Корiння наших мрiй i тривог

Людство – інтегрований простір, умова і обставина становлення людської ідентичності: особистості, індивідуальності. Частина Природи та Буття, що виокремила себе з цілого і перемістила в штучну сферу власного існування – культурний або й цивілізаційний простір. На думку В.І.Вернадського, людство – єдине глобальне утворення, нова геологічна сила, що спроможна внаслідок прояву творчих сил частково трансформувати навколишнє середовище, втягуючи його в ноосферу. З точки зору соціології, людство – найбільш загальна форма людської спільноти, що представлена множинністю всіх наявних конкретних спільнот та відносин поміж ними. Історія бачить в людстві сукупність всіх коли-небудь існуючих культур і цивілізацій, про які відомо сучасній людині.

Для частини філософів було і залишається актуальним питання прерогативи: що первинне людство або людський рід чи індивідуальність або персональна ідентичність. Зокрема, І.Кант, Гегель, інші мислителі вважали, що людство є домінантним стосовно окремо взятого індивіда. Для Канта було важливим підкреслити раціональну природу людини, розширення і укріплення якої можливе лише завдяки тяглості людського роду, тоді як покликанням індивіда було внесення своєї часточки в загальний історичний поступ або розвиток, адже жодного персонального людського життя не достатньо, аби засвоїти і передати акумульовані людством знання та інтелектуальні здобутки. Гегель в свою чергу виходив з того, що саме людство, а не індивід є результатом еволюції Абсолютної Ідеї, і саме людству в стані певної соціально-політичної організації належить відобразити всю повноту Буття, а не окремо взятому індивіду.

Персоналісти, більшість екзистенціалістів, часто філософи життя, навпаки, намагалися всіляко підкреслити важливість персонального існування та приватного досвіду, тоді як сукупність індивідуальних буттів, тобто людство є лише умовою і обставиною розгортання людської екзистенції. Наприклад, Ніцше концентрує свою увагу на становленні людини, протиставляючи «хвору», обтяжену соціально-культурними стереотипами істоту Надлюдині – персонально возвеличеній істоті, що знайшла в собі сили повернутися обличчям до самої себе. Не менш категоричним в цьому плані є також Сартр. Він обстоює ідею відкритої екзистенції – «вкинутості» людини в чужий для неї світ і перебирання нею повноти відповідальності за своє існування, тим самим позбавляючи індивіда затишку приналежності до надперсонального утворення та тотожності з людською спільнотою, масою.

Специфічним чином спробував розв’язати проблему протистояння індивідуальності та людського роду М.Ґайдегер, ввівши в філософський обіг інтегруюче начало Dasein. Існування, що замислюється над своїм існуванням, тобто Dasein має двояку природу: «власний» та «невласний» способи буття Dasein. Невласному способу буття Dasein відповідає акумулююче начало або das mann, що в цілому набуває вигляду людства як носія культури. Тоді як власний спосіб буття Dasein відповідає персональному покликанню індивіда. Домінантним в житті буденної людини є невласний спосіб буття Dasein, тоді як власний досягається лише постанням людини обличчям перед смертю або Ніщо – наприклад, в стані безпосередньої загрози життю.

Спростувати радикальність гайдерових висновків взялася Х.Арендт, ввівши до своєї філософської доктрини поняття «становище людини», покликанням якого було встановити сукупність неспростовних обставин, за яких людина відбувається саме як людина, як вона сама себе знає. На думку Арендт, людина є множинною істотою – це її атрибут як земної соціальної істоти, що, між іншим, не обов’язково витікає з самої природи людини. Таким чином Арендт опосередковано висуває версію, що існування людства неодмінно відповідає становищу людини, тоді як її природа залишається незбагненною.

Зрештою, лише осягнувши Чим (а не ким) є людина, що співмірне питанню, Чим є її творець, можна дати адекватну відповідь на питання чим є насправді людство і яке його реальне покликання. Однак, навряд чи можливе колективне осягнення подібних проблем, адже «існує межа, яку переступати людству шкідливо; завіса, що приховує істину, аби не завдати шкоди тим, чий розум закритий» (Хайдар Гул).