Бiблiя

Біблія – комбінація високохудожніх зразків літературного мистецтва давнини, об’єднаних навколо спільної ідеї триєдності божественного начала і його ролі та присутності в людському існуванні. Внаслідок активного поширення та пропаганди Біблія за останні декілька десятиліть перетворилася на найрезонансніший феномен культури сучасного світу. До прикладу, на кінець 80-х рр. XX ст. число мов, на які перекладено Біблію, досягло 1907. З них повна Біблія переведена на 310 мов, Новий завіт – на 695 мов і хоч би одна або декілька книг Біблії – на 902 мови. Сьогодні тільки близько 2% населення земної кулі не мають жодної книги Біблії рідною мовою.

В цілому навколо Біблії сформувався містичний ореол, перетворивши її для мільйонів людей в Святе Письмо або Священне Писання – контент беззаперечних істин нібито божественного походження, котрі не підлягають ані сумніву, ані перевірці їх на відповідність здоровому глузду та принципам критичного мислення. Між тим з приводу людської схильності до обожнення і містифікації частини проявів буття російський публіцист кінця ХІХ початку ХХ ст. І. Скворцов-Степанов в книзі «Думки про релігію» зазначає: «Святі книги усіх релігій до цього часу залишаються для віруючих святими. Приступаючи до них, віруючий з самого початку відчуває благоговіння і трепет. Він не може і не хоче розуміти – він розчулюється. До його розуму доходять тільки ті місця, які він розуміє: через незрозумілі і недоречні місця його думка ковзає, не чіпляючись за них. Тому вони не викликають у віруючих сумнівів, протесту і заперечень». Відтак для віруючих і тих, хто з пієтетом ставиться до іудо-християнської світоглядної парадигми, Біблія видається зібранням беззаперечних життєвих настанов і ідеалів, опертих на єдиний монолітний виклад божественних одкровень, дарованих людству опосередковано через людей божих або пророків і апостолів.

Проте, як свідчить історія, численні археологічні знахідки і артефакти, письмові переповіді тогочасників та наукові розвідки сучасних дослідників, до формування контексту Біблії впродовж декількох століть на зламі епох (ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.) долучилися представники різних етносів і культурно-містичних та гностичних течій. Найелементарнішим аргументом на користь «штучного монтування» Святого Письма є еклектика в сучасній Біблії 39 книг (у т. зв. Олександрійському описку – каноні – грецького перекладу Сімдесятьох з 3 – 2 ст. до н. е.) єврейсько-арамейських писань, тобто Старого Заповіту і 27 книг – писань давньогрецькою мовою про життя й вчення Ісуса Христа та поширення раннього християнства впродовж другої половини I ст., тобто Нового Заповіту.

Щодо назви «Заповіт» (від івр. угода, договір, союз, заповіт), то в її основі покладено ідею угоди Бога з усім людством: у Старому Заповіті розповідається про союз Бога із єврейським народом; у Новому Заповіті – про союз Бога з людством через Ісуса Христа. Відповідно, для християн священними є обидві частини Біблії, тоді як для євреїв, прихильників іудаїзму, – священною лише перша частина. Тому вони взагалі не користуються терміном «Старий Заповіт». Натомість виділяють три частини Святого Письма: Тора – «Вчення» або «П'ятикнижжя Мойсеєве»; Невіім – «Пророки» та Кетувім – «Писання». Поєднання початкових літер цих назв творить акронім, який читається як «ТаНаХ». «ТаНаХ» – і є назвою єврейського (іудейського) Священного Тексту.

Та все ж, попри нібито її святість, ідеї, висвітлені в Біблії, стали каменем спотикання не лише для мільйонів людей по всьому світу, але й окремих етносів, світоглядних течій, релігійних об’єднань, національних утворень абощо. Зокрема, А. Бебель у книзі «Християнство й соціалізм» зазначав: «Жодна книжка в світі не довела стільки людей до безумства, як Біблія. Бідні мислителі шукали в ній те, чого не було насправді, і коли їм здавалось, що вони знайшли нарешті істину, вони натикалися на те, що суперечило попередньому і було з ним несумісне». До того ж, навколо постулатів і тверджень Біблії впродовж століть велися і продовжують вестися постійні суперечки, які часто виливаються в запеклі конфлікти (до прикладу, Христові Походи), призводять до знищення інакомислячих (до прикладу, процедура інквізиції, Альбігойські війни абощо), плюндрування культур (до прикладу, знищення т.зв. язичницьких культур), заснованих на інших світоглядних установках і цінностях.

Таким чином дійти однозначної думки про суть та природу Біблії принципово не можливо, як не можливо дійти згоди про значущість і специфіку впливу Біблії як культурного феномену на формування умов і обставин існування сучасної людини – носія іудо-християнської парадигми. Найзмістовнішою причиною тому є обмеженість людського мислення або т.зв. антропологічний бар’єр. Усвідомлення цього факту відкриває нові горизонти сприйняття Біблії як такого собі контенту життєвої мудрості, прихованої від логічного мислення і, відповідно, доступної для образного мислення або безпосереднього інтуїтивного схоплення. До такої думки досить легко дійти, звернувши увагу на те, що основне «тіло» Біблії – це притчі – тексти, вибудовані так, аби вступати в резонанс з мисленням кожного, не залежно від рівня його досконалості і особливостей протікання. Відтак притчі, а за їх посередництва і Біблія, відкривають істину кожному рівно настільки, наскільки окремо взятий індивід готовий її сприйняти або відкрити в собі під дією резонуючої сили. А коли так, то Біблія відкривається для кожного, хто безпосередньо має з нею справу, по-своєму: і як Святе Письмо, і як джерело життєвої мудрості, і як історія окремо взятого етносу та підтвердження його богообраності, і як безглуздий набір вигаданих історій. Проте така мінливість сприйняття Біблії красномовно говорить сама за себе: Біблія – унікальний шедевр людського духу, без огляду на історію її формування і нібито ідеологічний підтекст. В цьому плані Біблія рівнозначна і ідентична іншим шедеврам культури людства, зокрема Корану, Бґагават-Ґіті абощо.