Простiр свободи

Кожен, кому довелося одного разу спробувати смак свободи, вже ніколи не зможе відмовитися від її пошуку. Так кажуть мудрі. Про це стверджують ті, кому поталанило привнести переживання свободи в своє існування, зробивши його наріжним каменем всякої активності. Однак переважна більшість соціальних істот, що коли-небудь існували за весь вікопам’ятний період історії людства, так ніколи і не спромоглася відчути дотик свободи на собі. Тож все, що залишається масам, так це малювати в своїй уяві образ свободи, вигадуючи, чим би вона могла бути, і разом з тим задовольнятися переживаннями ерзац-свободи. Останні далекі від абсолютної повноти і завершеності в самих собі. Вони не повертають людині відчуття власної цілісності та відсутності зумовленості чим би то було. Вони лише симулюють певну полегкість від тиску зовнішнього світу і зумовлюючих начал так, ніби на якусь мить індивіда полишають всі клопоти, вивітрюються страхи, тривога і напруга. Але на більше подібні переживання не спроможні: індивід безумовно зостається в розпорядженні турботи попри те, що остання на якусь коротку мить відступає глибоко в підпілля піднесеного стану душі, залишаючи по собі лише натяк на саму себе або власну тінь як невідчужуване нагадування про своє існування і значимість в житті буденної людини. Відтак, досить легко сказати: «Ти вільний бути самим собою, ти вільний усвідомити свою істинну сутність і бути нею, тут і тепер, і ніщо не здатне стати тобі на перешкоді. Такий Закон Великої Чайки, і це – єдиний об’єктивно існуючий закон». Легко навіть повірити в те, що це дійсно так, однак важко довіритися подібним твердженням, перетворивши їх в непорушні принципи власної активності. Тим більше, принципово не можливо, аби соціальна істота лише побажавши того, ось так от запросто набула стану свободи або хоча б відчула її смак. Навпаки, вона і надалі, слідуючи власній інерції заклопотаної істоти, зумовленої і обмеженої соціумом та забаганками, залишатиметься вірною власним численним звичкам і переконанням, набутим чи виробленим в процесі соціалізації. Останні нібито свідчать, що абсолютної свободи досягти не можливо, принаймні за земного життя. Про неї можна тільки мріяти і говорити. А задовольнятися слід тим малим, що дарує господь, життя або щоб там було.

Врешті сталося так, що про свободу говорено-переговорено. Кожен поважаючий хоч трохи себе філософ, точніше, хто вважав чи вважає себе за достойного говорити устами істини, завжди був переконаний в необхідності оприлюднити власні міркування з приводу природи свободи та особливостей її реалізації чи набуття людиною. Тому людство має справу з тисячами грубих томів, в котрих так чи інакше згадується про свободу. Водночас практично будь-який автор чергового есе чи «неперевершеного» наукового доробку неодмінно намагається розтовкмачити «невігласам» суть цього феномену та заразом розповісти решті, як треба «правильно» жити чи організовувати власну активність, зокрема, аби набути чи зберегти за собою свободу або ж не порушити свободи іншого. Щоправда за подібними порадами, як правило, не стоїть абсолютно нічого з того, що могло б виявитися хоч скільки-небудь дієвим на практиці, а тільки самолюбування і невпинна тяги буденної людини роздавати цінні поради наліво і направо. Але хто ж звертає увагу на останнє, коли в пориві нібито творчості, вершить чергову «грандіозну» річ.

Між тим, прийнято вважати, що найповніше теоретично природу свободи в контексті іудо-християнської парадигми розкрили в своїх цілком завершених філософських концепціях два німецьких класики: Кант та Гегель. За Кантом, свобода виявляється абсолютною спонтанністю, дечим, що виводить творіння рук господніх з-під прямого його впливу, по-суті перетворюючи людину на закон для самої себе. Останнє, окрім іншого, означає, що саме зі свободою сполучена людська спроможність мислити масштабно, відображаючи суть буття в цілому і віднаходячи в ньому ключові закони, у згоді з якими і має жити людина в ідеалі, взявши за принцип приватного і суспільного існування категоричний імператив. В свою чергу, відповідно до вчення Гегеля, свобода виявляється пізнаною необхідністю, дечим, що є шляхом досягнення абсолютної згоди, гармонії чи синхронності поміж індивідом та Абсолютною Ідеєю. Тобто свобода за Гегелем, це фактично безапеляційне прийняття кожним індивідом власного становища як єдино можливого і адекватного «задумам» Абсолютної Ідеї. Відтак людина як і всякий прояв існування виявляються цілком зумовленими первісним началом. Преференція людини при цьому полягає лише в тому, що вона нібито наділена здатністю цілком осягнути і прийняти цю зумовленість як належне та неспростовне. Тобто підкоритися без жодної тіні сумніву наявному стану речей та в усьому слідувати «волі» Абсолютної Ідеї, а точніше займати ту позицію, яку їй відведено, не вдаючись до жодних спроб щось переінакшити.

І все ж, не зважаючи на те, що самі по собі два згадані фактично ключові філософські підходи до трактування природи свободи мають слушні припущення, переконливість яких оперта на ефективно вибудовані і логічно розгорнуті аргументи, вони насправді, як і належить чисто теоретичним «витворам», цілком пусті з позиції практики. Інакше кажучи, за красивими теоріями немає нічого з того, що скільки-небудь допомагало б людині якимось чином організувати себе в житті так, аби дійсно досягти стану свободи. Щоправда по-іншому й бути не може, адже природа всякої теорії коріниться в самовідображенні, тоді як практика має справу з реальністю. Тож всяка теорія принципово бідує на алгоритми тактичного або безпосереднього вирішення будь-якого завдання чи проблеми. А коли так, то жодна теорія відповідно до своїх властивостей не містить знання, лише інформацію до роздумів, враження, котрі, між тим, в просторі громадської думки з огляду на невігластво заклопотаної істоти автоматично претендують на всезагальну значимість і визнання.

Зрештою, принципово не маючи змоги встановити на рівні інтерсуб’єктивного досвідного знання, чим же є насправді свобода, оскільки, по-перше, буденна людини не здатна безпосередньо переймати чужий або обмінюватися своїм досвідом чи знанням з іншими, і в той же час, по-друге, не будучи спроможною самостійно набути знання свободи або хоча б безпосереднє переживання свободи, заклопотана істота звикла задовольнятися в буденному існуванні натяками на свободу, тобто її замінниками. Зокрема в просторі повсякденного життя абсолютний або чисто абстрактний феномен свободи різко конкретизується та зводиться до рівня «свободи від», «свободи для», свободи віри та слова, свободи дії і конкретного вибору тощо або в цілому до ситуативної свободи. Тобто своєрідної ілюзії свободи, з огляду на яку індивід вчиняє вибір, орієнтуючись винятково на конкретну ситуацію та у відповідності до перманентно актуалізованих потреб і притаманних (нав’язаних) йому смаку та вподобань. Подібний вибір не справляє абсолютно ніякого впливу на специфіку екзистенції індивіда, оскільки ніяким чином не те що не стосується, а й не дотичний до наріжних факторів, що визначають специфіку буття взагалі та долю кожної живої істоти зокрема. Відтак, реалізуючи ситуативну свободу, індивід насправді не діє і не вчиняє вчинки, а лише поводиться, покладаючись на засвоєні або нав’язані моделі поведінки, а також назрілі потреби і цілі. Тож ситуативна свобода – це свобода соціального болванчика, безликої особи, привченої до антуражу та епатажу – гіперболізованої схильності вдавати з себе щось, приписувати собі щось, при цьому сліпо вірячи у власну неперевершеність, а головне – значущість. Хоча «до ти пір, поки ти відчуваєш, що ти є найголовнішою річчю в світі, ти не можеш в дійсності сприймати світ навколо себе. Ти як кінь з шорами. Все, що ти бачиш, – це ти сам поза всім рештою».

Причиною щойно згаданої безпорадної з огляду на буття ситуації людини, її, так би мовити, демонстративної неперебірливості в питанні «якості» свободи, очевидно, поміж решти є її зацикленість на собі в купі з «засліпленістю» буденним світом, концентрацією її уваги на поточних звичних подіях і речах чи образах. Інакше кажучи, практичного кожного індивіда від самого моменту його народження, а можливо і зачаття, привчають до відповідного способу сприйняття світу і реакції на його виклики, нав’язуючи цілу систему звичок або, якби сказали окремі «науковці», виробляючи добру купу набутих інстинктів. Тож, покладаючись на засвоєні звички, буденна людина автоматично обирає і підтримує звичний для всіх світогляд і специфіку реакції на світ або систему стандартних моделей поведінки. Тому, аби покласти початок переосмисленню наявної ситуації, індивід, швидше за все, попервах має хоча б допустити слушність ідеї про те, що «видимий» або звичний світ не є одним і тим же, що і реальний світ. Принаймні, езотерики з цього приводу радять: «Не вір очам своїм. Адже очам видно лише окови, що обмежують нашу свободу. Щоб розгледіти головне, потрібно скористатися розумінням. Ти все знаєш, необхідно лише зрозуміти це. І тоді стане зрозуміло, як літати…».

Іншими словами, цілком ймовірно, що будь-якій людині притаманний потенціал сприймати реальний світ безпосередньо, бути свобідною, бути чистим діячем, коли кожен намір водночас стає дією, в цілому відбутися як Людина, тобто повернути собі цілісність, прибравши з свого існування все, що її обтяжує і робить зашкарублою. Питання лише в потенціалі можливостей. Але, як показує досвід, якраз реальних можливостей у буденної людини насправді мізер, здавалося б, не зважаючи на те, що, а насправді в т.ч. «завдяки» набутому окремими індивідами «високому» соціальному становищу та іншим соціально значущим «досягненням» абощо, оскільки переважна більшість представників соціуму надто енергетично слабкі. І не тому, що вони слабкі за визначенням або така їхня природа, а тому, що левову частку власної енергії вони з якихось причин затрачають на щось інше, тільки не на нарощування власного потенціалу. Звісно, про подібні затрати заклопотана істота найчастіше навіть не здогадується, а коли й здогадується, то схильна вважати їх закономірними. В іншому разі щонайменше окремі індивіди автоматично почали б перейматися проблемою нераціональних затрат власної енергії. Більше того, деякі б з них неодмінно досягли вражаючих успіхів на шляху втілення «енергозберігаючих технологій» власної енергії, керуючись винятково меркантильно-приватними або егоїстичними інтересами, що, очевидно, суперечить принципам, відповідно до яких облаштований Всесвіт. Тому в реальності людина має справу з дещо іншою ситуацією: вона певним чином «примудряється» наростити власний енергетичний потенціал до деякого критичного рівня, і тільки по тому їй поступово відкривається реальність або ж її очі привчаються бачити світ як він є, а не як його звикли бачити маси. І вже відповідно до «побаченого» індивід привчається діяти, як правило, у супроводі вчителя або того, хто пішов досить далеко на шляху розвитку власної сутності. Тобто набуває безпосереднього знання, поступово відмовляючись від стереотипів та вражень, якими задовольняється заклопотана істота все своє існування, так і не осягнувши різниці поміж знаннями та враженнями, а отже поміж реальним і ілюзорним або й суто практичним та чисто теоретичним.

Очевидно, спираючись на подібне сприйняття буттєвої ситуації людини або маючи інші підстави, часто в езотеричних або релігійних школах вдаються до ототожнення свободи зі знанням. Зокрема «для індійської думки свобода рівнозначна знанню: той, хто знає, хто відкрив для себе мирські структури буття, звільнився в житті, він уже не належить до космічних законів; відтепер він володіє божественною спонтанністю, він уже не рухається, як людські автомати, згідно із законами причини і наслідку, він «грає» як боги чи як полум’я». Тобто він самодостатній у власній активності; сам собі принцип і причина, а отже завершений в собі, хоча водночас все ж не суверенний і не абсолютний, адже саме по собі всяке існування вже є ознакою дроблення абсолюту та обмеження чистої спонтанності чи свободи. Принаймні, так підказує логіка, а вона завжди хибує, маючи справу з реальністю. Відтак здоровий глузд стикається з непідйомною для себе колізією. Свобода завжди уже поряд з будь-якою істотою. Вона і є її суттю, але практично ніколи не проявляється, відгукуючись на свідомий поклик; фактично завжди залишається недосяжною. Кожен же, хто загорівся потужним бажанням будь-що досягти свободи, як правило, ризикує набути дещо інше, однак тільки не свободу. Остання буде постійно вислизати, залишаючись міражем на горизонті можливостей. Тому не дивно, що «…ідея свободи так тісно переплітається з поняттям майя, а значить, з поняттям ілюзії і рабства, що треба йти до неї довгим обхідним шляхом. А насправді досить розгадати глибоке значення майя – божественної «гри», – щоб уже стояти на шляху до визволення».

Проте заклопотаній істоті не до спогадів, тим більше не до гри. Їй навіть невтямки, що гра, то єдиний реальний вид активності, притаманний всякій свідомій істоті. Всі решта видів діяльності і супутні їм переживання є лише проявом гри. Божественної «гри», тобто настільки звичайної і простої гри, про суть якої доросла людина автоматично забуває, виростаючи нібито для звершень і досягнень. Між тим, всяка активність дорослої людини також є нічим іншим як чистою грою, навіть, якщо людина нібито мусить зі всіх сил боротися за власне виживання, жебрувати або боротися за свободу своїх дітей і нащадків чи їх статки або й фізичне виживання. Тільки гра і нічого більше. Людина свобідна гратися як їй заманеться. Але вона в те не вірить, оскільки насправді «ніхто не хоче бути свобідним».

А все тому, що доторкнувшись до свободи, так і не зрозумівши з чим насправді маєш справу, надалі «відчуваєш себе, як жебрак, який несподівано успадкував величезне багатство. Дивиться той жебрак на лави слуг, що чекають його наказу, розглядає розмаїті коштовності, розглядає багаті маєтки, що тепер належать йому... і його розум туманіє, голова йому наморочиться, він відчуває страх перед свободою». Інакше кажучи, як не дивно, але свобода для буденної людини виявляється непосильним тягарем, що може розчавити її в мить ока, перетворивши на ніщо. Тож набуття свободи так чи інакше асоціюється або й супроводжується переживанням панічного страху. Можливо, саме ця своєрідна тотожність як непроявлене колосальної потуги переживання приховано у глибинах людського єства. І саме воно стоїть на перепоні будь-якої дієвої спроби набути свободу. І саме тому найчастіше ті, кого все ж спонукає до пошуку або й не залишає ні на мить в спокої якийсь дивний внутрішній поклик, обирають обхідну дорогу до свободи, ходячи манівцями, так і не наважуючись «глянути» в очі абсолютному страхові, що приховує за собою свободу. Відтак набути дійсну свободу радше за все можуть лише ті, кого всіма правдами і неправдами «знаючим» вдається заманити в пастку і таки змусити постати перед страхом, або пройти сім «кругів пекла». Хоча, з іншого боку, може виявитися й так, що «єдина причина, відповідно до якої ми потребуємо вчителя, полягає в тому, що хтось-таки має постійно підхльостувати нас. В протилежному випадку нашою природною реакцією буде зупинка задля того, аби привітати себе з завершенням такої великої теми».

Зрештою, як би там було, все ж, кожен, хто не набув вчителя, так чи інакше приречені задовольнятися дрібними радощами та численними намаганнями, спробами і поясненнями на шляху до свободи чи до власної цілісності. В іншому випадку активно чекати слушного випадку, коли за них «візьмуться» «знаючі». Щоправда реальна терплячість та витривалість – надто рідкісна властивість або ж чеснота як для сучасної людини або й взагалі буденної людини. Вона привчена до результату, до конкретного, нехай би чим вони були, хоч торбою гнилих яблук, а хоч свободою чи царством небесним і спасенною душею, але завжди чіткою і ясною ціллю. Тобто ціллю, яку здатна спроектувати і утримувати уява, концентруючи на ній увагу і зусилля людини.

До речі, в даному випадку приховується серйозна западня, з якої, як правило, ніколи за свого існування так і не вибирається заклопотана істота. Мова йде про властивість індивіда шукати стимули для власної активності поза самим собою. Тобто люба діяльність здійснюється буденною людиною значно активніше і ефективніше або й взагалі здійснюється в умовах, коли вона постійно спонукується чи контролюється зовнішнім началом, перебуває в присутності інших або діє синхронно з іншими. Взагалі, будучи множинною істотою або зумовленою обставинами власного становища, людина завжди потребує присутності інших. Це фактично невід’ємна умова її існування. Принаймні, вона навіть уявити собі не ладна, щоб то значило бути самодостатньою та завжди одинокою. Тому практично кожен індивід завжди тяжіє до собі подібних, разом з ними формує і підтримує простір спільного існування, звикаючись, щоб не сказати, споріднюючись з ним, перетворюючи його у власну зону комфорту. Відтак буденна людина, не віддаючи собі раду в тому, опиняється в становищі, коли, «здається парадоксом, але традиційний деспотизм за рахунок тепла соціальності – виявляється екзистенційно ріднішим, аніж асоціальна свобода». Іншими словами, заклопотана істота віддає перевагу грі з елементами садомазохізму або й взагалі обирає садомазохізм під тиском біблійної легенди про прокляття грішної людини трудитися в поті обличчя свого та народжувати дітей в муках або з інших причин, в порівнянні з вільною творчістю, спонтанністю абощо. Останнє може вказувати на те, що допоки людина залишається сексуальною істотою, вона автоматично сторонитиметься свободи, віддаючи перевагу цінності задоволення «первинної потреби», якщо й не безпосередньо на практиці, то хоча б в своїй уяві чи у мріях.

Більше того, саме сексуальність як джерело глибинних переживань, первісна обставин становища людини та онтологічна основа відчуттів «намертво» прив’язує заклопотану істоту до звичного світу. В той же час, «якщо ми використовуємо що-небудь, що належиться цьому світу, ми тільки ослабляємо себе». Тобто перерозподіляємо левову частину своєї енергії на користь речей і самого світу, до яких прив’язані чи ставимося небайдуже з огляду на те, що «твоє серце знову і знову чіпляється за предмети» (Аттар із Нішапура). Найбільше ж серце «чіпляється» за інших, опосередковуючи власні «зачіпки» почуттями чи то любові, чи ненависті або іншими. Тобто людина, як правило, «прив’язується» до інших, романтизуючи чи демонізуючи власну прив’язку, віддаючи перевагу їй у порівнянні зі свободою. В той же час, «коли покладаєшся на світ невидний, немає більше місця для земних речей, якими б малими вони не були!» (Аттар із Нішапура), або якими б дорогими вони видавалися.

Однак осмислити суть і знецінити наявні зв’язки з іншими чи з речами світу, тим більше з самим звичним світом буденній людині надто рідко коли вдається: вона, слідуючи нав’язаним і глибоко вкоріненим звичкам, неспростовно тяжіє до соціальності як нібито невідчужуваної властивості власного існування або й природи. Хоча «як тільки наші ланцюги порвані,.. ми більше непов’язані зі справами буденного світу. Ми і надалі залишаємося в буденному світі, але не належимо тут нічому і нікому. Щоб належати, ми мусили розділяти справи людей, і тут без ланцюгів не обійтися». Між тим, чим можуть бути ці «ланцюги» встановити теоретично принципово не можливо з огляду хоча б на те, що вони безпосередньо пов’язані нібито з неспростовною властивістю людини говорити. Точніше, постійно підтримувати внутрішній діалог, а отже перебувають в «тіні» цієї властивості. А тому будь-які намагання дійсно набути свободу, в т.ч. і завдяки звільненню від наявних зв’язків та обумовлюючих начал неодмінно приречені на невдачу, якщо тільки індивіду не вдасться досягти такого рівня досконалості чи розвинути в собі такий енергетичний потенціал, коли він зможе довільно контролювати свій внутрішній діалог і, виходячи з власного наміру, завжди припиняти чи відновлювати його. До речі, в цілому це означає, що не існує жодних способів чи можливостей безпосередньо набути або ж досягти стану свободи. Тому хай би як дивно це звучало, однак свобода може виявитися і бути сприйнята буденним мисленням не як основоположний момент буття людини, на чому концентруються практично всі представники іудо-християнської парадигми, а тільки як своєрідний побічний ефект, який іноді трапляється за їх існування і активності з котримсь із індивідів або не трапляється ніколи. Щоправда, ті хто стали дійсно свобідними, принципово не можуть поділитися з іншими власним знанням чи переживаннями, а решта, так ніколи і не ставши свобідними, завжди майстерно знаходили цілу низку причин і умовностей, тобто пояснень і аргументів на користь того, що нібито не дозволяло їм стати свобідними.

До речі, таки дійсно на перший погляд існує ціла низка умов, тільки за настання відповідності яким, індивід по-ідеї коли-небудь зміг би набути стану реальної свободи. Однак, враховуючи те, що буденна людина не володіє собою і не визначає безпосередньо, тобто виходячи з власних міркувань і вподобань, особливостей свого існування, всякі умови виявляються насправді абсурдними. Тим більше, якщо зважити на те, що «люди і всі живі істоти є рабами наміру» або ж «жодна волосина не впаде з голови людської без волі на те божої». Тому, радше за все, будь-які силування щось свідомо змінити в своєму існуванні, принаймні, виходячи лише з якихось раціональних міркувань та припущень або «вольових» спроб задовольнити певним умовам, є не більше, аніж звичайне борсання в багні буденності. Більше того, надмірне і вперте силування будь-що реалізувати свою мрію чи бажання або ж досягти наміченої мети найчастіше рано чи пізно призводить до далеко невтішних наслідків. Як показує досвід, за проявлені впертість, настирливість та невігластво людина мусить розплачуватися здоров’ям, оптимізмом та спокоєм. І що саме головне, вона безповоротно втрачає шанс відбутися як цілісна істота, тобто набути стану свободи. Разом з тим, цілком ймовірно, не існує нічого з того, що хоча б якось могло зарадити її становищу втраченої для буття істоти, ані індульгенції, ані сповіді чи каяття, ані молитви і заклинання чи ритуали. Адже, будучи засліплена буденним світом, заклопотана істота в якийсь момент перестає бути щирою. Позбувшись же щирості, вона разом з тим втрачає здатність замиловуватися або зачаровуватися чи цілком занурюватися в потік власної активності, тобто жити самим процесом: творити. Водночас, ті, хто безповоротно позбулися здатності хоча б іноді, хоча б випадково ставати «дітьми», тобто позбуватися хай на якусь коротку мить всіх посередників, благоговіючи перед величчю реальності, потрапляють в пастку цілковитої самоізоляції. Лютим сторожем «ув’язненого» людського єства виявляється внутрішній діалог, що фактично не припиняється у заклопотаної істоти ні на мить. Зарадити цій ситуації самостійно буденна людина практично не спроможна, бо потрапляє в своєрідне замкнене коло. Для того, аби вивільнити себе з пазурів внутрішнього діалогу, вона мусить кардинально змінити чи переглянути свої звички, тоді як «все, щоб ви не зробили, за винятком зупинки внутрішнього діалогу, нічого не зможе змінити ані в вас самих, ані в вашій ідеї світу».

Таким чином кожен, хто наважується хоча б якось приміритися до спроб змінити себе, своє становище або й набути свободи, неодмінно стикається з парадоксом: всяка активність по своїй суті є абсурдною, бо в кінцевому варіанті позбавлена будь-якого змісту. Принаймні з позиції самої людини як мислячої чи наділеної свідомістю істоти, а отже носія персональної самоідентифікації. Однак людина не може не діяти, бо навіть відсутність всякого діяння – це вже дія. Відтак зміст діяльності людини, як зрештою і її існування, очевидно, слід шукати не поза діяльністю, а винятково в ній самій, «…в умінні виконувати дію заради самої дії…», оскільки «єдина річ, яка йде в розрахунок, це дії, дії замість думання». Адже саме діяльність несе в собі дещо, що приховується за нею самою: можливість оперувати енергетичним потенціалом людини, нарощуючи або поступово затрачаючи його. Тут все залежить лише від вибору кожного окремого індивіда, який здебільшого вчиняється левовою часткою людства скільки воно себе пам’ятає несвідомо або автоматично, слідуючи загальноприйнятим тенденціям і культурі масової поведінки та світогляду. Як наслідок, «ми або робимо себе жалюгідними, або робимо себе сильними – об’єм затрачуваних зусиль залишається одним і тим же». Ми живемо або так, що все наше існування врешті-решт виявляється нікчемним і ми не здобуваємо абсолютно нічого, окрім прижиттєвої ілюзії власного безсмертя, цінності та значущості; або так, що кожен момент існування сповнюється змістом і завжди є цінним самим пособі без жодних умовностей і очікувань. Тобто ні на що не розраховуючи, нічого не очікуючи, ні про що не переймаючись, нічим не перехоплюючись, ні на що не сподіваючись і ні в що не вірячи. Просто звучати як музика, текти як сонячне світло, бути легким як вітер. Бути тут і тепер, але нічим і ніким та водночас одним цілим з тим, що вчиняєш. Все решта, якби сказати словами Біблії, від лукавого, бо всякі умовності, то неодмінне породження ілюзії або наслідок чиєїсь гри, заручником якої опинилася буденна людина. І тоді в якийсь момент людині повертається її єство, вона стає свобідною, так, якби вона завжди була свобідною і ніколи не позбавлялася цього стану.

Відтак, все що можна сказати дієвого про свободу, так це те, що її пошук, якщо тільки він взагалі можливий сам пособі, лежить поза будь-якою теорією, винятково в практиці. Але людина звиклася «жити» в просторі теорії, тобто покладаючись на власні міркування, враження та переконання, своєрідну комбінацію яких, доведену здоровим глуздом до стану цілісної «картини» неухильно вважає єдино можливим реальним світом. А це не що інше, як своєрідна хвороба свідомості людини або «буттєва шизофренія», спродукована не без активного залучення розуму. І саме розум заклопотаної істоти не терпить свободи, не переносить її на дух, адже в такому разі він втрачає власну значимість і значущість, позбавляється «титулів» і «регалій», стає однією із, а не найголовнішою властивістю людини.