Звичайний день

Ще зранку Марійка розпланувала свій день. Власне «її» день починався після того, як батьки йшли на роботу. Поки маленький братик Льоня спав, дівчинка вирішила порибалити. Марійка знайшла на веранді величезну каструлю, і, тягнучи її за собою просто по розпеченій землі, пішла на річку.
Закінчувався спекотний, бездощовий, запашний липень. Трава де-не-де вже починала сохнути, гарячий вітер ніс зі степу солодкаво-гіркий запах чебрецю й  полину, знехотя шарудів стомленим листям фруктових дерев. Зневоднений ґрунт розтріскався і спорохнявів, тож ніжки Марійки постійно ховалися у хмарках пилу.
Дівчинка підійшла до пересохлого русла ріки. Води в річці майже зовсім не залишилося, але у бруді вільно пересувалися в’юни, і їх зараз легко було спіймати. Марійка підтягла каструлю на берег і раптом почула скрекіт. Озирнулася – на зруйнованому мості сиділа сорока й дивилася просто на дівчинку.  Марійка залишила каструлю й зайшла на міст: сорока здавалася хворою, і дівчинці хотілося її спіймати. Сорока пішла по мосту, Марійка – за нею. Чим ближче підходила дівчинка, тим далі відступала сорока. Марійка схаменулася, коли вже майже досягла іншого берега.
 – Ай, як же тобі не соромно! – скрикнула дівчинка і пригрозила птаху пальцем. – А коли б я впала?! От не буду більше іти за тобою, ти вже не ображайся!
Марійка повернулася до каструлі й зайшла у воду. Очерет шелестів, нахилявся до дівчинки, дивуючись, що така маленька дитина в яскравій сукні залізла по пояс у теплу багнюку. Проте Марійка не звертала на нього уваги: завзято вовтузилась у бруді, виловлюючи довгих слизьких рибок. Вони ховались у нірки на дні, пронизливо пищали, але дівчинка прудко вихоплювала їх з води й кидала до каструлі. Коли каструля була повна, Марійка трішки відпочила й потягла її додому.
Малий Льоня до цього часу вже прокинувся і з’їв свій сніданок. Він вийшов на подвір’я й   лозиною вимітав  стежки.
 – Маська! – радо вигукнув він, побачивши сестру. – Сцо це? Либа?
 – Риба, – кивнула маленька господиня, заховавши каструлю в тінь.
 – Маська, яка в тебе блудна сукня! – хлопчик із захватом роздивлявся замазаний мулом одяг сестри. – А мозна потлогати либу?
 – Не можна, вона кусюча! – Марійка взяла його за руку й підвела до хвіртки. – Пішли гуляти.
 – А куди гуляти?
 – Край неба шукатимемо! – урочисто повідомила дівчинка й вийшла на вулицю.
Діти йшли селищем вздовж охайних низеньких хат. Біля будиночку однокласника Паши Марійка зупинилася й постукала у двері. Відчинила Пашина мати – висока білява жінка в чистому фартушку.
 – Добридень! – посміхнулася вона й запросила дітей до хати. – Чого вам, любі мої?
 – Мене звуть Марійка, і мені подобається ваш Пашка, – сміливо відказала дівчинка.
Білявий Пашка засоромився й заліз на пічку, заставившись валянками.
 – Це дуже добре, – посміхаючись, сказала жінка. – Але ти приходь, Марійко, коли подорослішаєш!
 – Добре! – тримаючи брата за руку, дівчинка вийшла з хати й рушила далі.
Невдовзі селище залишилося позаду.
 – Взе сколо клай! – зауважив Льоня, вказуючи на пагорб.
 – Атож!
Діти злізли на пагорб і розкрили від здивування рота: за пагорбом відкривався степ із курною дорогою. Трохи посидівши на землі, вони знову вирушили в мандри…
…Сонце починало хилитися на захід, а краю неба все не було. Брат із сестрою вже стомилися йти, коли побачили край дороги конюшні. Один з конюхів підійшов до дітей і привітався.
– Чого ви йдете самі? – поцікавився він. – Де ваші батьки?
 – Вони на лоботі!
 – А чиї ви? Куди прямуєте?
 – Ми діти Архипа, – відповіла Марійка. –  Ми шукаємо край неба.
Чоловік збліднув.
 – І давно шукаєте?
 – Сце зланку.
 – Послухайте мене! – авторитетним тоном промовив конюх. – Краю неба немає! Не можу пояснити чому, але ви вже повірте старому на слово. Ідіть швидше додому: скоро вечір.
Він відійшов, а діти почали радитись.
 – Я не хоцю додому! – вередував Льоня. – Сукаймо клай неба!
Марійка замислилася на мить і захитала головою.
 – Певно, що край неба є,  – промовила вона, кинувши недовірливий погляд на конюшні. – Але він далеко. А в нас з тобою харчів немає! А раптом вовки? Ми й рушниці не брали!
 – Вовки? – Льоня озирнувся, міцно стиснув руку сестри. – Не хоцю вовків! Хоцю лушницю! 
 – То давай підемо шукати іншим разом, – запропонувала Марійка. – А тепер гайда додому, бо вже сонце сідає й хочеться печеної риби.
 – Ага, пеценої либи! – облизнувся Льоня й потягнув сестру назад…
… Додому повертались у сутінках. Маленькі вікна рідної домівки м’яко сяяли в темряві. За столом у садку, заховавши обличчя в долонях, сиділа мати.
 – Добрий вечір! – промовили до нені діти.
Жінка схопилася на ноги.
 – Архипе! – закричала вона не своїм голосом. – Архипе, повернулися!
Вона впала навколішки й міцно притисла дітей до себе. Мати плакала. З будинку вибіг захеканий батько.
 – Ну от бачиш, бачиш, прийшли! – голосно сміявся він, бігаючи навколо. – Я ж казав!
 – Де ви були?! – голос матері тремтів. – Ми місця не знаходили, усе село оббігали, а вас і сліду немає!!!
 – Ми ловили либу в ліцці, а потім сукали клай неба!
 – О Господи! – разом зойкнули батьки. – Ніколи більше не робіть цього!
І хоча Марійка з Льонею не розуміли, чому цього не можна робити, але батьки просили так палко і щиро, що діти зрештою змушені були дати їм слово.