Одвiчне питання

Людина – істота, що постійно ставить запитання про своє існування (М.Ґайдегер) та перебуває в ситуації, за якої осягнення нею своє суті і єства неодмінно перетворює людину в інше Суще. Тому є зміст говорити про людину як про заклопотану істоту, ангажовану буденними турботами, однак таку, що постійно зберігає за собою потенціал стати іншим Сущим: Людиною поза межами антропологічного бар’єру.

Неспростовним свідченням наявності у людини вказаного потенціалу є її невід’ємна властивість бути творчою істотою, що найглибше проявляється у здатності довільно формувати в своїй уяві або й реалізувати на практиці завершені проекти буття. Саме на цій властивості людини, як на найважливішій її ознаці наголошують різноманітні релігійні та містичні вчення і одкровення. Не оминула своєю увагою цю властивість і художня література. Приміром, основне навантаження «Фауста» Гете, як і «Майстра та Маргарити» М.Булгакова зосереджено якраз на спроможності головних героїв цих творів довільно формувати образ існуючого. Тому, цілком ймовірно, всяка реальність або умови і обставини існування людини, доступні їй у сприйнятті і осмисленні, певним чином поєднані з творчим потенціалом людини.

В межах іудо-християнської культури склалося стійке враження про людину як про суще, суть і існування якого визначається іншим сущим або процесом. В марксистсько-науковому контексті – це еволюція. В релігійному – це Бог. Тому для дотичного до іудо-християнства індивіда відповідь на питання: «Чим є людина? – співмірна відповіді на питання «Чим є Бог?» (Г.Арендт). Філософському аспекту бачення цієї проблеми відповідає вкорінене в широких масах малоінформативне, але змістопокладаюче переконання про те, що людина є образом і подобою божою.

Не ставлячи під сумнів твірну природу людини, І.Кант все ж не міг погодитися з тим, що існування людини цілком визначається провидінням чи/та волею господньою, інакше втрачається всякий зміст індивідуального існування та свободи вибору. Для Канта ж одною з найважливіших характеристик людини була її здатність раціонально осмислювати ситуацію та обирати поміж добром і злом, спираючись на власні судження, тобто «покладати самій собі [моральний] закон». Тому за Кантом в творіння господнє вривається свобода, яка і перетворює людину в самодостатню в своєму виборі істоту, а отже певним чином співмірну Господу.

Екзистенціалісти пішли ще далі у питанні вивільнення людини, роблячи акцент на унікальності індивідуального проживання людини, неповторності її буттєвої ситуації. Щоправда, релігійні екзистенціалісти, наприклад, К.Ясперс за свободою людини та її унікальністю бачили «любов Божу» до свого творіння, тоді як радикально налаштовані Сартр та Камю вважали людину «самотньою покинутою істотою», що якимось чином була «виштовхнута» в цей світ і мусить проживати своє життя відповідно до тих проектів, що породжує сама. Основою для подібного бачення ситуації людини послужила ідея М.Ґайдегера про «відкриту екзистенцію» – людина як tabula rasa, що сама себе пише під тиском зовнішніх обставин, концентруючись на собі або розчиняючись в масі (das Mann).

Зрештою, ґайдегерове «Dasein» несе в собі потужний заряд щодо радикального переосмислення змісту людського існування в межах загальноприйнятої на теренах Заходу практики філософування. Самоконцентрація на своєму єству або проживання власного способу буття Dasein, що за Ґайдегером можливе лише тоді, коли людина постає обличчям перед Ніщо (смертельною загрозою), відкриває шлях до подолання онтологічного розриву на суб’єкт та об’єкт і протиставлення останніх одне одному. Як наслідок, гайдеровий прорив в філософській антропології та онтології дав поштовх до змикання традиційного філософського розуміння людини з баченням людини, притаманним східним релігіям та містичним вченням і практикам.

Різноманітні течії буддизму, даосизму, конфуціанство, інші східні релігії, на відміну від іудо-християнства в усіх його проявах, визнають явище реінкарнації – перевтілення душ, відповідно до якого, душа, тяжіючи до набуття необхідного саме їй досвіду і очищення та/або просвітлення, змушена пройти певну кількість втілень. Тому персональне життя людини сприймається лише як умова щодо набуття необхідного досвіду її духовною сутністю. Активність і якість набуття цього досвіду тією чи іншою мірою визначається самим індивідом. Таким чином, на сході людина сприймається як подорожній в межах проявленого світу, реальний зміст подорожі якого прихований за пеленою забуття. І лише набувши необхідного досвіду під тиском життєвих обставин, людина відкриває для себе можливість самоосягнення, водночас набуваючи якостей Сущого, відмінного від буденної людини. На теренах Заходу ідеї реінкарнації притримувалися піфагорійці та їхні послідовники, а також містики Середньовіччя та Нового часу, наприклад, Папюс, А.Кроулі.

Зрештою, мислителі в переважній своїй масі схильні сходитися на думці, що природа людини недосяжна для людського осмислення і залишається «річчю в собі». З цього приводу містики лише додають, що «той, хто знає, мовчить» (І.Шах), адже його знання природи людини все рівно недоступне буденній людині, однак може викликати негативні або й непоправні наслідки, вразі якщо потрапить в її розпорядження. В свою чергу, українські містики стверджують, що «всяке знання захищає себе» (В.Чумаченко) від посягань на нього непідготовленої до того людини.

Неспроможність відкрити для себе природу людини спонукала філософів західного зразка мислення до пошуку найтривкіших рис людського існування, які б вирізняли людину з-посеред решти існуючого та виказували специфіку її існування. Такими найтривкішими рисами в контексті арендтової антропології виявилися смертність, народжуваність, приземленість та множинність – обставини «становища людини». П’ятою обставиною становища людину, про яку не згадала Г.Арендт, але над осмисленням якої працювала чимала когорта мислителів, починаючи з З.Фройда, очевидно, є сексуальність.

Врешті-решт, спільним знаменником щодо знання про людину є припущення про те, що людина є саме тим, чим вона відкриває сама себе та/або інших для самої себе кожного разу, як замислюється над цим. Не даремно ж саме життя кожного разу підводить до того, що людина представляє собою незбагненно унікальну істоту, яка є цільною та завершеною з одного боку, однак в той же час зазнає постійних змін.