Душа - це море в кожному з нас

Говорите, життя дане нам для того, щоб радіти, щоб дивитися на сонце і посміхатися, щоб уявляти себе птахом і летіти, так легко підіймаючись до пухких небес, щоб сміятися, щоб кружляти у цій завірюсі днів, які йдуть один за одним так непомітно, що доводиться іноді бігти, щоб тільки не залишатись у минулому, там де ви вже були, чи може знаходитесь й досі.

А що ж воно таке, коли ти розумієш правду, яка тобі огидна? Що воно таке, коли реальність страшна, а ти заблукав у думках? Коли ти, а навколо тисячі людей, які проходять повз тебе, і ти теж йдеш разом із ними лише для того, щоб не стояти на місці? Чи коли ти хапаєшся за день і хочешь у ньому пливти як у морі, котрому немає кінця й краю, а тебе все зносить та й зносить до берега, від якого гребти доведеться вже у зовсім іншому напрямку?  І ти нічого не можеш поробити, і тільки проводжаєш цей день своїм поглядом, як проводжають корабель десь далеко у морі. А коли ти дивишся і не бачиш, біжиш і не наздогоняешь, чуєш та не відчуваєш, говориш та не слухаєш? Це все існує з якою метою, для чого нам воно? Щоб розмалювати життя у різні барви, щоб не засинати у повсякденні, щоб відчувати себе, володіти думками?

Що не вбиває, робить нас сильнішими, чи не так? А в душі людській не існує країв, які б стримували все те, що відчуваємо ми за життя. Вона бездонна та глибока, як те саме море, по якому ми пливемо, занурившись у думки та мрії.