Iнтимно

...Сколихнулись і полетіли її думки, над ним, над їхнім мовчанням. Руки пов'язані навхрест стрічками за спиною, ніби у двох злочинців. Як Бонні і Клайд, але не про них. Години вкрадені у ночі й у бога. На двох. Інтимно. Кава розмішана ложечкою на дні й облизана пристрастю. Поринули тіла за гардини, опущені від жадібних очей всього світу. Проковтніть свою втому і голод, й топіться у власних ваганнях, але не питайте знову у них: «Котра година?» Не заздріть за вікнами, ховаючись в тінях свічок. Не ламайте попсових драм і комедій.
У цій грі немає правил, немає світла, немає брехні і зрад. Ідилія! Утопія ідеальної любові, чи щось на зразок. Інстинктами, як хижий, ніким не приручений звір думками він жадає лише її, ту, що зв'язана з ним за спиною. Немає кровних клятв любові і жертвоприношення. Вона і є саме божество. Вільна й незаймана весною. Його, і тим часом нічия.
Приборкати власні бажання, аби не сполохати її передчасно. Допоки тіло її цвіте, розливається, і повільно набирає кольору прозора шкіра. Він називав її Оранжева дівчина, у сукні відтінку помаранчів... Зверху донизу захована блискавка розкриває всі секрети... Повільно... Ковзнула, як Ніагарський водоспад, шовком  додолу. Він бере її тіло, згортає і прихиляє до себе, рятуючи над прірвою.
...Буднями, він відчував, як вона носила пакунки з гранатами, і той гіркуватий солод, залишивши шрами під серцем. Сіяла ці зернята, напувала любов'ю, втікала...Розріж, відкрий її таємницю, заший нитками не в колір по швах...
Щодня він втрачає по краплі крові з вени, по пісчинці часу в годиннику, по дню в календарі. Знову чекав її ще з п'ятої доби від повнолуння. Скроні горіли від вогню і цілунків. Навмання, неохайно, тримає її він своїми дотиками. Відпускає, та вона не біжить.
Дика, зачарована амазонка. Повільно і божевільно водночас, ковтає її поцілунком. Оголені плечі, шию, зап'ястя... Вдихає глибше, дихає нею, наповнюється її суттю і гарячою лавою її тіла. Видихає, щоб знову наповнити легені. Обоє танцюють від ніжності, щоб не померти від любові, яка ламає бедра... Рахував гірські хребти її спини, між якими звивались ніби стежки до рідного дому. Де тепло, і трохи волого, як в Індії після злив. Де гарячі тропіки Африки. Де тайга, і йому без неї ніяк. Далі, глибше, і вже зовсім не страшно щоразу відкривати її власні незвідані землі, відкривати нові океани і гори, щоб нанести на карту світів. Долонями перехоплювати крики екзотичних пташок цього едему. Щоб це все завжди жило в ній, коли повертатись додому, голим і хворим вночі...