Рассказ Останне Рiздво на украинском языке

                ОСТАННЄ РІЗДВО   

Голосно загриміли засуви, з противним скрипом відчинилися двері, і в підвал розміром чотири на  два метри влетіло юнацьке тіло…
   Двері з таким же скрипом та гуркотом зачинилися, кроки тих, хто вкинув юнака в камеру, затихли, і настала тиша…
   Полежавши декілька хвилин на бетонній підлозі, відплювавшись кривавою слиною, Андрій, - саме так звали юнака, -  зі стогоном спробував піднятися на ноги, але майже зразу ж прихилився до стіни спиною. Не міг стояти, та й голова запаморочилася. Потрощені пальці на лівій руці боліли, так само як боліли і груди, і ноги, і все тіло.
   Його лупцювали з годину, і тільки те, що мучителів його покликали за стіл вечеряти, врятувало на деякий час від подальших катувань…
   Постарався правою рукою провести по своєму обличчі. Ніс, напевне, був зламаний, принаймні торкатися було надзвичайно боляче. Око ліве майже не бачило, і боліло нещадно. Сочилася кров, і не було змоги зупинити її. Добре, що хоча б зуби цілі.
- Поки що, - пронеслося в голові. – Якщо й далі так піде, то не залишиться у нього жодного
зуба.
   Дихати було важко, можливо, що й ребра поламали.
   Але зараз він був вдячний Богові хоча б за цей невеликий перепочинок. Сподівався, що перепочинок буде довгим, все ж таки святий вечір, і навіть ці нелюди пішли до столу з кутею.
- До столу з закривавленими руками. – гірко подумав він. – А щоб Вам кутя в горлі стала!
   Як же це він попався їм в руки? Адже й день складався вдало. Тільки й треба було, що забрати у Орисі макітру з кутею та трохи шинки з ковбасою для хлопців, і повернутися назад.
   Хлопці чекали у хаті вуйка Петра, в якій ніхто не жив уже з добрих три місяці – всю сім’ю вуйка з маленькими дітьми осінню вивезли до Сибіру, а сам Вуйко десь пропав у підвалах енкаведистів. А Орися була його нареченою, то хто ж як не він повинен був піти до неї за кутею.
   І ось такий сумний кінець.
   Андрій незграбно поворухнувся й не втримався від стогону, зачепившись рукою за стіну. Напевне, й плече або вивихнуте, або кістка якась зламана. Краще намагатися не ворушитися, тому що біль різко пронизує все тіло при найменшому русі…
   Після його затримання час немовби втратив для нього значення, тому що за цей час його встигли так побити, як не били за все його двадцятирічне життя. Він тільки й встигав терпіти та намагатися жодним словом не видати хлопців. Це добре, що катів покликали до вечері, інакше він би довго не протримався. А коли почали молотком бити по пальцях і ламати їх один за одним, то можна було збожеволіти…
   Він сам дивувався зараз собі, що ще не видав місця, де зібралися хлопці…
   Дихати йому вдавалося тільки через рота, тому що ніс не працював – окрім того, що був поламаний, то ще й увесь у крові. І дихати не було жодної можливості.
   Андрій постарався заспокоїтися, наскільки це було зараз можливим у його стані. І згадати, як все трапилося.
   … У трьох криївках в лісі біля міста їх було дванадцятеро – по четверо в кожній. І сьогодні, на Різдво, ніяк не могли вони втриматися, щоб не піти до міста. Тим більш, що знали, що пустує хата у вуйка Петра, то ж можна було спробувати собі зробити свято – перебути святий вечір у теплі, під дахом, тим більш що Андрій ще тиждень тому домовився з своє дівчиною, що на святий вечір прийде до неї і вона передасть для хлопців куті і різдвяної їжі. Хлопці всі були молодими, найстаршому Юркові було 27, то втриматися аж ніяк не могли.
   Різдво… Що ж може бути святішим для них? Хіба що Україна…
   І звичайно ж, вони не втрималися, хоча це було й суворо заборонено їм – з’являтися в місті, де кожен знав, що вони в загоні оунівців воюють з совітами.
   Але ж Різдво…
   Майже ні в кого з них не було в місті вже ні батьків, ні сім’ї. Одних німці убили, других совіти, а третіх вивезли до Сибіру. Це їх теж усіх ріднило між собою, окрім бажання бачити рідну землю без загарбників.
   Андрій згадав, як у 39-ому році він, тринадцятирічний хлопчисько, з квітами зустрічав визволителів з Великої України, як їх називав батько… Стільки сподівань та надій було пов’язано з їх приходом. Спочатку було дивно, що ці українці не розмовляли українською мовою, але на це не звертали уваги спочатку, вчили їх українським словам, і ці молоді хлопці були такі привітні. Але потім… Коли почалися арешти, коли люди стали пропадати, а замість усміхнених солдатів вони побачили якихось жорстоких звірів, а не визволителів… Страх оселився в кожну хату, місто ніби натягнуло жалобу.
   Багато чого впізнав Андрій за ці сім років. І прихід нових “визволителів“, уже з заходу, які теж принесли з собою кров і смерть… Пережив і втрату двох старших сестер, яких вивезли в Німеччину, і смерть батька від рук совітської кулі, коли вони прийшли за ним, Андрієм, минулого року, узнавши, що він є членом ОУН. І мама не витримала смерті, померла від розриву серця над тілом батька…
   Було за що воювати Андрієві, як і всім його друзям з подібними історіями життя, котрі безпечно чекали зараз на нього з різдвяною їжею…
   Запаморочилося від болю в голові так, що Андрій забоявся, що втратить свідомість… Відпустило…
   Так він і не дійшов до Орисі… За дві хати до неї з-за рогу на нього накинулися троє дужих хлопців, і пов’язали. Уже на допиті він зрозумів, що його впізнав один із цих трьох, котрий був так званим яструбком. Андрій не міг навіть згадати, звідки той міг його знати, та це й не мало вже жодного значення.
   Били його й по дорозі до цієї катівні, котра знаходилася в колишньому Народному Домі, де Андрій ще маленьким ходив з мамою на дитячі вистави. Пам’ятав він і те, що саме в цьому будинку він дивився і різдвяні вистави, з якими до них приїжджав театр зі Станіслава. І ось зараз він знаходився в підвалі цього будинку, в якому тепер був штаб НКВД.
   Це було так давно, неначе в минулому житті…
   Незважаючи на біль у тілі, від думки про те, що він так і не побачив Орисю, стиснулося серце… Орися… Він її кохав уже давно, ще з того часу, як німці стояли в місті. А її батьки були знайомі з його батьками, і коли вони вперше зустрілися, то Андрій зразу ж запав поглядом на красиву чорнобриву дівчинку з гордою осанкою. Іноді вони зустрічалися в компаніях на вечірках, спілкувалися, і тільки минулого року Андрій освідчився їй в коханні… І вона відповіла йому всім серцем… Всією душею любили вони один одного…
   А тепер ці кати хочуть, щоб він сказав, куди йшов…  Андрієві навіть страшно було уявити, що вони можуть зробити з його Орисею…
   Він застогнав від своєї безпомічності… Адже вони скоро знову прийдуть катувати, доламувати не доламане, добивати недобите…. Скільки він ще зможе витримати?... Стало страшно… За себе, за Орисю, за хлопців, які так і не дочекаються куті…
   Ніколи уявити в страшному сні він не міг, що святий вечір проведе в катівні енкаведистів…
   А яке ж це чарівне свято було! І в дитинстві, і навіть ще в роки війни, коли були ще живі батьки, коли сестри були з ними… Якою любов’ю був насичений цей вечір за столом…. Кутя, колядки, мамині посмішки, ходіння по друзях з різдвяною шопкою…
   Невже це вже не буде в нього?...
   Він постарався почати коляду
- Бог предвічний народився…
   І заходився в кривавому кашлі… Ледве заспокоїв груди.. Все боліло в грудях, хіба що шепотіти можна… Відчув, що з вуха щось тече, рукою схопився – кров… Всюди кров…
   Закрив очі, уявляючи собі стіл на Різдво… Свічки горять яскраво, мама ходить із сестрами, викладаючи страви, розкладаючи кутю по тарілках… Тато, живий і сильний, зашкарублими від щоденної праці руками відкриває пляшку з вином… А вино – смачне, червоне, сам батько з винограду робить щороку… І вже йому сьогодні теж налиє, синові своєму, тому що Андрій уже дорослий. Трішки покуштувати теж можна…
   Андрій відчув на губах сіль… Сльози, замішані з кров’ю… 
   Раптом загуркотіли засуви на дверях, Андрій відкрив одне вціліле око. Зайшли двоє, кати його…
- Ну що, скурвий сину, живий ще? – прохрипів п’яним голосом вищий та здоровіший з них.
   В його руках була ковбаса, яку він дожовував. Уважно подивившись на Андрія, він з усієї сили садонув кованим чоботом в бік. Андрій зціпив зуби, щоб не закричати, але в очах замерехтіло від болю
   - Нічого, посумуй ще півгодини, а потім повеселимося, та ще й поколядуємо. – зареготав вищий.
   Той, котрий був меншим, запропонував:
   - А може, зразу ж заберемо? Нехай подивиться, що ми з іншими робимо бандерами? Буде більш говірким тоді?
   - Ні, кожному своє! Я за те, що цей Андрюшка такий мовчун, особисто буду йому яйці виривати!
   Він нагнувся впритул до Андрія, дихнув йому смердючим самогоном, перемішаним з часником, в обличчя.
   - Ти мені все скажеш, вилупку! І куди йшов, і де твоя банда, і де криївка, все!!! І ти ще не знаєш, як руку відрізувати по частинах! Я тобі все покажу! Трохи пізніше!
   Зареготав і, схопивши меншого за плечі, вийшов з бетонної камери…
   Андрій, закривши очі, сидів, боячись ворухнутися… Він відчув, що йому по-справжньому страшно…
   Тіло й так боліло несамовито, і від одних слів, що скоро будуть знову катувати, ставало страшно. А те, що це не пусті слова, він уже мав нагоду пересвідчитися особисто… І про відрізані руки – не пуста погроза… Він пам’ятав, як витягували убитих людей з катівень совітів, коли прийшли німці…  Вони, дурні хлопці, бігали дивитися, тим більш що німці не забороняли цього…
   На все життя запам’ятав він молоду жінку з відрізаними грудьми... Майже всі трупи закатованих людей були понівечені… Страшно було дивитися…
   Зараз у нього не залишалося сумніві, що якщо він не скаже їм про Орисю та хлопців, то вони й руку йому відріжуть… Але ж як таке можна витримати??? Він відчув, як його починає лихоманити від думки про те, що він все скаже і вони притягнуть сюди Орисю, закатують і повбивають хлопців..  Стало гаряче… Дуже гаряче…
   Ні, він не може дозволити такої радості їм… Його права рука вже давно натрапила на якийсь металевий брус, що стирчав зі стіни. Він навіть рукою опирався на нього. І зараз це міг стати єдиним його порятунком.
   Через півгодини, а то й раніше кати прийдуть за ним, і все виб’ють з нього, як би того він не хотів.
Андрій гарячково пальцями обмацав цей металевий брус, з радістю пересвідчився, що він досить гострий, повернувся зручно боком до стіни, і почав терти зап’ястям по гострому боці цього бруса.
   Він аж не стримався і застогнав, такий біль пронизав його.
   - Давай, Андрію, давай! – неначе в гарячці шепотів сам собі. – Швидше, терпи! Вони не дістануть мене!
   Зціпивши зуби, не звертаючи уваги на страшний біль, він все сильніше тер рукою об залізо, перетираючи шкіру, добираючись до вени.
   Тільки з горла виривався здавлений нелюдський крик… Відчув, як перетирається його шкіра на руці, як біль хоче змусити його відірвати руку, перестати терти, але не піддався, все сильніше й швидше тер, а перед очима стояла його Орися… Заради неї, заради хлопців, заради батька з мамою…
   Раптом він зупинився, відчувши, що вся рука мокра…
   Підійнявши її до очей, він побачив, що з глибокої рани на зап’ясті фонтанує кров його… Закривши очі, він ще раз рукою з раною потер щосили об залізо, розірвавши рану, оголивши вени…
   Біль заповзла в голову, розірвала її як гранатою… Здавалося, втратив свідомість… Але ні, був при пам’яті. Напіввідкрилося здорове око, рука його лежала на коліні, кров набігала калюжею під ноги…
   Андрій, ледь живий від болю, ледь посміхнувся скривавленими губами…
   - Орисю, прости… Не міг я інакше…
   Хотілося заколядувати, на весь голос, скільки сили є, щоб всім було чути, що він ще живий, що він ще є…
   Кров лилася під ноги, біль кудись відходив, залишалося тільки в грудях відчуття холоду, який не давав Андрієві поринути в сон.
   - Не дізнаєтесь ви нічого від мене, і Орисі вам не дістати, - полегшено подумалося йому.
   А перед очима, які закрилися, стояв стіл посеред хати, Орися з повною макітрою куті і з такою любою йому посмішкою, а мама брала від неї кутю, ставила на стіл. Ось і батько з сестрами! Як вони всі рядочком сидять за столом. Чи це не щастя – дивитися на них і радіти за них!
   - Христос ся рождає! – дружно Андрієві сказали вони.
   - Славіме йо… - не до кінця встигнули прошепотіти губи Андрія…
   Він уже був у іншому світі, добрішому та справедливішому. Разом з батьком і мамою…
   І вже звідти дивитиметься на цю грішну землю, ангелом прилітаючи у сни Орисі та свого сина Андрія, який народиться через сім місяців… Його син, його продовження на цій землі…
Але зараз він ще цього не знав. Його душа була тільки на дорозі туди, звідки немає вороття… Але саме там, можливо, ми відповідаємо за те, що чинимо на цій грішній землі…