***

1.
У давні часи, у далекій країні,
Де небо синіло і квітли  сади,
Жив принц-одинак.
Був він мужній і сильний,
Розумний і добрий
І звавсь Фредерік.

З батьками своїми
Наш принц не сварився,
Любив, поважав,
Їхній волі корився.
І лише в одному розбіжності мав.
Бажали батьки,
Щоби принц одружився,
Та хлопець інакше собі планував.

Воно б одружитися, звісно, не штука,
І вік підходящий, скінчив вже науки,
І серце кохання шукало давно.
В однім лише складність була і морока
Був принц небагатим і статків не мав.
Та лише принцесу він мріяв обрати,
Простої дружини, на жаль, не бажав.

І поки метався отак наш герой
Між волею батька і власним хотінням,
Вже долю його мудрий хтось прописав,
Постукало в замок саме провидіння.
Худенька, бліда і до болю ще юна,
Мов гілка квітуча, надламана злом,
У ніч дощову підійшла до воріт
Благаючи лиш про тепла порятунок,
Якась іноземка, невідома тут.

Притулок їй, бідній, дали і одежу
Господарі замку, бо добрі були.
Дівча ж розказало, ковтаючи сльози,
Про змушені мандри свої нелегкі.
Мовляв, я принцеса, та тільки нещасна,
Батьки повмирали, на світі сама.
А родичі спадок у мене забрали
Отак без домівки залишилась я.
І журно зітхнула стара королева:
«У нас залишайся, тут спокій знайдеш».
Король глянув пильно, чи правду говорить:
«А може й принцеса, хіба ж розбереш?»

Лише Фредерік,  до усього байдужий,
В задумі глибокій сидів і мовчав.
Він мріяв про мандри в краї незнайомі,
На зустріч пригодам, коханню вже мчав.
Наступного ранку зібрався в дорогу,
Йшов долю шукати в чужій стороні.
Батькам обіцяв повернутись невдовзі
І в мандрах принцесу собі віднайти.

2.
І час полетів, мов на крилах пташиних.
Спливали роки, наче річка швидка.
Вже сивою стала стара королева,
І зморшки лягли на чоло короля.
Сумують батьки, все частіше зітхають,
Чекати несила і сліз вже нема.
Єдину розраду дарує принцеса,
Для них вона стала,  мов рідна дочка.

Роботи вона не боїться нітрохи,
На вдачу спокійна, терпляча, проста.
Усміхнена щиро, замислені очі,
Вродлива, ні, швидше за все, чарівна.

Між тим, принц блукає, мандрує світами.
І безліч принцес вже зустрілось йому.
Були серед них і на вроду багаті,
Траплялись потворні, добрі і злі.
Розпещені  кралі, суворі красуні,
Примхливі нестримно і просто дурні…

Та пошуки принца усе ще тривали,
Бо серце мовчало, мовчала душа.
Думки невеселі чоло огортали:
 «Та де ж та єдина кохана моя?!
Чи може, її я шукаю даремно?
Нема мені пари, і доля така?
І треба вертатись додому напевне,
На горе собі і на радість батькам».

І принц повернувся до рідного краю,
В знайому з дитинства свою сторону.
Хоча жалкував, що дружини не  має,
Та вірив, ще доля всміхнеться йому.

Стара королева радіє і плаче,
Король теж ховає сльозинку скупу.
Радіє і принц наш…
Та раптом він бачить
Принцесу кохану і долю свою.

«Як сталося так, що блукав я роками,
Поневірявся в чужому краю,
А щастя мене в ріднім замку чекало,
Де лишив я душу юнацьку свою?»
Принцесі не сила йому відповісти,
Не сміє признатись в коханні своїм.
Адже як уперше побачила принца,
Тоді й зрозуміла - ось суджений мій.
Тому так спокійно роками чекала,
Бо знала і певна була кожну мить,
Що тут його доля, у рідному краї,
І треба лиш часу, щоб те зрозуміть.

Отак і буває, читачу, й до нині.
Шукаючи щастя в далеких краях,
Ми часто його так поспішно минаєм,
І вже не повернеться згаяний час.