Чарiвник iз хатинки-крижинки

Ця історія трапилася багато років тому на Північному Полюсі.
Якось білий ведмідь заблукав.  Довго ходив він засніженими просторами, аж поки не вийшов до білосніжної хатинки-крижинки. «Що за чудасія?» - здивувався ведмідь. Він багато років прожив на Північному полюсі, але вперше бачив це незвичайне житло.
- Тук-тук-тук, - постукав лапою у двері.
- Відчинено, - пролунало зсередини.
Ведмідь увійшов.
Посеред кімнати за білосніжним столом сидів сивобородий дідусь. 
- Проходь, - запросив він гостя. 
Ведмідь переступив поріг і почав розглядати дивне помешкання. А там на снігових поличках стояли товстелезні книги зі срібними застібками, у  крижаних шафах знаходилися чудернацькі предмети… Та найбільше звіра вразила крижана куля на столі господаря. У ній він побачив далекі землі й чужих тварин.
- Хто це? – запитав Ведмідь, показуючи лапою на рожевих птахів. – Вони що, поранені?
Господар усміхнувся:
- Ні, не поранені. Це фламінго. У них такий колір пір’я. Ці птахи живуть там, де тепло й немає снігу.
- А хіба є такі місця? – здивувався мешканець Півночі.
- Звісно, - кивнув дідусь. - Ось поглянь.
Тієї ж миті очі звіра засліпило сонце. Він побачив тварин з довжелезними шиями. Вони їли листя з верхівок дерев. Їх шкіра була плямистою, а чотири ноги тоненькими.
- Хто це? – запитав Ведмідь.
- Жирафи, - відповів господар. - Вони, як і фламінго, мешканці Африки.
- Дивина та й годі! – захитав головою білий велет.
А дідусь вже показував нову землю. Там звір побачив своїх далеких родичів – ведмедиків коал. Вони сиділи на деревах і неквапливо жували листочки. Кенгуру, качкодзьоби, невимовно гарні птахи какаду - всі ці тварини мешкали на далекому материку, який мав назву Австралія.
- Який величезний світ! – не відводив погляду від незвіданих країв ведмідь.
- Так, - погодився дідусь, - дуже великий і цікавий.
Скільки часу минуло за гостюванням, ведмідь не помітив. Він зацікавлено розглядав живих істот у крижаній кулі й зовсім забув про час. Із цих дивовижних мандрів повернув його господар:
- Час нам уже прощатися. Твої рідні непокояться. 
Ведмідь сумно зітхнув. Йому так кортіло ще трішки подивитися в чарівну кулю!
Дідусь ніби прочитав його думки:
- Ось, візьми, - простягнув сріблясту бурульку. – Як тільки захочеш побачити нові землі – легенько дихни на неї.
Звір подякував і вирушив у путь. Та кожного разу, коли маленькі ведмежата просять розповісти щось цікаве, їх великий татко - білий ведмідь - дістає чарівний подарунок. Вони знову починають подорожувати величезними просторами нашої планети Земля.