втрачаючи контроль

  Ні, не особливий. І краплі особливості. Простий як дерево. Причому не живе, а так, колода. Потріскана, суха, обросша мохом і з краплею вологості. У хвойному лісі без вікон без дверей. Лежиш і діла до тебе нема. Ні крихти сяйва.
  І краплі особливості. Порожньо. Без іскри чи ізюму. Не сяєш і не виділяєшся.
  І таких колод накволо купа. Розкидані. І діла до них нікому нема.
  Але ж... Ти особливий. Один такий на цілий планеті. Універсальний, цікавий, харизматичний, мислиш не так, як всі, ти не стадо - ти вище. І смішно тобі з дурних і однакових. Вони і знати не знають де і як вони.
  А ти особливий, зі своїм власним глибоким світом, і не зрозуміти тебе простому смертному.
  Чому людям так конче треба придушити, загасити ? Їм по кайфу, їй-богу ? Ти мусиш миритись, мовчати, стримуватись, та не хочеш. Інших терпиш, а тебе терпіти ніхто не хоче. Ніхто не сприйме характеру, та прагнуть до сприйняття тебе їхньому.
  Я не знаю як це називається і від цього лише гірше. Болить і роздирає, чи то від заздрості, чи від несправедливості. Бо це все моє, це все і є я.
  Ти сказав мені одного разу єдиний у моєму житті, що в мені іскра. Така яскрава, харизматична, життєрадісна. І я повірила тобі, незнайомій мені людині, бо так хотіла в це вірити, все життя в це вірила. "Не дай їй погаснути", - сказав ти. "Ніколи", - сказала я собі. А ця іскра все слабшала і слабшала, бо ніхто її не бачив. Окрім тебе. І мене.
  Тепер болить мені. Я згадала про неї маленьку, але не відчуваю її. Вбили сильні і могучі, непохитні характери, бо чим яскравіше світиш, тим швидше минеш.
  Вони є, горить. Так слабо.
  Це самовпевненість, самореалізація, якій нема дороги. Ніхто її не чує і не хоче.
  Скажи ще раз, що досі бачиш її. Ти ж бачиш ? І контроль паде, як завжди хотів. Будеш горіти і осліпиш всіх хоча б перед смертю.