Присмак холоду...

На вулиці осінь і все та ж слякоть, той холод, вітер, що пронизує до кісток. Пусті лавочки, парки і зупинки. І немає жодної душі, щоб прибігти на допомогу в разі чого. Прикриваючись парасолькою, швиденько прямуєш додому, бо утримувати такий сильний дощ вона не зможе і ти в будь-якому разі промокнеш і захворієш. А дома... Дома тебе ніхто не чекає і навіть ніхто не подзвонить, щоб поцікавитись як у тебе справи. Хоча, насправді, усіх нас хтось чекає, та тільки не та людина, яку ти хочеш бачити, чути, розмовляти з нею. Роблячи гарячий чай, щоб зігрітися, мимоволі починаєш думати якби було добре, якби нас зігрівало тепло дорогих нам людей, їхні слова, вчинки, навіть, просто присутність. Зараз уже перехворівши ним, починаю розуміти, що я живу далі - живу, та не радію. Це до болі важко розуміти, що цей номер телефону, ця сторінка в соцмережі для тебе табу. Потрапляючи на очі кожен день, вони нагадують тобі, що це було не уві сні, а в реалі. І ти просто не можеш витерти з телефонної книги чи видалити з друзів, з надією на те, що коли-небудь пролунає той дзвінок з такою рідною мелодією, яка стосується тільки його. Але телефон мовчить і немає жодного повідомлення. Час від часу дізнаєшся про його справи і проблеми від друзів, і так хочеться бути тією опорою і підтримкою, але, на жаль, йому це зараз непотрібно. Так пусто від того, що втратила людину, яка здавалося б, підходила тобі на всі сто, а й навіть двісті процентів. Пригадуючи його слова, вигляд, думки, приходиш до висновку, що такого більше не буде. З такими думками ковтаєш свій гарячий чай, дивишся у вікно на сіре, мокре, пусте місто і починаєш надіятися, уявляти, що настане той день, коли погода в твоєму житті налагодиться, проясниться небо, загріє сонце, життя наповниться людьми: знайомими, друзями, і ти заховаєш парасольку куди подалі до наступної негоди.