Стихiя самотностi

Попри піднесені сентенції на кшталт того, що ми – діти Галактики, вінець природи, неперевершене господнє творіння абощо, насправді сучасна людина веде і почуває себе так, якби вона завжди була єдинокровною дитиною цивілізації. Принаймні навряд чи хоч хтось ось так от запросто може спростувати міркування про те, що сучасна людина, хіба що за малим, в усьому покладається на досягнення науково-технічного модерну. Її повсякденне життя буквально нашпиговане пристроями і засобами, що нібито покликані максимально поліпшити її умови існування та задовольнити найвибагливіші потреби. Тобто зробити проживання індивіда задоволеним і затишним. Хоча, як показує досвід, не зважаючи на або й всупереч нарощуванню технічних можливостей та потуг, людина все рівно залишається щонайменше такою ж невдоволеною та розгубленою перед буттям, як і була століття назад. Песимізму цій ситуації додає ще й той факт, що Homo Sapiens все глибше грузне в болоті залежності від різноманітних науково-технічних «викрутасів» і здобутків чи досягнень, тим самим нехтуючи власними можливостями та потугами, доводячи окремі з них до стану рудимента або дідівських пережитків. Приміром, озброївшись «залізним конем», людина все менше відводить часу ходьбі. Коли ж до засобів пересування додати ще й цілий арсенал предметів та засобів для розваги, той же таки інтернет, електронні ігри, кіно абощо, то стане цілком зрозуміло, чому людина досить «активно» відмовляється від прогулянок, особливо піших, особливо на природі, особливо наодинці. І таким чином безповоротно втрачає дещо конче важливе в своєму існування, так і не розуміючи, що ж насправді відбувається та від чого вона відмовляється. А відмовляється вона, якщо вірити досвіду езотериків, не лише і не стільки від доброї частини здорового способу життя, скільки від унікального механізму відновлення глибинної умовно родової пам’яті. Бо саме під час пішої прогулянки на природі людина отримує своєрідний шанс зануритися в себе і таким чином споглядати дещо, що є безпосереднім знанням, котре не може бути піддане ані вербалізації, ані аналітиці. Вона відмовляється від набуття часточок істини, які може подарувати їй буття, не вимагаючи взамін якихось особливих затрат і напруги всіх своїх сил. І, очевидно, саме тому піше паломництво, котре іноді тривало місяцями саме по собі несло колосальний заряд духовного зцілення кожному, хто наважився на довгий путь з вузликом за плечима. Мова йде не тільки про християнську традицію, притаманну зокрема українцям, а й про мусульманську, буддистську абощо.

Про щось подібне стосовно втрати, до речі, можна говорити і тоді, коли мова заходить про засоби комунікації. Маючи під рукою телефон, особливо мобільний, а отже і можливість тримати знайомих, так би мовити, на короткій дистанції, людині вже більше виявляється не потрібним щонайменше інтуїтивне «ведення» іншого. Принаймні те, що сполучене зі своєрідним переживанням на відстані ситуації близької людини чи взагалі інших, адже у випадку з мобільним практично завжди є можливість встановити стан справ у ході безпосереднього спілкування. Врешті-решт подібних прикладів підміни спроможностей та можливостей людини можливостями техніки і технологій на разі вже існують десятки. Між тим, жодні з нині відомих або й проектно-допустимих науково-технічних досягнень не здатні хоча б мало-мальськи зарадити найглибиннішим і тим самим найприроднішим людським станам та переживанням. Або й навпаки, технологізація людського існування, робить останнє все більше нестерпним, оскільки не те що не вгамовує, а навпаки сприяє помітній актуалізації складних емоційно тяжких переживань. Мова в першу чергу йде про переживання нудьги та самотності, оскільки, як може виявитися, «саме жорстоке в цьому світі – почуття самотності, коли людині нічого шукати, ні на що сподіватися», а відтак і нічому особливо радіти чи чимось захоплюватися. Вона стає здобиччю нудьги, котра, як показує життєвий досвід, виявляється досить небезпечною річчю як на слабкого емоційно і енергетично індивіда, неспроможного ефективно протистояти або й протидіяти численним спокусам. Зокрема, занурюючись в стан нудьги, особливо будучи доведеної до відчаю, до того ж на фоні глибокого суму чи печалі, почуваючись самотньою, буденна людина, не віддаючи тому раду, постійно ризикує переступити межу всякого самоконтролю та самообмеження, зведених на нетривкому ґрунті навіяних страхів та терпіння, і опинитися безпосередньо перед обличчям власних найпотаємніших та водночас чи не найпотужніших пристрастей і бажань, котрі до цього часу їй вдавалося якимось чином притуплювати, стримувати або й уникати їх тиску. Тобто самотня, «з’їдена» нудьгою людина стає сама для себе та інших джерелом небезпеки, оскільки в стані розпачу і безнадії ладна вчиняти найпотворніші вчинки та слідувати на повідку найниціших витівок чи забаганок.

Аби продемонструвати глибинну суть і разом з тим реальну небезпеку, яку таїть в собі нудьга, суфії склали і переповідають повчальну притчу про інструменти диявола. Відповідно до неї володар пекла вирішив розпродати всі інструменти власного ремесла. Він розмістив їх на вітрині, вказавши кожному ціну. На найвиднішому місці опинився на перший погляд нічим непримітний досить потріпаний клинок «Нудьги», ціна котрого перевищувала ціну всіх решти інструментів разом взятих. На цікавість перехожого стосовно такого дивного трюку з цінністю клинка, диявол відповів, що це єдиний інструмент в його арсеналі, на котрий він міг безвідмовно розраховувати, коли всі решта виявлялися неефективними. Адже коли вдавалося вбити цей клинок в свідомість людини, то він відкривав простір дії для всіх решта інструментів. А тому, очевидно, немає нічого смертоноснішого для буденної людини, аніж нудьга, бо вона виявляється ключем до чогось, що таїть в собі більшу небезпеку для людської ідентичності чи душі, аніж банальна фізична смерть.

До речі, переважна більшість релігійних і культових теорій з тих чи інших мотивів, однак фактично одноголосно також визнають нудьгу і суміжні їй стилі існування чи не найнебезпечнішими речами в житті соціальної істоти, «приписуючи» їй відповідні «ліки» від екзистенційних «хвороб». Приміром, комуністична ідеологія піддавала нищівній критиці всіх без розбору «нахлібників і нероб», котрі нібито паразитують на чужій праці, а насправді мали перспективу опинитися на межі досяжності, умовно кажучи, громадського контролю, точніше сліпої залежності від домінантної ідеї, обравши шлях творчої реалізації, пошуку істини, соціального нігілізму, а чи просто розпусти, в будь-якому випадку так чи інакше ставлячи під сумнів непорушність суспільних норм і традицій та їх онтологічну цінність. В свою чергу християнська догматика взагалі зараховує нудьгу до семи смертних гріхів. І, мабуть-таки, справедливо, бо в арсеналі буденної людини важко знайти хоч щось із того, якщо взагалі можна знайти, що могло б виявитися ефективним «антидотом» проти нудьги, хіба що турбота, та й то, саме нудьга «роз’їдає» «тіло» турботи, а не навпаки. Тобто, одного разу під дією якихось обставин вирвавшись з «обіймів» турботи, буденна людина неодмінно опиняється в «пазурах» нудьги, якщо тільки вона не обрала шлях до самої себе і відповідно набула вчителя, щоправда така людина водночас автоматично пориває з буденністю. Звісно, якщо якийсь індивід час від часу дає короткострокову слабину, то за ним зберігається властивість знову і знову повертатися в круговерть турботливого існування та надалі знаходити собі дрібні життєві радощі і перманентні цілі. Коли ж ні, то такий індивід ризикує піти на всі тяжкі, і алкоголізм в даному випадку виявляється не самим жахливим способом справитися з нудьгою та самотністю. Як і божевілля, до речі, котре саме по собі, як правило, є захисним механізмом, що вберігає основу ідентичності від цілковитого розпаду.

Таким чином, нудьга виявляється чимось, що йде в парі з турботою, так би мовити, підстраховуючи першу. І вже ці двоє разом виконують певну функцію в бутті буденної людини. Очевидно, вони відмежовують її і водночас оберігають від безпосереднього дотику з чимось, що таїть в собі для непідготовленої до того заклопотаної істоти небезпеку більшу, аніж просто фізична смерть. Щось, що можна ідентифікувати як втрату всякого шансу на збереження власної ідентичності або, традиційними поняттями, душі чи життя вічного потому, як буде завершений земний шлях. Цим дещо, спираючись на досвід чистих практиків, тобто магів, алхіміків, крірів чи ким би їх йменували, окрім іншого, є печаль, а чи сум в своєму первісному стані, тобто не опосередковані прив’язкою до чогось або ж ціннісно знебарвлені. Бо ті печаль і сум, будь вони світлі чи темні, які знає буденна людина, як правило, це печаль з приводу чогось, сум за чимось чи кимось. І коли на зміну втраченому з’являється щось гідне уваги засмученого індивіда, останній, так би мовити, розвіюється та повертається в круговерть суєти з її дрібними радощами і розчаруваннями. А щодо чистої печалі, то тиск цієї сутнісної складової Всесвіту, не маючи жодних захисних «обладунків», котрими наділена буденна людина відповідно до її ситуації, здатні витримати лише окремі серед мільярдів, знову ж таки дійсні практики.

Відтак, цілком ймовірно, сум чи печаль є тим аспектом прояву Буття чи Всесвіту, які інтелектуально центрована істота схильна зараховувати до проявів зла або й взагалі вважати їх джерелом всякого зла, адже саме печаль чатує на кожного, хто оступається на шляху вдосконалення, а точніше накопичення енергії і внутрішнього зцілення. Зрештою «схопити» суть печалі, залишаючись буденною людиною, практично не можливо, оскільки соціальна істота все опосередковує через внутрішній діалог та поняття, щонайменше надаючи будь-чому, з позиції Буття, надлишкових ціннісних ознак. Між тим, «маги давнини, котрі дали нам повну формулу магії, вірили, що у Всесвіті існує печаль, схожа до сили, світла, наміру, і що ця вічна сила впливає на магів з особливою гостротою, оскільки у них уже немає захисних щитів. Вони не можуть приховатися за спинами своїх друзів або зануритися з головою в заняття. Вони не можуть ховатися за любов’ю чи ненавистю, за щастям або нещастям. Вони не можуть сховатися ні за чим». Вони постають одинокими перед одиноким Всесвітом і вже ніщо не може тому зарадити. Ніщо не може захистити. Ніщо відвести з-під колосальної потуги удару, який наносить відчуття неспростовної самотності. І кожен, хто виявиться безсилим витримати цей удар, розпорошується в Вічності, будучи за крок до абсолютної свободи.

Між тим, згадана віра в глибинну вкоріненість печалі в структуру Всесвіту, на думку Кастанеди, ґрунтується на такій собі ідеї цілісності і повноти Буття, оскільки «не було б повноти без печалі і суму, адже без них немає холодного розсудку і доброти, а мудрість без доброти і знання без холодного розсудку нічого не варті». Та й чого б вони мали вартувати хоч щось, коли будучи позбавленими, якби сказав Платон, форми, залишалися б чистим змістом, тобто невтіленою в буття потенцією. Адже людина знання є такою лише тоді, коли вона власний досвід і енергію використовує у згоді зі Всесвітом, оминаючи всяку спокусу похизуватися чи щось «зробити для себе», тобто задовольнити рудименти своїх, якщо такі ще залишилися, чи інших купу забаганок. Інакше кажучи, людина знання вже більше недоступна тенетам егоїзму, хто б чи щоб їх на неї наставляло. Вона синхронна з потоком подій, і ця синхронність можлива завдяки холодному розсудку – властивості наділеної свідомістю істоти співпереживати існування Всесвіту з усією рештою існуючого. Мудрість же, коли вона непідкріплена добром – схильністю свідомої істоти до виваженої самопожертви або, як каже китайська мудрість: згоди волі і сумління, опиняється перед глухим кутом невизначеності і розпадається на фрагменти. Адже всяка мудрість є дійсно мудрістю лише тоді, коли свідомій істоті достеменно відомо де, коли і як саме вона має докласти своїх зусиль, щоб відновити рівновагу чи спотворений перебіг подій, і вона не вагаючись береться до справи, нічого не цураючись, ні на що не очікуючи, ні на що не розраховуючи, так, якби це було справою всього її життя. А з іншого боку, мудрість сповна проявляється тоді, коли людина цілком стає господарем вибору: робити добро або робити те, що має бути зробленим (Аль-Газалі).

Тож, очевидно, аби свідома істота в ході власного становлення або накопичення енергії, що є рівнозначним накопиченню знання чи досвіду, не схибила так просто зі свого шляху, існує печаль або сум, котрі можуть набувати найжахливіших образів і іпостасей, починаючи з самотності і аж до різноманітних проявів того, що буденна людина схильна вважати злом. Зрештою, «печаль людської істоти така ж потужна як і переляк», а тому має властивість тримати людину в постійному тонусі, тим самим не дозволяючи їй так просто бездумно розпорошувати енергію, що її дарує сам Всесвіт чи рід, і яку найчастіше прийнято ідентифікувати як сексуальну енергію. Хоча під тиском сучасної «культурної» атмосфери буденна людина фактично вимушена розтрачати власну енергію абсолютно неефективно з позицій буття, втрачаючи шанс зберегти власну цілісність або принаймні стати на шлях самовдосконалення. Останньому окрім того ще й заважає страх перед самотністю, котрий в розрізі соціального існування вивершується на страхові бути незрозумілим, позбавленим уваги інших або й відверто проігнорованим, відсутності можливості поділитися враженнями і переживаннями з іншими. Тому часто виявляється, що піку переживання самотності буденна людина досягає не наодинці, а якраз навпаки за присутності інших: «Для усамітнення потрібно лишень жити одному, тоді як самотність найгостріше проявляється в товаристві інших». Останнє наштовхує на думку про те, що буденна людина явно залежна від інших, неодмінно потребує їх присутності і водночас ніколи не знаходить цілковитого задоволення чи спокою в присутності інших. Проте в дійсності може виявитися якраз навпаки, коли саме безпосередня присутність інших виказує нездоланну відмежованість поміж собою індивідів, принципову неможливість «проникнутися» іншим, сповна «насититися» іншим або й «жити та дихати» ним. А коли людина все ж мріє про щось подібне або й намагається досягти чогось подібного, бездумно вірячи різноманітним байкам під соусом романтизму, вона наражає себе на небезпеку глибокого розчарування, апатії, депресії та переживання самотності. Тому твердження Кастанеди стосовно самотності: «Самотність для мене поняття психологічне, душевне, усамітнення ж – фізичне. Перше притупляє, друге заспокоює», – певним чином розкриває специфіку людської ситуації. Зокрема може виявитися, що людина не онтологічно чи об’єктивно потребує присутності інших, як те стверджує звичне сприйняття світу, а радше психологічно, слідуючи звичці, або якби сказала Ханна Арендт, підкоряючись обставинам власного становища, зокрема будучи множинною істотою. Хоча погодитися з контр-версією звичної парадигми і важко, бо ж, аби задовольнити, так звані, первинні потреби, ту ж саму сексуальну жаху чи потяг до розмноження, приміром, людина нібито неодмінно потребує присутності інших. Принаймні «буденне мислення схильне бачити в усамітненні лише форму статевого збочення, і це витікає з глибинної спраги назвати збоченням саму волю до усамітнення». Нібито потребує вона присутності інших і задля того, аби реалізувати власні почуття, наприклад, любов, відданість, повагу, а за одно злість, ненависть тощо. Проте, люди, котрі приводять в якості основного аргументу Любов, коли стверджують, що людина не самотня в своєму житті, «…докорінно помиляються. Якщо любов народжується і вмирає в самій людині, то вона стає похідною від самотності. І тим ще більше роз’єднує людей за повного зовнішнього єднання, навіть дотикання». А ще потреба в інших, якщо вірити класикам філософії західного штибу, зокрема Канту, спирається на необхідність раціональної істоти ділитися міркуваннями з собі подібними, бо ж розум завжди вимагає утвердження власної компетенції в колі раціональних істот.

Між тим, за певної критичної ситуації, об’єктивована або ж раціоналізована, а з іншого боку, романтизована суть потреби в присутності інших може оголитися, і на поверхню піднятися нічим неприкрита правда «психологізму» самотності. Мова йде про ситуації, ймовірні або й реально існуючі, потрапивши в які, людина просто вимушена зафіксувати факт власної неспростовної самотності без жодної допустимої перспективи якимось чином зарадити власному становищу. Наприклад, хтось опинився в відкритому океані, загублений в часі і просторі, або на безлюдному острові, чи в контексті фантастичних оповідок виявився вцілілою жертвою тотальної гуманітарної чи природної катастрофи. До речі, над особливостями відповідних переживань, які можуть охопити людину в момент настання часу «Ч», полюбляють розмірковувати в першу чергу письменники, часто фантасти. Зокрема, досить блискуче суть чуттєвої природи самотності розкрита Д. Уіндемом в його широковідомій повісті «День трифідів». Опинившись свідком гуманітарної катастрофи, головний герой вдається до розмірковувань над екзистенційним змістом самотності: «Раніше самотність для мене була просто чимось небажаним, неможливість перекинутися словом, чимось, само-собою, тимчасовим. Я зрозумів, що це дещо більш жахливе. Воно могло пригнічувати, могло викривлювати звичні масштаби і чинити небезпечні жарти з розумом. Воно зловіще ховалося повсюди, напружуючи нерви і видзвонюючи в них тривогою, не дозволяючи ні на хвилину забути, що ніхто тобі не допоможе і нікому ти не потрібен». А отже самотність виказує явно слабке місце буденної людини – її екзистенційну залежність від інших та ситуативну потребу в них. Адже жоден індивід, будучи соціальною істотою, неспроможний помислити, а чи уявити себе самодостатнім, не зумовленим жодними зв’язками, умовами та обставинами; поза всякими статусами, ролями і обов’язками; без жодних очікувань, сподівань і надій, а головне – в стані внутрішньої тиші, оскільки немає жодних підстав і потреби в невпинному потокові внутрішнього діалогу. Відтак «позбавити стадну тварину компанії її подібних означає скалічити її, зґвалтувати її природу. Коли стада більше немає, буття стадної тварини завершується. Вона більше не частина цілого; потвора без місця в житті». Тому самотня людина – це апріорі стадна, а отже разом з тим і неспростовно сексуальна істота, що, по-перше, потребує своєрідного тепла і затишку натовпу або маси: такого собі знеособлюючого начала, котре розчиняє в собі не лише індивідуальність, а й приватні клопоти чи переживання індивіда, та знімає з нього всяку відповідальність за його ж існування і вчинки, а отже і тягар ситуативного вибору. По-друге, переживає екзистенційну необхідність в деяких гарантіях того, що її сексуальна напруга хоча б час від часу може бути розрядженої в той чи інший спосіб. Такі гарантії або б хоча б їх ілюзію, очевидно, якраз і покликана дати маса: знеособлений конгломерат індивідів, що визнають себе носіями певних якостей та властивостей як основи під тимчасову взаємодію поміж собою.