Знову...

Що… повернувся? Насмілився таки не лише дмухнути в мою сторону, своїми опухлими від сорому і горіляки( чи як ти кажеш віскі ) губами,і глянути у мої очі - останній шматок ще не зовсім понівеченої дівочої душі? Вистачило сил увійти туди, де колись позбавив ніжну, залякану та інколи тиху дівчинку права вибору між власною гідністю і оцим бруднючим, засмальцьованим і нікчемним коханням, що так брутально увірвалося без стуку із твоїм приходом. Віриш що все ще люблю? Хочеш чогось повернути? Чого? Немає до чого вертати, хіба лиш у пітьму твоїх неотесаних залицянь та ніжного, подекуди, трепетного дзвону мого серця. Яка ж чортова сила понесла мене у твої обійми, та й так, ніби штовхнула, а потім з болем вирвала… І більш не штовхає… А нащо? Не треба! Нащо я знову маю споглядати сей гарячий вираз твоїх очей, що обпалює досі живі рани. Йди, ні не підходь, облиш мене так, знову заплакану і, що дивно, красиву, красиву по-своєму: наче лебідку, котру прирекла на смерть вірна куля мисливця.
Відкрила очі,бачу розлиту каву, розкидані ноти і перекинуту вазу з білими трояндами, чи то жовтими… Таки спіймав, таки схопив своїми загребущими руками напівживу лебідку. Змінився? Та ні, люди не міняються. Подорослішав чи здобув гармонію з власними клепками? Ото точно неможливо – клепок ніколи не було. То чому ж ти знову в цих тенетах?Що любиш? Певно що люблю… а може просто ненормальна, що зовсім втратила здоровий глузд і викинула останній натяк на мозок у відчинене вікно… Знову з ним…Витримаєш? Час покаже…