Стихiя краси i молодостi

Найпевніша річ, яка дійсно відрізняє людину, таку, як вона сама себе знає, від решти живих істот, – це схильність до говоріння: все, на чому б зосереджувалася увага людини, відразу знаходить своє відображення в тексті, у внутрішньому діалозі чи проговорюванні. І все ж існує дещо, сприйняття чого іноді не потребує слів. Цим дещо є чиста краса. Вона, так би мовити, говорить сама за себе. А насправді викликає настільки повне захоплення, що на якийсь час вимикає другу сигнальну систему, полишаючи свідомість людини «в руках» першої сигнальної системи. Тобто в якийсь момент припиняється внутрішній діалог і людина цілком переключається на образне мислення або й споглядання.

Кажуть, що найбільш повний ефект в довільних спробах припинити на якийсь час внутрішній діалог без того, аби присвячувати колосальні зусилля і величезну кількість часу спеціальним вправлянням, дає спостереження за тим, як теча вода, горить вогонь та сідає сонце. В той же час мимовільне припинення внутрішнього діалогу найчастіше трапляється або в критичній ситуації, або від неочікуваного споглядання краси, носієм якої найчастіше є чомусь людина, а вже потім незрівнянні пейзажі чи неймовірної краси небо абощо. Тож, якщо й не в кожного, то в переважної більшості іноді раптово, так би мовити, переймало дух від того, що в сфері сприйняття з’являлося «диво», сама довершеність.
Відтак в твердженні Кастанеди про те, що «всі сповідують культ краси. Всім подобаються красиві люди. Вони заздрять їм, але явно тяжіють, аби бути поряд з ними», очевидно, закладено зерно мудрості. І, щоб видобути це зерно, мабуть, залишилося зовсім небагато – з’ясувати, чим же насправді є краса, а разом з тим, чому вона має таку магічну силу.

Краса, якщо слідувати в контексті раціонально-орієнтованої філософської думки західноєвропейських мислителів, котра дала поштовх численним умовно прикладним теоріям, є ознакою досконалості, функціональної довершеності, а заодно предметом естетичної насолоди. Відповідно до окремих розлогих версій в стилі а-ля натуралізм, зокрема російського письменника Єфремова, суть краси виводиться з усередненого пропорційного, якщо мова йде про живі істоти. Тобто всяке красиве живе створіння, тому й красиве, що нібито оптимальним чином поєднує в собі всі риси та ознаки притаманні його роду, а отже воно мусить бути найбільш функціонально адаптованим до обставин навколишнього світу та умов виживання. В свою чергу психологізм ідентифікує красу як джерело позитивних емоцій середньої інтенсивності. До прикладу, в просторі світової павутини чи на шпальтах різноманітного чтива гуляють окремі версії стосовного того, чим же може бути краса з огляду на специфіку функціонування людського сприйняття або й психіки. Зокрема, наводиться варіант із області візуального сприйняття: «Погодьмося, що велика родима пляма робить зовнішність менш привабливою. Однак невелика родимка надає зовнішності деякої пікантності, привабливості. Цілковита ж відсутність родимок і інших дрібних дефектів шкіри, як після застосування пудри, робить обличчя неприродним, масковидним. Тобто позитивні емоції викликає сигнал середньої сили (невелика родимка). Сильний сигнал і дуже слабкий сигнал викликають негативні емоції» (автор невідомий).

Звичайно, життя завжди спростовує все, що не відповідає дійсності, в т.ч. і всілякі явно лінійні переконання, підштовхуючи допитливих до пошуку суті феномену краси поза поверхнево-очевидними причинами. Відтак родоначальник німецької філософської класики Імануїл Кант спробував віднайти джерело краси в трансцендентному, вважаючи останню ознакою прояву присутності Творця, що стоїть за всяким втіленим існуванням, а ще точніше атрибутом вищої доцільності, що вислизає від сприйняття буденної людини. Тобто, той факт, що людину попри її утилітарний, інтенціональний, врешті-решт зацікавлений підхід до чого б то було захоплює краса, нібито говорить про те, що у всякого існування є покликання або ж призначення, попри те, що людина в силу власної обмеженості не може його осягнути. Між тим, якби в дійсності все було саме так, як те представлено в кантовій теорії, то, цілком логічно, всяке потворне мало б бути позбавлене доцільності свого існування. Однак воно чомусь існує, до того ж займає свою нішу в існуванні та виконує певні функції. Та й як бути в цьому випадку з естетичним смаком, адже він досить сильно різниться від індивіда до індивіда. І те, що одному видається привабливим та красивим, в іншого може викликати переживання огиди. Взяти хоча б до прикладу рептилій чи земноводних.

Неможливість досягти однозначності, до якої автоматично тяжіє обмежена істота, зокрема в питанні краси, наштовхує на думку, що саме по собі дуалістичне сприйняття світу є хибним. Інакше кажучи, будь-які спроби встановити суть краси, виходячи з того, що існує протилежний їй полюс – потворність, – справа безнадійна. Відтак, краса – це не міра вираженості чогось, тобто не змінна ознака, а радше атрибут: вона або притаманна, або ні без того, щоб її відсутність автоматично перекривалася її антиподом – потворністю. А якщо так, то притаманність чому б то було краси є своєрідним свідченням про певний стан існування чи прояву носія краси. З позицій езотерики, такий носій сповнений енергією та є об’єктом тяжіння, усвідомленого чи неусвідомленого.

Взяти до прикладу людське тіло, з яким, між іншим, безпосередньо ідентифікується будь-який індивід. Якщо погляд автоматично зупиняється на ньому чи на його окремих частинах, доступних для візуального сприйняття, приміром, обличчі або «видатних» частинах, індивід автоматично відмічає для себе дещо, що притаманне цьому тілу, обличчю, людині в цілому – щось на кшталт того, що тіло чи людина сповнені життям, енергією або силою. А якщо так, то автоматично складається враження про те, що таке тіло або й людина наділені спроможностями, недоступними такою ж мірою або й взагалі для «слабких».

Найелементарніший приклад, коли стрункі молоді тіла автоматично передбачають фізичне здоров’я, гнучкість, інтенсивну тепловіддачу, сексуальну потугу тощо. І це тільки в цілому, бо мова може йти ще й про результати спеціальних тренувань та практик, коли підготовлена відповідним чином людина творить «чудеса» майстерності, наприклад, в спорті.
Отож, «якщо ти накопичиш силу в своєму тілі, то воно зможе виконувати неймовірні завдання. З іншого боку, якщо ти розтрачаєш сулу, то впродовж короткого часу ти будеш товстою старою людиною». А кому подобаються старі товсті люди? Хоча б візуально для початку. Звісно, якщо тільки мова не йде про звичку чи психологічну прив’язаність часто масковану під любов до рідної людини, наприклад, батьків, а з іншого боку, коли індивід не схиблений на якихось збоченнях, приміром, геронтофілії. Очевидно, в решті випадків буденна людина, не віддаючи тому особливої ради, тяжітиме до носія найбільшої інтенсивності сили з-посеред присутніх чи доступних для тієї чи іншої форми взаємодії, попри звичну зону комфорту кола близьких за віком, соціальним становищем, смаками тощо, а також соціально-моральні приписи, норми публічної витриманості чи природну стриманість або й сором’язливість. А це, як правило, молоді привабливі люди в розквіті сил, природно, якщо тільки «цвіт молодості» не обпалився алкоголем, безпутним життям тощо, тобто всім тим, що інтенсивно «вивітрює» силу чи «дух» з людського тіла, залишаючи лише тінь краси на все ще не зів’ялому обличчі або й тілі. Таке тяжіння, цілком ймовірно, зумовлене тим, що «слабкий» автоматично тяжіє до «підживлення» від сильного, якщо таке явище принципово можливе взагалі. А воно таки, очевидно, можливе і з огляду на свідчення езотериків, зокрема цілителів, і з огляду на явище енергетичного вампіризму, що досить широко побутує в масах. Коли ж «слабкий» і не має жодних шансів «підживитися», то він все рівно нерефлексовано прагнутиме хоча б «погрітися» в «променях» сили, тобто побути якийсь час в сфері уваги або й аури «сильного».

Між тим, цілком природно, що сильні безпосередньо тяжіють до сильних, бо сила «любить» силу. Про це було відомо з давніх-давен і передавалося з покоління до покоління в тій чи іншій формі, але, як правило, за допомогою образів та метафор. Так Платон в своєму знаменитому діалозі «Пір» констатує, що «Ерот відповідно до своєї природи ненавидить старість і обходить її якомога далі. Зате з молодими він нерозлучний, - недарма здавна говорять, що подібне тяжіє до подібного». Щоправда в повсякденному житті все трапляється дещо по-іншому, з огляду на ті «корективи», що їх привнесло Буття, радше за все за посередництва цивілізації в людське існування, колосально спотворивши становище людини та помітно обмеживши безпосередню реалізацію природи людини або реалізацію індивідом самого себе як він є. Мова йде про штучне «знецінення» природних або суто людських характеристик та властивостей індивіда в поєднанні зі своєрідною стимуляцією його не до накопичення сили, вироблення ефективних моделей її використання за для власного умовно духовного зростання, а навпаки до розтрати, обміну на перманентні пусті втіхи і задоволення, в т.ч. розпусне сексуальне життя. Відповідно, в сучасному світі має місце піднесення на вищі щаблі ієрархії екзистенційних цінностей сумнівних соціальних набутків, як-то капітал, соціальний статус, належність до влади чи кліру абощо. Як наслідок, волею-неволею, але фактично кожен член суспільства перетворився, якщо й не на безпосереднього учасника, то принаймні на свідка того, як повсякчас і повсюди має місце такий собі «обмін» «активами», коли «купують» молодих привабливих зовнішністю людей в т.ч. і для сексуальних розваг; коли обмінюють здоров’я чи власну гідність або цноту на певні соціальні преференції; коли просто торгують тілом в прямому і переносному значенні. А отже і життєвою силою чи енергією та красою. До речі, з огляду на набуту схильність сучасної людини до тотального споживання та нічим не обмеженого обміну чи торгівлі, може виявитися, що насправді «краса – це демон, котрий множиться і процвітає за наявності поклоніння… Побороти цього демона важче за все і якщо я подивлюся навколо на тих, хто красивий, то виявлю найбільш потворні істоти, яких тільки можливо собі уявити».

Інакше кажучи, в просторі людської ницості і невігластва, коли кожен сам собі на умі і веде підпільну війну всіх проти всіх, до того ж не з власної волі чи свідомо, а тільки тому, що йому фактично невідомий і незвичний інший спосіб існування і взаємодії, краса виявляється такою собі «смертельною зброєю», направленою проти її носія. Вона безумовно залишається атрибутом сильної людини, але набуває окрім іншого властивості «візитної картки» для всіх охочих поживитися енергію індивіда чи причаститися його тілом і емоціями, котрі також є різновидом енергії. В першому випадку мова може йти про дещо, що можна ідентифікувати як енергетичні паразити, а це можуть бути, так звані, духи, енергетичні істоти, описувані в релігії, міфології або безпосередньо ясновидцями як різноманітні мавки, біси, упирі і т.п., хоча насправді «надто мало тих, хто має враження про те, що причаїлося в надрах всесвіту, куди вони бездумно зазирають». В другому, справа стосується, так би мовити, надпотужних індивідів-споживачів, які прагнуть будь-що «споживати» іншого в усіх доступних їм формах, від нібито невинного флірту й улесливості до безпосереднього упокорення, фізичного ґвалтування і емоційного зиску. Між тим, мабуть найкраще руйнівну суть всякої невиправданої похвали абощо передають слова християнських старців: «Хвалять – значить розкрадають». Тобто відбирають життєву енергію, позбавляють стимулу до досягнень, роблять залежними від чужих очікувань і т.д. А якщо так, то в меланхолійно-інтуїтивному переживанні одного з відомих авторів-фантастів: «Завжди є дещо сумне в молодості та красі за будь-яких обставин…», – можливо розкривається певна суть нинішнього становища людини, коли кожен сильний, але недостатньо сильний, аби протистояти натиску, умовно кажучи, зовнішніх та внутрішніх «агресорів» і спокус, індивід стає фактично «жертвою», яку з тією чи іншою інтенсивністю «споживають». Звичайно, при цьому людині властиво відновлювати свою енергетику, набираючи її з Всесвіту, Природи або ж родового начала, зокрема, Адама у вигляді сексуальної енергії, енергії «ци» абощо, з огляду на контекст езотеричної парадигми. Між тим, в якийсь момент стається перелом, коли баланс поступово, однак невпинно і з все наростаючою інтенсивністю зміщується в бік «викачування». Останнє тягне за собою в кращому випадку старість і природну смерть, іноді досить жахливу, зокрема, як на стороннього спостерігача, коли людина навіть в останній момент не має можливості поборотися за своє життя в стані перманентної хвороби, що приковує її до ліжка. Принаймні, про це щось подібне говорять езотерики, зокрема Кастанеда: «…Смерть жорстока тільки тоді, коли вона залазить в твою постіль під час хвороби. В битві за своє життя ти не відчуєш болю. А якщо і відчуєш що-небудь, то тільки піднесення».

В іншому випадку, аби протистояти «хижакам», індивід має поступово накопичити стільки енергії або ж сили, коли щонайменше його воля стає дійсно діючим началом. При цьому дати строге визначення тому, чим же насправді є воля абсолютно не можливо, хоча б з огляду на те, що «воля дуже тиха, непомітна. Воля належить другому «Я», тобто перебуває за межею безпосереднього сприйняття і осмислення або по той бік антропологічного бар’єру, відповідно, не відкривається людському розуму. І далі, «те, що маг називає волею, є силою всередині нас самих. Це не думка, не предмет, не бажання». В той же час, «те, що ти сам називаєш волею, – це характер і потужне устремління», тобто властивість прояву особистісних якостей, складова індивідуального образу, звичайна ознака без будь-якого реального навантаження і більше нічого.

З іншого боку, апелюючи до образного мислення, про волю можна сказати, що це те, «що змушує тебе перемагати, коли твої думки говорять тобі, що ти переможений. Воля – це те, що робить нас недосяжними для ворога. Воля – це те, що дозволяє магу проходи крізь стіни, через простір, на місяць, якщо він того забажає». Зрештою, «воля може бути представлена як максимальний контроль над світінням тіла як поля енергії, або про неї можна говорити як про рівень професійності, або як про такий стан буття, котрий не очікувано входить в буденне життя воїна в певний час. Вона відчувається як сила, що випромінюється з середньої частини тіла по тому, як настає момент абсолютної тиші, або момент сильного жаху, або момент глибокої печалі, але не після моменту щастя, тому що щастя надто спустошуюче і тому не дає воїну тієї концентрації, котра потрібна, щоб використати світіння тіла і перетворити його в мовчання».

Тож судячи з езотеричного досвіду Кастанеди, воля є чимось, що притаманне людині, однак довільно нею не використовується аж поки та не досягне певного рівня досконалості, в т.ч. і тілесно проявленої, оскільки «тіло має бути досконалістю до того, як воля стане діючою одиницею». А це значить, що все повертається на круги свої, бо тільки фізично досконалий, тобто природно-красивий індивід може претендувати на те, аби набути в своє довільне розпорядження власну волю. При цьому «таємниця сильного тіла не втому, що ти робиш для нього, а тому, чого ти не робиш». Іншими словами, саме по собі тіло значно краще знає, що і як йому потрібно вчиняти, аби підтримувати себе в найліпшому стані. Інакше, якби його функціонування довільно регулювалося свідомою істотою, включаючи абсолютно всі процеси, очевидно організм зазнав би миттєвого «бліцкригу». Між тим, людина все ж має можливість втручатися в діяльність тіла щонайменше за посередництва психіки або свідомості, і це часто виходить їй боком: різноманітні хвороби, травми, надмірності у вазі і діяльності різноманітних залоз внутрішньої секреції тощо. В цьому випадку відкритим залишається лише одне питання про те, чим саме мотивується індивід, формуючи ті чи інші психічні посили своєму організму, фактично змушуючи його повніти, хворіти, марніти і врешті-решт старіти прискореними темпами.

Очевидно, найбільш адекватна відповідь, з огляду знову ж таки на антропологічний бар’єр, криється в одному понятті, а саме – невігластво. Тобто насправді буденна людина дійсно не відає, та й немає, як правило, жодного бажання відати про те, що вчиняє, і що відбувається з нею в цілому. Про все це вона може розмірковувати лише з огляду на ті зміни, які, як їй здається, відбуваються навколо неї та з нею самою. До того ж, такі судження здебільшого вирізняються явною упередженістю, породженою як самим людським «Я» у відповідності до його властивостей «перетягувати ковдру на себе», так і зовнішнім втручанням.

До речі, для упередженої людини і краса, і молодість, і старість, як і деякі інші її стани часто дають поштовх для хибних інтерпретацій власної та інших ситуації, а отже і організації власного життєвого простору та моделювання поведінки. Зокрема красиві люди, як правило, сліпо вірять в те, що вони автоматично заслуговують на «поголовну» увагу і захоплення з усіма наслідками, що слідують звідси, а отже без будь-якого опору або й, можна сказати, з власного бажання рано чи пізно стають жертвами «споживачів». Молоді люди перманентно переконані в тому, що вони безсмертні; що в них вдосталь часу на все; що вони сповнені життєвих сил і можуть їх невпинно затрачати на різноманітні витребеньки в т.ч. і безпутне сексуальне життя та неприпустимі з огляду на здоровий глузд втіхи, приміром, наркотики чи спиртне. Старі люди практично переконані в природності і незворотності свого становища, і, за рідким винятком, фактично всім своїм існуванням та поведінкою, до того ж досить часто явно підкресленим чином вимагають поблажливого ставлення до себе та масового співчуття або й своєрідного «поклоніння» їхньому життєвому досвіду та заслугам. Хоча останні досить часто не варті навіть ломаного крейцера в розрізі соціального запиту. Тож в цілому складається на те, що «більшість старіючих людей, жаліючись на незручності, до яких спричиняє їх старість, безсовісно брешуть, в першу чергу – самим собі. Їм подобається бути старими і убогими, подобається потурати власним слабкостям, подобається жаліти себе. І той, хто дійсно хоче залишитися молодим, має знайти мужність зізнатися в цьому собі. А потому – цілком відмовитися від ставлення до себе і способу поведінки, властивих старості». Насправді ж, навряд чи хоч комусь із літніх людей ось так от знічев’я подобається бути старим і немічним. Просто вони приймають старість як даність, котру принципово не можливо уникнути, а отже і не варто хоч щось робити, аби її уникнути. Відповідно в просторі колективної думки склалося стійке враження про те, що старість один із етапів існування людини, біологічно чи фізіологічно зумовлений, і цей процес фактично нічим не можна перепинити, хіба що з часом вчені винайдуть засоби і препарати, які б впливали на організм таким чином, аби він припинив своє біологічне старіння.

Між тим, аби зрозуміти, що всяка біологізаторська теорія «вічної молодості» є лише своєрідним результатом хворої уяви, підігрітої манією величі, достатньо осмислити сам феномен старості, його суть. Зокрема, оскільки старість є таким собі логічним продовженням молодості опосередковано через дорослість, то старість вичерпує в собі те, що притаманне молодості, та набуває нових рис. Відтак млявість організму, низька активність абощо виказують недостатність в людини енергії, потрібної для підтримання тонусу в організмі і високого рівня активності. То ж найпростіше сказати, що старість – це стан людини, коли вона мусить задовольнятися рештками життєвої енергії або її мізером. А в такому стані, природно, всі бажання тьмяніють і затухають, в т.ч. або й в першу чергу сексуального ґатунку. Тому не даремно корейська мудрість стверджує, що єдина вигода від старості – відсутність бажань. Таким чином, про старість можна сказати, що вона є логічним наслідком того, що людина за своєї молодості і розквіту сил не знайшла або й взагалі не вдавалася до пошуку дієвих методів опанування своїх бажань або нівелювання їх до стану абсолютної неактуальності.

А проте, навіть якщо окремі індивіди і вдаються до спеціальних практик, присвячуючи обраній справі всього себе, або хоча б стримують безпосередню реалізацію свого сексуального потягу, ведуть дійсно вартий поваги здоровий спосіб життя, постійно працюють над своїми моральними якостями тощо, це зовсім не гарантує не те що уникнення, але й відтермінування старості. Бо, як виявляється, «у людини є чотири вороги: це страх, ясність, сила і старість. Страх, ясність і сила можуть бути переможеними, але не старість. Це найжорстокіший ворог, котрого неможливо перемогти, можна лише відстрочити свою поразку». Або вмерти молодим. Або зазнати трансформації тіла і духу чи душі ще замолоду, як це сталося з Буддою. В іншому випадку, дійсно відтермінувати до того моменту, поки покликання на Землі буде завершене цілком, як це робили окремі просвітлені, святі або маги, якщо вірити езотеричній літературі, і не лише Кастанеді, але й суфійським текстам, спасу тощо.

І все ж попри свою невідворотність для переважної більшості тих, хто коли-небудь жив на Землі, старість далеко не обмежується лише негативним аспектом людського буття. Окрім іншого, вона має щонайменше важливе екзистенційне навантаження – ефективно сприяти опануванню пристрастей кожного окремо взятого індивіда нехай навіть шляхом значного обмеження його ресурсів і можливостей. Тобто створює своєрідний «трамплін» для переходу людської сутності в інший вимір буття, якщо таке дійсно має місце. Адже позбувшись більшості пристрастей, котрі переважно зникають разом з затуханням сексуальної хіті, людина має можливість зосередити левову частку своєї уваги на власному єству, принаймні на осмисленні прожитого нею і змісту її існування, оскільки її більше ніщо не підштовхує жити похапцем, будучи захопленою неконтрольованим прагненням якомога більше здобути чи набути досвіду, емоцій, майна, почестей і бог його зна’ ще чого. І лише для тих, кому стало до снаги опанувати власну сексуальність самостійно, покладаючись чи то на власну волю і чисту практику, чи то на зовнішній стимул, що по суті може бути одним і тім же, старість набуває абсолютно іншого значення. Принаймні вона позбавлена навантаження невідворотного «покаранням» за дрібні радощі юних чи зрілих літ.

Відтак в цілому складається на те, що старість, молодість, краса, сила, воля абощо – це все прояви одного і того ж – суті самої людини – цілісної істоти, заглибленої в певну стійку ситуацію. А особливості цієї ситуації значною мірою визначає сексуальність, такий собі модератор проявів людини.