десь

повертаюся
додому - а чи є той дім?
дістало все, дістало.
піднімаюся сходами - клятий ліфт знов не працює. восьмий етаж.
шукаю в кармані ключ, намагаюся відчинити двері. двері, певно, не хочуть мене сьогодні пускати,
бо учора я від злості ледве не вибив їх ногою.
минулося.
заходжу до квартири і зіштовхуюся з темрявою.
певно знову десь вештаєшся.
безцільно вештаєшся по вулицях. не хочеш мене бачити?
розумію.
я сам себе не хочу бачити. навіть у дзеркалі.
але раптом чую у тиші якісь дивні звуки. гітара?
не вмикаючи світло - не знаю чому - пробираюся по кімнаті.
силует - перше, шо постає перед очима.
ти сидиш на підвіконні і перебираєш струни своєї старенької гітарки.
я кашляю, намагаючись привернути до себе увагу - ти, звісно ж, не реагуєш.
підходжу. ти повертаєш голову. зараз, певно треба було говорити якісь слова,
вибачатися,
чи ще щось, але я просто мовчки дивлюсь тобі у очі.
і ти все розумієш.
раптом підхоплюєшся, стаєш напроти мене.
не зговорюючись, наче граємо у дивну гру - хто перший не витримає, той і буде визнаний винним
у вчорашьому.
посміхаєшся, відводячи погляд.
і я визнаю поразку. і ось уже у мене під долонями твій колючий светр
ти шось шепочеш мені на вухо, але я не можу розібрати слів - лоскотно.
потім твоя увага перемикається на мою шию - проводиш губами, але не цілуєш.
наче спеціально це робиш, знаючи, що я не
люблю.
під моєю футболкою - твої руки - я вже говорив про те, що вони завжди холодні?
здається.
і от ти вже повністю виводиш мене з рівноваги - притискаю тебе до стіни, спеціально до болю
кусаючи твої губи
\