Зима

Зима.

             Зима. Строга красуня без віку,  та важкі білі довгі  коси , холодні іскри в очах, ледь опущені  кутики блідих губ - кажуть, що він, твій вік , довгий-предовгий. Твоє худорляве обличчя, гострі очі, бліді губи, пряме біле волосся на  невеликій голові, увінчаній  дивною чи то короною, чи то незвичним убором, твоя струнка й величава  постать в  пишних шатах ,ти то з пуху, чи то з хутра якихось снігових звірів, твої пальці в  перстнях з крижаними діамантами а на шиї : диво-дивне - разок намиста з горобини - все це разом справляє надзвичайне враження на того, хто хоч раз у житті ,хоч мельком  тебе спромігся побачити.
           Ти пропливаєш, чи пролітаєш ,  чи проїжджаєш , понад землею,  чи на хмарі , чи на клубках дрібної віхоли, чи на снігових звірах ( бо мов  покажеться на мить то наче паща,  то наче спина, чи лапа) - тих,   що дають тобі хутра на одежу.
            Буває високо вгорі, буває нижче, а буває,  що начебто  прямо по дорозі линеш то повільно, то швидше, а то промчиш  як марево і залишиться  гадати - чи була ти тут чи ні.  Як коли стоячи;як коли сидячи, а т о і напівлежачи на своєму рухомому троні роззираєшся ти навкруги. Любо тобі  забіляти наколишній простір,  присипляти сном і присипати с нігом дерева, пробираючи іх голі  худі постаті  наскрізь, насилаючи оціпеніння , спиняючи іх рухливі соки. Відчувають  дерева твою силу і скоряються.
             Любо тобі запокоювати воду: « Стій, не ворушися! Тише, тише, рівніше, рівніше, гладкіше, гладкіше !» - заковуєш воду в  кригу. « Спи- спочивай  неспокійна вода.» Відчуває тебе вода , бачить тебе як заглядаєш в її глибочінь і відбиває-повертає вода тобі твоє відображення, щоб і ти помилувалася сама на себе - своєю вродою.
            Скачеш зі свого  холодного трону . Кидаєшся ниць,  притискаєшся   грудьми до землі, шепочеш  з пристогоном, а сама тиснеш- стискаш  свої обійми, криєш-вкриваєш голу землю пухом. «  Не дихай, не ворушись , не годуй  рослини-дерева, спи-відпочивай!»
             А як кинешся в живе око птаху на дереві, чи звіру в полі - біжи-лети, втікай, бо в русі життя. Ховайся в затишок під стріху, чи в нору, чи в кубло, чи в гніздо. Грійся-зігрівайся від холоду як зможеш. А як ні -  то  й ти спи!
              Он  іде-бреде  подорожній. Яка-така лиха година змусила  в  негоду вирватися йти  самому-одному   по переметеному шляху? Зазираєш  йому  в очі, проникаєш  холодом в голову. Клопоти-клопоти! Жене його  вічна суєта, вічне «Треба!»  Та й не по шляху, а обабіч - від тополі до тополі бреде в снігу, майже навпомацки в завірюсі, чіпляється руками і оком за дерева.
              Ось сніговий звір відірвався від почту  Зими і граючись задрав полу одежини подорожнього, легенько штовхнув під коліно. Подорожній   хилитнувся і зробив один  невеличкий крок вбік. Один дише крок! Гай-гай…
             Зима посварилася на звіра пальцем. Звір винувато почав штовхати подорожнього назад, до дерев, до шляху. Та чим дужче він штовхав, тим дужче подорожній забирав убік від шляху.  Нараз опам`ятавшись спинився. « Та де ж те дерево?  Адже вони близько одне від одного ростуть. Кинув гілку одного - хапайся за друге.Невже минув? А ну - назад!» Та не зовсім назад вертає подорожній  і проходить мимо дерева. Знову і знову  йде він то в один то в інший бік. То за вітром , то проти вітру, але в такій хурделиці не розбереш звідки він - той вітер!. Знову і знову ходить він вихилясами  поки не  втикається в якийсь порослий деревом глибокий ярок. « Що за мара? Куди це я приблукав? Що це за ярок ? Може Водяне, чи Глуха, а може Криндачеве? Де ж це я?» Зима з сумовитою цікавістю стежить за ним . «Як що це Водяне то ярок приведе в долину, а по тій долині повернути  треба праворуч то й вийду на  село. А як Глуха, то ярок виведе на плавні, а як Криндачеве,то виведе в долину порослу лісом, а ліворуч по долині можна вийти на Фидорянський шлях. Я ж тут усе знаю,   то й вийду. Присяду отут , під кручкою та перепочину трішки.» Зима хитає головою.
                Сів. Сидить. Снігові звірі підпряглися   до саней, чи  то до воза, чи то до трону  та й клубочаться ворушаться  : « Що ж то буде?» Поштовхують подорожнього: « Вставай, іди , не спи!» -запитливо поглядають на Зиму. Зима підпливла  близько, стояла довго, а тоді нахилилася зазирнула подорожньому в обличчя. Подорожній здригнувся. Нараз побачив він перед собою надзвичайної вроди жінку - не молоду і не стару. Відчув себе бадьорим і щасливим, невагомим і сильним. Жінка всміхнулася йому і кивнула вбік  головою. Подорожній озирнувся і побачив себе, тобто своє вклякле тіло. Ніякі почуття не здійнялися в ньому. Його легка, щаслива душа приєдналася до Зими, до її дивних не -то звірів, не- то клубків снігу, не-то хмар і полинула з ними вгору, вгору, вгору…
             …Не скоро - навесні знайдуть у Водяному, чи в Глухій, чи в Криндачевому, а може й в Чартковій скоцюблене тіло під кручкою…
               …Малий хлопчина теж одного дивного дня бачив Зиму. Зранку день був не такий як завжди. Через сонце.  Його  ранковий колір  був не звичний .Якесь воно було жовтогаряче аж зеленкувате,  холодне.  Весь світ освітлений цим  кольором був не такий як завжди .На снігу були жовто-оранжеві  відсвіти, дерева буле не сірі, а якогось дуже приємного теплого кольору- як молочні цукерки. Лиця товаришів здавалися при такому освітленні  мов-би загорілі , красиві.
                Вже було далеко за полудень , вже товариші розійшлися по домівках, а хлоп`я ще хотіло покататися на ковзанах, зобити останній круг по ставку   попід замерзлими берегами. За вербою, за  очеретом раптом щось  наче зиркнуло на нього. «То мабуть дружок  війшов після обіду і вирішив заховатися та й налякати мене» , -заспокоював себе думкою хлопчик, хоч десь в глибині душі дуже сумнівався .
                Ось  друге коло по ставку. Ближче до верб. Швидше рух і пильніше погляд, та не прямо, а скоса, щоб не помітна була  та пильна увага. Щось з`явилося!  « Снігова королева!» - сяйнула думка. В голові виникли уривки і персонажі казки. « А як забере з собою, а як вона шукає собі нового хлопчика замість Кая?»
                Зима посміхнулася : « Ох ці казки…» Вона відпочивала  за вербою і трішки задумалась спостерігаючи за зграбними рухами малого ковзаняра, випадково дала себе побачити. Ковзнула невидимо за малим. Ущипнула за розпашілу щічку, аж сльози виступили , : «Додому!» - шепнула в вухо та ще й тоненьким каблучном цокнула , ах лунко тріснув лід на ставку. « Додому,  додому!»- підхопив цю думку хлопчик і покотив до  вмерзлої кладки, де стояли його захололі чобітки . Став швидко перевзуватися поглядаючи на вербу. « Як скажу кому, то не повірять, що я бачив Снігову  королеву, та щей смітися будуть. Казати нікому не буду, але тепер твердо знаю - вона є!»  Зима знову посміхнулася- другий раз за цей день. Що то за день сьогодні? Що то за хлопчик? Побочив її та ще й розсмішив!  Вона вирішіла що цей хлопчик  ніколи не захворіє на простуду…