби не стати перекотиполем у цьому світі і не згинути безславно без імені і доброго спогаду, ми маємо свято пам'ятати - чиїх батьків ми діти. Ми - часточка українського роду з його неоднозначним, а проте гідним поваги минулим та чудовими набутками. Ми - спадкоємці невмирущого досвіду і мудрості, закарбованих у мові, культурі, традиціях.

Нехтуючи цими святими поняттями, плюндруючи батьківський духовний спадок, ми не помічаємо, як омертвляємо частину самих себе. Ми позбавляємося відчуття цілісності, приналежності до чогось більшого, аніж проста сума присутностей. Ми віддаємо себе добровільно в пазурі самотності, попри нашу належність до якихось колективів і організацій, кровні і дружні стосунки та зв'язки.

Відтак, опиняємося розхристаними перед вітрами чужої моди і вподобань. Нам диктують стиль життя, нав'язують цінності, вчать, як жити. І за це беруть непомірну плату. Будучи роботящим народом, маючи багаті ресурси, ми споживаємо вироблене десь закордоном. Ми перетворилися з доброго господаря і кмітливого виробника на неперебірливого споживача, якому найперше збувають непотріб.

Але чи заслуговуємо ми на це? Чи ж така нам доля судилася? Можливо, час схаменутися? Спитатися себе, що з нами діється? А далі - гуртуватися разом, об'єднуватися в громади і облаштовувати своє існування так, щоб почуватися господарями на землі, яку успадкували від пращурів. У своєму духовному будинку, зведеному на фундаменті мудрості з цеглин щедрості і щирості, з просторими вікнами доброти.

І коли, думаючи про свою землю, бажаючи своїм дітям кращого, пишаючись своїми пращурами і багатовіковою історією, у вас озивається душа, будьте певні - ви гідний спадкоємець своїх славних батьків. І аж ніяк не лихвар, гендляр, ліберал чи комуніст. Ви - Людина! І Вам належить ця земля. І Вам разом з такими ж людяними і вільними будувати нашу спільну долю. Плекати мову і культуру. Радіти кожному прийдешньому дню!