12х12 -7-

Невловима, як вітер. Як вода невловима. Як сон. Як світ. Душе моя, метеликом пурхаєш над квітами. Нектаром золотим харчуєшся. Пірнаєш від негоди у щілину якусь і не знайти тебе, ніби тебе не було ніколи. А чи є ти насправді, чи я велике дзеркало, в яке хтось зазирає з тамтого берега, з-за оковиду?

Ніби сталь гартована воля. Веде тебе і попутників через пустелю кам’яну, через пастки вовчі, через ліси дрімучі в країну, де росте дерево. Дерево роду нашого. Корінням в землі до самого споду, а кроною в небі між зір осяяних. Воля скріплена словом, кровію запечатаним, знає шлях, якого розум не відає.

Ти прийдеш один. Втратиш всіх попутників, як дуб листя втрачає. Та не втратиш сили, а ще дужчим станеш, бо гартунком отим заряджений, дух дива творить перед оком смерти. І сторожа нічого не вдіє. І пропустить тебе, на коліна впавши.

Оповиті плющем та мохом твій шолом і кираса поріднять тебе з лісом-пралісом. Ти торкнешся кори і опинишся в серцевині Дерева, в головній його артерії. Через мить якусь вийдеш знов назовні, але на самій верхівочці. Там побачиш Лебедя Білого щоб вернутись з дарами назад. Ми тебе почекаємо…