Подаруй посмiшку

 Жили собі хлопчик та дівчинка і вони хотіли зробити цей світ кращим. Вони товаришували з самого дитинства, здолали багато негараздів. Здавалося б звичайні діти, проте в серці кожного з них горіла та сама іскорка, що наповнювала серця інших любов’ю, теплотою та добром.
Дівчинку звали Майя, вона росла в неповній сім’ї, їй завжди не вистачало батьківського тепла. Їй всього п’ятнадцять років, вона- звичайний підліток, але було в ній щось таке загадкове, що приваблювало людей. Можливо, та сама веселка в її очах, мелодійний і ніжний голос, що, здавалося, гіпнотизував, або її по-дорослому складені рядки, в яких були вкладені зовсім не дитячі думки та переживання. Майя росла дуже здібною дівчинкою, але не знаходила спільної мови з однолітками. Однією людиною, що її розуміла був друг Марк. Він прагнув завжди підтримати її, давав цінні поради.
 Маркуша, так лагідно називала його Майя, був дуже обдарованим, йому все нове вдавалося дуже легко. Із друзів у нього була лише вона. шіснадцятирічний хлопчик і п’ятнадцятирічна дівчинка- друзі з раннього дитинства, ще з малого віку виношували свій план про те, як можна змінити світ.Кожного дня в них була нарада, на якій вони висували свої нові плани.
«Рідне місто. Але безліч байдужих облич, людей, що тебе не розуміють»- говорила сама до себе Майя, дивлячись з останнього поверху десятиповерхівки. Тут підійшов Марк:
-Знову твої вічні роздуми про байдужість, про егоїзм, про те, що ніхто нікого не розуміє?
-Так. Ти як завжди правий. Марку, ніхто мене так не розуміє,- і вона заплющила очі, стоячи на краю даху, та розправила руки, її біляве волосся пестив вітер, а все тіло огортало якесь невідоме почуття чи то цікавості, чи то страху.- Напевно й не зрозуміє. Я одна у цому світі. Намагаюся змінити його, але нічого, зовсім нічого не виходить… Маркуш, як ти гадаєш, я вмію літати? Може спробувати?
У цей момент його серце, здавалося б, повинно було вилетіти з грудей.
Хлопчик підбіг до неї, схопив за руку і сказав:
-Ні, не вмієш, хоч ти для мене, мов янгол. Але ніколи, ніколи, чуєш мене, не намагайся це перевірити. Повір мені, я кажу правду!
-Добре, якби це хтось інший сказав, я б не повірила і обов’язково б спробувала,- вона так таємниче усміхнулась і продовжила,-тобі я вірю як собі, ти ж такий дорогий для мене.
-Ну, Майє, як сьогодні змінюємо світ?
-У мене є ідея, але не знаю як її втілити в життя… Може це неможливо, але я б дуже хотіла спробувати, - сказала вона.
-Ну, що за ідея? Розкажи, будь ласка. Я вже помираю з цікавості!
-Сьогодні я прокинулася з незвичайною думкою про те, що у світі не вистачає радості, щастя і посмішок. Люди, як ляльки, ходять із якимись сумними масками. Мені це дуже не подобається. Хочу змін, хочу усмішок на всі тридцять два зуби, щасливих облич.- поділилася планами Майя.
У цей момент думки Марка зрозуміти було неможливо, дивлячись на його обличчя, здавалося, що він або стримує сміх, або вважає її думки за якусь чергову нісенітницю. Але тут його мімічні м’язи почали рухатись і хлопчик сказав:
-Майє, це геніально, але неможливо.
-Ні, можливо. Головне- бажання!
-Добре. Спробуємо, але як?
І дівчинка півгодини розповідала йому про свій грандіозний план, який, на її думку, здатен був справді змінити світ. У зацікавлених очах хлопчика прокинулася іскорка, він загорівся бажанням втілити це все в життя. Початком дій було оголошено- 7 квітня, тобто, післязавтра.
Ранок… Сонце, прокинувшись, простягло свої руки, усміхнулось і подарувало місту новий день… Тиха вулиця, де-не-де ходять перехожі… І ось з’являються знайомі обличчя, ті самі хлопчик і дівчинка, що хотіли змінити світ… Майя іде з усмішкою на устах, в руках у неї якісь зошити. Вітер обіймає її за тонкий стан, сонце грається у волоссі своїми промінчиками, а блакитне небо з кучерявими білими хмаринками, здавалося б, опустилося нижче, щоб теж доторкнутися до цієї чарівної дівчинки… У очах Майї горіли вогники, а у волоссі була  улюблена її біла орхідея. Марк ішов поряд, у навушниках грав  його улюблений «Бумбокс». Потерті джинси, біла сорочка й волошкові очі- це те, що вирізняло його від усіх. Ніхто не мав таких блакитних очей, як у нього, мов небо.
До початку їх плану залишалася одна хвилина. Майя зупинила одного з перехожих, дала зошит і сказала:
-Це для вас.
Чоловік відкрив його, в ньому було написано червоними літерами наступне: «Усміхнись, допиши своє побажання й передай іншій, зовсім незнайомій людині- допоможи змінити світ…» Він усміхнувся й подякував.
Через дві години всі тридцять три зошити були уже у руках незнайомців.
-Мені сподобалось, Майя! Але як ми зрозуміємо, що світ змінився?
-Маркуше, коли я сидітиму у кріслі-качалці, вязатиму шкарпетки своїм онукам і мені хтось принесе один із цих зошитів, що буде мати безліч побажань, слів і усмішок на чиїхось устах, тоді я зрозумію, що, можливо, не світ, але хоча б наше рідне місто змінилось.
-Ого. Ти гадаєш, що хоч один із них до тебе повернеться?
-Я не гадаю, я в цьому впевнена!- Майя підняла своє обличчя до білих хмарок  і усміхнулася своєю чарівною янгольською посмішкою.Здавалося, що радіє кожен її м’яз, кожна веснянка, кожна волосинка й клітинка.- А ти в цьому хіба не впевнений?
-Навіть не знаю.
Він міцно обійняв її, поцілував у щічку й промовив:
-Може мені шкарпетки будеш в’язати?
Вона усміхнулась і відповіла:
-Час покаже.
Майя одягла його навушники й промовила:
-Напевно ти правий, я справді янгол. Бо, як казала моя улюблена Карпа: «Дужка від навушників- то вже пластмасовий німб. Хай чорний і найдешевший- зате професійний.»
На устах Марка з’явилася посмішка, а в голові думка: «Я не помилявся, вона справді ідеальна».
Час летить невблаганно. Дні, години, хвилини, секунди мчать безупину. Літо… Все, як тоді, під час іхньої першої зустрічі на вулиці. Майя, як і говорила раніше, сидить у кріслі-качалці та в’яже шкарпетки Маркові. Він уже не той хлопчисько, але в душі ще молодий, обійняв її і сказав:
-Дякую, моя маленька,- він її називав так усе життя,- за те, що ти є.
Тут відчинилися ворота й забігли онуки. Вони підбігли до бабусі й протягнули їй якийсь старий пошарпаний зошит. Вона його одразу впізнала. Майя відкрила зошит, він був, від першої до останньої сторінки, увесь списаний побажаннями. На її очах з’явились сльози, вона усміхнулась і сказала:
-Марку, я ж говорила, що зможу його змінити, мені це вдалося. Тепер я справді щаслива!
І про тих унікальних підлітків нагадував той зошит і пісня Бумбокса, яку Майя й Марк, молоді душею, слухають і до сьогодні:
 «Вона носила квіти в волоссі
І ними грався він і ще вітер,
Здавалося, давно вже дорослі,
Але кохали щиро, мов діти.»