***

Віталій Старченко, Надія Тубальцева



ЛАКМУС-РОК

романоїд у трьох частинах




Поєднання в назві романоїда  слова “Лакмус”  зі словом “Рок” програмувало авторів твору на відтворення сенсу року-долі та року-музики як індикаторів божественно-високих і пекельно-низьких людських почуттів та чину. Автори доводять, що любов до року («залізного ідола з очима ангела») несумісна із ницістю. Класична музика найновітнішої доби – «лакмус» для перевірки душевних якостей…
Події в творі відбуваються переважно в УРСР часів “перестройки-горбостройки” та в незалежній – від кардинальних ознак українства –  Україні…







ЧАСТИНА І. ПТАХИ НЕ ЗНАЮТЬ НОТ




Глава перша. За рипом дверей

Ні янголи, ні демони не прикликають нашу з’яву. Народжуємося з Волі Божої бозна коли, бозна де, а головне – бозна для чого. Факт існування не вимагає мотивації. З’являємося не вибираючи ні батьків, ні батьківщини. І немає сенсу замислюватися, чому народився білою, а не чорною вороною, на Великій Руїні, а не на Цитері – острові щастя, – в родині коваля, а не в клані компартійного бонзи. Є лише великий сенс любові до землі, в яку нас висіяв Творець, до племені батьків, і врешті до самих батьків, які втілили Волю Господню.
Народження – перша мить, що стала минулим. Минулого не зречешся, та й чи треба зрікатися того, що вже ніколи не причинить тобі болю, хоча саме в хаосі минулого визрівали усі майбутні страждання і непомітне постаріння. Як запах сухої м’яти, минуле викликає світлу ностальгію за осонням ранніх років, породжує безгучний реквієм за втраченим і нездійсненим. Як запах сухої м’яти… минуле має щемливий аромат прожитого життя, і за це йому – осанна.
Осанна життю, яке здійснювалося нестерпно важко і могло кілька разів згаснути, та Бог милував. Маємо минуле, маємо мить між минулим і майбутнім. і ще раз осанна життю за те, що майбутнє колись остаточно перетече в минуле, щоби нарешті настала позачасова вічність, яка часом рятує нас від принизливої старості, отже від сумного прогресу трупних плям на півкулях мозку…

За рипом дверей – пролетарське селище. Ним починається і закінчується мегаполіс. Колись селище було Попівкою – прибоченим до Катеринопетровська селом, нещадно переінакшеним на гібрид урбанізму та архаїки заводами, маневровими коліями, звалищами шлаку і міченими кінським та коров’ячим кізяками вулицями. У хатах під стріхами ще водилися хвостаті відьми і рідкобороді відуни, ще люди хрестилися і соромили чорноротих та лайливих, потайки занурювали немовлят у хрещенську купель у дивом уцілілій церківці, та вже селищем витав сатанинський дух безбожжя, підпертий полюванням на відьом, названих ворогами народу.
А втім, світова війна, котра щойно закінчилася, трохи уповільнила азарт тотального полювання і водночас остаточно вирішила долю села – повоєнна відбудова велася вже не в Попівці, а в безіменному посьолку.
Смерть, життя і народження в селищі, втім, як і за його межами, цілком залежали від кремлівських «мудреців». Присуд «мудреців»: мертві не бунтують, тож бунтарі слухняно лежатимуть у землі, живі гнутимуть спини «на благо» – там, куди їх закине лопата індустріалізації, надто живі митимуть «золото партії» на Колимі, а ненароджені – хто народиться – будуватимуть «свєтлоє будущєє», завершення матеріально-технічної бази якого «мудреці» намітила на 1980 рік. Та перед цим всі народжені для такої важливої справи в СРСР, в тому числі, й у Попівці, чи то пак в посьолку, мали вивчити «моральний кодекс будівника комунізму», щоб цим кодексом прикрити від Творця потворне видло манкуртизму.
Майбутній провінційний мистець Микита народився саме в цьому селищі, у родині, де батьки своєю незакінченою початковою освітою завдячували згаданим «мудрецям», тож мистецтво для них було незрозумілою забаганкою білих ворон. Селище не мало жодної потреби у митцях – потрібні були мозолисті руки, міцні шиї для хомутів та дурнувата відданість ідеї, і якби народився у селищі якийсь самородок, то мав би ретельно золотити образи «отцов народу» та картину «свєтлого будущєго», намальовану в грандіозній партійній програмі мудреців-канібалів. На біса ті митці? Чисті руки чекістів геть втомилися душити цю наволоч кілька десятилытьпоспіль…
Голод гнав людей з лівого берега Дніпра на правий – ближній міст зруйновано війною, до дальнього охлялим не дійдеш, тож ризикували до міського ринку з чудернацькою назвою «Акрезо» переходити кригою, аби обміняти дріб’язок домашнього скарбу на макуху чи на щось інше, схоже на харч. Лямурсько-катеринопетровською «дорогою життя» із свого селища подалася і вагітна Микитою мама, бо мала на обмін пару крепдешинових платтячок – остарбайтерський трофей із Німеччини. На «Акрезо» удача не оминула майбутню маму – крепдешин на макуху обміняла швидко, кілька кругляків теліпалося в рогозовому кошику, тож додому поверталася задоволеною від недаремної втоми.
Та коли до домашнього берегу лишалося зо два десятка кроків, підступна прибережна крига, підлизана теплими заводськими стоками, розверзлася, і майбутня мама шубовснула у воду. Смертельний холод пройняв тіло, зароджене у лоні нове життя заволало про порятунок. Мамині ноги судомно шукали неглибокого дна. І дійсно – дно лежало на глибині, яка ледь сягала плечей, проте підважитися на кригу, висмикнутися з пазурів потопельної смерті сил забракло. Янголом порятунку був молодик у шинельці – наважився рятувати, підповз щонайближче до льодового провалля і кинув закляклим маминим рукам рятівне кашне…
Дитя народилося в розгул повоєнного голодомору гартованим ще в утробі матері й готовим виживати будь-що заради нестримного потоку світла життя, яким огорнув його білий світ.
А над тим білими світом накидали темні кола ідеально чорні ворони, прозвані «худокормівськими голубами», позаяк гніздилися вони на старезних, понівечених війною осокорах тамтешнього вагоноремонтного заводу, директором якого був якийсь товариш Худокормов.
Магія світла змушувала тягнутися до світляних джерел, не завжди безпечних, ба, навіть частіше пекучих і болісних. Лежачи у металевій колисці, ажурно сплетеній батьком-ковалем з міцних дротів, немовля водило оченятами, спостерігало за «зайчиками» від гасової лампи на пошпарованій, ще не біленій стелі зведеної нещодавно саманної хати, і, поза материнське заколисування, спати не воліло. Смоктало «мозолю» – такий собі малесенький вузлик із пережованим матір’ю кавалочком хліба – і ніби намагалося збагнути природу полисків.
Тим часом миша, така ж голодна, як і люди, наважилася по-більшовицьки експропріювати чужий хліб, і це їй вдалося, і потягнула вона той скарб до нірки, та він у нірку не хотів пролазити. Пограбоване немовля голосно заревіло, заметушилося світло лампи; налякана мати різко відсахнулася від дрімоти і, вибачливо повторюючи «Ой, Божечко!», відібрала у крадійки «мозолю», сполоснула й знову затулила «мозолею» дитячу пельку. Задоволено покректуючи – аякже, перша перемога над експропріатором! – малюк смоктав марлевий вузлик, із якого слабко проточувалися смак і запах голодоморного хліба.

Запах і смак… Царство небесне в порівнянні з райськими кущами селищної харчової лавки часів повоєнного сталінізму – ефемерна маячня вселюдського мозку, запаленого спрагою потойбічного щастя …
Інколи, отримавши в заводській касі широкоформатні банкноти із іконним зображеннями «дєдушкі Лєніна», батько садив хлопчака на плечі й урочисто заходив до лавки, що кишіла людьми, осами та мухами. Густі запахи раю, збиті спекою у дивний коктейль, на складові могли розкласти тільки чутливі ніздрі дитини: рай водночас смердів і пахнув копченими-просоленими-маринованими оселедцями, покритою патиною цвілі «сухою» ковбасою, липучими карамелями, медовими пряниками, розтопленою халвою, прокислим пивом, старим салом і гнилою тюлькою… Так щедро не пахли батькові гроші, тож із цих запахів вилучалася лише дещиця аромату пряників та карамельок із затишною назвою «подушечки».
Два паперові згорточки смакоти батько розсовував по кишеням і, головою синочка маневруючи поміж сморідних спіралей мухоловок-липучок, виходив на вулицю, де без настирливих запахів-перепон хлоп’я, остерігаючись атаки ос, насолоджувався смаком «подушечок» і пряників, про мед яких нагадував ледве вловимий аромат…
Лавка була не єдиним вмістилищем життєвих див – Микита це збагнув, коли в ньому пробудилася незборима цікавість дворового цуценяти: за огорожею батьківського двору знаходилися таємничі світи сусідських обійсть, звідки доносилися рохкання свиней, мекання кіз, хрипкі співи когутів, веселі та злі, майже ніколи не байдужі людські голоси. А з тилу двору повівало болотяною вільгістю і чулося ліниве кумкання жаб. Там, за городом із біло-рожевим цвітінням картоплиння, певно і жила царівна-жаба, про яку мама на ніч читала казку.
Одного дня хлопчина протиснувся в щілину штахетника, прогризену бродячими собаками, і пішов собі на лагідне кумкання, що лунало зі смарагдового пониззя, яким закінчувалися дядьківські городи. Із шовкової трави круглооко позирала криниця – вирва від вибуху авіабомби, у яку земля наточила джерельної води. З цієї некопанки і звучали жаб’ячі співи, – звабливі, як смак «подушечок». Хлопчина ліг на прохолодну траву, наблизив зір до води, і вода втратила небесну барву – стала брунатно-прозорою. В обличчя війнуло таємницею сутінкового дна.
На підводному глинистому уступові запримітив миловидну жабку з червоною міткою, і відразу впізнав у ній царівну. Занурив у воду обидві руки, проте жабка пірнула в глибину; навздогін занурив голову і побачив, як спритно задні лапки царівни то наближалися, і здавалися довшими за тільце царівни, то віддалялися, стискувалися, як стискувалося щось у грудях – нестерпно, до нудоти, до запаморочення…
Непритомного з криниці витяг сусід, який саме тоді заходився поливати свій город і вчасно опинився там, де хлопчина мав би втопитися. Коли очунявся, дядько поклав у його долоні великий, як вечірнє сонце, й запахущий, як липневий день, помідор, набрав води і пішов геть, розхлюпуючи на траву золотисті бризки.
Нічого випадкового не буває. Смерть відступає від життя – на те воля Божа, а не воля казкової жаби, нехай вона й царівна. Отже, колись і життя відступить перед смертю не випадково. Відступить з прощальним рипом дверей, проте ніколи не зникне…






Глава друга. Звичайна людина може дозволити собі бути хорошою

Коли почалась війна, Івану Івашкові було шістнадцять і працював він на залізниці у Катеринопетровську. Наприкінці сорок третього його забрали на фронт. В одному з боїв під Кривим Рогом Іванові врятував життя грузин Автандил. Після бою Іван сказав:
-Залишусь живим, назву твоїм іменем свого сина.
-Не треба, кацо, – заперечив Автандил. – Для грузина це красиве ім’я, а для українця – прізвисько. Ваші люди глузуватимуть з хлопця.
-А в нас усіх кличуть за прізвиськами. Ті Бери, ті Сюсюки, ті Додики… Є Трутні… Ніхто не ображається.
Грузин замислився й за мить сказав:
-Іване, як народиться в тебе син, назви його Галактіоном. Так звали мого родича – знаменитого грузинського поета Галактіона Табідзе.
Сталось, як гадалось. Повернувся Іван Івашко додому, одружився, а коли народився син – назвав його Галактіоном. Шістдесят восьмого у Галактіона народився син, якого на честь діда назвали Іваном.
Дивне для Катеринопетровська батькове ім’я не давало спокою малому Іванкові. Дізнавшись, в який чин воно дісталось татові, хлопчик напосів на діда, і той здійснив разом із онуком подорож до Грузії.
Коли на уроці літератури в школі вивчали «Дітей підземелля», Іван узнав, що автора твору – Короленка звали Володимиром Галактіоновичем.
Довелось дідові на канікулах везти онука ще й на Полтавщину, де біля села Шишаки була дача письменника…
Нарешті Іван прочитав, що Сонячна система входить до складу Галактики, яку в народі називають Молочним або Чумацьким Шляхом.
-Діду, – із захватом казав Іван, – уяви собі, наша Галактика містить у собі понад сто мільярдів зірок!..
-Вибач, онучку, – відповів на те дід, – але забезпечити тобі подорож у Космос я не в змозі. Грошви такої нема. Милуйся звідси зорями.
Потім подумав і додав:
-Треба було таки твого батька назвати Автандилом. Може б ти автомобілями захопився?..
Машини юнака не цікавили. Втім, цікавило Івана багато чого, але якось …невиразно. Батько – Галактіон Івашко – шив взуття. Навчив і сина цій справі. Одного разу юнак змайстрував черевики із жерсті. Вийшло красиво, але не функціонально. Дід подивився і сказав: «Такими туфлями зручно на танцях копняки хуліганам давати».
Подобалось юнаку малювати – малював, але не пензлем, а аерографом. Подобався французький шансон, але слухав чомусь тільки вірменське його «крило» – Шарля Азнавура і Сільвію Вартан. Займався плаванням і вже брав участь у всесоюзних молодіжних змаганнях, але, у нападі сорочиної хвороби якось у роздягальні переклав футболку одного з молодих плавців у свою сумку. Пропажу знайшли, Івана вигнали зі збірної. Щоправда постраждалий юнак подарував Іванові злощасну футболку. На ній було зображення «ліверпульської четвірки» – «Бітлз».

Після цього Іван захопився роком. Записи на касетах були неякісними – ними хлопець гидував. Платівки (так звані, «бублики») коштували скажені гроші. У діда Іван вициганив 100 карбованців (!) на один альбом – «Казки Топографічного океану» групи «Йес». Джон Андерсон! Його гірко-солодкий голос одразу й назавжди підкорив Івана.
Класичною музикою Іван не захоплювався, тому не знав, що в арт-року є таке ж джерело життєлюбства, як і у творах Брамса…
Дід виказав бажання ознайомитися з тим, у що вклав гроші.
Послухавши платівку до кінця, запитав:
-Це люди таке придумують?
-А хто ж іще?
-Господь його знає…
-Тобі здалась ця музика надто складною?
-Заплутане все в ній, як в Біблії…
-Діду, це музика для розумних.
Дід нашорошився:
-А ми, значить, дурні?
-Я не про масло в голові кажу, а про рівень розвитку, здатність сприймати нове…
-І де ж оті здатні живуть?
-На Заході.
-А ти там був? Я у війну був у Чехії, в Угорщині, Австрії… Люди як люди…
-Діду, ти не знаєш мов!
-Правильно, я не знаю, а Автандил знав німецьку. Він мені їхні анекдоти перекладав. Я й досі дещо пам’ятаю. Наприклад, оцей. Німець каже німкені: «Давай займемося любов’ю!» Вона йому: «Давай. А де: у тебе чи в мене?». Він: «Ой, ти так все ускладнюєш… Забудь, що я сказав…»
Іван засміявся.
Дід вів далі:
-Це нас баранами навмисно роблять, щоб ми думали тільки про питво та їдло. А в нас знаєш яке почуття гумору? Найкраще в світі. Ми вміємо із себе сміятися! Наприклад, мій дід Йов Савович Іванко, твій, виходить, прапрадід помер у сто років. Якось я в нього запитав: «Дідусю, тобі вже дев’яносто років. Навіщо ти в такому віці куриш і п’єш горілку?» А він мені: «Та інакше ж я ніколи не вмру…»






Глава третя. Це було ще тоді, коли нероб саджали у «допр»

Лука Тристан зростав при коломийській музичній школі, де його батько директорував, а мама викладала вокал. Юнак вчився грати на різних музичних інструментах і співав у хорі.
Став би і він колись директором музичної школи: плакав би, слухаючи Крейцерову сонату» Бетховена (а не арт-рокову групу «Дженезіс»), коли б не випадок.
Після закінчення дев’ятого класу старший Тристан відправив сина на літній сезон працювати рахівником овочевої бази. Там доля звела Луку з мольфаром, який змушений був вантажити овочі, адже тих, хто не працював на державу, саджали у буцегарню «за тунеядство».
Данило був мольфаром справжнім – спадковим, навченим зцілювати від хвороб, ворожити і ліпити долі, а також впливати на атмосферні процеси: збирати докупи й розганяти грозові та снігові хмари, збурювати і приборкувати віхоли і тому подібне.
Вантажник-чародій старанно «шифрував» практику, яка давала йому певний заробіток (плата за вплив на людей). А ось до вміння впливати на погоду ставився як до мистецького таланту – пишався і навіть хизувався ним. Люди боялися «гонителя хмар», і це його тішило.
Лука не цікавився людськими надздібностями, тому до пихатого вантажника з бази ані страху, ані пієтету не відчував.
Для Данила світ був повнею чару, для Луки – музики.
Необтяжений страхами юнак дратував мольфара. Лука жив у світі, де жодної потреби у забобонах не було.
Дикому, неосвіченому, всесильному відьмакові захотілося отримати владу над однією з тих душ, які Творець контролює сам…

…Насувалась гроза.
Хмари, подолавши хребет, з гарчанням і гуркотом сунули на місто. Подвір’я бази спорожніло: люди поховалися у приміщення; собаки – в кубла; голуби, горлиці й горобці – під дахи.
Лука повертався зі складу до контори, але жахлива краса стихійного лиха зупинила юнака. Він завмер, спостерігаючи за тим, як над його головою, згідно прислів’я, «чорні корови, блискаючи очима, світ бороли»…
-Хочеш, я навчу тебе розганяти хмари?
Юний гуцул подивився на мольфара, махнув рукою, ніби відштовхуючи від себе грозовий фронт:
-Град буде.
Відьмак не відставав:
-Ти не відповів…
-Я думав, ви жартуєте.
-Які вже тут жарти? – забубонів вантажник. – Видиш дім під старим шифером праворуч від шосе? Там я живу. Град почнеться – поб’є дах. Це великі збитки і велика морока. Зара хмари трохи вбік посунемо – буде все зер гут. Втямив?
-Так.
-Тоді стань за моєю спиною і пильнуй! Дивись, що роблю, запам’ятовуй, що кажу. А як хтось йтиме – подаси знак. Не всім все треба знати.
Зашурхотіли, здіймаючи пилюку, перші – великі краплі дощу. Десь у небесному склепінні почали з тріском рватися шви… Мольфар зробив кілька кроків назустріч стихії, підняв обличчя догори, проказав тихо, але чітко:
-Боже-Свароже і все, що підвладне Тобі – добре й вороже!
Чоловік викинув руки назустріч тому, до кого звертався, і забелькотів – ніби хтось в ньому подавав голос через нього, як через інструмент. Це не був голос людини, скоріше – луна:
-Ти, що спокушаєш раєм – пройди нині краєм. Ти, що грозиш адом, не бий моє градом. Ліплене й печене з глини – не для руїни. Кляни, свари, моє не бери…

…Останнє, що чув Лука: «…Добре й вороже». Далі юнак вже не належав собі. Відчував, як настовбурчилось щось у грудях – під серцем, як заворушилось волосся і забігали тілом мурахи. Якось він примудрився таки вщипнути себе за стегно. Біль повернув тіло до життя. Лука стріпнувся й помчав до контори. Сів за свій стіл, взяв якийсь папірець, втупив у нього погляд. Скільки просидів так – поняття не мав.
До контори повернулась бухгалтерка, яка бігала додому обідати. Заторохкотіла:
-Лукасику, ти чого такий вжаханий? Перепудили грімниці? Подаленіли вони. А що я зараз виділа! Ліворуч шосе град стрибав, справа – трава суха. Посеред шосе – гірка з градини. От же ж бувають дива в природі…

Під кінець робочого дня Луку перестрів на складі вантажник-відьмак.
-Значиця, не хтів учитися хмари розгонять?
-Ні, – видушив із себе юнак.
-Ачей рано тобі?.. А прийдешнє своє знати хочеш?
-Ні…
-От і файно. Але про кохання скажу. Жінки тебе завше любитимуть, та щасливим почуватимешся, коли вже на старість поверне.

Луку ламало. Найбільше в світі він хотів зараз, щоб мольфар щез, випарувався, розчинився. Але той не збирався ось так відпускати жертву.
-Довго тебе не мучитиму, але одного разу ти зробиш те, що я хочу. Я тобі довірився, а ти мою довіру не виправдав. Відпрацюєш це, а там – живи, як хочеш.






Глава четверта. Венера Самаркандська

На початку тридцятих років проминулого століття Різа Боросанов був муллою однієї з мечетей Керчі. Писав арабською мовою вірші. В одному з Петербурзьких видавництв надрукував їх збіркою.
Розкішна книга примандрувала до Самарканда у 1944 році разом із депортованим із Криму автором і його родиною – єдиним онуком Магометом (невістка померла у дорозі, син у цей час відвойовував для СРСР Україну і загинув невдовзі у Румунії).
Карт-Різа (старий Різа) став прадідом у вісімдесят – правнука назвали на його честь Різою (Джигіт-Різа). Ще за два роки у самаркандському передмісті з’явилась на світ Венера Боросанова.
Батьки працювали, а прадід намагався приборкувати макадам, який щоденно влаштовували наймолодші нащадки.
Якось Карт-Різа здоїв корову і пішов шукати сито для цідіння молока. Коли ж повернувся до оселі, то побачив зворушливу картину – дворічна правнучка з божественним іменем сиділа в алюмінієвому тазу, а чотирирічний правнук поливав її з ківшика молоком…
Старий дав дітям можливість довести справу до кінця. Молоком з купелі напоїв телицю, а онукам сказав: «Ваші батьки мені за ці витівки прогризуть голову…»
Весь вечір Джигіт-Різа «висів» на огорожі, чекаючи батьків. Зустрівши ж, одразу запитав:
-Ана-баба, ви будете дідові гризти голову?
-Ні.
-А мені?
-Ні.
-А іншим людям?..
Дізнавшись, у чому справа, молодий батько довго сварив сина. Той слухав-слухав, та й почав терти очі.
-Тільки не роби вигляд, що плачеш! – гримнув батько.
-Чого б це я плакав? – здивувався малий Різа. – Юкум келе! (Спати хочеться).
-Басмач росте! – прорік Карт-Різа.
Правнук в накладі не залишився. Вранці, спостерігаючи за собакою, хлопчик поцікавився у діда:
-Що з нашим яланджи (брехуном)? Чому він падає?
-Хаста адам. (Хворий).
-Точно! Це він від тебе заразився, бо ти ледве ноги тягнеш…
Дід на це сказав:
-Я укладаю заповіт. Матері твоїй, батькові і Венері відписую по сорок тисяч карбованців. А ти, папуасе, нічого не отримаєш!
Правнук поцікавився:
-І де ж ти візьмеш стільки грошей?
-Не знаю…

Коли в хлопчика запитували: «Як тебе звуть?» він відповідав так: «Різою. А знаєте чому? Тому що мій батько – вантажник!»

Не відставала від брата і купана в молоці Венера. Батько приніс з роботи хліб. Дав по шматку дітям. Різа запитав:
-Це звідки?
-Від зайця.
Маленька Венера понюхала хліб:
-Пахне бараниною. Або заєць хижий, або хліб цей – від вовка…
Батько нічого розумнішого не вигадав, як запитати у дружини:
-Це наші діти, чи шайтана?..

Наступна пригода мала наслідки
Мати зробила з вишень наливку. Сказала: «Цього дітям пити не можна. Аллах покарає!» Поки ягоди можна було рвати на дереві, діти наливкою не цікавились. Але сезон вишень закінчився. Джигіт-Різа (на той час – уже першокласник) запропонував сестрі:
-Давай те, за що Аллах карає, зіллємо, а ягоди з’їмо...
Венера запропонувала варіант простіший – нагрібти з банки вишень жменями.
Ягодами вони чесно поділилися зі стареньким прадідом.
Батьки, повернувшись з роботи, побачили на килимі трійцю, що солодко спала. Дідуся розбудили, розпитали, насварили, поклали знову спати. Діти прокинулись від галасу самі й розповзлися по ліжках.
На ранок матір позливала таки наливку і висипала «п’яні» вишні на город. Веселими ягодами поласували сусідські індики. Наївшись досхочу, птахи повернулись на своє подвір’я і попадали замертво. Хазяйка-узбечка, побачивши розкидані обійстям тіла, погорювала та й спересердя швиденько обпатрала «загиблих».
Увечері хміль минув, індики прийшли до тями. Протверезівши, почали дико кричати. Господарка схопилась за голову й теж заходилася лементувати:
-Ганьба! Яка ганьба!
Мабуть, ганебним вона вважала те, що птахи ходять двором голі… Але ж птахи – не люди…
Венера також відреагувала на патрання: «Індиків обчухрали, бо в них шкіра чесалась…»
-Це – міжнародний скандал! – кричав у своєму дворі Магомет. – Вони узбеки, а ми татари! Мало нам було депортації? Тепер дійде до різанини!..

До різанини таки дійшло. Сусідка повідсікала індикам голови. Батько пішов вибачатись, а повернувся з двома велетенськими тушами.
-Викопні птахи! – зауважив Карт-Різа, побачивши індиків.
-Точно! – гаряче підтримав його правнук. – Птеродактилі!

Між тим маленька Венера намагалась розважити старенького прадідуся переоповідуванням казок. Черга дійшла до «Івасика-Телесика».
-…Відьма вирішила покликати гостей, – баяла дівчинка.
-А як звали відьму? – поцікавився Карт-Різа.
-Сара Горохівна…
-Стара дівка, виходить?..
Венера толком не знала, хто така «стара дівка», тому заперечила:
-Удовиця…
-Чия? – не здавався старенький.
-Кощійова…
-І кого вона покликала в гості?
Кощій як гість відпадав, довелось змінювати фабулу казки:
-Подруг покликала. А ще – спеціальних богатирів зі столиці…
-Із Бахчисарая?
-Ну да…
-А чим вона їх пригощала?
Венера не стала розповідати діду про те, як Телесик спік відьму, а наблизила казку до життя – сгуманізувала:
-Пригощала смаженою індичкою! Скоро, дідусю, і нас мама пригощатиме індичкою…
Карт-Різа крекнув:
-Бу башка меселе! (Це інша справа). Бачиш, у житті буває краще, ніж у казці…






Глава п’ята. Імперія Хо

Волохатою таємницею батьківської хати було Хо. Мешкало воно на горищі й спускалося в домівку разом із сутінками. Микита достоту не знав, чим Хо може зашкодити крихітній сестричці, яку батьки нещодавно знайшли у цнотливій червневій капусті, однак дуже боявся за сестру і… за себе. Знав тільки, що Хо не чіпає дітей, коли поруч батьки, тож в пітьмі волів бути при них, а всі разом збиралися біля все тієї ж дротяної колиски, у якій нині сучило рученятами і ніжками янголя.
Чимдужче мала горіти гасова лампа, відпихаючи сяйвом Хо у найтемніші закутки хати. Світ звужувався до хатніх – цитринового сяйва і темно-брунатної пітьми, і ця єдність, породжена лячною волохатою таємницею, змушувала здригатися попри близькість батьків – в ній було щось надто дрімуче, тривожне і свавільне, вона була знаком незрозумілої боротьби. Дитяча інтуїція схиляла до невиразного передчуття: та боротьба і простір, охоплений нею, сягає далеко-далеко за межі хати, бо там, за межами, маленьке домашнє Хо розростається у таке величезне, яке здатне проковтнути сонце.
Підозрював: те величезне – на півсвіту – Хо живе на синьому горищі неба. З темної пащі Хо вранці виривається розтріпане сонечко, і на світі стає світло, і перемогу сонечка над пащею різноголосо вітали птахи; і єство повнилося чимось яскравим і радісним.
Ще до сніданку мама подає чистий порожній слоїк, що яскриться невловимими промінцями, і посилає хлопця до тітки Векли Оверчихи за молоком від Красулі, яку щойно погнав тітчин син підліток Только до череди.
Молоко – для сестрички, та Микиті належала доля за труди, тож не барився, підтюпцем біг до Оверчихиного двору, дзвінко гукав: «Тітко, а ось Микитка!». А за хвилину нетерпляче спостерігав, як піниться у слоїку молоко, і щоразу відкривав для себе – світ наполовину білий, бо в ньому є молоко і сонце. Інша половина чорна, бо належить ночі та Хо… Додому повертався повільно. Дорогою цмулив, інколи відриваючись від слоїка, щоб не прогавити мамину мітку, яка позначала до прикрого мізерну долю «за труди».
Вдень йому було байдуже, що поробляє забуте Хо, бо що б воно не робило там, на синьому горищі, – світ весело і безтурботно пурхав горобцями та ластівками, метеликами та бабками. Микита гасав за ними, але як не плигав, не махав руками, відірватися від землі не міг. І це була єдина прикрість, яка зовсім не псувала день, проте примушувала замислитися над своєю недосконалістю…
Увечері Хо неквапливо, але безпомильно ловило сонечко припорошеним золотистим напівпрозорим сачком (саме поверталася з пастівника ріденька селищна череда, тягнучи за ратицями пронизану низеньким сонцем пелену пилюги). Затихали пташки, і ставало невимовно сумно. Велика тінь від Хо покривала останнє жевріння промінців, і нарешті до хлопчака повертався острах: а раптом вранці сонечку забракне сил вирватися з пащек Хо?

…На шибах відлига. Ранок купається у вікнах, розбризкуючи вилиски кривих тоненьких струмочків, що збігали до скрижанілого низу скла. Лежав горічерева і спостерігав метушню світляних «зайчиків» на стелі. Мама годувала молочною манкою сестричку, манка пахла пробудженням. Повільно і радісно прокидався хлопець жити ще один цілісінький день.
Несподівано тишу прохромило пронизливе тягуче виття, чимось схоже на березневий котячий гвалт. На маму це подіяло, мов опік: різко стривожилась, відсахнулася від немовля, й проказала: «Боже, сирени… невже знову війна?»
Щойно закінчилося виття, як рипнула хвіртка. У вікні рожевою кляксою намалювалося обличчя тітки Оверчихи. Тітка забарабанила в шибу, потому притислася до неї обличчям, розплескавши і без того подібного до картоплини носа, і крізь голосінням простогнала: «Наталко, горе яке, Сталін помер…» Тут же ніс відклеївся від шиби й Оверчиха зникла – певно, побігла повідомляти гірку новину іншим сусідам. А мама з полегшенням зітхнула: «Щоб тебе дощ намочив, Векло! Я ж думала – знову війна, а воно, може, зараз оце тільки мир почався…»
Микита не розумів, чому саме смертю Сталіна закінчилася війна, але вірив мамі. Швиденько вдягнувся і гайнув надвір зустрічати мир.

Тиран помер, тирана розвінчали, тирана навіть видворили з мавзолею, розлучивши його мумію з мумією лисого вчителя тиранів і творця імперії Хо. Справа ж тирана померти не могла, бо диявольський заповіт лисого, першого фараона імперії був адресований не лише великому тирану, але й армії тиранчиків, що гріли свої зади на партійних тронах різної висоти. Той заповіт вимагав вічної війни супроти волі Бога, супроти Свободи – не важливо, людини чи цілого народу. Майбутній митець не міг знати, що мир і війна на його батьківщині – явища геть умовні…
Та слово «мир» пестливе і лагідне, як весняний вітерець на рідній вулиці. Насичене світлом, це слово дуже тішило дитячу душу…






Глава шоста. «Віслюкова лава» і «свій табір»

Школа була старенькою. Цегляні стіни, подзьобані кулями та осколками не такої вже й віддаленої війни, нагадували стомлене обличчя літньої жінки, увереджене віспою. Вражала розкидиста груша на шкільному дворі – в її стовбурі стирчали відшліфовані руками школярів дві кулеметні кулі. Микита не міг збагнути, чим завинила груша перед тими, хто її розстрілював, і радів, що розстріл не умертвив дерево.
Груша буйно цвіла, плодила, опадала, знову цвіла, і так було усі роки поспіль, поки він учився в школі. Так є і нині – проходячи повз школу, Микита мимохіть кинув погляд на столітнє дерево, що бачило на своєму віку і тачанки батька Махна, і «мерседеси» теперішніх батьків-нуворишів, що привозять до школи своїх пихатих дітей. Від мідно-свинцевих відмітин, поглинутих потужним стовбуром, не лишилося й сліду, і ця археологічна таємниця груші, про яку знали тільки повоєнні школярі, переконує у перемозі природи над жорстокістю людських діянь.
Цікавість до світу за шкільними вікнами змушувала Микиту бути неуважним на уроках – надто довго вони тягнулися, надто невиразними виглядали одоробала чорно-коричневих парт, зливалися з ними школярі, одягнені в строї кольору парт, надто нудними здавалися повчання учителів, надто хитро з портрету над дошкою підморгував Ілліч. Хлопцеві ліпше сиділося би на гілці ясеня, що заглядав у вікно, поруч із чижами, синицями та горобцями; підсвистував і розкришував би їм свій щоденний бутерброд, ретельно загорнутий матір’ю у шмат газети і покладений на дно кирзової «льотчицької» сумки.
Між тим перетворитися на пташку не міг. Мрію малював на аркушах у клітинку, вирваних із середини зошита. Домалювався до того, що на малюнках не лише сидів на одній гілці з пташками, а й літав у їхній зграйці над селищем, над Дніпром, під і над річковими мостами.
Одного разу під час такого «польоту» капосний сусід по «віслюковій лаві» Вовик Назаренко влучив із наперсткової рогатки паперовою скобою в припасовані на самому кінчику носа окуляри Чахлика – таке містичне прізвисько мав математик Василь Павлович через свою худорлявість.
Під захоплений смішок учнів окуляри повільно звалилися на класний журнал. Чахлик на мить справді окостенів, затим нервово начепив оптику на звичне місце, гнівно блиснув нею, і за траєкторією польоту скоби визначив, що замах на його здоров’я і гідність здійснив саме Микита Паслін. Вовик, як справжній піонер, звик тишком-нишком мішки рвати, тож чемно утаїв свої снайперські здібності. Чахлик же за вухо підняв Микиту із-за парти й хутко потягнув до вчительської. Покарання було несправедливим і жорстоким: до школи викликали матір, ввечері вона піддала хлопця екзекуції батьковим паском, і лиш наступного дня однокласники змусили Вовика Назаренка зізнатися, хто насправді заслуговує звання «ворошиловскій стрєлок»…
Школа не надихала. Школа муштрувала на піонерських лінійках. Школа репресувала. Літніх канікул очікував як повернення до втраченого раю. Раєм було батьківське село, куди Микиту річковим «трамваєм» по Дніпру батьки сплавляли до тіток – інколи майже на все літо…
Пахощі чебрецю та білої глини, яку добували селяни на схилах розлогого пагорба. Смак дніпрової води, яку ковтав ненароком, пропливаючи над порослими водоростями валунами порогових залишків. Разом зі спритними сільськими хлопчаками купання гарячих, спітнілих, бо дуже притомлених колгоспних коней. Гра над Дніпром потріпаним м’ячем за неписаними правилами сільського хлоп’ячого футболу. Сплески судаків. Закличні сирени колісних пароплавів. Щастя волі…
Благословення сільської дитячої волі… чебрецевий колір і запах твій не вписувався у майже каторжний «відпочинок» у таборі піонерському, оточеному високим гострозубим штахетником, що нагадував зігнуту підковою при Орелі дворучну пилу «Дружба» – ба, й табір мав таку ж сакральну назву. Невільники у червоних ошийничках змушені були слухняно підкорятися жорсткому слову «режим», і режисура режиму спрацьовувала геніально: під радісний супровід горнів та барабанів піонери грали міні-спектакль вистави «Імперія Хо», де всі ролі зводилися до однієї – бути «отрядом», яким володіє Хо – як отарою офірних ягняток…
Микиті не хотілося бути ягнятком. Вечорами знуджено блукав рінню річечки, із сумом загнаного оленя оглядав протилежний берег Орелі: трохи вниз за течією, в діброві, стояв інший табір – циганський. Іржали коні, лунали сутінково-сріблясті пісні, парасолькою зависав великий перевернутий місяць і, здавалося, падучі зорі осипалися в трави довкола табору.
Такого зазореного вечора не втримався – тишком, не збурюючи плюскоту води, переплив Оріль. Схарапудивши коней, видряпався на крутий берег. У черевиках-»прорезинках» чавкала вода, з краватки, шортів та безрукавки крапало, але підходити до циганської ватри не наважився. Кущі полоснув промінь смолоскипа, засліпив очі – Микита сторопіло стояв, аж поки на плече йому не опустилася смаглява дужа рука…
Поки Микита грівся біля вогнища і розглядав дукачі та бурштинове намисто циганок, ловив золотаві виблиски вставних зубів найстаршого (мабуть, вожака), мешканці табору щось джеркотіли між собою на мові степового вітру. Вожак мовчки смоктав чималу люльку, домішуючи дурманного димку до дикого диму ватри, потім різко розсік темне повітря тривожно освітленою рукою, і все затихло, навіть храп та іржання коней. Звернувся українською до Микити: «Чи не коня хтів поцупити, хлопче?» Микита здивовано-щиро прошепотів: «Та ні, дядьку…» Не знаючи як відповісти, знітився і замовчав. Мовчанку порушив старий: «Якщо ні, то в наш табір ми тебе не приймемо, бо циган з тебе не вийде. Повертайся, хлопче, у свій табір…»






Глава сьома. «Голубник»

До нового року в шкільній столярній майстерні малювали Діда Мороза, Снігурочку, лисичок та зайчиків. Малював Віктор Никифорович – учитель малювання, а Микита допомагав йому – ретельно зафарбовував окреслені вчителем фрагменти малюнків. Фарба у скляних баночках мала магічну назву «гуаш», вилискувала яскравіше ялинкових іграшок, кисло-солодко пахла і покірно лягала на сірий зворот склеєних прямокутників шпалери.
Творіння дива на шпалері чимось нагадувало фокуси, бачені Микитою у літньому цирку, що напроти ринку «Акрезо». Проте у вчителеві, який вправно вимальовував кумирів новорічних свят, – кирпатому, з невиразного кольору кучерявим чубом і пролісковими очима, дуже кульгавому чоловікові, майбутній маргінальний митець усе ж впізнавав не чарівника-фокусника, а відомого йому на той час єдиного великого художника – Рєпіна. Захотілося навчитися малювати так, як учитель, тобто, майже як Рєпін, про що й ніяковіючи признався. Віктор Никифорович прихильно усміхнувся усміхом Діда Мороза і заохотив запискою-рекомендацією до свого колишнього однокурсника, директора дитячої художньої школи.

Щоб дістатися «художки», Микита пішки долав кілька кілометрів, на півдорозі, розганяючи «худокормівських голубів», перетинав небезпечну графіку маневрових залізничних колій вагоноремонтного заводу, інколи шмигаючи під вагонами безкінечно потягу, що тупо зупинявся і затуляв шлях до школи. Бажання стати «майже як Рєпін» долало недосипання і подорожню втому, непевні сніги й колючкуваті морози, ліниві дощі та весняні порохняві бурі.
«Художка» розташовувалася на балконі спортзалу. Від фізкультурних вправ та баскетболу шаманське шамотіння олівців і риб’яче хлюпання пензлів у воді відділялися фанерною перегородкою, в яку постійно гримали м’ячі, змушуючи здригатися не лише приставлені до перегородки натюрморти, але й зосереджених над малюванням «неживої природи» дітей. На балкон вели круті дерев’яні сходи, і вся «художка» разом зі сходами нагадувала голубник, за що й отримала від обдарованих уявою майбутніх рєпіних відповідну назву.
Потрапивши до «голубника», хлопець остаточно зневажив загальноосвітню школу з піонерськими зборами, виховними годинами, додатковими заняттями, і якби можна було б кинути її заради щодобового малювання в «голубникові», зробив би це негайно – в «художці» нарешті відчув себе птахом…

Малювання породжувало відчуття польоту, душа вимахувала крилами, спинити політ не змогла би і темна сила Хо, в існування якого уже не вірилось. Проте Хо стало символом всепоїдаючої темряви, втілилося у ворожий образ, і хлопець передчував – захиститися від нього можна лише творчістю…

Чаклування з пензлем та олівцем зводило до нуля причетність вихованців «голубника» до ленінської піонерії: почувалися дітьми особливими, їхніми руками водив Хтось, чиє ім‘я заборонялося називати. Вчителі «художки» не наполягали на обов’язковості зависання з худеньких дитячих ший червоних ошийників, тож піонерські краватки лежали у кишенях. Спущені з ошийників, дитячі душі справді сповнювалися святодухим польотом почуттів у білому небі паперу, де відбувалося світотворення, і кожен почувався маленьким деміургом.
Поруч із «голубником» знаходилася старенька, саме та єдина на увесь Лямур церква, в якій батьки потайки хрестили майбутніх піонерів. На великі свята райком дозволяв священнослужителям дзвонити у зеленуваті дзвони, які за відсутністю дзвіниці висіли на рамі, подібній до спортивного турніка, згукуючи стареньких із усіх лямурських закутків.
Це була дивна і дуже врочиста картина, яка нагадувала старовинний живопис. Учні прилипали до вікон, з другого поверху супроводжували поглядами неспішне урочисте пересування прочан. На перерві ж скочувалися крутими сходами і бігли до церкви, чемно стояли між старенькими людьми, вдихаючи особливі аромати храму і захоплено спостерігаючи театральне дійство, супроводжуване неземним співом. У такі миті Микита почувався причетним до чогось не зовсім зрозумілого, але прекрасного і трохи сумного. Не зводив очей з ікон. Бачив не святих, а людей минулого, які довго йшли зі світильниками до часів Микитиного життя, та так і не дійшли – застигли в образах-іконах…






Глава восьма. Коли молитви не досягають неба

«Присягаюсь ніччю, коли вона покриває землю, і днем, коли він засяяв, і тим, що робить несхожими чоловіка і жінку, – прагнення ваші різні! Але той, хто давав і страшився, і вважав істиною найпрекрасніше, – той відчує справжнє полегшення…»
Венера напружилась, затамувала подих, намагаючись збагнути глибину прочитаного. Важко зітхнула, згадавши прадіда-муллу. Карт-Різа пішов з життя, і тепер не було кому пояснювати Венері таємниці Корана.
У напівпритомному стані застав п’ятнадцятирічну сестру Джигіт-Різа.
-Ти подивись на себе, чумичко! – обурювався він. – Від читання у тебе погляд – як у вівці. Що точиш?
-Дев’яносто другу Суру – «Ніч»… Поминаю прадідуся.
-Це – інша справа. Монументальним чоловіком був дід. Мені казав: «Учись, онучку, бо станеш парторгом… А чи знаєш, яке в нього робоче місце? Рот. Прибирати зручно – закрив пельку і чисто! Відведи Аллах від нашого дому таку ганьбу». А рок любив! Справжня музика зрозуміла справжній людині…
Юнак розгорнув на столі плакат, погладив зворотною стороною долоні напівоголене тіло красуні, з любов’ю подивився в її обличчя:
-Двадцять карбованців віддав за це щастя… Знаєш, хто це?
-Пластмасова жінка...
-Думай, що говориш!
-Сюзі Кватро!
-Темна ти людина! Це – Сісі Кетч! Бач, як вона гарно намалювала собі обличчя… Живописний шедевр! Продукт інтенсивного макіяжу! А у тебе що? Ескіз… Жіноче обличчя, Венеро, не повинно нагадувати зад…
-Що ти верзеш?..
-Ти давай того… відкочовуй у двір – зараз прийде Султан: з третьої до п’ятої у нас репетиція.
-Лабання?
-Правильно.
-Ладно, я відкочовую.
У дворі Венера зіштовхнулась із Султаном. Це був узбек – ровесник Різи – схожий на героя індійського фільму (повновидий, підборіддя кругленьке, брови – дужками, очі – сумні, але лукаві). Юнак відверто замилувався дівчам, якому родина кримських татар дала античне божественне ім’я. Венера – красуня: шкіра біла-білісінька, коси світло-каштанові, очі великі, сині, ручки й ніжки – тендітні. Ця татарка вигідно вирізняється від інших дівчат самаркандської околиці: смаглявих сором’язливих узбечок, грайливих білявих німкень, рожевощоких рухливих українок…

Юнак глухо промовив:
-Венеро, я дуже кохаю тебе, але одружитися з тобою не зможу.
Юнка про шлюб зовсім не думає (цікаво, що з часом її ставлення до одруження не зміниться). Її думки крутяться навколо фізики і математики – Венера хоче отримати вищу освіту в Політехніці. Але зізнання парубка здається їй образливим – в індійських фільмах закохані борються за право взяти шлюб і перемагають. Згадує частівку, яку почула від сусідки-росіянки: «С неба звездочка упала – на трамвайну линию. Меня милый перепишет на свою фамилию…». Схоже на те, що Венеру Султан не перепише на свою «фамілію»…
Юнак не вгамовувався:
-Джаним, ти – татарка, а я буду змушений колись взяти за дружину узбечку. Хоч ти і мусульманка, але чужа…
Парубок дуже хвилювався – в його очах блищали сльози. Венера притисла до грудей Коран, ніби він мав урятувати її від якоїсь небезпеки. Сльози в очах Султана їй зараз були дорожчими за фізику і математику. Дівча бачило, що з юнаком щось відбувається, але що саме – до кінця не розуміла. Вона знала, що таке щеняча закоханість, але не знала, що таке дика пристрасть.
Різа закричав у відкрите вікно:
-Султане, знаєш, хто ти? Занозистий себелюбець! Ти ніколи не станеш гарним перкусіоністом, бо дуже любиш патякати ні про що з неповнолітніми. Про що можна говорити з моєю сестрою? Хіба що – про Ньютона. А, може, ти прокинувся для наук?
Султан мляво захищався:
-Та ні...
-До справи, багдадський злодію! – не вгамовувався Різа. – Ти ж не хочеш опинитися в тилу життя?
-Відчепись…
-А, я зрозумів, Венера читала тобі Коран. Уяви, яка настирлива в мене сестра – змусила прадіда навчити її арабської мови... І хто ж її, таку розумну, візьме заміж?
Султан почервонів і швидко попрямував до хати.
Венера зітхнула й почала молитися: «Аллах, допоможи мені, допоможи Султану, допоможи моєму братові…». Вона не знає точно, що саме має просити в Аллаха (все, що спадає на думку, здається їй дріб’язком), але настирливо просить: «Допоможи, допоможи...». Її молитви не досягають неба.

Влітку Венера умовила батька відвести її до Москви, де вступила до поліграфічного технікуму.






Глава дев’ята. Священні пагорби Жориного щастя

Щастя, якщо воно й схоже на червонощоке, але всередині геть червиве яблуко, інакше як щастям наректися не може. Навіть налите екзистенційною енергією зневаги до трагедійного буття махновське «Яблучко» – втілення мрії про соковите щастя, народом назване анархією. Вочевидь, щастя, мрія та анархія – поняття одного ряду, якщо за українським, а не за совдепівсько-конторським рахунком…
Народитися на розломах геологічних пород, усвідомлювати при цьому, що у тебе під ногами міцний кристалічний щит, який колись збурював Дніпро порогами, підлітком ходити до руїн козацької фортеці й знаходити під шаром міського сміття глиняні люльки-носогрійки, поїдені часом фрагменти шабель, кулі мушкетів та кам’яні бомби січових гармат – чи це не щаслива мрія народженого поетом?
Щастя – мрія, яка лежить під ногами, досить лиш нагнутися і підібрати, якщо ж її не запримітив, то варто бодай носаком черевика колупнути археологію сміття і радісно вигукнути від несподіваної знахідки, у можливість якої віриш, бо початок життя – суцільні щасливі знахідки. Врешті, щастя – купання до «гусячої шкіри» в латаних островами та косами плавнях Самари з декорованим жовтими, ба, навіть раритетними білими лілеями, плесом; щастя – трепет пляжного підліткового залицяння до смаглих дівчаток-пересмішниць, з гурту яких неодмінно вибираєш найліпшу; найліпша ж спокушає зір не тільки засмагою, стрункістю, поставою і небесною блакиттю неодмінно розумних очей, але й дивною, дещо садистичною поведінкою – капелюшком із ситчику вона ловить метеликів і намагається утопити «квітку», яка щойно літала, у прибережному літеплі… О, магія невибагливого підліткового щастя!
Та щастя таки завше сумнівне: за межами дитинства його вже не знайдеш під ногами, бо усвідомлюєш – світ великий, і в цьому великому світі щастя не може запросто лежати у купі або під купою сміття, у перегної чи порохові історії, нафаршированому археологічними родзинками – його щосили треба здобувати, затято і глибоко риючи копитами сильного звіра, ім’я якому – успішна людина.
Тож, поштовхавшись ліктями у стурбованих пошуками вчорашнього дня натовпах рідного Катеринопетровська, геть втрачаєш надію на те, що доросле щастя можна відколупати у надрах мегаполісу, відгородженого від великого світу невидимим, але вельми концтабірним дротом статусу космічного міста, чимала частина мешканців якого геть законспіровані американські шпигуни, потенційні українські буржуазні націоналісти та ймовірні зрадники совєтской родіни, яку до непритомності люблять чесні громадяни. А між тим, советская родіна залізною рукою турботливо спрямовує тебе до дорослого щастя, в якому має жити вся новая історіческая общность, і якого тобі не оминути, якщо ти не ідеологічний виродок.
В юності Жора Вітряк у надрах своєї неосяжної душі став таким виродком, і від того неосяжна його душа проймалася незнайомим маленьким радянським людям пафосом знання чогось таємного, забороненого, чогось вищого, чогось такого, що притаманне тільки поетам, і то винятковим. Винятковість і виродковість Жори проявлялася не лише у таємних знаннях, але й у гострих відчуттях абсурду нищення його особистих життєвих цінностей, закладеного в ідею побудови комунізму взагалі й розбудови підвалин світлого майбуття у передмісті Катеринопетровська зокрема.
Жора гинув від вимушеного вдихання смердючих флюїдів м’ясокомбінату, під стіною якого прибочився барачного типу триповерховий будинок, в якому він жив; здригався від випадкових, а може й не випадкових вибухів іржавих мін на звалищах копрового господарства «Вторчермету», тяжко зітхав під гримотіння бульдозера, що перетворював садки і мазанки у купу дров та сумної глини, затуляв вуха від тотальних матюків і стрімголов тікав від жвавих бійок ровесників, які зазвичай закінчувалися малою кров’ю, зрідка – похороном і, звісно ж, окрасою похоронного ритуалу – поминальним самогоном та пиріжками з «витрішками» до капустняка …
Жора прагнув іншого. Для себе він вичитував у книжках особливий світ особливих людей, що живуть у гармонії із природою та совістю і сповідують культ краси. Батьки, відчувши синівське тяжіння до суцільної гармонії, мали необачність віддати його до музичної школи, не прозондувавши можливості Жориного слуху. І все ж дечому він навчився – справно виконував на баяні традиційну музшкільну мелодію «Во саду лі, в огородє…» та «Купітє бублічкі за ваші рублічкі…» - непманську пісеньку, розучену під чуйним проводом колишнього зека дяді Коляна у дряхлій, порослій дрімучим хмелем бесідці сусідського двору.
На цьому Жорин репертуар закінчився, бо «Казки Віденського лісу» для його вух виявилися рішуче неприступними. Врешті замість стовбової дороги до музичної школи Жора протоптав стежку в лопухи місцевого переліску, чомусь названого Німецьким, сідав у заростях, клав голову на баян і смиренно відсипався, у сні почухуючи покусане мурахами та комарами тіло. Зате у загальноосвітній школі Жора ніколи не сидів на віслюковій лаві, завжди тягнув руку і вважався майже відмінником.
Яке ж гірке нерозуміння і щире співчуття в родичів та сусідів викликало те, що розумний і ввічливий Жора мав би прославити себе та близьких «сочінєнієм стіхотвореній», а він взяв і вступив до факультету вкраїнської філології й, звісно ж, став писати не менш гарні вірші неперспективною мовою. Та розумного Жору це ніскілечки не конфузило, позаяк прагнув бути незрозумілим, точніше – загадковим, сторонився обивательських співчуттів й натхненно шукав круту життєву стежину, яка б привела на олімп повсякденного героїзму в стилі античної міфології, не спотвореної травестійно-бурлескними інтерпретаціями в дусі «Енеїди» Івана Петровича Котляревського.






Глава десята. Долі не оминеш

Минуле застигло на дошках ікон, та живе в живих образах…Образи оточують, беруть у полон, гноблять солодко і на все життя, не зважаючи на статус митця, хай навіть до скону він буде провінціалом.
Нещасних митців не буває – блукати в дрімучому лісі образів, відчайдушно дертися крізь хащі «творчих мук», часто зриваючи шкіру об сучкувате життя, потрапляючи в лабети волохатого ситого звіра обивательської зневаги (від дитинства до поважних літ: «художнік от слова «худо»…) – більшого щастя годі шукати…

Малювати – писати вірші, які можна відчути і побачити. Писати вірші – малювати словами, щоб прочитати побачене і відчуте. Микита відчув, що малювати словами вабить не менше, ніж коли те ж саме робити пензлями. Різниця була лише в тому, що малював відкрито, не ображався, ба, навіть пишався довжелезним і неоковирним вуличним прізвиськом Художникотсловахудо, а вірші писав потайки навіть від батьків: забивався в куточок хати взимку чи у затишне місце подвір’я влітку і мережив неекономним почерком учнівський зошит на двадцять чотири сторінки.
Під враженням від поезій Шевченка, натхненний юний епігон трепетно написав перший вірш про калину над Дніпром, яку підмила весняна повінь, і набухлі води ріки понесли її аж у море, аж у турецький полон… Помітив: писання віршів давалося важче, ніж малювання, бо ж в художній школі багато чому навчився у вчителів, а Шевченко, на превелику прикрість, не міг бути шкільним учителем поезії…
Писати хотілося про все. Лежачи на череві у спориші за хатою, спостерігав за цілеспрямованою метушнею мурах і уявляв їх загадковим підземним народом, що живе у «світлому майбутньому» мільйони років, від своєї появи втіливши у життя принцип «хто не працює, той не їсть»; тож, хотілося написати про комунізм мурашника. Перевертався на спину, ловив зором у небі кульбіти та піруети спортивних літаків, і прагнув писати про залізних птахів, в грудях яких б’ється не бензинове, а людське серце. Переводив погляд вбік, захоплювався жовтуватим «клеєм», що витікав зі стовбура вишні, й намагався поетичними рядками змалювати мікроскопічний світ, заточений у краплі бурштину з намиста, у війну підібраного мамою в розбомбленій американцями дрезденській крамниці.

Поезія стала Микитиною таємницею, проте мрія про лаври Рєпіна привела до художнього училища. В те, що вступний іспит до училища можна легко завалити, Микиті, успішному випускникові «голубника», не вірилося. Малюючи екзаменаційні постановки, краєм ока позирав на малюнки сусідів і переконувався – він малює ліпше! Бідаха не підозрював: на приймальних іспитах змагаються не скільки вступники, стільки гаманці та «потрібні» знайомства батьків.
«Не пройшов за конкурсом…» Кілька крижаних слів не мали би перекреслити мрію, та сподівання на повторну спробу наступного року були марними – мати, яка упевнено здійснювала стратегію родинного життя, категорично заявила: «Хочеш учитися – відразу ж неси документи в будь-який нормальний технікум. Якщо не прийняли в училище, значить художник з тебе ніякий».
Мистецтвознавчий висновок матері, власне, був вироком – її ненависть до сталінізму ніяк не узгоджувалась з материнським авторитаризмом… який нещадно узаконив у свідомості Микити образливе вуличне прізвисько…

Народжений художником долі не омине. Микита не став дипломованим малярем, прізвисько ж реалізувалося в гидотній професії – половину життя пропрацював художником-оформлювачем, малюючи те, що викликало нудоту. Доклав руку до плакатних зображень Хо, які кровоточили кіновар’ю на фасадах будинків мегаполісу. Микита проклинав долю, зневажав себе за те, що став вимушеним інструментом лжесвідчень, але, на жаль, нічого іншого, за що нараховують платню, робити не міг.

А втім… він міг би вантажити-розвантажувати вагони на залізничній станції, міг би грабаркою кидати вугілля у вогненне черево кочегарки, міг би вилизувати шкарубким язиком помела вулиці, якби не майже наркотична залежність від барв і запаху фарб… Міг би, врешті, вигідно римувати. Міг би видавати книжки та отримувати чималі гонорари за кожен рядок безбожної віршованої брехні. Міг би зробити ситу кар’єру члена Спілки письменників СРСР. Та поезія була за межами сягання Хо – вона жила в душі, а мережані нею аркуші свідчили, що Микита таки здійснився як художник. Не заради слави чи грошей. Заради життя.






Глава одинадцята. Ниспасний гріх

Десятикласника Луку Тристана гурт колядників обрав своїм «березою» – ватажком різдвяного гурту.
Рано-вранці зібралися під церквою – чекали дозволу священика колядувати в храмі.
Лука знав безліч колядок, сипав ними направо й наліво. А вже як витанцьовувати брався – люди захвату не приховували:
-Ось де плєсак (танцюрист)!

Вийшов священик, покликав колядників до храму. І тут хтось проказав тихо Луці в саме вухо:
-Прийдеш до мене колядувати.
«Береза» озирнувся – й відсахнувся, побачивши чортячу огидну пику.
-Не дури. Я – Данило. Вантажник з овочевої бази…
Лука оговтався:
-До вас не можна – ви – мольфар.
-Нічо, я вийду з хижі, а ти колядуватимеш моїй жонці…
-Гаразд.
-Колядуй порєдно, бо гнівитимусь… А як жонці сподобається, матимеш файну винагороду.

У церкві отримали від дяка дзвінок, хрест і скарбонку (аби потім звітуватись перед храмовим братством наколядованими гуртом грошима).
Лука пританцьовуючи легкими вихилясами, цоркав у дзвінок, який тримав високо над головою, й заспівав:

Ой з-за горочки, з-за калиночки,
Ми колядники з Україночки.

Гурт підхопив:

Хто в білім, хто в чорнім, хто в коротенькім –
Ой на конику, на вороненькім…

Мали ходити насамперед по заможних родинах, де було чим розжитися, але Лука повів молодь до мольфара. Це здивувало колядників:
-Так не годиться, «березо»! Нефайно затіяв – відьмакову оселю колядами вичищати! До него ніколи ніхто не завертає! Не підемо!
Береза кинув байдуже:
-Не підете – не треба. Вся коляда моєю буде…

Прийшли до Данилової хати, заспівали під вікнами. Вийшов господар. «Береза», притуливши до грудей великого церковного хреста, ніби захищаючись ним від нечистого, запитав:
-Колядувати дозволите?
Мольфар мовчки пропустив колядників до хати, зачинив за ними двері. Сам залишився на подвір’ї.
Зайшли. Лука озирнувся, зупинив погляд на молодиці – чорнявій, синьоокій, рум’яній, яка стояла серед кімнати й дивилась на нього не мигаючи. Він обіперся об піч, відчувши спиною її захисне тепло, заспівав довжелезну колядку. Потім ще й ще одну. Молодиця не зводила з нього масних лакомих очей. Він зупинився, запитав:
-Чи можна колядникам грати й наплєсати в хаті?
-Сердечно прошу, – відповіла хазяйка.
Береза калатнув у дзвоник, даючи команду гурту. І тут же вступили у дійство скрипаль і дримбар. Один з колядників запросив до танцю хазяйку, але вона відмовилась. Подякувавши, запросила гостей до столу.
Випивши хто вина, хто горілки, взялися за наїдки.
Молодичка підвелась, попросила Луку:
-Ходи, «березо», за мнов, маю шош сказати…
Вийшли. Газдиня, ледь встигнувши зачинити двері, притиснулась усім тілом до юнака, оповила міцно руками й впилася поцілунком в його вуста. Йому й солодко було й нестерпно. Лячно і весело. Лука напевно знав, що зараз мольфар Данило грюкне дверима, побачить дружину в обіймах «берези» та й вб’є обох. А то й просто – перетворить поглядом на купку попелу... Юнак молився подумки: «Господи, помилуй…»
Нічого поганого не сталося. Молодиця відліпилась від нього, взяла в сінях рогача, сунула його в руки березі й відкрила двері до хати. В кімнаті забрала рогача, витягла з печі горщик із кукурудзяною кашею – банужем. Поставила на стіл.
Сіла, випила келишок вина і чистим янгольським голосом заспівала:

-Колядники до хати, газда з хати –
Молоду газдиню ревізувати
Газда си дивит за вікниною
Що роб’єт «береза» із газдинею
Газда си дивит собі карбуєт
На свою жінку бучок готуєт…
Не можна «березі» й пожартувати –
Рум’яного личка поцулувати…

Лука підвівся, вклонився, глухо мовив:
-Спасибі газдам, нам час у дорогу.
-Дякуємо Сонцю і Господу Богу…
Вийшли у двір і побачили мольфара з квартою горілки в руках.
Господар почастував колядників із власних рук, потім підкликав до себе колядника, якого звуть «конем» (бо той носить на своїх плечах гостинці), вкинув в його торбу хлібину завбільшки з відро (гарний кукуцик!), шмат солонини, два кільця ковбаси. Підійшов до Луки, поклав у скорбонку гроші. Подивився «березі» в очі і крикнув гучно (мабуть, щоб сусіди почули):
-Христос народився, аби гріхи наші ниспасні взяти на себе!..
-Славімо Його! – підхопили колядники.
Данило нахилився до Луки, проказав: «Файна в мене дружина? Ти ще ліпшу візьмеш…» І розреготався дико.






Глава дванадцята. «Чува, чува, чува, а-а-а…»

В одеському дворикові на Французькому (тимчасово – Пролетарському) бульварі пахло бергамотом, духмяним горошком, креветками і дустовим милом.
У дальньому кутку між осокорами був натягнутий дріт, на якому висіла жіноча білизна кольору смаженої гречки. На жовто-зеленій корі дерев добре прочитувались імена кількох поколінь мешканців двору.
Поклавши на підвіконня могутні руки і пишний бюст, із квартири на першому поверсі спостерігала за життям двору Соломея Песахівна.
-Дивись, цокотунчику, щоб жаба на ногу не надзюрила, бо вава буде, – сказала вона хлопчику, який грався під кущем бузини з маленькою ропушкою.
Малюк, почувши про «ваву», поклав жабку на ступню і попросив:
-Дзюр, дзюр швидше, дуриндо…
Жінка закликала в свідки сина:
-Янеку, ти чув? Іди – подивись, яких зараз роблять дітей!
-Я теж хочу подивитись, – мовив батько Соломеї Песахівни – Песах Аманович.
-Вивалитесь із вікна, – попередив діда Ян.
Дідусь здивовано подивився на онука.
-А ти хто такий?
-Онук ваш – Ян.
-Скажи, як мене звуть?
-Песахом Амановичем, дідуню.
Соломея Песахівна, картинно закинувши голову, застогнала й вийшла з кімнати.
Дідусь радісно вигукнув:
-О, як це гордо звучить – Песах Аманович! Божественно! А тебе як звуть, хлопче?
-Ян Вольфович.
-Непогано… Шкода, що я зараз забуду твоє єм’я…
-Нічого страшного, дідуню. Це ж хвороба.
-Я хворий?
-Так.
-Не може цього бути! Цікаво! У мене ж нічого не болить!
-Ти говориш і тут же забуваєш, що сказав… Це хвороба Альцгеймера.
-Дивовижна назва… Цю хворобу вигадав Альцгеймер?
-Не вигадав, а вивчив, описав клініку і виокремив…
-А вона не заразна?
-Взагалі-то ні. Так вважали донедавна. А зараз є думка, що психічні хвороби заразні.
-Зараз? Гоголь про це знав, Чехов – знав, а у них, бач, зараз думка виникла… Я забув, як тебе звуть…
-Ян Вольфович.
-Правильно. А скажи-но мені, Яне Вольфовичу, хто такий «госпник»?
-Ну, гопник, це…
-Не гопник, а госпник.
-Дідуню, звідки ви взяли це слово?
-Прочитав у газеті. На кожній сторінці – «колгоспник».
-А-а, ну це складне слово…
-Це я зрозумів. «Кол» – одиниця – найгірша оцінка. А «госпник»?
-Скорочення від «господарник».
-Виходить: поганий господарник?
-Нам про те важко судити – в нашому роду не було колгоспників. Взагалі, селян не було.
-А ти звідки знаєш?
-Мама казали…
-Безсовісна брехня! Особисто я після революції прожив два роки в комуні під Кривим Рогом. Ішачив у бригаді «кому нести чего куда»… Комуністичного труда. О, яка в комуні була запекла, непримиренна мишача борня! Вбивалися за владу!.. Здається, я там навіть народив доньку!
-Припустимо, не ви, а бабуся Фіра народила мою маму – Соломею Песахівну.
-Фіра? Її так звали? І як би це вона народила самотужки, без мого втручання? Ти – рахітичне дитя чоботаря і прачки! Хіба ти знаєш, що таке секс під «Інтернаціонал»?!
На порозі виникла Соломея Песахівна. Войовничо схрестивши на животі оголені руки, вигукнула із образою:
-Хто прачка? Це я – прачка? Я всю жизнь в торгівлі і ніколи не зраджу своєй планідє. А щодо Вольфа, – твого, Янечку, папєньки, – так він був не чоботарем, а скорняком!
Старий Песах затрусився від сміху:
-Шкурником… Від нього завжди смерділо шмаленим.
Соломея Песахівна примружилась. Ніздрі її затремтіли.
-Я часто не вєрю в те, що ви, папік, – хворий. Може, ви прикидаєтесь, щоб мучити мене?..
-Велика честь!.. Кстаті, як мене звуть?
-Яка вам разніца? Барухом Спінозою! Ідіть їсти.
-Шо? – перепитав старий.
-Жуйте хорошо! А то у вас не харчування, а лизь-блись… Шнель! А після обіду – на вулицю – вигулювати хворобу Альцгеймера.

Соломея Песахівна вийшла. Ян вже взявся закривати вікно, але Песах Аманович зупинив його.
-Мінуточку! Я хочу послухати цю пісню… Боже, Боже, як мені наравиця ця музика! Де грають?
-У сусідів – на другому етаже.
-Це джаз?
-Нє, це рок.
-Рок… Рок! Залізний кумир з очима ангела, якому ні к чєму жертви.
-Дідуню, ви мене дивуєте!..
Дід взявся підспівувати:
-Чува-чува-чува, а-а-а…






Глава тринадцята. Безсовісна, кричуща наївність

На ганку Ян попередив:
-Дідуню, прицільтесь – тут треба втрапити на сходинку!
-Я ще ниткою в голку втрапляю, а тут – ступєньки... – зашипів Песах Аманович невдоволено і, таки не намацавши сходинки, завис на руках в онука.
Ян підсадив діда на лаву, де вже куняла глуха сусідки. Погукав:
-Аркаша!
З вікна на другому поверсі, звідки лилась, лоскочучи горлянку і слизову у носі, солодка музика «Лед Зеппелін», визирнув русявий, кучерявий, рум’яний, синьоокий юнак у піджачку-«бітловці» – без лацканів, з круглими комірцями – вдягненому на голе тіло. Помахав Янові. Той показав жестом – є розмова. Аркадій скосив очі, нахиливши трохи у бік входу голову – заходь.
Ян наказав дідові: «Слухайте музику. Без ексцесів» і піднявся на другий поверх.
Аркадій, проводжаючи приятеля до кімнати, лагідно вичитував його:
-Янеку, ти вже спілий чоловік, але чомусь блідий, як біла гарячка!.. Треба частіше бувати на свіжому повітрі. Ти ж митець. Студент художнього училища! Виходь малювати на пленер. І що це за образ? Брови ростуть із повік. Волосся… Ні, з цим все гаразд – шатенисті густі курчики до плеч. Господи, а одяг?! Штанчата-галіфе… У тридцяті роки тебе прийняли б за ворога народа й розстріляли. У шістдесятих роках тебе, як стилягу-відщепенця впіймали б міліціонери й розрізали штанини. А ця кохтина!? Де ти її взяв? Дідусь Песах подарував на повноліття? Дуркина фасоль… Хоча… Слухай, знаєш на кого ти схожий? На Роберта Планта – вокаліста «Лед Зеппелін»!
На Яна ім’я геніального рокера не справило враження.
-А хто це?
-Ти просто хунвейбін якийсь! Абсолютно глухий до музики! – обурився господар.
-Неправда, я люблю Мендельсона.
-Янеку, музика Мендельсона – це задоволення для хтивих обивателів, які обожнюють запах нафталіну, терпляче ставляться до клопів і до запаху жіночого поту! Овдовівши, вони тут же знаходять нових подруг і швиденько ведуть їх до загсу. Вальс Мендельсона нагадує їм про виконані подружні обов’язки. Але ж ти – творець!
-А ти надто захоплюєшся сучасністю і ризикуєш разом з нею відійти у небуття. Треба берегти свою духовну сутність!..
-Не треба мене лякати, – засміявся Аркадій. – Я на увічнення не претендую.
Ян втупив погляд у магнітофон і з хвилину спостерігав за рухом бобин.
Аркадія це потішило.
-Подобається техніка?
-Ні.
-Музика?
-Не мені – дідові.
-Я тобі – за серйозне, а ти букси включаєш…
-Серйозно, йому подобається пісня «Чува-чува-чува, а-а-а». Там ще голос у соліста – як музичний інструмент.
-А Джиммі Пейдж діду сподобався? Ну, соло-гітара?
-Мабуть... Запитай сам.
-А з ким твій дід був у революцію? – поцікавився Аркадій.
-А чому ти запитуєш? …В комуні був.
-В комуні!? «Вставай, прокляттям затаврований»? Все правильно. Перші комуни – це прообраз – гуртів хіпі.
Ян байдужий до хіпі. А до року – вже ні.
-Я, дійсно, схожий на рокера?
-Зовні. По факту ж ти – рок-експонат. Продовжуй слухати Мендельсона, а нам із Песахом Амановичем залиш рок! …А взагалі-то – про що ти хотів зі мною поговорити?
-Дай, будь ласка, послухати «Чуву-чуву»… Дідові.
-Бобину? А на чому ти її слухатимеш? На пальці? Забирай техніку!
Аркадій виключив магнітофон. В цей час на вулиці почулися крики.
Юнаки повисли на підвіконні, спостерігаючи у принципі звичну для одеського дворика картину: мешканка дому, до якої Ян притулив дідуся (вдягнена, не зважуючи на травень, у в’язані гетри, плаття-сафарі та засмоктане «манто» зі штучного хутра), – давала лупки Песаху Амановичу. Дід навернувся з лави, а, угніздившись назад, намагався зіштовхнути бабу.
Юнаки поспішили надвір і відтерли діда від розлюченої сусідки. Постраждалий був схожий на розжалуваного самурая.
-В чому справа? – запитав у нього онук.
Песах Аманович тільки засопів. Глуха сусідка гучно, шепелявлячи, на весь двір басувала:
-Ваш штарий ірод хотів моєї плоті!
-Нема про що казати! – заявив дід. – Баба нікуди не годяща!
-Шо? – зашипіла баба. – Мой шин – Машква. Грає на шкрипка. Ти його підошва не штоїш.

Хлопці підхопили діда під руки і потягли додому. Дорогою той верз таке, від чого вуса на винограді біля під’їзду – завжди закрученні вгору, як у кубанського козака, – розсупонилися й повисли вниз…
-Я слухав музику. Коли вона закінчилась, мені стало скучно. Я пригорнувся до баби. Та хіба це баба? Худа-худюща шкапа. Купа кісток, задрапірованих шкірою… Я помацав її – ніби у шафі порився, шукаючи улюблений костюмчик… Баба розлютилась, почала мене лупцювати.
Дід замовк і раптом розхвильовано запитав:
-Як мене звуть? О, згадав! Згадав! Мене звуть Пєтєю… «Спасибо партии родной, что перес…лала виходной!»






Глава чотирнадцята. Ще той овоч…

Його батьки познайомились на пляжі в Аркадії, але це вплинуло на рішення дати сину ім’я Аркадій тільки опосередковано – просто всі чоловіки в роду Косяків отримували при народженні таке ім’я.
Старший Косяк – головний архітектор одного з районів Одеси, народився в Нерубайському під Одесою. Мати – Лариса Степанівна – уроджена Панова, була корінною одеситкою.
Батько називав сина Аркадом, цитуючи під гарний настрій вікопомне Тичинівське: «Я володію аркодужним перевисанням до народів». Матір дратував вірш: «Всіх панів до ‘дної ями…», тому вона не любила й «перевисання». Сина Лариса Степанівна називала Адічкою, чим дуже злила чоловіка. Старший Косяк вважав лагідне ім’я «булгаківщиною».
На вулиці і в школі Аркадія називали Аріком. Його вважали «своїм» євреї (Аарон), вірмени (Аракел), греки (Арестід). А також росіяни – за єсенінську зовнішність й українці – за бездоганну українську мову й різні слова, вивезені з Нерубайського (манюня, гарнюня, лелітка, латаття тощо).
Люди любили хлопця за лібералізм і дотепність.
«Аркадічка, – казала Соломея Песахівна Рейн, – дєточка, ти такой мілий мальчік. Как пранічєк, как канафекточка, как печенюжечка…»
В Аркадія був хист до малювання. Мати переконала батька, що синові треба закінчити художню школу, адже при вступі на архітектурний він здаватиме малюнок. Старший Косяк погодився, але пізніше пошкодував – син надто захопився малюванням.
Аркадій Аркадійович підозрював, що на сина погано впливає Ян – син Соломеї Песахівни – студент художнього училища. Ларисі Степанівні доводилося вислуховувати від чоловіка докори: «Мабуть, наш бігає до Яна зі своїми розфарбовками, а той нахвалює: «Геніально! Шедевр!» Тьфу! Зіпсують парубка, що тоді робитимемо?»
Батько мав рацію – Ян нахвалював Аркадія, але робив це щиро, а не для того, щоб зіпсувати хлопцеві життя.
Небезпека в житті кожного присутня завжди, але часто біду в дім приносять зовсім не ті, на кого падає наша підозра. Аркадію Аркадійовичу особливо образливо й гидко було дізнатися, що нагадив у його домі поважний чоловік, якого він запросив до себе в гості для вирішення серйозної справи. Солідним чоловіком був професор, доктор архітектури, викладач Політеху, куди мав по закінченні школи вступати молодий Косяк. Звали професора Селіваном Морквою.
Прізвищем професору слугував прекрасний овоч, який кладуть у борщ та інші страви, і саме цей овоч і паскудив професор чином свого життя.

Того вечора він прийшов до Косяків у призначений для зустрічі час, але господаря затримали на роботі справи. Хазяйка готувала вечерю. Гість нудьгував у вітальні.
П’ятнадцятирічний Аркадій слухав у своїй кімнаті групу «Блек Сабат».
Батьки звикли до року, але при гостях вдовольнялися легальною естрадою. Для професора архітектор дістав касету італійської естради. На всякий випадок… Перед приходом гостя в квартирі звучав голос Аль Бано.
Мабуть, немолодому викладачеві Політеху дуже хотілось щастя, тому, почувши солодкий голос, який витьохкував: «Фелічіта, фелічіта», він постукав до кімнати майбутнього абітурієнта. Почувши «так», прочинив двері. Увійшов – серйозний, поважний – тільки очі видавали добру-предобру людину…
-Ви Аркадій?
Юнак знову «такнув».
Професор назвав себе, діловито обдивився. Побачивши над столом малюнки, промурмотів: «Непогано. Якщо хочете, я даватиму вам уроки малювання».
В Аркадія професор викликав несвідому, але очевидну огиду. Подивившись в очі гостеві, він промовив твердо:
-Ні.
-Я викладаю в Політеху…
-Малюнок? – поцікавився юнак.
-Креслення.
-Мені батько купив підручник з креслення для початківців.
-Це добре, – зауважив професор, – з моїм предметом у вас проблем не буде.
«На кого він схожий? – думав Аркадій. – На білого хробака. Точно, на глиста!»
-…Гарна музика, – вів далі гість. – Який ваш улюблений співак?
-Джим Моррісон. Улюблений напій – віски із содовою. А ще я ношу джинси.
Гість не зважив на шпильки.
-Ви, мабуть, подовгу сидите за столом? Це псує осанку. Ризикуєте отримати остеохондроз. Хочете, я зроблю вам масаж хребта?
Аркадій від’їхав на стільці від столу – професор втратив можливість рухатись за його спиною.
-Я ходжу на секцію плавання, – мій масажист – вода.
Тепер співав Челентано. Мабуть, музика сильно впливала на гостя. Він зовсім не хотів здаватися.
-Аркадію, у вас є дівчина?
-Звісно.
-Нема! – весело вигукнув професор і затнувся. – Ви дуже красивий хлопець. Вас любитимуть усі. Ви схожі на Єсеніна.
-Скоріше, на Ісаака Левітана, – не погодився юнак.
Професор обурився – замахав руками:
-Ні, ні! Ви і на Єсеніна не дуже схожі. Ви – Адоніс. Або Аполлон і юності. А, може, ви – Нарцис?..

Професор якось особливо подивився на репродукцію «Сліпців» Брейгеля, що висіла над столом, і гмикнув. Аркадій, у свою чергу, кинув погляд спочатку на гостя, потім на зроблену Яном відмінну копію. Його кинуло в жар – він зчитав у тому погляді задоволення беззахисністю сліпих чоловіків…
Аркадій вирішив припинити безглуздий діалог, тому мовчки дивився на гостя.
Той скористався паузою на свій розсуд. Голосом строгого лектора, який екзаменує студента-двійочника, запитав:
-Ви вже знаєте, що таке оргазм?
Аркадій раптом згадав свого приятеля Гену Босила з 5-ї станції Великого Фонтана і вжив його улюблену ідіому:
-Гондон штопаний.
Юнак дивився на професора, як сумирний голуб дивиться на щойно обкаляний ним же пам’ятник. Гість в обличчі не змінився. Нічого не сказав. Вийшов, акуратно зачинивши за собою двері. Невдовзі клацнув англійський замок вхідних дверей.
Зазирнула мати до синової кімнати:
-Куди це подався доктор наук?
-Згадав, що забув закрити машину.

Батькові Аркадій розповів усе. Той побагровів і, не зваживши на присутність сина, перейшов на мову, до якої ставився вкрай негативно:
-Педераст гумозний! Гнійний хробак!..
Пересмикнувшись від огиди, таки згадав про сина і проказав суворо:
-Тобі – хороша наука.

Старший Косяк негайно навів довідки про «ще того овоча».
Народився 33-го. Немовлям його знайшли біля дитячого будинку. У притулку прожив дванадцять років. Після війни його усиновила бездітна родина лікарів-фронтовиків. Батьки дали названому синові освіту. Юнак зорієнтувався на кар’єру науковця. В Політеху ходили про нього дурні чутки, але студентство – хвиля, яка кожні п’ять років змиває сама себе. Жодних свідків, жодних доведених фактів, які б свідчили про збочення.
Невдовзі Аркадій Аркадійович дізнався, що професор перевівся до Миколаївського будівельного інституту.
Архітектор заспокоївся і став адекватно сприймати борщовий овоч.






Глава п’ятнадцята. Живопис відкладається

Від вступу до Політеху Косяки сина відмовили.
Аркадій Аркадійович із Ларисою Степанівною активно обговорили мотивацію:
-Педерастія в цьому вузі – як палочка Коха, – обурювався батько. – Шкода, що дітям не можна зробити від неї щеплення.
-А я думаю, Аркадію, що це – психічна хвороба…
-Ти ще пожалій його: «Морковочко, бідний педичку…»
-Як тобі не соромно! Він міг завдати нам непоправної біди!..
-Не міг: у нас розумний син. І красивий. Через останнє рано чи пізно якийсь гамадрил все одно б зробив спробу його спокусити. Психічна хвороба… Я б із задоволенням допоміг цьому доктору знайти спокій у божевільні. А ще краще – у буцегарні. Зеки перетворили б його на «вірменську царицю»… Але ж для цього потрібні докази. Свідки.
-Хіба таких, як він, судять?
-Педиків? Судять. Гарантований термін ув’язнення – п’ять років.
-І який це злочин?
-Гомосексуалізм? Економічний.
-Як це?
-Нецільове використання насінневого фонду…

Аркадій закінчив школу і мав розмову з батьком. «За майбутнє» – як кажуть в Одесі.
-Дивлюсь я на твій атестат і розумію, що навчання давалось тобі важко…– зітхнув Аркадій Аркадійович.
-Від зубріння у мене нігті розшарюються…Організм слабшає… Так можна взагалі втратити імунітет.
-Але ж не можна жити, нічого не роблячи!
-Я думаю – працюю головою. Це робота.
-Від такої праці можна заробити тільки педикульоз!
-Ти також не землекоп…
-Я архітектор, але при необхідності можу і яму викопати.
-Ха, яму! Я траншею під Нерубайським вирив…
-Коли це? Чому не знаю?
-Минулого літа, коли допомагав археологам.
Старший Косяк ненадовго замислився.
-Правильно, тепер усе зрослось...
-Що саме?
-Моя мати – вона ж твоя люба бабуся, казала мені: «Кадя займався любов’ю з дівчиною з могили…». Я подумав, у старенької маразми почались. Дарма грішив. Так?
-А я і не відмовляюсь – у нас зі студенткою-археологом був роман.
-Слухай, а може, тобі стати ченцем?
-І це мені пропонує член партії!?
-Що ж ти робитимеш?
-Буду художником, – твердо заявив син.
-Добре. А ми з мамою утримуватимемо тебе, поки не зіграємо в ящик. Тобто, в два ящики.
-Я сам зароблятиму на життя.
-Чим?
Аркадій замислився. Дивився у вікно, де під куполом неба опарою сходила кучова хмара.
-Піду до гідрометеорологічного інституту.
Батько пожвавішав:
-На океанолога?
-Туди навряд чи вступлю. Прохідний бал 24. Із 25 можливих.
А на спеціальність «метеорологічні прибори та обладнання» – 19 балів…
-Давай, – погодився батько. – Зараз закордоном запроваджують нові електронно-обчислювальні машини – комп’ютери. Мабуть, і погоду скоро прогнозуватимуть за їхньою допомогою. Учись – знадобиться.

Не знав Аркадій Аркадійович, що вступить його син до вишу, серед випускників якого – креативне полчище вільних художників. І спонукали до того «небесні науки», яким навчали студентів викладачі: такі ж вільні художники, тільки зі ступенями – «научно остепененные» – як кажуть у в Одесі, та й за її межами.






Глава шістнадцята. На службі у великого інквізитора

Вже на першому курсі Жора Вітряк опинився якщо не в епіцентрі, то принаймні не на останньому витку силового поля виру подій, які підкинули катеринопетровській Конторі Глибокого Буріння (абревіатура відповідна), втомленій пошуками шпигунів і неблагонадійних та націоналістично обуржуазнених громадян, чудову нагоду отримати урядові нагороди і службові підвищення. Чекістам вдалося натрапити на злісних буржуазних націоналістів, які звели кубло в академічно строгих коридорах місцевого університету. Геть знахабнілі націонал-студенти поширювали суворо заборонену літературу і цереушні анекдоти про кремлівських праведників, публічно обурювалися благодаттю поголовної русифікації й намагалися утровано потрактувати основи партійної національної політики. За це активних буржнаців на різні терміни кинули «во глубину сибирских руд», а тим, хто мав неабияку хоробрість почитувати та вислуховувати заборонене, КГБ запропонувало взаємно корисну співпрацю: мовляв, ви «постукуйте», а ми сприятимемо вам у ідейному та кар’єрному становленні, інакше… розпрощайтеся з університетом і сподіваннями на блискучу перспективу успішної радянської людини, допущеної до будівництва комунізму.
Вкрай шляхетному Жорі, який теж почитував і вислуховував, ця пропозиція здалася нестерпно принизливою, та Жора принципово боявся втрапити до глухого кута, означеного словом «інакше», і ніяк не міг уявити себе вигнанцем із університетського раю, тож змушений був, криючи важку душевну похмурість, погодитися, підкріпивши свою згоду необов’язковим у цьому відповідальному акті «чесним комсомольським» і строго обов’язковим розписом на папері, який із поблажливою усмішкою турботливого наставника підсунув йому співробітник служби у штатському.
…Жора мучився. Зі шкільної парти, не зважаючи на статус майже відмінника навчання, він з глибокою відразою ставився до сексотів, і ось маєш – саме у період, коли Жора запишався своїм студентським вільнолюбством і знайомством із кількома інакомислячими старшокурсниками – людьми непересічними й обдарованими в мірі, наближеній до масштабів обдарованості самого Жори, – його гідність глибоко образили, змусивши періодично доповідати про деякі особливості думання вголос Жориних знайомців.
Моральна каторга обов’язковості звітів перед «конторою» стимулювала Жору замислитися над тим, на кого б можна було б «постукувати» з найменшими збитками для вельми чутливого гонору, «постукувати» так, щоб не зовсім понівечити совість, якою дорожив як порядна дівчина – цнотою.
Виникла проблема непорочного здійснення гріха, й він вирішив: є сенс елегантно здавати тих, з ким зазнайомився нещодавно, а отже не встиг впустити у храмину своєї чуйної душі. Такі кашкетно-капелюшні знайомці завелися на засіданнях літературного обє’днання невизнаних геніїв-початківців та закінчених графоманів, що траплялися у мотлоху знудженого сонного життя Катеринопетровська, яке годі було розбуркати лише збиранням поштових марок чи слуханням контрабандних «бубликів» із першими рок-операми.
Березневого дня, а саме – на великдень свого народження, по закінченню засідання літоб’єднання Жора запросив одного з таких не то геніїв-початківців, не то закінчених графоманів у кафе «Музыкальное ухо». З міркувань глибоко етичних і ще глибше – конспіративних (на всякий прижиттєвий випадок) – у своїх публічних анналах Жора назвав його В.С. Цей міцної статури чолов’яга з’явився в літоб’єднанні на початку року, бо раніше три роки працював на Галичині – за розподілом після закінчення технікуму.
Чолов’яга із маніакальною заповзятістю почав опановувати ази української версифікації й віршував то про дворняг, які вилизують калоші своїм господарям, то про мазанки-пустки, в яких нібито народився світ, – прийняв запрошення, навіть не замислившись над слизьким підтекстом назви кафе. А в квітні вже В.С. запросив Жору та ще двох поеток з тієї ж таки кузні літературних та б(і)лялітературних кадрів до себе додому – йому, бачте, закортіло справити іменини у поетичному колі. Після четвертої чарки, на правах господаря та іменинника В.С. розшнурував свій язик, і той поніс нісенітницю про переведення школи, де він закінчив восьмирічку, на російську мову викладання, про тотальну русифікацію Східної України, про ідіотичний урбанізм законсервованого в ідеологічному соусі Катеринопетровська, про галицький патріотизм та пошанування рідної мови галичанами. Жора солідарно кивав головою і посміхався невловимою риб’ячою посмішкою…
Нерозважний В.С., заскочений раптовою зацікавленістю «контори» його непримітною персоною, трохи поламав собі голову над невдячним питанням: хто ж із гостей так чесно, зі стенографічною точністю передав зміст його п’яного базікання, – та й плюнув на те ламання. Підозрювати кожного не гоже, ще й небезпечно, бо дах може погнутися в літеру Z. Плюнув після того, як побачив Жорину реакцію на переказаний «діалог» із конторським майором – Жора скрушно зітхав, співчував, обурювався, Жора поводив себе, як лайнюк-конс’єрж із телесеріалу 2000-х років «Наша Раша», коли мешканка дому поскаржилася йому на те, що хтось справив велику нужду в її автомобілі... («Ай-яй-яй, і хто ж це зробив?...»).
 Втім до створення цього серіалу (щоб побачити його і дещо збагнути) мало минути майже сорок років, тож В.С. повірив у щирість Жориних зітхань. Згодом творчі взаємини між ним і Жорою Вітряком переросли у щось, що віддалено нагадує дружбу між Юкрайною та Рашею.
В особі В.С. філолог і поет Жора побачив зручного приятеля, який за просвітительські, просвітницькі, літературні, філологічні, редакторські та інші інтелектуальні послуги міг би (про всякий кепський випадок, адже у Жориному житті все могло трапитися…) стати особистим охоронцем. У цьому Жора пересвідчився, коли одного разу В.С. викинув із автобуса трьох юних нахаб, які вирішили, що громадський транспорт – саме те місце, де можна курити і матюкатися. Жора, сирливий із материнської утроби, зачаєно спостерігав за короткою бійкою в салоні автобуса, і невідомо, чи здоровило В.С. зміг би справитися із відморозками, озброєними утинком сталевої труби, якби не допомогли пасажири.
Не підозрюючи, що безоплатно виконує місію тілоохоронця, простуватий В.С. погоджувався супроводжувати Жору з коханками під час виїздів «на природу» з ночівлям у наметах, впевнений у тому, що катеринопетровський Артюр Рембо (аж до такої ступені був зачарований Жориною поезією…) – його друг…
Палке й падке на любовні пригоди Жорине серце, звикле до дівочих  «закохувань» у нього, несподівано саме шубовснуло в чисту, але до біса холодну криницю пекучої закоханості. Предметом повсякчасних марень Жори стала балерина, схожа на тих, тіні яких ще й досі граційно виконують па-де-де у Потьомкінському палаці Катеринопетровська.
Жора гинув від кохання. Його серце гриміло литаврою, волало валторною, стогнало флейтою і крутилося на пуантах, коли у театрі він споглядав, як партнер-«балярун» підносить її божественне єство над своєю головою, точним безцеремонним рухом хапаючи предмет Жориного марення за точені стегна, а потім опускає, туго притиснувши її гостренькі груди до своїх. Вже після другої побаченої вистави Жора наважився провести її додому, зловив таксі, усипав заднє сидіння пелюстками троянд і з мученицьким хвилюванням очікував біля службового виходу.
Коли омріяна Терпсихора вийшла з театру, Жора примусив переставлятися одерев’янілі схвилюванні ноги і, ніби з обламаного місяця, звалився перед нею на коліна. Вона сприйняла його за фанатичного дивакуватого прихильника її таланту (!) і без зайвих розпитувань великодушно погодилася скористатися милою послугою. Жорине таксі з Терпсихорою біля Жориних плечей помчало прямісінько в небеса зоряні… а приземлилося у приватному секторі, на знаменитому бандитсько-циганськими звичаями, перед якими прогиналася навіть всесильна совєтська влада, – Лямурі.
Це було прикрою несподіванкою – Жора ніколи не мріяв потрапити сюди вдень, темні ж лямурські (може, лямурні ?) вулиці, що кишіли спраглими до кримінальної романтики шоблами чи поодинокими зарізяками, його уява малювала кривавою пасткою. Та закоханість була невиправно божевільною, тому, прощаючись із балериною біля залізної хвірточки її особняка, він не зважив ні на що і досить сміливо призначив їй побачення у центрі міста біля світломузичного фонтану. Балерина щиро здивувалася, так само щиро подякувала за непритаманну в часи перманентної суспільної стагнації галантність, але від світломузичної зустрічі чемно відмовилася… У нічній тиші хвіртка категорично дзенькнула й божественно витончений силует зник за парканом, як за сценічними лаштунками.
Убитий наповал останньою сценою небесного дійства, Жора повернувся до таксі. Двигун невдоволено рявкнув, й авто рушило у вуличну темряву. Коли колеса потрапляли у дорожні ковбані, жорстоко обірване Жорине серце, забувши про нещодавні па на пуантах, під жорсткий акомпанемент майстерної лайки таксиста безпорадно теліпалося в грудях, інколи підскакувало аж до горла. Звісно ж, зворотній шлях, на відмінну від нещодавнього польоту з Терпсихорою на задньому сидінні, зовсім не здавався зоряним…
Додому приїхав полуночі. Не скупо розрахувався з таксистом, але той все ж таки змусив Жору прибрати із сидіння пелюстки й уїдливо порадив підсушити, щоб зварювати ними «любовний» чай. Незадоволено сопучи, Жора утрамбував кишені піджака ніжною субстанцією і подався до під’їзду. Підіймаючись на другий поверх, занурив руку в кишеню, витяг кілька прив’ялих пелюсток і поцілував – вона на них сиділа…
Жора не звик відмовлятися від того, що мало належати йому, поготів, коли йшлося про шалене кохання: тендітну, проте неприступну фортецю вирішив узяти тривалою облогою, застосовуючи таран вишуканих поетичних комплементів й барвисто-духмяне бомбардування гламурними (за сучасним визначенням) квітами.
Аби з тилу хоч якось захиститися від прискіпливих і жорстоких лямурських (чи лямурних ?) жигунів, Жора заангажував В.С. і розпочав облогу: вечорами, коли балерина не була задіяна у виставах, удвох приходили до її двору, затим В.С. відходив у засаду тіней вечірніх дерев. Не дихаючи, Жора тарабанив у гримучу хвіртку, з’являлася балерина, брала до рук білу чи кармінну хмару троянд. Вони про щось говорили, потім із виском хвіртка зачинялася, і Жора плентався до засади як благородний, але дуже побитий пес…
Третього разу балерина відмовилася від квітів, сказала щось коротке і рішуче й залишила Жорі повінь розпачі. Жорі довелося перекинути квіти через огорожу, але він разом із В.С. прийшов таки й учетверте, щоб напоротися на батька балерини, який банально, але притиском пообіцяв поету пообривати вуха.
Тонка Жорина натура не витримала ганебної обіцянки потенційного тестя. З нього вистачало й того, що обірване серце далі сиротливо-ображено бовталося у грудях, від кришталево-холодної криниці кохання похмуро повіяло сирою безвихіддю, й молодий поет, запрограмований небом на фатальні пристрасті, зачарований життям, в якому, овва, не знайшлося місця для особистого щастя, розчарувався і твердо наважився на гучний акт суїциду.
Про смерть поета однією з перших мала довідатися Терпсихора, тому Жора вирішив ритуал самогубства здійснити в майстерні приятеля, художника з оперного театру Владлена Єгорінова. Не підозрюючи нічого трагічного, Владлен дав Жорі ключі від майстерні – Жора й раніше користувався Владленовою люб’язністю, коли не мав ліпших умов для усамітнення з якоюсь жінкою. Господар лиш попрохав упоратися з любовними справами до восьмої вечора, щоби його вимушена прогулянка містом не затягнулася.
Залишившись наодинці, Жора щемливо прощався із життям. Полив квіти з чудернацько-глузливою назвою «тещин язик», що стояли на підвіконні й тицяли довгі листки-язики у шиби, ніби намагаючись розпатякати світові про Жорин умисел. Заглянув у вікно, скрушно помилувався дівчатками, які у дворі плигали через скакалочку, і засмикнув фіранку. На тьмяних стінах жевріли картини Владлена – містично-холоднуваті, як і напівморок майстерні. Жора заплющив очі й уявив абсолютний, отже не містичний морок, де господарюють лише ненажерливі гробаки та смердюча вогкість, і йому стало шкода своїх очей, які ніколи не побачать світла, вух, які не чутимуть ритмів його власних поезій, і взагалі – стало нестерпно шкода себе всього аж до нігтів мізинців на ногах. Та все ж, долаючи могутній страх і глибоко зворушливу жалість до себе, Жора зробив шість останніх в його житі кроків до вмивальника, з пластикової коробочки дістав Владленову небезпечну бритву. На лезо впав вечірній промінець, що знайшов шпаринку між фіранкою та віконною рамою, і лезо пустило на дещо похмуру містику живопису грайливого «зайчика». Метушливий рефлекс несподівано підкинув ідею: а чи не варто спочатку пустити кров зі, скажімо, щоки, аби створити ефект закривавленого горла й уявити жахливу сцену власного переходу від буття до небуття? Жора повернув обличчя до дзеркала над вмивальником і, пильно слідкуючи за дистанцією між щокою та бритвою, із онімілим серцем зачепив кінчиком бритви праву щоку ближче до нижньої щелепи. Тоненька цівка крові спочатку оросила дзеркало, а за мить поповзла на шию, оминула борлак і потекла в «яремну ямку»…
Рідна, гаряча, яскраво-чиста кров збадьорила Жору. Він рішуче відклав бритву і вирішив жити. Жити! Жити навіть без балерини, шукати щастя в іншому коханні, створювати потрясні поезії та поеми, врешті стати знаменитим, щоби колись Терпсихора взяла до старіючих рук перший том багатотомного видання Георгія Вітряка і прочитала поезії, присвячені їй, –  невдячній і жорстокій. І нехай вона в ту мить «колись» пусте сльозу на геніальні рядки, і притулиться до них, слізно просолених, покаянними вустами…






Глава сімнадцята. «Коли їх залишилось троє»…

В одній кімнаті гуртожитку гідрометеорологічного інституту оселилися трійко абітурієнтів: Іван Івашко із Катеринопетровська, Лука Тристан із Коломиї і Валера Фаренюк із молдавської глибинки.
Іванові все ще подобався «ранній шансон» – тепер – Дона Самер і Алла Боянова. Втім, останнім часом він віддавав перевагу року. До Одеси він привіз власний програвач. Іван був переконаний, що вступить до вузу – адже він кандидат в майстри спорту з плавання, а в гідрометі найсильніша вузівська збірна з плавання в Одесі.
Лука добре знався на класичній музиці (адже ж, син викладачів музичної школи...), на сороміцьких коломийках і ритуальних піснях – веснянках, колядках, щедрівках (бо гуцул!). Він разом із Іваном ходив до інститутського басейну на щоденні тренування. Лука поняття не мав про техніку «батерфляй» чи «брасс», але плавав швидко, як бобер. Тренер Іван Лазарович пообіцяв – проблем із вступом у нього також не буде.
У валізі часів Австро-Угорської імперії Лука тримав підручники з фізики і математики і платівку із записом концерту для скрипки з оркестром Чайковського.
Валера Фаренюк любив тільки рок і, здавалось, знав про нього все. Виявилося, в молдавському селі можна було слухати румунське й італійське радіо. Валері подобався арт-рок, особливо італійська група «Б’янко дель Мутоасо Корсо» і англійська – «Дженезіс».
У його яскравій вовняній торбі лежав альбом «Дженезіс» – «Коли їх залишилось троє», записаний групою 1978 року. Залишившись сам, Валера слухав його, користуючись Івановим програвачем. Коли Валери не було вдома, те ж саме робили його співмешканці.
Цього разу Іван і Лука слухали англійську групу безперервно протягом трьох годин, перекидаючи «бублик» на диску програвача, як млинець на сковорідці.
Нарешті – допечені музикою – вийшли з гуртожитку – прогулятися. Знічев’я забрели до приймальної комісії і наштовхнулися на ректора Терентьєва. Той, побачивши двох йолопів у шортах, майках, бейсболках, резинових капцях (в Одесі їх називають «ісусами»), загримів:
-Що ви тут робите? Це – храм науки! Хто такі? Абітурієнти? Поки я тут ректор, ви ніколи не станете студентами цього вузу! Геть звідси! Ідіть на пляж! Стриптизери!
«Стриптизери» негайно залишили «храм науки».

Роздраконеного розкішним роком і ректорською доганою Івана тягнуло на подвиги.
-Я познайомився нещодавно з дівчиною. Звуть Оксаною, навчається в училищі – буде барменкою на загрансуднах… Сходимо до неї в гості?
Довірливий Лука тут же погодився:
-Можна.
Їх було троє: двійко юнаків і теплий травневий вечір.

За пляшкою вина у гуртожитку училища, де скромних сільських дівчат перевиховували на вульгарних барменок, швидко з’ясувалось, що Оксані вкрай необхідно поговорити з Іваном віч-на-віч. Іван не був проти того. Домовились, що Лука із Оксаниною сусідкою по кімнаті Ніною почекають їх у скверику навпроти гуртожитку.
Ніна на спробу студента завести розмову не відгукнулась. Чи то соромилась красивого гуцула, чи то злилась на співмешканку. Лука ж вирішив, що дівчина пізнього комсомольського віку (вибували з комсомольських лав у 28 років) просто сприймає його за шмаркача… Йому ж поруч із дорослою серйозною «тьотею» було затишно і спокійно. Розтягнувшись на лаві, юнак задрімав.
Близько одинадцятої прокинувся. Подивився на годинник. Занервував.
Нагадав супутниці:
-Нінулю, зараз закриють гуртожиток... Тобі варто повернутись…
Дівчина окрисилась:
-Яка я тобі Нінуля? Мене звуть Ніною Наумівною. Зрозумів?
Лука тільки важко зітхнув.
-Застукають Ксюху з хахелем, – виженуть її, побачать трьох – вилетимо з училища ми обидві. Воно мені не потрібно, – узагальнила дівчина намальовані наслідки.
Лука оцінив відданість майбутньої барменки мореплавству. Запитав обережно:
-Чуєш, Наумівно, а тобі одній не страшно буде тут сидіти?
-Страшно.
-Воно й зрозуміло… Хуліган якийсь причепиться… Доведеться мені побути з тобою.
-Як це – «доведеться»? Ти для чого тут? Щоб мене охороняти!
-То, може, пройдемось?
-Куди?
-Хоча б до Марсового поля. Там безпечно – поруч адміністрація області.

На Марсовому полі їх наздогнала група молодих людей. Ті були збуджені й гучно розмовляли українською.
-Ей, друзі! Гутен нахт! – крикнув патлатий юнак. – Ми – на Лонжерон! Приєднуйтесь!
Лука залюбки пішов би з веселою компанією на Лонжерон, але мусив охороняти Наумівну.
Раптом на Марсове поле виїхав «лунохід» – міліцейська машина. Наблизившись до гурту молоді, правоохоронці включили фари і мигалку.
-Не стріляйте! Ніхт шіссен! – крикнув патлатий. – Ми – студенти університету, повертаємось після вечірки до гуртожитку!
Із кабіни вистрибнув лейтенант міліції:
-Общежития в одиннадцать закрываются. Предлагаю переночевать в обезьяннике.
-А що ми такого зробили? З якого це лиха? – загелготіли дівчата.
-В честь праздника, – спокійно відповів лейтенант. – А может, вы не знаете, какой сегодня праздник?
-Знаємо, – задерикувато вигукнула одна зі студенток. – Так ви нас потягнете в кутузку за те, що ми в день перепоховання Шевченка розмовляємо на Марсовому полі українською мовою? Лейтенанте, зараз не тридцять сьомий і навіть не сімдесят сьомий рік! Прокиньтесь, – в країні перебудова!
Лейтенанта політінформація надихнула на сумнівної якості жарт:
-Утром позвоним в деканат – там разберутся: строить вас или перестраивать.
-Не маєте права! Ми не порушували порядку. Ми йдемо у своїх справах! – не вгамовувалась дівчина.
-Дела у ваших доцентов и профессоров, а у вас – «хвосты» и пересдачи. Ану быстро – пакуйтесь у машину!
-Відпустіть нас! Ми – за мир! – крикнув один зі студентів.
Втім, молодь не стала чинити опору – сміючись, студенти завантажились у «лунохід». Лука з Ніною Наумівною не поспішали приєднуватися до університетської молоді, але водій посигналив їм. Майбутня барменка з гуцулом неохоче втиснулись у газика.
У «мавп’ятнику» із прибуттям студентів стало весело – молоді охоронці разом із розбишаками і повіями реготали зі студентських дотепів. Розповів анекдот і Лука: «Гуцулка Ксеня каже Василю: «Оно, дивись – дві зірочки: одна на одній... Велика – то ти, а маленька – то я». Василь: «Ні, маленька – то я, а велика – то мій дирчик-мопед…»

З’явився старший відділку – майор.
Побачивши його, патлатий гучно вигукнув:
-Наш шовінізм – найгуманніший у світі! Ура!
Майор почервонів. потім посинів і, вирячивши очі, гаркнув: «Всі – геть звідси!»

Університетська молодь, звільнившись, посунули на Лонжерон, Лука з Наумівною попрямували проспектом Патріса Лумумби.
-Треба було сидіти біля гуртожитку на лаві, – зауважила дівчина. – Доходимось, поки бандити наштрикнуть на ножички...
-І в «мавп’ятнику» було непогано. Весело… – додав Лука.
Десь попереду почулась сирена міліцейської машини. Молоді люди стріпнулись, подивились одне на одне. Звук наближався. До нього додався дикий тупіт ніг і крики.
-Бандити, – прошепотіла Ніна. – Тікають. А міліція наздоганяє. Господи, що ж робити?
-Швидко в кущі!
-Ти що? Побачать – звинуватять у розпусті.
-Тоді дерімося на софору! – по-розбійницьки прохрипів Лука.
За мить вони вже сиділи на товстій, майже горизонтальній гілці, – сховані від сторонніх очей глухим листям.

На світанку Лука провів Наумівну, повернувся в гуртожиток. Не роздягаючись, упав у ліжко і заснув. Скоро з’явився й Іван. Заволав:
-Я одружусь із Оксаною! Вона привозитиме мені з-за кордону стоси альбомів! В’язки платівок! Мені скоро виповниться вісімнадцять – і я отримаю право одружитися! Лукасе, а як ви провели цю ніч?..
Лука відкрив очі і з сильним почуттям проказав:
-Як макаки! Спочатку – у мавп’ятнику, потім нас звідти витурили, і ми стрибали по деревах… Тепер можемо підробляти в цирку – на розігріві у дресированих собак…
Іван звалився в ліжко і солодко позіхнув:
-Тобі сподобалось? Я радий за тебе… В’язки «бубликів»…
-Щоб ти удавився на тій в’язці, – промурмотів Лука і провалився у сновидіння. Йому наснились три міліціонера, які грали на пляжі Лонжерон арт-роковий трек із репертуару італійської групи «Преміата Форнеріа Марсоні». Глядачами ж були засновники групи «Дженезіс» – Філ Колінз і Пітер Гейбріел.
Валера Фаренюк спав міцно, без сновидінь.
Вступивши до гідромету, він здав першу сесію і покинув навчання. Поїхав до Москви. Наступного року став студентом Московського університету.
Сусідом по кімнаті першокурсників Івана і Луки став монгол Радс.






Глава вісімнадцята. Чегене – земля, обіцяна Венері

Закінчивши московський поліграфічний технікум, Венера вступила до Львівської Політехніки. На четвертому курсі народила доньку. Захистивши диплом, поїхала до Криму. Там, на сході півострова, ліпилося до скель невеличке село, звідки під час війни вивезли до Середньої Азії її рідних.
Це була земля, обіцяна Венері її предками. Карт-Різа так багато розповідав правнучці про цей куточок Криму, що молода жінка могла, вийшовши з потяга, знайти дорогу до села наосліп.
Чегене – ось справжня його назва. Влада перейменувала село на Золоте, а місцеві жителі (серед яких кримських татар у середині вісімдесятих не було) звали його на свій лад – Чігіні.
Венері подобались усі три назви.

Спочатку жінку з маленькою донькою на руках бачили на березі моря – серед золотих скель, на каменях, зализаних хвилями до лиску; потім – в степу за селом: молодичка з крихітною донькою спали на розстеленій хустині, притиснувшись одна до одної. Коли ж вересневе сонце почало хилитися до вечірнього пругу і на обрії з’явились сіро-рожеві, схожі на «цепелінів» хмарки, синьоока красуня привела за ручку маленьку донечку в село.
-Це свята для нас земля, – казала мати. – Тут жили, Лінарочко, наші предки, і ми з тобою трохи поживемо, щоб вона запам’ятала нас...
Венера запитала у жінки, яка йшла їм назустріч:
-У кого можна зупинитися на кілька днів?
Селянка відвела молодичку з немовлям до нестарої ще Бобилки Карпівни, хворої на розсіяний склероз. Ту не було кому доглянути, тому нещасна постійно десь блукала. Виходила з дому, а повернутись не могла. Бачили її люди будь-де: на покинутому свинарнику за селом, у бухті, в яру, на залізничній станції…

Подивилась на біду хазяйки дому Венера та й пішла до голови сільради:
-Чому не шукаєте рідних Таї Карпівни?
Голова поцікавився:
-А ти хто така?
-Квартирантка. А в чому справа?
-Може, ти підла, а підлі – всі порочні. Може, ти порочна, а порочні – всі підлі… Може, в тебе план – звести Бобилку зі світу?..
-Все правильно ви кажете. І тому я хочу, щоб ви знайшли її рідних…
-Не знаю, не знаю, у такої молодички, як ти, і вади – солодкі, виплекані…
-Коли у вас місцеві вибори? – запитала Венера.
-Тобі навіщо?
-Балотуватимусь разом з вами на директора села…
-На голову сільради?..
-Саме так. Слідкуватиму, як ведеться підрахунок голосів.
-Пі-де-ра-ху-нок?.. Ось я і втратив пильність. Ось і я дочекався смаженого півня, а чи то – вареної курки на інтересне місце… Нема в тієї Карпівни нікого. Жалієш – так доглядай, а не ходи зі скаргами по інстанціях. Ти взагалі-то з чиїх будеш? Із адигів?
-Я – кримська татарка. Тут народилися мій прадід, дід, батько.
-І знаєш, де їхній дім?
-Знаю.
-Ага, ага, знаєш, то й добре. З поверненням додому. А я ось що… Я на тебе опікунство оформлю. Доглядай Бобилку.

Так залишились Венера з маленькою Лінарою в Чегене. Взимку Карпівна злягла, навесні поховали її...
Голова сільради запропонував:
-Переписуй дім на себе – маєш усі права.
Тільки-но Венера успадкувала майно, як отримала телеграму від однокурсниці: «Є місце викладача в одеському гідрометеорологічному інституті. Плюс кімната в студентському гуртожитку».
Мама з татом і Різа не захотіли жити в Чегене, тож запропонувала Венера переїхати до Криму своїй подрузі Айші. А скоро й інші одноплемінники потягнулися на Батьківщину. Якось приїхала Венера з донькою в гості до Чегене. А вранці до них з’явився аж із Нижньо-Заморська чоловік – краси небаченої. Був у траурі. Пояснив, що померла дружина. Люди нарадили поїхати до Чегене – ніби там живе жінка, яка читає Коран арабською.
Забрав красень Венеру додому – читати Коран за померлою. Ще двічі потім приїжджав за нею. А, повернувшись до Одеси, отримала жінка від Айши листа: «Коли б ти знала, як я страждала, коли він забирав тебе читати Коран!.. Як ревнувала його до тебе!.. Слава Аллаху, ти повернулась до Одеси… Я була на межі божевілля. Коли б він сказав мені: «Лягай в могилу», я б лягла та ще й сама закопалась… Але в тому потреби не виявилось – ми побрались. Пішла я, подруго, на трьох синів. Стала мачухою. Мабуть, ти мене вважаєш божевільною, але я щаслива. Ти тільки не помирай від заздрості…».
Чоловік з хлопцями переїхав до Айши в Чегене. Так з’явилися у Венери «родичі» в Криму.
Всього кілька місяців провели вони з донькою в приазовському селі, і саме тут збагнула жінка, що може жити без фізики і математики. Давню, міцну прив’язаність до грунтовних наук змінило одне непевне захоплення – література. Венера почала запоєм читати. А потім і сама взялась за письмо. Писала українською і перекладала рідною.






Глава дев’ятнадцята. Геть від Москви

Потяг уповільнив хід. За вікнами вагона рейки множилися і стрімко прорізали залізний шлях між закіптюженою та запорошеною призалізничною забудовою: прибували до Москви, «сталіци нашей родіни», про що не згаяв урочисто повідомити купейний динамік.
Широкий, як і вся країна, залізний шлях був щедро усіяний пляшками, битим склом, пакетами, напханими недоїдками та іншими знаками вітання або прощання з Москвою: таку мітку через вагонне вікно робив чи не кожен пасажир, і вона мала означати «і я тут був!»
Тим часом метушня з видобуванням з-під полиць валіз, наплічників та дамських сумочок трохи дратувала, та не могла завадити Микиті Пасльону й Олесеві Нечесі далі дивитися у вікно й перебирати імена художників, яких вони хотіли б побачити на виставці «Москва – Париж».
Нарешті застогнали гальма, і потяг зупинився. Вийшли на перон. Олесь, схожий більше на пацана-бешкетника, ніж на молодого чоловіка, ні з того, ні з сього прикликав носильника. Той хутенько підбіг, штовхаючи поперед себе гримучого возика. Нечеса теж не забарився з невинною посмішкою вигукнути:
-Привет от екатеринопетровских носильщиков!
Микита обімлів: зараз на веселий «привет» буде похмурий «ответ», можливо з мордобоєм, і поспішив вибачитися:
-Братан, извини, мой племяша дебил, вот привез его лечить в клинике Склифософского!
Від злості «братан» побуряковів, послав «долбаных хахлов» на три грайливі літери, сплюнув прямо на Нечесові черевики, і подався до іншого вагону. Злість передалася возику – торохтів, як навіжений – швидко і лайливо.

Москва зустріла ранковим смогом, витканим у сірій гамі автомобільними вихлопними газами. Із Курського вокзалу одразу поїхали до Кузнецького мосту, де мали переночувати в тісненькому притулку земляка Підорвана – маляра-нонконформіста і двірника за сумісництвом, який, не зважаючи на переконаність, що «не один из членов МОСХа не достоин члена Босха», дуже прагнув вступити до Московської організації спілки художників МОСХа), щоби поміняти хитке становище лімітчика на статус повноправного мешканця столиці.
Пообіймалися, почмокалися, почокалися пластмасовими чарочками зі «старкою», закусили пиріжками з «нігтями», тобто з хрящуватим лівером, купленими біля Курського вокзалу, нетерпляче, зате ввічливо оглянули останній нонконформістський набуток земляка й подалися без господаря майстерні (виставку оглянув уже двічі) до музею образотворчого мистецтва імені Пушкіна.
Зайняли місце в черзі, яка в півтора зміїних кільця охоплювала музей, трохи постояли, прислуховуючись до інтелектуальних рефлексій натовпу – «Я третий раз хочу увидить выставку – ах, какой тут Моранди!», «Да что там Моранди – «Парад любви Пикабии – это же просто машина времени!», «Фи, Мирабо, Пикабия, Моранди… а наших, руських –  Архипенка, Малевича, Кандинского не доганяете?»… і пішли в запримічену біля басейну «Москва» їдальню.
В їдальні витала суміш запашків пригорілого столярного клею, кислої капусти, пива, сосисок і ще якогось особливого, прілого смороду. Микита й Олесь вмостилися за столиком біля вікна з видом на басейн, уявили масштаб собору Спасителя, який колись стояв на місці сивого від пари басейну; навіть у тій парі Олесю привиділася храмина… Ретельно витерли ложки власними серветками, й зголодніло накинулися на «український», як було зазначено в меню, борщ. Після першого ковтка Олесь скривився, черпнув із тарілки ще раз і нюхнув те, що він щойно проковтнув:
-Ось звідки цей духман клею… Микито, це ж не борщ, це клейстер якийсь! – обурився, бридливо відсуваючи тарілку, і заходився колупатися у тушкованій капусті, зверху якої лежали дві синюваті сосиски. Згодившись, Микита кивнув головою і далі мовчки сьорбав те, що називалося українським борщем, бо голод не – тітка.
Їдальнею вешталися якісь опущені людці, від яких, виявилося, і ширилися прілі флюїди. Людці підсідали до недоїдків, залишених на столах, прямо з горла пивних пляшок допивали недопите. Олесь, вихований у родині начальника будівельного тресту, таке бачив уперше, тож не втримався здивовано запитати в старшого за віком та ще й пролетарського походження Микити:
-Що це за люди? Чому вони вилизують тарілки з недоїдками, як приблудні собаки?
-А вони і є приблудні, хоч і не пси. Це бомжі, якщо називати скорочено. Повністю ж – люди «без определенного места жительства». Тому їх не можна назвати москвичами. Адреса, за якою вони прописані – «Савєцкій Саюз». Ночують бомжі переважно на смітниках, в «трубах» підземних переходів, в підвалах та на вокзалах, – дав коротку, але вичерпну довідку Микита.
-А ота старенька, також бомж, чи як його сказати… бомжиха? – Олесь вказав на худеньку бабусю інтелігентного вигляду, в чистому, але дуже старомодному зношеному одязі. Вона стояла біля входу до зали і, видко, не наважувалася присісти до недоїдків.
Микита повернув голову, щоб ліпше розгледіти:
-Ні. Скоріше всього корінна москвичка, у якої є дах над головою, але чортма грошей на їжу…
Запала коротка мовчанка. По ній Олесь підвівся, купив ще порцію капусти з сосисками, чай, підійшов до старої, щось їй сказав. Потупила зір, потім підняла очі, кволо кивнула головою. Олесь підвів її до свого місця, всадив, присунув інший стілець і всівся сам.
-Прошу прощения, касатики… Дашкова, Лидия Петровна. - Я, конечно, не из тех знаменитых Дашкових, но тоже родилась дворянкой, представьте себе, еще в конце прошлого века… – слабкий, якийсь дитячий, ніби справді з дев’ятнадцятого століття, голос старенької згас. Нерішуче втупила очі в тарілку з наїдком, хоча виделку до рук не взяла.
-Та ви їжте, їжте, Лідіє Петрівно, – заохотив її Микита українською. Бабуся зацікавлено запитала:
-Вы с Украины? Пусть вас Бог хранит… – і переконано додала – Да, Бог Украину до сих пор хранит с горем пополам, но безбожная Москва, поди, ее все-таки похоронит, если украинцы не прислушаются к сказанному Хвыльовым: «Геть від Москви!» – і наколола виделкою сосиску.
Хлопці були заскочені несподіваною реплікою. Вражено дивилися на стареньку, яка їла, не піднімаючи очей. Їла, стримуючи принизливий поспіх, їла і думала про своє. Нарешті тарілка спорожніла. Лише відсьорбнувши чаю, Лідія Петрівна зреагувала на здивування Олеся та Микити:
-В двадцатые годы был у вас такой писатель – Мыкола Хвыльовый. Как и Маяковский, он застрелился. А услыхала я о нем на Соловках… – Допила чай, чепурненько обітерла губи носовичком, і сумно додала: – Но о Соловках, касатики, не расспрашивайте, ради Христа, – у сутінках печальних очей тьмяно зблиснули сльози. Носовичком доторкнулася до зморшок, підвелася і, красно подякувавши «касатикам», ще раз вибачилась і розпрощалася.
Про Хвильового Микита чув. Він раптом збагнув, чому йому так хотілося побачити виставку «Москва – Париж», яку на марші до «новой исторической общности» несподівано дозволив демонструвати ЦК. Між залізними лаштунками з’явилася щілина, крізь неї можна краєм ока побачити мізерний фрагмент «психологічної Європи» Хвильового.
Виходить, щоб самому собі сказати «геть від Москви!», Микита змушений їхати у ту ж таки Москву, де йому дивом уціліла престаріла московська дворянка нагадає «крамольний» заклик. Щось важливе зв’язувало Лідію Петрівну з Україною, скоріше, з українцями, але що – вічність про це мовчатиме.
-Дивна бабуся, правда ж? – зводячись зі стільця, не то зауважив, не то запитав Олесь.
-Дивніше те, що ми не знаємо, хто нам свій і де той свій може жити, – не зрозуміло для Олеся, якого більше цікавили Пікассо і Філонов, ніж хто кому свій, відповів Микита.
На виставці «психологічну Європу» Москви трохи не на половину уособлювали свої – Малевич, Кандинський, Архипенко, Татлін, Бурлюк, Олександр Шевченко, Синякова, Єрмілов, Родченко. Свої йшли на захід, а потрапили на схід: шлях, що звався «геть від Москви!», проліг через Москву. Божевілля якесь! Олесь чманів від побаченого і відчутого. Коли виходили з музею, він торкнув Микиту за рукав і винувато проказав:
-Аж тепер я зрозумів ту стареньку…

Наступного дня колеса потягу «Москва – Катеринопетровськ» настирливо вистукували заклинання: «геть-від-Мос-кви, геть-від-Мос-кви, геть-від-Мос-кви…»






Глава двадцята. Глибоко фіолетова історія, що відбулась в храмині малювальної науки…

Біблійна версія одухотвореної глини Олеся Нечесу, майже атеїста, інтригувала давно, а з пір недавніх активно закликала до творчих роздумів. Жваво уявляв Деміурга за роботою і зауважував, що все, створене його руками, мало форми розкішно округлі й безмежно розкуті. Жодних прямих ліній, кутів, граней, рівно відполірованих площин і таке інше, що нагадувало б Евклідову, Піфагорову та інші, сучасніші геометрії. У зв’язку з цим жодних стовідсоткових повторів-схожостей в антропологічних, зоологічних, ботанічних, мінеральних (і таке інше) формах природи. Тому-то, засвоївши в інституті теорію, в якій «кубик» проголошувався основою формоутворення, по закінченню навчання вирішив до формоутворення підходити згідно Деміургової натурфілософії, що, звичайно ж, руйнувало підмурки його особистого атеїзму.
Натхнення Олесь проголосив геть позбутим прямолінійності та структурного кубізму, і це змусило його уважніше приглядатися до далеко не прямолінійних вибухів національного штиху в імперсональній народній образотворчості.
З багажем інститутської виучки та ледь визріваючого в надрах кучерявої, а від того неспокійної душі, бунту проти усталеного сприйняття форм у мистецтві, Олесь прийшов викладати в катеринопетровське художнє училище зі сподіванням створити власну художню школу. Овва…
Ледь упрягшись у викладацького плуга і не встигнувши натерти лямками худенькі рамена, Олесь мав несподівану неприємність від свого студента-першокурсника, захопленого музикою англійського рок-гурту «Дип Парил» (що в перекладі на українську значить – «Глибоко пурпурові»). Юнак, безглуздо протестуючи проти вихолощених елліністичних форм гіпсовій копії «Хлопчика з гусаком» Боеффа розмалював фіолетовою (а чи то пурпуровою) аквареллю хлопчикову цюцюрку, а заодне і дзьоб гусака.
Під час цього святотатського перформансу його спіймав за руку (в прямому сенсі!) завуч. Студента негайно виключили з училища, а Нечесі довелося вислуховувати докори колег на педраді.
Найбільше дісталося від парторга, викладача історії КПРС Івана Петровича Суслікова, котрого студенти називали Капшом за те, що колись на загальних зборах училища він замість обіцянки за кошти профспілкового і (можливо…) партійного комітетів змонтувати кашпо, побіцяв «в калидорах нашего заведения, дабы светлее было и красивше – повесить капшо».
Капшо відірвався, що називається, по повній партійній програмі:
- Уважаемые коллеги! Моральный облик наших воспитанников целиком зависит от нас, педагогов, от нашей принципиальности и эстетических воззрений. Я понимаю, что товарищ Нечеса – начинающий педагог, однако это не снимает с него ответственности: он должен был пояснить студентам, что красить интимные места гипсовых людей некрасиво, стыдно и преступно. …С  другой стороны, атмосфера училища не совсем благоприятна для воспитания хорошего вкуса нашего юношества. Ну скажите пожалуйста, зачем в калидорах, где висят такие красивые капшо…– педрада поперхнулася сміхом і Сусліков поспіхом відкоректував останнє слово – ставить голых, хоть и гипсовых, людей? Кстати, надо в обкоме партии поинтересоваться, кто позволил в училище малевать живых голых людей? Да такое, с позволения сказать, малевание кого угодно морально и эстетично разложит!
Педколектив, вражений наповал критикою парторга, пару хвилин самозаглиблено мовчав. Тишу урвав нестримний сміх Нечеси, з якого критика благополучно стекла, як з Боеффого гуся – фіолетова акварель. Педагоги, за виключенням кількох партійців, солідарно глянули на Олеся, і також розреготалися. Сусліков знітився, покинув високу трибуну педради, і, густо ображений, мовчки вийшов з приміщення.
За пару тижнів в училищі раптово з’явилася комісія з обкому партії. Комісія вибирала саме ті навчальні майстерні, на дверях яких висіли таблички «Оголена натура», що означало – стороннім вхід заборонено. Голова комісії, довгов’яза губата блондинка років сорока п’яти, рішуче смикала за дверну ручку і партійний натовп вторгався у майстерню, щоб запротоколювати факт «рисования совершенно обнаженных женщин и почти обнаженных мужчин, что, конечно же, граничит с порнографией».

Невідомо чим би закінчилася ця «порнографічна» історія, якби про неї не довідався один із київських класиків образотворчого соцреалізму, вхожий у республіканське ЦК компартії в якості експерта і консультанта з питань мистецтва. На прикладах класичної художньої освіти він успішно довів членам ЦК законність і моральність малювання оголеної натури студентами художніх навчальних закладів і цим назавжди урочисто засвітив зелене світло «малюванню голих» в катеринопетровському художньому училищі
Але й без оголеної натури те, що відбувалося за дверима навчальних майстерень, завжди інтригувало і насторожувало начальство (не лише партійне) училища. Олесь мав погану звичку під час занять в мажорних тонах розповідати студентам про загниваюче мистецтво протухлого капіталізму, даючи при цьому хвалебні оцінки абстракціоністам, авангардистам та іншій буржуазній наволочі від «А» до «Я». За підслухуванням крамольних імпровізованих лекцій Нечеси (з показом репродукцій) кілька разів біля дверей його майстерні колеги-викладачі заставали завуча. Той, відчувши що його засікли за вухоприкладанням, різко відходив від дверей і спрямовував філософськи загострений погляд у давно немите вікно. Наслідком чуйних прослуховувань і турботи про «обліко моралє» викладача Нечеси було елегантне витіснення (не без допомоги «контори глибокого буріння») з храмини малювальної науки у виробничий цех художньо-оформлювального комбінату.






Глава двадцять перша. Над священними пагорбами

Рубікон перейдено. Гамлетівське питання успішно знайшло безальтернативну відповідь. Жора Вітряк почав важке сходження до солідного дорослого щастя. Відкинувши геть ідею смерті, принаймні ранньої – від власних рук, він готовий був погодитися з тим, що щастя – це несіння свого хреста на свою сакральну вершину. Він прийняв глобальну ідею Ісуса Христа, проте завжди дивувався невмінню і небажанню Сина Людського при нагоді скористатися чужими плечами.
Передусім Жора мав підкорити круті священні пагорби Києва і з вершин тих пагорбів показати бодай у кишені смачну дулю настирливій і зразковій катеринопетровському Конторі Глибокого Буріння – надто нестерпною була нахабна вимогливість «контори» ракетного мегаполісу, хоча і не надто мученицькою для Жори виявилася місія стукача… (Втім, краще було б насувати дуль усій конторі).
Усі шляхи ведуть до Риму – до вічного міста фанфар і нев’янучих лаврових вінків. Але туди жоден шлях Жору не привів би, бо всі вони обривалися за непрохідним «бугром». До Києва ж, як відомо, веде язик. Проте Жорин філологічно підкований язик не зміг одразу доперти господаря  до київських пагорбів, а вивів на шлях нудного вчителювання в селі на відстані 70 км від столиці. Жора навіть злегка почувався політвигнанцем, бо таке почування асоціювалося з долею тамтешньої вчительки фізики, якій у шістдесятих із заполярного заслання не дозволили повернутися до Києва, тож вона і пустила коріння у селі N.
Пускати коріння у селі Жора не мав аж ніякого наміру. Весь вільний час пропадав у Києві: протоптував стежки до редакцій, у кав’ярнях Хрещатика знайомився з письменниками і просто потрібними людьми, які бодай якимось боком посприяли б сходженню на омріяні пагорби.
Найпродуктивнішим виявилося знайомство з опальними поетами «Київської школи» – тернистий досвід входження в літературу виховав у них уважність і чуйність до здібних україномовних початківців із периферії, особливо – східної. Опальні презентували Жорині рукописи класикам, класики схвалили, редакції почали публікувати чималі добірки творів – одним словом, крига з пагорбів швидко рушила, звільняючи Жорі дорогу до вершин. Проте і без криги дорога була хоч і не всуціль слизькою, але багатотрудною, з баюрами та латками багна…
Перша видана Жорою збірочка віршів із передмовою одного з українських радянських класиків фурор не зчинила, проте її помітили й гідно оцінили опартійнені українофіли: поет Жора Вітряк на певний час став символом пост-постшістдесятницької езопової мови й розгонистого необароко, яке під химерними випуклостями та вгнутостями поетичної форми таїло досі не розгадані літературознавцями фігури та підтексти. Жору прийняли до Спілки письменників СРСР, запросили на роботу редактором до поважного комсомольського видавництво, яке до того ж надало йому омріяну кімнату з тимчасовою пропискою у «малосімейці». Воістину, сходження почалося!
Дещо втомленому, але натхненному Жорі символічним здавалося те, що ці події його життя чудесним чином співпали з монументальним сходженням на Печерські пагорби грандіозної постаті, яка символізувала «родіну-мать». Із вікна щойно заселеної «малосімейки» екзальтований Жора кілька днів підряд спостерігав сюрреалістичну картину транспортування на гуркітливих тягачах гіпертрофовано-монументальних фрагментів неіржавіючої жінки: на рівні третього поверху, де жив Жора, повільно пропливали то лискучі груди, що нагадували розмірами церковні бані, то задрапіровані стегна величиною з тунелі метрополітену, то нарешті голову, яку міг бачити казковий витязь Руслан і не збагнути, що вона жіноча…
Це виглядало як химерний віщий сон, тож зовсім незабобонний Жора зробив виняток із життєвих правил і визнав «родіну-мать» за свою могутню покровительку, принаймні на час, поки був комуністом.
Кожного разу, коли в поле його зору траплялася велична постать патронеси із атеїстично занесеним над Києво-Печерською лаврою мечем, Жора трепетав від зоряного вилиску леза і щита. Підсвідомість невідворотно і потужно чинила тиск на свідомість: Жору жахала думка про те, що образ «баби» з геральдикою компетентних органів не що інше, як алегорія ЧК, яка поставлена на священних пагорбах для вічного нагадування про те, хто справжній хазяїн нагнутої в «аркодужне перевисання» справжньої, не вертикальної батьківщини…
А комуністом став Вітряк від гострого відчуття, що київський вітерець для розгону і веселого лопотіння поетичних крил необхідно спонукати до підсилення – солідний поет заслуговує на солідну посаду й повноцінні квартиру та постійну прописку, але без членства в КПСС вітерець не виростав у мукомольний вітер. Формальності – ліміт на кандидатів у члени для інтелігентів – легко усунув комсомол, якому належало видавництво, і Жора в іпостасі Георгія Григоровича згодом отримав усе сповна, і навіть більше – одружився на значно молодшій, винятково красивій поетці.
Доросле повноцінне щастя нарешті, проте тимчасово, здибало Жору, піднесло над золотими банями Києва, над урвищами загадкового Подолу, де інколи з підлітковим ентузіазмом на смітниках і руйновищах збирав дрібні побутові залишки гончарських, бондарських та кожум’яцьких завулків, над морем, що котило хвилі під спілчансько-письменницький (колись – Волошинський…) будинок у Планерському-Коктебелі, над мудаками-графоманами Катеринопетровська, над затухаючою пам’яттю про Терпсихору…
Пам'ять затухала, та не обвуглювалася. Жора не сумнівався у тому, що кохає дружину, але коли вранці голився, дзеркало малювало його портрет із тоненьким шрамом на щоці, шрам навіював згадки про недосяжну балерину, яку – і тут теж не було сумніву – ще й досі Жора жадав понад усе… понад усіх жінок на світі. Однак, згубивши себе (ще й досі за відмову від суїциду водночас неймовірно сильно зневажав і поважав загадкове єство своє…), згубив би й химерне, нездійсненне, астральне кохання, і ніколи б не довідався, що кохання до дружини дрібне, як цирковий карлик.






Глава двадцять друга. У Корнія, біля груші…

Весняна катеринопетровська «рухівська» революція, про необхідність якої з півроку тому ніхто навіть не натякав, молодою травою проросла на березневому городі садиби останнього махновця Корнія Максимовича Головка.
Город ще набухав зимною, рипучою вологою, а Дніпром, над яким на белебні біліла мазанка діда Корнія, пливли сірі гуси крижин. Виразніше весна буяла у збуджених очах законспірованих організаторів і делегатів установчої конференції народного руху, таємно делегованих в обласний центр стихійними бунтівниками деяких райцентрів і кількох районів «губернського» міста.
До дворища Корнія Максимовича делегати діставалися поодинці, потайки, періодично озираючись навсібіч, аби не зірвати садибного початку революції: передбачалося, що чекісти, як їм і належало, були «на чеку», хоча  (хотілося думати!)  не здогадувалися, що найсерйозніша політична опозиція владі  «на родінє ракєт і сєкрєтарєй ЦК» може виникнути під старою, як і сам дід Корній, грушею, що дичкою виросла на махновському  дворищі.
Над садибою кричали перші птиці, що наважилися повернутися з теплих країв до ще холодних рідних гніздищ, і цей здивований крик підігрівав слух делегатів, готових вислухати ультрареволюційні промови своїх провідників…
Микита Паслін до двору Головка був делегований Лямурською революційно налаштованою громадою, яка за два тижні до установчої конференції під виглядом зборів колективу секції любителів зимового плавання зібралась на ще задубілому від скрижанілого снігу пляжику прирічкового висілку. 
Треба сказати, фальшиві «моржі» до біса намерзлися, поки визначились із делегатом, а коли все ж обрали «художника Микиту»,  постановили, що він, якому пощастило від Лямуру починати рухівську революцію в Катеринопетровську, має виставити усім по сто грамів «революційних» у найближчій від пляжу забігайлівці. Довелося розкошелитися, хоча Микита принципово був проти того, щоб розпочинати гарну справу з окопних звичаїв.
З дідом Корнієм, який до Махна потрапив ще підлітком, а після   відсидки за «махновщину» лоцманував на порогах і бригадирував у рибальській артілі, Микита познайомився торік… на книжковому тічку. Колишній юний махновець із церковно-приходською освітою був пристрасним любителем книжкових раритетів, на оглядини яких із власної книжкової колекції і запросив Микиту. З того часу кілька разів довелося побувати на садибі ще до того, як вона на установчий період стала штабом катеринопетровскої революції.
Тож, дідів пес Бомбик очікувано привітно замахав хвостом і заблистів гнідими очима, коли  захеканий Микита (бо запізнювався) рипнув хвірткою. Здалеку – садиба була вузька, але довга –  побачив натовп людей під грушею на межі двору і городу, підкинув Бомбику пакуночок із кістками, та й  поспішив приєднатися – «революція» у дворі Максимовича розпочалася.
Микиту цікавило, що за люди  започатковували ту довгоочікувану і водночас зовсім несподівану національну революцію на млявих, хоча й козацьких, теренах Катеринопетровщини. Побачив Корнія Максимовича, просунувся до нього і мовчки потиснув шкарубку долоню.
Під чорним ажуром грушевої крони зібралося  близько трьох десятків людей, які,  інколи вставляючи свої «п’ять копійок», активно слухали промовців. Микита менше прислухався, а більше споглядав. Пафос риторики революціонерів, справді зворушливий, все ж таки зовсім не дорівнював романтичному пафосу «Свободи на барикадах» Ежена Делакруа.  Втім мальовничими були промовці: переважно інтелігентські типажі, зовнішній вигляд яких винятково гармонійно відповідав політичним уподобанням ораторів.
Від картавого україномовного сіоніста, який дещо карикатурно нагадував Троцького, ораторську естафету перехопив «истинно русский», з рисами геть виродженого малороса, представник  білогвардійського «Народно-трудового союза». Його ж за рукав шкіряної куртки, не даючи ефектно закінчити промову, відтягнув самозваний  «оунівець»… Запальні, проте, як здалося Микиті,  нікчемні дебати припинив чолов’яга, що скидався на якогось  опального інструктора райкому КПРС – він досить переконливо закликав  усіх не сваритися, бо революційний успіх майбутнього Народного Руху України залежить виключно від щільності його лав…
Коротеньку промову виголосив і Корній Максимович – Микиті вона запам’яталася майже дослівно. Вийшов до серцевини кола, обвів всіх уважним, хоч і підсліпуватим поглядом, убік кахикнув і сказав таке:
              «“Дітки,  не знаю, чи всі ви в курсі, що я  останній живий махновець. Так от, серед махновців теж вистачало  і хохлів, і малоросів, і жидів, і євреїв, і кацапів, і москалів. Малувато лише було  в к р а ї н ц і в (наголосив останнє слово).  Може, в цьому і крилася поразка махновського руху… І зараз  бачу – серед вас  у к р а ї н ц і в  бракує, бо хоч і виголошується більшість промов українською, та замало в них козацького духу».
                Зробив паузу, бо мав потребу врочисто висякатися у картатий носовичок. Удовольнив потребу гідно та без поспіху, і продовжив:
   «Тому пропоную утворити не Народний Рух України, а Український Народний Рух, основою якого хай би став отой самий дух козацький. І нехай би  той дух об’єднав усіх сущих в Україні українців з  росіянами,  євреями, татарами, поляками, з іншими людьми іншої, ніж наша, крові ... адже ж і на Січі були всі названі, об’єднані Духом православним, тобто українським. Та з тими, хто захоче пристати до Українського Руху і  Духу, слід би  побалакати характерникам, аби ніякої вошви кадебістської не запустити у  той Рух-Дух, бо вона такого «тифу» наробить, що хай йому грець…»
Делегати схвально загуділи, дехто форсовано захлопав у долоні, але в резолюцію зборів дідову пропозицію щодо українського народного руху-духу так і не записали: мовляв, у Києві письменники назвали майбутню революцію НРУ, то хай уже воно так і залишиться, бо,  не дай Боже, ті видатні письменники подумають, що ми ось тут, у Катеринопетровську, вважаємо себе розумнішими за них. Корній Максимович не образився, лише скрушно зітхнув, повернувся до Микити, який стояв поруч, і прошепотів йому на вухо: «Хотів би я помилитися, та здається мені, що погано ми конспірувалися: серед делегатів щонайменше півдесятка стукачів…»

Овва,  Корній Максимович не помилявся. Справді, КДБ ретельно,  з далеким прицілом інфікувало Рух політичним педикульозом,  У цьому Микита переконався уже найближчого «свята міста», затіяного комуністами саме у день, коли «афганці» поминали загиблих побратимів.
Напередодні піонери пов’язали на металеві підсвічники монумента жертвам афганської війни свої червоні краватки, а вночі їх підпалили «дяді» з КДБ (імітували міні-підпал «рейхстагу»). Серед «афганців» же кадебісти посіяли чутку, нібито краватки підпалили рухівці.
Тож, у «день міста» вояки-«інтернаціоналісти» вирішили жорстоко помститися. Стукачі, бігме як воші, вживлені в рухівський організм, інформували їх про те, де і коли мають зібратися рухівці. Останні ж скористалися чудовою нагодою поагітувати міщан за українську незалежність у самому центрі Катеринопетровська і  втрапили в халепу: ураганом на  купку агітаторів налетіли молодики у камуфляжних строях і, – не всіх підряд, а вибірково, тих, на кого вказували жінка й чоловік, яких часто можна було бачити на рухівських пікетах та мітингах, –  жорстоко  побили.
Дісталося і Микиті: коли він оборонив збитого з ніг чоловіка, Микиті ззаду  накинули на шию зірваний із древка жовто-синій прапор і почали душити. Ще б трохи і задушили б...  Коли ж дивом вирвався, «афганець» монголоїдної зовнішності почав лупити його армійським паском, бляшкою вибив два зуби, розсік шкіру під лівим оком і залишив сині відмітини по всьому тілі…
Побиття не відстрахало. Навпаки, той день Микиті нагадав про те, що справжні революції бувають із куди більшими жертвами.











ЧАСТИНА ІІ. РАТАТУЙСТВО МОЛОДОСТІ






Глава перша. Час і нора

Від центрального проспекту ім. Папи Карла вулиця вела вгору – до старих обшарпаних малоповерхових будинків, над якими простягали свої трагічні осінні руки акації. У напівпідвалі одного з будинків знаходилася «нора», тобто майстерня Олеся Нечеси. Повільно, з ностальгією вкотре розглядаючи на фасадах уцілілі фрагменти провінційного модерну, Микита й Олесь підіймалися до «нори» і несподівано запримітили на будинку для престарілих похнюплений кумач із траурною стрічкою.
-Чи не Брежнєв помер? – чи то жартома, чи то всерйоз запитав Олесь.
-І чого б це Брежнєву помирати в катеринопетровській богодільні? – в тон Олесеві відповів Микита. – Мабуть, Богу душу віддав батько якогось із секретарів обкому.
Далі проходили повз венеричний диспансер, на балконі якого також похилено нудився прапор із чорною стрічкою.
-Виходить, що і тут якийсь іменитий пацієнт скінчався? – здивувався Олесь. Микита пересмикнув плечима і вголос подумав:
-Може, й справді «видающійся чєлавєк нашей епохі» видав свій останній указ – довго жити…
З цими грішними сподіваннями і зайшли до «нори». Запалили газову форсунку, закип’ятили чаю. Не встигли розколотити цукор у склянках, як настирливо задзявкотів вхідний дзвінок. Микита відчинив двері – ввійшов сусід, весільний і садово-парковий фотограф. Сиплим голосом, заледве зрозуміло (був інвалідом, дихав через рурку, вставлену під борлаком), з перелякано-радісним блиском в очах повідомив:
-Брежнєв помер!
-Та ти що? Хіба це можливо? Але якщо й можливо, то не дуже побивайся, Льово, він житиме в наших печінках…– відреагував на сказане Микита і тут же пошкодував: а раптом Льова – стукач?
Відчувши Микитин настрій, Льова зреагував жартом:
-У ваших печінках. У Льовиній же печінці ожила рожева надія опинитися в Ізраїлі та позбутися в тамтешніх лікарнях трубки в горлі, аби на повні груди дихнути озоном Сіону.
-Боюся, що твоя рожева мрія може стати фіолетовою, бо дорогому Леоніду Іллічу швидко знайдуть гідну заміну…
З глибини майстерні відгукнувся Олесь:
-Не слухай його, Льово. Владу нарешті візьме до своїх трудящих рук совєтський народ, і тими руками євреям простеле скатертиною доріжку аж до землі обітованої.
Здається, Льова не дуже образився, але плюнув таки, та ще й мовив російською – аби дошкулити:
-Тьфу на тебя, сатір казланогій! – і зачинив за собою двері.

Народну владу взяв у свої всенародні руки Юрій Володимирович Андропов. Художницька натура Олеся відчула, що на її чутливій шиї затягується ошийник, і змушена була пристосовуватися до умов тотального народного контролю над усіма народними вільностями.
Вдень у лазню доводилося ходити, прихопивши про всяк випадок синій халат банщика, а в кіно – червону пов’язку народного дружинника, бо міліція саме у цих культурно-комунальних закладах відловлювала народних прогульників і дармоїдів. До майстерні серед білого дня зачастили «мистецтвознавці в штатському», тож, кіно та баня рятували від їхніх візитів чемності. З друзями і знайомими домовився про три короткі й довгий дзвінок вхідних дверей до майстерні.
У нутрощі софи часів розквіту сталінізму, яка, на думку Олеся, мала викликати повагу в «мистецтвознавців» і цим забезпечувати імунітет недоторканості, було заховано куплені на Полтавщині сільські іконки, фотокопію паризького видання Платонівського «Чевенгуру» і серію Нечесівських невеличких інтерпретацій образу козака Мамая.
Андроповщина надихала. Кортіло малювати щось таке, у чому б душею була свобода. Мамай же був утіленням цієї душі – ліпшим, ніж «Свобода на барикадах» геніального Делакруа. Олесь поступово відходив від манірної «філоновщини» і відчував, що ось-ось надибає свій творчий пульс, оживаючи від академічних заморочок. Розмови з Микитою, Микитині твори, суголосні народному малярству, виявилося, ефективніше підіймають цілину його свідомості, ніж тухлий соцреалізм професорів і зелений авангардизм однокурсників.
Присунувши мольберт ближче до вікна, що лише наполовину виглядало над тротуаром, Олесь малював «Самарського Мамая». Дратувало човгання ніг за вікном, проте інколи, коли заклично цокотіли тоненькі підбори, відривав погляд від полотна і споглядав ніжки жінок, вгорі м’яко списані звабливими сутінками споду суконь.






Глава друга. Перший «бублик»

В один із вихідних пізньої осені Іван Івашко повіз свого однокурсника Луку на «сходняк» – місце на одній зі станцій одеської трамвайної лінії  Великий Фонтан, де відбувалась нелегальна торгівля платівками.

Дорогою Іван намагався «навернути» приятеля у свою віру:
-Рок – це протест проти узаконеної брехні, – розсипався він євангельськими віршами. – Це порятунок від безуму життя…
-Якого життя? – вимагав уточнення Лука.
-Там – тамтешнього, тут – тутешнього,.. – ухилявся від прямої відповіді Іван.
-У дитинстві я думав – що рок – це зла доля…
-У дитинстві я думав, що долі злої не буває. А потім прочитав Тараса Шевченка «Доле, де ти?» і перестав вірити у торжество комунізму. Тепер я люблю Творення!
-Тобто, арт-рок групу «Дженезіс», – уточнив Лука.
-Правильно. Сьогодні ми напитуємо її альбом «Теля на асфальті».
-А також «бублик» «Ніч просвітлена» Арнольда Шенберга, – додав Лука.
-Перебір! – розреготався Іван. – Класичні твори записують на платівках, а рок, джаз, французький шансон, бардівську пісню і особисто пісні Магомаєва а Талькова – на «бубликах».
-А інше?
-Інше нас не цікавить, – відрізав Іван.
-А Вертинський? – не вгамовувався Лука.
-Це – класика. … Все, ми на місці.

Хлопці з діловитим виглядом обходили «сходняк». Раптом почули лемент:
-«Бубличок»! Купіть «бубличок»… Іване! Містере «Дженезіс», ти оглух?
Друзі зупинились. До них важким підтюпцем (як бик з гори) сунув молодик.
-Зараз я тебе познайомлю з Льончиком Медуницею, – сказав Іван. – Мій приятель – фарцовник. За сумісництвом – адміністратор Музкомедії…
Хлопці познайомилися, й Іван перейшов до справи:
-Льончику, нас цікавлять «Теля на асфальті» і «Ніч просвітлена».
-«Теля» тільки-но увела красуня східного типу у шапці із чорно-бурої лисиці.
-За скільки віддав?
-Сто ре.
-Торгувалась?
-Ні.
-А що з «Ніччю…»?
-Є. Оркестр Віденської опери.
-Скільки?
-Двадцять карбованців.
-Це ж класика! У Москві ти купуєш таку платівку за трояк. Май Бога в животі!
Обличчя Льончика набуло сумирності.
-Маю. Але мушу ще годувати нікотинове чудовисько (ти ж знаєш, воно вимагає «Мальборо») і кілька сотень аскарид…
-Тоді не бризкай слиною, паршивцю!
-Я купую Шенберга, – заявив Лука.
Розрахувалися. Іван поцікавився:
-У кого ще є «Теля…»?
-У мене.
-Та ладно!..
Льончик дістав «бублика»:
-Сто десять...
-Чому так мало?.. – удавано здивувався Іван.
-Добре, сто двадцять!
Іван позадкував:
-Добре, за сто десять беремо.
-Е ні, сто сорок – хороша ціна.
Раптом вони почули жіночий голос:
-Хлопці, я щойно купила у цього молодика «Теля…» за сто. Хочете викупити його в мене? Рок – сто!
-Забирайте за сто в мене, – здався Льончик.
-Добре, – одразу ж погодився Іван. – І всім кава за твій рахунок.

-Леді, – звернувся Іван до молодиці у шапці із чорно-бурої лисиці, яка щойно допомогла їм з Лукою купити «бублик» за сотню, – випийте з нами кави.
-Вип’ю. Мене звуть Венерою. Я викладаю теоретичну механіку в одному з одеських вузів.
-В якому? – уточнив Іван.
-В гідрометеорологічному.
-Тоді скажіть, як вас по батькові…
-Магометівна. А в чому справа?
-Ми – студенти цього вузу…

Четвірко молодих людей перезнайомились і попрямували Великим Фонтаном. Венера тримала під руку Луку (швидко підмерзало і ставало небезпечно рухатися на підборах).
-Луко, – запитала жінка, – ти щось купив сьогодні?
-«Ніч просвітлену» Шенберга… Це не «бублик», а платівка.
-Зрозуміло – це ж класика. …Любиш ніч? Взагалі…
-Більше люблю сонце. Знаєте яке воно в Карпатах! Таке – як Бог! Грає у золоту трубу… Шумує на своїм високім престолі. Щодня встає й рухається! Благословляє нас своєю ласкою. Головне – не заспати його вранці. Наші вуйки забороняють жінкам мести хати до сходу – щоб ті не вимели й слідів сонця з хати…
-Кримсько-татарською сонце – «кунеш».
-О, є такий узбецький ансамбль «Гюнеш»…
-Так. В ньому грає мій брат Різа. Для нього я й купую «бублики» на цьому «сходняку». Для нього і його товаришів.
-А як буде вашою мовою «товариш»?
-Аркадаш.
Лука засміявся.
-У нас є товариш. Одесит – Аркадій. В нашій групі навчається. Я зватиму його Аркадашем.
-Луко, розкажи мені ще про Карпати…
-Літні чи зимові?
-Давай – про літні.
Лука на мить замовк, а потім його «прорвало»:
-Як зозуля затвердне – то вже літо! На Черемоші нявки відбувають свої зузи-танці. Над ожиною пурхають птушки – мухоловки. Горобці вовтузяться у пилюці. А то раптом – ніби по команді – акуратним вихором злітають (не торкнувшись одне одно) й за мить розсідаються по штахетинах – ніякої штовханини ніби у кожного – свій абонемент... Перед грозою з півночі на південь галасливою ріденькою хмарою проносяться зграї ворон: перші рвуть килями повітря, останні гребуть крилами, долаючи зсуви вітрів… О, а нещодавно до нас у Коломию пелікан залетів. Оселився на ручаї. Усю рибу вилапав, а тепер його селяни годують. …Венеро Магометівно, так ви у нас будете викладати?..
-Буду. На другому курсі.






Глава третя. Вибір

Тричі просигналив дзвінок, і Олесь, невдоволений втручанням у натхнення неочікуваного гостя, пішов відчиняти двері. На порозі стояв завжди нашорошений, а нині ще й чимось сильно стурбований Тихін Кудряшов, мовчки простягнувши руку для потиску. Олесь втягнув Тихона у коридорчик.
-Чим заклопотаний, Тишко? Невже знову з пляшкою прийшов? – друге запитання Олесь ставив традиційно іронічно, позаяк Тихін із пляшкою ніколи не приходив. Кудряшов зігнорував підступне запитання, ризикуючи вбратися у побілку, спритно ковзнув між Олесем і стінкою вузького коридорчика, пройшов до столу і на Олесів подив виставив літрову банку маринованих бобів, ковбасу-«варенку», батон і «кацапа з палкою» – так називали «Стрілецьку» гірку настойку, на пляшках якої були наліплені етикетки із зображенням озброєного «сєкірой» стрільця часів царя Петра Першого.
-Ти мене дістав пляшкою, а КДБ сьогодні аж до гланд дістало пропозицією. – Тихін обережно вмостився на клишоногого стільця, поклав долоні на стіл і почав їх розглядати так, ніби прощався з пальцями.
Протираючи газетою чарки, Олесь зауважив:
-Так, Тишко, «мистецтвознавці в штатському» ще й не погані хірурги – гланди через очко можуть вирвати.
-Жартуєш… а мені не до жартів, – Тихін припинив прощатися з пальцями, заходився відкорковувати пляшку. – На кафедру приходив підполковник із «контори» і в присутності завідувача запропонував штатну посаду в обласному КДБ з підвищенням чину офіцера запасу. Я відмовився, посилаючись на те, що вирішив присвятити себе марксистсько-ленінській науці. Підполковник здивувався і наголосив на великій честі працювати в органах безпеки, а ще на тому, що відмова від такої честі може суттєво вплинути на мої успіхи в науковому комунізмі, та й взагалі на роботу в інституті, тож пропонував мені гарно подумати. Ось і думаю…
Олесеві ніяк не хотілося мати «своїх людей» у «конторі», тому Тихонове думання передалося і йому. Тишко налив у чарки, кволо підняв свою і так само кволо виголосив тост:
-Щоб вони здохли…
Легко погодившись із тостом, Олесь почаркувався. Випили. Настойка була не просто гіркою – гіркішою за собаче життя. Закусили. Виплюнувши черговий консервований реп’ях, що траплялися в банці з бобами, Олесь пожвавішав – реп’яхи нагадали йому про старий стадіон «Металург», де за трибунами буяли ці нав’язливі рослини.
-Тишко, є вихід. На стадіоні «Металург» директорує мій сусід. Нещодавно прохав мене підшукати для нього художника-оформлювача. Пошли до батька лисого марксизм-ленінізм разом із однойменною кафедрою, і ставай художником.
Можливою метаморфозою Тихін був не менше заскочений, ніж перспективою стати кадровим службистом.
-Ти що, з глузду з’їхав?
-Серйозно! Стадіон зачуханий, змагання там майже не проводяться, тож роботи мало. Шрифтову роботу навчу тебе виконувати під трафарет, а плакати чи панно я малюватиму, а ти зафарбовуватимеш площини. Окей? Остап Бендер погодився б, не замислюючись.
Тихін налив у чарку, проковтнув налите, як алкаш зі стажем, скривився і скривленим ротом довго бурмотів – озвучував філософію свого становища:
-За шість років по закінченні університету я учителював у сільській школі, був третім секретарем райкому комсомолу, викладачем кафедри наукового комунізму і нарешті опинився на цікавому роздоріжжі: маю стати або чекістом, або плакатистом. Бути художником від слова «худо», ще й плакатистом від «плакать» – це хоч і занадто, але ліпше, ніж чекістським чоботом наступати на довгі язики таких, як ти, та й на свою власну душу… Згода, влаштовуй «товарищем Бендером». Остап мав єдине покликання – поета, і це допомагало йому ставати ким завгодно. Врешті, моє покликання таке ж… Влаштовуй, але командувати парадом будемо разом.

Величезна майстерня над центральною трибуною стадіону з містичним краєвидом за семи вікнами, що виходили не на футбольне поле, а на залишки старовинного міського цвинтаря, на частині якого був споруджений стадіон, надихала Тишка почуватися в двох іпостасях: художника-містифікатора й поета-нонконформіста. Ці упосліджені апартаменти доби розквіту сталінського класицизму навіювали стан оманливого спокою і вічності. З вікон погляд невидимим янголом опускався на замшілі поруйновані надгробки, біля яких пощипувало травку гроно білих козенят; Тишко, переодягнений у дзюдоїстські шати, видані директором замість робочої спецівки, дозволяв собі затяжні медитації біля одного вікна, потім, якщо ніхто не тривожив, переходив до іншого.
В повітрі за шибками метушливо роїлися ластівки, які у верхніх ріжках вікон наліпили цілу колонію гнізд, сонце мережило химерні орнаменти тіней від напівпрозорих дерев і життя здавалося гідним того, щоб жити. І цього досить. І ніякого клопоту з антирадянщиною та націоналізмом, із мілітарним та промисловим шпигунством – одним словом, ніяких підступів ЦРУ і світового імперіалізму, які б мав викривати, розслідувати й протоколювати в апартаментах із всевидющими вікнами, що мов рентгенівські апарати сканують черепні коробки мешканців та гостей міста. А головне – тут чудово пишуться поезії, і саме вони, поезії Тихона Кудряшова, увічнять ім’я автора…
Сьогодні за його спиною Олесь малював панно із життєрадісними комсомольцями-фізкультурниками, а він, як і домовлялися, зафарбовував площини. Тож, Тишко змушений був покинути вікно і повернутися до роботи. Вмочив флейц у синє і бездумно продовжив ялозити ділянки полотна між постатями. Ділянки перетворювалися на шматки радісного неба. Запах лляної олії навіював щось імпресіоністичне, на стелажі за банками з фарбою стояла пляшка горілки (інколи за шефську допомогу Тишко не скупився виставити пляшку), настрій був оптимістичний, бо Тихін уявляв Ліну Василівну Костенко, захоплену читанням рукопису його першої поетичної збірки, тиждень тому надісланий їй за адресою в письменницькому довідникові.
Головне в житті – не висовуватися, і тоді не будеш помітний монстру, який називається державою. Сиди сірою перепілкою в житі й живи. Або ластівкою в гнізді під вікном… Ластівки – обдаровані зодчі, та вони не пишуть поезії, їм не хочеться зацвірінькати в риму, погортати крильцями свій труд, а Тишкові кортіло саме цього. Напружувало серце сподівання, що Ліна Василівна його зрозуміє і підтримає, і незабаром про Тихона Кудряшова довідається вся поетично стурбована Україна…
На цьому солодке думання урвалося голосом Олеся:
-Тиша, ти впевнений, що твій рукопис потрапить до рук Ліни Костенко?
-Чому він має не потрапити? – здивувався Тишко, пошкодувавши, що сказав Олесеві про пересилку рукопису.
-Добре, потрапить, а раптом вона почитає і їй не сподобається?
-Тоді зав’яжу з поезією. Якщо вже бути поетом, то такого рівня, як Ліна Василівна.
-Ти можеш прожити без поезії чи впритул займешся малярством? – у запитанні Олеся Тишко відчув іронію і роздратовано відповів:
-Ні. Є інші варіанти.
Із гуманістичних міркувань розпитувати про можливі варіанти Олесь не наважився.






Глава четверта. Жінка з очима вчасно нездоєної корови

Шура Дворецька мала розкуту вдачу, великі лагідні, як у розкішної тірольської корови, очі й привітну, як ті ж таки очі, плоть, уражену типовим для опасистих жінок лихом – підступний целюліт, що барханом напливав на її розкішне тіло, загрожував Шуриним ексгібіціоністським радощам та оптимістичним сподіванням на заміжжя.
Не зважаючи на певні збитки – мушву, що діставала майже двісті років тому улюбленого Шуриного поета – А.С. Пушкіна, і неабияку приманку для мух – щедре потовиділення, здатне посоромити найліпші французькі парфуми, – Шура безтямно любила літо за можливість на богемному пікніку з бадьорим ритуальним окриком «алє оп!» миттю оголити свої тірольсько-барочні зваби, примусивши покритися патокою проспиртовані зіниці чоловіків. Єдиною креативною умовою для здійснення такого акту була присутність у безшабашній компанії бодай одного, бодай миршавенького зрячого мужчини.
Шурочка могла свої чудові молочні форми оприлюднити на перегрітому літом кладовищі під час поминання когось із передчасних переселенців у потойбіччя, приводячи до тями шокованих поминальників пафосною надгробною промовою про огиду покійного до некрофілії, про його незабутню життєрадісність та непохитну любов до живого і гарячого жіночого тіла, для пікантності в особливих місцях ледь охолодженого водою юрського періоду. На словах «Царство Небесне тобі й всіляких гараздів у ньому, славний життєлюбе!» промова кінчалася і Шура здійснювала епікурейську містерію поливання грудей теплою мінералкою…
О, ці миті видиху «алє оп!», що лиш інколи не викликали оргазму! Пр-р-роклятущий целюліт, хвала Господу, не вразив важкі, мов паски із добірного борошна, груди, які могли б позмагатися з бюстом мадам Помпадур і навіть Її Величності Катерини Другої. У приміщеннях, де не було умов для цілковитого оголення, Шура урочисто виставляла ті «паски» на світ Божий із пазухи, як із кошика на великоднє освячення. У межигрудді побожно виблискував хрестик із розп’ятям, що додавало бюстовій композиції майже сакрального вигляду.
Груди, які давно визріли в соковиті цицьки, стали останнім публічним бастіоном: прелесті, що їх можна демонструвати навіть взимку, бенкетуючи в компанії науковців у підвалі анатомо-антропологічного музею чи гостюючи у кабінеті свого однокурсника, нині завідувача кафедрою германістики катеринопетровського університету Варфоломія Генріховича Мільмана.
В музеї все відбувалося «на ура», лиш один йолоп із співробітників (близнюк опудала вепра, що маячив за спиною йолопа) якось згадав анекдот про полоскання дорогоцінної окраси у мисці з гарячим борщем…
Варфоломій же здригався, блякнув і, як глухонімий, вказівним лівиці крутив біля скроні; правицею ж показував на двері: мовляв, кабінет не зачинено, ду біст дура, фрау Шура, своїми цицьками геть попсуєш мені кар’єру!
Хріново бути знаменитістю тільки місцевого масштабу. Заздрі пересуди та захоплюючі оповідки про миле збочення Шури Трохимівни Дворецької, розпатякані чорнильними язиками маргінальних писателів і журналюг, дійшли аж до мера. Самобутня публічність Дворецької Августина Пилиповича чимало потішила й заохотила: по відвідинах батька міста з доповіддю про злети регіональної літератури Шура переконалася у надійності чуток про мера як зразкового мерина. Змістовні доповіді про прозу та поезію почастішали, підмочену ж писаками репутацію Шуриного приватного життя підсушували увесь міськвиконком і значна частина депутатського корпусу, а її успіхи в перекладацькій діяльності, романістиці, публіцистиці, версифікації та в організації літературного процесу швидко помітили навіть у столиці. Швидко, але тільки після того, як Шуру мер увінчав лаврами почесної громадянки за написання пристрасного вірша «Ach, mein lieber Avgustin…», який народ поклав на музику і щороку в День міста, здуваючи піну з кухлів правдивого пльзенського пива, вдячно наспівував до перших передміських півнів.






Глава п’ята. Боротьба за мир, рівність та братство

Іван обурено клекотів:
-Чорна меншість кубинців гнобить білу більшість! У гуртожитку нашого гідромету – сто кімнат. Це – триста мешканців. Кубинці живуть у п’ятнадцяти – по-одному (разом із двома радянськими студентами). Тобто, їх всього п’ять відсотків. Я провів опитування. Найзапекліші прихильники чорного апартеїду (читає із блокнотика): Алексис Перера Сантьяго, Рауль Пардо Менендес, Ласаро Тато Варгас і Дієго Марія Сальва. Перші троє живуть в одній кімнаті. Питається – чому? Хто дозволив їм утворити цю «ячейку»? Останній, до речі, першокурсник з нашого потоку.
Лука, прочищаючи голку на програвачі, промурмотів:
-Не розумію, що тебе так непокоїть? Може, ти спадковий расист?..
Іван відклав блокнотик:
-Нема звідки. Я прожив сімнадцять років у закритому місті. Представників жовтої та чорної рас вперше побачив у тринадцять років – у московському ЦУМі. Та що там казати! Мене не випустили на міжнародні змагання з плавання до Болгарії, тому що мама працювала і досі працює на засекреченому об’єкті. А синові з його молодих нігтів переоповідує державні таємниці… Принаймні, так вважають спецслужби.
-А мені кубинці подобаються, – сказав Лука. – Завжди веселі. Не те, що наш Радс. Дивне якесь ім’я для монгола. Ти так не вважаєш?
-Мене дивує тільки те, що він зовсім не любить музику…

Ввечері з’явився Радс. Лука запропонував:
-Поговоримо?..
-Куди? – поцікавився монгол.
-В розперетуди… Слухай мене уважно. Ти – нащадок Чингізхана. Я – нащадок Захара Беркута. Мої предки зупинили твоїх на шляху до Атлантичного океану…
-Я не панімай…
-Не придурюйся! Пригадуй, пригадуй… Було це у 13 столітті. Коли б цього не сталось – монголо-татарська орда поневолила б усю Європу….
-Всьо равно, не панімай…
Обуренню гуцула не було меж:
-Що тут розуміти? Ми – гуцули – від вас Європу врятували, а та стара пихата дівуля (Європа) нас, бач, в упор не бачить!.. А ви – монголи – робите вигляд, що нічого не пам’ятаєте. І не розумієте…
В Іванові прокинувся гуманіст:
-Облиш людину, інквізиторе!
Лука не здавався:
-Радсе, скажи, звідки в тебе таке дивне ім’я? Ось, наприклад, твого друга-монгола звуть Шаравином. А твоє ім’я більше личило б угорцю…
-Для монголів я – Ерденебатар, а для вас – Радс, – мовив монгол.
Втрутився Іван:
-Чому? Радс – твоє друге ім’я?
Монгол тримався, як партизан на допиті.
-Нє.
-Так в чому справа? – перейшов на крик Іван.
-Батар с монгольській на украискій – герой…
Лука, побачивши перекошене обличчя друга, уточнив:
-Ну, а що ж таке, «радс»?…
-Ета кагда харашо, кагда: ха-ха-ха…
-Ага, Радс – це радість – переклав Лука. – Ерденебатар – «веселий герой»…
-Правда! – зрадів монгол.

Ерденебатар виявився людиною талановитою – він щоденно писав вірші. При чому робив це вголос. Добираючи й укладаючи слова в рядки, безліч разів повторював вже написане.
Меломанам це не подобалось.
Лука переконував Івана:
-Ми маємо захопити його музикою. Прищеплювати любов до неї треба на шедеврах класики!
-Точно! Давай тоді почнемо зі «Стіни» «Пінк Флойд»…
-Шедеврах дорокової класики!
-Зрозуміло! Купимо Ерденебатару платівку з творами Вагнера!
-Гарна ідея, але Вагнера він може не витримати. Для нього це щось, схоже на електрошок.
-Я бачив у «Пасажі» альбом з оперою Дмитра Шостаковича «Ніс»! За повістю Гоголя. Не чув? Ти ж закінчив музичну школу!
Лука зізнався чесно:
-Закінчив, але поняття не маю про існування «Носу»…
-Я думав – Коломия – один із центрів цивілізації…
-Так і є.
-Та ладно… А докази?
-Якщо видертися на гірку, то звідти видно замок Дракули, який знаходиться в Румунії!
Іван був вражений.
-Круто! Того Дракули, у якого гостювали Кирило і Мефодій?..
Лука замислився:
-Я не чув, щоб солунські брати заїжджали до вампіра Дракули… Здається, і в часі є розбіжність…
-Ти не тільки у музичній, а й у звичайній школі вчився абияк.
-Неправда, а був відмінником. А до «хорошистів» в інституті скочуюсь, бо з тобою зв’язався!
Іван ліниво заперечив:
-Зате я роблю з тебе людину… Справжнього рок-фана.

Ерденебатар ледве встиг переступити поріг кімнати, як у дві ніздрі із програвача важко видихнув «Ніс». Монгол занудьгував. Сів писати вірші, але можливості мантрувати словосполучення не було – заважали «носові» співи. Жовтошкірий поет упав на ліжко і тихо застогнав, але білі брати не чули його – їхніми душами оволодів Шостакович.

Першим здався ініціатор випробування.
-Лукасе, «Ніс» – це, мабуть, занадто… – тихо бубонів Іван вранці, сподіваючись на те, що Ерденебатар його не чує. – Ще одне прослуховування, і я збожеволію.
Лука гаряче підтримав друга:
-Я ж тобі казав – починати треба з «Пінк Флойд».
Прокинувся й монгол. За чаєм, намагаючись послуговуватися українською, тихо попросив:
-Нє треба більше цей музики – у мене від неї... – пару секунд марно покопався в памяті, махнув рукою і завершив, – плоха…

Іван, повертаючись ввечері додому, занервував уже на сходах, ніби відчув щось неладне. Відкриваючи двері кімнати, зауважив:
-Страшна помста – сеанс монгольського року…
Хор монгольських сокольничих звучав дві години (Шаравин, який гостював у друга, вчасно перевертав платівку). Нарешті Ерденебатар вийшов на кухню посмажити картоплю, а Шаравин метнувся віднести йому сіль…
Повернувшись за десять секунд, Шар почув незнайомий голос – співав Род Стюарт…






Глава шоста. Імена, які приносять нещастя

З одеситом Дьомою Лізанцем Іван з Лукою зазнайомилися на «сходняку». Розговорились.
-«Дженезіс» – чисто англійський рок, – заявив Дьома.
Лука зробив обережну спробу з’ясувати питання «англійської чистоти» до кінця:
-Рок, можливо, й чисто англійський, але назви композицій викликають купу запитань. Наприклад, що таке – «Firth of Fifth»?
-Іменно! Що це? – ввернув Іван, який англійську знав значно гірше за гуцула.
Дьома скривився:
-І що ж тут незрозумілого? Не можете перекласти, так би і сказали.
-Переклади сам, – запропонував Лука миролюбно.
-Це – географічна назва – невідоме нам з вами природне диво: морська затока в скелях...
-«Фьйорд п’ятьох»? – припустив Лука.
-Десь так…
-Тоді, це не географічна, а просто красива назва музичного твору.
Дьома на таке припущення Луки не зреагував, але своїм виглядом продемонстрував іншу сентенцію «Орел і з лайном – не півень…»

Іван несподівано «видав»:
-Чудять хлопці. Чого тільки вартий їхній «Танець на вулкані»…

Цього разу Іван з Лукою купили альбом «Дженезіс» «Герцог» – зразка 1981, Дьома – «Драму» «Йес» – 1980.
Домовились за тиждень дати послухати одеситу «Герцога», записали його домашню адресу і розійшлися.

Жив майбутній юрист Лізанець у самому центрі старої Одеси – в задвірках театру опери та балету, на вулиці Чайковського. Жив один. Дьомин батько плавав на загрансуднах і з’являвся в Одесі два-три рази на рік. Забезпечував сина і знову відправлявся у плавання. Дьомина мама, втомившись чекати чоловіка, знайшла іншого – стаціонарного, до якого і пішла жити.
Найбільше в світі Дьома Лізанець ненавидів свою маму і Радянський Союз.
Дізнавшись про це, Іван почав обурюватися:
-Ладно, – маму, – вона тебе покинула, а Батьківщину ти за що ненавидиш?..
Лізанець пристрасно позіхнув, зробив кілька помахів руками, скидаючи із себе сон (гості розбудили його) і зауважив строго:
-По-перше, мамаша мене не кидала, я її сам звідси виставив. Жила в дивний чин: то тут ночує, то у фраєра. Батько приїде – вона у пеньюарі вештається по хаті. Хотіла мамочка моя нестися у два кошика, але я це припинив… Тепер щодо Батьківщини – я вважаю своєю Вітчизною Сполучені Штати Америки.
-Як це? – не зрозумів Іван.
-Моя бабуся була примою-балериною в нашому оперному і відмовилась під час революції виїжджати закордон. Її рідні перебралися до Америки, а вона залишилась в Одесі. Безвідповідальна особа! На долю нащадків їй було плювати! Батька вона народила в сорок років – нещасним. Він мав би жити в США і народити мене, але я вилупився тут – також нещасним…

Раптом настрій у Дьоми різко змінився. Він почав швидко вдягатися – на вихід. Гості перезирнулись, не розуміючи, в чому справа.
Дьома пояснив:
-Ідемо в гості. Ненадовго. Це недалеко – в сусідньому будинку. Взувайтесь.
Вийшли на вулицю. Лізанець пояснив на ходу:
-Заходимо. Я вас швидко знайомлю. Ви розважаєте господаря розмовами про рок. Він любить «Йес». За десять хвилин я кажу: «Нам час». Збираєтесь і йдете за мною. Все зрозуміло?
-Так, – нічого не зрозумівши, відповів за Луку і за себе Іван.

Все відбувалось точно за планом Дьоми: знайомство з господарем квартири, розмова про альбом «Йес» «Казки топографічного океану». Потім Дьома щез. З’явившись за кілька хвилин, забрав Івана з Лукою. Прощання, повернення до квартири Лізанця.

Вдома господар повернувся до питання Батьківщини:
-Слава Богу, часи змінилися, і, здається, на краще. Кілька моїх знайомих вже виїхали за кордон.
-Ти також поїдеш? Коли? – поцікавився Іван.
Дьома ухилився від прямої відповіді:
-Спочатку отримаю диплом. Потім, ставши самому собі адвокатом, виселю із сусідньої квартири «синяків», які порушують норми гуртожитку – в домі, і моралі – в суспільстві. Заволодію їхньою житловою площею. Дочекаюсь, поки можна буде її продати. Розшукаю родичів в США. І нарешті виїду звідси.
Лука ніби знічев’я поцікавився:
-Дьомо, а де в твоїй квартирі туалет?..
Господар подав йому знак «підійди», припіднявши штору, показав:
-Бачиш оту потворну споруду на вулиці? Історична пам’ятка доби непу – громадський туалет. Вбиральнею його назвати важко – негідник двірник прибирає там тільки перед великими релігійними святами.

Луку запитав ошелешено:
-Так оце зараз ми з Іваном водили тебе до знайомця, щоб ти там …оправився?
Дьомі нема чого приховувати.
-Так.
Тепер визвірився Іван:
-І тобі важко було пояснити все нам? Щоб ми також скористалися можливістю відвідати у твого приятеля нормальний клозет?
Дьомі поведінка гостей не сподобалась. Роздувши ніздрі, він проказав:
-Водити гостей-засранців до знайомих в туалет – непристойно.
-А самому ходити – під нашим прикриттям – благопристойно? – запитав розгніваний Лука. (Він уже напевно знав, що на прослуховування «їхнього» «Герцога» Дьома просто не заслуговує).
Втім, Лізанець поводився так, ніби нічого не сталось. Відкрив балкон і погукав гостей:
-Зараз вам буде весело!
Іван і Лука вийшли на вузенький балкончик і стали свідками одеської мізансценки: лисий, дебелий чолов’яга у майці і сімейних трусах – схожий на голову колгоспу – снідав перед входом у під’їзд. Обслуговувала його публічну трапезу чорнява литкаста молодичка. Дьома пояснив: «Дружина. Молдаванка із села».
У дворі було пречудово! На клумбах – зарості «собачого мила». Посеред двору – рясна вишня-«чорнокорка». Живописно виглядала навіть галявинка суріпки за громадською вбиральнею!
Лисий чоловік погукав:
-Уро! (Дьома продовжував пояснювати: «Повне ім’я молдаванки – Аурика»). Уро!
Жінка, виглянувши у вікно квартири на першому поверсі:
-Що?
-Неси сюди стрімянку!
Жінка притягла чотириногу драбину.
Чоловік:
-Став сюди, біля столу. Залазь!
Литкаста Аурика залізла на драбину.
-Сіль на столі бачиш? – запитав лисий.
-Ні.
Чоловік спокійно:
-Так злізь і принеси…

Повернувшись до кімнати, Дьома сказав:
-Це ще нічого. Минулої суботи він показував двору стриптиз-гопак…
-Як це? – не повірив Іван.
-Звичайний гопак, тільки без шароварів.
Іван надувся, але нічого відповісти не встиг – господар випередив його:
-Ви до вітру хотіли? Тоді – з Богом! «Герцога» покладіть на трюмо…

Друзі йшли вулицею Чайковського. На їхні буйні голови, на чисті лоби й на щоки сипався білий цвіт софори японської...
Вже біля оперного Івана пробило:
-Людей з іменем «Дьома» треба обходити десятою дорогою.
-З якого це горя?
-Є імена, несумісні з моїм. Люди, які їх носять – приносять мені купу клопотів. Перше – це Дмитро. Так звуть учителя фізики в моїй школі. І Лизанця.
-Лізанця звуть не Дмитром, а Демидом, – зауважив Лука.
-Значить, з моїм несумісні два імені…






Глава сьома. Тишкова «перестройка»

Тихін рубав дрова. Під ногами байдуже шурхотіло сухе листя. На ньому – багряному валялися нарубані золотисті поліняки. Листя та поліняки виглядали мальовничо і пахли глибокою осінню. Та мляве шурхотіння, соковита мальовничість і запаморочливий запах не тішили: дров треба нарубати бісову гору – холоди вже почалися, а закінчаться хтозна коли. Душі зимно, тілу парко, осінь не радувала, зима лякала, а в голові крутилося підступне слово «перестройка» – рефрен усіх партзборів, мас-медіа та порожніх крамничних прилавків.
Кремль заповзявся перебудовувати недобудований комунізм, і це мало завершитися чимось жорстоко несподіваним для всіх, а для декого, може й для багатьох – модернізованим і демократизованими зонами на Півночі та в Сибіру… Брунатна родима пляма на лобі рідного партійного лідера забобонному Тишкові навіювала політичну фобію – глибоко про себе «перестройку» Тишко називав «горбостройкой».
Заготовка дров на зиму сприяла такому міркуванню та важкому сопінню, викликаним тотальним невдоволенням праздниками трудовых будней. Тихін чомусь згадав і кривобоку сільську школу – ще, мабуть, шевченківських часів, куди його, свіжоспеченого випускника універу, у якості кріпосного вчителя заслали «носити воду школярам», і вимушений вступ до партії, який зняв із нього учительські вериги, але взув у почесне ярмо членства, й перевід до задрипаного райцентру на посаду третього секретаря райкому комсомолу – посаду, яка у Катеринопетровську забезпечила йому місце в технічному інституті на марксистській кафедрі, де не тільки за статусом почувався асистентом брехунів-професорів, врешті запрошення на службу в КДБ, якого досить ризиковано спекався, бо контора цього не пробачає…
Тож, тепер мав час і стимул думати, чим закінчиться вся ця «горбостройка» для нього особисто, якщо тихо і смирно не перечекати її. Може, лісоповалом, тоді теперішня рубка дров – таке собі тренування в дусі «тяжело в учении – легко в бою». Може, добуванням якутського золота для своєї партії. Не треба мати історичну освіту, щоб розгледіти цінники на маскувальних балахонах «демократизації» та «гласності». Чому він, посекретарювавши у «комсі» й добре обнюхавши нутрощі системи зсередини, має вірити Горбачову? Нарешті, чому він має довіряти українофілам, що підбивають спалити партквиток і вступати до Руху, який, можливо, створила «контора» ?..
Неструнка піраміда дров хоча й повільно, але росла. Дрова нагадували купу хатніх і навколохатніх проблем та клопотів, з яких складалося теперішнє життя, а життя скидалося на тяжкий летаргійний сон божевільного. У летаргії одружився й незчувся, коли пустив на світ Божий двох дітлахів, після чого перебрався з проблемної батьківської квартири у халупу з допотопним пічним опаленням, що належала дідові та бабі дружини. В тісноті халупи, утрамбованій пищанням й мишачою метушнею дітей, човганням, кашлем і стогоном хронічно хворих, але безсмертних старих, в утробно-пічному смороді зазнала летаргійного сну і його поезія…
Не відгукнулася хвальним словом Ліна Василівна, та Тишко все ж надіслав у київське комсомольське видавництво рукопис збірки поезій, бо земляк, приятель ще й партайгеноссе Жора Вітряк пообіцяв виклопотати позицію у видавничому плані поточного року. Минуло кілька літ і, немає сумніву, Тишковий рукопис уподовж та впоперек ретельно прочитали таргани, редакція ж не поспішала видавати його, схваленого тарганами, а партайгеноссе уникав контактів. Тишко поступово утверджувався у химерному і прикрому переконанні: все віршоване, що з’явилося після «Махабхарати», не варте поезії – так само, як і його рукопис. Принаймні цю свіжу думку Тишко виголошував вголос кожного разу, коли запитували про творчі успіхи.
Рубати дрова важчало, і важчали Тишкові думки. Отже, сподіватися на бодай скромний літературний успіх не доводилося, хоча нещодавно (адже «горбостройка»!) запросили на посаду редактора художньої літератури у місцеве видавництво. Майже антична майстерня на козячому стадіоні й сумнівна, проте, сто бісів, містична кар’єра оформлювача-містифікатора – в минулому, а з ними подаленіли і святі години поетичного натхнення. Грошей, аби пристойно одягти та нагодувати дітей, катма (старшенька вже й до школи пішла… у благенькому одязі та взувачці). Бабу й діда невідомо за що зненавидів (а втім, відомо…), дружина це помічає і не стримується від докорів. Ліпше би подбала про те, щоб хоч навшпиньки, бочком увійти в Тишковий духовний світ – може, тоді збудила б у нього заскнілі еротичні почуття і відчуття…
Гад її морді, постійна напруга, постійні невдоволення Тишковою зарплатою і його небажанням доточити сімейні статки підробітками – наприклад, викладанням… Набридло! Як хочеться плюнути на все й опинитися на самотині, скажімо, у багатолюдному місті мрії Остапа Бендера, на березі теплого океану, де не треба дбати, принаймні, про дрова на зиму і мати час хоча б для колупання в носі…
Час таки цікавий. Аномальний. Ледь посунутий фазою. Всенародну психотерапію здійснює Кашпіровський. Народ мліє перед «галубим екраном», не підозрюючи того, чиє завдання виконує психотерапевт. Люди, мов снопи, падають від одного помаху руки мага, масово лікуються від енурезу та думання. Заговорили про Джуну, яка лікувала ще Брежнєва і цим подовжила стагнацію генсека та вєлікай страни, отже, і всього невиліковно хворого соцтабору.
Ванга передбачила падіння Берлінської стіни, проте стіна поки що тільки захиталась. Незрозуміло: впаде чи ні. Як насправді все це цікаво! Ні, Тишка не вабили фокуси та чудеса магії, але він хотів би впливати на безхребетних homo sapiens так, як ними маніпулює Кашпіровський. Він хотів би, щоб від його погляду люди бараніли або перетворювалися на пластилін, вірили у добру лікувальну силу його очей, волі та енергетики, побожно відстібуючи на вівтар його правої долоні грошові знаки. Екстрасенсорика та психотерапія – ось справжня поезія, що викликає біблійні золоті дощі достатку і гонорового самовідчуття, яке нині визначають словом «крутизна» !..
«Перезимую, а на весні треба щось у житті міняти…», – думав Тишко, складаючи дрова у напівтемному драному сараї. Він їх складав ретельно, мов іспит на життєву перспективу. Зі щілин пронизувало протягом. Хріново, холодно, гидко. Болять руки. Болить поперек. Пересохло в роті… Витер об штанину і зжував відморожене яблуко, що бозна як довго пролежало на підвіконні й пошкодував, бо заходився гикавкою. Від розпачливого смуру подумалося – «Чим я гірший за характерника Ваню Сірка чи за психотерапевта Толю Кашпіровського?»
Нарешті склав останні поліна, вийшов із сараю, притулився до стіни і глянув на небо. Сяяла вечірня зоря. Від роботи боліли суглоби і спина. У роті від яблука було кисло і холодно. Яблуко продовжувало гикати із самого денця шлунку. Зате зоря зичливо підморгувала, ніби телеграфувала: «Не скисай, у тебе все вийде, Тишко! Але в наступному році. З привітом, твоя естрасенсорна зірка.»






Глава восьма. «Майстер-шкуродер» та інші

Що може виштовхати з гуртожитку й кинути не слизьке скло грудневої ожеледиці студента? Тільки реальна загроза нездачі екзамену.
Небезпека була прихована вже в самій назві предмету, який Іванові та Луці належало якимось дивом засвоїти – «Числові методи прогнозування погоди»…
-Хелп, хелп! Що ж це робиться, Господи! – волав Іван, намагаючись просунутись у бік заповідної мрії («трійки») хоч на кілька кроків. – Лукасе, навіщо нам ті «методи»?.. Ми ж не збираємось прогнозувати погоду…
Лука був не такий категоричний.
-Хто зна… А якщо війна? Загребуть до війська і примусять обслуговувати авіацію – забезпечувати бойові вильоти прогнозами. Треба вивчати матчастину…
-Не зли мене!
-А трибунал!?
-Трибунал на нас чекає за місяць. Підведе нас під нього викладач. А зачитає вирок – декан. …Чому ми не ходили на лекції? Скажи, – чому?
-Бо ця наука не йде до бука… Ех, якби я взєвся, то прикипів би мозком до тих числових методів… Божечки, як тєжко дається навчання!..
-Не плюйся фольклором, гуцуле!
-Ладно, давай підемо на лекцію наступного разу…
Іван з легкістю погодився:
-Давай. Наступного разу – ідемо залізно. Скільки тих лекцій залишилося?
-Чотири.
-Ходитимемо на всі, інакше той дитиноненависник не впізнає нас на очній ставці.
-Де?
-На екзамені. Наші обличчя повинні примелькатися йому.
-А зараз куди?

Іван упав, підвівся, знову упав, підповз до дерева, звівся на ноги. Обіпершись об стовбур, зауважив:
-Настрій падає. І мозок буксує.
Лука дав йому руку:
-Настрій можна підняти. Ходім, я покажу тобі прикольний стінопис.

Друзі пірнули між будинками – іти по вкритій кригою траві було зручніше й безпечніше. Зупинились біля розмальованого цоколя звичайної «хрущоби».
Почали читати по черзі вголос:
Іван: «Віники дубові, березові, евкаліптові» (іншою рукою приписано: «Є також із колючого дроту»).
Лука: «Піскоструй» (припис іншою рукою: «Допоможемо вигнати пісок із нирок»).
-«Майстер-шкуродер. Виїзд на дім. Скотарям-одноосібникам – пільги». («Мазохістам деру шкури безкоштовно»).
-«Антон Кінь – лошара!»
-«Цікава робота для вантажників!»
-«Нусік, я тебе ніколи!..»
-«Мы не сеем, мы не пашем,
Мы валяем дурака:
С колокольни чем-то машем –
Разгоняем облака…»
-«Звеня любить Катюшу!» («Ідіот! Катюша любить тільки себе!». Ще нижче: «Катька – онаністка!»
-«Краще дати і балдіти, ніж страждати і хотіти…»
-«Кефір – гнида!» «(Кефір – не гнида! А Шпак Льовка (вул. Стабілізаторна, 6) – дебіл!»
-«Мамонова – шльондра!» «Сам дурак!»
-«Шушо, ти моя пухнаста котя, ципа, утя! Твій вірний Артур».
-«Толгате, я тебе цьом!» «Тюлько! Ти знову за своє? Мені твій «цьом» до одного місця! (Ще нижче) «Толгат – педрило!»

Усі попередні написи були зроблені – тоненько – білою фарбою на чорному кафелі цоколя будинку. Навскіс – жирно – синьою фарбою якийсь гнівливий дописувач вивів: «Ви всі – гомно!»

-Оце – фольклор! – мовив Іван. – А твої «буки-науки» – архаїзм. Слухай, а коли ти розкопав цю «стіну плачу»?
-Не так давно.
Іван подивився на друга з підозрою:
-А, часом, це не твоя самодіяльність? Хоча ні. Тобі до таких дотепів ще рости й рости. Втім, за настрій – щира моя подяка.

На зворотному шляху вони прочитали паперове попередження, приклеєне до електрощитової: «Контора «синяків». Прохання – місце не займати».
А вже на зупинці – прибите до дерева оголошення: «Продуктовий магазин «Червоний хрест» знаходиться біля 2-го кладовища»…






Глава дев’ята. Залік з року для маестро

-Сьогодні ти будеш мене перевіряти на знання року! – заявив Іван.
Лука заприндився:
-Ні, я в такі ігри не граю.
-Чому це?
-Кому хочеться виставляти себе на посміховисько?..
-Не бійся, твоє діло буде простим. Ти читаєш, я даю пояснення.
-Що читаю?
-Написи. Цього разу я відведу тебе в одне заповідне місце, де рок-народ зізнається в любові кумирам.
-Сподіваюсь, що це не збіговисько збоченців?..
-Притримуй язик в роті!
-О, вже видно, що все закінчиться бійкою.
-Ти йдеш?
-Ні.
-Значить, домовились.

До «заповідного місця» довелося їхати трамваєм Люстдорфською дорогою.
Водій попередив:
-Поступайтесь місцем літнім людям – економте нерви.
Пасажири гомоніли між собою.
-Ви – до Чижикова?
-Ні, я до Чкалова.
-Дочь Чижикова, дочь Чкалова… Какие люди едут с нами…
-Затули пельку, шановний!
-Ах, как я люблю мову! Ви только послушайте: «Затули пельку»… Разве ето слова? Ето черешни! Я би так и глотал их целиком – с косточками.
-Подавишся!
Водій не витримав:
-Вагон у депо!
Пасажири:
-Що таке? В чому справа? Яке таке депо?..
-Набридли ви мені – ось у чому справа!

Так-сяк друзі дісталися одинадцятої станції. Пішли у бік моря.
Любителі року обрали для вправ стіни гаражів.
-Почнемо! – наказав Іван.
-Читати?
-Звісно.
-В якій послідовності?
-В довільній.
-Добре. Ось! «Дюк, ми пам’ятаємо!»
-Скоріш за все, йдеться про Дюка Еллінгтона, кумира шістдесятих. Хоча, можливо, це – Джордж Дюк…
-А я думав, Ришельє…
-Господи, що в тебе в голові, Лукасе!..
-Багато чого! Далі – «Штормова погода».
-Каунт Бейсі.
-Не зрозумиів…
-Автор композиції – Каунт Бейсі.
-«Чатта-нуга Чу-Чу» . Треба запам’ятати…
-Гленн Міллер.
-«Рок цілодобово!» Непогане гасло.
-Ти – лапоть, Лукасе! Це – рок-хіт Білла Хейлі.
-Джиммі Хендрікс, Гаррі Мур, Роберт Плант, Клептон, Кліф Річардс, Патті Сміт, Біллі Кобхель, Ульріх, Озборн…
Іван кілька секунд мовчки дивиться на Луку, як Котигорошко на Хлопчика-мізинчика. Той не витримує «прохромлення» поглядом:
-В чому справа?
-Чичиков ставився з більшою повагою до куплених «мертвих душ», ніж ти – до рок-зірок… Читай виразно, з любов’ю!
Лука огризається:
-Ти не рок-фан, ти – рок-маньяк!
-Може бути!
Лука завиває:
-Боуї, Ділан, Болан, Заппа, Рід…
Іван задоволений:
-Можеш, коли захочеш!
-Далі – рок-групи: «Ай Сі/Ді Сі», «Дип Парпл», «Сантана», «Біч Бойз», «Слайд», «Деф Лефард», «Металліка».
-Святині!
-Тайлер…
-Рок-гурт «Аеросміт»!
-Географія почалась: Санкт-Петербург, 1971.
-Яка в біса географія?! Це рок-група «Санкт-Петербург», створена в 1971 році.
-О, «Апельсин»!
-Реклама заморських фруктів. Жартую… Група Іво Лінна, Естонія.
-А які ще естонські групи ти знаєш?
-Слухай, це ж не екзамен, а залік.
-Значит, не знаєш!
-«Магнетік Бенд», «Ін спе».
-О, класна назва групи: «Трубний зов».
-Євангелістський рок.
-Ну, ти вже взагалі мене за останнього зяблика тримаєш…
-Серйозно.
-А тепер питання для рок-патріота: назвіть українські рок-групи.
-«Діалог», «Брати Гадюкіни», «Шо», «Кому вниз», «Діти на траві», «Колезький асесор», «Воплі Видоплясова»…
-Російський рок:
-«Чорна кава», «Майстер», «Арія», «Корозія металу»…
-Мессершмідт! А грузинські рок-групи знаєш?
-«Лабіринт», «Бітлз-Клуб», «Бліц» Валерія Кочарова.
-Тут тричі: Мік! Мік! Мік!
- Скоріш за все – «Роллінг Стоунз», Мік Джаггер.
-А це я знаю! «Улетели листья с тополею» – «Електроклуб», Віктор Салтиков.
-І звідки у тебе такі пізнання?
-Та в кафе з дівчиною сиділи, а ця музика грала. Запам’яталось.
-Мабуть, ти того вечора дівчину кинув?
-Так. Вона не любила рок…
-Не бреши!
-Добре, вона була ревнивою…
-Читай, кобеліно!
-Тут якесь незрозуміле заклинання: «Послушайте, как свет падает вниз…».
-Петер Волконський, група «Е=МС2». І надалі не коментуй!
-«Жизнь всегда была послушна силе».
-Макаревич.
-«Не заради грошей, а заради абсолютно нової музики».
-Джим Моррісон.
-«И каждый думал о своем: кто о трех миллиардах, а кто – всего лишь о пяти рублях…».
-Майк Науменко, композиція «Солодка N».
-«Мы растем послушным стадом. Поем, что надо, живем, как надо».
-Борзикін, «Телевізор».
-«Не говори мне о революции, она умерла в двадцать четвертом…»
-Саша Чернецький «ГПД», Харків.
-А як розшифровується «ГПД»?
-Група подовженого дня…
-Слухай, Іване, мені хоча б у напрямках року навчитись орієнтуватися.
-Добре, я напишу тобі список, а ти його зазубар. Будеш роково грамотною людиною.
-А скільки тих напрямків?
-Не знаю. Тридцять, сорок, п’ятдесят…
-Боже мій, а моя мама кляне на всі заставки один хеві-метал…






Глава десята. Корупційна схема кінця 80-х

Монгол Шараван Баясхалан (він же Баян, він же – Шар) мав звичку приходити будь-коли в гості до Радса (він же Ерденебатар, він же Бат) і падати на його ліжко замертво. Ліжка в гуртожитку були залізними – гуркіт від них здіймався дебелий.
Іван з Лукою напружились – подумали і поклали Радсові під подушку шматок якірного ланцюга, знайденого на Лонжероні.
Спрацювало…
Після цього Баян почав переманювати товариша до кімнати, де жив зі Степаном Кузнєцовим із Пензи і кубинцем Дієго Сальвою. Тобто, це означало, що суб’єктами обміну ставали Радс і Дієго.
У переговорах з обміну брали участь: троє кубинців, які дружили із Сальвою, сам Дієго, двоє монголів, Іван і Лука. Степан поводився як пацифіст – його зовсім не цікавили як здобутки Кубинської революції, так і амбіції колишніх ординців. Степан любив вірші Рубцова. До всього іншого ставився терпимо.
Кубинці – друзі Дієго жили в одній кімнаті (Алексис Перейра Сантьяго, Рауль Пардо Менендес і Ласаро Тато Варгас).
Відмінник Алексис був постійно зайнятий – або учився, або бігав на побачення до місцевих молодичок. Коли ж випадав вільний час – займався під ковдрою онанізмом.
Рауль був дуже схожим на Че Гевару, але мріяв жити у Франції.
Тато любив попоїсти. У тривалому процесі обміну Дієго на Радса він відігравав головну роль.

Іван з Лукою розпрацювали корупційну схему підкупу – по вихідних вони варили дванадцятилітрову каструлю супу з вермішеллю і тушонкою. Страва з’їдалась в один присіст.
У Різдвяний піст Лука наполіг на тому, щоб м’ясо було вилучене із меню. Іван погодився з огляду на дороговизну тушонки. Постування дозволило економити гроші, але ударило по часу. Щоб приготувати сто шістдесят вареників (із розрахунку – по двадцять одиниць на рот, бо менша кількість не втамовувала голод), потрібно було витратити кілька годин (заміс, смаження капусти, розкатка тіста, формовка склянкою тіста під начинення, власне – начинка, варка, смаження цибулі для оздоблення вареників).
З’їдався національний харч за півгодини (враховуючи паузи на тости і вживання сухого «Європейського»). Вино закуповували монголи – це був їхній внесок у справу підкупу темношкірих.
Перед Новим роком на спільному засіданні трьох кімнат було вирішено іти клопотатися перед комендантом про обмін Радса на Дієго.
Комендант вислухав прохання і аргументи і сказав:
-Я не проти. Але можливий цей обмін тільки з наступного навчального року. Влітку приходьте, розіб’ємо вас на будь-які трійки…
Різномастна кампанія парламентарів розбрелась по кімнатах.
Іван зауважив:
-Корупційна схема, розроблена нами, виявилась хибною. Щось ми напартолили. Треба було не кубанців задобрювати, а коменданта. Як згадаю товстого Тата – страшно стає… Скільки харчів він винищив! Інша справа комендант. Він би точно не витримав – задовольнив наше прохання, коли б побачив лише одного разу каструлю з варениками. А ми тих каструль безліч згодували народам, які розвиваються? Ти чого мовчиш?
Лука поставився до проблеми несерйозно.
-Значить, ще повоюємо. Теж непогано.
-Не тирликай – повоює він! Тобі що – не шкода переведених харчів? А, забув, ти ж євангеліст! Штунда! Ось хто ти! Чого мовчиш, піп-розстрига?
-Моє діло куце…






Глава одинадцята. Пам’ятник нерукотворний

Від самотності та осені Дворецька тихо дуріла: горда одинокість давно почувалася хазяйкою в її душі та в її квартирі. Осінь же, здавалося, нахабно і насмішкувато зазирала у прочинене вікно «писальні» –  кабінету, де в солодких муках Шуриної творчості помирали ще ненароджені шедеври. 
Не гнівалась на  осінь, та ловила себе на тому, що  очей очарованье гостро нагадує про пышное  природы її, Дворецької,  увяданье… О, де та осяяна імпресіонізмом молодості «дєвушка с пєрсікамі», яка, здається,  ще донедавна сміливою демонстрацією замашних персів-персиків спокушала навіть молодиків із прокуреними вусиками чи кокетливими завитками  пейсиками?!
Та поза чималу прикрість невпинного постаріння, глобально Шура потерпала не від втечі років, а від злочинної короткозорості  літературних критиків і потворної неуваги всього довбаного українського суспільства до її  красного писання. Дебільні критики або взагалі недобачали Дворецьку в контексті всеукраїнського письменства, або  навмисно бачили крізь зменшувальні  скельця. Для довбаного ж  відома письменниця, ба, навіть просто активна членкиня спілки письменників Олександра Трохимівна Дворецька взагалі ніби й не існувала…
Образливо, несправедливо… Адже ж навіть сам Вольдемар Дияволівський, зі щирим запалом і крізь схвильовані сльози майже правдивої радості за творчі злети колеги, під час кожного бенкету письменницької еліти на печерських пагорбах урочисто-захоплено оголошував Шурочку із Катеринопетровська «генієм далеко не місцевого пошиву» (чи, може, пошибу? – Шура, щоразу збентежена і піднесена високою оцінкою шефа, й досі добре не розслухала останнє слово дорогоцінної фрази, уточнювати ж не наважувалася – щоб не розчаруватися)…
Оце саме зараз, рвучи палке серце  спогляданням  унылой поры, Шура гірко запідозрила, що Дияволівський, аби стушувати  своє  затяжне ігнорування  її інтимних послуг, не без завуальованого збиткування перебільшує Шурину роль в історії укрсучліту.
Але, якщо бути навіть помірковано прискіпливою до постаті самого Дияволівського,  то і він, можна сказати, її янгол-возвелечитель, не тягне на посмертні пам’ятники на  перехрестях вулиць міст України. А шкода: ачей,  обом не світить перейти у камінь чи бронзу, бо хотілося би за межею вічності, роздивляючись із якогось небесного поверху Чистилища Київ, побачити у центрі бодай не одиночні пам’ятники, а хоча би парний бронзовий монумент двом корифеям  – Олександрі Дворецькій і Вольдемару Дияволівському…
Шура солодко уявила той пам’ятник. Він, карбований уявою, дещо нагадував стрімкий монумент Віри Мухіної «Рабочій і Колхозніца». В єдиному пориві легендарні українські письменники сучасності возносять свої схвильовані неіржавіючими відсвітами тіла. Замість серпа і молота, несуть до зір  у піднятих руках: він –  посвідчення Слуги Народного, вона ж – полум’яне серце степової Шури... До пам’ятника ніколи не заростає народная тропа, надійно прокладена асфальтоукладачем…
Журливе курликання зруйнувало уявний монумент. Шура просунула голову у вікно, побачила ностальгійний  журавлиний косинець, що швидко пролітав утинок дворового неба, і цим поглибила нудьгу та судомне бажання увічнити себе бодай у сюрреалістичний спосіб.
Раптом на думку спало геніальне, просте і страшне своєю екстремальною  величчю: вона подарує себе катеринопетровському муніципальному анатомо-антропологічному музею! Фінансується музей тепер скудно, грошей на купівлю скелетів і нутрощів  в директора Петра Прокоповича чортма, отож він із безмежною вдячністю та громадянським захватом, висловленими в масмедіях, прийме безцінний подарунок у вигляді заповіту, завіреного державним нотаріусом.
У заповіті дирекції музею  Шура поставить умову, щоби її  останки (звичайно ж, останками вона стане  вже по тому, як в останки перейде сам Петро Прокопович…) були експоновані у спеціальній залі, на дверях якої мають змонтувати бронзову табличку: «Меморіальна зала  нетлінних останків видатної письменниці Олександри Трохимівни Дворецької»…
Шура схвильовано зітхнула, розчепіреними і тут же судомно стиснутими ніздрями жадно ухопила згусток ледь примороженого осіннього повітря, причинила стулки вікна, та й плюхнулася в комп’ютерне крісло, сидіння в якому прудко додавало снаги примхливій уяві. Вона уявила свій скелет у пафосній позі на невисокому подіумі посеред світлого інтер’єру, вималюваного у рожеву барву ранішнього неба. Череп увінчаний лавровим вінком із золотої фольги, блиск якого навіває відвідувачам містичний трепет і релігійне почуття поваги до натрудженого остову письменниці, який поза тягар прожитого і пережитого мужньо боровся з вельми помітним сколіозом.
Шкода, що грудна клітка позбудеться унікальної прикраси –  пречудового Шуриного бюсту. Та цю ваду можна усунути у спосіб експонування прижиттєвих світлин, які увічнили миті творчого ексгібіціонізму – їхню добірку можна розташувати на стіні зліва та справа від скелету.  Так само – зліва і справа, – на стелажах мають стояти Шурині писання українською і (про всяк випадок…) російською мовами, зокрема,  посмертне видання повної  збірки творів у шкіряній палітурці.
На дещо підвищених флангах стелажів мають стояти великі скляні кулі зі стовідсотковим спиртом, крізь які, мов крізь вгнуті лінзи, озиратимуть карликові постаті відвідувачів – погасле, тим не менш велике серце та мудрий, навіки захмелений мозок видатної письменниці… А на паркеті підлоги мальовничо розставлені опішнянські полив’яні горщики із розкішними кармінними, злегка зрошеними трояндами, нагадуватимуть про національні та жіночі ліричні уподобання видатної Олександри Трохимівни Дворецької …

Експозиція власного увічнення в Катеринопетровському  спеціальному музеї у Шуриній уяві вигранилася в подробицях і з такою чіткістю, що залишилося  тільки написати до неї гідну анотацію, оздоблену римованими рядками. Шурі подумалося: якщо цей геніальний задум увічнення і не здійсниться, то принаймні серед її опусів з’явиться ще один доволі оригінальний текст. Ввімкнула комп’ютер і майже не замислюючись набрала багатообіцяючий заголовок:

    Я –  ПАМ’ЯТНИК  СОБІ НЕРУКОТВОРНИЙ…       






Глава дванадцята. Дірка від квадратного «бублика» або «Рок на ребрах»…

Розчахнулись двері, до кімнати у гуртожитку ввалився бадьорий Дієго Сальва, який на новому місці вже отримав прізвисько – Яго. Почервоніти від морозу чорношкірий кубинець був не здатний – про холод на вулиці свідчили тільки його посинілі губи.
-Амігос, у мєнє для вас сюрпрайз!
Іван спокійно мовив:
-По-перше, я тут один. По-друге, знаю я твої приколи. Мабуть, прикупив «Валянки» Лідії Русланової?
- Нє-є-є! Рок!
-Ладно тобі!
-Штоб мєнє с мєста нє пойті!!
-І звідки?
-Сюда іду із стоматології...
-Це зайві подробиці.
-…Іду по Карпа Лібкнехта…
-Тобто, по Карла Лібкнехта…
-І тут со двор виходіт адин і суєт мєнє гітару «Гібон» за три тисяч рублей і пластіни по трі рублєй.
-Платівки на «ребрах»?
- Гдє-дє??
-Ну, записи на рентгенівських знімках?
-Точно. Я взяв двє – вам даріть: «Депеш Мод» і «Секс Пістолз»…
Іван аж примружився від задоволення:
-Зворушливо. Ну давай – послухаємо.
Квадратний «бублик» ліг під головку програвача.
Дієго, прослухавши композицію, проказав розгублено:
-Це што?..
-Це – латвійська рок-група «Юмправа». Непогано грають.
-Давай вон ту пластіну …
Іван поставив на прослуховування інші «ребра».
Це була пародія на російську групу «Мальчишник». З коментарем: «Композиція «Секс без перерви»… Фронтмен виснажений, ледве тягне ноги: «Колеги, може, не будемо сьогодні запалювати? Мені погано. Я втомився. Я не хочу сексу…» Члени гурту заперечують на різні голоси:
«Давай! Не підводь! Тримайся, друже!» Фронтмен непритомніє, його піднімають, ставлять на ноги. Соліст надривно кричить: «Секс! Секс!»
Чутно гуркіт падаючого тіла. Передаємо вітання від Джонні Роттена і групи «Секс Пістолз»! Оце, дурні, і вся модна музика! Віват панк-року! Тримайте хвіст пістолетом!»

Закінчилось «дійство на ребрах» піснею «Валянки» у виконанні Русланової.

Дієго був уражений:
-Ай-я-я! Кому вєрить в Одесса можна?
Іван одказав голосом священика:
-Дійсно. Але ж не обдурити телепня – також гріх… Ти подумай! Інтуїція мене не підвела – нам таки підсунули «Валянки»!

З’явився Лука – рум’яний, красивий і очманілий…
Іван пильно подивився на друга:
-Ти чого такий настовбурчений?
-Жах, Іване, жах!
-Що сталось?
-Я їхав в маршрутному автобусі. Дрімав на передньому сидінні. Зайшла жінка й сіла поруч… Сказала водієві: «Фофле лифарні». Той відповів: «Добре». Тобто, водій її зрозумів. А я – ні. Думаю: що то таке – лифарня? Лихварня? Податкова чи що? І раптом збагнув – це лікарня… Тоді я питаю у неї тихо: «Скажіть, а як на вашій мові буде «бублик»… Вона й сказала: «Фуфлик»…

Івана після «Валянок» пробити важко:
-То й що? Що ж тут жахливого? Дієго приніс аж два «фуфлики»…
Темношкірий Яго не зводив з Луки очей.
Лука не витримав:
-Яго, чого це ти дивишся на мене, як мародер на біженця?
-У тєбє на щоках – грейпфрути, – зауважив кубинець.
-Темношкірий друг заздрить твоїм рум’янцям…– розтлумачив Іван.
Дієго зітхнув:
- Такіми «бубліки» ситий не будєш! У мєнє єсть кубінський ром… Вип’єм?
-Точно! – зрадів Лука. – По піісять… А чого кватирка відкрита? В кімнаті – повний айсінг! О, чий це «півник»? Дієго, твій? Де ти взяв цю «підерку»?
Дієго не міг второпати, про що говорив гуцул і запитально подивився на Івана.
Іван переклав:
-Випити можна по чарці, адже в кімнаті холодно, а ром нас зігріє. І ще – де ти взяв шапочку?
-Купив на Кубі. В магазинє поношеной одєжда.
Лука аж заточився:
-Як це? Може, в тій шапці вже три негри померли?..
Дієго відкрив рота від несподіванки.
-Пацієнте Сальва, підв’яжіть щелепу! – наказав Іван.
-Що?
-Закрий рота, – пломба давно висохла…
-О, – вигукнув Дієго. – Хорошій шутка!






Глава тринадцята. «Лист щастя»

Івана викликали до деканату. Як з’ясувалось – там він мав здавати «екзамен на політнадійність». Цей іспит у студента Івашка приймали парторг факультету і чоловік у штатському, який побажав залишитись безіменним.
Розпочав опитування парторг:
-Ти захоплюєшся музикою?
-Захоплююсь.
-Якою?
-Люблю руську «Бариню», українську «Ой ти, Галю…»
Втрутився чоловік у штатському:
-Моя вам порада – не виначуйтесь.
-…Я не закінчив. Люблю грузинську «Суліко», вірменську народну пісню «Ой серун, серун…»
-Що?! – гаркнув парторг.
Чоловік у штатському примружив холодні як у рептилії очі.
-Заспокойтесь, товаришу, це, дійсно, вірменська народна пісня…
-…Окрім народної музики, люблю радянську естраду: Марка Бернеса, Клавдію Шульженко, Хіля, Міансарову, Зикіну. Довго перераховувати. Люблю класичну музику: Вівальді, Моцарта. «Концерт для скрипки з оркестром» Чайковського... – правив своє Іван.
Парторг не витримав:
-А джаз? Рок?
Чоловік у штатському поклав йому руку на зап’ястя:
-Не поспішайте. Хлопець хоче вилити нам свою душу.
-…Легко! Я ж вульгарний матеріаліст.
-Що-о? – загрозливо рявкнув парторг.
-Ваш студент вірить в те, що душа – це виділення тіла.
-Екскременти?.. – спробував уточнити парторг.
-Не зовсім… Ідеальна субстанція, яку виробляє матерія.
-А-а…
-…То я продовжу? – запитав Іван – …Джаз люблю. Рок також. Джиммі Хендрікса люблю! Ну, його всі люблять. Я думаю, ви – також… Вогана – «Подвійну невдачу»! Оззі Озборна із «Блек Сабат». Зуккеро люблю! …Це італійський рокер. Співає з ким захоче. А ще мені подобаються пісні, які виконують на мінаретах муедзини.
Чоловік у штатському почервонів:
-А чи знаєте ви, що джаз, рок і тому подібне – потворні породження буржуазного ладу?
-…Не знав. Джазмени вважають, що їхня музика пов’язана із негритянськими народними піснями, а рокери – творять новітню класику. Кумир багатьох з них – Моцарт.
Парторг був на межі зриву:
-Ти ж чув: джаз і рок – буржуазна цвіль!
-…Серед великих музикантів-класиків не було жодного пролетаря чи людини від сохи… Суцільні буржуї. Але ми їх шануємо.
-Ти – ідеологічно нестійка людина, схильна до коливань, – зірвався на крик парторг.
-…Мені двадцять років. Я народився одразу після «відлиги». Хрущов різко змінив курс, яким вів країну Сталін. Потім Брежнєв змінив курс, намічений Хрущовим. Андропов… Черненко… Горбачов… Ну, ви самі знаєте, курс постійно змінюється. Від цього і коливання. У мене також…
Обличчя чоловіка у штатському стало суворим:
-Цікаві міркування, але нам не до жартів. Облишимо рок. Підпишіть цей папір і ви вільні.

Іван, читаючи папір, мурмотів:
-…Що це? «Лист щастя»? Прочитай, перепиши в п’яти екземплярах і відправ своїм друзям? …Співробітництво з органами держбезпеки? Ух, ти! Співробітник Івашко… Ви берете мене на роботу? Але ж я ще не закінчив інститут? Навіщо вам потрібен недоучка? Це велика честь для мене, але мушу відмовитись. Закінчу інститут – тоді – будь ласка. А яка у мене буде зарплата? Я щось не те сказав? Вибачте. Про роботу і зарплату зовсім і не йдеться? Поки що чи зовсім? Мені тут один кооператор пропонує непогані гроші за те, що я лагодитиму обладнання його майстерні. Швейні машини… Гроші потрібні.
Не витримав парторг:
-Мать, мать, мать…
Іван стріпнувся:
-Шикарний авто-мат! І головне – небезпека запліднення «матерів», яких ви згадали – мінімальна…
Чоловік у штатському розреготався і махнув рукою:
-Іди, іди звідси…

На вулиці на Івана чекав Лука.
-Ну що – зафрахтували? Тобто, завербували?
-Ні.
-Виженуть із інституту?
-Не схоже.
-Тебе помилувано? І як це тобі вдалось?
-Вдав із себе жлоба-ідіота.
-Так ти такий і по життю… Жартую.
-Я там також жартував. Із останніх сил. Аж упрів. Чуєш, Лукасе, у Москві проходять рок-фестивалі, а в Одесі цькують рок-народ. Одна країна. Чорт-зна що!
-Це друга половина вісімдесятих. Десять років тому з тобою розмовляли б по-іншому. Так-так, ні-ні, інше – від лукавого. Або стукачок, або дурачок… Ладно, а тепер розкажи про все у подробицях.

Іван цього дня поспівчував сексотам, які доносили на своїх друзів…






Глава чотирнадцята. Обережно зі щастям!

З Ганною Бульбою Івана познайомив друг фарцовника платівками Льончика Медуниці – Рябий. Молода полька називала себе Анелею і в неофіційній обстановці вимовляла своє прізвище «Больбо».
Анеля вабила студента як кішка вабить малюка (дитина боїться тварину, але прагне ухопити за хвоста). Особливо йому подобалось оте «Больбо»… У дівчини в дружній Польщі жили чисельні родичі – брати і сестри рідної баби – Софії Ростиславівни (з бабою Софією і жила в Одесі Анеля). Чомусь Іван сподівався на їхню підтримку – адже Польща таки була Європою і не зважуючи на те, що в її столиці країни соціалістичного табору підписали мілітарний Варшавський договір, Польща для західної культури була відкритіша, ніж Україна.
Коротше, Іван сподівався на те, що старенькі польські селяни й селянки постачатимуть йому шикарні модні платівки…
Поки ж цього не сталося, Іван купував на «сходняку» рокові «бублики» і шансон – записи Бена Бенціанова, Аркаши Сєвєрського, Віллі Токарєва…
Батько Анелі (за бабиною легендою) у 60-х роках захоплювався так званим «бі-боном» (джазом) і навіть відкрито носив костюм «штабника»: брюки-«дудочки», білий светр, довгий плащ.
Полька намагалась «привдягти» залицяльника-студента (який за тиждень став нареченим) у батькові речі, але Іван побоявся – одяг був з покійника…

Лука, спостерігаючи за тим, як його ровесника «переплавляють» на нареченого, намагався зупинити приятеля:
-По-моєму, Ваню, ти людина вольова... Як же ти дозволив жінці намертво «уп’ятися» в твоє молоде тіло?
Іван про вихід на польську рідню майбутньої дружини не розводився. Казав:
-Це кохання, Лукасе. Одружитися з полькою – це велика честь для хлопця з передмістя Катеринопетровська… Осяду в Одесі…
Лука не здавався:
-По-моєму, твоя Ганя – галахічна полька…
-Як це?
-Полька тільки по матері. Скоріш за все її татусь був молдаванином. Або гагаузом…
-Що ти верзеш?
-У неї яскраво виражені риси ізмаїльських або кілійських різночинців...
-Не втручайся в моє життя! Я закоханий! Анеля – така… Така… У неї таке серце! Отакенне – як болгарський перець «ротонда»!
-Ваню, шлюб – це не іграшкове задоволення, – торочив своє Лука.

Іван розтирав по підлозі отруйні слини приятеля і активно розвивав стосунки з полькою.
Нарешті він зовсім здичавів від пристрасті і взяв з Анелею шлюб (весільним подарунком молодого молодій була біла кругла неглибока шляпка – «таблетка» з вуалькою (дико модна на ті часи річ!)
Іванових батьків на весіллі чомусь не було.
Першої ночі шлюбне ліжко Івана й Анелі освітлював лихоманливий вогонь повного місяця сірчаного кольору…
За медовий місяць рум’яний нащадок запорожця перетворився на сумного позбавленця.
-Не переживай, – заспокоював Лука приятеля. – Головне те, що ти – хороша людина. А хороші люди потрібні для того, щоб поганим жилося краще…
-Правильно, – погоджувався молодожон.
-Що їй взагалі потрібно від тебе – студента-переселенця? Може, вона хоче насититись твою плоттю, а потім придушити тебе?
Лука те що називається «попав у десятку». Іван розповів йому страшну таємницю:
-Анеля хоче, щоб я допоміг їй позбутися баби. Софії Ростиславівни… Вже опрацювала кілька варіантів знищення старої. Сама боїться брати гріх на душу – вона ж католичка, дуже богобоязка…
-А ти, значить, безбожник?! – обурювався Лука. – Ні, ти – закоханий дурень. Це – найкраща зброя в руках жінки. Мабуть, скоро я носитиму тобі передачі в тюрму…
-Не носитимеш. Я зроблю дещо для того, щоб бабуся вижила…
-Тут вже я чогось не розумію.
-Лукасе, я знову зустрічаюсь із Оксаною.
-Майбутня офіціантка на суднах малого каботажу? Ти розлучаєшся й знову одружуєшся?
-Ні… Близький каботаж мені не підходе – я шукаю перелазу за бугор.






Глава п’ятнадцята. Здам, продам… Цілодобово.

Венера зустріла Івана в інституті. Відвела вбік:
-Я помітила, що ти мене уникаєш останнім часом. У чому справа?
-Можна не відповідати?
-Можна. Ввечері зайдеш до мене?
-Вибачте….
-Зрозуміло. Тоді зустрічаємось на нейтральній території. Завтра о третій у «Гамбринусі».
-Це заклад не для вишуканих жінок, – пробелькотів Іван.
-Мовчи вже, моралісте!.. Я вдягнусь як студентка-хіпі.

У генделику Венера почала здалеку:
-Уяви: мені двадцять років, я невдовзі маю народити. Батько Лінари тільки-но приїхав із Ташкенту. Наполегливо примушує мене читати «Улліса». Він, бач, захопився Джойсом. Я відмовляюсь. Він нервує. Я не здаюсь. Він підбігає до вікна, вмить зриває штору, потім хапає праску, грюкає нею об підлогу, хапає моє плаття, розриває на шматки. Кидається до вхідних дверей. Падає на спину й кричить: «Таблетку дай!» Я спокійно питаю: «Від чого?» «Від серця! Хіба не бачиш?»
Жінка замовкла і за мить запитала: «Що це було, ти знаєш?»
-«Вовк і Ягня». Байка Глібова. Вовк хоче їсти, а Ягня в цьому винне. А чому ви про це зараз згадали?..
-Уявила, що ти відчував, коли з тобою мав розмову кадебіст…
-Лука розповів?
-Здогадалась.
-Венеро Магометівно, ви – викладачка, тому сумнівні друзі можуть нашкодити вашій кар’єрі.
-Мені багато чого може нашкодити: я – із родини депортованих, тобто, потенційна зрадниця; татарка, але розмовляю українською; я листуюсь із людиною, яка живе в Англії; пишу художні твори і контактую з письменниками… Що в порівнянні з цим дружба з рок-фанами?..
Іван мовчав. Венера відверто милувалась атлетом-степовиком: цупкі, м’язисті руки, широкі плечі, міцне підборіддя; рівні пухнасті брови…
-Венеро Магометівно, я абсолютно відвертим не можу бути ні з ким, бо нікому повністю не довіряю. Навіть батькам. Вірив тільки дідові. Він був махновцем. Репресований, відсидів.
-Навіщо ти це кажеш мені?
-Не знаю. Вам чомусь вірю.
-…Тобі запропонували стати стукачем?
-Так. Я відмовився.
Венера засміялась:
-І тепер мучишся?
Іван спалахнув:
-У школі я серйозно займався плаванням. Їздив на змагання. Реально претендував на місце у збірній. Вже тоді мене вперше схиляли до стукацтва. Я зробив вигляд, що народився від вівці та віслюка…
-У Радянському Союзі сексу нема, зате є армія сексотів. Люди мають отримували неймовірне задоволення, коли їх, як курочок, товчуть півні із КДБ, – мовила тихо Венера.
Іван продовжив:
-Вони дивились на мене, як воші на беззубого собаку… Їм потрібні не такі придурки, як я, а безвідмовні, як бельгійські гвинтівки, відмінники із далеким прицілом на майбутнє. Прошу вас, Венеро Магометівно, більше ні з ким не будьте такою відвертою, як зі мною…
Жінка подивилась на нього запитально. Іван пояснив:
-Тоді я буду спокійним, що на мене не впаде ваша підозра. В тій общині, куди я вдруге відмовився записатися, віддають перевагу невеликим дружним колективам. Сім-десять чоловік – оптимально. Один з них – стукач. Дехто у штатському викликає когось із них на бесіду і грається у «кішки-мишки». Здогадайся, хто тебе здає… Удвох – найнадійніше.
-Так. Знаєш, я сьогодні побачила оголошення: «Здаю, продаю. Цілодобово»…
-Все правильно, це процес безперервний.

Вони вийшли на Дерибасівську.
-Венеро Магометівно, так ви дали батькові Лінари таблетку від серця? – поцікавився Іван, імітуючи ходу, розроблену Янгом із «Ай Сі / Ді Сі».
-Ні. Я тільки запитала в нього спокійно: «Можна мені піти спати?»

Юнак розбігся і вчепився у перекладину навісу над під’їздом дому.
-Що це за трюк? – засміялась Венера.
-«Пекельний дзвін» – сценка, яку розігрує Брайян Джонс із «Ай Сі/Ді Сі». Він висить на язику великого дзвона і калатається разом із ним…

Іван закурив. Попіл з його цигарки, підхоплений теплим вологим вітром, стукав їм обом у груди…






Глава шістнадцята. Яго в ролі Отелло

Дієго Марія Сальва на прізвисько Яго гучно й настирливо стукав у двері кімнати Венери. Він вже добре освоїв і українську, і російську.
-Венеро Магометівно, запрошую вас у кіно… Фільм – «Танцюрист диско»… Підете?
-Звісно. Але що це за відчайдушний крок – ти ж не любиш індійське кіно?
-Не люблю, але маю піти. Маю піти саме з вами.
-Добре.
-Тоді перевдягайтеся – я почекаю біля гуртожитку.

Мітхун Чакраборті у ролі дискоспівака був пречудовий. Венера, втішена його грою, співами, танцями і різними «штуками», з яких робиться індійське кіно, забула про Дієго.
Фільм закінчився. Вони вийшли на вулицю. Хлопець запитав:
-Вам сподобалось?
-Симпатичне кіно. Я розважилась.
-А мені було гидко…
-Яго, ти скажеш нарешті, в чому справа?
-Венеро Магометівно, я закохався в одеситку. Ми дуже гарно виглядали поруч: вона русява, білошкіра, я чорнявий, темношкірий. Ми почали зустрічатися. Я дав їй прочитати книгу Джеймса Болдуїна «Якщо б Біл-стріт могла заговорити». Про кохання білої дівчини і темношкірого. Їй не сподобалось…
-Справа смаку…
-Це високохудожній твір!
-Може бути, я не читала. Почекай, вона має звикнути до тебе. Просто ця русявка не уявляє собі, який ти порядний, гарний і дотепний…
-Дякую, Венеро Магометівно, але я ще не все сказав. Ви думаєте, для чого я почастував вас цим «кіно-щербетом»? Сам три години слухав диско… До того ж індійське. Якщо Іван з Лукою дізнаються – засміють мене.
-Я їм нічого не скажу.
-…Дівчина, в яку я закоханий, кинула мене і почала зустрічатися з індусом!.. Вчора вони ходили дивитись цей фільм.
-Ти слідкуєш за ними?
-Так.
-Може, й правильно…
-Коли вийшли з кінотеатру, вона була така щаслива… Цей …Раджа – чи як його – пригортав її до себе…
-А ти хіба не горнувся до неї, коли ви зустрічались?
-Я – ні Я дихнути на неї боявся.
-Дарма… І що було далі?
-Не знаю. Я повернувся додому.
-В чому справа, Яго? Ти відчув себе Отелло? Дівчині подобається інший. Схожий на Чакраборті…
Яго аж застогнав від люті:
-Як жорстоко ви помиляєтесь. Найприкріше те, що індус, на якого вона мене проміняла – дравід!.. Чорно-сірий. Як земля. Я в порівнянні з ним – просто сильно засмаглий іспанець…
-Коли ти став расистом? Ну, покохала біла дівчина чорнішого за тебе – що ж тут страшного? Справа не в тобі і не в дравіді – твоїй одеситці більше подобається Індія, ніж Куба.
Дієго зупинився і подивиться на викладачку, як грек на сивілу.
-Ого!
-Ось тобі й «ого». Я кримська татарка, а люблю перську культуру. Моя донька закохалась в гуцула, тим самим перевернула з ніг на голову історію українсько-татарських стосунків…
Яго під сильним враженням виголосив:
-Я не знаю, про що ви говорите, але вірю вам.
-Шукай ту, яка полюбить Кубу, вашу культуру і тебе – запам’ятай послідовність. Така може стати твоєю другою половиною.
-Точно, ваша Лінара любить не тільки Люка, а й Україну. Я чув, як вона співала йому пісню про те, як дівчину прив’язали до дерева косами, а потім те дерево підпалили. Просто якісь африканські пристрасті часів активної работоргівлі…
Венера важко зітхнула:
-Ну, що мені з нею робити, Дієго? Вісім років дитині, а вона вже закохана у парубка.
-Може, в неї це – на все життя… Пощастило Люку. Знаєте, кожен чоловік мріє про таке кохання.
-На що ти натякаєш?
-Боже борони, Венеро Магометівно, не подумайте нічого поганого… Ви бачите, з якою ніжністю Люк дивиться на Лінару? Як на пташку колібрі. Це вона його мучить…
Венера погодилась:
-Твоя правда. Видно, поп’є ще його кровиці вдосталь…
-Це солодкі муки…






Глава сімнадцята. Переваги моногамії

Пізно ввечері Аркадію подзвонив Льончик Медуниця:
-Передай Луці та Іоанну, що в мене є шикарний «бублик». «П’ятак» справжній. Ти зрозумів – лейба на платівці – фірмова. Група «Дженезіс». Запам’ятав?
-Так.
-Коли завтра закінчується ваш сеанс лікбезу?
-Лекції? О п’ятнадцятій.
-Тоді о шістнадцятій – у мене, на Молдаванці. Слухай, Арію, а може, й тобі щось потрібно? Персональне замовлення.
-«Ваши руки пахнут ладаном…»
-Ага, зрозуміло. Вертинський – з присвятою Вірі Холодній. У мене нема, але є у дяді Сома. Слухай, а ти що – закохався?..
-Не те, щоб...
-Бідна дитина… Бач, до чого довела тебе ота парочка псевдо-євангелістів… Ну, нічого, перехворієш – матимеш імунітет. Ладно, тримайся.
Лариса Степанівна поцікавилась:
-Ти захопився декадансом?
-Так.
-Збожеволів?
-Так.
-Так тобі і треба!
-Так.
-Такаєш, як кулемет Махна… Хто дзвонив?
Аркадій обурився:
-Ма…
-Зрозумій мене, синку, правильно: я боюсь, що ти обереш полігамність. Батько цього не витримає...
-Добре. Дзвонив Льончик. Фарцовник з Молдаванки. Мої друзі у нього купують платівки. Закордонний товар.
-А ти?
-Я – ні.
-А Вертинський?
-Вертинського я хотів би мати. Але це – товар вітчизняний. Є у якогось дяді Сома.
Мати стріпнулась.
-Боже, Теодор Сом! Він викладав у нас креслення. Дядя Сом! Синку, ти мусиш обов’язково з ним познайомитись. Про таких героїв мріяв Микола Васильович Гоголь, коли замислив написати другий том «Мертвих душ». Це люди, які роблять себе. Пани, які ніколи не погодяться бути рабами. Шкода, що Микола Васильович і Теодор Вікторович розминулися в часі…

Повернувся з роботи старший Косяк, Лариса Степанівна переключилась на нього. Слухаючи про Гоголя і Сома, Аркадій Аркадійович блаженно усміхався – гуманітарні монологи дружини заспокоювали його, відволікаючи від жахів конання соціалізму в цілій країні, і в Одесі зокрема.
Лариса Степанівна раптом зупинилась:
-Аркадій, ти мене зовсім не слухаєш…
-Боже борони! Я зрозумів усе. Єдине, чого не можу збагнути, чому саме помер пан Сом?
-Хто?!
-Ні?.. А про кого йшлося?..
-Про Гоголя!
-І від чого Микола Васильович помер?
-Він розривався між російським православ’ям і українською демонологією. Фігурально висловлюючись, він одружився з Росією, але любив Україну…
Втрутився син:
-Гоголь помер тому, що хотів померти. Психіка не витримала.
Аркадій Аркадійович скрушно похитав головою:
-Шкода. Така хороша була психіка…
Дружина подивилась на нього з обуренням і вийшла на кухню.
-А що з паном Сомом? – крикнув їй навздогін чоловік? – Він живий?.. Гарна прикмета: якщо кажуть на живого, що він помер, – щасливчик житиме дуже довго.






Глава вісімнадцята. Ранок сімейного щастя

«Я розлучаюся з Анелею» – це були перші слова, почуті Лукою від Івана по поверненні з канікул. Зустрілися друзі у черзі до коменданта гуртожитку. Влаштувавшись, пішли в одеський скверик з помпезною назвою Пале-Рояль – там Іванові призначив зустріч Льончик Медуниця.
Лука, дізнавшись про розлучення, запитав:
-Скільки ж тривало ваше шлюбне щастя? Три місяці?
-Двадцять два тижні. Разом із канікулами, – уточнив Іван.
-А коли ти став на шлях розриву?
-Сьогодні вранці… Прокинувся вже без настрою. Розмазав клопа на подушці. Почув розмову Анелі з її бабцею – Софією Ростиславівною. Я тобі розповідав, що пані баба опинилась на території України в тридцять дев’ятому, після того, як Польщу поділили між собою Гітлер і Сталін.
Передаю майже дослівно…
-Ані, мені залишилося жити не більше місяця!.. – стогне баба.
-Це гарна легенда. Але ти не розвідниця. Про «місяць життя» я чую з дитинства.
-Звісно, ви з Яном хотіли б, щоб я померла негайно. Все, я завтра ж лягаю на операцію!
-Вам вже вирізали все, що треба і не треба – від апендикса – до колінного меніска.
-А зараз мені треба замінити шматок вени.
-Звідки цей діагноз?
-У мене болить нога!
-Так відріжте шматок ноги!
-Викликай «швидку» – мені погано! І готуй тисячу карбованців!
-А це навіщо?
-На операцію.
-При вашій вазі в центнер – десять карбованців за кілограм?
-Мерзотнице!

Хвилина тиші, і – Софія Ростиславівна постукала в двері кімнати, де лежав негліже я.
-Янеку, можна?
Я перевернув подушку, щоб не було видно кривавої плями від розчавленого клопа, і зично проказав:
-Прошу.
…Боже, це незабутня картина: розпатлана сиво-руда бабця зі слідами косметики на обличчі, у вилинялих рожево-сірих рейтузах по коліна і сатиновому бюстгалтері, чашечки якого схожі на чепчики малюків, які виховуються в дитячому будинку. Я вже не кажу про естетичну непривабливість тіла… Жах!
-Янек, – проспівала противним чоловічим голосом пані Софія, – ти не бачив синього вафельного рушника? Я маю взяти його в лікарню.
Мене нудило.
-Вафельного – не бачив, а синій махровий ви нещодавно подарували Анелі на день народження.
Тут з’явилась моя дружина:
-Саме так! Ви, бабулю, подарували його мені на день народження і зробили це вчетверте!..
-Як це? – щиро здивувалась Софія Ростиславівна. – Як таке може бути?
-Дуже просто, – відрізала саркастично моя дружина, – ви мені його даруєте і кладете в свою шафу – до наступного разу.
Баба, гримнувши дверима, вилетіла з кімнати, як бурундук з дупла.
Анеля запалила смердючу цигарку «Союз-Аполлон», сіла за піаніно і запитала:
-Коли ми активізуємо наше інтимне життя?
Я подумав: «А зараз наше життя яке? Громадське?». Вирішив конкретно вказати дату:
-Сьогодні…
-…Звари, будь ласка, каву.
Я пішов на кухню і почув, як Анеля грала невідомий мені твір. Мені стало шкода себе.
Іван замовк, а Лука обережно запитав:
-Анеля ще не знає про ваше розлучення?
-Ні.
-Може, тобі варто перечитати «Науку любові» Овідія?
-Перечитав.
-Не допомогло?
-Навпаки. Зрозумів, чому й давні римляни зраджували своїх дружин-мотрон. Жінки в шлюбі стають тупими, пихатими, негарними і свавільними…
-Це стосується також і дружин богів, – ввернув Лука.
-Правильно! Їх усіх мало цікавлять любощі, проте вони постійно заклопотані підлощами й підступами. Як гієни –готові з живого тіла виривати шматки плоті. Від цього вони отримують задоволення, а не від злягання… Інша справа – гетери.
-Це точно, але гетери також отримують задоволення не від злягання, а від винагороди за нього.
-Тоді усі жінки – пекельне поріддя!
-Боже, Іване, а ти був таким лагідним, так довго домагався Анелю зітханнями… До останнього подиху хотів бути разом із нею…
-Закоханий чоловік – дурень!
-Дурень із дурнів!..
Іван подивився на друга з підозрою:
-Ти знущаєшся з мене?
-Боже борони!.. У давнину казали: «Всякоє воздиханіє любить попиханіє…»
-Що за єрєсь?!
-Це фольклор мандрівних українських філософів. Ти співав котячі пісні, сподіваючись на пристрасть, тобто, на «попиханіє», а воно бач як – дія любовного гіпнозу закінчилась, і ти з купою чортів, яких тобі насували у заплічну торбину, повертаєшся до гуртожитку.
Іван потягнувся:
-Добре, хоч репатріація із пекла відбувається перед початком навчального року. А взимку куди б я дівся. Хіба – на квартиру. Ото – халепа.
Лука погодився:
-Халепа…
-Казала мені мама: «Поживіть абияк – коханцями, поки не довчишся». Так я ж захотів бути коханцем у законі!
До лави, на якій сиділи друзі, усміхаючись на кутні, підійшов Льончик.
-Адьє! Котра година?
-Штири дванайсіт, – одказав Лука.
-Так я майже вчасно! Ну що? По «бублику»? Я щось не те сказав?
Лука пояснив коротко:
-У Івана проблеми.
-Галактіонич, ти розлучаєшся? – одразу здогадався фарцовник. – З такою жінкою!.. А можна мені одружитися з Анелею?






Глава дев’ятнадцята. Художник словом і тлумач музики…

Лука повернувся з канікул, якими завершився третій курс, за тиждень до початку занять. Іван повідомив, що затримується. «Забити» кімнату в гуртожитку мав саме Лука. Склад «ячейки» – той самий: він, Іван і кубинець Дієго.
Завершивши «водворіння», Лука подзвонив Аркадію. Зустрілись на пляжі санаторію імені Чкалова.
-Ти щось зблід, – зауважив Аркадій. – Не гуцул, а філософ у вигнанні. Не Лука, а Лукрецій…
-Лукрецій – історик, огризнувся Лука.
-О. точно! Так у чому справа? Слабуєш?
-Ні, Прикарпаття дощами накрило, так я сів за рояль… А ти де був?
-Їздив на пленер. Батько відправив у подорож теплоходом по Дніпру. Так я у Катеринопетровську вийшов і подався на Оріль.
-Івана бачив?
-Ні, він десь будував корівники. Господи, на які жертви іде людина заради тих «бубликів»…
-А що таке Оріль?
-Притока Дніпра. О, краса! Рай!
-І що ти там робив?
-Писав.
-Вірші?
-Картини. Портрети олійними фарбами, натюрморти гуашшю, акварелі, малюнки тушшю…
-Покажеш?
-…Справа в тому, що я не можу їх тобі показати. Але залюбки розповім.
-Як це?
-Словами. В мистецтві що головне? Художнє переосмислення дійсності. Робота душі і мозку.
-Ладно, розказуй …картини.

«Картини словом» Аркадія Косяка.
«Вечір. Сонце». (Акварель, папір).
«Сонце повільно занурює своє пещене тіло у срібну ванну вечорової хмари, що висить над обрієм. Конденсат ллється через оболокові вінця, вифарбовує край неба у біло-рожевий колір.
Птахи захлинаються, оспівуючи омовіння світила, ніби загіпнотизовані, ринуть на захід – у хвилі освяченого дистиляту.
Що таке?.. Сонце вивалюється зі зливного отвору срібної небесної «посудини» й повільно котиться за обрій. Пройшовши крізь складні очисні космічні споруди, воно вранці зійде на свій престол готовим до обігу».

«Ніч. Приорільська Залелія». (Папір, гуаш, пензель).
«Старезні осокори, дубова поросль, дикий виноград, кропива, будяки… Земля вкрита м’яким килимом трави…
У темряві розкохана зливами приорільська флора скидається на джунглі басейну Амазонки.
Кажан шкіряним крилом черкнув по вуху. Кровосос!.. Чи то людина хропнула, чи свиня рохнула…
Розвиднюється. Так це ж не ліс, а лісосмуга. Все – породження страху…»

«Портрет оголеного селянина» (Полотно, олія).
«Оголений чоловік молокової зрілості – по пояс у річці. У верхній частині тіла вражають закороткі руки. (Такими і до озадка не дістанеш.
Втім, ніхто вже не скаже, що у нього руки ростуть із гузна…)
Нижня частина тіла (та, що у воді) спотворена преломленням світла у швидкій воді (стегна деформовані, живіт надутий, ноги криві).
Чоловік безперервно згадує матерів: молодиці, що сидить під деревом, собаки, яка крутиться на березі, жаб, п’явок, мальків риб тощо.
Обматюкавши усе живе й неживе, чоловік кричить: «Баба сіяла горох і сказала діду: «Ох!», підстрибує й плюхається у воду.
В чорториї скидається велика риба».

«Натюрморт із рибою» (Картон, гуаш)
«Край берега річки. На прим’ятій річковій м’яті: червона пластмасова формочка для піску у вигляді зірки, гумовий чобіт, памперс, скляна пляшка з-під молока і дохла щука із роззявленим хайлом і посмертним докором в очах («Як я потрапила до цього непотребу?») Безпідставний докір: риба гнила, а решта всього може знадобитися в господарстві…»

Аркадій «домалював» і запитально подивився на друга.
Лука збентежено мовив:
-Кумедно виходить.
-Правда! Значить я вже навчився писати.
-Ти б і малювати учився…
-Не знаю, не знаю. Мені подобається така образотворчість. Це – моє ноу-хау. Ну, відкриття. Я – художник словом. Тобі, Лукасе, також треба подумати про себе.
-Я думаю.
-Що саме? Чи правильно живеш? Дурниці! Я маю на увазі мистецтво. Ти, наприклад, гарно граєш на фортепіано.
-Не те, щоб…
-Добре. Ти добре розумієшся на музиці. У тебе купа платівок.
-Куди ти хилиш?
-Зараз поясню. Ми – твої друзі – музично неграмотні люди. Ти повинен нас просвіщати.
-Як? Розповідати про композиторів?
-Ні! Ти можеш перекладати музику на мову!
-На яку?..
-А яку ти знаєш?
-Українську, російську, англійську… Гуцульський говір…
-Дивись сам. Хоча краще – на українську.
-Ти що, Аресе, дурману переїв?
-Не треба істерик! У кожного музичного твору є назва і зміст. Так?
-Так.
-Який твій улюблений твір Моцарта?
-Опера «Весілля Фігаро».
-Не годиться – до неї є лібрето. А маленький твір?
-«Маленька нічна серенада».
-Годиться! Перекажи мені її зміст.
-Аресе, музика – це, так би мовити, продукт для споживання душею, а не розумом…
-І це ти кажеш мені? Художнику?
-Ладно, не ображайся.
-Розум – інструмент душі. Погоджуєшся? А розтин не можна зробити без інструмента: скальпеля, ножа, лазера, автогена, нарешті – гострого кігтя…
-Я не хочу розтинати музику!
-Та не гарячкуй! Я мав на увазі, що розумово відсталому музика не потрібна.
-А ти звідки знаєш?
-Це питання не в тему. Розкажи мені краще, про що думав Моцарт, коли писав ту серенаду.
-А я звідки знаю?
-А нотну грамоту ти знаєш?
-Звісно.
-Тоді «прочитай» серенаду!
-Може, почнемо з Вівальді, «Пори року»?
-Ні, ні і ні! Ти ризикуєш прожити життя безславно!..
-Не залякуй мене…
-Ти готовий тлумачити серенаду?
-Готовий… Вольфганг Амадей Моцарт. «Маленька нічна серенада». «Австрієць залишив свою дружину в ліжку, тихенько одягся і вийшов на вулицю. Вона прокинулась, підбігла до вікна і, побачивши чоловіка, закричала: «Ти куди оце серед ночі?» «Закрий вікно, – відповів він. – Я іду на війну». «На яку таку війну? Тобі що – погано вдома?»
Пройшов час. «Хорошо вдома», – сказав австрієць і солодко потягнувся у своїй домовині із неструганих дошок, – звичайній домовині для вбитих на фронті…»

-Я трохи не заплакав, – зізнався Аркадій. – Ну ось, тепер ти – музикант словом. Неохопленим залишається лише Іван.
-Не чіпай його.
-Чому це?
-Він тобі скаже: «Я – рок-фан, і цього достатньо. Коли я почув уперше «Лед Зеппелін», мої вуха були вільні. І я їх віддав року. Алес!»






Глава двадцята. Революційно-фольклорний рок

В актовій залі відбувались читання лекцій для всього потоку. Цього разу старенький професор Грінфельд щедро ділився зі студентами своїми знаннями з гідромеханіки, які почав утрамбовувати у фундамент своєї освіти ще за непу.
Із півтори сотні студентів вочевидь проявляв увагу до цієї науки тільки Аркадій Косяк. Ні, він був просто закоханий в неї! Усім тілом подався вперед, обличчя вкрите рум’янцями, очі палають. Час від часу Аркадій відривав погляд від професора й щось швидко записував у зошиті. Мабуть, ключові думки…
Лектор походжав сценою і також час від часу щось записував – на дошці. Мабуть, формули. Палкість студента його зачаровувала – він читав лекцію для Аркадія…
Решту студентів це цілком влаштовувало – тобто, в залі був розгул демократії: відмінники діловито конспектували; ледарі досипали (перша «пара»); хтось писав листа додому чи комусь там; хтось читав. Кілька дівчат в останніх рядах тихенько, але натхненно співали.
Лука з Іваном усамітнились на останньому ряду. Іван не ночував у гуртожитку, тому їм було про що поговорити.
Лука налив із невеличкої пляшечки в алюмінієвий стаканчик якусь рідину, простягнув другові, наказав:
-Нюхай!
Іван обурився:
-Що значить «нюхай»? Я тобі не собака!
-Чим пахне?
-Одеколоном «Саша»…
-Чабрецем пахне!
-Ні.
-А я кажу – «так». Це спиртова настоянка карпатських трав!
Пензюк Степан із передостаннього ряду запитав:
-А мені можна?
Усі троє випили по стаканчику.

-Лукасе, – зауважив Іван, – Ти якийсь блідий…
-А ти – потасканий.
-Заздриш?
-Звісно, ні… Ти був у нової нареченої?....
-Помиляєшся, я провів ще одну ніч із законною дружиною.
-І що цього разу? Вона тебе схиляє до зради Батьківщини? Як панночка – Андрія Бульбу?
-Вона принижує мою гідність…
-Диви, яка гадюка!..
-Каже, що Україна ще триста років тому являла безмежний Степ, по якому бігали дикі козаки…
-З оселедцями…
-З оселедцями.
-В руках…
-Десь так.
-Та ні – для сімейного життя ця Анеля точно не годиться, – обурився Лука.
-Не годиться...
-Іване, ось скажи мені: для чого Бог дав тобі життя?
-Для любові до року.
-Неправильна відповідь.
-Слухай, гуманоїде, відв’яжись від мене. Ти ніколи мене не зрозумієш, бо не любиш рок так, як я. Ми стали свідками творення нового світу, я хочу кожного дня пересвідчуватися в тому, що він змінюється і удосконалюється.
-Якого світу?
-Недоумок! Світу музики! Старий музичний світ – енергія, яка вибухнула й породила новий світ. Невже ти цього не відчуваєш?
Лука був ображений на «недоумка», але метафора його вразила. Хлопці замовкли і втупили вірнопіддані погляди в професора.
Мовчанка тривала з хвилину. За цей час друзі повністю оцінили ситуацію в лекційній залі.
-Наш Аркад сьогодні – зірка лекції, – зауважив Лука.
-Зірка Грінфельда. Ти подивись – яка це зворушлива картина: «Учитель і учень». П’ять балів парубку на екзамені забезпечено.
-Чотири.
-П’ять, – наполягав Іван.
-Чотири. І то – тільки за те, що переконав професора – його предмет може захоплювати молодь.
-Не зрозумів…
-Ти думаєш, Аркаша конспектує? Та він і не слухає зовсім професора. У хлопця творче натхнення – він пише картини.
-Як це?
-Словами. Він – художник словом. А за сумісництвом – тиран. Уяви собі, цей модерніст і мене присилював тлумачити музику. Довелось йому розповісти «Маленьку нічну серенаду» Моцарта… Тепер маю переоповісти Концерт для скрипки з оркестром Ліста.
-Тобто, ти пишеш лібрето до симфонічної музики?
-Схоже на те…
-А він?
-Пейзажі, портрети, натюрморти. Словами.
-Ні, ну ти уяви собі!
Співочі дівчата затягнули:
-Місяць на небі, зіроньки сяють.
Темные силы нас злобно гнетут.
В човні дівчина пісню співає:
Нас еще судьбы безвестные ждут.
На бой кровавый –
(Святой и правый!
Та пісня люба –
Серденько мре!..

Іван прислухався, зробив спробу щось пригадати. Видно спроба виявилась невдалою. Він здався.
-Лукасе, що це дівчата співають.
-Політ-фолк-рок – «Місяць на небі» під «Варшав’янку».
-Скоріше схоже на психоделічний фолк-рок білоруських «Піснярів».
-Братів-білорусів не чіпай!
-Чого це ти зранку такий агресивний?
-Підірвався боротьбою з апартеїдом.
-Дієго з’явився? Що ж ти мовчиш?
-Ти по хатках шифруєшся, а я з фронту – на студентську лаву!
-Значить, почалось!.. Ні, Лукасе, цього року війни не буде, але буде така запекла боротьба за мир, що каменя на камені не залишиться.
Дівчата співають:
Танцювала-дріботіла, поки дуже не схотіла…






Глава двадцять перша. «Кубанці» та інші

«Кубанцями» почали називати студентів-кубинців з легкої руки першокурсника Сашка Третяка на прізвисько Мацапура. Успішно здавши вступні екзамени, він поїхав до рідної станиці Старотитарівської і повернувся до Одеси з валізою різнокольорових грілок, наповнених перваком-мацапурою.
Студентів у гуртожитку було мало. Сашко запропонував скуштувати зілля дівчатам. Ті відмовились. Тоді Мацапура роззнайомився зі студентами з Куби. На дружній вечірці Третяк проголосив перший тост: «За головні вогнища свободи: півострів Кубань і острів Кубу! За нас – кубанців! (наголос – на останньому складі)» Темношкірим «кочегарам вогнища свободи» тост сподобався і вони погодились бути «кубанцями».
Мацапуру підселили до в’єтнамців, але первак, привезений зі Старотитарівської він протягом всього навчання розпивав з «кубанцями».

Іван і Лука вже третій рік жили в одній кімнаті із «кубанцем» Дієго Сальвою на прізвисько Яго. Стосунки між білою більшістю і чорною меншістю кімнати складались непросто, але коли Іван і Лука дізнались, що з ними житиме білий «чужак» – то дико обурились, поскаржились коменданту і залишили місце за Яго, який не поспішав повертатися з Куби на Велику землю. Та й як можна поспішати? Теплохід від Гавани до Одеси діставався за три тижні. Три – туди, три – назад… Половина канікул!..

Хлопці не давали одне одному жити спокійно, причому темношкірий «кубанець» перевершував у винахідливості білих амігос. Він по життю був переможцем. Хлопці це розуміли і гартували волю в опорі (або, як казав Іван, «мазохірували»).
Вони сварилися з Яго, дошкуляли як могли різними витівками, кляли на всі заставки, але свого студентського життя без Сальви вже не уявляли.
Лука постійно підбурював друга розпочати військові дії проти Яго, але Іван віддавав перевагу партизанській боротьбі.

…Теплохід «Чапаєв» пришвартувався в мор порту Одеси. Дієго зійшов на берег. Почалась, за висловом Івана, «запекла боротьба за мир».

-Тільки що став свідком бійки наших із «кубанцями», – заявив якось Лука, повернувшись до кімнати. – Я стояв на балконі, а вони гужувались під вікнами.
-І за кого ти був?
-За мир. Я кричав їм зверху по-махновськи: «Бий білих, поки не почорніють, бий чорних, поки не побіліють». І ще: «Чорні масаї, лупіть білих пігмеїв!»
-І що було далі?
-Вшився, бо вони припинили битися і переключили увагу на мене…
-Дієго там?
-Не знаю.
-Ходімо – подивимось.
-Навіщо? Мене ж впізнають.
Іван розреготався:
-Впізнають – отримаєш по пиці.
-Ти забув, що режим нашого гуртожитку – апартеїд! Чорна меншість робить що хоче! Дієго виїв майже всю мою зубну пасту…
-Все, не продовжуй далі. Слухай сюди: те, що відбувається в цій кімнаті між нами і Яго – наші внутрішні справи. Ми можемо його ображати, навіть стусанів надавати. Але ніхто інший не має права цього робити. Він – наш побратим. А побратима треба виручати. Ходімо.

Саме в цю мить до кімнати ввалився Дієго. На ньому була чиста, ідеально випрасувана біла сорочка – свідчення того, що в бійці він участі не брав.
Лука подивився на Івана як «хіпар» на комсомольського ватажка.
І тут відбулось дещо абсолютно несподіване – Іван із обуренням накинувся на друга:
-Лукасе, чому ти кажеш замість «земелька» «земілка»? Що це? Англійський іменник з артиклем – «зе мілка»?.. Молочний продукт?
Лука підтримав гру:
-Є земелька, і є конопелька. А є земілка і конопілка…
-І що таке «конопілка»?..
-Дрібна коричнева плямочка на носі.
-Веснянка?
-Веснянка – це пісня.
-Амазонська мама! А навіщо казати замість «повз» – «поуз»?!
-Тому що повз – минулий час від повзе. А поуз – мимо…
-А оце – зовсім безглузде «замикані двері»… Треба казати – замкнені!
-Нічого подібного. Що робити? Замикати. Що з дверима? Вони замикані!..
Підпрягся Дієго:
-Правильно! І я так кажу.
Іван звився, як кобра перед стрибком:
-Яго, не втручайся. Українці розмовляють – мовчи, бо крайнім будеш.
-Ой-ой!
Тут вже не витримав Лука:
-Що ти сказав? Ану повтори!..
-Чому я не маю права вільно висловлюватись?..
-Тому що тут тобі не Куба! Зрозумів? – уточнив Іван. – І навіть не Кубань…
Дієго втупив погляд в Івана.
-Чого вирячився. Вкручуй свердла! – буркнув той.
-Що? – не зрозумів кубинець.
-Свердла, більма, очі…
-Не кажи так про мої очі! – закричав Дієго. – Я ними самого Фіделя Кастро бачив!
Запала мовчанка.
Дієго зняв сорочку. Включив магнітофон. Сказав примирливо:
-Сьогодні спостерігав цікаву сцену...
Біла більшість мовчала. Дієго повів далі:
-Заходжу до умивальника. Там Сашко Третяк і вся чоловіча частина в’єтнамської громади. Сашко умивається, а в’єтнамці, сихронно викидаючи кулаки вперед, скандують: «Ти плохой! Ти плохой!»
-Акція протесту, – припустив Лука.
-…Третяк спокусив в’єтнамку Фуонг з третього курсу, а потім кинув, – мовив з гіркотою у голосі Дієго.
Іван зморщив носа, ніби долаючи ридання:
-Дуже цивілізовано – таврування ганьбою. Оце – справжні чоловіки. А що герой-коханець?
Дієго продовжив:
-Сашко умився, витерся, тицьнув пальцем в груди Няму з вашої групи і каже: «Я її кинув, бо вона мені зраджувала з тобою». І пішов.
-І що далі? – з удаваною жвавістю питає Лука.
-В’єтнамці оточили нещасного Няма і почали його лупцювати. …У стосунки закоханих таки не можна втручатися.






Глава двадцять друга. Якщо людина хоче бути обдуреною, зупинити її неможливо

Хімію в інституті вивчали всі. І тільки протягом двох перших семестрів. Викладав улюблену науку геніального Ломоносова майбутнім метеорологам, гідрологам і океанологам Фелікс Петрович Кусенко.
Це був красивий стрункий чоловік, який досягнув апогею зрілості, доказом чому була легка сивина у шатенистих кучерях і ще яскрава синь в очах, в якій віддзеркалювалися розкоші його внутрішнього світу.
Першокурсники дивилися на нього із непідробним захопленням – адже він одесит, викладач і супермен.
Наприкінці першого семестру хімік милостиво виставляв усім заліки. Не морочив голову принизливими процедурами оцінювання і коментарями до них.
У другому семестрі на всіх чекав екзамен. Фелікс Петрович на практичних заняттях робив опитування:
-Хто хоче отримати з хімії п’ять балів?
Якийсь із дотепників вигукнув:
-Я хочу!
Фелікс Петрович поблажливо усміхнувся і сказав:
-На п’ятірку я й сам не знаю хімію…
Студентам дуже подобався його демократизм. «Четвірки» викладач роздавав направо й наліво, тобто був одним із чотирьох гарантів отримання стипендії.
Втім одного разу Фелікс погорів. Люся Портянко з Луцька, яка готувалась до вступу до хіміко-технологічного інституту, чомусь передумала і стала студенткою гідромету, на питання: «Хто хоче п’ятірку?» відповіла серйозно: «Я хочу!». Фелікс Петрович відпустив заяложений жарт про те, що він сам не знає хімії на відмінно. На що Люся так само серйозно відповіла: «А я знаю».
Фелікс Петрович попросив її залишитись після занять, поговорив і на екзамені виставив «відмінно».
Взагалі він часто поводився необачно, про що пізніше сильно шкодував. Наприклад, заявив якось спересердя одному студенту: «Я б міг навчити хімії папугу, але не вас…»
Перед сесією на столі викладача стояло дещо, накрите чорною тканиною. Фелікс стрімко зайшов до аудиторії, зірвав тканину і побачив клітку з папугою. Запала тиша. Хімік розреготався:
-Один-нуль на вашу користь.

Математику студенти вивчали протягом п’ятьох семестрів. На метеорологічному факультеті її викладав Леонід Павлович Дармостученко, якого студенти звали між собою любовно – Льопою…
Леонід Павлович робив неможливе – доводив емпіричним шляхом, що арифметика і вища математика – рідні сестри: тому, хто знає таблицю множення, доступні диференційне та інтегральне зчислення…
На одному із занять він поставив Аркадію п’ятірку за те, що той вирішив тригонометричне завдання на одну дію у вісім ходів.
Льопа довго вивчав хід Косякової думки, потім радісно гмикнув і сказав:
-Усе правильно. Він Одеси до Кишинева можна доїхати автобусом за чотири години. А можна теліпатися на різних видах транспорту через Краснодар, Волгоград, Сиктивкар, Москву, Київ, Вінницю… Три доби! Головне що? Дістатися місця. За що людство любить математику, називаючи її царицею наук? За єдину правильну відповідь. Рішень багато, а вона – як сонце – одна.
-А оті «розриви»? А оце: «від мінус безкінечності до плюс безкінечності»«!.. – вигукнув з місця Іван.
-Хто там вулканізує? – запитав Льопа.
Іван підвівся.
-Чим ви невдоволені, юначе?
-Леоніде Павловичу, подивіться уважніше на рішення Косяка…
-А в чому справа?
-Можливо, він просто знав відповідь і підігнав під неї партію?..
-Яку партію? – насторожився Дармостученко.
-Задачу…
Викладач схопив папірець і вдруге – уважно вивчив його зміст.
-Все правильно... Молодий чоловіче, як ваше прізвище?
-Івашко.
-Студент Івашко, ви або упереджено ставитесь до студента Косяка, або по природі надто недовірливий…
-Просто я не люблю, коли мене або когось іншого дурять...
-Похвально. Але ось що я вам скажу. Якщо людина хоче бути обдуреною – її дуритимуть. В усіх сферах життя. Я схожий на таку людину?
-Ні.
-Дякую. Сідайте.
До аудиторії зазирнула лаборантка. Попередила:
-Сьогодні з третьої до п’ятої можна пройти медогляд гінеколога.
-У нас тренування! – обурився Іван.
Це ваші проблеми, – кинула лаборантка й гримнула дверима.
Група вибухнула реготом.

Після занять Лука подався в клуб офіцерів, де грав на клавішних у місцевому рок-гурті «Картаті коти», а Іван з Аркадієм відправились на море – на «свої» камені.
-Мій однокласник Льоха Смирнов учиться у вищий мореходці, – розказував Іван. – Його корефан по училищу – Олег Гільмудінов – по нарізці на платівці може сказати, яка там записана музика: класика, попса, джаз, рок, або ж тези партз’їзду…
-Як це?
-Не знаю. Геній!

Іван різко зупинився, нахилився. Пробурмотів, перешнуровуючи кеди:
-Хай їм грець!
-Ти колись догрецькуєшся… Що таке? – не зрозумів його шифрування Аркадій.
-На наших каменях – засада.
-Що тут такого – чоловіки «пулю» розписують. Примостимось десь поблизу.
-Аресе! Розуй очі – це наші викладачі…
Вони сіли на траву – спиною до групки пляжних «шпілерів».
-«На оранжевой траве – как папироска, догорая, глупая, лежу…
Дж. Пуччини. Ария из «Тоски». (Я по средам в оперу хожу)…» – тихо продекламував Аркадій.
Іванові сподобалось:
-Це чиє?
-Твоє, моє, наше… Одна знайома віршами бавиться… Ти, Ваню, лягай на живіт і прицілься. Що роблять наші викладачі?
-По-перше, там уся наша улюблена трійця богатирів: наш куратор – Сан Санич Гуревич, Льопа і Фелікс Кусенко. Двоє перших одягнені скромно, як наші люди. На головах у обох тюбетейки… Хімік у пробковому шоломі і білих купальних плавках. З ними трійко чужаків. Грає тільки Фелікс.
Іван не витримав й озирнувся.
-Які тюбетейки, йолопе?! Це «сванетки» – шапочки грузинських горців…
Аркадій не зважив на «йолопа». Пристрасно, захлинаючись, прошепотів:
-У них японський магнітофон! Справжній.
Ніби почувши його, один із преферансистів вставив у магнітофон фірмову касету.
Хлопці слухали, затамувавши подих, музику, але впізнати групу не змогли.
-Група «Ай к’ю», – сказав преферансист партнерам.
Іван і Аркадій лягли на спини, прикрили обличчя кепками і слухали.
Льопа завів розмову із Сан Саничем.
Сан Санич повідомив:
-Наша деканша виходить заміж за ветерана.
-А скільки їй?
-Років сорок.
-Шкода бабу.
-Чого шкода.
-Ну, за старого ж іде…
-Хто тобі сказав?
-Ти. Вона ще молода, а він – ветеран…
-Не ветеран, а ветеринар…
-Та ти що?
-І чого це тебе так здивувало?
-Ну, як же?.. Він же м’яса не їстиме…

Студенти затрусилися від сміху.
Розмова між викладачами тривала.
Сан Санич розказував: «Приймаю креслення. Я – за столом. Студенти – наді мною і за спиною. Червоною пастою на одному з аркушів ставлю протитанкові хрести. Нікуди не годиться робота! Захопився. І чую з-за спини: «А не пішли б ви Сан Саничу, на хер!..» Я йому: «Па-азвольтє, як це «на хер»? Як це «на хер»? Оцей вузол також неправильно накреслено…»
Розреготалась вся компанія картярів.

Раптом Аркадій запитав в Івана:
-Я не зрозумів, навіщо ти проти мене Дармостученка налаштовував?
-Ти все неправильно зрозумів. Я не налаштовував, а перевіряв. Тепер він мене запам’ятав як правдолюбця і на екзамені буде поблажливим. Ти ж знаєш, як я люблю математику… Це, по-перше. А по-друге, мені подобається сам викладач. Яке прізвище людина має! Дармостученко. Ніби попередження сексотам – дарма, мовляв, стукаєте на своїх…

Аркадій визирнув з-під кепки:
-По-моєму, Фелікс «розділує під горіх» зальотних чоловіків… А тим, видно, хочеться бути обдуреними…






Глава двадцять третя. Початок Шуриної кар’єри

Шура Дворецькі познайомилась із одеситом – інженером, який перебував у Катеринопетровську у відрядженні. Зв’язок із велеречивою, розкутою, пишною – одне слово – шикарною жінкою-письменницею паралізував волю, відібрав нюх і затьмарив мозок інженера.Закінчилось усе шлюбом і переїздом Дворецької до Одеси.
За півроку Шура шлюб розвалила, та зачарований одесит усе ж встиг прописати її в своїй квартирі, за що й поплатився розподілом майна.
Отже, в Південній Пальмірі Дворецька вигадала собі пристойні квартирні умови для милих життєвих експериментів і продовжила еквілібристичні вправи з віршування українською, російською та німецькою мовами.
Але насамперед Шура була досвідченим «сєкрєтним освєдомітєлєм» і тлумачем із німецької. Для Шури настала зоряна мить – після падіння Берлінського муру виникла нагальна потреба у муруванні нової, але невидимої стіни уподовж і впоперек всієї об’єднаної Німеччини, аби обійми сходу і заходу відбувалися в межах пристойності.
Шура подалася до Берліну – працювати перекладачкою в амбасаді. Була в неї й інша мета – для бездоганної конспірації та скромних особистих вигод одружитися на якомусь роззяві-німчику. На солодку приманку з України швидко дзьобнув помірковано грошовитий бюргер середньої руки Йоганн Кухоль, палкий прихильник Горбачова та совєтських фемін барочної проби.
Бідний Йоганн, геть позбутий немеркнучої арійської краси, проте вихований на найліпших зразках німецької моралі, швидко довідався про ексгібіціонізм коханої. Ця слабкість дружини здалась йому потішною… Та чи міг цей «йоганний бабай» (так називала його у палкі напади східної ніжності) бодай запідозрити Шуру в ГеБеціонізмі, який ніколи не переходить в екс-якість?..
Душа ГеБеціоніста(стки) не дозволяє собі прилюдного оголення, вона огорнута таємничим позамежним мороком, врешті міцно зав’язана шнурками папки досьє і лежить у гарантовано надійнішому місці, ніж голка зі смертю Кощія. Овва, бідному Йоганну забракло аналітичного тевтонського розуму бодай подумати, чи є у Шури душа і, якщо є, то чи можна до неї дістатися, аби побачити на ній штамп «совершенно секретно». Отож, до ганебної втечі від строгих законів фатерлянду аж в Аргентину, він по повній програмі оплачував своє божевільне кохання і Шурину сирітську бездітність аліментами. Це дозволило Шурі бути впевненою у ситості завтрашнього дня по поверненні із закордонного відрядження до Одеси.
Щойно повернувшись із Німеччини і склавши в конторі агентурний і фінансовий звіт, Шура в своєму тихому одеському помешканні зручно вмостилась на подушці, фаршированій дойчмарками, і глибоко замислилась над перспективою наступного фортового шлюбу та здобуття стабільної всесвітньої слави засобами красного письменства.






Глава двадцять четверта. Ординарний екзамен

Лука прокинувся першим і гучно промовив:
-«Ахтунг, бебі»! Вас вітає легендарна група «Ю Ту»! Ви що – мертві? Сьогодні екзамен! Предмет – «гідромеханіка». Викладач – професор Грінфельд!
Іван здригнувся від останніх слів усім тілом, але промовчав. Лука не здавався:
-Іване, ти мене чуєш? Ай-бі-сі!..
Іван відповів, не розтуляючи очей:
-«Ай-Сі/Ді-Сі»…Вже час?
-Здамо в перших рядах і почуватимемось вільними, як кубинські колібрі-«бджілки»! бадьорився Лука. – Дієго Сальва! Ти мене чуєш? Сьогодні іспит.
Яго відвернувся до стіни, промурмотів: «Я прийду пізніше».
Іван і Лука відправилися на екзамен. Виглядали хлопці – як двійко хом’яків, викупаних у керосині. Перші жертви зайшли до аудиторії, решта студентів, розосередившись по коридору парами-трійками, тихо перемовлялась:

Сашко Третяк розказував Степану із Пензи:
-Сьоп, ти бачив, – Одесі відкрилося кооперативне кафе «Рататуй». Що воно таке?
Пензюк зробив припущення:
-Мені мама колискову в дитинстві співала: «Рататушки-ратату, рататушки-ратату…» Може, й господарю кафе його мама таку колискову співала?..
Третяк засміявся і проспівав маршем: «Рататушки-рататушки, рататушки-ратату…»
Стьопа ударив себе долонею по лобі:
-Згадав! Колись ми з батьками ходили до лялькового театру. Такий собі балаганчик. Там був веселий герой – Петрушка. Він весь час примовляв: «Я Петрушка – Рататуй! Спробуй мене вздуй!»
-Рататуй, – кинув на ходу, проходячи повз них, аспірант, – це французька страва. Тушені овочі в широкому асортименті. Деякі – просто несумісні за смаком одне з одним.
-Чув? – штовхнув товариша ліктем Третяк. – А ти мені впарюєш про Петрушок…

Дівчата:
-Перед екзаменами завжди сняться ідіотські сни.
-Це точно! Я уві сні займалась із професором сексом під спів Кола-Бельди…
-А мені наснилася демонстрація. Декан несе вимпел, на якому моє зображення і підпис: «Вона ганьбить наш інститут…»

Хлопці:
-…Коротше, ніч розкішна! Місяць світить на всю губу. Ми повертаємося з Лонжерона. Назустріч – дівчина. Я питаю: «Не страшно ходити вночі одній?» Вона: «Ні». «І куди оце ви?» «Вийшла хворобу провітрити». «Яку?...» «А сам здогадайся…» Зрозумів?
-Ні.
-Йолоп! Сороміцьку хворобу!

Дівчата:
-…Я одного разу запізнилась на лекцію. Стою під дверима, слухаю. Раптом звідки не візьмись – декан: «А ви що тут робите?» «Слухаю лекцію через щілину…» А декан знаєш що? «Я передам професорові, щоб він у вас приймав екзамен через щілину».
-Та ти що?! Дурдом!
-У мене вже діарея від зубріння…
-Краще зубрити, ніж здавати екзамен через щілину…

Хлопці:
-Мені батько розповідав, що замолоду в перукарні бачив оголошення: «До сторіччя з дня народження Леніна зобов’язуємося поголити безкоштовно сто голів…»
-А я, йдучи на екзамен, побачив біля Троїцького собору жебрака з табличкою на грудях: «Дайте хоч у торбу, хоч у морду!»
Регочуть.

Молоді аспіранти, проходячи повз аудиторію:
-Мені знайомець розказував, що в університеті одного зі старих професорів приносять на роботу на ношах.
-На лекції?
-Ні, на засідання вченої ради. Якщо він перекинеться, аспірантам доведеться їздити захищатися до Києва.

В аудиторії, де відбувався іспит, розігрувалась невеличка драма – підійшла черга Аркадія Косяка здавати екзамен.
Професор Грінфельд, лагідно погладив його залікову книжку:
-Я вас запам’ятав – ви дуже уважно слухали мої лекції. Будь ласка, відповідайте на перше питання.
Аркадій прочитав записане (списане). Професор розгублено зауважив:
-Голубчику, це арія з іншої опери. Відповідайте на друге питання.
Аркадій зробив другу спробу, яка також виявилась невдалою.
Професор віддав Косякові залікову книжку:
-Я міг би поставити вам «трійку», але це буде несправедливо. Повторіть, завтра прийдете з іншою групою і здасте…

Аркадій вийшов з аудиторії з прогірклим виразом обличчя і побачив друзів.
Іван зазирнув в його «заліковку», як сорока в маслак:
-Зеро… Де оцінка, відщепенець?
-Професор «трійку» ставити не захотів – наказав приходити завтра, – хрипко відповів невдаха.
Іван аж застогнав:
-«Трійку»… не захотів… ставити… Що робиться? Я б за щастя вважав отримати ту безцінну «трійку»!
Лука підштовхнув Аркадія до виходу:
-Іди-іди, готуйся! Завтра розкажеш, чим закінчилась ця сага…
Аркадій ідіотськи засміявся і тихо проспівав:
По Союзу мчится тройка,
А на тройке – перестройка.
-Ось що робить з людьми тяжіння до знань, – важко зітхнув Іван.

Вранці після екзамену Іван тинявся кімнатою. Лука поцікавився:
-Ти щось шукаєш?
-Де моя біла сорочка?
-Яго вдягнув її на екзамен.
-Їй-богу, це не сорочка, а «тришкин кафтан» якийсь. (Раптом Іван зблід). …Екзамен? У нас сьогодні екзамен?
-Вгамуйся, параноїку. Яго вирішив перездати екзамен на «четвірку».
-Ці екзамени доведуть мене. Я вже зараз маю неврастенію. Один крок до психозу… А який у нас наступний іспит?
-Кліматологія.
-Господи, – забелькотів Іван, – яка прекрасна назва! І як легко розтлумачується – вивчення клімату. Хіба можна порівняти цю науку із тим страхіттям, яке ми здали вчора. Коли професор виводив «задовільно» в моїй заліковій книжці, я повірив, що Бог милостивий. Гідро-механіка! Що це таке? Уяви собі, Лукасе, я, не розуміючи назви предмету, здав його на «трійку»! Дива існують!
Лука солодко потягнувся:
-Нам треба відпочити.
-Треба. А яке сьогодні свято?
-За церковним календарем – третє обрєтєніє глави Предтечі й Хрестителя Іоанна.
-Це свято?..
-Звісно… Але у нас тільки три карбованці...
-Нічого, купимо молдавського гарбуза і зробимо з нього балалайку!
-Ладно тобі…
-Не «ладно»! Гоголь переконував, що в Росії саме з них роблять балалайки. Гоголю можна вірити. Навчимось грати «Бариню».
-А це навіщо?
-Треба ж чимось бавитись, коли безгрошів’я. Омиємо душу музикою!

Відчинились двері – на порозі стояли Дієго і Аркадій.
-Спочатку про погане… Поганого нема! Професор Грінфельд розщедрився на дві «четвірки», – сказав кубинець.
Лука поцікавився:
-Докладніше можна?
Аркадій сором’язливо опустив очі і пояснив:
-Упаковка транквілізатора і – підручник перетворився на титри. Професор задавав питання, а я переглядав титри і зупиняв у необхідному місці. Нарешті задоволений Грінфельд сказав: «Я б поставив вам «п’ятірку», але з огляду на вчорашнє, ставлю «чотири».
-І що ти тепер робитимеш з тими «титрами»? – запитав Іван.
-Я їх вже стер із пам’яті.






Глава двадцять п’ята. Дорога до кирим ляле

На Великодні свята збирати тюльпани в степу між Чорним і Азовським морями поїхали разом із Венерою та Лінарою гуцул і «кубанець».
Дієго почувався конкістадором, який у пошуках скарбів – з огляду на час (кінець ХХ століття) змушений був пересуватися потягом.
Лука в Криму ніколи не був, тому просто насолоджувався подорожжю і компанією.
Цим же потягом Іван проводжав свою подругу – офіціантку Оксану. Вона їхала працювати: до Сімферополя – потягом, звідти – до Ялти – тролейбусом, далі пересідала на теплохід.
Четвірка мандрівників товклась біля вагону в очікуванні відправлення. Раптом Лінара смикнула матір за руку – дивись… Взявшись за руки, пероном бігла парочка – високий широкоплечий шатен і тендітна білявка. Промчали під ліхтарем – його промені висвітлили розпашілі обличчя коханців, відбилися у косах дівчини – волосся запалало мідно-золотистим вогнем.
Лука оцінив красу й природність мізансцени, але, згадавши ніч, яка розпочалась під ялинкою на Марсовому полі, продовжилась у відділку міліції і закінчилась між гілок софори на вулиці Патріса Лумумби, здригнувся. Але ж відвести погляд від ефектної, ненаситної парочки не зміг. …Іван поцілував супутницю, підсадив на підніжку сусіднього вагону і попрямував до друзів.
-Іване, ти кого проводжав? – запитала Лінара.
-Сестру.
-А чом з нами не захотів їхати?
-Справи.
-А-а, – багатозначно проказало дівча і раптом видало. – А я сьогодні бачила, як з третього поверху кішка вистрибнула до кота. Весна…

Дорослі не наважились коментувати вчинок кішки.
Втім, щодо справ Іван не брехав – їм з Аркадієм старший Косяк дав можливість заробити – відправив супроводжувати до Алма-Ати потяг із сільгосптехнікою.
-Молодь, проходьте до вагону! – погукала провідниця. Це була худорлява, довговида, з рудуватими пасмами волосся, схожими на кукурудзяні рильця, жінка другої молодості, яка демонструвала розбуркану негараздами чутливість кому треба й кому ні.

Вагон був плацкартним – усю ніч пасажири тупотіли, немов їжаки, відвідуючи вбиральню.
Після того, як проїхали Джанкой, життя кардинально змінилось. Провідниця вманила у вагон зо два десятки бажаючих їхати у східно-кримському напрямку. Бажаючі опинялись у вагоні, сподіваючись на плацкартну полицю, але, побачивши, що місць нема ніяких, не поспішали переходити до експрес-вагонів – в їхніх просвітлених Великоднем обличчях було стільки шанобливості, що володарі плацкарт посувались, ділячись місцем із прибульцями.
До напівкупе-кабінки, де їхали любителі кримських тюльпанів, вже у Джанкої підсів чоловік з військовою виправкою й огрядна селянка з торбою бринзи й овечою терплячістю в очах.
У Нижньогірську схожа на кукурудзяний початок провідниця привела до них ще й живописного рок-персонажа. Розсілися так: на одній з нижніх полиць: Венера (біля вікна), «джанкойська підсадна» селянка, рокер; на другій: Дієго (біля вікна), Лука, «джанкойський підсадний» чоловік. Лінара – на другій полиці.

Рокер весело зауважив:
-Закрийте духовочки, дівчата!
Після чого швидко посунув жінок до вікна, притулився спиною до стіни, опустив голову на груди і миттєво захропів. Селянка зашарілась, до неї вже давно так ніжно ніхто не залицявся.
Мандрівники з Одеси почала негучно обговорювати «прикид» прибульця.
-Дієго, як називається така рокерська хустка?
-Бандана, Венеро Магометівно.
-А чоботи?
-Шузи, Венеро Магометівно.
Лука заперечив:
-Взагалі-то, такі чоботи називають стілами.
-Скоріше – берцами, – втрутився чоловік із військовою виправкою.
Лука вів далі:
-Таку шкіряну куртку називають «косухою», у вусі у чоловіка – «гайка». Катон на джинсах справжній – гримучий. Взагалі – чувак натуральний.
Раптом хропіння припинилось, рокер подав голос:
-Якщо цікаво – можу дещо показати. (Він підтягнув рукав і продемонстрував шкіряний налокітник і браслет із шипами на зап’ястку). А на ніч я співаю «Живі у помощі Вишняго» (90-й псалом) на мотив арії Єзуса Крайза з рок-опери «Ісус Христос – суперзірка»…
Рокер замовк й подивився в очі Лукасу:
-Висадився? Я тебе також оборати можу…
Дієго насупився:
-Що ви сказали? Це – погроза?..
-Ні. Чоловік запитав, чи не перелякав нас і попередив, що також має неабияке почуття гумору,.. – заспокоїв друга Лука.
Рокер раптом простягнув руку Дієго:
-Мотуз!
-Сальва…
-Чиїх?
-Кубанець…
Мотуз запитально подивився на Луку, той ствердно кивнув. Рокер проказав знайоме й заповітне:
-Мацапура…
-…Краща за ром! – підхопив Сальва.
Мотуз зареготав:
-Травиш!
Дієго знову запитально подивився на Луку. Той переклав:
-Не перебільшуй.
Темношкірий «кубанець» явно викликав довіру в рокера. Він витягнув з-за коміра хреста:
-Дивись сюди! Розп’яття із махновськими символами, – подарунок із зони. Із тюрми…
Дієго запитав обережно:
-А хто в тебе там?..
-Вже нікого. Друг сидів, нещодавно «примружився».
Лука уточнив:
-Помер…
Мотуз процитував Макаревича: «Жизнь всегда была подвласна силе…»
Провідниця принесла чай. Дзенькнули ложечки у склянках. Прокинулась на другій полиці Лінара. Із зацікавленням подивилась на рокера. Потім на чай в ажурних підстаканниках і цукор в пакетиках. Сказала солодким голоском:
-Цукорок…
У Мотуза миттєво зіпсувався настрій. Лука зробив спробу пояснити ситуацію:
-Дитина не хотіла вас образити. Просто відреагувала на солодке.
Мотуз вийшов покурити. Лука розтлумачив друзям:
-«Цукорок» на мові блатних – «недоумок»…
Запала мовчанка. Чоловік із військовою виправкою запитав у Дієго Сальви:
-Я чув, ти кубанець? Запечений такий… Мабуть, батьки – горці? Але ж шануєшся на своїй народності! Молодець! А я хто – вже й не знаю… Батьки – українці, діти – руські. …Я колись військове училище закінчив. Як ото в кіно кажуть: «Є така професія – зачищати Батьківщину…» В тилу життя люди берегли свої корені, а я, «зачищаючи» Батьківщину, патріота-інтернаціоналіста в собі виховував. Для мене мир – смерть. Я оживаю тільки на війні… Гірший за мене хіба що оцей – хіпар у закльопках…
За Мотуза заступилась Венера:
-Цей «хіпар» – щаслива людина. Він любить рок. Ви чули про «Бітлз», «Роллінг Стоунз»?..
-А-а-а, чув. Тарабарщина.
Повернувся Мотуз. Він вже пробачив Лінарі «цукорка». Купив у провідниці пачку печива, поклав біля дівчинки: «До чаю…»

Мовчазна селянка із бринзою вийшла у Владиславівці, войовничий «зачисник» – на станції Бранне Поле, рок-фан і любитель 90-го псалому – у Семи Колодязях. Любителі кримських тюльпанів – кирим ляле – на станції Пресноводна.






Глава двадцять шоста. Краса така – аж солодко у роті…

До села Чегене від станції Прісноводної мандрівники вирішили йти пішки. Далекувато. Але ж весна…
Хто не бачив Криму на початку травня, той не знає, як солодшає в роті від споглядання красот природи…
…У кам’яному розломі, сховане від північних і східних холодних вітрів, сором’язливо зацвітає фігове дерево.
…У рудих і яскраво-зелених мохах на вапнякових валунах повзають очманілі «божі корівки». Над травою з приторним запахом і прозаїчною назвою «пастуша сумка» літають метелики лимонного кольору.
…Стогнуть солов’ї, ворони роззявляють дзьоби, судомно хапаючи повітря. але не каркають. А горобці безтурботними зграйками ширяють над степом, немов нема в світі кохання, пошестей, стихійних лих і техногенних катастроф.
…Кримських тюльпанів «кирим ляле» мандрівники не побачили, але натрапили на галявину жовтих первоцвітів – дрібненьких квітів, які мають форму і запах тюльпанів і називаються тюльпанами дібровними…
Дієго із насолодою вдихав запах квітів. Лука попередив:
-Яго, пестик і тичинки – органи розмноження квітів… А ти туди носом…
Сальва поморщився, відклав квіти, але на провокацію не відповів…

Коли вже підходили до Чегене, загрозило. Кисло запахло молочними продуктами. Хмари наповзали одна на одну. Блискавки рвали й пережовували їх своїми гострими зубами. Грім то бахкав, то жахкав. Втім, злива не відбулась.

Дім, де жила Венерина подруга Айша, стояв край села, утворюючи з прибудовами, городом і садком хутір. На довгій хаті з викарбованою на фронтоні датою, яка засвідчувала рік її побудови – «1940», сиділа зграя голубів.

Назустріч гостям вийшли високий, дуже красивий татарин у крислатому капелюху, що носять цигани; худенька чорнява зеленоока жінка, яка обдарувала гостей такою чарівною усмішкою, ніби більшого щастя для неї, ніж їхній приїзд із Одеси, не було, і трійко підлітків.

Після обіду розпогодилося. Дієго пішов із господарем косити траву в степу. Підлітки посадили на собачий поводок козеня, аби Лінара могла вигулювати його, а самі вигнали з кошари зо два десятки овець і подались за батьком. Киз потинялась трохи городом, а потім умовила матір піти разом і козеням до моря.
Лука залишився із Айшею на господарстві.
Хазяйка затялась готувати пахлаву, парубок розважав її балачками.
-Ви зовсім не схожі на селянку, Айша.
Жінка дістала банку із твердим золотистим медом, набрала ложку «з гіркою», додала в тісто й почала вимішувати. Парубок натхненно продовжив:
-Ім’я у вас гарне, фруктове…
-Айшею звали улюблену дружину пророка Мухамеда, – задумливо проказала жінка.
-Ви схожі на гуцулку…
-Мені вже казали це.
-Де?
-У Львові. Ми училися там з Венерою у Політехніці. Потім вона перебралась сюди, на батьківщину своїх предків. Я приїхала до неї в гості, побачила Назима, – удівця з трьома дітьми, закохалась. Він запропонував мені стати його дружиною.
-І ви не побоялися труднощів?
Айша вкинула в тісто шматок коров’ячого масла і продовжила вимішування.
-Щастя, хлопче, не має нічого спільного із задоволенням.
Лука замислився, але збагнути почутого так і не зміг.
-А що ж воно таке?
-Взагалі – щастя? Чи жіноче?..
Лука відщипнув шматочок тіста, з’їв і проказав:
-На моїй батьківщині кажуть: «Якщо у жінки нема чоловіка, – вона нещасна. Якщо нема подруг, – вона нещасна падлюка…»
Айша ляснула долонями по солодко-жирному кавалкові:
-Щастя!.. Щастя – це щось лагідне й зворушливе, що шукають одержимі…

На подвір’ї почулися голоси Венери і Лінари. Лука подивився у розчинене вікно на киз, яка дресирувала на молоденькому спориші козеня, і повторив:
-Точно: зворушливе і лагідне.

Повернулися з покосу Назим і Дієго.
-Як тобі коса? – поцікавився господар.
Кубинець косив уперше, настраждався сповна, збагнувши, що тримає в руках гостру й незручну для нього зброю.
-Тепер я розумію, чому Смерть малюють із цим інструментом в руках.
-Ще дві-три спроби і втягнешся, – заспокоїв його татарин. – Та ти й зараз непогано косиш.
Вийшов із хати Лука, взяв косу у Сальви і спробував підрівняти спориш на подвір’ї. Невдало – реманент кримських татар суттєво відрізнявся від гуцульського.
-Коса хороша. Справжній «лишай-стригун»!
Айша покликала всіх до хати.

На ослінчику залишилась сидіти Лінара, обнявши за голову козенятко. Мурмотіла йому на вушко:
-Дійшов Іван до Молочної річки. Хотів поплавати, та не зміг, бо ж береги були кисільними, і він у киселі, як у муляці застряв. Засмоктала його солодка трясовина, так і загинув богатир.
У вікно виглянула Айша.
-Киз, пахлава готова! Іди пити чай.
-Який?
-Гарний, у пакетиках.
-Не хочу у пакетиках.
-Чому?
-Тому що чай на ниточці мені нагадує лайно на паличці…

На ранок компанія з Одеси поїхала збирати тюльпани на причорноморській частині півострова. Чомусь різнокольорові кирим ляле ростуть саме там. Спочатку дісталися Керчі, звідти вирушили на Вогники – невеличке село поблизу гори Опук.
Пішли у степ, домовившись: у букеті не може бути двох квіток однакового кольору.
Найбільшим виявився букет Дієго, який знайшов тюльпани таких кольорів і відтінків: білий, слонова кістка, кремовий, блідо-блакитний, блідо-зелений, золотистий, жовтий, жовтий, яскраво жовтий, жовто-гарячий, пурпуровий, малиновий, вишневий, кольору зрілого кизилу, бордовий, кольору артеріальної крові, венозної крові, бузкового кольору, блакитний, ліловий, темно-ліловий, яскраво коричневий, синьо-чорний... Усього двадцять три квітки.
Так що ж таке кирим ляле? Кримський тюльпан – квітка степу заввишки 20-25 сантиметрів. Має три листки завширшки 2-4 сантиметри і рівне пружне стебло, яке тримає квітку вертикально. Сама ж квітка вузька, завбільшки 4-5 сантиметри. Готовий розкритися тюльпан має форму видовженої краплі. У зрілої квітки три з шести пелюсток загнуті назовні. В такому стані тюльпан залишається протягом тижня. Далі розкривається, втрачає колір і осипається. Запах – божественний. Такий, яким насолоджувалися в раю Адам і Єва.






Глава двадцять сьома. Хто тягне з нас життєві сили?

Декан метеорологічного факультету Валентина Володимирівна Тінгаєва була милостивою, як усі божества. Для більшості студентів вона – уособлення істини в першій інстанції. Студенти знали, що деканша справедлива, але чомусь боялися її, як комарі фумігатора…

У Івана виникли проблеми – дві двійки.
-Це не сесія, а просто якесь мундіале! – гарячкував він. – Викладачі штучно влаштовують ажіотаж навколо своїх предметів. Студенти – в істериці. Ну, що це за діла? Дві «трійки»! Дві «пари»! Два-два. Нічия… Невже цим арбітрам,.. тобто, викладачам так важко підіграти третьокурснику – вивести його на «задовільно»?.. Дві «трійочки» є, ще б дві – і сесія здана! Я божеволію!
-Облиш! – Божевільному байдуже, що чотири трійки – це свобода протягом семестру, а менше – біда. А ти через це сильно нервуєш. Значить, у тебе неврастенія. Прекрасна хвороба, до речі. Неврастеніки, щоб ти знав, не божеволіють, – заспокоїв друга Лука.
-Мене виженуть!
-На третьому курсі виганяють тільки за злочин. Ти на злочинця не схожий.
-А на кого я схожий?
-На рахмана…
-Точно! Я святий! І тому мене не мають права турнути з інституту...
-Чого ти казишся? Піди до декана, покайся в усьому, що робив, чого не робив. Отримаєш дозвіл на перездачі.
-Я боюсь…
-Чого? Що тобі може зробити така чарівна жінка, як наша Валентина Володимирівна?..
-Вона так дивиться, ніби збирається висукати в мене жили…
-Іване, припини! Дивись на неї запаморочливо. Усім виглядом дай зрозуміти, що ніяке покарання тобі не страшне. Що головне для тебе, щоб вона завжди була деканом!
-Ладно, завтра піду…
-Ніяких «завтра»! Іди зараз.
-Я не готовий до розмови!
-Зараз я тебе підготую. Розкуйовдь волосся Так! Зчепи пальці. Притули руки до сонячного сплетіння. Іди! Не так, іди повільно, тягни ноги! Молодець. Ангела охоронця тобі, грішнику! Він незримо предстоїть!..

Лука заштовхав Івана до приймальні декана. Секретарка показала – сідай – треба почекати. Іван, не розчеплюючи пальців рук, сів – ніби на кіл…
У кабінеті точилась розмова між деканом і завбібліотекою (зрозуміло по темі).
-Валентино Володимирівно, депутат дав гроші на ремонт бібліотеки…
-Ну ось! Це ж хорошо!
-Освоюють кошти його ж люди. Смокчуть так, що навряд чи вистачить навіть на ремонт одхожого місця… Тобто, уборної. А звітуватись мені!
-Звісно, вам! Треба показати депутатові шик!
-Як?
-Переходьте на зрозумілу для будівельників мову – на мат. Дай бог здоров’я російському народу за цей винахід – він вас, болєзная моя, і врятує… Ви мене зрозуміли?
-Зрозуміла. А які слова можна казати?..
-Будь-які. Поменше нормативної лексики!
-А може, краще порадитись із депутатом?..
-Можна. Підіть, упадіть в ніжки: «Батечку рідний, не губи! Не давай більше грошей!»… Але краще – мат…

Завбібліотекою вийшла з кабінету – ошелешена і готова до боротьби.
З’явилась у приймальні і декан.
-Кому вниз?..
Іван стріпнувся, почувши назву українського рок-гурту, підхопився:
-Мені!..
-І хто ти?
-Студент третього курсу Івашко.
-Давай так: я – не цариця Катерина, а ти – не вірнопідданий її величності! Прізвище?
-Івашко…
-А-а, так це – прізвище… А ім’я?
-Іван. Галактіонич…
-Зрозуміло. Що в тебе?
-Дайте, будьте ласкаві, дозвіл на перездачу.
Валентина Володимирівна наказала секретарці:
-Видайте двійочнику перепустку на повторне відвідування екзаменатора.

Декан пішла, Іван тихо попросив:
-Дві перепустки. У мене дві перездачі…






Глава двадцять восьма. Апостоли року

Тренер з плавання Іван Лазарович Гончар на прізвисько Лазер склав руки хрестом – тренування закінчено.
Іван і Лука не поспішали до роздягальні – загорнувшись у рушники, сіли на лаву біля басейну.
Іван бубонів про наболіле:
-Польки взагалі не вміють любити…
-Пушкін з тобою не погодився б, – знічев’я заперечив Лука. – Згадай Марину Мнішек.
-Зате Гоголь був би зі мною солідарним.
-Солідаризуються трударі, а Гоголь – геній!
-Я цього не заперечую.
-Тоді навіщо ці узагальнення щодо польок?
-А ти сам дивись: яким вже красенем, яким героєм був Андрій Бульба, і всім пожертвував заради польської панночки. А вона що?
-Вона його покохала.
-Ні! Він був потрібний їй, як рятівник.
Лука аж очі вирячив:
-Ти повість до кінця дочитав?

Саме в цю мить з’явилась прибиральниця й зігнала хлопців з лави:
-Усе дівок засуджуєте?! Ідіть вже до роздягальні, іроди!
Парубки відійшли на солідну відстань, і вже в зоні недосяжності швабри Іван запитав:
-Бабусю, а хто ви за національністю? Мабуть, полька?..
Прибиральниця зареготала:
-Ні, я мазурка, бо мій чоловік – мазурик…

Хлопці швиденько ретирувалися до роздягальні, де вектор розмови змінився.
Завів Іван:
-Уяви собі, я плаванням займаюсь із восьми років. Хотів навіть присвятити спорту життя. А зараз щось збайдужів. Тепер мене більше цікавить рок. А Венера Магометівна хоче присвятити своє життя літературі. Така гарна викладачка – навіщо їй література? Могла б професоркою стати з часом. Як наш Грінфельд. А може ж статися й так, що їй доведеться присвятити життя дитині…
Лука прилип до дзеркала – підрівнював манікюрними ножицями бакенбарди. Зауважив:
-Запам’ятай, хлопчику, життя не можна присвячувати нікому й нічому.
-Дурня.
-Ні. Життя дається для того, щоб повноцінно його прожити, а не бухкати усім гамузом на справу чи на служіння людям. Це – велика омана, яку вигадали священики і можновладці, щоб тримати паству в руках. Кому б і чому б ти не присвятив своє життя, на тебе чекає розчарування. А живучи по-людськи, ти отримуєш насолоду і почуваєшся щасливим.
-Ти мислиш, як закінчений егоїст.
-А ти – як раб.
-Добирай слова…
-Ти почав…

Лука попрямував до виходу, Іван наздогнав його. Далі розмова тривала на сходах спорткомплексу.
-А рок? Хіба це не найвища насолода? Не найвище щастя? – сікався до друга Іван.
-Це – пристрасть.
Іван почав закипати:
-Рок – це релігія!
-Ні.
-Чому?
-Релігії потрібні раби, а року не потрібні.
-А я тобі доведу, що рок – релігія.
-Доведи.
-Як нас називає Льончик Медуниця?
Лука замислився:
-Дезангелістами?
-Дезангелістами, євангелістами – коли як.
-І що з того?
-А те що ми – апостоли року! Зрозумів, не раби – апостоли. Послідовники. Погоджуєшся?
-Добре, погоджуюсь.

З вестибюля на ганок вискочила та ж сама, озброєна шваброю, прибиральниця.
-Ось ви де!
-В чому справа, бабусю? – офіційним тоном запитав Іван.
-Це ви – кінг-конги, шерсть драли у роздягальні?
-Яку шерсть? Звідки? – обурився Іван. – Думайте, що говорите!
-Вам краще знати – яка то шерсть… Мабуть, зади лезом голили одне одному!
-Бабусю, я поважаю вашу старість, але краще не доводьте мене до гріха…
Лука, який почувався винним (саме він «драв шерсть» зі скронь у роздягальні) смикнув друга за рукав:
-Іване, ходімо.
-Я не можу не реагувати на несправедливість, – не вгамовувався Іван.
Лука стягнув його зі сходів на тротуар, супроводжуючи насильство мораллю:
-Справедливість – це «божественна машина», яка раптово спускається з неба на землю й наводить порядок. Ненадовго, щоправда. А на землі її нема. Правда є, брехня є. А ця «дамочка» зальотна. Факт!

Хлопці попрямували до тролейбуса. Навздогін їм пролунало:
-Щоб у вас волосся в роті повиростало!..
Сходами будівлі басейну збіг тренер. Прибиральниця зробила спробу зупинити його:
-Лазере Івановичу!..
Гончар був нестримний.






Глава двадцять дев’ята. Коли бог любові рискає світом без певної мети

У Івана «розігрався» поліноз. Юнак із сумом розглядав занедбану клумбу під вікном, що поросла пекельною сумішшю бур’янів: полином, щирицею, лободою і амброзією. «Про що ще мріяти алергетикові?» – подумав він.
Лука ж філософствував, гойдаючись у сітці ліжка:
-Що сказав Чехов? «Закоханість – нормальний стан людини». А я йому вірю. І ще я вірю в народну мудрість: «Не любити жінок – злочин, а любити – кара»…
Лука втупив сині очі в синь небесну, окреслену прямокутником вікна. Він був схожим на самурая, який іде на таран з ворожим літаком. Або ж – на бухарського єврея, який, вдягнувши тюбетейку, натхненно читає Тору…
Іванові було погано. Щоб відволіктись від клятої алергії, він умостився на столі і взявся перевиховувати друга:
-В Одесі – сто тисяч жінок і дівчат ніжного віку, а ти псуєш студенток у гуртожитку. Лукасе, вони – метелики-ефемериди, які відірвались від батьків і шукають опертя. Та хіба можна обіпертися на тебе? Ти ж як карпатський полоз, що котиться з гори в долину. (Лука аж примружився від задоволення – порівняння йому до вподоби). Ні, ти не полоз. Ти – Демон!
-На себе подивись, – ліниво відбрикнувся Лука. – Я епікуреєць, я ощасливлюю дівчат, а ти – припадочний цинік. Ти завжди готовий заради «бубликів» на аморальний вчинок.
-Я? На який саме?
-На шлюб…
-Ну то й що?.. Справа не в «бубликах». Шлюб – це тимчасовий соціальний стан, спричинений пристрастю до жінки, а рок – це любов назавжди. Я не фетишист – мене цікавлять не пластмасові підноси з дірками, а таємничі спіралі на них – записи! Не штука, а мистецтво!
-А ще тебе цікавлять жінки, які знають, як пролізти під «залізною завісою»…
-Так, мені потрібна саме така. А що тут поганого?
-А що поганого в тому, що я влюбчивий?
-Між іншим, ти заручений.
-Але моїй нареченій тринадцять років!.. Поки вона росте, я набиратимусь досвіду.
-Ти гадиш там, де живеш! Іди в люди!
-А я що роблю? У гуртожитку дівчата – з усіх усюд. Саме тут я маю пересвідчитись, що гуцулки – найкращі в світі.
-Вурдалак-патріот!
-Па-пра-шу!..
-Не скигли! Вчора через тебе відбулась сварка…
Лукас сором’язливо опустив очі.
-Так. В Маргариту закоханий я, а Люся закохана в мене…
-Ось і захистив би Маргариту.
-Це безглуздо. Я знову закохаюсь – дівчата помиряться і дружитимуть проти мене. Знаєш, яка це міцна дружба?!
Іван зловтішно засміявся.
-Рано чи пізно одна з пастушок завагітніє і тебе силоміць потягнуть до ЗАГСу.
-Не потягнуть – я користуюсь найкращими плавзасобами…
Іван зовсім забув про алергію. Подався вперед і став схожим на гончака, який відчув запах жертви.
-І де ти їх береш?
-Мама посилкою прислала. Купила у румуна – в Ужгороді.
-Знаєш, хто ти? Маньяк-одноосібник.
-Ти ж казав, що береженого Бог береже. Я й подумав, що тобі це не потрібно…
-Бог береже, але розумні таки страхують себе і своє майно. Від стихій, наприклад.
-Їй-Богу, Іване, я не жлоб…
-Ти бачив хоча б одного чоловіка, якому була б не потрібна страховка?
-Не знаю, я таких соцопитувань не проводив.
-Звісно, ти проводиш перепис населення. Жіночої половини. Розпусник!
-Сам такий!
-Давай презервативи, Казаново!..
-Скільки?
-Двадцять!
-Чому так багато?
-Це багато? А скільки ти їх маєш?
Лука виповз із сітки ліжка, витягнув з-під ліжка валізу, почав в ній порпатися. Іван помітив у валізі щось цікаве.
-А що там у вас, товаришу гуцуле, виблискує?..
-Де? А, це дезодорант.
-Давай його сюди.
-Навіщо тобі?
-Бо я збираюсь найближчим часом сильно попотіти…
Лука важко зітхнув і зауважив:
-Ми із задоволенням робимо те, чого не дозволяємо робити іншим.
-Точно! Можу додати від себе: що маємо – не бережемо, а, втративши, плачемо…
Лука не зважив на іронію. Уважно подивившись на друга, він з удаваною турботою поцікавився:
-Де твій зуб, горемико?
-На полиці!..
-Ти здурів – це погана прикмета – залишати частки тіла на видному місці. (Подивився на полицю). Нема тут ніякого зуба. Але є новий «бублик»…
Іван сказав зі злом:
-Цей «бублик» і є мій зуб. Я його купив на ті гроші, які мати дала на пломбу. А зуб, сволота, випав.






Глава тридцята. Викладач теоретичної механіки - гімнописець

-Венеро Магометівно, ви йдете з нами на море?
Трійко рок-фанів товклись перед дверима кімнати на першому поверсі гуртожитку, де жила з шестирічною донькою молода викладачка теоретичної механіки.
Венера Магометівна крикнула, не відкриваючи дверей:
-Ідемо. На вулиці почекайте.
За п’ять хвилин дві східні красуні з’явились на ганку.
Аркадій не зміг стримати захвату:
-Венеро Магометівно, Лінаро Султанівно, ви – як галушечки!
Жінка засміялась.
-Які новини на рок-фронті?
Іван уточнив:
-З нашого боку фронту, чи з їхнього?
-З обох.
-У Москві – джазовий фестиваль. У Вільнюсі – рок-фестиваль. У «Скорпіонз» – турне… Мені з-за кордону подруга привезла платівку «Канзасу»…

Семирічна Лінара запитала Луку:
-Що це за рослини? Схожі на мальви, тільки ростуть не свічками, а кущами?
Лука впевнено відповів:
-Гібіскус сірійський.
-А оці колоски високі – устюки?
-Ні, жито.
-Звідки тут жито?
-Хтось посіяв собі на втіху.
-А це – «собаче мило»? Чомусь милом не пахне…
-Ця трава називається «собачим милом», бо при розтиранні у руці піниться…
-А це – просо?
-Ні, це сорго. Ой, Лінарочко, видно, що ти не з хліборобської родини…
-Я розуміюсь на їстівних травах. Базилік, тархун, кінза, кріп, петрушка, сельдерей, пастернак, меліса, м’ята, щавель, салат, кульбаба, кропива…
-Ого! А кульбаба й кропива хіба їстівні?
-Звісно. Перші весняні трави, які ідуть в салат.
Лінара взяла Луку за руку і довірливо мовила:
-Я сьогодні із задоволенням слухала Мусліма Магомаєва.
-Гарний вибір, – похвалив дівча юнак.

…Море з’явлилось перед їхніми очима, як міраж.
Аркадій схопився за серце:
-О, ти прекрасна Одесо, о, ти прекрасна…
Венера підхопила:
-Ти чарівна, ти – найчарівніша у світі! Ти створена для щастя, а не для поклоніння – як Пітер чи Львів. Ті міста з чоловічими іменами вимагають любові до себе, а ти нею обдаровуєш кожного, хто потрапляє в твої обійми. Ті міста обіцяють все, але не дають нічого – як християнські святі… А ти нічого не обіцяєш і даєш багато – як боги індуїзму…
Ти – Вавилон із вежею життєрадісності, яка підпирає небо, де живуть сумні й суворі судді. Ти – гора, яка народжує мишей… Вони, як миші всього світу, живуть марнотним, хворіють, нівечаться, божеволіють і вмирають… Закохуються, сваряться, клянуть одне одного, розлучаються і …вмирають… Але як неперевершено це роблять миші в Одесі!
Прощання з тобою такі зворушливі, такі несамовиті й душопожитні, що зустрічі після них здаються повним безглуздям…
Ти – вузол м’язів, затиснутий між меридіанами. Ти – серце!
Ще ніхто й ніколи не оволодів тобою, адже міцним є твій «пояс вірності». За ключик від нього боролися великі воїни, великі державні мужі й великі пророки. Та й обронили десь. Ти й досі залишаєшся вірною, Одесо, тільки грець його знає – кому…

Хлопців почуте приголомшило.
-Венеро Магометівно, – запитав Іван. – Що це було?
-Одна з моїх «пісні пісень».
-Гімн, – уточнила маленька Лінара. – Мама їх пише, а потім читає мені.
У неї багато цього,.. цих гімн. Гімень… Вибачте, я ще погано розмовляю українською. А чого ви смієтесь? Мені в садку вихователька сказала: «Оце тільки й поговориш українською мовою, як із татаркою»… Ні, а чому ви знову смієтесь? Я ж не брешу. (До матері). Ма, почитай їм «гімн Брехні». Мій улюблений.
Венера декламує:
-О, Брехня! Як я тебе люблю! Та ти що… Ти жалісна як «добра звістка» і тому сильніша за справедливість… Ти допомагаєш мені забирати у тих, кого я ненавиджу, право бути собою, жити за підказкою совісті.
Добре, що більшість людей хочуть бути обдуреними.
О, Брехня, ти ступінчаста земна реінкарнація, шлях до безсмертя. Знищити когось брехнею – означає народитись ще раз… Чим більше знищиш супостатів, тим далі просунешся у вічність…
Ти – велике мистецтво, ти навчила мене так майстерно брехати, що я повірила в те, що правда – це моя брехня.
А ще ти прищепила мені огиду до життя, і тепер я суджу і караю всіх, хто любить й оспівує його принади. А я ненавиджу, прикриваючись любов’ю. Усе, до чого я торкаюсь, гниє… О, як це приємно. Приємніше за секс.
Ти така солодка, Брехня! Ти – полуда в моєму оці, тавро на моєму лобі, родима пляма на прямій кишці... Я вірю, що потрапивши до раю, зможу оббріхувати там янголів.
Єдина прикрість у тобі: ти доказ того, що оббріхуване чогось варте…

У парубків – очі на лобах. Лінара ляснула себе долонькою по лбу: «Ти – тавро на моєму лобі!..»
Лука присів поруч із нею, запитав обережно: «Так я не зрозумів: брехати гарно чи погано? Може, ти мені поясниш?» Дівча пояснило: «Погано. Але краще за секс».






Глава тридцять перша. Киз

На пляжі санаторію імені Чкалова було малолюдно. Наші студенти лежали в рядок – засмаглі, схожі на три кубинських сигари.
Лінара не зводила очей з Луки.
-Киз, – сказала тихенько Венера доньці, – хлопці подумають, що це я навчила тебе так дивитись на чоловіків…
-Лука не просто чоловік, а джигіт, – зауважило дівча.
-Однаково – некрасиво…
-Некрасиво дивитись на красиве? Дивно…
На допомогу Лінарі прийшов Лука:
-Лінаро, ти хочеш у мене про щось запитати?
-Можна закопати тебе в пісок?
-Так він же ще живий! – зареготав Іван.
-Лукойє, можна? – наполягало дівча.
-Можна.
Венера розсердилась:
-Киз, що за панібратство?
Лука все ще був на боці Лінари:
-Венеро Магометівно. Лукойє мені більше подобається, нім Лукас, Люк і Лукіан. Я розказую дитині казки, тому вона вважає мене Оле-Лукойє.
-Лінарочко, – допитувався Іван. – Скажи, і за що ж Лисичка з’їла Колобка?
Дівчинка хитро посміхнулась:
-За те, що дурив хижаків.
Аркадій, який досі робив вигляд, що спить, вирішив продовжити екзамен:
-А про Віщого Олега Оле-Лукойє тобі розповідав?
-Так, але це не казка, а страшилка.
-І від чого загинув князь?
-Із голови Олега вилізла змія і вкусила його.
-Дійсно, страшилка… П’ять балів, киз!
Дівчинка продовжила:
-А я читаю Лукойє вірші.
-«Идет бычок качается, здыхает на ходу…» – продекламував Аркадій.
-«А я у гай ходила по квітку – ось яку!» – зробив своє припущення Іван.
-А ось і ні! Слухайте!

Каранги, сувук,
Атеш джок, нур джок…
Мезарлар джувук,
мезарлар джувук…

Мати спалахнула:
-Доню, що це таке?
-А ти хіба не знаєш? Чобан-Заде…
Аркадій зробив спробу перевести все на жарт:
-Невже в кримсько-татарській поезії є непристойності?
Венера не може заспокоїтись:
-Нема і не може бути. Знаєте, про що йдеться у цьому вірші? «Холод і морок. За плечима – смерть…»
Лука підвівся, допоміг Лінарі заглибити яму, влігся у заглиблення.
-Як там у Чобан-Заде? «Атеш джок, нур джок…»? А я думав, це дитячий вірш… Закопуй мене, Лінаро!
-З головою! – додав Іван.

Дівча захопилося, крутилося навколо «джигіта» вовчком.
-Лінарочко, а якими лагідними словами тебе називає мама? – мурмотів Лука.
-Ляликом – тюльпанчиком, Сусиком – ірискою. Інколи – Тіллі – язикатою… По-різному.
-А можна я називатиму тебе Сусиком?
-Ні. Це мамине слово.
-Тоді для мене ти будеш Лін.
-Добре. Іншим я заборонятиму так мене називати.
-А що у вас новенького у садку?
-У молодшій групі є хлопчик Вася – такий забавний. Його питають: «Як собачка їсти просить?» Він відповідає басом: «Гау-гау…» «А котик?» «Нау-нау». «А як Вася?» «Гам-нам». Чому ти не смієшся?
-Я сміюсь. Уві сні…
У полоні прохолодного піску Лука заснув. Лінара виліпила з піску довжелезний хвіст – аж до води. Подивитись на піщаного змія з головою гуцула прийшли зіваки з усього пляжу.






Глава тридцять друга. Мова кохання, мова Корана

Спостерігаючи за тим, як Лінара виліплює плавники на «хвості», Іван промурмотів.
-Наша киз закохалась у Луку. Чому це чарівне дівча обрало розпусника?
-Він схожий на батька Лінари, – мовила Венера. – Тендітний красень-брюнет. Мрія Дюймовочки. А ви – русяві, кремезні степовики – гроза амазонок.
-Я – кремезний? – здивувався Аркадій.
-Ну, не такий велетень, як Іван, але широкий в плечах. Гомілки міцні. Голова пропорційна тілу.
-«А в голові – свої два ока», – як каже наш гуцул, – ввернув Іван.
-…У вас фігури важкоатлетів, – вела далі Венера. – Лінара бачить вас із Іваном дорослими чоловіками, а Лука для неї – юнак…
Іван перейшов на шепіт:
-Мушу попалити друга… У нього в Коломиї є наречена. Дана. Отроковиця тринадцяти років. Він має з нею згодом одружитися. Лука по-сусідськи колисав Дану, коли вона була немовлям. Ось тоді його і захомутали…
Венеру почуте не здивувало.
-Певно, так вирішили їхні батьки…
-А кажуть: долі творяться на небесах,.. – зауважив Іван.

Аркадій також перейшов на шепіт:
-Це – повний айсінг! Чоловіків ловлять на живця. Як лящів…
Венера не відреагувала на його слова, тому Аркадій вивів розмову з трясовини у нове русло:
-Венеро Магометівно, ви читаєте арабською? Це «Казки Шахразади»?
-«П’ятерик» Нізамі.
-О! Подарунок коханого?
-Спадок прадіда. Він був муллою. Знав фарсі, латиницю й кирилицю. Після Першої світової війни родина переїхала на Схід Криму й оселилася в маленькому аїлі Чегене. Там народився мій батько. Звідти у сорок четвертому їх депортували до Середньої Азії. Я народилась через двадцять років у Самарканді. Першу поему Нізамі «Лейлі і Меджнун» я прочитала в дванадцять.
-А Коран? – поцікавився Іван.
-Коран мені довелось прочитати багато разів. Вголос. Але Нізамі на фарсі у моєму виконанні ще ніхто не чув…
-А той чоловік?..
-Батько Лінари? Ні. Я не була Лейлі, але він був Меджнуном…
-Ви, Венеро Магометівно, зараз розмовляєте самі із собою, – сказав Іван. – Я, наприклад, Нізамі не читав.
-Я також, – зізнався Аркадій.
Жінка спохопилась.
-Я не подумала про це. …Дівчина і парубок кохали одне одного. Бути разом їм не судилось. Лейлі померла, Меджнун також помер – від горя. Просто на могилі коханої. Люди не могли підступитися до нього, бо юнака охороняли дикі звірі. Все. А, ні! «Меджнун» в перекладі з фарсі – «безумець»
-Сильно, – сказав Іван.
Венера продовжила:
-…Я закохалась в п’ятнадцять років в юнака-узбека. Султан сказав мені: «Я тебе дуже люблю, але одружитися з тобою не зможу. Батьки не дозволять». Султан грав рок і на сцені скидався на безумця. А я любила фізику, математику і медові сльози класичної літератури. Мумія Меджнуна на могилі Лейлі лякала мене. Я умовила батьків відпустити мене навчатись до Москви. Вступила до політехнікуму.
Родина, що так дбала про чистоту крові, шлюбу сина не дочекалась. Султан потрапив до узбецького фолк-рок-ф’южн ансамблю, став фінансово незалежним і відомим. Здається, батьків це більше влаштовувало, ніж шлюб із депортованою…
Рок-група приїхала до Москви на гастролі, і Султан знайшов мене. З того часу приїжджав часто. Коли народилась Лінара, запропонував: «Я куплю тобі в Москві кооператив, і ти будеш моєю коханою жінкою назавжди». «Ти пропонуєш мені один із різновидів шлюбу, – відповіла я. – Я не готова до цього. До того ж, я житиму в Криму». «Москва – велике місто. Тут інші закони життя. А в Криму ти будеш мусульманкою-покриткою. Твій народ відвернеться від тебе!» «Ти барабань, а я потурбуюсь про себе сама», – сказала я. Далі я вчилась у Львівській Політехниці. По закінченні ми з киз переїхали до Криму. До Чегене. Я заробляла на життя тим, що читала на святах і похоронах репатріантів Коран. Потім колишня однокурсниця знайшла мені роботу – викладати теоретичну механіку у вашому вузі...
Венера замовкла. Якийсь час мовчали і хлопці.
Раптом Аркадій запитав:
-А гімн про рок у вас є?
-Є…
Улу-рок! Великий рок! Ця музика творилась із усього, що є в природі.
Ритми ударним подарували гром и, град, дощ, водоспади, каменепади, стінобитні прилади, молоти й ковадла…
Бас-, фаз- і ритм-гітари запозичили шум дерев, дзюрчання річок, скрипи возів, дверей, млинів, крики птахів і звірів, дзижчання комах…
Соло-гітара перейняла шлюбні й переможні пісні живої природи, сміх дітей, які висловлюють свої почуття природно, плачі, виття, скрегіт зубовий…
Так народжувались мелодії року.
Звуками цієї музики ставало все: ревіння моторів, розрізання скла алмазом, мантачення кос, очищення лопати від землі, лузання насіння й горіхів, стогін вітру в проводах, осипання криги з дерев, храп, хрип, кашель, свист, плач, потріскування сухих гілок у багатті, рип шашеля у меблях, шарудіння мишви, співи цикад, фуркання коней, чухання вепра об кору, тупіт, крики болю й насолоди, шелест сторінок книги…
Рок увібрав у себе все багатство звуків світу. Так було за Доби «Бітлз» і «Дорз»... Пізніше рок збагатили клавішні, струнні, народні інструменти, які підсилюють мелодії, роблячи їх фактурнішими.
У класичної музики рок учився скорочувати шлях до душі слухача – розчулювати, вражати й захоплювати його.
Улу-рок! Слава тобі, Великий!..

Запала мовчанка.
-Лінаро! Іди-но сюди. Щось скажу! – погукав Аркадій.
Дівчинка підбігла, нахилилась до нього.
-Скажи мені, леліточко, ти читала Лукойє вірші на фарсі?
-Ні.
-Ось і добре.
-Чому?
-Він не той, за кого себе видає…
-А хто він?
-Пісковий хробак.

Лінара повернулась до Луки і голосно заявила:
-Аркадій назвав тебе пісковим хробаком!
Лука зробив страшні очі й вивільнився з полону піску.
-Ти битимешся з ним? – стрибало навколо нього дівча.
-Нехай би його лиха година побила! А ось тебе, Тіллі Лін, я втоплю – за погану звістку!
Лука схопив дівча й побіг до води.

-Венера Магометівно, а яка різниця між Богом і Аллахом? –запитав Іван.
-Це не наша справа. Вони знають, хто з них хто.
-А взагалі вони є?
-Вони точно є, а ось нас, мабуть, нема…






Глава тридцять третя. Мирне передмістя

Після занять Аркадій, Лука та Іван поїхали на Молдаванку. Вулицю Запорозьку розшукали швидко, але Льончика вдома не застали. Влаштувались на колоді біля його дому.
Млявий денний рух життя околиці Одеси, оспіваної класиками літератури, налаштовував на думки про занепад ролі особистості в історії.
-Да-а, – зітхнув Іван. – Льончик – не Япончик. Вивелись на Молдаванці масштабні люди.
Лука промовчав, бо не читав Бабеля. Аркадій читав, але вступати в дискусію не поспішав. Іванові нічого не залишилось, як дискутувати із самим собою:
-…Хоча Льоня – потрібна людина – фарцовник з уявою. А Япончик – кривавий бандит. З Япончиком я б не хотів зустрітися, а з Льончиком – хочу. …І де цей кінь педальний вештається?
Аркадій був одеситом і не скористатися цією перевагою не зміг.
-Одесі байдуже – кровосос ти чи донор. Їй потрібні герої. Позитивні чи негативні – байдуже. Головне – шик. Одеса – місто для штату Техас, а не для СеРаСеРа…
Лука пожвавішав:
-А ось у нас у Станіславі…
-Де? – перепитав Аркадій.
-До війни так називався Івано-Франківськ . Так от, у Станіславі є готель «Червона Зірка». За Польщі це був публічний будинок.. Так там аж до виходу на пенсію покоївками працювали колишні повії з того інтересного закладу. Дехто з них працює і понині. А що? Надійний персонал. Мій батько у шістдесяті зупинявся там – бачив тих вічних дівчат. Усі геть пофарбовані у три кольори: білявки, рудоволосі і смоляні брюнетки. Обличчя розмальовані, як у біт-фанок доби рок-н-ролу. Це фірмова марка. Готель належить Міністерству оборони, отже колишні повії обслуговували військових середньої ланки. Кумедно...
-І до чого ти приплів свій Станіслав? – поцікавився Іван.
-До того, що Техас від Одеси далеко, а Західна Україна – Європа.
-І повії там у пошані…
-Повії – так, а решта…
Іван зрозумів, що перегнув палицю.
-Ладно, не ображайся. Ти ж знаєш, я міг одружитися з донькою генерала КДБ, але, дізнавшись, що він відловлював повстанців у Західній Україні, кинув дівчину…
Хлопці замовкли – в присутності Аркадія вони такі теми ще не обговорювали. Той підвівся.
-Льончик на велосипеді їде. Справжній «кінь педальний». (Пауза). До речі, в Одесі у тридцяті понищили всіх причетних до армії Григор’єва. Мого прадіда – також. Він жив на Пересипу…

Льончик зістрибнув з велосипеда.
-Привіт, Аресе! Пардон, мусьє дезангелісти, – затримався у справах!
-…Євангелісти, – виправив Лука.
-Дезангелісти, – стояв на своєму фарцовник. Для вас сьогодні не «добра звістка» – євангеліє, а погана – дезангеліє... «Бублик», за яким ви приїхали, бзинькнув. Сто двадцять р. сусідському собаці Діогену під хвіст. Можу за двадцять р. віддати вам останки «Білих леді»…
-Чому так дорого? – обурився Лука.
-Тому що платівка луснула навпіл…
-І нащо нам ті половинки? – поцікавився Іван.
-Із них можна зробити стельки для кросівок. А що! «Білі леді» в ходовій частині. Ексцентрично!
-Не треба! – кинув невдоволено Іван. – Зроби з тих половинок своїй мамі кліпси.
Льончик розреготався.
-Ладно. Ми з Аресом ідемо до дяді Сома по Вертинського, а дезангелісти вільні.
-…Євангелісти, – стояв на своєму Лука.
-Ти колись вгамуєшся, гуцуле? Ну яке ти маєш персональне відношення до новозавітної історії?
-Пряме!
-Ви подивіться на цього зуха!
-Мати Христа звідки була? З Галілеї! Назва така звідки взялась? На Близькому Сході жили вихідці з Галичини…
-Перша хвиля заробітчан! – реготнувши, вкрутив Аркадій.
-Марія – галичанка, значить і Ісус – галичанин, – резюмував Лука.
Льончик знайшовся:
-Ну, тоді й молдавани можуть вважати своєю історичною батьківщиною одеську Молдаванку!
-Що ти порівнюєш? – спалахнув Лука.
Іван вирішив опосередковано підтримати друга:
-Нехай Марія – галичанка, але ж не гуцулка!
-Правильно! Гуцули тримаються своїх гір, а галичани мігрують. Але це нам – своїм найближчим сусідам, вони першими прислали «добру звістку» про те, що Марія вже важка… Аркаде, чому ти регочеш?
-Радію, що маю такого друга, як ти…
-Якого «такого»?
-Софіста.
-Що? Па-пра-шу…
Іван здригнувся:
-Коли я чую оце Лукасеве «Па-пра-шу», згадую арію юродивого із «Бориса Годунова»: «Обидели юродивого, копеечку отняли…»
Лука пополотнів:
-Ось як! А ще друг…
Ошелешений Льончик несподівано погодився:
-Добре, євангелісти ідуть з нами. Тільки запитань не задавати.
-Жодних? – перепитав Аркадій.
-Особисто ти маєш сказати: «Пане Теодоре, у Вас є платівка Вертинського?» Потім ми прослухаємо проповідь і – хто куди.
-А платівка? – не вгамовувався Аркадій.
-Про це не може бути й мови…
-Ти ж обіцяв!
-Аресе, побачивши дядю Сома, ти забудеш про все.
Раптом відкрилось вікно в будинку, де жив Льончик, звідти по пояс висунулась немолода жінка:
-Леоне, – проказала вона в ніс, – що це за люди? Джіпсі? Тобто, цигани?
-Ні, мамо, це науковці – збирають фольклор на біблійні теми.
-То нехай заходять до хати!
-Вони дуже поспішають.
-Тоді я сама зараз вийду.

-Льончику, – поцікавився Аркадій, – а чому саме «біблійний фольклор»?
-Я сподівався, що мама хоча б у цьому не компетентна…

На вулицю випливла пані Медуниця.
-Хто тут старший?
Іван обережно пояснив:
-Ми всі – поки що молодші наукові співробітники…
-Тоді слухайте сюди разом. Ви щось знаєте про біблійну Миру?
Друзі запитально подивились на залученого змалку до церкви Луку.
-Це – мучениця з грішниць, – впевнено мовив той, смиренно опустивши очі.
Пані Медуниця важко зітхнула.
-О, ще й яка грішниця! Римська! Закохалась вона у свого батька і вступила з ним у зв’язок… Після цього він збожеволів, а її боги перетворили на дерево. Сльози цього дерева люди називають мировою смолою, або миром.
Лука уточнив:
-…Яким Марія Магдалина змащувала ноги втомленому Ісусу.
-В тому то й справа!…
Жінка зробила паузу, а хлопці завмерли, чекаючи фольклорної розв’язки історії.
-…Марія Магдалина вимолила в Бога, щоб Він повернув Миру до життя. Грішниця вийшла заміж, народила дітей. Її нащадки потрапили до Одеси і заснували Молдаванку…
-Тоді чому Молдаванка? – запитав Аркадій. – Назвали б поселення Миргородом…
-Вони були римлянами, а конспірувалися під молдаван... Але подивіться на тутешні прізвища: Мирний, Мирський, Миронов, Мирзоян, Мироїд, Мирза-заде.
Хлопці розреготались. Жінка з розумінням поставилась до цього:
-Я сама сміялась як бешена, коли прабаба розповіла мені про ці інтриги. О, вона мені багато казала за серйозні речі.
-Тож, ви тут усі одним «миром помазані», – сказав пані Медуниці на прощання Лука.






Глава тридцять четверта. Діоген живе на Молдаванці

-Тримайтесь солідно, – зауважив Льончик, прямуючи до сусіднього двору. – Соми – пани, то й ви тримайтесь відповідно. Вони до речі, мої родичі. Далекі. Теодорів брат – цивільний чоловік моєї матері. Приймак. По факту – мій вітчим.

Соми жили на Молдаванці по-українськи – в дебелій, біленій каоліном хаті (щоправда, критій не соломою, а бляхою). На обійсті, що густо поросло споришем, стояла, роздувши боки, клуня, вифарбована глиною в три кольори: брунатний, жовтий і червоний. Поруч – бесідка, оповита трояндами і виноградом (за Рильським – «красиве і корисне»…), і колодязь під дашком.
Собача будка стояла на фундаменті і мала форму діжки, до якої була прибита дошка із написом чорною олійною фарбою: «Діоген».
У діжці, розкинувши лапи в сторони, лежав кудлатий пес. Побачивши молодь, він брьохнув кілька разів.
-Діогене, сиди в своїй діжці і не гавкай, – почулося з глибини двору.
Пес відвернувся. Господиня провела молодь до бесідки, де Теодор Степанович пив чай.
Льончик почувався як вдома, але поводився з гідністю – куди й поділася розв’язність і пихатість:
-Пане Теодоре, пані Лідіє, я до вас студентів привів. Кажуть, що багато чули про вас. Це Аркадій – одесит. Іван – з Катеринопетровська, Лука – з Коломиї.
Господар поручкався з хлопцями, запропонував сісти. Хазяйка розлила чай і залишила їх.
-У Коломиї я бував, – почав пан Теодор. – Нічого поганого про містечко сказати не можу. Львів – солодка вата: смачна, але безглузда страва. Катеринопетровськ – великий цвинтар.
-А Одеса? – поцікавився Льончик.
-Місто гарне, хоча у мешканців переважає маргінальне мислення … В Одесі тотально усі готуються до найгіршого, але сподіваються на краще. Стоять у черзі розчарувань і втрат… (Раптом господар втупив погляд в обличчя Аркадія). І від кого ж ви чули про мене?
Замість відповіді запримітивши здивування, Сом пояснив:
-Ви ж одесит? Не в Коломиї ж про мене теревенять.
-Моя мама була вашою студенткою.
Пан Теодор пожвавішав:
-Проростають горішки… Пийте чай, молоді люди!
Господар на кілька секунд замовк. Скориставшись цим, Лука безневинно запитав: «Чому ви назвали собаку іменем видатного філософа?», чим і визначив тему Сомової проповіді.

Промова Теодора Сома «Діоген: філософія і мораль» (тривалість – одна академічна година). Стислий зміст.

З іменем цього давньогрецького філософа пов’язано чимало легенд. Батько Діогена був ненажерливою людиною – землевласником, який доводив до зубожіння селян і скуповував за безцінь їхні землі. Бідні, але горді греки повергли владу негідника і нероб-синів. Його син Діоген вирішив помститися. Як відомо, нема нічого гіршого, ніж помста співвітчизникам. Він обрав для себе філософію зневаги до праці й мораль циніків: я вільний чинити, що завгодно, і нічого мені за це не буде. Цей нахаба доходив до того, що влаштовував оргії на площах міст, а греки мали спостерігати за тим, як розважається «золота молодь» античних часів. «Ми обрали для себе абсолютну свободу, – кричали оскаженілі циніки, – а ви, плебеї, були і залишитесь рабами!». Як відомо, в Греції була демократія, яка заперечувала насильство і забезпечувала свободу слова. Але Діоген так допік співвітчизників, що вони вигнали його разом із родичами з країни.
У вигнанні Діоген демонстративно жив у діжці, нібито саме таке жалюгідне існування давало йому можливість почуватися вільним. Харчувався подачками, а нужду справляв де прийдеться. Все людське було йому, дикуну, огидним.
Втім, його захотів відвідати Великий Олександр. Поцікавившись життям-буттям нікчеми, Македонський запропонував йому допомогу у вигляді виконання бажання. І той цинік Діоген заявив: «У мене одне бажання – щоб ти відійшов від діжки і не затуляв мені сонце»… А що ще міг сказати цей бовдур? Хто він був такий, цей доморощений сибарит, щоб так розмовляти з понадлюдиною, яка все своє коротке життя дбала про досягнення довершеності у всьому. З людиною, яка змінила світ! Олександр не покарав ту «шашіль із діжки», адже був великодушним і цінував не тільки гумор, але й сарказм.
Як помер Олександр Великий, знають всі. Як сконав Діоген – невідомо. Певно, замаринувався, як оселедець у своїй діжці. Олександр став напівбогом, але не залишив по собі філософської доктрини, яку б успадковували нащадки. Його приклад – приклад мужності. Бути справжнім чоловіком – надзвичайно складно. Не так вже й багато представників сильної статі, наслідують його приклад.
А ось філософія неробства й паразитування, мораль цинічного ставлення до всього, – усе, що пропагував Діоген, мало попит у суспільстві. Вони процвітають і дають отруйні плоди й досі. Живуть так, як хочуть, знаючи, що їм нічого за це не буде, народні обранці та їхні опричники – а це ціла армія циніків із різних сфер життя. Вони спонукають до неробства і паразитування молодь. Ті, які піддаються на цю провокацію, – гинуть, які відмовляються – стають рабами циніків.
А Діоген плаває у своїй діжці в пекельному казані зі смолою і регоче, святкуючи перемогу.

«Проповідь» справила на молодь враження ядерного вибуху. Пан Теодор був втішений цим і, щоб повернути молодь до тями, дав кілька дидактичних порад на майбутнє: «Читайте допитливо. Ставтесь до всього критично: не будьте надто довірливими, запопадливими й нетерплячими. Життя складніше, ніж здається. Люди часто видають себе не за тих, ким вони є. І головне – будуйте родинне життя так, щоб ваші дружини, діти, онуки були вашими найкращими друзями».
Теодор Степанович сів і знову перетворився з гуру на господаря.
-Питання є?
Після короткої мовчанки подав голос Лука:
-Пане Теодоре, я не зрозумів, а все ж таки, яке відношення до всього цього має ваш пес?..






Глава тридцять п’ята. Розтринькане відродження Микити Пасльона

Немов грандіозний астероїд упав у болото життя і здійняв у ньому океанське цунамі. Ошалілі подвижники «перестройки» накроїли купу різнокольорових прапорів, збивалися в однобарвні чи поліхромні натовпи і гаряче мітингували. Кипіли збурені порожнечею прилавків шлунки, разом з ними кипів «разум возмущенный», деренчали промочені й сухі горлянки вуличних ораторів, цокотіли зуби легко одягнених глашатаїв та інших моделей суспільного маразму чи національного романтизму.
Усім хотілось чогось новенького або хоча би порядно вичищеного, і щоб сонце свободи блищало яскравіше за вимащені ваксою чоботи ментів, які залізно стояли на охороні правопорядку.
На високих чавунних грудях вождя в самому центрі Катеринопетровська якісь нічні карлсони квачами писали «кат!» або інше слово із трьох літер, а зранку комунальні служби, що не мали у своїх штатах карлсонів, змушені були підганяти авто з телескопічною вишкою і змивати капосні написи. Вночі написи з’являлися знову, і меру доводилося вдовольнятися тим, що вони були такими ж лаконічними. А найзапекліший секретар міському партії – таємно, навіть від дружини, виношував мрію повісити на руці чавунного Леніна лідерів місцевого НРУ – врахувавши довжину витягнутої правиці разом із півметровим вказівним перстом, він прикинув, що в один прийом можна було би позбутися усіх керівників Руху…
У кадебістів, прокурорів та начальників міліцейських підрозділів свербіли руки, але їх доводилося постійно вмивати, тож руки стражів законності були чистішими, ніж у Понтія Пілата.
Політичний бардак ширився і міцнів, та ось із КДБ надійшли таємні циркуляри: в мітингових натовпах виявляти затятих рухівців, підкидати їм «травку» і «брать с полічним», врешті робити усілякі пакості та увередження, щоб рухівцям уже завтра не хотілося мітингувати.
Примара свободи не здавалася. Її броунівський рух ширився, мов пошесть. Повітря волі мало гіркуватий смак, проте не чадний запах.
Микита Паслін ковтав те повітря невситимо, груди розпирало. Здавалося, от-от мав злетіти над зачовганою, запльованою матінкою-землею… Так пафосно почувалося і мислилося, і він ловив себе на тому, що в цих почуттях і думаннях є щось безоглядно наївне, щось плакатне і схоже на безсмертну дитячість вірша Поля Елюара «Свобода». Потреба матеріалізації піднесеного стану в творах породжувала негучні, зате цілком здійсненні ідеї…

Народжена в неспокійній голові Микити висхідними потоками свободи (о, школярська мрія про циганську волю!) ідея митецького коша розкрутилася за законами жанру фантастики під час сплавляння Оріллю на гумових човнах. Поділився нею з командою «надувної флотилії». Команда схвалила. Для розбудови коша обрали епіко-ліричне місце на березі річки неподалік гори з ніжним йменням Лелія.
Поселення прозвали Залелією. Воно викликало ілюзію фізичної причетності до минувшини, ба, більше – окрилено-романтичні та глибоко еротичні стани, вкрай потрібні творцям нового українського світу. Тож, творці рішуче налаштувалися на піднесену працю будівничих, бо перед усім січову території треба було забудувати куренями, придатними для помешкання взимку, а також вдосталь заготувати дров.
До піонерів коша приєднувалися молоді приблудні митці, аматори- безхатченки й просто романтики-волоцюги, які в своїй українській сутності беззаперечно мали домішки крові чи менталітету ромів. Художники в коші почувалися хто «барбізонцями», хто постімпресіоністами, літератори – нонконформістами, волоцюги – циганами, цигани – українцями, і вже в цьому сучасному козакуванні вгадувалася відчайдушна приреченість.
Щось нове не відкривали світові – відкривали світ для себе, здирали шори несвободи з очей, щоб побачити себе поза суспільного ідіотизму, псевдопатріотичної сльозливості й шкурного пафосу урбаністичних мудрагелів, любителів природи, запеченої на мангалі. Головне – ці люди прагли убезпечити себе від попадання в космополітичний бульйон постмодернізму та глобалізації – курками, що не встигли знести золоті яйця, прагнули жити в українській Україні, бодай навіть така Україна обмежиться Залелією.
А між тим, живучи «на лоні», отримувати насолоду, близьку до оргазму – від пленерного спілкування з природою, коли з єства фонтанує радість і солодкий щем, невідомий митцям-домосідам, відстороненим від пленеру. Золотисто-бурштинова, з легким прозорим покривом блакиті, Оріль здатна промити очі, слух, і мозок, лоскітною течією структурувати відчутті й почуття, збудити уяву археологічними пісками дна…
Паслін не терпів маргінальних масштабів, він знав – всі митці Залелії заслуговують на о-го-го яке творче життя, на поголовне визнання, дехто – навіть на прижиттєву славу, позаяк до біса обдаровані та амбітні. Варто було лиш кожного переконати в місії, спрямувати до героїчного сходження – інакше мистецтво, зокрема мистецтво жити, стане нікчемною забавкою, втечею зі шляху істини на пляжик пленерних задоволень, грою у пісочниці з різнобарвними пісками.
Микитине переконання, здавалося, імпонувало залеліянам, які звіряли етичні засади за формулою «якщо не поважаєш себе, то не чекай поваги від інших».






Глава тридцять шоста. «Вогні танцюють навколо тихого міста, зануреного в сон…»

На великій білій перині хмари пливло по небу сонце, схоже на тацю з жовтого золота. Аркадій мчав йому навперейми – він поспішав в інститут із «благовістом», насвистуючи поп-хіт Алли Пугачової «Сто часов счастья».
Іван, побачивши друга, зміряв його важким поглядом, діловито запитав:
-Ти що, картопляного бадилля обкурився?
-Батьки-Косяки поїхали до Москви! На чотири дні! «Сто часов счастья. Разве этого мало?» З цього приводу на Французькому бульварі – будинок і квартира вам відомі – має відбутися прийом. Запрошуються найближчі друзі. Я дістав касету із записом концерту «Дорз» у Сан-Франциско. О сьомій – всі у мене.
Прогірклий вираз Іванового обличчя змила конвульсія раптового щастя.
-Ми проведемо вечір в компанії Джима Моррісона? Оце, розбий мене правець, і є справжнє щастя! Що п’ємо?
-Найдешевше. Шампанське.
-Аресе, – виправив друга Іван, – ти б уже мав засвоїти просту річ – найдешевшим є шампанський винний «штапель» – «Шипуче», який благородному вину такий саме родич, як ананас холодцю.
-Переконав! – махнув рукою Аркадій. – П’ємо шипучий «штапель»…
«Вогні танцюють поблизу тихого міста, зануреного в сон…» – натхненно співав він англійською хіт рок-гурту «Дорз».
-Що це? – нашорошився Іван.
-Одна з композицій Моррісона…

…Лука, дізнавшись про «зустріч» із Моррісоном на квартирі у Косяка, правця всує не згадував, а одразу перейшов до питання напоїв.
-Тобі подобається така внутрішня рима: «грілка – горілки»?
-Що? Ти отримав посилку з Коломиї? Чому я нічого не знаю? – взявся обстрілювати риторичними (пустопорожніми) питаннями друга Іван. – Слухай, ти гуцул чи навмисно?..
-Івашко…
-Ага, ти вже переходиш на особистості – згадав моє прізвище?!
-Ні, це лагідна форма від імені Іван…
-Лагідна форма… Може, ти змінив орієнтацію? Зрадив нашій дружбі?
Що ти блимаєш, як сучка в пасльоні?..
Лука закотив очі й опустився на стілець.
-Здаюсь! «Івашко» – так принизливо підписував свої листи до московського царя великий козацький отаман-полководець Іван Сірко…
-І після цього ти вважатимеш себе моїм другом? – обурився Іван. – Кажи, де горілка, хамелеоне!
-А ніякої горілки нема. Кажуть: ця гидота вбиває чоловіків… Суди сам: сп’яніння – стан, близький до смерті. Чоловіки, борючись зі смертю, прагнуть розмножуватись п’яними… Нам це потрібно? Ні, нам це не потрібно. Ми йдемо до Аркада слухати Моррісона!
Іван, гримнувши щосили дверима, пішов по «Шипуче».

З’явився Дієго.
Лука оглянув його, обережно запитав:
-Яго, а що це за борозна в тебе на голові?
-Ножем проголив.
-Навіщо?
-Попередня присяга Богові. Не здам на підвищену стипендію – поголю всю голову.
-Так боляче ж!
-В тому-то й справа…
-А ми – гуцули, в такому випадку зарікаємось на понеділок. Кажеш: «Цього дня спиртного не питиму», або: «По понеділках любов’ю не займатимусь…»
-І понеділок тобі допомагає?
-Звісно, я ж на нього зарікаюсь.
-Дикі ви люди!
-Ми дикі? – гарячкував Лука. – А ножем волосся на поверхні розуму косити цивілізовано?
-Звісно! Що таке понеділок? Абстракція четвертого виміру. А голова ось! Моя власна! Хочу вирощу косу, хочу висмикну по одному волоску.
Запала мовчанка. Дієго, зрозумівши, що сказав зайве, примирливо мовив:
-У мене є запис «Роллінг Стоунз».
Лука не тримав зла.
-А наш Аркадій дістав касету із концертом «Дорз».
-Люблю Моррісона! «Життя спричиняє біль, а смерть припиняє всі болі»… Сильно сказано!
-Це його пісня?
-Пісні у Пугачової, а в Моррісонна – композиції. Лукасе, а ти можеш запитати у свого друга Аркадія, чи не дасть він мені послухати свою касету в обмін на «Роллінг Стоунз»?
-Слухай, а звідки у тебе такий скарб? Ти ж не фанат року!
-Маленькій бджолі-трудівниці подобаються великі, яскраві метелики, адже вони також – комахи…
-Яго, будь людиною – дай на вечір касету з «Роллінгами»…
-Не дам.
-А Венері Магометівні даси?
-Звісно, дам.
-Сиди тут і нікуди не виходь. Зараз я зганяю за Венерою. Ти віддаси їй касету. Венера піде, а я пригощу тебе гуцульською горілкою!






Глава тридцять сьома. Ненавиджу Мішел!

Гості сходилися до Аркадія поступово – як підпільники на явочну квартиру.
Першим з’явився сусід знизу – Ян.
-Салют, Арію.
-Салют. Що це з тобою? Захворів?
-Злий. Сьогодні на Привозі мене обізвали педиком…
-Не ходи там, де тебе знають…
-Дуже смішно!

Іван з Лукою про щось гучно перемовлялися на сходах.
Аркадій розчахнув двері, подивиться на них запитально.
-Марадона забив рукою гол, – сказав йому Іван. – Аргентина стала чемпіоном світу.
-То й що?
Лука пояснив:
-Після гри судді подивились відеозапис, побачили, що м’яч відлетів у ворота від руки. Марадоні почали дорікати, а він каже: «То не моя рука була, а Бога…»
-І це вас так відтопирило, що ви забули про Моррісона? – здивувався Аркадій.

Тільки-но він закрив двері за Іваном і Лукою, як з’явились Венера з Лінарою.
-Дівчата, ви – останні!
-А де «добро пожалуйста»? – комизилась Лінара. – Вимагаю чарівних слів!
-А поцілунок у зміїне жало тебе влаштує? – запитав господар.
-Гух! – захоплено вигукнула дівчинка.

Відеозапис концерту «Дорз» хвилин п’ятнадцять молодь дивилась мовчки. Але одна з композицій наелектризувала всіх.
-Лукасе, про що йдеться? – допитувався Іван.
Лука переклав:
-«Мамо!» «Що, синку?» «Мамо, я тебе хочу…» «Батьку!» «Що, синку?» «Батьку, я хочу тебе вбити!..»
-Десь я таке чув,.. – напружився Ян.
-Міф про Едіпа, – припустила Венера. І додала. – А Дієго дав нам послухати «Бенкет убогих» «Роллінг Стоунз»…
-Подарую йому за це платівку із безсмертним автобіографічним твором Леоніда Ілліча Брежнєва «Відродження». – пообіцяв Іван. – Дивіться, це дружина Джаггера – Бьянка Перес! Красуня!.. Схожа на нашу Венеру!

Раптом з кухні пролунав дивний, монотонно-пронизливий спів. Високий голос дівчинки вібрував на літері «м». Звуки, змінюючи тональність, розтікалися помешканням.
-Аллам-м! Аллам-м, бір якши савлик, сакла баля хазаралдан барібизне, бархалкне ірнекен. Я Алла, ярабілла! Бір, бір, бір, бір!
Лука, прослухавши сакральне надривне виття Лінари, схилився до Венери, зашепотів:
-Христом Богом прошу, перекладіть мені цю молитву…
-Аллах, дай здоров’я та бережи від нещасть моїх близьких і всіх людей Землі. Наприкінці – слова пошани до Аллаха.
-А «бір, бір, бір»?..
-Раз-раз-раз…
-Зрозуміло. І часто наша киз вимолює в Аллаха здоров’я людству?
-Я взагалі ніколи не чула, щоб вона молилась!
-І де ж дитина навчилась тієї молитви?
-Певно, читає «Коран»…
З’явилась Лінара:
-Мамо, мамо, ходімо додому!
-Доню, давай ще трохи побудемо. Тут така гарна компанія.
-Ні, ходімо.
-Чому?
-Ти ж казала: якщо я пустуватиму, то зганьблю тебе. А мені вже сильно хочеться пустувати. Ходімо додому, бо я не втримаюсь, і ти зганьбишся…
Лука зробив спробу заспокоїти дівчинку:
-Лін! Тобі подобається «Бітлз»?
Лінара подивилась на нього співчутливо – «ти питаєш?»... Лука сів за піаніно й оголосив:

-«Мішел». Виконується спеціально для Лінари Боросанової.
Лінара підсіла до Аркадія. Запитала:
-Про кого ця пісня?
-Про стюардесу французьких авіаліній. Її звуть Мішел, і вона дуже гарна. Беладонна,.. – пояснив Аркадій.
Далі Лінара слухала мовчки, не відриваючи погляду від Луки. Останній акорд. Аплодисменти. Дівчинка підхопилась й дико зареготала:
-Пісня про беладону! А ви знаєте, що це таке? Отрута!
-Киз, – розгубився Лука. – Я, між іншим, співав для тебе!..
-Ненавиджу Мішел! – не вгамовувалась дівчинка. – Ненавиджу!.. Ця Мішел – брудна свиня-копилка!
Молодь була явно заскочена. Лінара важко дихала, не зводячи очей з Луки.
Серед тиші, яка запала в кімнаті, пролунав тихий голос Яна В. Рейна:
-Бач, яке сердите!.. Дивиться гузном…






Глава тридцять восьма. Живописом навіяло…

Лінара перестріла Івана у вестибулі гуртожитку, кивнула головою у бік лави – «сідай, поговоримо…» і запитала суворо:
-Іване, хіба завтра твоя черга вести мене на фігурне катання?
Парубок зам’явся:
-Розумієш, киз, Лука виграв у мене в «дурня», і я маю виконати його бажання. Картковий борг…
Лінара почервоніла:
-Значить, Лукойє, програв мене в карти?..
-Думай, що говориш! Просто у нього напад ліні… Найстрашніший ворог ледаря – робота… Ось я маю відпрацювати за нього.
-Після тренування йдемо до художнього музею! – відрізала дівчинка.
-З якого горя? – обурився Іван.
-Ти художньо безграмотна людина!
-Ображатимеш – поскаржусь матері.
-Іване, будь нарешті чоловіком…
Юнак зітхнув:
-Вісім років дитині… Куди світ котиться?
Лінара не відступала:
-І скажи Лукойє, що ми з тобою йдемо до музею…
-Скажу. Тільки знай – тобі нема на що розраховувати. Лукасовій нареченій вже 14 років. І вона перша в черзі на його руку…
-Не патякай.
-Ой, дивись, дівко, наплачешся через того гуцула…

Ввечері Іван ніби між іншим повідомив:
-Лінара після фігурного катання веде мене до художнього музею…
Лука, не замислюючись, знайшовся:
-Я з вами.
В музеї трійця роз’єдналась – кожен дивився те, що йому подобалося. Раптом через залу пронісся, човгаючи бахілами, вдягненими поверх в’єтнамок, Іван.
-Лукасе, ти «Султана» бачив? – просичав він, намагаючись приборкати хвилювання. – Чого ти вирячив очі? Питаю, ти бачив картину «Султан читає листа від запорожців»?
-Ще ні…
-Ходімо!
Деякий час друзі розглядали величезне полотно.
-Вражає, – зауважив Лука.
-Що там тебе вражає, горцю? Хіба ти здатний зрозуміти почуття нащадка козака?..
-П’ятсот років колотитесь…
-Я, між іншим, до турків ставлюсь цілком лояльно. Мене цей кнуряка напиндючений дратує…
Лука по-своєму витрактував Іванове обурення:
-По-моєму, ти йому просто заздриш. Красивий чоловік. Жінкам такі подобаються.
-І діти від таких красиві народжуються…
-Що таке? – нашорошився Лука.
-Султаном звуть Лінариного батька…
-І що?
Іван затиснув друга в кут і зашепотів:
-Давай напишемо йому листа.
-Ну, давай… А відправляти куди?..
Іван повернувся до картини, замислився.
-…Узбек грає в індійському ресторані. Венера ж казала назву. Згадуй!
-Чому я?
-Тому що донька самаркандського лабуха закохана в тебе!
-Це – дитяча примха.
-Мовчи вже, юніоре…
Лука зробив спробу сповзти зі слизької теми:
-І що ми йому напишемо?
-Щось образливе. Він там жирує по Європах, а Венера ледве кінці з кінцями зводить.
-Правильно. Дитині потрібний батько.
До них наблизилась Лінара.
-Що ви так довго товчетесь біля однієї картини?
-Сюжет цікавий,.. – промимрив Іван.
-Навіяно Рєпіним,.. – додав Лука.

За написання листа Султану до Лондона взялися того ж вечора. Вийшло надто лаконічно: «Я одружуюсь із Венерою і хочу удочерити Лінару. Напиши відмову від батьківських прав».
Затнулись на підписі. Іван наполягав на тому, що підписувати мав саме він. Як нащадок козаків. Лука також хотів захистити Венеру.
-Ти подумай! Той узбек одразу здогадається, що ти гуцул! Тристан! – кричав Іван. –А який з гуцула козак?
-Не треба!
-Що «не треба»?
-Я – натуралізований козак!
-Ага, Яго тоді теж – натуралізований козак!..
Раптом друзі замовкли і втупили погляди в Дієго Сільву. Той потягнувся в ліжку:
-Що там у вас? Треба підпис поставити? Будь ласка…
-Може, ти знаєш, як доправити листа до клієнта? – поцікавився Іван.
-Звісно. Через валютну повію. Як тільки їй трапиться англієць, так вона й передасть листа. Повії – дівчата співчутливі.
-Ти звідки знаєш? – здивувався Лука.
-Є досвідчені чоловіки серед знайомих… Чого ви витріщились на мене? Я сам подбаю про документ за своїм підписом…

Лука силився пригадати назву групи, в якій грає Султан:
-Фолк-рок група… Як же її? «Модест», чи як?
Іван звився:
-«Модест» – молдавська група. Господи, скільки років виховую тебе і все – собаці під хвіст! У тебе пам’ять як шкарпетки у безпритульного…
-Згадав! – зрадів Лука. – Ресторан називається «Раса».
-Точно. Назва була расистська…
-Раса на санскриті «роса».
-Ти звідки знаєш?
-Поцікавився спеціально…
-А група як називається?
-Не пам’ятаю.
-І не треба. Підписуй англійською: Англія, Лондон, ресторан «Раса», рок-музиканту Султану.
Лука, підписуючи, бурмотів:
-Ми з тобою як «ваньки жукові»…
-Не переходь на особистості…
-Пардон, Іване Галактіоновичу…






Глава тридцять дев’ята. Зв’язки серця…

Іван приніс Луці в лікарню три жовтих нарциса. Зауважив:
-Не від мене. Киз передала. Як ти? Що каже лікар?
-Нічого не каже. Прийшов уранці, перевірив, чи я дихаю…
-Тобто, чи є хрипи в грудях?

Останнім часом Лука почав скаржитись на болі в серці. Іван розхвилювався:
-Кардіолог тебе лікуватиме, а лікар «вухо-горло-ніс» усуне причину серцевої проблеми.
-І який зв’язок між серцем і носом? – не зрозумів Лука.
-Щодо носа – не знаю, а від гланд залежить багато. Вирвеш гланди – забудеш про серце.
Лука під тиском незрозумілих йому аргументів вирішив таки йти на прийом до отоларинголога.

Сестра відкрила двері й оголосила:
-Увага! Пацієнт Дристан! Можете заходити!
Іван запитально подивився на друга:
Лука зітхнув:
-Нічого, побуду якийсь час Дристаном… Поки мої гланди в руках лікаря…
Іван підштовхнув друга до кабінету:
-Тільки не підтверджуй, що гідний нового прізвища!

«Таки да!» – як кажуть в Одесі, – причина серцевих ускладнень Луки Тристана – поїдені чисельними ангінами гланди. Наступного дня юнакові зробили операцію.

…Тепер Іван прийшов до лікарні провідати друга.
-Як ти переніс операцію? Боляче було? На що схоже?
-На втрату цноти.
-Значить, тобі сподобалось?
Лука скривився:
-Не те слово…
-А в мене до тебе прохання…
-Ти і хворому мені не даєш спокою…
-Затули пельку і слухай уважно! Як найближчого друга, я прошу тебе стати моїм свідком на весіллі! Не дивись на мене як яничар на українську маму! Так, я знову хочу одружитися…
Лука закотив очі.
-Це неможливо!
-Ти поводишся як жалюгідний заздрісник!
-Божевільним не заздрять!
-Я не божевільний!
-Правильно, одружуватись у двадцять один – вдруге – ідіотизм!..
-Ти знаєш, чому я на це іду! У неї родичі в Ізраїлі… Я не можу більше жити в цій країні!..
-Ти любиш цю свою …
-Дору.
-Ти любиш Дору? – перепитав Лука.
-Ну…
-Ну… Краще б ти зробив підкоп під «залізною завісою»… Або довів, що сам – єврей, і виїхав до Ізраїлю.
На якийсь час у палаті запала мовчанка. Урвав її Лука:
-Де ти з нею познайомився?
-Зайшов до Лазера, а вона сидить в тренерській… Ти думаєш, що вона зраджуватиме мене?..
-А ти як думаєш? Іван Лазарович – красень!
Іван тихо застогнав. Лука ж був безжальним.
-Галактіонич, це – фальстарт…
-Знаю, але назад ходу нема. Дорини батьки запросили гостей. Барана зарізали… Коротше – готується бенефіс.
-Вона хоч красива?
-Красива, але якась стрьомна…
-Яка?..
-Ну, темпераментна…
-Ох, ти вляпався!.. Знову заллють тобі гарячого смальцю за шкіру…
-Дуже еротична алегорія.
-Ти ще й жартуєш? Яка алегорія?! Це чиста правда!
-Відчепись!
-А форми в неї які? – поцікавився Лука.
Іван розвів руки:
-Ро-ко-ко!
-І нащо воно тобі? Ти ще з Анелею не розлучився, до речі.
-Завтра візьмусь за це.

Іван підійшов до вікна і вигукнув радісно:
-Аркадій іде! З торбою гостинців!
До палати зайшов Косяк. Витягнув із торби сітку з апельсинами. Сітка порвалась, плоди розсипалися підлогою.
-Не нервуй, зі мною все гаразд, – сказав Лука.
Іван саркастично кинув:
-Через тебе у нього б руки трусилися? Це любовне збудження.
Аркадій засміявся:
-Точно! На Лонжеронівському спуску побачив безформну, гидку, чорнороту бабу, яка кляла на всі заставки медицину із її крючкодерством (Мабуть, йшлося про лікарняні). А поруч з нею – дивної краси дівча, яке заспокоювало її: «Мамо, не треба, мамо…»
Господи, на такому покрученому, під’їденому мурахами дереві виріс такий персик… Я майже закохався! З такою дівчиною я навіть одружився б!
Іван зітхнув.
Лука, ні до кого не звертаючись, пробурмотів:
-Обоє – рябоє…






Глава сорокова. К’ар яг’а

Лука повертався з інституту сам. В його голові крутились думка: «Ми, парубки, почуваємось господарями, а дівчата вбиваються, щоб нас захомутати… Але ж не завжди так буде…»
У кімнаті він застав Івана, Яго і Лінару. Киз захворіла на вітрянку і заразила Івана, який проскочив халепу в дитинстві, але втрапив в неї у двадцять один рік.
Венера була на роботі, тому дитину няньчили «батьки». Киз долала вершини арифметики, Іван її консультував… Яго не пішов на заняття через різке погіршення погоди. Мряка завжди вганяла його в нудьгу – тоді він запоєм читав.

Лука, побачивши в руках у «кубанця» том Борхеса, поцікавився:.
-Борг єсть, сеньйоре Сальва?
-Зюзя! Стерво пропадуще, – огризнувся Яго (вишуканій лайці його навчила Лінара – перехопила в дитсадкової няньки).
-Про що пишуть? – не здавався Лука.
-Відчепись!
-І все ж таки?
У розмову встряла киз:
-Про те, що два помножити на два – чотири…
-Ти в це віриш? – Лука переключився на Лінару.
-Я це знаю! Я всю таблицю множення вивчила. Скажи, Іване!..
Івана випередив Лука:
-Розумна дівчинка.
Іван відчув, що його авторитет учителя – під загрозою:
-Лукасе, дай дитині спокій…
-А ти чого завівся? Тебе дратує, що 2х2=4? Друже, це невроз… Я не раджу тобі слухати «Сліп Нот»…
Яго зацікавився:
-Що за група? Чому не чув?
Лука:
-Суїцидальний рок. Допомагає тим, хто коливається: жити чи не жити…
Яго потягнувся в ліжку.
-Ні, я краще слухатиму «Дженезіс». «Порушення чужих кордонів».
-Яго, – присоромив друга Лука. – Щойно твої ідеали каменем пішли на дно. Ти ж патріот країни, яку називають «Островом свободи», а не імперіаліст…
-А ти – додик,.. – парирував Сальва.
-Ай-яй-яй, – насварив його Лука. – Дитя трущоб… Ладно, хотів запросити вас в кіно, та, видно вам, заморишам, не судьба сьогодні…
Ніякої відповіді.
Виходячи, Лука зауважив:
-Ви чули: ціни на кавові зерна в світі падають… А у нас мелена кава чомусь дорожчає… Дивно.
-Нічого дивного, – сказав Іван. – Дорожчає кізяк, який наші сусіди турки додають в обмол…
Лука перед тим, я щезнути, ще встиг прощебетати Лінарі:
-Ягідко, не вчи Дієго дитсадківській лайці!

Іван перепитав у Яго:
-Ти щось казав про «Порушення чужих кордонів»?..
-Я пожартував…
-Навіщо?
-Щоб позлити Луку.
-А позлив мене. Що в тебе є?
-Хеві-метал. «Айрен Мейден».
-Давай хеві-метал.
Поки Яго розшукував і укладав «бублик» під іглу, киз розпитувала Івана:
-Що таке «хеві-метал»?
-Важка артилерія року…
Метал для важкої артилерії, – виправила його Лінара. – я нещодавно бачила документальний фільм про блюмінги. Це такі …як їх? Ага, прокатки для металу. Знаєш, що таке блюми і слями?
Іван, дійсно, це добре знав. По-перше, він був родом із міста «чавуну та сталі». А по-друге, група, яку у п’ятнадцять років створив його однокласник Сергій Хлусов називалась «Блюмінг».
-Блюмінг, – проказав він як закон Ньютона, – це прокатний стан для обтискування великих металевих зливків на блюми і слями.
Лінара засміялась.
-А сім помножити на вісім – п’ятдесят п’ять…
-Скільки?..
-Добре, п’ятдесят шість…
-А чому одразу не сказала правильно?
-Вже і поторгуватись не можна?..
-Киз, хто тебе навчив таких гадостєв?..
-Лукойє…
Іван зрадів:
-Я казав, що він гуцульський циган!?
Яго зауважив:
-Ти і про мене казав, що я кубинський циган…

Іван не відповів. Він згадав Сергія Хлусова. Його «Блюмінг» (гітара, тарілки, іоніка) на одному з вечорів з успіхом виконала пісню на слова Микити Пасльона «В предбаннике». Російською мовою. Іван запам’ятав риму, яка йому дуже сподобалась: «в предбаннике – бабники». Іван з Микитою навіть ходили на репетицію, де лабухи розучували пісню…
Хлусов був хворобливим юнаком: худосочним, наркотично залежним, але не мутним. Нещодавно він помер… У нього була класна пісня – «Сніг іде…» Здається, Сергій сам написав до неї слова:

Сніг іде. Слизько. Я па-а-даю.
Руку Богові по-о-даю…

Киз відірвалась від математики, подивитьсь у вікно і промовила тричі:
-К’ар аг’ а, к’ар аг’а, к’ар аг’а.
Яго захвилювався:
-Лінарочко, кого це ти клянеш, дитино?
-Я кажу: «Сніг іде».
-Кримсько-татарською?
-Так.
Всі замовкли на хвилину. Потім Яго повідомив:
-Скоро в Москву приїжджає «Йес». Гратиме у супроводі симфонічного оркестру.
Іван усміхнувся:
-Якщо на концерті буде присутня душа Моцарта, – їй сподобається…






Глава сорок перша. А ніякого шлюбу не було!

Із РАГСу Іван відправився до райвиконкому.
На прохідній навперейми йому кинулась чергова:
-Куди? Куди ти лізеш?
-Мені потрібен начальник.
-Нема!
-Заступник…
-Нема!
-Так у начальника ж не один заступник…
-Нема нікого!
Іван взяв чергову за плечі, підняв і вставив як манекена в лутку коморки. Запитав: «Можна?» й, не дочекавшись відповіді, став підніматися сходами на другий поверх. Почув, як чергова незлобливо кинула йому в спину:
-Як же ж ви мені всі влазилися…
Приймальня була схожа на оранжерею.
Іван бував на виставках-продажах квітів на Французькому бульварі й добре розбирався на кімнатних рослинах. Зайшовши до прииймальні, він затіяв квітам перекличку:
-Цикламени, герань, філодендрон, корделіна, нефролепіс, гортензія, азалія, рододендрон, лілейник, розмарин, лапчатка, драцена, ехмея, юкка, дифенбахія, красула і папороть.
Секретарка була приємно вражена.
-Суданська троянда! – вигукнув Іван радісно. – Мила дівчино, ви цю квітку не балуйте. Тримайте у чорному тілі… Поменше води. Тоді вона цвістиме цілорічно.
Секретарка приязно усміхнулась молодому й гарному відвідувачу. Іван продемонстрував їй піднятим кулаком знак «рот фронт», потім відвів великий палець у бік заповідних дверей. Дівчина ствердно опустила очі. Іван зробив кілька кроків до кабінету начальника, на мить завмер перед табличкою: «С.Б. Пережопний». Гмикнувши, зайшов.
-Доброго здоров’я! Я – Іван Галактіонович Івашко.
Голова мовчки дивився на молодика. Іван уточнив:
-Скажіть, С.Б. Пережопний – це ви?
Почув у відповідь:
-Що вам потрібно?
-Сісти можна?
-Я питаю, що вам потрібно?
Іван поводився стримано. Сів і спокійно сказав:
-Сидите, іроди, по кабінетах, яйця порозкладали по кріслах. Циркуляри висиджуєте…
Чиновник ожив:
-Я вас слухаю!
Іван поклав на стіл папірець і підсунув його господарю кабінету:
-Буду максимально лаконічним. …Рік тому я одружився. Добре пам’ятаю, як у книзі записів громадських станів власноруч зробив підпис. Сьогодні приніс до РАГСу заяву про розлучення. Але виявляється – мого шлюбу з громадянкою (її прізвище ім’я та по-батькові я писав на папірці) ніхто не реєстрував… Як таке може бути?
-Свідоцтво про одруження при вас? – запитав голова.
-При дружині…
-А де дружина?
-Звідки я знаю? Одеса – мільйонне місто.
-Випишіть в архіві копію. Для себе.
-Навіщо?
-Інакше вас не розлучать.
-Ви мене не зрозуміли: ми одружувались, але не одружились…
Чиновник набрав якийсь номер, запитав, зчитуючи з папірця: «Шлюб …громадянином… і громадянкою… жовтня 1987 року… Нема записів? Добре». Поклав трубку, промовив:
-Іване Галактіоновичу, вам пощастило – ви були і залишаєтесь неодруженим чоловіком.
-Як же так? – здивувався Іван. – Було весілля. Друзі-студенти можуть все потвердити…
-Не треба. Я вам вірю. Але, здається, ви не можете оговтатись від щастя. Ви – вільний чоловік. Діти від непорозуміння є?
-Нема.
-Насолоджуйтесь життям!

Іван вийшов із кабінету, довірливо сказав секретарці:
-Ініціали у Сіда Баррета – лідера рок-групи «Пінк Флойд», ті ж самі, як і вашого начальника – Пережопного. С.Б. Але яка, я вам скажу, різниця! Сід Баррет збожеволів від переповнення музикою, а ваш шеф – абсолютно при пам’яті. А знаєте, він – душка! Допоміг мені – повністю задовольнив мої емоційні потреби.
Іван обдарував дівчину сонцесяйною усмішкою й запитав:
-Дозволите подзвонити від вас? По місту…
Іван вже знав, що одружуватись із Дорою не буде.

За півгодини він сидів у кав’ярні на Пушкінський і слухав «Улетели листья с тополей» у виконанні Віктора Салтикова. Почуття розпирало його душу. Це почуття – любов до Одеси – міста, в якому можливе все.
Раптом він почув:
-Розмір: ХХL, зріст – 173. Нога – 42.
Іван підхопився, відсунув стільця, всадив за стіл Аркадія:
-Боже, Аресе, у тебе жар!..
-Ні, я пригнічений. І все – через свій карлицький зріст.
-173 при іксах, які ти згадував – середні чоловічі параметри, – заспокоював друга Іван.
-Але ж я закохався в дівчину, вищу за мене.
-Не рви серце, чоловіки ростуть до двадцяти п’яти років. Ти ще встигнеш наздогнати і перегнати її. Постав турнік і теліпайся на ньому.
-Правда? Ти вмієш заспокоїти.
-А хто заспокоїть мене?
-У тебе є дружина…
-Уяви собі: у мене ніколи не було дружини!
-Як так? А весілля? Я його добре пам’ятаю…
-Весілля було, але документ нам у РАГСі видали фальшивий. Моя так звана дружина підметушилась…
-А може, вам поробили? Знаєш, люди такі заздрісні... Пригадай, хто із твоїх знайомих займається або цікавиться чаклунством?
-Яго? Ніби, ні… Монгол Ерденебатар шаманить!
-Точно!
-Так що – піти тому шаману настукати в бубон?..






Глава сорок друга. Пленер

Рано-вранці Олесь прийшов малювати схід сонця на Орелі. Писати на пленері вже вважалось безперспективною справою. Етюд (акт творчого злиття художника і Натури, запліднення Її уявою живописця) перестав бути доказом творчої потенції художника. Більшість митців тепер малювали краєвиди з фотографій – по суті, займалися творчим онанізмом.
Олесю така – доступна кожному радість – не подобалась. Готуючи палітру для роботи, він спостерігав за станом Природи..
Зародок, схожий на кульову блискавку, вислизнув з-за обрію і потрапив до гамака хмарки. Пуповина новонародженого світила майоріла над селом... Хоча ні – майорів червоний прапор над майданом. Чутно було: «Гарантуйте нам бідність, панове! Це – наше конституційне право!» Агітували бабів, які виганяли корів у череду.

Скоро село завмерло. Було так тихо, що художник чув, як в’язалися фарби...
Раптом Олесь почув дивну музику. Мелодія оповила його, і він не здивувався, що вона звучала в степу. Він напевно знав, що почувши цю музику вдруге, обов’язково згадає. Ні, він знав, що запам’ятає її.
Обрій прогнувся, земля здригнулась. В Олеся почорніло в очах.
Він почув пісню: «Спис став важчим. Мені хочеться кинути його вгору і заспокоїтись!» Це була пісня мисливця-пігмея, який завмер під черевом слона…
Десь Олесь вже чув цей спів. Він опустився на коліна перед етюдником, піднявши правицю, стиснув пензель і торкнувся полотна. Він знав, що Природа може розчавити його. Так само, як  маленького мисливця може роздушити велетенська тварина. Художник почувався перед Природою пігмеєм.
Олесь малював усього кілька хвилин. Пензель ковзав полотном, як спис – черевом слона. Нарешті художник зробив останній рух і …заспокоївся.
Приліг у траву і чи то знепритомнів, чи провалився у сон.
Мабуть, та напівсмерть також тривала недовго – Олесь відкрив очі і побачив, що сонце ще не піднялось високо над землею.
Він почув за спиною калатання заліза в скло – так пасажири потягів розколочують цукор у склянках – жадібно і жваво. 
Поруч із ним примостилась літня жінка у платті, пошитому в середині минулого століття в одній із європейських країн. (“Дашкова?! – промайнуло в його пам’яті видіння московської столової середини сімдесятих. – Досі жива?..”
Жінка мельхіоровою ложечкою діставала щось їстівне зі скляної баночки і швидко їла.
Її «прикид» і новим не був стильним – щось у ньому закрійник не прорахував. Не вистачило інженерної думки.
«Носити одяг з чужого плеча – це не звичка, а потреба, – подумав Олесь. – По суті, більшість з нас вдягнені в обноски. І це – не найгірший варіант. Є люди, які залюбки натягують на себе щось, скроєне без усіляких лекал,  зістрочене у  підвалі в передмісті… Обноски «кричать», що перекинути на ваше – з чужого плеча. А неоковирне «нов’йо» спотворює навіть гарну фігуру… Одяг здатний убити кохання… Одягнені абияк, ми не відчуваємо тяжіння одне до одного. Колись одяг стане причиною  демографічної катастрофи людства…»
Жінка дістала целофановий пакунок з ківі: нігтиками обережно зчищала із заморських плодів шкірку і швидко їла зелені кульки, бормочучи:
-Вчера на проспекте Славы увидела на магазине табличку: «До 70 раз».
Знаете, что это значит? Одежда до 70-го размера…
Вона зібрала торбинку, підвелась, подивилась на створений за кілька хвилин Олесем етюд. Зауважила:
-Молозива поддай! А так – хорошо!
-Дякую! – спантеличено мовив Олесь.
-А можно: немножко «дякую», немножко деньгами?
Олесь дістав з кишені м’яту десятку, поклав на траву. Жінка нахилилась, накрила банкноту рукою, проказала доброзичливо:
-Милок, если тебя пошлют нафиг, приезжав в Москву. Где меня найти – знаешь…
А потім вона щезла. Олесь блимнув, і за цей час жінка розчинилась у повітрі…

Цього дня у Москві було створено державний комітет із надзвичайних ситуацій. Радянський Союз переживав агонію.






Глава сорок третя. Про лямурського цигана та єврейське весілля

Лапи жили на Пересипу, поблизу Херсонського скверу. Василь Васильович Лапа – родом із Нехворощі. Фаїна Яківна – корінна одеситка.
Іван вирушив до Лап із недоброю звісткою про відмову одружуватися з «рококовою» Дорою. Як це зробити? Які слова добрати? Іванові дуже подобалась родина: Василь Васильович – дрібний начальник, чоловік розсудливий і спокійний. Фаїна Яківна – вчителька. Розмовляла вона повчальним тоном. Іван ставився до неї з особливою повагою – це була інтуїтивна реакція людини безалаберної на іншу людину, яка знає, що і як робити.
Тітка Фаїни Яківни жила в Ізраїлі. Іван із сумом подумав про цю – таку потенційно корисну жінку, яку йому вже ніколи не доведеться побачити... Адже він твердо вирішив не зв’язувати свою долю з українською онукою ізраїльтянки – Дорою.
Молодик, який поки що перебував у статусі нареченого, дістався будинку, в якому жили Лапи, і причаївся в кущах бузку – йому треба було зібратися із силами перед вирішальною розмовою.

Господарі любили великі – показні квіти: канни, гладіолуси, флокси, жоржини, гербери, іриси... Вздовж огорожі були висаджені різнобарвні клематіси. Куток запліла текома – її оранжева видовжена квітка була схожа на кам’яну вазочку, видовбану з напівдорогоцінного каменя уральським майстром Данилою на замовлення хазяйки Мідної гори.

На ворота сповзали: з одного боку хміль, з іншого – дикий виноград. Листя рослин спліталося в тугу косу.

-Фа! – почув Іван голос господаря. – Нащо ти сієш редиску?
-Щоб своя була, – озвалась «Фа».
-Коли вона в нас зійде, на базарі той овоч безкоштовно роздаватимуть.
-Не роздаватимуть, а викидатимуть у баки зі сміттям… Так чи не краще на городі редиску смикати, ніж у баку ритися?..
Повержений аргументом Василь Васильович ненадовго замовк. Але селянська натура і рефлективність керівника не давали йому спокою:
-Фа, треба вже «полоскати» хату.
-Мені нема коли – кінець року в школі, а ти тільки про Песах і думаєш.
-Не Песах, а Великдень. Це раз. А хату «полоскати» таки доведеться. Перед весіллям. Це два.
-Коли ми одружувались, моя мама заради тебе – приймака, марафетів у домі не робила… Чому я заради зятя-приймака маю перевертати все догори дригом?
-Давай хоч хутра після зими винесемо – нехай протряхнуть.
-Які хутра? Про що ти говориш? – щиро здивувалась дружина.
-Як же?! Ваші шуби – твій тигр і Дорочкина пантера...
-Це шуби? Моя бабуся носила песці, мама – каракулі, я – пофарбовану в тигра нутрію, моя донька – пофарбовану в пантеру собаку. Регрес!
Василь Васильович огризнувся:
-Більшість жінок зараз носять штучні манта, а у вас – натуральні. У тебе – не просто з нутрії, а з лон нутрій!
-Із черев, – поправила Фаїна Яківна.
-Яка різниця? У мене шапка взагалі з пацюка…
-З ондатри.
-Я ж і кажу.

Слухаючи з-за кущів незлобливу сварку подружжя, Іван думав: «Жахливі обивателі. І таке ж життя очікувало б і на мене, коли б я не передумав…»
Тут на ганок вийшла пишна, немов цинія, Дора, вдягнена у чорний комбідрез – тісну блузочку, яка застібується між ногами, взута у шикарні біло-перламутрові туфлі на високих підборах.
-Дорцю! – обурився батько. – Що це за вдьожка? Що це за взучка? А раптом зараз тут з’явиться наречений?
Івана ніби струмом пробило: «Вийти?!» Вирішив ще трішки почекати.
-То й що? – ліниво потягнулась Дора. – Він же не араб.
-Він циган! – висунувшись по пояс з кухонного вікна, вигукнув молодший син Лап – Тимоха.
-Звідки така обізнаність? – поцікавилась Дора.
-Твій хахель мені сам розповідав. Він живе у Катеринопетровську на виселку, який називають Лямуром. Там селяться тільки цигани та урки. Іван не схожий на урку. Значить, циган.

Іван не витримав – вигулькнув з кущів і попрямував до хвіртки.
Фаїна Яківна, побачивши його, зашипіла синові: «Хуліганське супостатище!..»
Василь Васильович дав розпорядження:
-Дорцю, іди вдягнися! Фа, швиденько принеси нам портюши…
Дора кількома короткими чергами «вистрілила» очима по нареченому, потім проходячи повз нього, так підрізала його стегном, що Іван ледве утримався на ногах. «З нею розмовляти про розрив не варто, – подумав він. – Вона таки стрьомна – може й понівечити… Всі питання треба вирішувати з батьком».
Чоловіки всілися за столик і замилувалися розкошами саду. На кухні Фаїна Яківна розмовляла сама із собою: «Портюши йому принеси… Дивись частіше на себе в дзеркало… Що за вид! Пальцем штрикни в пузо – поллється той портвейн…»
Чоловіки зробили вигляд, що не почули її буркотіння.

Іван озирнувся, шукаючи докази того, що Лапи вже зарізали весільного барана. Ніде нічого. Жодного речдоку.
Нарешті портвейн був на столі! Вони випили по склянці, потім по другій. Іван запропонував:
-Пане Василю, прогуляємось садом?
Василь Васильович зрозумів – у майбутнього зятя до нього секретна інформація. Вони перетнули садочок і зупинилась поблизу того ж куща бузку, де Іван нидів перед вирішальним візитом.
-Як ваші справи на роботі? – здалеку почав гість.
Господар працював на ТЕС – про справи на теплоелектростанції міг розповісти багато. Але зараз у Василя Васильовича чомусь неспокійно на серці і він починає скаржитись майбутньому зятю:
-Котимось у прірву. Чутки пішли, що станцію має викупити якийсь товстосум. Він платитиме податки, дбатиме про модернізацію і рентабельність. Тобто, про прибутки, які тектимуть в його кишеню. Не буде вистачати на життя – станція по суботах працюватиме ще й як крематорій. Зі знижками для не пенсіонерів… «Вьется в тесной печурке огонь»…
-Дійсно? – здивувався Іван.
-Хтозна… Може, щось ефективніше віднайдуть…Ех, привчають нас красти.
Лапа зітхнув.
-Не красти, а брати у держави в борг, – сказав Молодик. – Коли в тих, що беруть, знайдуться кошти, – вони віддадуть…
Василь Васильович знову зітхнув.
Іван повів далі:
-Непевні часи... Оце я й думаю: одружусь, а як утримуватиму родину на зарплатню інженера?.. На вас розраховуватиму не маю права – вам ще сина на ноги ставити…
Лапа занепокоївся:
-То й що?..
-Справа в тому, що я передумав одружуватись…
Поки ошелешений новиною господар збирався з думками, Іван вів далі:
-Дружину треба вдягати по-людськи. Шубу з чорнобурки купити… А де я такі гроші візьму?
Василь Васильович несподівано для самого себе запитав:
-А ти, дійсно, циган?..
Іван розвів руками.
Господар зітхнув й нахилився над помидорами. Підв’язуючи кущ, проказав:
-Добре, що ти мені все чесно виклав. Дорці який чоловік потрібний? Дорослий, впевнений в собі, самостійний. А що з тебе візьмеш, коли ти в циганському таборі зростав?.. Ти того – тільки за барана заплати і – вільний…
-Скільки? – приторговувався Іван.
-Сто карбованців.
Іван дістав з кишені сотню, виручену вранці за платівку, віддав й подумав: «За «бублик» нареченої позбувся…»
Василь Васильович відвернувся, Іван перестрибнув через паркан і зник у пересипських (або як сказала б Фаїна Яківна, «перекопських») нетрях Одеси.






Глава сорок четверта. Два перці

Дієго Сальва поспішав. В магазині на Фонтані швидко затоварився батоном і упаковкою яєць. До гуртожитка понісся, як гончак. Його гнав голод.
В кімнаті – відпустило: щастя було близьким, і від цього Сальві хотілось плакати. Він порився у тумбочці, знайшов Іванову заповідну сковородочку, розраховану на смаження одного яйця. У сусідів «вциганив» ложку олії.
Перемістився на кухню, якою користувалися студенти, що жили на поверсі (шістдесят голів). Поставив на газ мініатюрний посуд, забив яйця – вони покірливо лягли одне на одне.
Повернувся до кімнати по сіль. Ще раз порився в тумбочці – відкопав три червоненькі перчинки, схожі на наконечники скіфських стріл…
Згадав, як Іван і Лука нахвалювали цей дивовижний продукт національної української кухні. Прихопив одну з перчинок (шорстку, криву ще й гофровану, схожу на мініатюрний старий солдатський чобіт).
Подрібнив національний продукт нігтем – просто в сковородочку. Виключив газ.
Згадав, що, повернувшись із громадських місць, не помив руки. Кинувши сковородочку напризволяще, побіг до душової. Помив руки. Зрадів, що є гаряча вода. Захотів прийняти душ.
Роздягнувся. Згадав, що не взяв з кімнати мило. Купання замінило полоскання. Ретельно, з повагою потер інтимний орган.
Промурмотів кілька разів «Бесаме, мучо». Помив попца (Іванове слово). Решту частин тіла самотужки обмивали струмені води.

Подальші відчуття були новими, досі нічого подібного Дієго не переживав.
Пекло сильно.
Встрибнув у джинси, схопив рубашку й кинувся на кухню. …Сковородочка стояла на місці, але була порожньою… Дієго Сальва застогнав і сказав те, що зазвичай каже людина, коли на неї з-під колес автомобіля чвиркає фонтан брудної води.
Він явно метушився: сяк-так обмив сковородочку, пронісся коридором вихлястою спортивною ходою. Кинув посуд у тумбочку. Упав на ліжко, хвилину полежав, стримуючи себе, потім завовтузився. Завмер. Коли пройде печія і чи відбудеться це взагалі – він не знав. Лежав, страждав, чекав.

Повернулись із занять Іван і Лука.
-Буенос діас, Яго! – гаркнув Іван.
Дієго стріпнувся у ліжку, але не відповів.
-Конвульсує, але ще живий, – констатував Іван.
Лука кинувши зошити, відкрив тумбочку, зміряв поглядом її вміст.
-Із припасів у нас тільки два перці… Дієго, ти вже обідав?
«Кубанець» із ненавистю подивився на меандрову в’язку светра, який так ладно сидів на Луці, і мукнув.
-Їв? – перепитав Іван.
Дієго знову розродився дивним звуком.
-Що ти мукаєш? – не відставав Іван. – Розтелюйся швидше!
-Їв, – збрехав Дієго.
-А перець чому не їв? Сциклово? А ще «кубанець». Щоб знав – кубанці – нащадки козаків, а не депортованих з Чорного континенту рабів. Дивись, я Сашкові Третяку відкрию очі – розповім, хто ти є насправді.
Дієго застогнав.
-Ладно, ладно, – змилостивився Іван. – Ми купили яйця. Зараз посмажимо, перець подрібнимо, зверху на яєчню посипемо… Тобі скільки яєць смажити?
-Два, – квакнув Дієго.
-Ну «ква», так «ква». Луко, тягни велику пательню, а я – до сусідів – по олію. Дієго, приходь до тями. Твоє завдання – стерегти на кухні яєчню. Бо це не гуртожиток, а СІЗО: злодій на злодієві…






Глава сорок п’ята. Вас тут не стояло

Гуртожиток спав. Міцно і солодко спала кожна жива душа, що опинилась у ньому волею долі. Мертвій годині відповідала мертва тиша. В двері кімнати не постукали, а шкрябнули.
-Лукасе, ти чуєш? – промурмотів Іван.
-Чую.
-То відкрий.
-Ти першим прийшов до тями, ось і відкривай.
Дієго, йдучи відкривати, обурився:
-Білі ледацюги сплять, а я маю у вихідний працювати на них, як негр… (колупаючи ключем замок, запитав) Хто?
Почувся тихий голос Аркадія:
-Жан Кокто. Із Парижу – з рознарядкою.
Зайшовши, гість продекламував:
-«Привоз – багато в цьому слові… І особливо – для циган!..» Підйом! На нас чекають романтичні прогулянки: Лукас веде Лінару до зоопарку, ми з Іваном – Венеру Магометівну – на Привіз. А для кубинського друга – сюрприз!
Дієго усміхнувся:
-Знаю, знаю! Нова, ніким ще не осквернена платівка – Л.І. Брежнєв «Мала земля». Послухати і переказати ввечері вам.
-Не вгадав! Сашко Третяк повернувся із самоволки на Кубань. Я тільки-но зустрів його на прохідній.

За годину: Дієго пив старотитарівське «віскі» з Мацапурою, Лукас пояснював Лінарі, чим лама відрізняється від віслюка, молода жінка і два кремезних парубки пірнули у черево найбільшого з Одеських базарів – Привозу.
Хлопці їли пиріжки з лівером – відомі як «нудотики».
-Смачно?.. – збиткувала Венера.
Іван зауважив спокійно:
-Багато часнику.
Аркадій додав:
-І перцю.
-Це, щоб забити запах кишок, – пояснила жінка.
-Яких кишок? На ціннику було написано «пиріжки з лівером», – занервував Іван.
-Кишки й шлунки свійських тварин – це також – лівер. В принципі виробник міг би написати й «пиріжки з м’ясом». Спеції не дають можливість визначити начинку.

Хлопці доїли «нудотики».
-Навіть моя мама готує гірше…, – нахвалював з’їдене Аркадій.
-Смакота! – підхопив Іван. – О, ці білі кишечки, зварені, подрібнені, посмажені з цибулькою! (Зробив паузу і сказав серйозно). Моя бабуся за голоду їла варене стерво… Конину. Та й ваші, Венеро Магометівно, коли їх везли з Криму до Середньої Азії, також, мабуть, не сальдісонами харчувались…
Жінка вже забула про «нудотики». Її зацікавило молоко.
-Скажіть, це молоко коров’яче чи козяче? – запитала вона у торговки.
-Та щось таке,.. – відповіла ліниво молочниця.

В цю мить із натовпу вигулькнула циганка і заспівала синицею:
-Тіні, тіні, тіні!..
-Перець, перець, перець, – відгукнулась гарно вдягнена синьоока красуня, затиснута між двома здорованями.
Циганка подивилась на Венеру із викликом і продовжила:
-Тіні, тіні, тіні! Перець, перець, перець!
-Чебуреки, кукурудза, щербет, пахлава! – не здавалась Венера.
-Яка така пахлава? – вирячила очі циганка.
-Кава, какао, кисіль! – добивала її Венера. – Липучка: оси, мухи, блохи!..

Парубки підхопили свою супутницю під руки і подалися до критого ринку.
Зупинились біля м’ясних рядів.
-Просим Мурку на мазурку! – засміялась Венера.
-Я, Венеро Магометівно, просто тихо млію від вас!.. – зізнався Аркадій.
-Він – у захваті! – пояснив Іван.
-…Мало того, що ви Венера, ви ще й мстителька Гера – маю на увазі дружину Зевса… Та циганка на минулому тижні у мене видурила десять карбованців. «Хлопче, як проїхати до автовокзалу?… Дякую – аж підскакую. Ой, погадаю тобі, діамантовий, лал-яхонтовий… У тебе є паперові гроші? Давай, я поверну». Те-се, туди-сюди, дунула-плюнула, матюками вкрила і нема десятки. А ви!.. Викликали її на дуель…
-І застрелили! – вигукнув Іван.
-Ви для нас, Венеро Магометівно… Та ми для вас… – белькотів Аркадій.
-Вмієш ти, Аркадію, забити баки так, що й не зрозумієш, хто кому Венера, – намагався угамувати друга Іван.
Венера знову засміялась:
-Все, переходимо на ти.

Чергу у м’ясній лавці зайняв Аркадій. Венера з Іваном відправились купувати зелень. Потім рокірувалися: Іван став у чергу, Венера з Аркадієм подалися на пошуки кислої аличі для соусу. Третя рокіровка закінчилась по-одеськи.
-Вас тут не стояло! – заявила рудоволоса, пишногруда жінка клімактеричного віку в оксамитовій, щедро декольтованій сукні.
-Мене – не стояло, – погодилась Венера. – А нас – втрьох – стояло!
-Їх стояло, а тебе – ні! – підпрягся лисий черевань. – Гнати її із черги.
Аркадій спокійно відказав череваневі:
-О, я знав вашу маму, вона не могла вас навчити грубощам…
-Розумієте, нас відкликала природа,.. – пояснив Іван, завертаючи рукава сорочки.
-Метляєтесь, як злодії ярмарком! – вже майже миролюбно кинув черевань.
Побачивши красиві, м’язисті руки Івана, здалась і дама в декольте.
-Ідіть здєсь, хлопче, я вас пропущу.
Іван став «здєсь», дама притислась до нього велетенським бюстом. Венера купувала головизну для шорба – татарського супу.
«Венеро, – зашепотів Іван, – як буде по-татарськи «скоріше»? «Аджеле…», – тихо відповідає жінка.
-Аджеле, аджеле, – повторив Іван вголос.
Нарешті покупки були зроблені. Трійця попрощалась із чергою і забралась.
-Ви чули? Цей чарівний юнак назвав мене ангелом! – зітхала під м’ясною лавкою дама в декольте.

Набазарьоване ніс Іван. Ручка пакета обірвалась, головизна вивалилась на тротуар.
Бомж, що лежав на холодній плиті на виході з Привозу підняв голову:
-Секір башка. …І вуха відвалились! Пиво – сила! Спорт – могила!
Його подружка прикрила нещасного ганчіркою і сказала строго:
-Спи, горе моє!






Глава сорок шоста. Декларація Залелії ім. М. Хвильового

Час та обставини викохали в деяких – переважно позитивних героях роману, підбурених Микитою Пасльоном, нездоланне бажання побудувати щось на зразок української «загірної комуни» і втілити принцип «геть від Москви!» у спосіб утробної, тобто внутрішньої еміграції в Україні, незалежній від українських націоналістів та психологічної Європи…
В цій комуні (нарекли її, зрозуміло, іменем Миколи Хвильового) мали народжуватися унікальні ідеї, беззаперечні шедеври, а головне – зачаті на свободі немовлята, які б стали першими доношеними дітьми, що зріли – в лоні, а визріли – на лоні центрової української природи – на межі Запорізьких Вольностей і Гетьманської України. Ці діти мали стати дітьми тієї непорочної свободи, яка була відома лише козацьким характерникам: волі, яку не бере ні куля, ні дуля, ні часу зозуля.
Комуна мала будуватися за принципом коша, та, на відмінну від Запорозького, ідея Залелійного коша не лише передбачала присутність жінок (про зачатих на свободі йшлося вище), але й їхньою присутністю стверджувала б нову модель української історичної перспективи, стрижневою метою якої мав стати духовний катарсис чоловічого та жіночого начал в умовах материнської природи, не спотвореної суспільним маразмом. Тому-то кіш-комуна грунтувала підвалини своєї віри-ідеології на первісному культі Вогню та Води, нероздільна протилежність яких імпонувала душам «залелійців».
Із чималим здивуванням ініціатори Залелії наштовхнулися на парадокс: свобода особистості неможлива без примусу над собою, над власною особистістю. Адже кожен «зелелієць» покликаний був не тільки любити собі подібних, творити образи природи та виколисуватися в її лоні, але й фізично облаштовувати духовний простір Залелії та займатися натуральним господарством – вирощувати харч, переробляти і зберігати його. А це вже примус, це вже розщеплення особистості на вільного деміурга, творця неабияких художніх цінностей, та раба, який забезпечує мерзенні матеріально-шлункові потреби деміурга.
Отже, примус над собою не лише дозволявся, але й був наріжним каменем філософії Залелії; і навпаки – суворо, під страхом остракізму заборонялось «зелелійцеві» експлуатувати «залелійця», а також наймати на фізичні роботи селян із навколишніх сіл без відповідної платні – грошима, а чи мистецькими штуками.
Щоби запобігти виникненню владної ієрархії, ті ж таки ініціатори відмовилися навіть від січових виборних форм правління, але й не вдалися до анархії: єдиним інститутом віртуальної влади став моральний кодекс будівника Залелії, запропонований Микитою Пасльоном і прийнятий всією вільною громадою. Читачеві, який мріє про свободу особистості не без примусу над собою в ідеальному суспільстві всезагальної рівності, буде цікаво та повчально ознайомитися з ним. Ось кілька його позицій:

Залелія – тарілка: що покладеш, те й візьмеш.
Перш, ніж увійти в Залелію, переступи через труп підлості.
Задуши жабу заздрості, поки жаба тебе не задушила.
Художник-деміург, возлюби будівничого й хлібороба в собі, бо ти з ними – плоть єдина.
Не дихай в потилицю ближньому, щоб він не став дальнім.
Шлунок не вівтар, та все ж – не духом єдиним…
Научись через голову штани скидати, тоді вже й на небо злазь.
Якщо світиш, а не грієш, то віддай хліб тому, хто гріє.
Від власної тіні в темряву не ховайся.
У ніч найтемнішу про сонце пам’ятай…

…У ніч найтемнішу, пам’ятаючи про сонце, Залелія переймалася коханням, і якщо хтось прикладав до землі вухо, то міг у темній тиші почути симфонію стогонів, зойків, стенань, зітхань і теплих шепотінь по всьому. Тож, про сонце не забували ні на мить, бо на ніч воно вкочувалось у пристрасні тіла залелійців, трансформуючи вселенську енергію в енергію кохання.
Творчість судомно продовжувалася вночі, й не обов’язково в еротичному екстазі закоханих: дехто з них в андрогінному співавторстві при хворобливих вогниках свічок писав роман, дехто – в захопливій одинокості при ватрі малював тушшю безгучний ноктюрни, і тоді крізь любовну симфонію у вухо, прикладене до землі, проникали шерехи олівців та кулькових ручок, ба, навіть із глибини віків долинало відлуння порипувань гусячих пер та зітхання колонкових пензлів попередників залеліян.
Але ранки були дивовижними. На дерева зі стовбурами, яскраво розфарбованими олійними барвами раю, зліталося всеньке птаство, приваблене, майже приручене безжурним оптимізмом і веселою вдачею залелійців. Воно безугавно щебетало над Залелією, прикликало щебетом сонячне проміння та заспану річкову течію. До пташиної оди світанкові прислуховувалися навіть рожеві хмарки, і з них інколи падали рожеві сльози розчуленого неба…






Глава сорок сьома. Слухайте сюди, мармулеточко!

Аркадія прогнала з пляжу злива.
Хтось невидимий затягнув небо чорними хмарами, як віко домовини обтягують траурним муаром. Великі краплі дощу почали ліниво дзьобати сухий порох земний. Потім подзьобування почастішали. І раптом небесне склепіння гучно тріснуло по шву – на мить показавши вогонь пекла. Невидимий (той, хто керував цим) гримнув – невдоволений браком у роботі. Його голос розірвав тишу, примусив усе живе на землі затерпнути від страху.
І – почалось! Служителі пекла відкрили шлюзи, і водоспад накрив землю. За хвилину дороги перетворились на річки, машини – на плавзасоби. Із ринв било, ніби зі шлангів.
Щось страшне відбувалось під віком тієї «небесної домовини». Тисячі й тисячі тон води пролилось на землю. Зрозуміло, звідки вона взялась – від випаровування. Незрозуміло, яким чином така прірва води трималась в небі – у тих чорних кублуватих хмарах. Знаємо, знаємо про потужні висхідні потоки під хмарами, які тримають краплі перед тим, як ті зливаються у краплини дощу... Але ж води в тих хмарищах було більше за об’ємом, ніж вони самі!? Які такі висхідні потоки? Що за маячня?
Ні, без втручання Божественної машини в таких випадках не обходиться.

…Злива закінчилась. Аркадій вийшов на Французький бульвар. Біля кіностудії Довженка побачив Льончика Медуницю, який щось темпераментно пояснював дівчині – явно приїжджій.
-Слухайте сюди, мармулеточко! – сизим голубом туркотів фарцовник. – Я добре знаю багатьох людей, які навчаються в цьому вузі. О, які це люди – не якісь там займенники – один в один – знаки оклику!
Побачивши Аркадія, Льончик аж захлинувся від радості:
-Подивіться! Ось іде мій друг – Аркадій Косяк – студент п’ятого курсу. Я завжди кажу правду!
-Людей, які завжди говорять правду, треба оминати – від них можна чекати чого завгодно, – зауважив, підходячи, Аркадій.
-Аресе, познайомся – це Людмила, – солодко посміхнувся фарцовник. – Хоче вступити до вашого гідромету…
-І зустрілись ви під кіностудією… Мабуть, ти, Льоню, чогось не зрозумів. Людмило, ви приїхали на кінопроби?
-Ні, вступати до гідромету – дзвінко прощебетала дівчина.
-А що робите на Французькому бульварі?
-На вокзалі мені порадили сісти на п’ятий трамвай і вийти біля кіностудії.
В розмову втрутився Льончик.
-Це одеський жарт. Але ви не ображайтесь. Я проведу вас до самої приймальної комісії.
-Льончику, а ти знаєш котра година? П’ята. Інститут вже закритий. – зауважив Аркадій.
-Тоді я забираю дівчину на Молдаванку. Відведу її до Сомів.
Поки дівчина думала, Аркадій розглядав її. Струнка. Висока. Трохи навіть вища за нього. Свіже личко, відкрите чоло, акуратні вушка, товстелезна коса. Вдягнена в ловкеньке штапельне платтячко. На ніжках – білі шкарпеточки, білі мокасини із тканини. Валізка зразка шістдесятих, лакована сумочка, якими вихваляються одна перед одною отроковиці. Але головне: на світленькому вбранні – великим значок із зображенням Миколи Васильовича Гоголя і надписом «Джон Леннон»!
-…Їхати недалеко, – продовжував туркотіти Льончик. – Спочатку 5-м назад до вокзалу, потім 3-м до Преображенського собору.
-А якщо Сомів нема вдома? – запитав Аркадій.
-Тоді переночує у нас, – не здавався фаврцовник.
-Ось і добре. Втім, я живу поруч і можу запропонувати дівчині переночувати у нас. Заплатите два карбованці і почувайтесь як вдома.
-А з ким ви живете? – запитала дівчина.
-З батьками.
-Я згодна.
Льончик був явно розчарований:
-Ми зірок з неба не хапаємо, але уважно спостерігаємо за тим, як це роблять інші…
-Ти поводишся як страховий агент – брутально й нав’язливо, – сказав Аркадій. – Два карбованці – хіба це гроші?
-Пішов ти! – мляво відбріхався фарцовник.

-Ви посварились? – запитала дівчина Аркадія дорогою.
-З чого ти взяла?
-А два карбованці?
-Ми жартували. Невже ти могла подумати, що я – студент гідромету – візьму гроші з майбутньої студентки?.. Льоня розізлився через те, що ти йому сподобалась, а я тебе перехопив.
-А чому ви думаєте, що я йому сподобалась?
-Він фарцує платівками, тому, побачивши «Гоголя-Леннона», розімлів.
-Значить, як дівчина я йому сподобатись не могла?
-Як дівчина – насамперед. Цікавий образ – юна партактивістка доби непу. І вже потім – людина його кола.
-Але ж він – фарцовник!..
-Що з того? І я, і мій друг – художник Ян Рейн – люди його кола.
-Ви – вмієте образити.
-А ти, видно, вмієш не ображатись. До речі, звідки ти приїхала?
-З Донеччини. З міста Селідового.
-Паспорт покажи.
Дівчина дістала із сумочки документ. Аркадій почав уважно вивчати його.
-Та-ак, Людмила Католик. Це прізвище таке – «Католик»? Я у захваті! Місце народження, так… Який пологовий будинок?
-Він у нашому місті один. На вулиці Леніна...
-Зрозуміло… Місце народження – пологовий будинок №1. Прописка є. Не одружена. Все ясно. Забирай.
Біля під’їзду будинку, в якому жив Аркадій, сидів різеншнауцер. Побачивши його, Людмила засміялась.
-Песик схожий на Троцького. Така ж борідка, зухвалий погляд. І точно так же реагує на дійсність – хто, якщо не я...






Глава сорок восьма. Не можна подобатись усім

Двері відкрила Лариса Степанівна.
-Ма, – сказав син, – це Люда. Вона приїхала із Селідового вступати до гідромету. Якщо ви з батьком будете не проти, Люда переночує в нас. Вона розкаже тобі все сама, а я сходжу до Яна.
Люда залишилась у квартирі, Аркадій спустився до Рейнів. З’явився тільки на вечерю.

На кухні йшла жвава розмова.
Здивований голос Аркадія Аркадійовича:
-Ви спускалися в шахту?
-Не зовсім у шахту, – в копанку. В них люди беруть вугілля для себе чи рідних. Або й на продаж… Ми з братами копали для бабусі, бо вона живе у своєму домі. Опалює його вугіллям.
Аркадій мовчи сів за стіл і взявся вечеряти.
-І скільки у вас братів? – продовжував розпитувати гостю батько.
-Троє.
-Ви – старша?
-Молодша.
-І навіщо вам було лізти в ту копанку?
-Коли я з ними, хлопці поводяться обережно. Бояться, щоб мене не привалило.
Втрутилась Лариса Степанівна:
-А школу ви закінчили успішно?
-Із золотою медаллю. А ще маю дипломи трактористки і швачки.
-Ви самі шиєте?
-Так.
-Що?
-Все. Я експериментую зі стилями. Це плаття – «непманка», є речі в романтичному стилі, є в мілітарному, спортивному, є в стилях: «синя панчоха», «сільська вчителька», «рок-фанка!». Різне…
-А тканини де берете?
-Брати купують.
-Навіщо вам гідромет? – запитала Лариса Степанівна. – Із золотою медаллю ви могли б вступити і до медичного інституту. Або ж – до торгового…
-Мабуть, я займатимусь наукою. Якщо вийде. Брати хотіли, щоб я вивчала іноземні мови у Горлівці. Я відмовилась.
-Чому?
-Горлівка – поруч із Селідовим. Боюсь надмірної опіки. Знаєте, шахтарі не люблять церемоній. Як скіфи. Мене хлопці в місті обходили – боялись братів… Батько захистив: «Професію і чоловіка Людка обере сама!» Я це почула і – поїхала в Одесу.
-Вихвалятись – погано, – зауважив молодший Аркадій.
-Це – від переповненості почуттів, – засміялась гостя. – Від доброго ставлення можна й розкиснути.
Дівчина підвелась.
-Дякую за гостинність, за вечерю…
-Людмило, хочете прогулятись зі мною бульваром? – запропонував старший Косяк.
Дівчина запитально подивилась на хазяйку і, пересвідчившись у її згоді, проказала:
-Хочу.

За дві години вони повернулись. Господар відкрив двері, пропустив гостю в квартиру. З кухні лунало:
-Ця дівчина в білих шкарпетках – селючка! Або як зараз каже молодь – бичка...
-Вона не може не подобатись! – наполягала Лариса Степанівна. – Людмила справжня – на відміну від твоїх одеських подруг! Через півроку вона стане одеситкою і навіть не подивиться у твій бік.
-Може, мені також треба було поїхати учитись в інше місто?

-Ми прийшли! – гримнув Аркадій Аркадійович.
Розчервонілий молодший Аркадій Косяк пронісся повз них до своєї кімнати. Коридор був вузьким. Задівши Людмилу рукою, він здригнувся усім тілом, ніби простромлений. Кинув тихо:
-Я не навмисно…

Вранці він проводжав Людмилу до трамвайної зупинки.
-Ти чула?..
-Так.
-Вибач. Так гидко все вийшло. Образив тебе ні за що… Просто мені не подобається те, що подобається всім…
-Не можна сподобатись усім. Навіть з Гоголя збиткували. Ті, які вийшли із його «Шинелі». Але треба, щоб в житті була хоча б одна людина, для якої ти – найкращий у світі.
-Ти, справді, гарна. Показати тобі Одесу?
-Потім, коли вступлю.
-Вступиш. Ти ж відмінниця.
-Мене ще ніхто не називав «бичкою» і селючкою…
-Я ж вибачився!
-Дика ти людина, Аркадію. Селючка – це хорошо. Бичка, або ж теличка – це також хорошо. Це – ознаки морального здоров’я. А ось ти хто? Ти виріс на тротуарі, але поблизу моря. Ти – щонайменше – баклан.
Людмила стрибнула на підніжку трамваю. П’ятикурсник Косяк зітхнув і відправився на практику до Чорноморки.






Глава сорок дев’ята. «Важко мені на серці від тисняви думок моїх…» (93 Псалом царя Давида)

Із вікна тролейбусу Дієго побачив Ерденебатара. Вигляд у монгола був кепський: розпатланий юнак хилитався, хоча на п’яного не був схожий. «Ми своїх у біді не залишаємо», – подумав Дієго, виходячи на зупинці.
Він відкрив рота, щоб гукнути знайомця, але раптом поруч зупинилася вантажівка, й через борт, як снопи, почали вивалюватися озеленювачі. Дієго мусив наздоганяти монгола.
-Ерденебатаре! Подивись на мене уважно – це я – Дієго Сальва. Впізнав?
Монгол зупинився.
-Упізнав…
-Ось і добре. Ти, мабуть, у транс упав від передозування натхненням? Ні? Закохався? Також ні? Господи, невже якийсь редактор-негідник відмовився друкувати твої вірші?..
-Ням утопився, – мовив Ерденебарат і скривився. По щоках його потекли сльози золотистого кольору.
Дієго від страшної новини онімів. Ерденебатар схлипнув:
-Він був такий красивий… Я написав вірш про його кохання до Фуонг. Її ніхто вже не буде кохати так, як Ням. Тепер вона плаче. І я плачу.
Дієго продерся крізь натовп думок:
-Де це сталося?
-В Аркадії.
-Як там можна втопитися? Людей у воді – як на Привозі. Плавати нема де…
-Ням поплив до хвилеріза. І не повернувся…
-Погано плавав?
-Він виріс на морі. Я думаю, що його втопили…
У Ерденебатара пульсувала вена на скроні – швидко-швидко… Трусилися руки. Він стиснув їх у замок. Запала мовчанка.

Поруч із тротуаром, двійко озеленювачів взялись свердлити ручним буром лунку під посадку дерева.
Дієго почав уголос – напам’ять – читати Псалом 93:
-«Боже помсти, Господи, Боже помсти, явись у сяйві твоєму!»
-Ти молишся Христу, але ж Ням був буддистом… – сказав Ерденебатар.
Дієго проігнорував зауваження:
-«Доки будуть беззаконники веселитись?..»

Закінчивши читання, він додав:
-Ми ніколи не дізнаємось, як загинув Ням. Бог знає все. Якщо нашого товариша вбили, Він за нього помститься… Де ховатимуть Няма?
-У В’єтнамі. Відвезуть до Харкова на кремацію, прах передадуть літаком на Батьківщину.

Озеленювачі під час читання псалму призупинили буріння і слухали. Коли жовтошкірий і темношкірий приятелі зрушили з місця, один з них крикнув:
-Хлопче! Ти, ти, шоколадний! Поясни Христа ради, що воно таке за чудасія в «оченашому»? «Не вводь нас у спокусу…»?
-Правильний переклад з грецької: «Не вводь нас у напасть», – пояснив Дієго. – Це як у Христа: «Відведи чашу…»
-А я мучився: не знав, вірити чи ні в те, що Бог може вводити в спокусу…

«Я б міг умовити Третяка не залицятися до Фуонг. Я ж знав, що для нього це була лише любовна гра. Тоді б дівчина відповіла на почуття Няма. На пляж вони б ходили разом. Вона б не допустила, щоб її парубок ризикував життям… А так – напасть… Я винний», – думав Дієго дорогою.






Глава п’ятдесята. «Викреслюю розтягнутість і прозу і залишаю сонце і любов»

Аркадій робив малюнок тушшю – «Морвокзал із Потьомкінських сходів». Раптом велична споруда почала розвалюватися на шматки… Розчинилося море... Далечінь поринула в туман, а на сірому тлі з’явилась фігурка – висока золотокоса тоненька дівчина у барвистому вбранні, яка рухалась назустріч парубкові сходами.
У нього затремтіли ноги, руки, засмикалося віко. Дурацький стан!
На пам’ять навернулися рядки із «Севастополя» Сельвинсього, вивчені нещодавно. Людмила була ще далеко, тому почав Аркадій з крику, а коли дівчина опинилась поруч, стишив голос до шепоту:

-Вам нравятся ли девушки с загаром
Темнее их оранжевых волос?
С глазами, где одни морские дали?
С плечами шире бедер? И к тому же
Чуть-чуть по-детски вздернутые губки?
Одна такая шла ко мне навстречу…
То есть не то чтобы ко мне. Но шла.
Как бьется сердце… Вот она проходит.
Нет, этого нельзя и допустить,
Чтобы она исчезла…
-Виноват!
Она остановилась…

-Салют тобі, жителю країни щастя! – усміхаючись, проказала Людмила.
Аркадій вже оговтався.
-Могла б і простіше привітатися: «Привіт, баклане…»
-Досі ображаєшся? Ти першим почав… А я тебе вчора бачила в гуртожитку.
-Чому не підійшла?
-Бо дивилась на тебе з вікна. Ти був із маленькою дівчинкою. Це твоя сестра?
-Скоріше – донька. У мене, Івана і Лукаса – одна донька на трьох. Колись ми навіть втрьох ходили до дитсадка на розборки. Вихователька сказала малій: «Прийдеш з батьками». Ми й з’явились... Чого ти на мене так дивишся? У нашої викладачки Венери Магометівни нема чоловіка. Поки вона не одружиться, ми будемо Лінарі батьками.
-А твоя дівчина як ставиться до такого батьківства?
-Звідки я знаю?
-Так запитай у неї.
-Добре. Дівчино, як ти ставишся до того, що я тимчасово виконую обов’язки співбатька Лінари?
-А я тут до чого?
-Сказала, я й запитав...
-А, це така форма образи?.. Нічого, я вже звикла. Добре, не буду тобі заважати.
-Стій! Я хотів тобі дещо сказати…
-Кажи.
-Мила!
-Не мила, а Мило!
-Ладно, не нервуй. Мило, у тебе погані колготки…
-Тобто, у мене криві колготки?..
-Прямі,.. але до цього плаття не свистять.
-Свистять!
-Не слухатимеш чоловіка…
-Ти мені не чоловік!
-Поки що не чоловік. Так ось: не слухатимеш чоловіка – ходитимеш як Анчутка!
-Хто це?
-Збірний образ.
-Ой-ой-ой! Ми ж – одесит. Ми на селючку чхали паличками Коха!
-А ми із славного міста Селідового приїхали – завойовувати південну столицю! Ми вже – солістка рок-ансамблю! Краще б записалась до гуртка макраме!
-Звідки ти знаєш про рок-ансамбль?
-Лукас сказав!
-Наш клавішник? От базікало!
-Він – не базікало, а мій друг.
-Друг?
-Друг. Гуцул. Красень. А-а, так ти в нього закохалась!?
-Закохалась, але не в нього.

-…Вона в тебе закохалась!
Почувши голос стороннього, молоді люди замовкли. Навколо них зібралась купка людей: дідусь, дві жінки середнього віку і лисий чоловік, який і увірвав перепалку молодих людей.
На допомогу Аркадію знову прийшов Сельвинський:

-Я сразу их узнал… Да, да! Они!
И тут я почему-то оглянулся,
Как это иногда бывает с нами,
Когда мы ощущаем чей-то взгляд:
Через дорогу, в комнатке, проросшей
Сиренью, лопухами и пыреем,
В оконной раме, выброшенной взрывом, –
Все тот же домовитый, головастый –
Столетний ворон с синими глазами…

Хлопець схопив дівчину за руку і потягнув за собою, волаючи на все горло:

-Я в этом городе сидел в тюрьме.
Мой каземат – четире на три. Все же
Мне сквозь решетку было слышно море,
И я был весел...

Купка сторонніх дивилась їм вслід.
-Ось воно що! – промурчав лисий. – В тюрмі він тут сидів... А як вийшов – звабив дівчину. Між відсидками…
-Не схоже, – засумнівалась одна з жінок. – На вигляд – порядний хлопець. Художник. О! Малюнок! Фарби! Все забув...
-Перевідняк! – істерично вискнув дідусь – Ось за Хрущова були люди!
-Які! – поцікавився лисий.
-Молоді, красиві.
-А зараз які?
-Старі одоробала…
-І при чому тут радянська влада?
-Так ось і я кажу: хіба погано було?!
Молодиця зауважила:
-Точно! Раніше механічні настінні годинники ходили, а теперішні – на батарейках – тупцюють на місці…

Аркадій з Людмилою перевели подих вже на Приморському бульварі.
-Чому ти гуляєш сама – без друзів? Принаймні, без подруг?
-Я люблю Одесу і хочу, щоб вона мене полюбила… Це – інтимна сфера. Навіщо нам свідки?
-Ти проти «груповухи»...
-А ти – цинік.
-Я? Мило!.. (Дівчина мружиться від задоволення). Мило, ми з тобою провели ніч… Як чесний чоловік, я маю одружитися…
-Аркадію, ми спали в різних кімнатах.
-Так, але ж є людський поговір…
-Що ти маєш на увазі?
-Льончик (хлопець, якого ти зустріла біля кіностудії) розповів про все моїм сокурсникам. Ти ж розумієш: біля кожного рота не поставиш ворота…
-Твоя репутація заплямована… Співчуваю.
-Дякую. …Чому ти смієшся?
-Згадала анекдот: до Брежнєва звернулась доярка: «Ви маєте зі мною одружитися…». «З якої радості?» «З тієї, що ми з вами спали…» «Не пам’ятаю такого». «Як же! На з’їзді КПРС: ви спали в президії, а я в залі…»
-Смішно… А ти змінилась.
-Звісно, ми ж не бачились майже два місяці.
-Як летить час! Ніби вчора я побачив на бульварі гарненьке непманське дівча у світленькому штапельному платтячку з ажурним комірцем, білих шкарпеточках, зі стрічечкою у косі…
-Коса залишилась!
-Але вже не така туга… Розкішніша. Тепер на тобі романтична крепдешинова сукня.
-Шифонова.
-Вибач… Навіть вираз обличчя змінився. Ти помітно «мінісіпірувалась»… Так каже наша прийомна донька Лінара.
-Просто я почуваюсь впевненіше.
-Можна зрозуміти: абітурієнтка стала студенткою. Ти дуже красива… Схожа на тульський пряник.
-Ти намагаєшся знову вибачитися за «селючку», «бичку» й «каланчу»?
-Хіба я називав тебе «каланчею»?
-Здається…
-Все було не так. Я розповів своєму другу, що закохався у дівчину, вищу зростом за мене. Він запитав: «Вона що – двометрова каланча?» «Ні, вища за мене на гульчин ніс…». Друг мене заспокоїв: «Чоловіки ростуть до двадцяти п’яти років».
-Я почекаю. Гульчин ніс – це дурниці.
-А звідки ти знаєш про «каланчу»? А. точно! Цей пліткар мене здав…
-Ні. Просто я читаю думки…

Цього дня в автокатастрофі загинув Віктор Цой…






Глава п’ятдесят перша. Знову самітник…

Вже на початку «пєрєстройкі» Жора почав усвідомлювати, що насправді його доросле щастя не таке вже й повноцінне, і здибало воно вже не того Жору, який жив у поезії, як птах у повітрі, який заради поезії кохання міг наважитись якщо не на спробу, то бодай на імітацію спроби суїциду.
Щастя здибало респектабельного столичного редактора разом із купою партійних та службових обов’язків, із затухаючою, проте надійно підпертою вправним віршуванням творчою потенцією. І (о жах!) притлумленою від зловживань кавою, спиртним та запаленнями – ерекцією…
Здибало майже маститого поета, оточеного непевними столичними приятелями-письменниками, конкурентне дихання яких відчував на своїй потилиці. Недосяжність для новоприбульців у храм літератури та для тих давніх прочан, які намагалися відтіснити його від вівтаря, «не той Жора» забезпечував солідними публікаціями у найповажніших виданнях. Добірка Жориних віршів, присвячених останньому з’їзду КПРС, надихаючому московському часу та пульсу комуніста була окрасою найповажнішого київського видання і недосяжною мрією редакцій периферійних часописів.

З деяких пір маленький красивий карлик почуттів до дружини перевтілився в агресивного півня, що усівся на жердині свідомості й постійно підбурював до претензій: Жору дратували валандання дружини з подругами по кав’ярнях, її напади нічного віршування, пригоріла ранішня яєчня, прусаки, які вона мала потруїти, але не потруїла, глевкий хліб, куплений нею, погано випрасовані штани, сизий порох на книжкових полицях, не политі домашні квіти… врешті, небажання пристрасними маніпуляціями впливати на творчу та статеву потенцію чоловіка…
Поетка не витримали захмарного, але відповідального щастя бути другою половиною майже видатного поета і вкрай несподівано для Жори завела заокеанського коханця (Жора ж довго не міг втямити, навіщо дружині курси англійської мови, які вона регулярно і наполегливо відвідувала…). Коханець – чи то дипломат, чи то торговий агент якоїсь американської фірми – нахабно скористався тим, що тендітні плечі Жориної дружини прогнулися від щастя, як від коромисла з повними відрами, і ось – Жора знову самітник, а колишня дружина подаленіла в тумани Атлантики. Разом із маленьким сином…
І ось Жора знову самітник… Він зраджений і покинутий тією, яка так кохала образ поета Жори Вітряка, яка захлиналася читанням його поезій, навіть тих, що написані до з’їзду КПСС; зраджений тією, яка ніколи не чинила опору неврастенічним наїздам чоловіка і, здавалося, здатна була стоїчно підкорятися Жорі всеньке життя. Жора почувався глибоко скривдженим і якби міг помститися колишній та американцю, то помстився б пропорційно масштабу своєї душі.

Хронологічно ця несподівана драма його особистого життя співпала з грандіозною драмою боротьби його народу за незалежність. Жора втрачав здібність передбачення і ніяк не міг визначитися: чи спалити партквиток і стати поруч з іншими націонал-патріотами у перші лави рухівців, чи ж мужньо чекати перемоги або поразки його народу.
Лави рухівців обіцяли лаври героя, але в разі поразки не виключали лісоповал, мужнє ж очікування забезпечувало особисту стабільність і перспективу незалежно від долі його народу… З важкою душею, але таки мужньо Жора не визначався до повного торжества незалежності: все визначив час та оточення новоспеченого президента – Жору взяли на службу до президентської адміністрації, позаяк і президент, й оточення президента мали спиратися на надійні кадри, які «рєшалі всьо» й до самісінької заборони КПСС берегли під палкими серцями партквитки.
Було щось воістину справедливе і до вищого ступеню логічне в тому, що президент і значна частина його команди навіть не переїжджали в інше приміщення – так і лишилися працювати на благо «народу України» в колишніх апартаментах ЦК комуністичної партії України. Проте замість партквитків у бічних кишенях на шиях кадрів заблистіли щирі золоті хрестики християн-неофітів.
Жора вознісся над священними пагорбами вдруге, хоч вже й не вважав патронесою меченосну «родіну-мать», бо на цей час став православним, і як всі порядні кадри, носив на ланцюжку ошатний, однієї з ланцюжком проби хрестик, сповідував культ Богоматері, бо як кревний нащадок січовиків, сподівався на покрову.
Але знову для повного щастя чогось бракувало. Затухали, та таки й досі не обвуглювалися згадки про Терпсихору, астральні координати якої загубилися в калейдоскопі років і подій; у гіркому лоні втрати на трагікомічній арені цирку буття несподівано підріс карлик кохання до зрадливої дружини, до якої навіть в іпостасі члена президентської команди вряд чи перекинеш кладку через океан… Голову утрамбовували ностальгійні поетичні ідеї: врешті, він таки був поетом, ба, навіть справжнім поетом. Поза тим з прикрістю відзначав – справжності чогось бракувало, дедалі частіше справжність хизувалася тінню своїх давно минулих днів. Поезія це відчувала, ображалася і нарешті відійшла від Жори-поета, уступивши доріжку Жорі-інтелектуалу, Жорі-менеджеру, Жорі-службовцю, насамкінець – Жорі-версифікатору. Проте, чи могла поезія піднести до того священного трепету, який вселило в Георгія Григоровича чаркування із самим Іменинником у день народження його президента?!






Глава п’ятдесят друга. Ала-була Одеса

Десь на Великій Україні, на схилах Дніпра рясно цвіли первоцвіти: «золота гора», білий і фіолетовий ряст, фіалки, сині проліски і крокуси.
…На глиняних подушках, якими було обкидане зібгане синє укривало Чорного моря, ріс пирій. Море зябилось, але могло розійтись до стану шторму. Море, як Солярис, керувало життям всіх, хто жив на його берегах. У тому числі, й одеситів. Навіть 1 квітня. Вітер приніс з моря дощ. Це не було смішно.
Хвіст «Гуморини» кільчився містом. Нарешті вулиця Радянської Армії (Преображенська) засмоктала його в своє довге черево. Лука з Іваном пірнули в арку й опиниись у затишному одеському дворику.
-Хорошого – потроху, – здригнувшись усім тілом, проказав Іван. – Більше не можу йти. Хочу сісти. Треба зігнати з лави оту парочку…
Лука промимрив:
-Незручно...
-Зручно. Підходимо, стаємо поруч, починаємо реготати й гучно розмовляти. Вони самі вшиються… Дивись!

Хлопці підійшли до лави впритул. Іван, обіпершись об дерево, завів:
-Слухай анекдот, брателла!.. Розмовляють двоє: «Що це за запах? Щось смердить…» «О, це Роза…» «Зів’яла?» «Ні, моя Розочка перевдягається…»
Парочка мовчки підвелась і попрямувала до арки. Парубки всілись на ще теплу лаву. Іван дістав із кишені пласку металеву фляжечку, виміняну у Лизанця на «бублик», відсьорбнув із неї коньяку, простягнув другові. Лука відпив і почав «скиглити»:
-Я у відчаї!
-Це нормальний стан людини, – відбив «скиглика» Іван.
-Їй-Богу, в мене крається душа... Іване, ти мене добре знаєш, – скажи, хто я за вдачею?
-Дурень.
-Неправильно – я оптиміст.
-Я це і мав на увазі. Казковий Іван-дурник ніколи не сумнівався, що все в нього в житті складеться якнайкраще.
-Це – перебрехи!
-Ти дослухай! …По суті, казковий дурак – людина, яка свято вірить в Бога-розпорядника-суддю і переконана в Його вчасній допомозі людині, яка вірить.
-Добре, це про мене… Я завжди вірю, що в мене все вийде, але ж нічого не виходить!.. Облом за обломом… Може, якісь корективи внести у вдачу?..
-Можна. Зараз ти – хоч і обламаний, але веселий і готовий до нових – дурних – звершень. Альтернативний варіант: не вірити у високу підтримку (у Бога є важливіші справи), братися за справу, знаючи, що нічого путнього з цього не вийде. І, дійсно, нічого не виходитиме. Ти будеш невеселим, але й не обламаним. Із Івана-дурня перетворишся на Хому невіруючого. Персонажі різні, а ефект той самий.
-Дуля…
-Вірна відповідь.
-Вір – зеро, не вір – зеро. А хто ж у виграші? – сердито пробурчав Лука.
-Негідники. Вони розраховують не на Бога, а на себе. Чим міцнішим є сплав підлості та брехні, чим хитромудріше замасковане паскудство, тим вірогіднішим є рішення справи на користь негідника. Андестент?
-Зрозуміло: впевнені і невпевнені в собі – ідіоти. Господарі життя – підлота.
-Тю! Ти аж зблід… Перед тим, як знепритомніти, скажи – що сталось... Який гадожер так зіпсував тобі настрій?
-По-перше, я почуваюсь самотньо… По-друге, переживаю за Венеру…
-Боже, Боже! За кілька місяців ми закінчимо інститут, роз’їдемось… Як ти житимеш без мене – такий довірливий і запопадливий у бажанні допомогти комусь? До речі, це – ознаки мазохізма.
-…Вона така нещасна, – правив своє Лука.

Іван подумав і запропонував:
-Ходімо на Лонжеронівський спуск. Дорогою зайдемо до вареничної – заправимось.
У вареничній – за компотом розмова тривала.
Лука, слідом за Іваном знову причастившись із фляжечки, зауважив:
-Приходить час, коли ми маємо вирішити, з ким бути. За принципом: хто кому свій.
-Ти стаєш філософом. І з ким же ми?
-Не узагальнюй. Це питання особисте. Адже є три категорії людей…
-Знаю, знаю: мертві, живі і ненароджені. За Шевченком…
-Правильно. Мертві, а вірніше – умовно живі, тобто, умовно щасливі – ті, які видають себе за щасливих, хоча насправді їхнє щастя муляжне. Це переважно – круті й «прикручені», які зневажають «чернь».
-І прагнуть саме в цієї черні викликати заздрість, – ввернув Іван.
-Точно! …Живі – ці при жодних обставинах не визнають себе нещасними. Серед них – митці, войовничі оптимісти, інваліди-життєлюби і купа звичайних хороших людей.
-З ненародженими – все зрозуміло, – знову подав голос Іван. – Їх нема.
-Ні! Ненароджені – це народжені дарма… Воїнство людей, які намагаються взяти від життя хоча б щось, отримати задоволення за рахунок нищення інших.
-Точно! Це – підлі, підступні, мстиві, жлоби, зверхники й інша наволоч.
-Фактично нещасні.
Іван занервував:
-Зачекай, виходить – щасливих зовсім нема?
-Друг мого батька – конферансьє – працював із відомою циганською співачкою Лялею Чорною. Вона йому незадовго до смерті зізналась, що прожила своє життя щасливо, немов пісню проспівала. Це єдиний відомий мені факт наявності щасливої людини.
-Циганка, та ще й перед смертю – не дуже переконливо. …А як вона померла?
-На сцені, після виступу. Відспівала, сіла за лаштунками на лаву і поки молодь танцювала, вона відійшла.
-Вражає. Певно, що Бог таки любив її.
Луку вміст шляжки таки збудив.
-Так де ти: серед там чи серед тут?..
-Зрозуміло, що філософія до цього байдужа, тому я – з тобою.
Сьогодні «Гуморина». Найвеселіший день. А ти мене своїми сумнівами дістав. Обламав до цурочки. Може, до філармонії? Принаймні протряхнемо трохи у сухому приміщенні. Все ж таки сьогодні волого…
-Можна.

За годину вони вийшли із філармонії на Пушкінську.
Лука виглядав абсолютно щасливим.
Івана ж класична музика приколисала – вигляд у нього як у горобця, якого виперли із сіней на дощ.
-Ала-була Одеса, як каже Венера. Пістрява Одеса. Ні, «Гуморина», філософський диспут і Лятошинський в один день – це вбивча суміш. А як тобі цей ексцентричний диригент? Ти хоч одну мелодію запам’ятав?
-Навіщо? – засміявся Лука.
-Я заздрю твоєму збаранінню. Але як казала моя бабуся: «Одними святами не проживеш». Ходімо писати дипломи. Назва моєї науковоподібної праці: «Вимірювання зсувів вітру в атмосфері»… Контагіозно! А!? Як звучить?
-Як розділ підручника з психіатрії…
-Не патякай! «Зсуви вітру в атмосфері»… Це – метал! Жорстка еротика!
-Знаєш, я, мабуть, завтра візьмусь за диплом… – рішуче мовив Лука.
-А сьогодні що?
-А сьогодні посиджу в бібліотеці…
-Обласній?
-Так.
-Імені Мечнікова?..
-Так.
-Ала-була Одеса… Гад ти, Лукасе! Що ж ти мені цілий день нерви псував? Філософією діставав! Так тобі ж елементарно хочеться любощів. Тупого сексу! До кого ти зараз горнешся? Зізнавайся!
-Є одна молода вдова…
-Бібліотекарка? Тоді давай зайдемо до аптеки – візьмемо абонемент…
Заходять до аптеки.
Іван каже ввічливо:
-Дівчино, дайте, будь ласка, упаковочку презервативів чорного кольору… Що ви на мене так дивитесь? У мого друга намічається секс із удовицею…






Глава п’ятдесят третя. Паранормальний пульс

Розкоші химерної свободи діянь і злодіянь...
Усе дозволено, все можливо.
Можеш хотіти, коли можеш: хочеш – купуй за кілька символічних «зелених» металургійний комбінат на Донбасі, а хочеш, – за абсолютний символ – 1 руб. придбай курорт на ПБК (Північному березі Криму).
У процесі енергійного «попандопалівського» перерозподілу ресурсів, художніх цінностей, духовних реліквій, запасів спиртного та наркотиків, місць на центральних кладовищах, а також індульгенцій від різних конфесій, попит на оракулів й екстрасенсів на душу населення України збільшувався в геометричній прогресії. І саме на цьому тлі Тишко у Харківському університеті екстерном освоїв вельми потрібну чокнутому суспільству професію психолога, паралельно здобув на солідних курсах міжнародний сертифікат психотерапевта вищої категорії.
Починалось нове – ринкове життя, сповнене містики, пересипане готівкою і густо притрушене парапсихічною славою, можливо, всеукраїнської масштабу.
Свої екстрасенсорні, паранормальні та психотерапевтичні можливості Тишко тренував на колегах видавництва, вирівнюючи їм звивини мозку (щоб на різких поворотах думання не викликали головного болю), знімаючи напади остеосклерозу та колітів. Не відмовлявся і від фокусів під час редакційних чаркувань – долонями нагрівав горілку до кипіння і поглядом заморожував мінеральну воду.
Та недовго видавничий колектив на халяву користувався Тишковими хистом прибульця із паранормальних вимірів: за час видавничих тренувань Тишко підготував бізнес-план та асистентку і, покинувши зональне катеринопетровське видавництво, яке, між іншим, вже нічого, окрім договірних шедеврів місцевої графоманії не видавало, поринув у вільне ринкове плавання.
Це плавання степами України привело новоспеченого психотерапевта і парапсихолога Тихона Кудряшова до Ялти – українського Ельдорадо незабутнього кінця двадцятого століття. Кілька вдалих виступів серед смаглої, злегка одягненої в біле із коректним дозуванням яскравих барв, не стільки грошовитої, як гонорової та популярно продвинутої в паранормальній проблематиці колективної клієнтури, – і поет Тишко навіть розгубився, не передбачивши, в які подушки, пазухи і в які (що було не менш ризиковано, ніж в пазухи) камери схову на мор- та автовокзалі пастельного міста ховати готівку.
Гонорар за солод мук творчості, за написані, переписані та ненаписані поетичні тексти, за невизнання Ліною Костенко був настільки несподівано щедрий, шлях до слави екстрасенса, парапсихолога і психотерапевта настільки нагадував Преображення Ісуса Христа, що Тишко вирішив кардинально поміняти чин та стиль життя. Без зволікань (щоправда, не без моральних і матеріальних збитків) розлучився з дружиною і, самостійно призначивши підвищені аліменти на дітей, негайно одружився зі своєю асистенткою та з ентузіазмом молодожона розпочав будівництво двоповерхового котеджу з напівпідвальним гаражем у заповідній, помірковано забрудненій околиці Катеринопетровська, а також заповзявся розводити за сучасними технологіями псів рідкісної британської породи та екзотичні карликові дерева серед тянь-шаньських цілющих трав в скляній оранжереї.
Бурхливе життя пульсувало паранормально, тим не менш, радісно. Зосереджено-утаємничене обличчя Тишка густо замелькало на пришляхових банерах, з інтригуючих афіш його прізвище закликало на дивовижні сеанси масового зцілення практично від усіх хвороб та до поголовного освоєння вправ ребьофінга.
Особливо переконливо такі сеанси виглядали, коли Кудряшов проводив їх для місцевої наукової еліти у Будинку вчених. Проте туди унадилися і Тишкові приятелі, художники та писаки. Тишкові з невисокої кафедри актової зали раптом привиділось, що в очах маргінальної богеми яскряться бісики глуму над його магічним священнодійством, тож, він наказував помічникам декого з приятелів чемно, не застосовуючи сили, при тому непомітно для захопленої сеансом ученої публіки вилучати із приміщення.






Глава п’ятдесят четверта. «Кто провокатор наших недобрых снов?»

Позаду останні канікули. Попереду – написання і захист диплому. І все! Прощавай, Одесо! Вже відомі місця направлень випускників 1991 року.

Іван знічев’я сікався до друга:
-Лукасе, що таке «джентльменський набір»?
-Трудова книжка, калоші, тюбетейка, бодяга…
-А що? Логіка є. Скажи, друже, ти хочеш бути щасливим?
Лука щось читав по нотах, тому відповів, не замислюючись – по суті «купився» на чергову Іванову провокацію:
-Хочу.
-Ось повернешся в Карпати після навчання, хлебтатимеш щастя лаптем…
-Личаком…
-Як тобі зручно.
-Івашко! Єк ото гада худобу тицькає, так ти мене!..
-Ой-ой, гуцуле, не прикидайся вразливим!
-Відчепись!
-Злий ти… (Іван замовк ненадовго). А мені що світить? Тундра? Колима, Чукотка, Камчатка? Ось де набір! Що я там робитиму зі своєю любов’ю до рока? Там люди або сильно п’ють, або важко працюють. І ті, й інші зневажають мрійників-гуманітаріїв. Я люблю великі міста. Тут принаймні більшості людей нема справи до тебе і твоїх уподобань.
Лука відірвався від читання:
-Не думай про погане. Ти можеш потрапити на роботу не на Колиму, а в сонячну Туркменію…
-Пішов ти! – беззлобно кинув Іван.
-А кажуть, що один чувак змайстрував собі гніздо і живе на дереві! А інший оселився у глибокій землянці…
-Та дурня все це! – гаряче вигукнув Іван. – Хто тобі дозволить жити так, як ти хочеш!? Із гнізда витрусять, із землянки викурять.
-Тоді – що ж… Залишається самогубство… Найнятися до бісової мами в обслугу, – промурмотів Лука.
-Своїм ходом на той світ? Дзуськи! Що таке смерть? Депортація. Хто її влаштовує, той і повинен забезпечувати транспорт…
-Не колотись, Іване.
-А може, дійсно, розслабитись і отримати максимум задоволення від насильства?
-Тобто?..
-Погодитись на переселення на Діксон, наприклад. Опинитися на невеличкому острові в оточенні білих ведмедів… Наїсти жирок. Написати наукову роботу. Або філософський трактат. Або роман… Пожити просто – як жили у 19 столітті…
-Арнольд Могила з гідрологічного факультету їде на Діксон…
-Нічого дивного – у нього обмежені можливості…
-У нас із тобою можливостей практично нема…
-Ти не зрозумів, Лукасе, він – хворий на голову…
-Ти наклепник. Могила, так само, як і ми, протримався в інституті до п’ятого курсу.
-Що ти порівнюєш? Цей позбавленець переконував Венеру в тому, що ноги під час миття ніг у відварі будяка добре вирівнюються...
-А навіщо ця бодяга Венері – у неї ноги рівні…
-Слухай, Лукасе, ти на Діксоні міг би скласти гарну компанію Могилі…

Стукіт у двері припинив їхню дружню базікання. До кімнати увалився Сашко Третяк. Обурюватися він почав з порогу:
-Ви чули: мені – кубанцеві, світить Туркменія... (Іван з Лукою перезирнулися). Прикольно? Подумати тільки: хто я, і де Туркменія?! Я не зрозумів: це направлення на роботу, яке мають видати молодому спеціалісту, чи заслання?.. Всю ніч сьогодні не спав – думав про туркменів… А під ранок забувся і наснилося, що я беру участь у перегонах інвалідів на візках…
Іван зауважив серйозно:
-Недобрий сон… Та нічого, – туркмени тобі дадуть відкріплення. Вільну! Із кріпаків – у наймити! Це неабияке професійне зростання. Працюватимеш, наприклад, не в аеропорту, а на розробці природного газу…
Третяк в боргу не залишився:
-А ти, Ваню, певно, поїдеш за місцем роботи дружини?.. До дружньої Польщі?..
-Не був би ти приятелем нашого чорного брата Яго, я б допоміг тобі звідси катапультуватися, – ліниво огризнувся Іван.
Третяк переключився на Луку:
-Лукрецію, а ти, мабуть, повернешся в гори? Ти ж горець!
-З нього горець, як з мене хасид, – ввернув Іван.
Лука стримався, але ноти відклав.
-Направлення я проігнорую. Диплом сховаю. І зі своїми «Картатими котами» переберусь до столиці.
У Третяка аж щелепа відпала:
-До Москви?
-До столиці України.
-Тю, – розчаровано кинув Сашко, – знайшов столицю…
-Україна, отже і Київ поза все, – серйозно сказав Лука.
-Знаєш, як моя бабуся-українка про таких, як ти каже? «Раденьке, що дурненьке…»
За мить Лука і Сашко, важко дихаючи, вже каталися підлогою.
Іван з хвилину спостерігав за ними, потім розкидав по різних кутках.
-Знаєш, хто ти? – запитав він у Сашка. – Ідіот. А ти знаєш хто? – запитав у Луки. – Повний ідіот…

Хтось настирливо постукав у двері. Іван гаркнув: «Входіть!» До кімнати зазирнув Стьопа з Пензи.
-Штопор є?
Іван дав стусана Третякові, і поки той вилітав з кімнати, зауважив:
-У штопорі, Степанчику, сьогодні Мацапура…












ЧАСТИНА ІІІ. ХТО КОМУ СВІЙ





Глава перша. Заразна мрія

Заразну естафетну паличку мрії Миколи Хвильового про загірну українську комуну Микита підхопив тоді, коли у московській їдальні поспілкувався з несподіваною бабусею Дашковою.
Бодай в експериментальному – локальному масштабі мрія здійснювалася. Микита ходив теренами Залелії і з архаїчним пафосом вождя племені зупиняв погляд то на гончарній печі, то на невеличкій кузні, то на ще меншій гутні, біля яких поралися завзяті гончарі, ковалі та видувачі скляних див.
Затим, розганяючи коників, присідав на траву і слухав репетицію фольк-рок гурту «Тури при Орелі», жартома названого «Тури пригорілі», бо під час одного концерту зайнявся допотопний електрогенератор, куплений у колишнього колгоспного комірника-крадія.
Нарешті Микита потрапляв до місця громадського харчування під довгим навісом, що нагадувало бригадний харчоблок на жнивах, куштував пісний борщ на сіль і ще раз прохав жіночок, які патрали курей, щоб ті не викидали пір’я – Залелії потрібно багато подушок для малят… Залелія має стати, вона вже стає (!) випростаною українською державкою у горбатій державі. І можливо, із таких державок нарешті постане ціла українська Україна.
Микита нетерпляче, пристрасно бажав, щоб Залелія стала Меккою для українців, прикладом найефективнішого – кущового способу – розбудови України. Прорахував можливі загрози від паломництва і вирішив: якщо всіх пропускати через характерницькі блок-пости і видавати своєрідну візу-перепустку, то можна сяк-так застрахуватися від недоброзичливих «паломників», які намагатимуться пройти до Залелії з намірами фізично нашкодити або підірвати духовні та психічні підвалини тутешнього ладу і люду.
Залелія, ліс, що її оточував, не повинні та й не могли бути таємним місцем для криївок – свобода не має критися… Микита марив українською Меккою, тому кожного разу, коли чув виразне «ме-е-е-ка» цапа Бодуна, схвильовано здригався і ніжно гладив за вухами.
Бодуна, ядерного цапа чорної масті, привела до Залелії циганка-ворожка Віронька. Бодун був цапом незвичайним, про що й говорила Віронька, але одразу Микита не повірив – сприйняв сказане за лукаву циганську фантазію красуні. А йшлося про рентгенівські здібності Бодуна бачити наскрізь людські душі й відповідним чином (інколи відповідним – до непристойності) реагувати.
Тож, залелійці призначили Бодуна начальником прикордонної служби Залелії, яку він ніс біля блок-поста. Справа і зліва від блок-поста, за частоколом висаджували екологічно чисту капусту – спеціально для начальника, аби він був непідкупним і не реагував на шерех і колір імпортної «капусти».






Глава друга. Статус і шахова дошка

Службовий статус вимагав ротації приятелів і знайомих. Жора Вітряк зазнайомився з такими людьми, до яких у радянські часи не міг підійти на відстань, з якої можна було б розгледіти самозаглиблений вираз обличчя високої (не зростом, звичайно…) особи чи величину зірок на погонах. Із депутатами. З міністрами. З генералами. З крутими і покрученими, як хвости полтавських дворняг, бізнесменами.
Ці знайомства забезпечили належний статус у певних (і непевних…) колах навіть після дострокового переобрання президента і втрати Георгієм Григоровичем посади референта в президентській адміністрації. Водночас Жора намагався тихенько усунутися від невдячних приятелів – письменників та художників, які прагли від Жори лише одного – сприяння у пошуках грошей задля здійсненні своїх маразматичних творчих проектів.
Увесь вигляд помічника президента рішуче промовляв: «Шановні меркантильні друзі та приятелі, відступіться на протокольну дистанцію – мені ви набридли, мені не до вас: я займаюся важливими державними справами, я працюю на свій народ…»
Друзі та приятелі зникали із шахової дошки Жориного життя як безіменні пішаки, пожертвувані заради виграшу. Жорин внутрішній зір став набагато пильнішим і вимогливішим до позаслужбового оточення: виявилося, що один із приятелів – закінчений п’яничка із вічно загіпсованими руками та ногами від невдалих п’яних приземлень, інший – просто брудна свиня, яка внаслідок своєї свинської природи не здатна щедро віддячити за сприяння у виданні альбому малярства, третій виявився провокатором – словесним дьогтем обмазує президента,.. четвертий – надмірний націоналіст, а, як відомо, націоналізм у демократичній країні – осколкові колишньої імперії – президентським службовцям доби глобалізації тхне провінцією.
Із шахової дошки могли зникнути всі пішаки, і залишилися б на ній одні депутати, генерали, підприємці та інші вкрай потрібні люди, якби – попри затухання ерекції! – не сутінкове жадання простої звабливої жінки, бажано молодої, з виразним натяком на еллінські форми, які бодай віддалено нагадували б немеркнучу красу Терпсихори. Така (чи приблизно така) жінка, молодша на половину Жориних літ, з’явилася. Вона справді була милою і молодою, ба, навіть готовою полюбити Георгія Григоровича, але щось, про що вона, певно, нікому і ніколи не розповість, завадило їй. Полишила Жору з великою і юною вдячністю за кілька років мешкання у Києві під його покровом, за батьківську турботу й бодай театралізовану закоханість в її свіжу молодість…
На жаль, перша президентська дистанція виявилася вимушено спринтерською і без продовження. Та до фінішної стрічки майже вся команда з Банкової добігла разом і, не зважаючи на програш, кожен її член отримав свою більш чи менш скромну винагороду за державницькі труди та дні.
Найбільшою винагородою для Жори стала ґрунтовна переконаність в істинності філософії поговірки «серед вовків жити – по-вовчому вити». Вписатися у життєві обрії владних та грошовитих вовкулаків і навчитися вигідно підвивати їм – єдино можлива програма особи, яка прагне бути успішною в історичний час побудови дикунського капіталізму на свіжих руїнах світлої недобудови комунізму.
Ця віртуальна, але надзвичайно корисна винагорода ідейно спрямовувала й етично бадьорила, коли устатковував свій видавничий бізнес: Жора усунув будь-які ідейно-етичні та морально-політичні бар’єри задля, скажімо, паралельного користування інвестиціями соціал-демократів «обрізаних» та «оунівців недорізаних». Видання грубого двотомника «Історії української соціал-демократії (о)», профінансоване одним із геніїв-оберегів влади нового, «червонодиректорного» президента, та наступне видання документальної збірки «Злочини ЧК-НКВС-ДПУ-КДБ» коштом націоналістичної діаспори стало апофеозом Жориного плюралізму й абсолютної незалежності від політичних переконань.
Зате у Жорин зовнішній вигляд початку епохи незалежності різко втрутилася жорстка мімікрія: обуржуазнення вимагало відповідних атрибутів – масивного черева, подвійного підборіддя, солідного костюма і пересування на іномарках. Останнім часом Жора пішки чи на громадському транспорті не пересувався – користувався службовим авто або ж таксомотором (власного легковика чи позашляховика не мав, бо не вважав «царською» справою крутити баранку і доглядати залізяку на колесах). Тож, черево росло без перешкод, підборіддя придбало гордовиту подвійність, а костюм – бюргерську європейськість і, водночас, демократичність крою.
Їдучи на задньому сидінні в Кончу-Заспу на державну дачу, Жора інколи згадував студентські мандри автостопом із В.С. та Тишком Кудряшовим Полтавщиною, впадав у елегійний стан, і, дивлячись, як за вікном мелькають ледь мічені осінню дерева, тихо нашіптував із Вінграновського: – На Псло, на Ворсклу, на Сулу упав осінній ранній сум… – відчуваючи при цьому, що осінній ранній сум упав і на його лисіючу голову, упав з багатьох причин… ну, хоча б і тому, що В.С. та Тишко Кудряшов стали мудаками.
Врешті вони й були мудаками, але тоді на це він не звертав уваги, принаймні з ними, з цими мудаками не стрьомно було подорожувати, бо один був ще й здоровим бугаєм, а інший – майстром чи кандидатом у майстри спорту із дзюдо. І от ці мудаки (свіжіше звучить «муделі») почали підозрювати його (хоча ніколи й не виказували свої підозри, але відчував – п і д о з р ю ю т ь !): один у цнотливому навуходоносорстві, інший – у навмисному покладанні під видавниче сукно рукопису збірки, після чого Тишко досі залишається безкнижковим поетом, що за історичною соціальною шкалою колись прирівнювалося до статуса безлошадного крестьянина.
Ну було, заховав у широких драперіях видавничого сукна Тишкового пегаса – подякував би ліпше, адже все одно не в’їхав би в літературу. Зате, поставивши хреста на поезії, яка тільки б заважала, Тишко зміг успішно розбудувати психотерапевтичний бізнес та екстрасенсорне шарлатанство.






Глава третя. Оцей хліб доїмо – і хто куди…

Веселих і щасливих від «рататуйства» молодості друзів Венери Магометівни Боросанової доля розметала по світу.
Під час прощальної вечірки, Іван розповів родинну історію. У його прадіда було вісім дітей. Революції й розруха довели роботящого й плодовитого чоловіка до повного відчаю. Якось, повернувшись із заробітків, він вивалив на стіл з лантуха кілька хлібин і сказав сакраментальну фразу: «Оце, діти, доїмо – і хто куди…» Родина повечеряла, всі повлягалися спати.
-Піду покурю, –  сказав батько матері і вийшов на двір. Пішов і щез...
Мати вранці прокинулась, побачила, що чоловіка нема, та й каже:
-Щоб ти пір’я гиндички решту життя курив!
«Хто куди» зробив лише він – годувальник, який мав купу утриманців.
Почекали його діти недовго та й пішли самотужки заробляти собі на життя. Хто як міг. Звістки про тата-відступника дійшли до Катеринопетровського виселка тільки у тридцять п’ятому – з далекої Кубані. Прибився він до бездітної, старшої за нього удовиці. Багата мачуха підтримувати чисельних дітей-обідранців з Великої України відмовилась. Тож, влаштовувались вони у житті – хто як міг...
Розповівши цю повчальну історію, Іван повторив за пращуром: «Оцей харч доїмо, друзі, – і хто куди…»

У дев’яносто першому його слова викликали сміх, а за кілька років однокурсники згадували їх як пророцтво. Розсипані по світу, вони виживали як могли.
Лука з «Картатими котами» подався до Бровар – за місцем проживання фронтмена Заї Елгуджи. Батько красеня-рокера з лагідним іменем був абхазцем і служив у Радянській армії. Після розпаду Союзу старший Елгуджа вирішив залишитись в Україні – останнім місцем його служби стали Бровари.
Поки полковник Елгуджа вивчав мову держави, яку йому тепер належало захищати від чергової колонізації, його син співав: «Наш батько заснув у Парижі, а прокинеться в Гуляй-Полі…» Заїн тато знав, про кого йшлося в пісні, і не лаяв сина.
Лука полюбив Бровари: по-перше, Київ (вогнище культури і епіцентр зверхності) був близько, але пошесть безсовісності броварчан не косила; по-друге, таки ця близькість до столиці давала можливість розраховувати на визнання. Бровари були сателітом Києва – алегорично – слугою, що супроводжує володаря...
Дієго поїхав на Кубу. Коли теплохід «Чапаєв» відходив з морпорту, «кубанцеві» здалось, що на причалі стоїть білява одеситка, яка колись була закохана в нього, а потім – в індійського дравіда.
Ерденебатар повернувся до Монголії і влаштувався на роботу в силову структуру. Писати вірші там вважалось ганебною справою, тому видатним монгольським поетом він не став.
Третяк не подбав про себе, тому опинився в Туркменії. Там закохався у доньку дуже впливової людини. Батько дівчини швидко відкріпив молодого фахівця і відправив не куди-небудь, а до Москви. Так Мацапура став жителем російської столиці.
Аркадій вступив до аспірантури в будівельний інститут – на архітектурний факультет і вчасно захистився. Це неважко було зробити – наука увійшла в стадію занепаду, науковці зі ступенями залишали робочі місця і ставали дрібними підприємцями. Чимало доцентів і навіть професорів торгувало на ринках різним крамом.
Старший Косяк відкрив в Одесі приватне підприємство – контору з архітектурного проектування. Син відшуковував замовників, батько проектував будинки і палаци. Син прикрашав помешкання живописом – власними абстрактними полотнами, а також – міськими пейзажами, створеними Яном В. Рейном. З часом Аркадій почав проектувати сам.
В такий чин три родини жили у дикі дев’яності безбідно. При чому не працювали ані Лариса Степанівна, ані Соломея Песахівна, ані Людмила, яка навіть примудрилась, народивши двох синів, уникати академвідпусток.
Аркадій робив спроби допомогти Венері Магометівні, пропонуючи їй роботу в батьковій конторі, але тій було не до цього – Венера писала роман…






Глава четверта. Хто цо робі – вшистку собі…

Теплого вересневого дня 1991-го року Івана Івашка із Катеринопетровського військкомату було доправлено до Уфи – за місцем служби у лавах збройних сил. За місяць новобранці присягнули на вірність Радянському Союзу, який в цей час активно трансформувався із СРСР на РФ.
В цей урочистий момент він перебував у госпіталі.
Повернувшись до частини, заявив ротному:
-Товаришу старший лейтенанте, це якась страхітлива помилка. Україна стала незалежною державою, і тепер я маю захищати її. Відправте мене назад.
-На який такий «зад»? – реготав командир. – Розслабся і служи.
-«Служить бы рад, прислуживаться тошно…» – процитував Грібоєдова Іван.
-Ну, і що це було? – здивувався старший лейтенант.
-«Горе від розуму»…
-Молодець, що усвідомлюєш помилки! Присягнув? Служи на совість!
-Я під час присяги був у госпіталі…
-Івашко, твою дивізію! Ти «Глупый пингвин робко прячет…» читав?
-Так точно – читав.
-Так це про тебе! А продовження знаєш? Ні? «Умный смело достает»!
Дістань військовий квиток і подивись. Там стоїть штамп «Присягу принял». Зрозумів? Тебе «присягнули» без тебе. Ладно, ти ж закінчив інститут? Служитимеш у штабі…

У Башкирії Іван протримався до весни. На цей час розрадою для нього стала дружина командира батальйону.
-«У світі є лише спрага влади, і нічого більше», – співав їй Іван композицію із репертуару Джима Моррісона. І відчував нездоровий тремт у кінцівках – комбат міг повернутися будь-коли.
Безстрашна молодичка мліла від англійської мови і чуттєвих крайнощів.
-Ваня, – туркотіла вона, – ти такий лякливий…
-Фобія, – погоджувався він. – Боюся тортур.
-А якщо б тобі голки під нігті заганяли?…
-Я б тебе здав…
Командирша не особливо переймалась його острахами.
-Ваню, – казала вона, – я оце як побачу шлагбаум на КПП – про тебе згадую.
-З чого б це?
-Він так весело й швидко піднімається… Починає день з «молодця» –  ним і закінчує. Так само, як і ти – постійно – «на молодці»…
Іванові порівняння подобалось, але він з удаваним невдоволенням бурмотів:
-Бреховочка…
-Може, ти залишишся? – не вгамовувалась молодичка.
-Це виключено. Ось послухай вірш: «Забудеш рідний край – тобі твій корінь всохне…». Я не хочу, щоб мій корінь всох…
-Тобі пороблено?..
-А ти як думала?!

Закохана майорша допомогла Іванові дезертирувати. Навесні, не дослуживши й року на благо неіснуючої держави – Радянського Союзу, він прибув до Одеси.
Влаштувався працювати техніком на інститутській науковій станції у Чорноморці – колишньому Люстдорфі. Кожні три години запускав у повітря радіозонди – гумові кулі з приборчиками для вимірювання атмосферних параметрів на різних висотах. За два місяці цілодобової праці позбувся армійських фобій, але заробив невроз. Не міг заснути між запусками радіозондів. З лікувальною метою прикликав Оксану.
Жінка примчалась до Чорноморки, заспокоїла як могла і пообіцяла поклопотатися про влаштування коханого матросом на судно далекого каботажу.
Іван погодився, а коли справа почала зростатися, передумав…
-Ти ж так мріяв про закордоння! – умовляла його Оксана. – Там (вона невизначено махала рукою) є все! Море року! До того ж – ми будемо разом!.. (для переконливості Оксана навіть переходила на чужу їй польську мову). «Же мі так кохамі…»
Іван сам собі дивувався:
-Коли не було можливості – хотів. А зараз – не хочу… Знаєш, Кса, з мене близького зарубіжжя вистачить…
-Якого?
-Уфи.
Оксана з Уфою «протупила»:
-Порівняв! Там не було мене…
В круїз вона відправилась без Івана. Він же взимку пішов до військкомату й отримав документи про демобілізацію...
В Чорноморці його віднайшов Лука. Зустрілися приязно. Мабуть, і попрощались би так само, коли б Лука не завів розмову про платівки, які вони разом збирали протягом навчання в інституті й залишили Льончикові Медуниці на збереження.
Розподіл не відбувся. Ані по-братерськи, ані по-справедливому.
-Як же так, Іване? – здивувався Лука.
-А ось так! – спокійно одказав Іван. – Просто я виявився хитрішим і спритнішим за тебе…

Лука повернувся до Бровар, так і не дізнавшись про те, що половину спільного рок-скарбу Іван вже розпродав. Решта «бубликів» розійшлась за кілька наступних років. Уже в Катеринопетровську, куди він повернувся дев’яносто п’ятого. В ці часи вже виживали, живучи гуртом.
Лука ж замислив відновити втрачене. За кілька років він мав усе, що хотів. На нових – електронних носіях – дисках. Пластмасові платівки по сто карбованців за штуку (тобто, по сто доларів!..) здавались фантастичним картинками зі снів.






Глава п’ята. Одружена коханка на ім’я Слава

Соломея Песахівна торгувала на одеському Привозі волоськими горіхами. І все для того, щоб прогодувати у важкі часи себе і сина-художника. У дев’яностих жінка їздила Одещиною і скуповувала горіхи у селян.
Ян зустрічав її з електричок і доправляв на візку-«кучмовозі» баули на Французький бульвар.
Вечорами вони кололи горіхи – причому робили це вдивовиж тихо. Таємниця була в тому, що «приборист-метеоролог» Аркадій змайстрував простий прилад, який забезпечував безшумне добування ядер. Мати ж із сином вибирали й сортирували їх для продажу.
Вдень Ян малював стару Одесу. Цього разу – на вулиці Смирнова-Ласточкіна. На краєвид зазвичай ішло два-три тижні. Поспішати просто не було куди – однаково картин Яна ніхто не купував.
Але Бог, як відомо, не дрімає. Інколи він навіть звертається до нас голосом реально існуючої людини.
-Мсьє «Ян В. Рейн»? – почулось якось за спиною пейзажиста.
-Це я…
Ян призупинив малювання, підняв голову. На вуличного витріщаку чоловік не був схожий.
-Красивий підпис. А що значить В.? – поцікавився незнайомець.
-Вольфович.
-…Де я зустрічав це прізвище? Де?..
-Харменс Ван Рейн. Він же – Рембрандт , – нагадав Ян.
– Точно! Хармес! – зрадів молодик і різко поміняв напрямок розмови.. – Картини продаєш?
-Продаю. А ви б хотіли купити цю роботу?
-Ні, я хотів би її продати…
-Як це? – розгубився Ян.
-Пустити у вільний продаж. Слухай сюди, Хармесе!
-Правильно – «Харменс». А мене звуть Яном.
-Я прочитав це на картині. Повторюю: Слухай сюди, Хармесе, ти працюєш на майбутнє!
Ян зашарівся і вирішив не відповідати. Продовжив свою думку ловкач, який мріяв продавати чуже:
-Зараз з’явилось багато людей з дурними грошима. Невдовзі вони перегадять тут все, набудують палаців у стилі «циганське рококо». А інші, трохи консервативніші, але також не бідні одесити, оплакуватимуть старе місто і пускатимуть слиною бульби. Саме їх ми і мусимо вирахувати, бо це – наші покупці. Що ти на мене так дивишся? Ти наймаєш мене на роботу?
Ян промовчав. Це не справило на майбутнього продавця краєвидів Одеси жодного враження.
-…Люди, Хармесе, віддають належне болісним, але солодким процедурам мазохізму. А ще їм потрібні фетиші. Цих фетишів є у нас! Картини! Ти, мабуть, бідуєш?
-Так.
-З такими реквізитами і бідувати? Хармесе, Бог вдягнув тебе перед народженням у сорочку, знаючи, що ти познайомишся зі мною. «Ян В. Рейн». Шикарно! І оце загадкове «В»…
-Вольфович, – нагадав живописець.
-Я пам’ятаю. Але краще «В».
-А як звуть вас? – обережне запитав Ян.
-Льончик! Леонід Гайдай! …Добре, добре, я пожартував. Гайдай – мій кумир, я знає напам’ять озвучку всіх його кінокартин.
-Так хто ви? – не вгамовувався Ян.
-Чого ти причепився? Я – Леонід Медуниця. Чув? Ні? Ти що – не любиш рок?
-Не дуже, але мій сусід любить.
-Як прізвище сусіда?
-Косяк…
-Аркадій? До зміни формації у нього було два друга-дезангеліста: Іоанн і Лука. А ще з ними на сходняках бувала синьоока красуня-мусульманка з античним іменем.
-Венера, – уточнив Ян.
-Точно! Я сумую за ними…То що – до справи? Продаж авторського живопису – безпечно і вигідно! Жодних податків. Мій клієнт – твій товар. Гроші навпіл. Мушу йти, бо поки що мене годує Великий Рок.

Ян повернувся додому й одразу ліг спати. Спав він міцно. Прокинувся серед ночі. Промацав стіну – вимикача не було…. Підвівся. Обійшов кімнату – не знайшов ані дверей, ані вікон. Подумав: «Все, замурували…» Знову ліг. Провалився у сон і не почув, як йому вперше постукала у двері – тихо, як одружена коханка – слава…






Глава шоста. Дружи з тим, на кого хочеш бути схожим

Травень. Цвіте акація. Старий рибалка на прізвисько Кукан (до відома читачів: «кукан» – невеличкий якір із поплавком для ловлі судаків) виніс надвір плетене крісло й насолоджується пахощами під деревом. Грона цвіту акації йому нагадують жмені опаришів. Це страшенно тішить Кукана.
Кукан натхненно співає: «Перепеля, Перепеля, ты целуй меня, целуй!». Хто така Перепеля, ніхто у дворі не знає, але пісня мешканцям подобається.

Ян прокинувся, позіхнув усім тілом. Не розтуляючи очей, телепортувався на кухню. Матері вдома не було – «човникувала» десь поблизу Рені – реалії 1995 року.

«Ах, Арбайт мой Арбайт, ти мое призвание!» – змінив Кукана Булат Окуджава.

Ян дістав із закіптюженої каструлі пташине крило кольору гематоми на стадії розсмоктування і з люттю почав його гризти. Синій птах при житті був брунатним голубом і годувався на смітнику...

Про пернатих згадали в Одесі у дев’яності: доведені недоїданням до відчаю, одесити мріяли про ніжну, рожеву індюшатину (або курятину), а їли жилаву голуб’ятину.
…Жителям 5-ї станції Великого Фонтану і близьких до неї кварталів проспекту імені Шевченка і Французького бульвару ту «дичь» постачав Вова – молодший брат Гени Босили (його улюблена лайка відвела колись Аркадія Косяка від вступу до Політеху).
Лови підліток влаштовував не на смердючих смітниках – як це робили конкуренти, а у самому центрі міста – на Приморському бульварі: ставив сітку на рамі просто за спиною О.С. Пушкіна – навпроти міської Думи. До пастки, вигаданої ще первісною людиною, був прив’язаний мотузок. Вовина задача – вчасно смикнути за нього й накрити сіткою здобич, яка злітається до розсипаного на асфальті зерна.
В очікуванні зграї хлопець сікався до поета:
-Може, ваш дядя, Олександре Сергійовичу, тому і «занеміг», що був надто чесних правил?.. Замість того, щоб лікуватися, він, бач, нічого кращого не міг вигадати, як тільки змусити себе поважати. Ви, Олександре Сергійовичу, доводите, що його приклад – іншим наука. Можливо. Хоча й сумнівно. А ось з чим я погоджуюсь повністю, так це з тим, що сидіти з хворим і день і ніч – нудота. Я б навіть сказав, що це – безглуздя. Хворого треба лікувати, а де взяти гроші? Візьміть мене: я живу з дідом. У старого хворе серце. Необхідні різні смачнючі компоненти з великим вмістом калію – для лікувальної суміші: курага, кіш-міш білий, горіхи волоські, мед тощо. І я замість того, щоб сидіти біля діда з порожніми руками і розумом, який закипає від обурення, ловлю за Вашою спиною голубів. І скажу вам, шановний Олександре Сергійовичу, що комерція ця дуже небезпечна – це, вибачте, не грузді збирати в окрєстностях Болдіно… Я ризикую втратити знаряддя праці, отримати побої першого ступеню важкості, нарешті – просто втратити робоче місце…
-Шмаркачу, що за засідку ти влаштував біля офіційної установи? Ану, збирай бебехи і геть звідси!
Вова здригнувся подивився Пушкіну в обличчя: невже Олександр Сергійович?.. Ні, волала якась худа тітка, схожа на тушканчика, що вистрибнула з Думи. Поки вона скакала, Вова встиг поскаржитись поету: «Біля Преображенського собору, між іншим, кричать: «Це – храм Божий! Коли ж ви, іроди, зрозумієте це? Ніби я янголів сіткою там відловлюю».
-Я з тобою розмовляю, а не з Пушкіним! – верещало обурене дрібне чиновництво в особі «тушканчика». – Забирайся звідси негайно!
Вова визирнув з-за спини поета:
-Я виконую орнітологічне завдання Партії зелених.
-Яке розперетаке завдання?
-Департація голубів, хворих на СНІД. Це нова хвороба – синдром набутого імунодефіциту. Не чули?
Тітка забуксувала:
-Не чула. І куди ваша партія їх депортуватиме?..
-Сибір, північ Російської Федерації… Є угода.
-Так голуби ж там повиздихають!..
-Це їхні проблеми.
-Чиї?
-Голубів, звісно.
-Щоб ви пропали! – кинула тітка і повернулась до Думи.
На зерня упала зграйка голубів. Вова накрив їх сіткою. Є! Хлопець заштовхнув птахів у торбу і сказав Пушкіну: «Я не хочу печалить вас ничем!..» Подумавши, додав: «Велика вам подяка за те, що в Петербурзі підтримали Гоголя!»

Серед замовників Вови була і Соломея Песахівна Рейн. Розраховуються вони по бартеру – за два голуби – чотири стакани ядер волоських горіхів.

…Ян догриз голубине крило і занурився у важкі роздуми: закінчуються фарби – з мамою ввечері буде непроста розмова, адже їй доведеться вибирати між духовним і матеріальним: мистецтвом і комунальним розрахунком за воду. Міські пейзажі швидко зжирають кобальт, вохру та білила. Ех, а таки непогано було б знайти покупця на якусь роботу! Ян розлючується: гендлювати творчими плодами? Він з огидою відкинув цю думку. Від помаху злетіло й упало долу обгризене крильце.
Дзвінок у двері. Цього разу це вже не заміжня коханка на ім’я «Слава», а Аркадій.
-Янеку, тебе розшукує Льончик. Давай-давай пригадуй! Вчора ти познайомився з ним на Смирнова-Ласточкіна. Він знайшов замовника на твій живопис! Малюватимеш будинок на Пушкінській, де колись була кафедральна синагога. Зараз там обласний архів. Зустрічаєтесь біля нього сьогодні о шостій вечора. Все, я побіг.
-Аркадію, зачекай!
-Що таке?
-У мене фарби закінчуються…
-Візьмеш мої.
-Аркадію…
-Що ще?
-Я вважаю тебе своїм другом. Справжнім.
-Ех, Янеку, як каже мій духовний наставник пан Теодор Сом: «Дружба – це абсолютна довіра. А довіра – це залізо, яке кується десятиріччями. Коли ж оселею починають блукати привиди старості, людина може зрадити не тільки друзів, а й себе». Якщо тобі, Яне, через тридцять років захочеться сказати, що я – твій справжній друг, я розридаюсь.
-Я скажу.
-Ти такий довірливий – це створюватиме в твоєму житті проблеми.
-Це ти – про Льоню?
-Це я про тебе. Вчись мислити критично. Нікому й нічому не вір…
-А мамі?
-О, Соломеї Песахівні довіряти можна. Зараз вона – твій найкращий друг. Одружишся – дружина стане твоїм найкращим другом. Пізніше – ще й донька.
-А мама?.. – не вгамовувався Ян.
-Друзів може бути й кілька. Головне – не плутати жанри: мамі – любов, жінці – кохання, доньці – обожнення.
-…Аркадію, ти – дорога моєму серцю людина!..
-Тому ти й відмовляєшся брати уроки за навчання мене премудростям живопису?
-Ні, просто ти талановитий і маєш колись перерости мене. Тоді мені буде соромно, що я заробляв на тобі.
-Твоя душа виділяє надто багато ніжності. Це дзвінок – час одружуватись, Яне.






Глава сьома. Тишковий євродах

Зрихтувавши над головою непродощимий євродах майже поміщицької садиби, Тишко вчасно не подумав про бронювання даху над психотерапевтичним бізнесом. Одного прибуткового літа на південному березі Криму стрімкий і несподіваний наїзд рекетирів зруйнував до підмурку Тишкові уявлення про оксамитову пастельність курортних місць. Пограбований, злегка побитий (і це – попри колишні успіхи в дзюдо, самбо і карате, бо таки «протів лома нєт прійома») і чимало наляканий, Тишко прокляв ялтинські зрадливі прибутки і полишив курортників без психотерапії «по-кудряшівськи», прирікши їх гибіти від невпізнаних, а що гірше – від неіснуючих хвороб.
На той час і Катеринопетровськ був пересичений сертифікованими конкурентами і рекетирами в законі – як болото пуголовками. Всі прагли бабла – готівкою і негайно. Парапсихічний та психотерапевтичний бізнес став вельми ризикованим ще й тому, що знервовані пацієнти, не відчувши глобального (і негайного) оздоровлення, створювали Тишкові загрозу не меншу, ніж рекетири чи податкова міліція.
Тишко потихеньку сповз із психотерапевтичної практики в царину скромної фарцовки лікарськими травами та ароматичними речовинами, нібито привезеними із Тибету і Тянь-Шаню.
Хоча і не здійснилася тиха мрія Тишка стати володарем душ посполитих, його особисте життя в епоху української незалежності таки висмикнуло ноги з трясини нестатків, дебільної залежності від будь-яких партій, а незгірше – від параної пані Поезії, збитки від якої дорівнюють багатьом рокам суцільних негараздів.
Одним із прикметних надбань респектабельної дрібнобуржуазності було Тишкове гарбузових форм черевце та майже ідеальна млинцеподібність суперінтелектуального обличчя. По тому, як його паранормальна слава відійшла у перейняті глузливим обуренням спогади тих, хто на його сеансах так і не позбувся ні душевних, ні фізичних увереджень, Тишко помітив, що вода на його дворищі, яку помпувала з третього водоносного горизонту портативна італійська насосна станція, наситилася гіркуватою сіллю. Тишко приклав цілі космічні поклади власної екстрасенсорної енергії, шаманячи над водою, і навіть замовив буріння свердловини до четвертого горизонту, та вода не покращала – була прозорішою за сльозу, проте такою ж солоною і гіркою.
До факту гіркоти і солоності води довелося поставитися з усією вродженою і набутою філософічністю – Тишко вирішив, що ці гострі смакові відчуття є символами його особливої долі; їх не можливо оминути – до них треба просто звикнути.
Тишко став незламним патріотом власної судьби та маєтностей у зоні майже заповідній, тож, їх не обміняв би ні на які зваби життя поза цієї зони, скажімо, на кисільних берегах молочної ріки. І коли йому запропонували жити в коші ім. Хвильового, де вживали справжнісіньку царичанську воду, Тишко рішуче відмовився: ніяких тобі кошів, та й годі! Приватновласницьке на комунальне уже міняли, і немає різниці добровільно чи під дулом маузера – наслідки однакові. Історик Тишко добре про це знав…
Та солона вода, агресивні, бо покручені дрібним бізнесом сусіди, і зриви в особистому здоров’ї ніяк не завадили виплекати і реалізувати ще одну креатину ідею: у напівпідвальному приміщенні Тишко відкрив бутік із продажу заряджених його (Тишковою) цілющою біоенергією ґудзиків для одягу з будь-якого гардероба, назвав його майже по-японськи : «Гу Дзі Ки» і літерами, що нагадували ієрогліфи, згадавши практику спортивного художника, власноручно написав вивіску на фасаді особняка.






Глава восьма. Будьте як діти

Іван працював в одному з катеринопетровських ігрових клубів оператором.
У закладі було півтора десятки машин. На кількох стояли таблички «Автомат тимчасово не працює». Це значило: на кожному з них хтось грав, вгатив у лінію гроші, але кошти закінчились – клієнт «забив» місце, шукає готівку, щоб закінчити гру, тобто, виграти. Або програти, що вірогідніше. Ігрові автомати напружені – чекають «мані» як жерці – жертву.
Іван створював комфортні умови для серйозної справи, якою займалися відвідувачі.
Звали його відвідувачі по-різному: Вано, Ванькою, Івасиком, Івашкою… Тільки – Марко Самійлович звав його Іваном і звертається на «ви».
Поза очі самого Марка Самойловича називали дідусем, бо він був людиною немолодою і певною – в борг грати ніколи не просив, давав чайові і не ліз у душу. Дідусь був солідним чоловіком: продавав сільськогосподарську міні-техніку, а також мав кілька м’ясних точок на міських базарах. Грав у своє задоволення. Казав, що розпочав «шпілером» тридцять років тому в Ялті, в готелі «Ореанда»… Від гри він отримував задоволення, бо любив себе. Приходив до клубу, зрозуміло, не із сотнею в кишені…
Нещодавно програв п’ять тисяч. Пробурмотів:
–Колектив буде невдоволений…
Іван запитав:
–Що з того, ви ж господар?
–Працівникам з того могла бути премія. Тепер не буде.
Дійсно: хазяїн-барин.

–Іване, поставте ще.
–Зараз, пане Марко!
Дідусь аж підібрався – так йому сподобалась форма звернення. Він почувався паном. Здається, виграв!.. Непогано, адже Іван матиме чайові. Втім, якщо програє, Іван отримає свій відсоток від господаря.
–Іване, знімайте!
Фініта! Дідусь витиснув із жадібної машини три тисячі. Дуже задоволений. Взяв Івана за лікоть:
–Знаєте, що написано в Біблії?
–Взагалі?
Марко Самійлович засміявся:
–Визнаю, – питання некоректне. Я хотів сказати: в Біблії написано: «Будьте як діти». Ви замислювались, чому Бог заповів нам це?
–А ви переконані, що це його особиста думка?
–Я? Переконаний! Що найбільше у світі люблять діти? Правильно, гру. Будьте як діти – не відмовляйтесь від ігор у якому б віці ви не були. Ось чому я граю і гратиму завжди!
–Я іншої думки.
–Що ви кажете? Якої?
–«Будьте як діти» – залишайтесь завжди безпосередніми і чистими.
–Якими?.. Дурниці. Хоча… Я б хотів отримати виграш.
–Зачекайте, будь ласка.
Іван пішов до службового приміщення, доповів старшому:
–Дідусь виграв три тисячі.
–Зараз у сейфі таких грошей нема…
–Дзвони касирові, нехай привезе.
–Краще скажи діду, нехай зачекає до завтра.
–Не можу. Це постійний, солідний клієнт. Людина хоче негайно потримати в руках вигране. Нормальне бажання. Нам не зрозуміти.
–Гаразд, зараз подзвоню.
Іван повернувся до зали.
–Марко Самійловичу, вибачте, гроші зараз підвезуть.
Дідусь скривився, буркнув:
–Ви примушуєте мене грати далі. Це не входило в мої плани.
Виграш, дійсно, скоро привезли, але Іванові чайові були скасовані.

–Вано! Постав!
Це Самвел – володар мережі генделиків у цьому районі Катеринопетровська і відчайдушний гравець. По суті він не грав, а воював з автоматом, ніби той був живою істотою. Чоловік цей – гарячий, нетерпимий і злий. Ані віри не йняв, коли Іван намагався його напоумити в критичний момент (хоча це було заборонено), ані гальм не мав. Катував автомат, лаяв останніми словами. Дико було чути:
–Скотино, що ти робиш? Я тебе… Що? Ти мене? Все, ти мене дістала… Я розірву твої нутрощі!..
Самвел програвав, але грошей мав ще чимало. Може, обійдеться?..

А що робить Їжак? Алік насправді був схожий на колючого ссавця: гостроносий, з маленькими очиськами й вузьким лобом, – густе волосся нависає над бровами. Їжак фантастично жадібний – здається, він економить на всьому, окрім гри. Молодий чоловік, а вдягнений, немов, пардон, вутлий покійник – у все разове: туфлі із шкірозамінника на картоні, дешеві китайські штани й сорочку. Якось Алік запитав, скільки коштує пиво в барі. «П’ять гривень». «Нічого собі! Краще я куплю на базарі за три п’ятдесят». При цьому програти за раз може тисячу-дві. Дуже хоче виграти, – Іван думає, що Їжак вважає гру бізнесом. У залі поводиться немов на роботі – на автомат дивиться як на начальника. Щоб фортуна була до нього прихильною, шаманить: сипле монетки під стілець, говорить якісь заклинання. Скоріш за все, Алік ходить перед грою до церкви й замовляє молебень за успіх справи… Цікавий суб’єкт. Не азартний, скоріш – старанний. Тихенько тисне на клавішу, ніби пшеницю косить на комбайні «Джон-Дір».
–Вань, постав…
Іван поставив. Сердега приступив до роботи...

А ось ще один екземпляр – Костя. Він же Котя. Одружений, має маленьку доньку. Прізвисько отримав за звичку називати дружину Котею. Розмовляє з нею так: «Котя, вибач, я за кермом». Возить якогось туза, на чому й спекулює. Відвідує різні заклади, всі достеменно знають, що він заклав квартиру. Програв уже її чи ні – невідомо. Котя хворий на ігроманію – грає немов смертник. Не має ані совісті, ані моралі. Погляд зазвичай скляний, коли ж сідає за автомат – очі починають палати. Тоді він тільки й живе. Іванові шкода багатьох людей, Котю – ні. Котю треба лікувати.
–Івашка, постав!
Іван поставив, думаючи про те, що Котя – тато маленької дівчинки – лайно.

А ось молодий супермен Стасик. Має вже вісімнадцять років (Іван перевіряв паспорт). Мама дає синчикові грошенятка, щоб він повів дівчину в кафе, не знаючи, що «дівчина» гидкого кроленяти – машина для забирання й видавання готівки. Багатолінійна автоматизована система для задоволення потреб духовних імпотентів різного віку... Стасик учиться на гіганта – ставить двадцятку й катує машину дві години.
–Вано! Вано!!!
Голос у Самвела загрозливий – треба готуватися до найгіршого…
–Я слухаю.
–Слухаєш? Маладець! Я пришоль к вам как мужчина – с деньгами, ухожу, как пацан.
Іван намагався заспокоїти його.
–Зачекай, протягом п’яти годин ти, так би мовити, полюбовно мав цю машину. За будь-яке задоволення треба платити...
–Десять штук?
–Ти справжній чоловік!..
Очі у Самвела були дикі, як у голодного очеретяного кота. Захлинаючись люттю, він карбував слова.
–Я иду. Но скоро вернусь. Взорву клуб, поломаю на куски машину. Тебя убью. Все!
Самвел гримнув дверима. Іван сів на диван – обдумував, наскільки серйозними є погрози. Що за робота?! В цьому прокуреному, темному гадюшнику він – як на фронті…

–Івасику, постав.
О, товаришу полковник!
–Ти мене чуєш?
–Так точно.
–Став!
–Буде зроблено!
Іван зробив крок, але полковник зупинив його:
–Зачекай!
Офіцер запитав тихо:
–Купиш два нових «маузери» часів громадянської війни? В маслі…
–В якому маслі?
–В машинному, телепню!
–У мене таких грошей нема, – це по-перше. Такі іграшки – не для маленьких людей, – це по-друге.
Полковник уважно подивився на Івана.
–Можливо, ти правий.

Цей клієнт – командир частини. Розжився на продажу якогось озброєння чи майна і пустився в усі тяжкі… Сподівається примножити капітал, або ж просто гравець по натурі. Важко сказати. Полковнику зателефонували. Він виструнчився на стільці:
–Так точно! …Єсть! …Я на складі. …Поки що ні. …Єсть!
Розмовляв зі старшим за званням, мабуть, з комдивом. Знову дзвінок.
–Іннусик! Я в бюро технічної інвентаризації. Не пізно, я ж не остання людина в місті – пішли назустріч. Ні, я ще повинен заїхати на склад. До побачення, Іннусик!
Дзвонила дружина. Ускочив полковник у халепу. До того ж програє відчайдушно. Випорожнює кишені. Страждає, але не може зупинитись. Видно, піде до кінця.
«Хоча б Самвел не повернувся. Ну, нічка буде…», – подумав Іван.

Полковник порожній. Блідий, обличчя вкрилося краплями поту. До чого ж може себе довести людина!.. Готовий знепритомніти. Махнув Іванові: «Підійди».
–Івасику, дружочку, подзвони, будь ласка хазяїну, – нехай приїде…
–Зараз подзвоню. А ви пересядьте на диван. Що вам зробити – чай, каву?
–Дай мінеральної води.
Іван приніс води і пішов дзвонити господарю. Той за півгодини приїхав. Підсів до полковника.
–Що сталося, пане полковнику?
–Я програв у вашому клубі все, що мав. Двадцять п’ять тисяч…
–Співчуваю.
–Вранці мені треба заплатити десять тисяч задатку – я купую ділянку під будівництво дому.
–Так...
–Я програв ці гроші.
Пауза. Полковник переборов себе:
–Прошу повернути мені цю суму.
–Це неможливо.
–Ви матимете з мене п’ятнадцять прибутку. Чималі гроші.
–Нічим не можу вам допомогти.
Полковник почервонів. Іванові стало страшенно незручно. Він уявив, як важко бойовому офіцеру, що пройшов Афган, просити…
–Як вас звуть?
–Вадим Валентинович.
–Вадиме, я зроблю для тебе що завгодно… (Далі починається справжня істерика). Я твоїм рабом буду, тільки поверни мені гроші!.. Благаю!..
Іван готовий був провалитися крізь землю. Йому хотілось вийти надвір, щоб не бачити дикої картини, не чути неподобних в устах офіцера слів. Але ж він не мав на це права. Іван – на роботі. Поруч – хазяїн. За будь-що він знімав добову зарплату.
Полковник бухнувся перед Вадимом Валентиновичем на коліна. Як дитина, що принижується, аби не відшмагали…
–Благаю тебе!
Хазяїн опустив очі, нахмурив брови, мовчав – спокійний, впевнений в собі молодий чоловік. Потім підвів очі, подивився на копію ліцензії, яка висіла у кожному з десяти його клубів. Оригінал такого папірця коштував мільйон гривень. Витягнув з нагрудної кишені портмоне, відрахував купку стодоларових купюр, поклав їх на диван поруч із собою і вийшов, не попрощавшись.
Полковник підвівся, сів. Погляд його був порожній. Провалля. Про що він думав? Про те, що завтра заплатить задаток, й Іннусик ні про що не здогадається. Скандалу не буде. Обличчя його поступово порожевіло, він зібрав й перерахував гроші. Кинув фамільярно:
–Івашка, зроби мені каву.
Автомат для виготовлення кави гудів. В Івановій голові крутилося: «Будьте, як діти, будьте як діти…»






Глава дев’ята. Її підлощі переживуть її твори

Шура Дворецька! О, Шура… Вона любила себе так палко, так безтямно, що, мабуть, вже й сам Бог почав сумніватися в тому, що людству потрібна двостатевість...
Любити себе – ось чим людина відповіла Творцеві на сакраментальне означення кохання – «таємниця ся великою є»...
Шура жила сама. Жила сама із собою – душа в душу… Коли б хтось сторонній зміг на якусь мить зазирнути у ту «душа в душу», то скам’янів би. Повірити не можна, що такою може бути частка Духу Святого. У казку про пекло з казанами, де в смолі киплять довічно грішники, легше повірити, ніж у те, що душа людини може бути кікіморою. Побачивши її, не віриш в її існування… Хоча, можливо, справа не в душі, а в мозку… Запліснявів мозок, перетворився на Авгієву конюшню, і втратила душа зв’язок із Богом…

На тих, хто мав совість (або ж страждав від мук совісті), Шура дивилась, як блоха на паршивого кота. Як тарган на комп’ютер. Вона багато років з відчайдушною насолодою «стукала» на цих нікчем, цих вискочок без прав. Паразитувала на їхніх жалощах. Немов жирна зелена муха відкладала яйця підлості на довірливості і доброзичливості людей. Господи, а яку неймовірну насолоду вона отримувала, чавлячи їх!.. І заспокоювала себе тим, що допомагає викривати ворогів «совєтской родіни». Ці негідники (а їх – кілька тисяч – пшик – на двісті п’ятдесят мільйонів радянських патріотів…) прагнули повалити рабоче-крестьянскую власть, яку пильно охороняли сотні тисяч «бійців невидимого фронту»…
Так, часи «нонче інччі» – кілька тисяч ворогів радянської влади таки підбурили людей до повалення влади… Україна виокремилась в державу. Шура причаїлась. Як блоха на котові. Як тарган у комп’ютері.
А потім її попустило. Шура повернулась до роботи. Іноземців в Україні була купа, «стукати» на них – так чи інакше – треба. Вона це робила натхненно і навіть пафосно. Формації можуть бути різними, але кожна забезпечує держбезпеку. І при всіх формаціях потрібні «стукачі».
Їх – ціла ложа! Масонська ложа сексотів. Вони впізнають одне одного за виразом очей, багатозначній пихатості, звичці дивитися на добрих людей зверхньо, а на можновладних – запопадливо. Вони впізнають одне одного по готовності до паскудства. Вони не гніваються, як інші люди, а віддають перевагу крижаному нахабству.
Їхня тотальна зброя – підлість. Батьківщина їм потрібна для мародерства – вони набивають кишені, розводячись про патріотизм. За попередньої «батьківщини» вони лише вислужувалися (виконували важку роботу – стояли на цирлах), нині ж лізуть до влади.
Ах, Шура. Усе на своїх двоїх…. Біднесенька. Час від часу щоправда вона скакала – але на чорт зна чому…
Подруг у неї не було. Шура намагалась «завести» подруг, але вони чогось не «заводились». Чи то порода не та, чи щеплення спеціальні їм треба робити. Ці жінки (хай би вони повсихали – і розумні і тупі – однаково) чомусь усі були геть щасливішими за неї. Заздрість викликала у Шури нудоту. Блювала вона віршами. Дві книги виригала, за них її прийняли до артілі писателів. Шура тверезо оцінила свої можливості – вона могла стати «вечоровою звіздою» Південної Пальміри…
Але ж в Одеській літартілі, виявляється, вже була «звізда Венера» – татарка Венера Боросанова.
«Венера». Тепер Шуру нудило від цього імені. Ім’я лізло в неї з рота. Горлом ішло…
«Фу! Думай, Шуро, думай! Ти ж вмієш все! Ти здатна на все» - заходилась від люті Дворецька.
Вона думала.
Шура любила свята і перетворювала на них будні. А ця Венера була якоюсь буденною. Галерницею… Щаслива великомучениця: пише, пише, пише… А Шура – селекціонерка… Вона любить підкладати свиней. Любить підступи, і тому не любить непідступних, адже з ними неможливо гратися в кішки-мишки. По-дорослому…
І ось ідея! Розпустити чутку про те, що східну красуню згвалтували у Москві, і від цього насильства вона народила доньку… Хіба не геніальна ідея!?
Шурина підла душа у момент «осяяння» відбилась в обличчі мудрованою химерою.






Глава десята. Аристократ безумственного труда

«Ще той овоч» – професор Морква і живучи в Миколаєві ненавидів одеську родину Косяків – жалюгідних його образників. Його – аристократа розумової праці надумали лякати якісь нікчеми.
О, він розумів свою товарку Шуру Дворецьку, яку дратувала Венера Боросанова, як свійське щеня – скажену лисицю.
…Але ж він хворів не на сказ, – Морква мав милу болячку – розкішну недугу розпусників Давньої Греції та Риму, хворобу, що мала таку солодку назву – педофілія. Ця слабкість зобов’язувала його бути чарівно лагідним, обережним і хитрим…
Можливо, він міг би знищити Косяків, але ж – як великодушна людина – Морква тільки час від часу протруював їхнє життя наклепами. Діяв нахабно, запускаючи у середовище, де оберталися Косяки, чутки про те, що робив сам. Простий і геніальний винахід Нечистого!
Чутка перша: «Молодий Аркадій закохався в нього (супермена-професора). Його батько, дізнавшись про це, «вижив» Моркву із Одеси…»
Чутка друга: «Дружина старшого Косяка закохалась в професора. Він їй відмовив. Вона налаштувала чоловіка проти Моркви. Далі – як у чутці першій».
Чутка третя: «У Косяка старшого був роман із оператором телебачення. Потім Косяк кинув коханця, і той повісився».
Чутка четверта: «Архітектор спокусив безбатченка – хлопчика із рідного села Нерубайське. Юнак вирішив помститися – обікрав квартиру Косяків. Аркадій Аркадійович упік хлопця в тюрму…»

Було ще кілька дрібніших наклепів-побрехеньок. Хтось в них вірив, хтось дивувався. Дехто обурювався, не вірячи диким чуткам.
Знайомець старшого Косяка – чоловік прямолінійний і різкий – попередив архітектора: «Маєш ворога. З’ясуй, хто саме постійно гадить тобі в борщ, і підкрути йому трохи різьбу на шиї, щоб голова міцніше трималась на плечах».
Аркадій Аркадійович запросив знайомця до генделика, розпитав. Вислухавши, поцікавився:
-В це вірять?
-Хто хоче вірити, той вірить.
Косяк поїхав до Миколаєва. Пішов до проректора інституту, де тепер викладав Морква, засвідчив свою особу і попросив влаштувати аудієнцію з професором. Пояснив свій приїзд особливою зацікавленістю в архітектурних розробках Моркви.
Проректор попросив професора зайти до нього. Побачивши Аркадія Аркадійовича, Морква трохи не втратив свідомість.
Проректор представив гостя і залишив чоловіків наодинці.
Косяк взяв професора Моркву за вузлик краватки і сказав:
-Зрозумій, ватяна голово, на тому світі тебе не візьмуть до пристойного товариства. Кукурікатимеш із тюремними «півнями» на найнижчому енергетичному рівні – у пеклі. Одумайся, здайся до психлікарні. Взагалі вас, найстаранніших сексотів, усіх треба туди запроторити. Ви вміло криєтесь під нормальних людей, а самі ховаєте вавки в голові під перуками…
Професор стріпнувся. Аркадій Аркадійович подивився йому в очі і, побачивши в них страх, відпустив вузлика. Звідки ж було знати одеському архітектору, що перелякався Морква не фізичної розправи, а маревної перспективи перебування у психлікарні разом із іншими сексотами. Сама думка про те, що поруч постійно будуть, наприклад, жовчний, злий Жорж і гіперактивна «гаубиця» безперервного обстрілу ворогів – Шура, викликала в ньому жах.
Косяк продовжив:
-Педофіл-стукач – це поганий діагноз. Наступного разу я розмовлятиму з тобою не віч-на-віч, а в присутності представників адміністрації. Я доводитиму, що ти – збоченець і не маєш права викладати.

Незабаром професор Морква перебрався до Києва.






Глава одинадцята. Погані вісті не лежать на місті

Хтось тихо і не дуже наполегливо постукав у двері Венериної кімнати. Жінка відкрила і побачила сором’язливого довготелесого бороданя із сумними очима.
-Що ви хотіли?
-Вам «кобилятник» потрібний?..
-А хто такий «кобилятник»?
-Фотограф. Я можу зі старої маленької фотки зробити великий фотопортрет. Або ж з карточки намалювати портрет олійними фарбами…
-Я б замовила вам портрет діда, але з грошима сутужно.
-Давайте фото, я зроблю портрет безкоштовно! …Венеро Магометівно, ви мене не впізнаєте? Ми з вами зустрічалися в Аркадія Косяка…
-Ян Рейн! Заходьте! А вам личить борідка…
Ян обережно – бочком пробрався до кімнати.
Запитав:
-А де ваша донька?
-В Чегене. Це село на сході Криму. Вона там гостює в моєї приятельки. Киз уже тринадцять років…

Ян тяжко зітхнув.
-Взагалі-то, я до вас зайшов не випадково… У мене погана новина. До спілки художників приходила Олександра Трохимівна Дворецька й розповідала дику історію про вас всім, хто мав бажання її чути…Венеро Магометівно…
Венера подивилась на гостя лагідно:
-Можна: «ти» – Венера…
-…Венеро, для того, щоб зрозуміти все про тебе, варто уважно прочитати написане тобою. Для того, щоб зрозуміти мене, треба побувати в моїй майстерні. Або на виставці. Я читав твої твори і напевно знаю, що Шура бреше. Я навіть знаю, чому: бо заздрить тобі.
-Чому заздрити? Я виживаю, а Олександра Трохимівна жирує.
-Ти – щаслива, а вона нещасна… Тебе розпирає, а її роздирає…
Венера скривилась.
Ян занервував.
-Сьогодні почуваєшся нещасною, а завтра все зміниться. Ти звикла бути щасливою, а вона взагалі не знає, що це таке. Мабуть, Дворецька вважає, що щастя – це коли ненависній людині погано. …Ти хочеш знати, що вона казала в спілці…
-Хочу…
-Навчаючись у Москві, ти стала жертвою серійного маньяка. Він тебе придушив, згвалтував, але ти вижила і народила доньку…
Венера підхопилась і, заточившись, знову сіла.
-Ця скажена сука перекусала кого могла. Тепер усі навколо неї скажені. Всі дивитимуться на мене зі співчуттям і огидою…
-Ти ж письменниця! Інженер людських душ! Люди мають насититись брехнею до нудоти. Почекай.
-Ти правий, у мене ще є запас щастя, але ділитися ним я вже не хочу.
-Правильно І позбуться людей, які в твоєму житті зайві.
Венера мовчала. Ян зітхнув.
-А чи не повідомити про це батька Лінари? – задумливо проказала Венера. – Він музикант, грає в Лондонському ресторані на ударних. Султан приїде і віддюбарить цю розбісоцьку шельму…
-Тобі від цього стане легше? Нехай приїде і віддюбарить…
-Легше не стане. А як довести, що це брехня?
-Венеро, довести ти нічого не зможеш. Якщо навіть вийдеш негліже з морквою в дупі і плакатом на грудях «Те, що каже Дворецька, брехня» на Дерибасівську… Будь ласка, вибач за футур-натуралізм. Тут у кожного своя вавка. Це країна бідах.
-А знаєш, морква – хороша ідея…
-Я розповів Аркадію про Дворецьку. Він хоче поговорити з тобою і запрошує в гості. У нього контора на Щепкіна. Я проведу тебе. Втім, ти можеш зайти до нього будь-коли. Він щось «нарив» для тебе. Вірніше, не він, а його батько.
Венера підвелась.
-Ходімо.






Глава дванадцята. Незалежність країни запліднена спермою її найстаранніших сексотів

Гидотна погода образлива для такого прекрасного міста, як Одеса. Холодний туман, шорстка, немов наждак, мряка псують настрій і нагадують про можливість загострення різних запалень.
Венера схожа на ялтинську стару діву, яка готується до сублімаційного штурму вершини Аю-Дага. На ній: сорочка типу «бобочка», плащові «трузера», макасини, лижна шапочка і короткий замшевий «куртєц».

Ян чекав жінку на вулиці. Побачивши, радісно усміхнувся:
-Класний прикид…
Аркадія вони застали у приймальні. Він був розчервонілий і розгублений. Копирсався в паперах. Побачивши Венеру, кинувся до неї, схопив за зап’ястки, цілуючи почергово руки, забелькотав: «Джан, джан, джан...»
Кинув Яну:
-Напиндюрся як слід, ніби ти – з податкової, і посидь тут, поки ми поговоримо.
-Гаразд.

Аркадій з Венерою зникли в кабінеті. Жінка взялась розглядати креслення і макети, господар кабінету затуркотів:
-Знаєш, нерви настовбурчені до межі. Боюсь відвідувачів. В кожному бачу рекетира.
-Купи «дах», – порадила Венера.
-Мій батько каже, що в будівлі головне – дах. Але при струсі дах швидко руйнується…
-Що ти маєш на увазі?
-Я плачу гроші бандиту Джему. Класне прізвисько – правда? Але в нього – купа конкурентів… Дах ненадійний, зсувається потроху...
-Язик олсун…
-Куди?
-Що «куди»?
-Ну, ти сказала: «Язик засунь…»
-Я сказала кримськотатарською «язик олсун», що означає – шкода…
-«Язик олсун»… Треба запам’ятати. У мене бувають справи з турками. Ваші мови тотожні?
-Відсотків на дев’яносто.
Жінка подивилась у вікно.
-У тебе павук повісився…
Аркадій закляк. Хрипким шепотом запитав:
-Хто повісився?
-Павук. Висить на вікні.
-Хай йому грець, – чоловік розреготався й повалився в крісло. – Все! Я маю заспокоїтись… Як каже Жванецький: «Я – сонце. Я – велика купа грошей…» Добре, перейдемо до головного. Мій батько дещо зібрав для тебе…
-…Дещо про маніяка?– з гіркотою запитала Венера.
-Ні, про Шуру Дворецьку. Як буде кримськотатарською «стукачка»?
-Чакіджи.
-Також треба запам’ятати. Це слово треба знати на всіх мовах. Про те, що за радянської влади нами опікувалось КДБ, ти знаєш.
-Знаю.
-І про тих, хто їм допомагав, мабуть, знаєш?
-Знаю.
-Звідки?
-Викладачка львівської політехніки пояснила ще наприкінці сімдесятих.. Її чоловік десять років провів у Кучинському таборі, що у Пермській області, та рік – у психушці. І головне те, що інший викладач допоміг владі відправити совісного бідаху до Сибіру. А сам спокійно й жирно жив у Львові.
-В Одесі було те ж саме. Як то кажуть, сексу в Радянському Союзі не було, зате була армія сексотів… Люди отримували виняткове – оргаїстичне задоволення, коли їх за доносами стукачів товкли кадебісти, як півні курочок…
Аркадій згадав Моркву, плюнув і додав:
-Про півнів не будемо. Поговоримо про Олександру Трохимівну Дворецьку. Сьогоднішня полум’яна революціонерка була сєкрєтной освєдомітєльніцей (і не безкоштовною підстилкою, а повією на платні) в органах безпеки. Була сексотом і залишається.
Венера аж очі вирячила.
-А зараз яка в неї робота?
-Насамперед, компроментувати вчорашніх політв’язнів і борців на незалежність..
-Навіщо?
-Щоб виправдати своє існування і почуватися господаркою життя. Венеро! Ти перейшла дорогу впливовій стукачці. Будь обережною. Вона здатна не тільки оббріхати, а й знищити…
-Убити?
-Убити. Зараз це – звичайна процедура. Було б чим платити...
-А навіщо їй мене знищувати?
-Ягня винне в тому, що вовк хоче їсти… Так було завжди.






Глава тринадцята. Шурине царствіє

Шура Дворецька лютувала – в атмосфері свавілля дурнуватого плюралізму ширилися образливі чутки про неї як про політичну й натуральну проститутку і добре дресированого сексота. Вихід був – повернутися із тієї розхристаної Одеси в місто початку звивистої кар’єри – Катеринопетровськ.
«Перлина біля моря» таки була надто вільною зоною… Та й одесити не вирізнялись застраханістю. А Шура прагла, щоб її «боялись і поважали». 
Рідний губернський мегаполіс Катеринопетровськ надихав і зміцнював близькістю до малої батьківщини, в кущах якої – зі злягання з парторгом колгоспу почалося її покручене сходження на темні вершини житія.

Час наполягав, і Шурі довелося погодитися із жорстокою істинною: плоть вмирає і таки помре, душа ж вічна, якщо навіть густо розцяцькована плямами, неприступними хімії пральних засобів… Ба, більше – Шура збагнула, що прізвище її душі теж «Дворецька», тож є загроза, що колись Бог, гортаючи списки претендентів на рай, без вагань випхне «душу Дворецьку» в пекло.
Набута на невидимому фронті незламність не дозволяла пасувати перед цією обставиною, а вроджена схильність до перспективного думання спрямувала до мети: якщо Царство Небесне для Шури під питанням, то вона має негайно заснувати царство для себе, коханої, тут, у велелюдному – рідному і близькому – Катеринопетровську, аби згодом поширити його на всю Україну, а може, й на цілий світ...
«Душа Дворецька» мала купатися в нектарі всеукраїнської літературної слави, та поки що до непритоми парилася у власному поту: Шура сукала ногами, ліктями, крижами, грудьми, головою, збиваючи з того поту соляний поклад, як жаба у горнятку молока збиває сир. Та жаба – елемент асоціальний, Шура ж крутилася в епіцентрі безглуздя українського життя, шукаючи надійну точку опертя у вигляді крутого чоловічого плеча, аби підважити свою майбутню славу; крутизна ж плечей «вічного мера» Августина Пилиповича була надто маргінальною, а Шурина оправлена брижами здоба з часом йому набридла. Мер для Шури вмер.
Непевне відлуння всеукраїнської слави після презентації мерією поважній письменницькій делегації з Києва Шуриного «Ach, meinе liebe Avgustin…» довго не затрималося в столиці, й Дворецька спрямувала свій закоханий погляд розкішної телиці на плечі колишнього дисидента, підстаркуватого нардепа Остапа Оболоки, якому (невдячний телепень!) допомагала спілкуватися з німецькими дипломатами у сауні готелю «Острів Цитери».
Сягнувши нульової дистанції у стосунках із нардепом, Шура стаханівськими темпами написала та видала грубезну книгу про його героїчний опір гулагівській імперії взагалі й мерзотникам-чекістам – зокрема, що мало неабияк зворушити Остапове єство, але він так і залишився невдячним телепнем, зануреним у проблеми національної революції.
За Господнім провидінням вихід книги співпав із передчасною смертю відданої дружини Остапа. Шура навіть зробила спецзамовлення на підвінечне плаття і фату для нареченої шанованого віку й готувалася до урочистого переїзду в Київ. Одначе в Оболоки не зовсім притупився нюх щодо душка секретних умільців немеркнучої «контори», після спілкування з якими від багатьох залишаються лише ріжки та ніжки.
З певним запізненням, він таки унюхав, яким потом пахнуть Шурині труди і дні, які флюїди поширюються столицею від їхніх куртуазних взаємин, тож, негайно відсахнувся опеченим плечем від перегрітих сподіваннями Шуриної плоті та душі.
О, Шура вдячна Господу і за це, бо пригода з Оболокою була її грубою, ризикованою необережністю – інший нардеп, до того ж поважний письменник із біблійним прізвищем Дияволівський, плечі якого вона таки освоїла (на диво) без застосувань чарів яскравої, майже коров’ячої краси (в напружену естетику і тісний регламент інтимного життя видатного нардепа-письменника Шурині зваби, овва, не вписалися)…






Глава чотирнадцята. Сліпуча краса українського Вавилону

Соми придбали хату в селі Туровому, що на Орелі. Аркадій приїхав провідати їх і помилуватись притокою Дніпра, знайомою з часів інститутських подорожей.
Вони сиділи з паном Теодором під вербою, яка височіла у кутку города. Город же упирався у берег Орелі.
Із мистецької комуни Залелії у бік Турового пливла інтерферуючими хвилями прекрасна музична історія про день Юлая у виконанні «Юрай Хіп».
Пан Теодор розказував:
-Ми переїхали до Одеси у шістдесят шостому – із Катеринопетровська. Із резервації для нащадків козаків. Уяви собі, Аркадію: мені тоді було 47 – вік Тараса Шевченка. Тобто, я тільки вступав у пору зрілості… Чутливість – в апогеї! Я не розумію, як можна про сорокасемирічного Кобзаря казати – літня людина!
-Дійсно, – погодився гість. – Нашому президенту – п’ятдесят сім, і він виглядає прекрасно. Друга молодість. Навіть волосся на голові нове виросло. А кажуть, в сімдесят, у декого знову зуби ріжуться…
Пан Теодор заперечив:
-Це – брехня. Не в сімдесят, а в дев’яносто. …Так я тобі хочу розповісти про переїзд. Ми з дружиною вперше в Одесі – приїхали на конференцію. Вийшли на привокзальну площу, розпитали, як пройти до Політеху. І тут я кажу: «Лідо, іди зареєструй нас, а я пару годин погуляю містом». Іду. А назустріч мені: болгари, цигани, молдавани, гагаузи, євреї, ассірійці, вірмени… Між собою на своїй мові розмовляють, а як сторонній про щось запитає – відповідають російською. «О, – думаю, – здійснилась мрія древніх царів: зібрались різні народи на березі Чорного моря, побудували Вавилон. І що суттєво – узаконили для взаєморозуміння одну мову».
Пішов я на запах моря. Як всі люди. А голову свердлить: «Десь же тут і Вавилонська вежа має бути…». І так мені хочеться побачити ту дивовижну споруду, яка сягає Сьомого неба, де Бог прописаний, – хоч криком кричи.
Коротше, закохався я в Одесу, як зек у бензопилу. Як автослюсар в розкішну іномарку. Як петеушниця у морвокзал…
І раптом зупинила мене жіночка середніх років – у костюмі стилю «міністр культури Фурцева» і макіяжі провінційної працівниці торгівлі і запитала ввічливо:
-Скажіть мені, будь ласка, а де тут пам’ятник Басу?..
-Не знаю, – кажу, – я не місцевий.
А сам думаю: «Хто такий Бас? Чому не чув про нього?» Тепер вже я питаю:
-А яким Басом ви цікавитесь?
Жінка знітилась.
-А хіба їх багато? Ціла родина? Як Ульянови? Мені казали про одного. Я не знаю, як правильно пишеться його ім’я: Дере, Дери…
Мені й самому незручно – міг би і сам здогадатися, про кого йдеться. Жінка чекає. Стоїмо, до речі на сонячному боці вулиці. Будинки світяться, немов з карамелі зроблені…
Я зупинив молодичку. Перехожу.
-Розкажіть жінці, як пройти до пам’ятника Дерібасу…
Іду далі. Лечу серед сонячних променів повз карамельні будинки! Обганяю мамашу з дитиною. Чую: «Дивись, паразите, оно музей східного і західного мистецтва!» Мимоволі сам переводжу погляд на протилежний бік вулиці. Той, що в тіні…
Синьо-біла будівля – справжня розкіш – у повному занепаді... Мамаша милується музеєм, її син підстрибує, рве суцвіття акації й швидко заштовхує їх собі в рота.
Я хочу звернути увагу жінки на цей жах, але мене випереджають:
-Ві мать? Нєт, ві нє мать. У вашого сина будєт заворот кишок…
Мамаша зауважує дбайливо:
-Леве, синчику, не наїдайся, скоро обід…

Пан Теодор замовк, цим скористався Аркадій.
-Вас здивувало, що одесити не люблять нервувати?
-Точно! Можна бути похмурим типом і жартувати. Головне: гумор несумісний з нервозністю.
Але я не доказав …Потрапляю на Приморський бульвар. Бачу провінціалку, яка, сидячи на Потьомкинських сходах, милується Басом… І тут – осяяння! Ці сходи – все, що залишилось від Вавилонської вежі…
Скоро ми переїхали до Одеси.

Пан Теодор на мить замовк і закінчив:
-Сліпуча облудна краса Одеси тримає всіх у полоні.
Аркадій зауважив:
-По всьому видно, що ви нестерпно скучили за Одесою.






Глава п’ятнадцята. Василина

Пані Рейн повернулась із «човникової» поїздки до Білгорода-Дністровського пізно ввечері. І не сама, а в супроводі збитенької молодиці років тридцяти п’яти.
-Ой-ой, Янчику, погано твоїй мамі... Так погано не було з дня смерті твого безцінного дідуся… Подякуй, серденько, добрій жінці – Василині Миколаївні, що не залишила твою мамочку помирати під лавою на чужині…
-Як – на чужині? – оторопів Ян. – Ви їздили в Румунію?..
-Я сказала «до Румунії»? Та ні, у Білгороді базарювали. Чужина, моє дитятко, усе, що не Одеса.
-Давайте, мамо, я покладу вас у ліжко і викличу «швидку допомогу».

Ішов дев’яносто шостий рік – лихий і сутужний. Уже не смішно було жити. Життя стало безсовісним. Одесити жартували за звичкою, майже не отримуючи задоволення. Та й жарти були сумнівними. Аркадій розповів Яну, як його ввечері перестрів на бульварі похмурий тип:
-Котра година, земляче?
-А ти що – грабуєш за графіком? – поцікавився Аркадій.
-Не те, щоб… А закурити знайдеться?
-А у тебе?
-Я перший запитав.
Аркадій дістав грошову одиницю, дав незнайомцю:
-Покуриш за моє здоров’я.
-Можна…
-Давно стріляєш?
-Кого? – вирячив очі незнайомець.
-Цигарки давно стріляєш?..
-Все життя.
-Професіонал. І як тебе звати?
-Біл.
-А повне ім’я?
-Прізвисько. Дебіл…
-Не сумуй. У моєї знайомої безневинне прізвище Інжирова. Так її всі називають Фігою.
-Оце тю…
-Їй подобається.

…Приїхала «швидка». Лікар діловито поцікавився:
-За бензин платити будете?
Ян відповів, не замислюючись:
-Буду.
Лікар вагався.
-В чому справа? – запитав Ян.
-Вашій мамі потрібна швидка допомога на дому чи вивіз до стаціонару?
-Ви ще питаєте? Я хочу, щоб мама вранці сиділа на кухні і їла плов з голуб’ятиною.
Лікар упорався швидко. Отримавши гроші, взяв Яна за руку і зашепотів:
-Я все життя дотримувався клятви Гіппократа, але зараз доводиться зважувати на побажання замовників. Одні прагнуть зберегти життя рідній людині, інші – вкоротити... Страшно жити, юначе… Не переживайте, ваша мамочка житиме довго. (Подивився на молодичку Василину і проказав тихіше). Дружина щиро співчуває свекрусі. Вам пощастило.

Коли Соломея Песахівна заснула, Ян запросив гостю на кухню – повечеряти. Випили горілки. Ян їв плов, намагаючись не дивитись на гостю, і згадував батькові слова: «Не шукай, синку, свою долю. Сиди вдома. Колись почуєш стук у двері. Відкриєш, а там – твоя жінка…» Як у воду дивився тато Вольф.
Ян підвів очі і замилувався молодичкою: міцна, немов горіх, погляд суворий, але миловида. Коси нефарбовані.
Мовчки випили по третій. На жінку горілка ніби й не діяла, а Ян нарешті позбувся сором’язливості.
-Василино Микулівно,.. – почав він.
-Миколаївна, – виправила вона.
-Микулівна, – не здавався він. – Ви схожі на дружину руського князя Василину Микулівну. Чоловіка полонили, а вона його визволила. З образником билась і перемогла. Великої сили була жінка.
Гостя гмикнула.
-Силою й мене Бог не обділив. Трипудові мішки із села на базар у Білгород ношу. А йти – вгору.
У Яна перехопило дихання.
-І далеко йти?
-Чотири кілометри.
Чоловік відчув, як кімната почала обертатися навколо нього. Тільки жінка навпроти залишалась незрушною.
-Вам погано, Яне?
-Мені хорошо. Так хорошо, як ще ніколи не було.
-Я ношу, а чоловік торгує, – вела далі жінка. – Ще й командує: «Васька, не барися!»
Ян із болем видушив:
-У вас є чоловік?
-Був.
-Ви його кинули?..
-Сам пішов. Перелякався. Прийшов додому вранці. Я питаю: «Нагулявся?» Він підстрибнув як півень, кинувся до мене й дав ляпаса. Тоді я взяла кочергу та й зав’язала у вузол. Попередила: «Ще раз піднімеш на мене руку – вилетиш у вікно. Разом із рамою». Він пішов і вже більше не повертався.
-Ви шкодуєте?
-Образливо. Не любив він мене. Сила моя його дратувала.
Ян не витримав:
-Він слабак!
Жінка подивилась на Янові худі руки, зміряла поглядом вузькі плечі, але насмішки в її очах не було.
Ян почервонів, заговорив гарячково:
-Мої фізичні можливості обмежені – це правда. Але коли треба, я стаю сильним. Мама довго хворіла минулого року. Я її піднімав і на горшок носив. Не вірите? Давайте я вас підніму – самі побачите!
Жінка подивилась на нього серйозно й сказала:
-Коли треба буде, я сама тебе на руках носитиму.
Ян відкинувся на стільці. Дике бажання завирувало в ньому.
-Васенько, – в його голосі звучала наполегливість і лагідність, – зніміть, будь ласка, цього грубезного светра.
Жінка мовчки стягнула з себе вовняного светра, при цьому коси її розкашлатилися. Ян аж руки потер від задоволення.
-Ні-ні, не поправляйте зачіску! Так гарно. Я малюватиму вас! Зараз!

Він метнувся з кухні, а за п’ять хвилин з’явився з підрамником та етюдником. Василина Миколаївна сиділа за столом оголеною…
По щоках Яна невільно потекли сльози. Він оплакував лихий час, в якому довелося жити; горе, яке прийшло в дім разом із хворобою матері; свою кричущу самотність і незреалізованість. А, можливо він плакав від переповненості почуттів і від щастя. Вісімдесят кілограмів (у чистому – натуральному вигляді) сили, здоров’я, довірливості й жаги належали йому.






Глава шістнадцята. Коли вигідніше відспівувати, ніж відмолювати

На вершечку минулого століття здибився дев’ятий вал релігійного інфантилізму. Люди, які вважали рок захопленням для обморочених паразитів, тепер самі легко потрапляли у розставлені на кожному кроці пастки.
Члени не такого вже й великого Ордену Року продовжували витрачати гроші на музику, рятуючись від безуму часу. Чимало людей, непричетних до Ордену, підкорюючись інстинкту самозбереження, потяглися до релігійних установ.
Ставлення до Любові перейшло межі припустимого – від попирання Вона розбилась на чисельні друзки. Те, що спочатку було Словом, розсипалось. Книга перетворилась на купу букв. Святість стала імунітетом, обряд – товаром. По суті була оголошена загальна мобілізація населення до лав віруючих.
Священики ловили душі для Бога, але маніпулювали ними самотужки. Проголошених «рабами божими» нахабно перетворювали на просто рабів…

Якщо б на атеїзмі можна було заробляти гроші, більшість людей у світі стали б атеїстами. Але ж вони відмовляються віддавати свої гроші пастирям (сильно розумні!..), тому їх оголосили посіпаками Нечистого. І кому ж таке сподобається?! Несхильні до релігійного інфантилізму дружними лавами потягнулися до церков.
Армія атеїстів розтавала на очах.

Свою церкву створив на Молдаванці наприкінці дев’яностих і Льончик Медуниця. Назвав її коротко і по-одеськи претензійно «Іже єси». Зрозуміти новоспеченого пастора було легко – Льончикові дружина (колишня дружина Івана Івашка) – потенційна матушка Анеля хотіла по-людськи жити.
Ідея створення нової релігійної конфесії на землях, де не вивітрився дух отамана Григор’єва і зарізяки Бенціона (Бені) Крика, виникла через виробничу необхідність. 100 карбованців за рок-платівку відійшли у минуле. Продавати й купувати «бублики» не за банкноти, а за паперові купони Льончик вважав для себе принизливим. І взагалі, до торгівлі він раптом збайдужів, бо до поважної справи вдалась – не по любові, а через необхідність – тьма народу, і все зіпсувала.

Спочатку Льончик взявся за будівництво приватних архітектурних ансамблів. Його клієнтами стали володарі дурних грошей, що вибірково валилися на голови його земляків.
У бригаді Льончика кремезних, молодих, самовпевнених красенів, звісно не було – цвіт Одеси, як і всієї країни, займався рекетом, обравши собі шлях – «жити недовго, зате красиво». Будівництвом же займалися глибоко питущі, сильно розчаровані життям чоловіки різного віку. Льончика не влаштовувала їхня підірваність, яка виливалась часто у безвідповідальність. Він довго ламав голову і нарешті знайшов вихід – створити власну церкву, стати в ній душпастирем, навернути робочий люд на шлях віри в Бога.
Льончик припав животрепетним серцем своїм до Ветхого і Нового Завітів. Обрав собі ім’я у пастирстві Леонтій. Зареєстрував у міськвиконкомі новостворену конфесію, влаштував у бригаді першу дискусію на релігійну тему.
Леонтій:
-Життя, брати мої, – це подолання спокуси позбавитись совісті…
Перший член бригади:
-Не свисти, Льонько! Зараз тільки безумці живуть по совісті. Треба їх, ідіотів, ізольовувати від суспільства!
Леонтій:
-Я хочу стати пастором ваших душ.
Другий член бригади:
-Яка така душа? Мені її замінює один орган… Чого регочете, ідіоти? Цей орган – горлянка. А ви що подумали? Як заллєш у горлянку сорокаградусне пальне, так і живий. А як тверезий, то просто кізяк.
Леонтій:
-Віра – богоприємна…
Третій член бригади (типу – розумний):
-А релігія богопротивна! Тільки буддизм мені й подобається!
Леонтій:
-Ми живемо в дикі часи. Всі дурять всіх. Всі нещасні. Всі скаржаться і намагаються помститись за свої нещастя кому попало… Замкнене коло.
Четвертий член бригади (типу – кмітливий):
-Льоню, давай по суті…
Леонтій (по суті):
-Ви стаєте паствою церкви «Іже єси», живете за Божими заповітами. У поті чола здобуваєте хліб. Я ж обіцяю – протягом трьох років кожному з вас ми побудуємо нову хату. І головне – щомісячно всі ми платимо в церкву десятину…
П’ятий член бригади (обурено):
-Як це? Тисячу отримав – сто віддай тобі?
Леонтій:
-Не мені, а Богу.
-А п’яти гривень Богу не вистачить?
-Ні. Він подачки не приймає, – відрізав Леонтій.
-Тоді видаватимеш квитанцію з небесної бухгалтерії, що я оплатив податок…

Ніяких квитанцій пастор Леонтій, звісно, не видавав своїм «вівцям», а ось церкву потроху розбудовував.

Преображалась і Молдаванка, поступово перетворюючись із гнобленої родиною бідахи на повію у кролячому манто і штучних діамантах…

Якось, стоячи на світлофорі, Аркадій Косяк побачив за кермом старенького «мерседеса», який примостився поруч, Льончика Медуницю. Зробив приятелю, якого не бачив кілька років, знак. Не змовляючись, обидва, переїхавши перехрестя, підкотили до ресторану. Вийшли, обнялися та й вирішили пообідати разом.
За трапезою, дізнавшись, що Льончик став пастором Леонтієм, Аркадій не утримався:
-Я завжди думав: навіщо тобі рок?.. Ти ж філософ.
-Рок, брате мій Аркадію, – музика для психічно здорових людей. А світом правлять хворі… Я знаю, що рок має врятувати світ, але коли це буде...
-Пам’ятаєш cтарий анекдот: «Або купайся в трусах, або знімай хрест, коли йдеш у баню…». «Не вчи мене жити! Цей хрест – рокерський!»
-Вже не смішно.
-Вибач, я взагалі-то поважаю будь-який професійний вибір.
-Пасторство – це не професія, а покликання, – багатозначно проказав Медуниця.
-І за що ти борешся? За торжество справедливості?
Леонтій опустив очі:
-Справедливість – це «божественна машина», яка раптово спускається з неба на землю й наводить порядок. Ненадовго, щоправда... Модель цієї машини греки показували за гроші в своїх театрах…
-А на землі, значить, справедливості нема?
-Нема. Правда є, брехня є. Інше – від лукавого.
Аркадія святенність Льончика вивела із себе:
-Релігія – це завжди богофобія. Страхом Божого покарання примушують людей вірити в існування Творця. Можливо, це й правильно. А можливо, й ні…
-А якщо у людини від народження є совість. Тобто, прямий зв’язок із небом?
-Совісних не треба переконувати в тому, що Бог є. Для них існує віра, для решти – релігії. Не варто забувати й про атеїстів.
Леонтій іронічно посміхнувся:
-Атеїсти душу вважають продуктом діяльності мозку. Це – богоборці. Вони час від часу скасовували Бога для того, щоб розчистити місце для ідеології.
Аркадій втупив погляд у новоспеченого пастора.
-Ти мене підозрюєш в атеїзмі? Так я і не приховую цього. А тобі ось що скажу: комунізм – це також не ідеологія, а релігія. В ній є своя «трійця», свій «Господь». Труп цього «господа» виставили на всенародний огляд. Побудували мавзолей – на кшталт мавзолею фараона Джосера. Архітектор Щусєв не мудрував лукаво. Але ж єгиптяни поховали фараона, а не виставляли його мумію на «потіху обожнення». Ними керував страх перед богами. Комуністи не боялися ані Бога, ані тих, кого проголошували божествами. Богофобії нема – релігія недієздатна. Довго вона не протягнула.

…Чоловіки вийшли з ресторану.
-Як поживає Анеля? – запитав Аркадій.
Льончик гмикнув.
-Донька розказує сьогодні: «Тато, мама в тебе гроші краде. Уяви: скручує банкноту в трубочку і акуратно витягує із заклеєної пачки… Я їй кажу: «Тато тебе вб’є». А вона: «Нехай вбиває, а я однаково братиму…». Ну, як таку жінку не любити?!
-Дійсно, – погодився Аркадій.
Медуниця запропонував раптом:
-Ходімо до церкви…
У храмі приятелі стали свідками кількох сценок

Син-підліток:
-Батьку, чув – кінець світу скоро…
Батько:
-То й що? Огорожу встигнемо зробити…

Бритий здоровань – супутнику:
-Даю гривню жебраку біля церкви і кажу: «Помолись за мене». Чекаю, поки від мурмоче молитвенну відправу, а тоді йду. Коротше: за мене молиться Богові купа людей в місті. Оце називається – купувати голоси.

Дві літні жінки:
-Хроську, ти знаєш, наш піп не постував за Великого посту…
-Ти звідки знаєш?
-Ще товстішим став, ніж був…
-Гріха не боїшся… Отаке сказати…

Відвідувач священику:
-Отче, допоможіть! Я дуже хворий і хочу одужати. Помоліться за мене!
Священик:
-Добре, добре, я молитимусь за тебе, син мій. Тільки скажи мені, навіщо тобі жити?
Відвідувач:
-А чому ви питаєте? Вам вигідніше відспівувати, ніж відмолювати?






Глава сімнадцята. Розчленування часу

Виповнилось дев’ять днів по смерті Соломеї Песахівни. Ян і Аркадій поминали її удвох – на цвинтарі.
-Люди так старанно розбудовуються, навіть палаци зводять на двадцять кімнат, а опиняються у домовині, – каже Аркадій. – вісімдесят на двісті сантиметрів...
Ян не реагує на слова друга, прориває його тільки на зупинці.
-Аркадію, я боюся смерті… Я боюсь посмертних поневірянь. Що робити?
-Ти звертаєшся не за адресою. Гарант вічного блаженства на небі – Бог. Володар пекла – диявол. У них є свої адміністрації…
Ян не зважує на іронію:
-А життя? Хіба це життя? Моя душа від наруги животіння кричить-плаче….
-Ти можеш продати душу дияволу й отримати пільги на використання земних благ.
-Та потрібна дияволу моя душа!
-Тоді сходи до нотаріуса…
-Навіщо?
-Він укладе генеральну довіреність на ім’я Бога, згідно якої Творець зможе на свій розсуд розпоряджатися твоєю душею…
-А хіба вона Йому не належить?
-Де-факто – так, але ж є де-юре… Є у Нього документ? Нема.
-А у диявола є?..
-Ти як курка, яка очі вирячила й кричить несамовито: «Куд-куда-кудах-трах знестися?» Визначся вже якось із цим питанням…
-Аркадію, а ти не боїшся смерті?
-Ні. Вона – кат-виконавець, а вирок підписують ті, про кого я тобі казав раніше.
-Бач, ти все знаєш, оперуєш такими складними категоріями…
-Тільки для того, щоб відволікти тебе.
-Я знаю… Мама пішла. І я колись піду. Чому я мушу померти? Чому?
-Бо народився. Як тільки ти з’явився на світ, було розпочато відлік твоїх днів до смертного часу.
-Добре, що ми не знаємо точної дати приходу смерті.
-Смерть і кохання – дві великі таємниці…

Підходить трамвай. Протягом поїздки друзі мовчать.
До розмови повертаються тільки, опинившись на рідному бульварі.
-Аркадію, я зустрів надзвичайну жінку…
-Об’єкт кохання – завжди шедевр.
-Це я знаю, але Вася насправді, унікальна…
-Вася? Яне, одумайся!
-Її звуть Василиною. Вона…
-Красива, добра, весела, сором’язлива?..
-Само собою, але є ще одна – не зовсім жіноча якість…
-Янеку, ти мене лякаєш. Твоя обраниця – боксерка? Ні? Важкоатлетка?
-Так… Тільки не спортсменка, а просто – силачка… Вася живе в селі, поблизу Білгорода-Дністровського.
-І, зрозуміла річ, – ти зустрів її на Привозі…
-Ні, нас познайомила мама.
-Соломея Песахівна привела тобі наречену? Не може цього бути! – не повірив Аркадій.
-Вони разом торгували. Мамі стало погано, і вона попросила Василину про допомогу…
-І та Вася спокусила тебе!
Ян почервонів.
-Це я її спокусив…
-Я пишаюсь тобою! Перемогти силачку! Вона носитиме тебе на руках!
-Мені це не потрібно.
-Правильно, тобі потрібне інше. Ти сядеш їй на голову!
-Аркадію…
-Вибач. Видно, на ній де сядеш, там і злізеш... Ну, не поїздиш, так хоч перепочинеш… На шиї.
-Що мені робити?
-Одружуватись.
-Хіба що колись...
-Не розчленовуй час, друже! Не перетворюй його на прямі докази безглуздості життя!
-Аркадій, ти мене лякаєш! Я вже почуваюсь злочинцем…
-А хіба це не злочин – відмовлятись від особистого щастя? Подумай, як ти ризикуєш. Жінка-силачка – велика рідкість. Її можуть умикнути.
-У мене – траур…
-Тоді забери Васю жити до себе, а розпишетесь із часом.
-Із часом…
-Послухай, як це звучить: «Розпишетесь із часом…» Час тектиме повільно – крізь тебе, крізь неї… Хочеш, я поїду разом з тобою до Васі в село і обручу вас?
-Як це?
-Просто! Ми вдягнемося в лаковані туфлі, накрохмалені білі сорочки й смокінги, надгрудні ямки прикрасимо «метеликами»…
-Навіщо?
-Це – Каннський дрес-код! Темна ти людина, Янеку.
-Мама на тому світі не схвалить цього…
-Схвалить! Тепер вона великодушна і не дає проходу Богові проханнями про щастя єдиного сина.
-Але ж Вася – не рівня мені…
-Ти хворий, Яне! Твоя хвороба називається «горе від розуму».
-Нема такої хвороби!
-Є! Це – перевиробництво продукту мислення при недостатньому попиті на нього.

Вони заходять у свій двір. На лаві під їхнім під’їздом сидить молодичка, обкладена торбами.
Аркадій порпається в кишені:
-Треба щось дати людині. Біженці, погорільці… «Горіла сосна, палала, під ній дівчина стояла…»
Ян хапає Аркадія за рукав.
-Вона приїхала! Вася приїхала!

Аркадій підхоплює друга під руку, тягне вперед і передає з рук в руки Василині. Та притуляється до Яна й, ридаючи, клекоче:
-Я нічого не знала… Приїхала провідати Соломею Песахівну, а тут, бач, яке горе…»
Мозок Яна прохромлює думка: «Мамо, дякую. Ви за дев’ять днів перебування на тому світі вимолили в Бога для мене щастя…».
Аркадій міцно стискує Янове плече й промовляє лагідно:
-Будьте разом в горі і в радості…
Ян мовчки мліє, але, отримавши удар під коліно, раптом відчуває, як час струмом протинає його тіло.
-Васенько, – шепоче він, – залишайся зі мною назавжди…






Глава вісімнадцята. Кукурєкова галерея

Прикметна і помітна в негучному, але гоноровому богемному житті Катеринопетровська особа із тих, яких у дисципліновану і безхитрісну епоху совдепії називали «мистецтвознавцями у штатському», колекціонер Марко Кукурєк служив у виробничому комбінаті Художнього фонду. Маючи замість тривіального диплому «іскусствоєда» професійно поставлений нюх і смак до картин, які не дуже впевнено висять на стінах чи нидіють на антресолях художніх майстерень, він працював на комбінаті чи то макетником, чи то буфетником, чи то водієм-експедитором, але то була пуста формальність.
Для когось Марко, для когось Марік, а для когось – Марко Борисович володів особливою російською якістю – обаянієм, яке у Маріка мало синтетичний характер: це був розкішний палісад улесливості, хитрощів, де на липких стеблах вишуканої омани вирощувалися наркотичні квіти словоблуддя. Марік легко цупив увагу художників, особливо молодих, умінням намацати момент, коли їм потрібна моральна чи алкоголічна допомога, як от: вчасно похвалити, дивлячись на картину, не прийняту виставкомом, схвильовано і захоплено вигукнути «Так ето же шедевр! Дружіщє, ти геній!» і при цьому вийняти із сумки пляшку кошерної «Немирівської» (за совдепії – партійної «Столичної») і консервовані дружиною, потрясаючої смакової палітри грибки, зібрані у лісах поруч військових полігонів, куди Марка Борисовича на його непоказних, проте надійних «Жигулях» пропускали за спеціальною перепусткою.
Втішаючи за гіркою чарчиною, без мила залазячи у всі чутливі до дотиків отвори розгубленого генія, Марік так розчулював, за допомогою психологічних клізм та піпеток вливав у ті отвори таку дозу добре перетертих і розчинених у комплементах розслаблюючих свідомість та підсвідомість пілюль, що бідний геній, загіпнотизований іскусством обаянієя, ладен був віддати уважаємому колекціонеру не тільки не прийнятий на виставку шедевр, але й негайно зняти і віддати свої джинси для зберігання у фондах майбутньої Кукурєкової картинної галереї.
Досвідчених, навіть маститих художників Марік брав самовідданою прислужливістю, готовністю терміново і якісно зрихтувати підрамник чи раму, відвезти художника з усіма його манатками та причандаллями на заманливий пленер, сервірувавши поїздку міні-буфетом, в який легко влазило горілчане море, і під час пленеру скрасити «поляну» на капоті «Жигулів» – знову ж таки – знаменитими грибками.
Щоправда, маститі не розкидалися своїми шедеврами, а за послуги клали на вівтар Маріковиного колекціонування ті твори, які не фортило вигідно збути. Як вельми ощадливий пес-прикопувач обгризених кісток, Марік ретельно зберігав безцінні залишки з творчого столу маститих, навіть видатних, прикопуючи їх на стелажах спеціально приватизованої для колекції броньованої квартири-бункеру, розташованій у дев’ятиповерхівці на одній площадці зі своїм, також дбайливо приватизованим, помешканням.
Особливий ентузіазм у Маріка викликала смерть якогось не розкрученого художника: Марік негайно виказував своє співчуття всім найближчим до покійника, брав на себе ту частину мінорних погребальних клопотів, яка не супроводжувалася великими розтратами, огортав трогательной заботой вдову, старанно, не шкодуючи кадрів, фотографував увесь похоронний ритуал. У скорботну тишу надгробного прощання лягали його високі слова про підсліпувате свиняче око місцевих мистецтвознавців, які так і не розгледіли масштаб таланту покійника, про майбутню долю творчої спадщини художника, яку він, Марік, люб’язно прихистить і вдихне в неї посмертне життя автора, якщо на його, Маріка, добру волю покладуться родичі поки що не визнаного і покійного; він же, Марік, зобов’язується колись у своїй Кукарєковій галереї найліпші твори того, хто його, Маріка, зараз слухає з Царства Небесного, експонувати в умовах щонайліпших…
Кукарєкові трунні промови цілком можна віднести до шедеврів цього жанру ораторського мистецтва, тож не дивно, що убиті горем вдови чи діти покійників розчулювалися до трансу і в таких от розчулених почуттях ще до сорокодення устигали вдячно запропонувати колекціонеру значну частину мистецького спадку покійного.
Дехто із надто мудрих художників, а що прикріше – дуже розумних наукових працівників художнього музею – називали Маріка не колекціонером, а принизливим словом «визбирувачем», натякаючи на те, що Кукурєк не купує, а «збирає» – приміром так, як дехто визбирує глиняні черепки на смітниках історії.
Негідники! Це все одно, що назвати парикмахера цирульником. Марік скоріше погодився би із заочною кваліфікацією ошукувач, сертифікат якої він зберігав у тайнику душі, бо ошуканство вимагало від нього нетутешнього розуму і великої спритності; але траплялися й такі, які його високий – до стелі – статус колекціонера загиджували, як мухи абажур, словосполученнями з елементами ненормативної лексики.
Заздрісників вистачало! Але ж вистачало і щедрих художників, які вважали за честь віддати Марку Борисовичу свій твір, і цим увіковічитися в поважній колекції та, відповідно, у катеринопетровських мистецтвознавчих і культурологічних анналах.
Марік не оминав жодної малярської виставки в Катеринопетровську і часто відвідував такі ж події в інших щонайкультурніших містах вітчизни: щедрі дурні, в яких легко виманити картину (а це переважно колишні художники-катеринопетровці), траплялися й там. Вже на порозі виставкового залу врочисто бундючився; півнем, який знає де шукати золоті яйця, знесені живописцями, входив у натовп і з висоти свого доволі помітного зросту, поглядом усе того ж півня на жердині, відловлював талановитих, маститих і відомих, щоб до кожного підійти і поручкатись, а, може, навіть когось поплескати по плечі.
Далі Марік намагався потрапити у ту особливу купку людей, яка мала відкривати виставку, виголошувати неповторні мистецтвознавчі спічі, і в яку скромно затесалися кілька авторів вернісажу. У Катеринопетровську зрідка йому це вдавалося, в інших же містах він виймав фотоапарат і влаштовував імпровізовану фото-сесію знаменитостям та меценатам, доки не звертав на себе належну увагу й отримував запрошення на банкет. Аж тоді він переставав клацати і приймався за сухе вино у пластмасових «склянках» та цукерки «Пташине молоко», що зазвичай пропонують милі дівчатка з винними тацями і невинними очима.
Періодично й сам влаштовував виставки власної збірки, тобто колекції, при цьому якась потойбічна сила навіювала йому думку, що ніхто інший, а саме він, Марко Борисович, є автором різноманіття малярства, майстерно виманеного, випроханого, виклянченого, виміняного і трансплантованого у воістину творче життя Кукурєка.
Виставка дружніх дарунків, щедрих подаянь, жертовних приношень чи наслідків неадекватного обміну артефактів малярства на факти дрібних послуг сприймалася за щемливу демонстрацію Марікової спроможності схопити автора за душу, як за лацкани піджака і витрясти бодай шкіцик, якщо не картину.
Відкриття Марікових виставок кожного разу супроводжувалося масмедійною кампанією демократичного тиску на владні чинники з тим, аби влада замислилася над необхідністю будівництва муніципальної Кукарєкової картинної галереї, хоча Марко Борисович ніколи навіть не натякав на те, що має ідею заповісти свою збірку Катеринопетровську. Цю щонайшляхетнішу, але не висловлену задумку визначного визбирувача й ошукувача щоразу на відкриттях виставок переконливо озвучувала Шура Дворецька, силою свого авторитету здійснюючи зв’язок між ідеєю та мерією і добре знаючи, що мерії ця ідея – до театральних задників, так само, як визначному ошукувачу – до лампочки Ілліча, а може й до Іллічевої дупи: адже кілька інвалютних мільйонів, які коштують триста з гаком квадратних метрів місцевого малярства, Марік давно заповів своїм дітям.
З часом досвідчені та маститі ожлобилися до такої міри, що шанси Маріка на якісне поповнення збірки безнадійно упали. Та Шура Дворецькі – чутливий прихильник таланту ошукувачів і відданий друг усіх, хто захоплювався її літературним та ексгібіціоністським хистом, підкинула чудову ідею: крім Марікового дня народження, святкувати ще й день святого Марка, тобто тезоіменини, запрошуючи на них виключно молодих перспективних митців, попередньо натякнувши їм на те, що знаменитий Марко Борисович у подарунок візьме лише сущий пустяк: картину, якої не шкода.
Пригощання на днях народженнях та іменинах для напівголодних невизнаних «піка бій» та «модріанів» було по купецькому розряду: випивка – від підробок вірменського коньяку до непідробної грузинської чачі, рибне їдло – від щук, фаршированих окунями, до окунів, фаршированих дзеркальними карпами. Що ж стосується трав та грибів, то на стіл замість виделок варто було класти серпи.
Невизнані розслаблялися до екзістенційного стану, Марік переводив їх із квартири у бункер-сховище картин, тицяв пензлі у руки, що свербіли від спраги творчості, і художники один одному давали завзяті майстер-класи. Підписані здобутки майстер-класів, звичайно ж, залишалися у Маріка, таким простим, але чудесним чином поповнюючи колекцію. О, геніальна Шура! Геніальна, бо й майстер-класи вигадала вона з поваги до надувательского таланта мага коллекціонерьких вигібонов – Марка Борисовича Кукарєка, уважаємого челавєка серед любителів всяческіх художеств, в том чіслє, і словєсних.
Однак чим далі від початку збирання-колекціонування, тим уїдливіше шипіли роздвоєнні язики заздрісних місцевих естетів: негідник, мовляв, дурить молодих-талановитих і бувалих-спитих. Марік не дуже лякався того підколодного шипіння, проте траплялося, що неадекватне сприйняття його збирацького подвигу в декого з гарячих парнєй викликали підозри щодо Маріковиного «секретного осведомительства» у роки не зовсім віддалені…
А одного разу після презентації в Києві виставки одного з маститих один із таких парнєй, також іскусствовєдов, які супроводжували радника президента і Маріковиного земляка Георгія Григоровича Вітряка, ні з того, ні з сього пообіцяв набити Марікові пику… і таки набив. Після презентації. Прямо на тротуарі, відставши від Георгія Григоровича на відстань «моя хата скраю». За що? На такі незручні питання дати відповідь може тільки історія, але вона воліє мовчати.
Історія воліє мовчати, та інколи їй силоміць розтуляють вуста і вона, божевільна, починає молоти бозна що. Наш малопомітний персонаж, який у на мить розтулені вуста малопомітної катеринопетровської історії встигнув укинути солодку пілюлю омани, теж має шанс залишитися в маргінальній па’мяті громадян міста, позаяк є унікальним чолов’ягою: де ще знайдеш колекціонера живопису, який в хащах простодушності та довірливості митців, як гриби, збирає картини для шикарної, але маревної Кукарєкової художньої галереї?






Глава дев’ятнадцята. Шура і Дияволівський

Згадуючи Остапа Оболоку, стабільний слуга радянського і пострадянського народу Вольдемар Олександрович Дияволівський щоразу грозив Шурі вказівним: ще в 1979 році у стурбованому листі до вельми і вельми шановного Юрія Володимировича Андропова відданий уму, честі та совісті епохи товариш Дияволівський із винятковою партійною принциповістю суворо осудив цілу когорту «отщепенцев и злобных буржуазных националистов», серед яких назвав Оболоку.
Інтернаціональний ленінізм у Вольдемарі Олександровичі мирно співіснував із вапнярським аристократизмом, а в захоплюючі роки «перестройкі» чудово поєднався і з перспективним для «бойцов невидимого фронта» націонал-лібералізмом – гламурним виродком того ж таки «злобного буржуазного национализма».
Недаремно неперевершений оратор – пан Вольдемар напередодні падіння імперії з високих трибун сміливо запитував: «Що ми за народ ?..» За це сакральне запитання народ усім загадковими всенародним єством віддано полюбив Дияволівського, бо, хоч доморощені цицерони в Україні й не рідкість, але нині такого не знайдеш і в найближчого сусіда, де раніше цицерони народжувалися із заклично піднятою правицею верхи на панцерниках.
Коли самовидатний письменник із нардепівською спрагою віщати і просвіщати присів на мікрофон всеукраїнського радіо, вся Україна вдячно товпилася, лежала і сиділа біля «брехунців» і з бурхливим калатанням великого серця слухала чесний, бо схвильований самим собою голос улюбленця. Закороткі штанці молодечого вапнярського аристократизму швидко виросли у версачівські VIP-персональні брюки сановника, улюбленець вдало тасував і перелицьовував декларації, партійні квитки, статути і програми, чим надійно прикував себе до каторжної лави на парламентській галері.
 І як тільки Дияволівський не дбав про народ: переймався міжнародною гуманітарною допомогою для чорнобильців, після чого жоден радар не годен був відшукати літаки із цією допомогою на бортах, приробив письменницькому нерухомому майну ноги, клепав золоті гачки та блешні парламентських законів, нанизував на ті закони наживку зі смачних облизнів, із найвищих публіцистичних трибун громив різноманітних вампірів, що присмокталися до народних вен…
Шуру Дворецьку до своїх сенаторських рамен Дияволівський притулив одразу, бо як «рыбак рыбака видит здалека», так і «стукач стукача чує біля плеча». Звичайно, стаж «тайного осведомительства» Вольдемара Олександровича був значно солідніший і почесніший, ніж у Шури, зате підлістю Шура могла майстерно позмагатися не лише із Дияволівським, але й із самим дияволом.
Вольдемар Олександрович цінував кваліфіковану підлість, особливо якщо цим скарбом володіли письменники, яких у кулуарах парламенту і вдома, у придбаному за всеписьменницькі гроші розкішному заміському донжоні він називав поблажливо, майже полюбовно покемонами і лайнюками.
Покемони-лайнюки мали бути особистими пропагандистами й агітаторами нардепа, організаторами його подвигів з(а)ради народу, врешті тією інтелектуальною частиною надійного електорату, який мав забезпечувати йому парламентське і літературне безсмертя. Такі ж люди, зокрема жінки, як пані Шура Дворецька, в неприхованих місцях монументально красиві, а в окремих прихованих – інтимно розумні, на естетських смітниках провінції не валяються: навпаки, Дияволівський був переконаний, що саме такі люди будь-який літературний смітник перетворюють на електоратну оазу, придатну безперебійно постачати його нардепівські легені політичним озоном, що мав переборювати отруйний смог, генерований моторними чорнилами опозиційних до Дияволівського столичних та галицьких папероефіромарателів.
І саме такі люди, ретельно підібрані й ніжно обласкані протуберанцями батьківської посмішки Дияволівського по всіх закутках України, мали організовувати палкі письменницькі маси на підтримку його титанічних зусиль у пошуках народного щастя і відповіді на сакральне запитання «Що ми за народ?», аж поки народ питання конкретизує: «Що ви за народ, дияволівські з дворецькими? Чи не час солоними батогами гнати вас із храму літератури?»






Глава двадцята. Правда дивовижніша за вигадку

Венера любила труднощі і вміла їх долати. Є такі люди. «Чим важче, тим краще», – думала вона, коли припирало так, що хотілось кричати. Їй би з такою вдачею писати у ті дикі дев’яності комічні твори, а вона взялась за драму. Писала роман про життя кримських татар у вигнанні.
…Зарплату в інституті сплачували невчасно. Жили мати з донькою впроголодь. Венері хотілось повернутися до Криму, але вона знала – треба закінчити розпочате, а потім щось змінювати в житті.
Писала Венера татарську сагу про життя трьох поколінь одноплемінників на чужині. Не про свої п’ятнадцять років самаркандського щастя, забезпеченого любов’ю батьків, пануванням інтернаціоналізму в освіті й волею Аллаха, – а про те, як за дві доби «очистили» Крим від татар слуги Сталіна (хазяїн здивувався такій запопадливості, бо наївно вважав, що зробити це можна принаймні за два тижні…). Писала про те, як учорашні малограмотні скотарі взялись давати дітям освіту. Більшість народжених на чужині кримських татар закінчили вищі навчальні заклади. Писала про судоми депортації, схожі на конвульсії смерті, і репатріацію, яка нагадувала муки народження.
Татар в Криму ніхто не чекав і поверненню їхньому не зрадів. І взялися інженери, вчителі й лікарі за скотарство й городництво.
…Головний герой Венериного роману працював у Самарканді дільничним терапевтом. Їхати на батьківщину предків особливого бажання не мав. Але одного разу до нього прийшли сусіди-узбеки – батько і син. Попросили: «Ти звільняйся й повертайся додому…» «Чому?» – не зрозумів татарин. «Тому, що моя донька, а його молодша сестра, – пояснив старший узбек, – закінчує медичний інститут. Їй потрібна робота». «Але ж і мені потрібна робота!» «Ми вдома, дитино, а ти – ні…»
Високоосвічені татари-репатріанти – діти депортованих – привезли з чужини на батьківщину свої вроджені і набуті фобії. Юнь (третє коліно), якій довелось дозрівати в Криму, страхами нехтувала, в тому числі – й релігійними. Молоді кримські татари закохувались у кримчанок, брали з ними шлюби, народжували діточок, поповнюючи місцеве населення. Молодь вважала, що «жителі Криму» – це національність і партійність – водночас. У дев’яності репатріантів брали в інтернаціональні банди.
В героя роману – колишнього самаркандського терапевта закохалась донька кримінального авторитета. Що йому було робити? Отримати багату дружину «під розпис» чи залишитись жебрущим дервішем-лікарем? Він обрав «бути, але не тут» – відправився до Казані й вступив до медресе. Повернувся до Криму муфтієм – аби відстоювати закони шаріату…
Кримінальний авторитет став депутатом Верховної Ради Криму. Його донька їздить на «Лексусі» Побачивши муфтія, брудно лається…
Її татусь, аби полегшити страждання донечки, влаштував погром у сімферопольській мечеті…
Батько молодого мусульманського священика – фанат «Роллінг Стоунз» – процитував синові Кіда Річардса: «Якщо хочеш дати негіднику в морду, бий обома ногами!»

Писала Венера Магометівна довго. Затягла сага на чотириста сторінок. Перечитувала авторка рукопис тиждень. Зробила для себе відкриття – це найбільша книга, яку вона за життя подолала… Тобто. прочитала. Ось як буває!
Відправила твір до Сімферополя – у кримсько-татарське видавництво. Невдовзі на кафедру подзвонили з редакції.
Між чоловіком, який назвався Енвером, і Венерою відбулась така розмова:
-Що ви робите в Одесі, Венеро?
-Викладаю в гідрометеорологічному інституті теоретичну механіку. Ви подзвонили на кафедру.
-Ваш чоловік – кримський татарин?
-У мене нема чоловіка.
-Вибачте.
-Нічого, я з цього приводу не комплексую.
-Правда у вашому романі дивовижніша за вигадку…
-Правда – це скелет. Треба бути вигадливим, щоб перетворити скелет на живий організм. Ви – як редактор маєте це знати.
-…Я похвалив вас не як редактор, а як шанувальник таланту.
-Знаєте, як в такому разі кажуть українці: «У мене таке враження, що ви хочете зварити свою курку в моєму борщі…»
Енвер замовк на мить. Потім проказав:
-Венеро, я передзвоню вам, коли розшифрую це прислів’я. Добре?
-Гаразд.
Чомусь після розмови з Енвером, Венера вдалась до спогадів про юність. Тоді чоловіки зі зверхністю царів природи спостерігали за тим, як за ними «сохли» дівчата. Зараз жінки частково позбулися маніакального бажання вийти заміж. Чоловіки напружились і почали мстити жінкам за ту – втрачену домінанту. Відмовились від відповідальності. Але сіють рясно. Через це жінки тепер «потрішки виходять заміж». Аби зачати дитину.
Але любові хочеться всім. Вона є. Приходить коли хоче і йде, коли заманеться. Вона не знає ані благородного співчуття, ані принизливої жалості. Любов – це Бог. Тобто, Аллах. З цим важко не погодитись. Навіть мусульманці.






Глава двадцять перша. Так ось вони які – горді труднощі життя!..

В гості до Яна навідався Вова з 5-ВФ (5-ї станції трамвайної лінії – «Великий Фонтан») – молодший брат Гени Босили.
-Яне, я до тебе по справі!
Художник зробив мляву спробу оборонятися.
-Знаєш, я одружився, а дружина не любить м’яса диких голубів – гидує пташиними блохами.
-До біса голубів! Я в серйозній справі. …Мого брата Гену заарештували…
-Ай-ай-ай! За що?
-Хтось найняв їх з дружком полякати боржника. Прийшли вони до того жлоба додому, а там жандарми…
-Міліція?
-Ну да… Пов’язали і кинули безневинних до СІЗО. Обіцяють по п’ять років.
Ян замислився і сказав очевидну дурницю:
-Усе правильно – це ж рекет. А з іншого боку: обіцяти і дати – різні речі.
-Тут дадуть! – зауважив Вова. – Адвокат каже: «П’ять тисяч доларів дорівнює: два роки умовно мінус п’ять у тюрмі…»
-Хитра арифметика, – здивувався Ян.
-Точно. У цьому рівнянні не вистачає п’яти штук. Дід не хоче продавати хату. Не вірить у силу закону.
-Правильно. І де після цього жити? Під човном? А знаєш, Вово, труднощі людину загартовують. Не дарма кажуть: «Горді труднощі життя»…
Вова не погодився:
-Мої труднощі не горді, а пихаті. Нас із братом розчавлять, а дід у дерев’яний макінтош загорнеться… Ах, Янчику, Гена мені вже передав фотокартку із СІЗО. Із написом: «Дарую тобі фото – не треба його рвать. Воно тебе научить, як пам’ять зберігать…»
Ян вражений. Чомусь із глибин його пам’яті виринув ахматівський двовірш: «Ти письмо мое, милый, не комкай, До конца его, друг, прочти…»
-Як з фронту… – стривожено проказав Ян. – Ти плакав?
-Вчора. А сьогодні в суді був, – вів далі Вова. – Помітив, що ніде нема баби із зав’язаними очима й аптекарськими терезами в руці…
-Феміди?
-Якої Феміди?
-Її так звуть. Богиню правосуддя…
-Добре, що ти мені сказав її прізвисько!
-Це ім’я.
-Невелика різниця. Так я в суді поговорив з ким треба… В принципі, за бронзову Феміну…
-Феміду.
-…Дадуть умовно. Обом.
-Кому?
-Товаришу Рейн, зосередьтеся! …Дадуть умовно брату Гені та його напарнику.
-Це тобі суддя пообіцяв?
-…Так ти згоден?! – ухилився від прямої відповіді Вова.
-На що?
-Зробити для суду сліпу аптекарку…
У Яна вираз обличчя людини, яка переїла зефіру.
-Вово, я поважаю тебе як видатного ловця пернатих, але ти, Вово – довбня… Не дивись на мене голубом! Я художник, а не скульптор.
Вова не образився.
-Я все зрозумів. Побачимось завтра.

Назавтра у Вови був абсолютно інший настрій.
-Янеку, Феміна відпадає. Обійдемося портретом голови суду на повний зріст, у натуральну величину. Тобі за роботу – тисяча доларів.
Ян засумував:
-Це корупція! …Тисяча – з матеріалами?
-Без.
Ян уточнив:
-Хто платить?
-Звісно, судді скидаються. Не я ж… А хочеш знати їхні прізвища: Вовк, Волков, Вовкун і Скоробагатько. Який рок-гурт, а!






Глава двадцять друга. «Турецький бітник» на Дерибасівській

Венера з вікна кабінету дивилась у двір. Один з його кутів було засаджено кущами. Тут росли: жасмин, тамариск, скумпія, самшит, барбарис, кизил, бузок, горобина, калина і малина… Серед кущів стояли лави – улюблене місце відпочинку і «цяцянок-залицянок» молоді. Венера глибоко і солодко зітхнула. В цю мить задеренчав телефон.
-Це Енвер. Вислів «Можна мені зварити курку у вашому борщі» означає: «Я хочу мати свою долю у вашій справі…» Про свій інтерес я хотів би поговорити з вами, Венеро, віч-на-віч. Коли ви звільнюєтесь?
-За годину.
-Тоді опівдні ми могли б зустрітися десь у центрі. Де?
-Біля пам’ятника Пушкіну на Приморському бульварі.
-Добре.

Перед побаченням Енвер зайшов до «Пасажу».
-Хочу купити джинси, – довірливим тоном мовив немолодому продавцеві-рудячку.
Той приніс пошлу «варенку». Погладивши широкі халоші псевдоджинсів, посміхнувся загадково.
Енвер зауважив із образою в голосі:
-Великому комбінатору Бендеру ви б такі штанці не запропонували…
Продавець пішов у підсобку, виніс блакитні «банани». Кравець постарався – викроєна в дивний чин грубезна бавовняна тканина чітко тримала форму тропічного фрукту.
-До цих брюк личили б золотий кафтан, солдатські чоботи і лижна шапочка, – серйозно проказав покупець.
«Рудячок», не зрозумівши жарту, напружився.
-…Костюм Валерія Кочарова. Грузинська рок-група «Бліц», – пояснив Енвер.
Продавець зрозумів і знову ненадовго зник у підсобці. Його третя спроба привдягнути відвідувача вдалась. «Лейба» на джинсах засвідчувала, що товар виготовлено в Італії. Але чоловік чесно зізнався:
-Кроїли за італійськими лекалами…
Енвер повірив і не став допитуватись, де штани шили. Вдягнув джинси і замилувався своїм віддзеркаленням у великому люстрі.
Продавець також не відмовив собі у задоволенні.
-Ніби тіснуваті – руль трохи затискують…
-Хорошо висловлюєтесь: акуратно і коректно, – похвалив Енвер.
-Це загальне означення. Є й конкретні.
-Наприклад?!
-Для гоміків – «аксесуар», для жевжика-жигала – «шланг», для мішка із грошима – «багатство», для літнього чоловіка – «хазяйство», для прищавого сопляка, який вивчає у школі основи безпеки життєдіяльності – «топінамбур»…
-Коротше, діапазон широкий… Можу підкинути ще кілька термінів: «поплавок» – для старого холостяка, «мушля» – для марімана, «хрест» – для рокера.
-Непогано. Але в нашій справі головне – не образити клієнта. Є дуже понервовані люди, тугі на гумор. До узагальненого «руля» претензій поки що не було.
-Пропоную для різноманітності «субтитри». Красиво і ненав’язливо.
Можна висловлюватись, наприклад, так: «Гарному кіно «субтитри» не заважають…»
«Рудячок» зам’явся, але цікавість брала гору:
-Ви поет? Ні? …Іноземець?
-Ні, я представник кронного населення України.
-Як це?
-Українці – корінне населення України. Правильно? Росіяни – стовбурове... а всі інші народності створюють крону цього дерева життя. Я – кримський татарин.
-О-о, – протягнув одесит. – А схожі на турецького «бітника»… Якщо вас цікавить моя думка, – цей светр має перевтомлений вигляд. Можу запропонувати до цих шикарних джинсів джемпер веселих кольорів.
-Яких саме? – зацікавився гість.
-Коричневий, оранжевий, жовтий… Ви, не дай Боже, не думайте, – з вас ніхто не сміятиметься. Просто красива річ приносить радість…
Джемпер Енверу сподобався.
Знімаючи великим і середнім пальцями невидимі порошинки з Енверових плечей, продавець мурмотів:
-Не вірте дурням, які кажуть, що жінки люблять вухами… Ви знаєте, який в них доказ? Жінки – сліпі. Це не доказ, а художній свист. Ось подивіться на себе! Ви не гопник, ви герой праці.
-Не «гопник», а «бітник», – виправив Енвер.
Продавець не звернув уваги на його слова. Він увійшов у раж:
-Герой-рятівник! Ні, ви – герой-коханець… З ким у вас побачення?
Це вже було занадто.
-Що ви маєте на увазі? – поцікавився Енвер.
-Як же!? Ви – приїжджий. Так? У вас – побачення. Так? З Пушкіним, з Дерібасом, Лаокооном… Я можу вам розказати, як знайти цих людей.
-А, ви в цьому смислі… У мене побачення біля пам’ятника Пушкіну.
Продавець підняв очі долу. Обличчя його змінилось так разюче, ніби він побачив, як розверзлась небесна безодня.
-Це був поет! Який це був поет! (Тут «рудячок» взяв Енвера за рукав і довірливо проказав). А ви знаєте, якщо б негідник Дантес не вбив Олександра Сергійовича на дуелі, поету скоро виповнилося б сто дев’яносто п’ять років!
Енвер обережно звільнив рукав від цупких пальців, розрахувався і пішов Дерибасівською на побачення.

Травнева Одеса знемагала від пахощів. Відцвітали кущі бузку у скверах і тепер були схожі на розвішені для сушки вилинялі мережані комбінації. Підходив час цвітіння жасмину.






Глава двадцять третя. Щоб стати щасливим, треба чимось пожертвувати…

Венера підсіла на лаву до двох немолодих одеситок. Звідси їй добре видно всіх, хто прямує до Пушкіна і від Думи, і від Дюка.
Жінки гучно обговорювали свої проблеми.
-Тасю, мій пірат купив цяцьку, – скаржилась одна. – Затявся: «Я хочу пара-праску!»
-Паранормальну? – здивувалась Тася.
-Парову. Придбав – ідіот… З годину чистив подушку. Кинув. Я питаю: «Ну як?» Він: «…Дурня!»
-А ти шо?
-А я йому кажу: «То повісь її на мотузок у коридорі… Як захочеш ще щось купити, смикни за мотузок – пара-праска жахне тебе по голові – перехочеш купувати непотріб…»
-А він шо?
«Шо він…» Венера не почула – саме в цю мить до неї підійшов чоловік років сорока – високий, русявий, гарно вдягнений і дуже серйозний.
-Саат кач? (Котра година), – запитав він у Венери.
На запитання першою зреагувала одеситка Тася:
-Як же треба ненавидіти людину, щоб задавати їй питання іноземною мовою…
-Уйле маалі (Південь), – мовила Венера.
-Чула? – нагнувшись до подруги, гучним шепотом прокоментувала Тася. – «Лялі, малі…» Вшиваймося хутчіш – вони тут «стрілку» забили…
Жінки «вшилися», Енвер підсів до Венери.
-Ви у відрядженні? – запитала жінка.
-Прочитав ваш роман і поїхав до Одеси – реанімувати охолоджену негараздами чутливість…
-У цьому процесі нічим не можу вам допомогти.
-І не треба. Мені допомагає місто. Тут народжувався ваш роман…
-Ви чогось не зрозуміли. Я писала його як одержима.
-Крізь одержимість завжди проступає щось зворушливе і лагідне.
-Ви, мабуть, ніколи не помиляєтесь?
-Іронізуєте? А чи замислювались ви над тим, що книга – підступна річ. Прочитавши її, багато чого дізнаєшся про автора. Я дуже уважний читач, Венеро.
-І знаєте тепер про мене все!
-Майже. А чого не знаю, про те здогадуюсь. Я хочу вам допомогти.
-Я вас про це не прошу.
-А маю керуватись зараз прислів’ям: «Не просять про допомогу – не нав’язуйся, бо на тебе перевісять наслідки»? Так?
-Добре, я хочу надрукувати свій роман, – здалась Венера.
-Я його надрукую.
-Як?!
-На папері. Виплачу вам гонорар. Книги продам. За гроші. Зварю свою курку у вашому борщі.
-Скажіть мені, Енвер, хто ви взагалі такий?..
-Видавець, який хоче ощасливити автора.
-І які вимоги до мене?
-Ви переїжджаєте до Сімферополя. Працюєте в моєму видавництві. Виходите за мене заміж.
-Заміж я не хочу.
-За мене?
-Взагалі.
-Я пригадав старий жарт: євнух, заходячи в гарем, каже: «Щоб стати щасливим, треба чимось пожертвувати…»
-Знаєте, Енвер, щастя не має нічого спільного із задоволенням…
-У мене серйозні наміри, тому ми можемо перейти на ти. Ходімо обідати. Що б ти хотіла з’їсти?
-…Великий шматок невагомого дока-хліба, вкритий товстим шаром замерзлого шоколадного масла. І зелений чай із жасмином.
-Ці продукти асоціюються зі мною?..
-Ти видавець чи психолог?
-Я закоханий.
-Ми знайомі півгодини.
-Це ти зі мною знайома півгодини, а я тебе знаю давним-давно. Ще із Самарканда.
-Ти також там народився?
-Ні, я народився у Токмаку. Потім переїхав до Сімферополя. Поштар приніс бандероль, а в ній книга. Я почав читати – закохався і перелякався. Не міг уявити тебе. Але, дочитавши, заспокоївся, бо напевно знав, що ти молода, красива і дуже талановита. Тебе легко любити.
-Дякую, Енвере. Я почуваюсь героїнею мексиканського телесеріалу –«просто Марією». Батьківщина і книга – плюс і мінус безкінечність. Межі мрій.
-Ти забула про шлюб.
-А про нього я ніколи не мріяла.
-Ну й Аллах з ним – житимемо за законами шаріату…
-Я зрозуміла: ти – шлюбний аферист!
-А оце – дзуськи! Я жодного разу не був одружений.
-Все правильно. Шлюбні аферисти – вічні наречені…

…У таких безглуздих теревенях проводять час люди, які подобаються одне одному. Але підходить час прощатися – лабіринт закінчується тупиком.
-Де ти зупинився?
-В готелі.
-Я проведу тебе.
-Венеро, ти мене ображаєш.
-Ні, просто я знаю місто в якому живу. Вечірня Одеса – зовсім не те, що вечірній Київ чи Сімферополь Один гуцул з цього приводу сказав: «Хто си по ночах в Одесі валанцає, того біда попиндає…»
-В Одесі нема таксі?
-Є. Але «попиндати» можуть і в таксі. Я проведу тебе. Ти візьмеш машину і домовишся, щоб таксист відвіз мене повернувся по тебе. Він приїде, ти заплатиш відступне і відпустиш його.
-Як все складно.
-Потрапивши до Одеси десять років тому я нічого не боялась і почувалась нещасною. Зараз боюсь усього, і щастя розпирає мене. Ось як буває…






Глава двадцять четверта. У перламутрі місячного світла

Липневої ночі, при багатті над Оріллю, у Микитиній голові яскринами роїлися думки. Всі полягали спати, лише він ніяк не міг відірвати погляду від вогню, що утамовував голод горіння, укорочував метушливі язики полум’я і перетворював огнище на приск. Тим часом за куренями тінями промайнули дві постаті. Микита здогадався, що то за проява, та зробив вигляд, що не запримітив. Марно намагаючись не відволікати Микиту від «чапаєвських дум», Олесь і Ніна тихенько обігнули курені, вийшли на залиту перламутром місячного світла поляну і спустилися вниз до річки.
Вдень прозоро-бурштинова і метушлива, нині Оріль тихо і велично лежала кривим сріблястим ятаганом, і лише інколи риб’ячі сплески нагадували, що за містичним світлом берегового піску – плесо.
Спустилися у марево плеса. Пару хвилин зачаровано стояли над ним, затим без слів, у стриманій мовчанням лихоманці роздяглися і тримаючись за руки, повільно побрели у воду. Низько, карколомними нічними зигзицями ширяли кажани. Розганяючи їх, шугнув над річкою сич… Вода була тепліша за повітря. Течія лоскотала спочатку ноги, потім стегна, і нарешті її лоскіт зупинився нижче грудей.
На Ніниних персах примостилося місячне сяйво. Олесь мовчки нахилився і припав до нього прохолодними губами, затим обійняв неглибоко занурені у річкове літепло стрімкі стегна. Здригнувшись, Ніна ледь відсахнулася назад, підносячи сяйво і змушуючи Олеся притиснутися до низу її живота. Відчув, як послабилися Нінині ноги. Між ними струменіла вода. А ще відчув, як течія омиває пах, як у водній прохолоді туго набрякав його живець, як Нінина рука несміливо стисла хтиву приманку, і вже за мить виструнченого (поза екстремальні умови) живчика проковтнула солодка теплінь…
Олесь легко підняв Нінині стегна і чимдужче притиснувся до них, занурюючись у темний, теплий мед нічної насолоди посеред тьмяного, загадкового, шабельного срібла. Ніна стогоном-шепотінням тихо згучала в унісон хлюпоту під її стегнами; рухаючись, п’ятки Олеся втрачали непевне пісочне дно, течія виштовхувала на глибину; і коли в Олеся сил триматися на ногах забракло, гостре відчуття пройняло обох і два склеєні солодом кохання тіла шубовснулися у лоскіт течії; судомно хапали повітря, сопучи і стогнучи, зривали губами із спричинених падінням концентричних хвильок блакитні вилиски зір…
Отямилися після знесиленого останнього поцілунку. Враз повіяв колючий, як водорості, вітерець. Стало холодно, над головами задзижчали комарі. Вискочили на берег, мовчки обтерли одне одного махровим рушником і, притлумлюючи цокотіння зубів, швиденько вдяглися. По-змовницьки срібно розсміялися: тихо, як у безшелесну ніч шелестить очерет. Між тим зірки опустилися так низько, що обоє, піднімаючись на крутий берег, повтягували голови у плечі, аби не уколотися гострими промінцями.
Біля приску Микити вже не було – подався спати. Олесь відшукав тоненькі сухі гілочки, жбурнув у дрімаючий приск. Синюватий вогник, наче обурений пробудженням сновида, невдоволено засичав і ліниво поповз під коротко обламані гілки, щоб на мить пригніздитися серед них і раптово шугнути роздвоєним зміїстим язиком. Ватра окреслила світляне коло, вириваючи з темряви фрагменти куренів, стовбури дерев і підрамники, притулені до них, а вище – волохатий смарагд дубових крон.
Олесь глянув на Ніну. Підібгавши під себе ноги, вона сиділа на підстилці й не мигаючи дивилася на вогнище. Те, що відбулося кілька хвилин тому, мало відбутися давно, ще коли Олесь керував її дипломною роботою в художньому училищі. Вона цього хотіла. Він теж – жадібно, непереборно. Та бажання мали опертися на щось надійніше, ніж просто інтимна близькість. Це розуміла вона. І він теж. Він – особливо, бо був на той час уже одруженим і мав трирічного сина. «Надійнішим», мабуть, мало бути кохання. Принаймні цього хотілося обом. Хотілося почуттів, які долають ідіотизм банального сексу і викликають стихію безумних та безсловесних любощів. Стихію, як та, що їх накрила, підхопила і кинула в густінь нічної Орелі.
З Ніниної зачіски ще скочувалися краплини. Вони спалахували і згасали на притлумленому багровому, нерівному, фантастичному тлі світлого волосся, на пломенистих від полисків ватри плечах, на маленьких груденятах, які від світла вогнища вона не стала ховати. Соски жевріли розпеченими вуглинками. У мить, коли Олесь зупинив погляд на тих вуглинках, на правий сосок враз примостився комар. Зреагував негайно, зігнавши його присохлою бадилиною, висмикнутою ще коли підіймалися від Орелі; Ніна від несподіванки здригнулась, затим вдячно усміхнулася:
-Спасибі. Не встиг вжалити. Попсував би настрій…
Інтонація особливої нічної ніжності в її голосі хвилювала. Можливо, лише зараз відчув, хто для нього ця юна жінка, про яку мріяв відтоді, коли вона була шістнадцятирічною абітурієнткою.
-Радий, що в тебе гарний настрій. – По паузі в кілька секунд стишеним голосом зізнався: – Ти розбуркала в мені щось глибинне, що гибіло у летаргійному сні.
Ніна промовчала. Було не зрозуміло, чи збагнула вона оте «щось», чи сприйняла пафос за щиру полову. Рвучко зазирнула у присмерк Олесевих очей, підсвічений ватрою, і неквапливо похилила голову, та Олесь встиг помітити в її очах повільне сяйво вдячності.

Ранній світанок затягнув Орільку легким теплим туманцем. Ріка звучала срібною арфою, струни-хвильки, натягнуті в очеретах, лепехах та межи вербами, торкали дрібненькі рибки, рятуючись від хижаків, то раптом струни різко збурювалися щуками чи окунями або ж замислено кумкали низькими жаб’ячими акордами. Соло ріки вливалося в органну месу прирічкових гаїв і, хоча перші солов’ї свої концерти відспівали, орган музичив соковито, небесно-лагідно, в галантному унісоні з річковою арфою. В цей концерт для арфи з органом вписувалися далеке бадьоре кукурікання, заклопотане квоктання та гелготіння, сонне мукання корів, і лайливі недоспані голоси пастухів, підтримувані гуртовими собаками.
На тлі цієї музики світанку Микита почув близький сміх та густе хлюпання води. Відійшов кілька кроків від куренів і поглянув униз на річку, що мінливо поблискувала між стовбурів, збурена ігрищем на воді Олеся та Ніни. Вони гралися зовсім голі, їхні тіла золотилися, як пісок на ріні – віддзеркалюючи рожеві та блакитні спалахи неба, залежно від сторони світу. Рефлекси від їхніх тіл не добігали берега – розчинялися у похвильованому прибережному брунаті вербових тіней. Це був язичницький сеанс імпресіонізму, і Микита не міг відвести від нього погляду: захотілося негайно написати сцену поганського танку на воді одурілої від світанкового щастя пари. Згадавши дві нічні тіні-постаті, Микита подумав, що те дитяче щастя двох дорослих зародилося ще до світанку. І нехай. Нехай, бо від шлюбу кохання Олесь не мав. Люди ж повинні кохатися… бо світ – велика пісочниця для дорослих ігрищ.
Микита відійшов за поворот річища і не знімаючи шорти неспішно зайшов на бистру течію. Ранкова купель мала стати увертюрою до живопису або поезії. На повороті глибока вода підходила до урвистого берега, в підводному уступі зяяли ракові нірки, які вабили просунути в них руку і вполювати бодай невеличкого рачка – річкове полювання підсилювало гостроту вільного і майже дикого життя. Попірнав, із завмиранням серця намацував нірки, ризикуючи пальцями обстежив їх, і, не натрапивши на жодного рака не то скрушно, не то полегшено зітхнув, та й подався плигати з «тарзанки». В сорок із лишком років не так просто, оминаючи зарості кропиви, видряпатися на крутий берег, на якому височить ледь похилений дуб з «тарзанкою», притороченою на досить значній від води висоті. Жердинкою дістав велосипедний руль, прив’язаний до кінця «тарзанки», ухопився за нього, коротко розігнався і… о, політ великого стрижа у джинсових шортах, о, завмирання серця в яскраво-синіх ранкових небесах, і, врешті стрімке входження у бурштинову глибину як в лоно Річкової Богині!
Коли Микита повертався до куренів, над Залелією вже підіймався димок вогнища. Біля нього художники сьорбали чай у прикуску, зваливши до купи етюдники, полотна та парасолі. Йому подумалося мудро і як ніколи піднесено: «Ми уникнули кари дихати смородом розпеченого гудрону і прийшли до свободи від мітингової демагогії про свободу; блаженні ми, бо маємо можливість цілий довжелезний літній день мережити папір віршами, малювати барвисту волю природи, насолоджуватися нею і її втіленням!».
А ще подумалося – несподівано, але досить настирливо в його єство вселявся проповідник волі, який нібито знав про волю щось таке, чого, не знав ніхто, принаймні з його оточення. І стало ніяково … за те, що він, імпресіоніст духу, мимохіть придбав таку пихату іпостась.






Глава двадцять п’ята. Диптих

…Процесія була безкінечна. В масштабі всесвіту не мало значення, які істоти її здійснювали: давно вимерлі мамонти чи безсмертні комахи, що пережили мамонтів і можуть назавжди пережити останнього щирого – і навіть нещирого – українця. Вона рухалася на захід тонкою червоною стрічкою, що на позір здавалася ручаєм земної крові.
Кудись. Невідомо куди. Можливо, геть з України, в небо чи землі чужі, орієнтуючись по невидимим удень для людського зору зорям, мігрували «божі корівки». Процесія мала майже військову організованість: Ніна вибірково підрахувала – в кожній із підрахованих шерег було по сімнадцять комах. Дистанцій між шерегами фактично не було, тому й здавалася процесія кривавим ручаєм. Це масове переселення «божих корівок», яке відбувалося під сакральною степовою горою Лелією, лякало: на межі тисячоліть воно сприймалося апокаліптичним знаком землі, в гумусі якої живуть комахи з дивовижною назвою. На відміну від українців, комашиний народ мав одну, чутливу до земної місії душу, був заряджений однією позитивною енергією, яку класик назвав «чуттям єдиної родини». У цій колосальній родині всі рівні перед Богом, перед випробуваннями шляхом, які родині визначила космічна доля, а не вожді…
Обвішані етюдниками, підрамниками та парасолями, Олесь і Ніна стояли посеред прив’яленої сонцем толоки і здивовано розглядали комашиний хід, звивистий шлях живої крові в бозна куди, зрідка обмінюючись здогадками щодо небаченого досі явища. Між тим сонце підіймалося над східним відрогом Лелії, припікало. Ніна тривожно запитала:
-Сонце їх не спалить?
-Ні, бо вони «божі корівки»,.. – невпевнено відповів Олесь.

На схилі Лелії повівав вітерець, пригортав до стегон то ультрамарин васильків, то тепле срібло ковили. Чим вище Ніна та Олесь підіймалися вгору, тим частіше траплялися ділянки цілинної ковили, і тим гостріше та свіжіше сприймався аромат васильок. Господи, ну стільки тієї висоти – трохи більше півсотні метрів над Орільською долиною, а здається, що ось-ось, і можна дістатися неба. В степу дивитися на сокола, який летить нижче твоїх очей, бачити не обрій, а магічну блакить переходу землі в космос, пальцем нанизувати молочну вовну оболок, легенями вбирати дух земної цноти – це лише для щасливців, які потрапили на Лелію.
З верхівки Лелії довкілля здавалося воістину українським і воістину райським. Оріль то грайливо зникала, то стрімко виникала, змовницьки підморгувала і радісно зблискувала між лісистих берегів; саги і пастівники ліниво мліли під липневим сонцем; на пастівниках, мов іграшкові, застигли руді корівки та білі кози; декораціями лялькового театру мріяли серед городів і садків хатки навколишніх сіл. На верхотуру долинали кукурікання та іржання. Долину перетинали якісь вершники і хотілося думати: запорожці… або, принаймні, махновці. Їх обігнав мотоцикліст, здіймаючи рудий хвіст пилюги, і змазав гарну фантазію про історичних вершників. Десь далеко, як жуки-носороги, в землі порпалися сільгоспмашини. Та, дякувати Богу, ні гуркотіння, ні дим-димок від машин сюди, на гребінь, не долинали...
Олесь і Ніна розставили своє причандалля, визначилися з композиціями, намітивши рисунок, і заходилися енергійними мазками ліпити панораму, вінцем якої була рукотворна Залелія. З вершини Лелії вона довірливо відкривалася зору і достоту виглядала як старовинний дереворит із зображенням козацької січі. На січовому майдані замість церкви височив трьохсотрічний дуб, майдан же підковою оточували невеличкі мазанки-курені, збудовані за нібито «трипільською технологією» із яружної глини, якою обмазували мережаний лозою каркас із стовпів та балок. Дахи очеретяні, лепехові та солом’яні. Вхідні двері мазанок зорієнтовані на Оріль, Лелію і князя Святослава – найвищу точку берега при Залелії вінчала дерев’яна статуя лютого ворога хозарів, вирізьблена з дикої груші Миколою Тузом.
Неподалік дуба горіло невгасиме вогнище, а в тіні дуба Мамаєм сиділа постать, в якій легко угадувався Микита Паслін: мабуть, писав вірші. Можливо навіть гімн Залелії. А, може, пив чай чи ж нанизував рибу для сушки… Майдан перетинали майже оголені смаглі жінки та чоловіки – розслаблений свободою аборигени. Ближче до Лелії та на її схилах під парасолями перед ящичками етюдників, мов несподівані продавці ескімо, стояли художники, і їх можна було впізнати: ото, із кошлатим оселедцем, Васько Тулумбас; трохи нижче, у чорній сорочці, – Только Стогуб, а ближче до Орелі – Микола Туз та Настя Охріменко примостилися під однією, але досить сягнистою парасолькою. Навколо них корови, кози та вівці буденно скубли траву, і тому натхнений пленер вільних малярів надавав «орільському Барбізону» вигляду буколіки добарбізонської епохи…
Ще вчора вимогливий учитель та старанна учениця, сьогодні ж – душі, поєднані в одну бурхливими нічним любощами у сполоханих водах Орелі, – Олесь і Ніна малювали диптих, який мав стикуватися. Стик проходив уявним світляним «фонтаном вічної молодості» – за фонтан правив сніп сонячного світла, яке заплуталося в тисячолітній бороді ще скитської ковили. Малюючи, Ніна рвучко нахилялася над палітрою, розпущене волосся інколи торкалося фарби, тож Олесеві здавалося, що сама Ніна переходить у барви диптиха. Олесь силував себе, намагаючись не заглядати до Ніниного полотна, щоб за менторською звичкою не давати вказівки, недоречні під час затяжного творчого акту; проте інколи поглядав на саму Ніну, на яку, здавалося, найшов відьмацький штих – вона малювала так, ніби готувала якесь чародійне пійло з трав Лелії. Його також збуджував процес створення одного твору в дві руки, він уявити не міг кінцевого результату спільної творчої забаганки, тож вельми старався аби якістю його частина диптиху не поступилася Ніниній.
У цьому майже статевому акті творення фантазія вбачала якесь пташине ворохобництво. З висоти польоту земля здавалася суцільною пастораллю, немеркнучою українською Аркадією, де ніколи з людей не знімали живцем шкіру, не виколювали очі, не морили голодом, не запускали у мозок чи в серце дев’ять грамів свинцю… Земля внизу та нагірне натхнення навіювали картину раю і незрівнянне відчуття, яке, певно, мають великі птахи перед польотом: ось-ось вітер відірве від землі парасольки і на парасольках, як на відьмацьких помелах, Ніна та Олесь мали піднестися до пір’їстих хмарок, щоб ліпше охопити зором грандіозну ілюзію вкраїнського раю…
В один прийом диптих не намалювали – сонце стояло в зеніті, освітлення і тіні змінилися. Малювання мали продовжити наступного дня, якщо випаде така ж погідна днина. Склали етюдники та парасольки. Спека перетворювала ілюзію раю на реальне пекло. Олесь обернувся до сонця, щоби поглянути на орільську оборонну лінію, прокладену ще за часів царя Петра по самому гребені Лелії. Людина, яка не знала цього, могла прийняти зигзагоподібні траншеї-редути за знаки, залишені інопланетянами.
Насправді ж це були знаки історичної ганьби, що колись розділяли землі Війська Запорозького і підневільної Гетьманщини. Вигляд редутів, порослих колючими кущами і вицвілими від спеки травами, остаточно приземлив Олеся, та поруч була найщасливіша і найпрекрасніша реальність – усміхнена Ніна з убраним у веселку палітри волоссям, яке житніми змійками обвивало її смагле обличчя із сяючими волошковими очима.

Спустилися з Лілеї. Переступили ручай божих корівок, що, певно, не мав ні початку, ні кінця. Стало чомусь сумно. Обом. Підійшли мовчки до броду, роздяглися і, повільно долаючи прозору течію, перебрели Оріль, залишивши над свіжістю вод найліпший для художників аромат – запах льняної олії…

Масштаб розуму Нечеси не сягав таких високих соціальних та політичних понять як колективізм, класова свідомість, пролетарська солідарність і світле майбутнє, благословенне з потойбіччя привітним «Верной дорогой идете, товарищи!». Інтуїція підказувала, що ленінське благословення цілком відповідало і рушенню «божих корівок», і це одкровення внутрішнього голосу настирливо інтригувало Олеся. Й заінтригувало так, що матрац і подушка, напхані травою, до яких він давно звик, тієї ночі здалися йому надто жорсткими, а голові було тісно від плутанини думок.
Тож вперше в житті вирішив присвятити останок ночі серйозним філософським роздумам. Дочекався, коли втомлена денними подіями та недавніми любощами Ніна послабила обійми, бо, ледь чутно і досить мелодійно посвистуючи носиком, заснула, прибрав її руки із себе, навшпиньки вийшов із куреня і спустився до річки. На березі впав у ласкаву прохолоду блакитно-попелястого пісочного місячного сяйва і як ніколи глибоко замислився.
Отже, велике переселення «божих корівок» нагадувало вихід «божого народу» із єгипетського рабства в пошуках землі обітованої. Які фараони влаштував «корівкам» рабство у раю приорільському? Яким чином визначався у часі та просторі «божокоров’ячий» Мойсей? Де ж та обітована, куди впевнено сунув цілий червоно-чорний народ, і що дивно – без будь-якого перепочинку, водопою та прийому харчів?
Олесь дивився на зорі. Олесь не давав собі звіту як довго не мигаючи дивився на зорі, а зорі тим часом глузливо мигтіли йому. І раптом між світил з’явилася довжелезна колона «божих корівок», що світилися мов світляки, перевисаючи від східного до західного обрію і повільно рухаючись при цьому на захід. Серце і мозок Олеся стислися: йому відкрилася незбагнена таємниця великого переселення: безмежне стадо «божих корівок» поверталося додому, до Бога…
Нечеса й собі зібрався піти за цим стадом, та нічний холод, проганяючи сон, перекреслив здійснення блаженного наміру.






Глава двадцять шоста. «Свобода, рівність, братерство» – привиди молодості

«Не шукай скаженого вовка в лісі – він сам прийде до тебе» – таке гасло побачили «Картаті коти» в Залелії, куди приїхали з концертом. Лука, прочитавши напис, засміявся: «А в нас співають коломийку: «Як була я молода, то була я ловка… Не ходила на вулицю – боялася вовка».

Сцену для виступу рок-гурту комунники сколотили з колод, вкрили дошками й застелили ряднами. Електрику для живлення гітар й освітлення сцени виробляв бензомотор.
Глядачі розмістились на траві.
Почався концерт одразу після заходу сонця – композицією на слова вступу до «Єретика». Низьким, як у канадійського фронтмена Гару, голосом, грасуючи, Елгуджа затягнув:
-Запалили у сусіда нову добру хату
Злі сусіди; нагрілися й полягали спати.
І забули сірий попіл по вітру розвіять.
Лежить попіл на розпутті, а в попелі тліє
Іскра огню великого. Тліє, не вгасає…

Залелійцям – навіть тим, хто роком не захоплювався, «…Коти» сподобалися.
Микита, сподіваючись бути почутим серед оплесків і вигуків, які пролунали по закінченні композиції, крикнув: «Шамп Елізе» давай! «Єлисейські поля» Дассена!»
Зая Елгуджа підняв руку – запала тиша.
-Залелійці! Наша рок-група вирішила передати свій гонорар за концерт на розбудову вашої комуни!
Комунників почуте здивувало – адже рок-концерт був благодійним...
Зая ж дістав із шикарної шкірянки конверт, високо піднявши його, зістрибнув на галявину й попрямував до пана Теодора Сома, який прийшов до комуни на концерт із Турового.
-Батьку! Без образ! Візьміть! Чесним трудом зароблене!
Пан Сом взяв конверт – як вегетаріанець – сардельку – гидливо, долаючи шлунковий спазм...
Нарешті вільний народ Залелії зрозумів, що «Картаті коти» до комунної казни вкладають білетний гонорар за якийсь попередній концерт.
Зая повернувся на сцену. Вигукнув весело:
-Для вас знову співають «Картаті коти»! Соло на бензомоторі – Микита Паслін!
-«Шамп Елізе» давай! – не здавався Микита.

А бензомотор ревів, як скажений. Могутнім басом співав Елгуджа.
-Летим. Дивлюся, аж світає, край неба палає,
Соловейко в темнім гаї сонце зустрічає.
Тихесенько вітер віє, степи, лани мріють,
Меж ярами над ставами верби зеленіють….

Пан Теодор Сом крикнув Іванові:
-«Сон» Шевченка. А ваш гуцул гарно грає…
Івана кинуло в жар: «Як? Цей патлатий бородань – Лука? Але ж два роки тому він прочитав в одному з бульварних видань, що «Картаті коти» мають нового клавішника…»
Пан Теодор вів далі:
-Я його одразу впізнав.
-Як? Ви ж його бачили лише раз…
-Шатен зі смоляними бровами. Таке не забудеш… Справжній Гоголівський Вакула.

Після концерту Іван залишився на місці. Поспілкуватися з «…Котами» хотіли всі комунники. Іван у чергу до «тіла» колишнього друга не став – було соромно і незручно.
Він ліг долілиць і згадав Одесу. Нехай би ті «бублики», через які вони з Лукою втратили одне одного, провалились усі вряд! Усе найкраще в його житті пов’язане з Лукою – «свобода, рівність, братерство»… І все в минулому. Тепер є проблеми, зверхність, яку нахабно демонструють всі, кому не лінь, зради…
-…Як тобі «Сон» у нашому виконанні?
Лука сам підійшов до нього. Сів поруч.
Іван ледве приховував радість.
-Шевченко взагалі найкращий рок-поет… Тільки ж ви не співаєте його твори повністю, а надспівуєте. Як надкусюєте….
-Весь «Сон» тягне на рок-оперу. Ти до такого рівня ще не доросли. (Помовчавши). Ти як?
-Поступово... В гості до однокласника приїхав. Тобто, він повідомив, що ви даєте концерт у Залелії, я й прибув сюди. Не думав, що побачу тебе…
-Чому?
-Писали, що у «…Котів» інший клавішник…
-Я півроку жив у Коломиї. Батько хворів…
-Одужав?
-Помер.
-Співчуваю.
Вони замовкли на хвилину. Потім Лука поцікавився:
-Працюєш?
-Так, менеджером у казино.
-Це як?..
-Ну, оператором машинного доїння хворих на ігроманію…
-В смислі?..
-Я – вишибала в залі ігрових автоматів. Зрозуміло? – відрізав Іван.
Лука підвівся.
-Тепер зрозуміло. Глумишся над здобиччю?
-Пішов ти!
-Ладно, мені, дійсно, час. Приїдеш у гості? Бровари, вулиця Томаса Вулфа, 2/2.
-Кого? – перепитав Іван.
-Олександра Корнійчука…
-Не хочеш мене бачити – не треба. Навіщо ж глузувати?
-Я ж пожартував.
-Не смішно.
-У тебе видок зараз, як у протопопа Аввакума у вигнанні.
-На себе подивись – бороду відростив, патлатий… Срамотище!
Лука зітхнув.
-Імідж. Я, до речі, не тільки рокер, але й байкер.
Іван із неприхованою заздрістю запитав:
-На мо-то-о-ци-ку ганяєш?
-Венерин чоловік Енвер подарував. Німецький байк часів війни. Це не машина, а залізний дикий кабан. Приїдеш – дам поганяти.
-Приїду.
Знову замовкли ненадовго.
Іван поцікавився:
-Ти – нагорі. Типу – обраний. Скажи, ти бачив серед тих обраних хоч одну хорошу людину? Одного, не здатного зрадити, підставити, кинути?..
-Я – не сильний світу цього, я – людина мистецтва.
-Гуманіст! Добре, скажи: у тебе друзі?
-Є. Ти, – не замислюючись, відповів Лука.
-Але я – із простого народу. Ти з мистецького кола когось назви.
-Митці не дружать, а роблять спільні справи.
-Тобто, об’єднуються ситуативно, щоб легше було розштовхати нездар.
А потім розбігаються. Як пацюки.
-В мистецтві нема нездар, Іване. Є люди з різним рівнем обдарування.
-Не бреши! Всі митці вважають себе геніями. І всі язики в дупи засовують у присутності начальника над геніями. Адже він може сказати кожному: «Ти – ніхто!» На глум взяти. Знищити. Решта ж із полегшенням зітхне: «Одним менше…» Мовчатимуть, радіючи з того, що не його протухла курка в тім’я дзьобнула.
Помовчали. Думали не про нездар, а одне про одне.
-Я вчинив підло з тими «бубликами», а потім багато років гриз себе… – сказав Іван.
-Я не вважаю, що ти вчинив підло.
-Привласнити спільне – не підлість?
-Мабуть, тобі було гірше, ніж мені. Злидні довели тебе до відчаю. Я образився, а потім все зрозумів і пробачив. Підлості я б тобі не дарував.
-А ті слова?…
-Зі словами гірше. Ти повівся зі мною, як спритник із лохом. Але коли я збагнув, що тобі дуже захотілось стати спритником, але ти ним не є, я й це пробачив. Авантюристи не бувають зверхниками.
Іван сердито пробурчав:
-Ой простай мене, простай!
-Відчепись!






Глава двадцять сьома. Японці, любіть Україну!

До Залелії Ян Рейн приїхав із гуманітарною місією. Його друг Аркадій Косяк – успішний одеський архітектор закупив на кілька тисяч гривень фарб, фірмового ґрунтованого полотна, пензлів, підрамників; винайняв мікроавтобус і відправив подарунки залелійцям. Яна Аркадій попросив супроводжувати «хуману».

Відразу за блок-постом Ян замилувався купкою високих, частково обезголовлених соняхів. Посеред селища на клумбі росли різнобарвні «майори», пишні – як генерали. З-за хаток визирали жоржини – цитринового кольору, завбільшки з десертні тарілки.
Ян відірвав погляд від квітів, допоміг розвантажити «гуманітарку» і відпустив автобус. Вирішив пожити якийсь час життям вільного художника.
Спочатку він занудьгував, адже відчайдушно замазувати полотно, як це робила малярська молодь Залелії, він не міг. Малювати так темпераментно, як пан Теодор, він не вмів. Живопис Олеся на нього взагалі діяв, як сильний транквілізатор. Олесь, навчаючись в академії, інколи робив по сто малюнків за день. Ян Рейн від сили міг зробити за день три ескізи для міського пейзажу.
Залишати комуну Ян не хотів, але й не знав, чим зайнятися. Тоді вирішив замалювати в роботі кожного з комунників. І захопився.

В Залелії Ян познайомився з Хіросі – науковим співробітником інституту фольклористики України і великим шанувальником українських народних казок.…
-Українці схожі на японців! – доводив Хіросі. – Ваші і наші звичаї дуже схожі. Ти бачив «Легенду про Нарайяму» Куросави?
Ян «Легенду…» бачив.
-А Коцюбинського «Що записано в книгу життя» читав?
-Ні.
-Одна – вічна історія: старі батьки ускладнюють життя дітям, отруюють нечистотами повітря домівок; діти не витримують і прагнуть позбавитись батьків…
…Соломея Песахівна померла раптово – від серцевого удару – Яну було важко збагнути почуте.
-Жах! – вигукнув він з обуренням.
-А казки!? – гарячкував фольклорист. – Ваші змії Гориничі і наші дракони – рідні брати!
Ян обережно ввернув:
-Взагалі-то я – єврей.
-Значить, судитимеш неупереджено!
-Я не можу судити…
-Тоді вір на слово! Подумай сам: який мені сенс брехати?
-Не знаю, якось це дивно – ми з тобою говоримо про…
Хіросі перебив його:
-І що головне: говірки північних і південних японців так сильно різняться, що вони не розуміють одне одного. Ваші полтавці принаймні хоч якось розуміють галичан.
-Я – єврей, – нагадав Ян.
-Я пам’ятаю… Японці розмовляють токійською, яка зрозуміла всім. Українці – мовою Шевченка.
Раптом Хіросі зупинився і запитав: «…Чому не йде апостол правди і науки?»
-Не знаю, – розгубився Ян.
-Це риторичне запитання. На нього не міг відповісти і Кобзар… А знаєш, чим різняться наші нації? Японія не народила генія такого масштабу, як Шевченко.
-Я… – знову затягнув Ян.
-Вибач, я не задів твоєї національної гідності?
-Ні.
Раптом Хіросі завів пісню своєю мовою – повільну й тужливу. Проспівавши, запитав:
-Що тобі нагадує цей спів?
-Пісню якута…
-Дякую за комплімент. Мені вже казали раніше, що це – не спів, а ревіння слона після парування… Або ж крики масая під час ініціації… Дурня… Знаєш, а мені японська народна пісня нагадує українську чумацьку думу. Уяви собі: їде чумак возом – навкруги безкраї поля, могили, хижі птахи в небі ширяють…
Помовчали.
-Яне, ти бачив соняхове поле?
-Звісно.
-Я нещодавно до Широкого їздив, на батьківщину Павла Лазаренка. Космічні картини! З обох боків дороги – соняхи. Я почувався дзен-монахом, який потрапив до раю…
-Чому ти поїхав з Японії?
-Через ті поля… Знаєш, коли б ти побачив Фудзіяму, то, можливо, також захотів би залишитися в Японії...
-Ні, я люблю Одесу.
-О, мені розповідали. Одеса – український Гонконг…
-Славний ти чоловік, Хірося! Коли б ти жив в Одесі, ми б з тобою дружили. Ти приїдеш до мене в гості?
-Приїду. Тільки називай мене Хіросі. Наші імена не відмінюються.






Глава двадцять восьма. Блок-пост

Обласкані симфоніями тиші та відмобілізовані роком громових розкатів залелійної волі (щоб її дощ намочив!), і по маківку наснажені на щоденний творчий подвиг, залеліяни змушені були інколи навідуватися в урбаністичне пекло Катеринопетровська, кочегарку культури якого влада віддала на відкуп ліцам без ліц – манкуртам. Навідувались, щоб вкинути кілька лопат коксу своєї творчої енергії, сподіваючись цим актом трохи очистити вогнище мистецтва від космополітичного постмодерного чаду, ще й заробити на цьому якісь грошенята: адже, не духом єдиним… (як справедливо вимагали життя і «Моральний кодекс будівника Залелії»).
Поверталися із черева урбанізму злегка інфіковані синдромом духовного імунодефіциту, бо нині в місті все – презентації, виставки, літературні вечори, ювілеї й навіть похорони і поминки митців перетворювалося на пишні або ж бомжарські тусовки, залежно від статусу митця. Оминути їх часом не вистачає сил навіть тим, хто «зеленого змія» давно зав’язав у вузол…
Аби уникнути міських інфекцій, при в’їзді в Залелію спорудили спеціальний блок-пост зі шлагбаумом, зовні подібний до тих, які влаштовують на сільських дорогах під час епідемії ящура. На блок-посту бацили духовних недуг нейтралізувалися характерницькими замовляннями і відварами трав, зібраними на схилах Лелії.
Шкода було розлучатися із перлинами залелійних мистецтв, та овва – шлунок і в умовах вільної волі, намальованої патріотичними устремліннями та еротичною уявою, не визнавав порожнечі. Не визнавав, хоча деякі ортодоксальні залелійці прагли позбутися його егоїстичних проявів, отже для вилучення шлунку ладні були лягти під скальпель Платона Шаровара – єдиного серед них характерника з дипломом хірурга.
Шлунок був оголошений шкідливим органом, та з ним доводилось рахуватися так само, як доводилося рахуватися із нащадками номадів та збирачів їстівних корінців, які й нині в Україні почувалися цариками. Вони разом з ордою «ліц без ліц», як гігантський шлунок щоденно перетравлюють все, чим багата українська земля, засмічуючи неперетравленими викидами та газами не лише землю, але й небо у масштабах, перед якими чорнобильський епізод здається мармеладом для беззубих немовлят.
Ідеологія каганів-цариків визначає, що українці в Україні є проявом гуманітарного атавізму, започаткованого фатальною помилкою Всевишнього, який поселив їх у земному раю. Тож, серед хозароординців та «ліц без ліц» з мандатами «народних слуг» існування Залелії спочатку лише породжувало прагматичне сподівання на те, що ця територія комуни для нєзалєжніков стане таким собі заповідником місцевої архаїки, куди з часом за грубі гроші можна буде привозити туристів для показу художньо обдарованих екзотичних тубільців і майже безкоштовно виманювати в українських папуасів художні цінності.
Та з часом зрозуміли інше: Залелія і подібні до неї утворення – злісні розсадники опору програмі духовного та морального опускання-виродження «і мертвих, і живих, і ненароджених» корінного етносу, якого не тільки не шкода, а навпаки, якому конче необхідно або привити бєшенство та сумасшествіє, або…
У минулому столітті до народу, якого було не шкода, оте або застосовували за повною програмою, але він такий живучий і багатолюдний, що винищити його до пня, або вивезти телячими вагонами у краї північного сяйва фізично неможливо. Отже, гірше голодомору, куль, хімії та Чорнобиля на нього має діяти програма сказу.
Реалізацію програми пахани-кагани, вони ж «слуги народу», запланували розпочати із Залелії, яка, отже, мала стати винятково зручним полігоном для застосування техніки поширення сказу. Гонорова відповідальність за здійснення полігонного експерименту була покладена на нардепа Дияволівського та на його підручних, виучка в Конторі Глибокого Буріння яких не викликала сумніву та була запорукою успішного виконання програми.
Проте, у випадку, якщо Залелію сказом все ж не вдасться знищити, мала спрацювати елементарна і давно випробувана програма – бульдозерної атаки…

А поки що Залелія процвітала. Процвітала, отже над нею жваво гуділи бджоли. Пасіка була вкрай потрібна і корисніша навіть за рекламованих сучасними тарапунько-штепселеями кроликів, позаяк, окрім меду, бджоли давали віск, що допомагав без напруги забути про «лампочки Ілліча», а також прополіс і маточкове молочко – замість вина з кульбаб.
На клумбах перед пасікою вирощували унікально медоносні петриківські квіти, очищені від мічурінського щеплення з палехсько-мстьорськими «цвєтіками». Один же поет і перекладач з пташиної мови на українську для підсилення душевних втіх обвішав увесь ліс дуплянками, шпаківнями та синичниками, позманювавши в них майже всіх пташок із заплавних лук і лісів Приорілля.
На овочево-трав’яних грядках поралися поети і поетки, малярі та малярки, скульптори та скульпторки, рокери та рокерші, характерники та характерниці, вирощуючи необхідну для здорового харчування і розкішних, майже фламандських натюрмортів свіжу городину і – що було особливістю залелійного рільництва – лікарські трави від «золотого кореню» до «затулигузна».
Заготовка дров на зиму, полив та прополка грядок, порпання на пасіці та клумбах чергувалися із творчим усамітненням, рибальськими змаганнями та колективними запливами проти течії. Вечорами ж повітря оксамитово тремтіло від кобзарських дум, лірницьких пісень і рок-композицій, а ночами, як повідомлялося вище, шепотіло, шурхотіло, зітхало і стогнало коханням.
За кілька років існування Залелії розмаїття згуків комуни-коша поповнилося плачем та голубиним агуканням немовлят. Між дерев на вервечках майоріли лляні пелюшки, додаючи особливого мажору до первісно досить веселої палітри залелійного довкілля.
На толоці, обсадженій пірамідальними тополями, паслися дві плямисті корови, спеціально взяті «напрокат» у турівського фермера для вигодовування малюків парним молоком. Дехто з малечі уже звівся на ноги і мітив мокрий прибережний пісок пляжика золотими вм’ятинами тугеньких п’яточок.
Першою нащадка дочекалася Ніна. Встигнувши звикнути до козакування, Нечеса, хоча й не без душевних тортур, але таки перехотів жити в Залелії і чкурнув до Катеринопетровська. Ніна була далека від осуду: кожному своє, а в Олеся своє, хоч і не кохане, проте надійне і завжди тепле було давно, і те своє останнім часом кликало його голосом слабким, але настирливим. Олесь мученицькі пошматував душу на дві частини: одна із них навіки лишилася в Залелії (принаймні, поки існує Залелія…) поруч з Ніною та її (і його!) чадом, інша воз’єдналася із тим своїм, влаштованим і навіть комфортним. Овва, до комфорту і влаштованості він мав духовну відразу, при цьому довго жити без них не міг… хоча, згодом виявилося, що жити без Ніни, малюка і Залелії він теж не був годен.
Зітхаючи за Нечесою, який так несподівано накивав п’ятами (о, клятий дезертире!), Микита Паслін, як старійшина Залелії, не міг нарадуватися демографічним вибухом й ладен був назватися водночас батьком і дідом усім дітлахам комуни, батьки яких інколи воліли скромно замовчувати своє творче батьківство.
Микита марно намагався уявити подібний – за європейським визначенням – бебі-бум в межах України: сувора дійсність Батьківщини свідчила про явища зворотні, про стрімку депопуляцію українців на чорноземах, які споконвіків кличуть кохатися та множитися. Напросився стати Орчику – так Ніна назвала сина – хрещеним батьком. Орчика похрестили у Царичанській церкві, і став Орчик, властиво, першим християнином-українцем, народженим у вільній Залелії. А може, першим і єдиним, бо батьки малюків, народжених пізніше, хрестити чад не поспішали, позаяк взялися самовіддано відроджувати Рідну Українську Віру, натесали із дубів ідолів і розставили уздовж берегів.
Увечері на голови ідолів всідалися сичі, потім здіймалися, глухо б’ючи крилами об темне повітря, знов поверталися і сідали на незворушні голови. Та символом Залелії стали не сичі, а родина лелек, яка по народженню Орчика пристосувала напівспалене громовицею дерево під просторе гніздо.






Глава двадцять дев’ята. Жахлива і кумедна картина часу.

Свинцевий небесний покрив затріщав і тріснув – крізь діру полилась на землю вода, розмиваючи зелені клякси дерев. Венера, міцно притиснувши до плеча великого парасоля, метлялась від «клякни» до «клякни». Бубоніла свій юнацький вірш: «На улице грязно, на улице лужно – под тяжестью облака серого согнусь. А мне к тебе дозарезу нужно. Клянусь…»
Нарешті – вдома!
Вже за хвилину музика «Лед Зеппелін» пульсувала у камерах кімнат…
Венера стрибнула на диван:
-Все, як десять років тому. Ні, зараз краще, тому що тепер у мене є ти. І рок!
Енвер дивився у вікно.
-В нашій країні зараз часи для року гірші, ніж десять років тому… Тоді було гоніння на рок-музикантів, зараз їх нахабно витісняють політики. Люди не знають рок-зірок, але знають прізвища ім’я та по-батькові якихось заступників міністрів… Прізвиська кримінальних авторитетів…
-Що сталося, любий?.. – нашорошилась жінка.
-Сьогодні приходив Грек зі своїми зарізяками… Сказав, що за тиждень я маю віддати йому десять тисяч доларів. Інакше обіцяв убити тебе.
-І що ти відповів?
-Те, що ти хотіла – «мені байдуже – убивай». І язик не відсох…
-Головне – ти дав йому зрозуміти, що нічого не боїшся.
-Платити однаково доведеться…
-Так, але з діловитим виглядом людини, яка розраховується за послуги, а не викуповує життя.
-Тепер ми маємо вирішити питання: купувати папір для друкарні чи віддавати гроші бандитам?
-Найкращий варіант – купити папір у Грека…
-Спробувати можна, але якщо у нього такого товару нема, треба віддавати гроші ні за що. …
-Все одно – вихід є. Тільки ми не знаємо – який!
-Ти хочеш перехитрити бандитів? Це рекетири, Венеро – для них людину вбити, як гудзик обірвати.
Венера не здавалась:
-Але ж ми з тобою розумні! Ми повинні що-небудь придумати!
-Я придумав. Ми втрьох – ти, я й Лінара їдемо на Азовське море.
Венера аж підстрибнула:
-Ми маємо розкошувати в жовтні на Азовському морі, а цей бандит Грек мучитиметься у липні на Мальвінах!..
-На Мальдівах, – виправив Енвер.
-На Мальвінах – краще! І взагалі – я добре знаю, що так називають Фолклендські острови!
-Дослухай, джаним! Мій брат на Казантипі ловить осетрів.
-Так, я знаю, – він браконьєр.
-Я допомагатиму йому, а ви чекатимете на березі.
-Точно! Я уявляю собі цю картину: на двох валунах сидять молодичка і юнка, наче дві ганчірняні баби на заварочних чайниках. А тебе в цей час бандити (не сімферопольські, а місцеві) терпугами в спину штрикають. …Знаєш, мій студент і друг Аркадій Косяк любив Овідія і часто цитував його. Особливо мені запам’яталась така сентенція: «Чесне і нечесне швидко змішуються…»
-Джаним, я не вважаю себе ані зразком чесності, ані безчесною людиною. Але нам треба виїхати з міста, щоб зібратися з думками – це по-перше, а по-друге – заробити якихось три-п’ять сотень.

Раптом з кімнати Лінари пролунало дике виття.
-Що це? – стріпнулась Венера.
-Наша киз захопилась рок-групою «Хеллоуїн»...
Венера з рішучим виглядом пішла на звуки виття. Музика припинилась. Енвер на всякий випадок виключив і «Лед Зеппелін».
-Ма! – радісно заверещала Лінара, побачивши матір. – У мене купа новин! По-перше, я сьогодні їхала з гімназії на трамваї!
-То й що? – обережно запитала Венера, відчуваючи каверзу.
-Була така тиснява – жах! Здається, я завагітніла…
-Ходи пішки, не матимеш клопоту.
-…По-друге, до нас приходили бандити!
-Знаю.
-Один з них мене екзаменував – здоровенний такий, як коток для укладки асфальту... Я на кухні поралась, він зайшов, став у дверях і питає: «Ти знаєш грузина Штерна?..» Я ледве стрималась, щоб не розреготатися. Кажу: «Крузенштерн – російський мореплавець». Він чомусь несказанно зрадів і запропонував мені бути його дівчиною, бо я, бач, дуже розумна.
-Сподіваюсь, ти відмовилась?
-Мам, ти що?! Він же бандит! Я сказала: «Почекай, поки мені виповниться вісімнадцять». Він погодився. Три роки – ціла вічність. Для нього – точно. Ти знаєш, – бандюки живуть красиво, але недовго.
-Що він ще у тебе питав?
-Хто я за національністю? Я розповіла йому про свого батька, який колись читав мені на ніч перською мовою «Казки Шахразади»… Тоді бандит сказав: «Точно, як я одразу не здогадався – ти схожа на цю – Шахразаду…» Я йому: «А ти – на Мухамеда Алі». Він був дуже задоволений, – мабуть, цей боксер – його кумир... Розповів мені, що має вісім класів освіти. Я сказала: «Учись, бо станеш політиком». Це його також потішило…
-Киз, бандити приходили по гроші. За тиждень Енвер має віддати Грекові десять тисяч доларів.
-Ого! І що ми робитимемо?
-Поки що не знаємо.
Лінара замислилась і сказала із сильним почуттям:
-А я знаю! Зараз у двері подзвонять, зайде Грек і скаже, що ми йому нічого не повинні платити!

Пролунав дзвінок. Енвер відкрив. Гукнув: «Венеро! До тебе!». Жінка вийшла із дитячої і завмерла від несподіванки – перед нею стояв Грек! Донька легенько штовхнула її в бік – «я ж тобі казала!...»
-Проходьте до вітальні, – сказала Венера.
Непроханий гість, не роззуваючись, посунув до кімнати, сів у крісло.
-Мене звуть Євгеном Дмитровичем…
-Я вас уже знаю. Та не скажу, що ваш візит мені приємний. …
-Дарма. Я до вас у справі.
-Я знаю – ми, здається, заборгували вам десять штук...
-Ні-ні-ні! –заперечив Грек. – …Це правда, що ваша донька знає арабську мову?
-Так, але погано. Я знаю ліпше.
Грек зітхнув із полегшенням.
-Це добре. Дитині не можна довіряти серйозну справу… Венеро Магометівно, я збираюсь їхати до Арабських Еміратів, на переговори. Поїдете зі мною перекладачкою? Я добре заплачу.
-Ні.
У гостя від жіночого нахабства скляніють очі.
-Це просто неможливо! – продовжила Венера. – Зрозумійте мене: я мусульманка і мушу робити тільки те, що мені дозволить чоловік. Я вас залишу з Енвером на кілька хвилин – якщо ви зможете переконати мого чоловіка в тому, що мені нічого не загрожуватиме, і він відпустить мене, – я поїду.

Переговори Грека з Енвером закінчились швидко: Енверу скасовано мито за «кришування», Венері обіцяна винагорода і безпека.
Біля дверей гостя зупинила Лінара.
-Хочете анекдот?
-Прошу…
-Машину братків занесло на грунтовці і вона заділа воза. (Дівчина, розказуючи, намагається ще й розіграти те, про що йдеться). …Коли перестало кружеляти, виліз із авта бритоголовий, підійшов до воза. Бачить: кінь, збитий машиною хрипить – конає. Пожалів браток коня, витягнув пістолета і пристрелив худобину. Тоді підійшов до воза і питає у візника: «Діду, ти як?» У того очі на лобі: «Дякую, синку, набагато краще, ніж до аварії…»
Грек гмикнув і вийшов, не прощаючись.






Глава тридцята. Де людяність? Де страх Божий?

Проведення виставки Яна В. Рейна в столиці фінансово забезпечив Аркадій Косяк-молодший. Експозицію відкривала картина з досить довгою назвою: «Муж – Бог. Мужа нема – то й Бога нема…», на якій автор – Ян В. Рейн зобразив зав’язану у вузол кочергу. Зв’язати кочергу з Творцем було неможливо – як неможливо було й розв’язати кочергу… Втім, картина глядачам сподобалась, назва ні в кого не викликала запитань.

Побачивши на виставці Моркву, Шура прийняла позу боцмана й заволала:
-Кого я бачу?! Селіване! Друже!
Це при тому, що сама запросила професора здійснити «вихід у люди».
Підсиливши децибели, Дворецька заревла басом:
-Увага! На виставку завітав професор архітектури, відомий поет-постмодерніст Селіван Морква!
На Шурин спіч відповіли ріденькими оплесками Янові родичі. Дворецька на те не зважила – для неї головне – замалюватися яскравою плямою у свідомості публіки.
Шура пробила собі бюстом дорогу до худосочного альбіноса-професора, запитала:
-Як успіхи?
-Успіхи у тебе, бо ти, криголам, а в мене – слабкості…
-Атож, ти – легенький папірусовий човен…

До зали стрімко зайшов красень-блондин.
Художник кинувся йому назустріч:
-Аресе! Нарешті! Починаємо!
Побачивши блондина, Морква зблід, ховаючись за спини гостей, позадкував.
-Селіване! – протрубила Шура. – Ти куди?
-Трохимівно, вибач, мушу йти…
-Що сталось?
-З цим красунчиком мене пов’язують негарні спогади…
Шура не церемонилась із «видатним постмодерністом»:
-У тебе був з ним роман?
-Ні.
-Співчуваю…
-Не будь цинічною!
-Я по природі цинічна. Так само, як ти по природі – гей… Еге-гей!
-Тихіше, – просичав Морква.
Шура перехопила чоловіка з тацею, взяла по келиху вина собі і Моркві. Тримаючи посуд в обох руках, чокнулась і проказала: «Друзяко, тобто, братіку! Будьмо! Гей!»
Морква пополотнів. Він був готовий знепритомніти. Дворецька притиснула його до колони, зашепотіла: «Не здавайся! Професору не личить бути схожим на мокре курча… Тримайся півнем!» Морква ледь чутно застогнав. Чомусь згадав почуте від капітана спецслужб кримінальне життєве кредо: «Не вір, не бійся, не проси…» Подумки повторив його кілька разів, намагаючись заспокоїтись.
Аркадій Косяк розпинався, розказуючи присутнім про талант і працелюбність Яна В. Рейна.
Дворецька, ніби зчитавши циклічну думку Моркви, взялась його спокушати:
-Невже хтось вірить в те, що цей гладіолус верзе про мазилу?..
-Я вірю, – зронив Морква.
-Слухай, ти пройшов такі випробування, а зараз здувся. Ти закоханий в цього дженджика чи боїшся його?
-Боюсь…
-Та ти подивись на його безсовісні лупала! Він поняття не має про страх Божий… Він – Доріан Грей! Диявольське поріддя! (Тут Морква здригнувся).
Дворецька зареготала (благо, вся увага присутніх прикута до Аркадія – на її іржання мало хто звернув увагу).
-Селіване, хочеш я у нього візьму для тебе номер мобільного?.. Алло, ти мене чуєш?
-Чую.
-Попросити?
-Попроси…
Кредо романтиків тюрем «Не вір, не бійся, не проси» розсипалось. Моркву це трохи заспокоїло. Він вслухався в те, про що говорили симпатики Рейна. Нарешті й сам автор забелькотів:
-…Я вдячний моєму найкращому другові Аркадію за те, що він подарував мені світ Великого Року. В картинах, які ви тут бачите – звучить голос Ріка Ван ден Ліндена… Тут застигли звуки моїх улюблених груп: Ді Парпл, Лед Зеппелін, Блек Сабат, Пінг Флойд, Поліс, Назарет, Айрен Мейден, Апокалітпика, Кінг Крінстон, Ігл, Дженезіс, Юрай Хіп, Роллінг Стоунз, Кісс, Йес…
Ян перевів подих і продовжив:
-Дві роботи я присвятив незабутньому Майку Науменку. Вони мають такі ж назви, як його композиції: «Солодка N», «Ти – дрянь!».

Шура на словах «Ти – дрянь» підібралась...
-Аркадій Косяк, – заливався іволгою Ян, – подарував мені музичну любов на все життя до панк-року. До групи «Секс Пістолз».
Дворецька ніби блискавкою вражена. Перепитала в Моркви:
-Що він сказав? «Секс Пістолз»? Пістолет для сексу! Сильно! Хоч щось за вухо зачепилось… Взагалі то у мене алергія на рок. А в тебе?
Морква знизав плечима. Назва останньої групи розпалила і його уяву.

Ян В. Рейн закінчив виступ:
-Ми як митці належимо до Ордену Року. Нам протистоїть могутня
Ложа Сексотів. Нічого! Вони підуть. А ми залишимось.
Дворецька взяла Моркву під руку:
-Боже, яка гидота! Де людяність? Я ненавиджу їх! Я нищитиму їх допоки матиму сили. Сподіваюсь, Бог мені допоможе…
-Трохимівно, – здивувався професор, – як ми потрапили на цю виставку?
-Один знайомий порадив. Відомий колекціонер Марік Кукарєк. А сам не з’явився – видно, ловити тут нема чого.
-Олександро, з ким ти водишся?..






Глава тридцять перша. Виставкові етюди

Уздовж стін виставкової зали стояли чисельні низенькі вазочки для квітів. Гості насолоджувалися спогляданням творчих плодів, вдихаючи природні аромати: карликових флоксів, маргариток, примул, бордюрних троянд, м’яти, матіол, «левиних зевів», тархуну, базиліка, чорнобривців, циній, «нечесаної барині»…
Розкішною флорою відкриття виставки забезпечила мати фронтмена «Картатих котів» – Заї Елгуджі.

Дворецька у гурті гостей, які прийшли привітати Яна, виокремила двох чоловіків: ефектного стрункого патлача років сорока – у шкіряних штанах і вишиванці – Луку Тристана й огрядного чоловіка молодшого пенсійного віку, максимально облисілого (його шию між вухами перетинала горизонтальна смужка сивого волосся) – Георгія Вітряка.
Морква перехопив погляд супутниці. Білими, вкритими ластовинням пальцями потягнув на себе Шурину широченну туніку з марльовки – при цьому випнулась бездонна утроба, яку драпірувало плаття. Сказав строго:
-Санді, фу!.. На цих двох не кидайся.
Дворецька не образилась на його «собачество»:
-Чому?
-Молодший – рокер з гурту «Картаті коти». Уяви, яких він має фанаток. А старший матюкливий...
-Звідки ти це знаєш?
-Він – мій двоюрідний брат. Жорж Вітряк.
-Познайом нас, Селіванчику.
-Ні!
-Дарма, ми можемо бути корисними одне одному. Може, в нас є спільні вороги…
-Тьфу-тьфу – на боротьбу!
-Точно! У мене нема гідних ворогів. Лише дрібні злостивці. Ладно, піду послухаю, про що теревенять гарненькі чоловіки.

Лука ділився враженнями з Аркадієм:
-Ян влаштував виставку на повний місяць…
-Мені байдуже. Я не місячна людина…
-…Сказала баба, переживши клімакс… Добре, ти земна людина. Але подивись на місяць: він, немов пухлина, витягує з наших тіл життєві соки. Їй-богу, саме через нього людство зазнає найжахливішої катастрофи. Згадаєш колись мої слова!
-Через двадцять років…
- Чому через двадцять? – нашорошився Лука.
-Через двадцять років обіцяють кінець світу.
-Як? Казали ж – наступного року! Я вже налаштував себе…

Запідозривши Жору Вітряка в генетичній мімікрії, Теодор Сом заходився через Жорині вуха дорікати всім українським пристосуванцям:
-По смерті Великого князя Святослава Ігоревича, ви забули про благородну злість...
Ви перестали казати: «Іду на Ви!»
Стали надто миролюбними і богобоязкими.
Ви тулитесь до тих, хто вас дурить – до підлих і підступних. Чомусь їх ви розумієте.
А, побачивши, як, чинячи опір, помщаються відчайдушні, ви піднімаєте гвалт: «Це терор!»
Ви поводитесь як раби, тому до вас ставляться з презирством і ті, хто звик поневолювати, і ті, які не хочуть бути поневоленими. І мерзенні, і гнівливі.
Так, ви раби, хоч вас і називають панами!..

Жора набундючився, бо почувався поруч із паном Сомом холопом... Теодор Сом знав, що вибрав невдячного слухача, але продовжував катувати пихатого Жору.

Дворецька взяла в облогу Яна. Він не затримався в її пам’яті – в Одеській спілці художників, яку Шура зрідка відвідувала, була купа чоловіків, привабливіших за нього. Ян же добре запам’ятав її «легенду про покритку Венеру». Він поняття не мав, в який чин Дворецька дізналась про його виставку.
Дебела «каріатида» у туніці притисла його до підвіконня і ні з того, ні з цього заспівала:
-«А ми тую червону калину підіймемо!..»
Янові було страшенно незатишно. Але сакральну пісню урвати він не міг, тож був змушений терпіти фальшивий спів. І дуже зрадів, коли підійшов Морква, взяв Дворецьку під руку:
-Будь ласочка, Олександро Трохимівно! Господареві потрібен перепочинок…
Ян не міг приховати радості від того, що його так швидко позбавлено компанії нахрапистої гості. Вислизнувши «з-під Дворецької», він кинувся до Аркадія і Луки, на ходу крикнув офіціанту:
-Три коньяки!
Морква робив догану подрузі:
-Олександро, не пий більше. Відчуваю, що наступною твоєю арією буде «…Зондеркоманде ніхт капітулірен»…

Лука ж просвіщав друзів:
-У вісімдесят шостому рок-музикою впритул зайнялися партія й чиновники від культури. Парочка комсомольчиків стояла біля рок-кафе і видавала перепустки на концерт… Рок віддали на відкуп культур-бюрократії. Пізніше на музикантів напосіли зажерливі комерсанти…
Почувши тираду клавішника, Жора занудьгував. Подумав: «Треба з’являтися на людях, але бути перебірливішим. Ці щасливі ідіоти мене дратують. …Коли вже гренадерша дасть спокій братові Селівану? Хочеться випити, та нема з ким». Думки його були густо пересипані матюками.
До Жори бочком просовувався Марік Кукарєк (він таки з’явився). В обох руках мав по два стаканчика з коньяком. Підійшовши впритул до Георгія Григоровича, запитав: «Вип’єте?» Жора гидливо зиркнув на Кукарєка, але коньяк взяв. Причому, два стаканчика.






Глава тридцять друга. Голден Еарінг

На початку дев’яностих «Картаті коти» співали для одного скоробагатька. Жив він у Карпатах, у похмурому триповерховому домі – «А ля Дракула-палац». Багатію концерт сподобався. Він щедро заплатив і запросив рокерів відпочити в його маєтку кілька днів.
Бас-гітаріст вирішив урізноманітнити відпочинок і з’їздити до Львова. Привіз звідти журнал «Україна» з фотографією Дани у весільному гуцульському вбранні на обкладинці. Показав Лукасу.
-Ось де краса неземна!
Лука довго дивився на фото і проказав спокійно:
-Це – моя наречена.
Бас-гітарист розреготався:
-Точно! І це – твоє весілля. А нас на нього ти не запросив…

Наступного дня Лука поїхав до Коломиї. Вийшов з автобуса й побачив Дану в гурті дівчат.
Підійшов, відвівши вбік, запитав:
-Ти вийшла заміж?
-Ні. Приїжджав нещодавно один багатій з Ужгороду – сватався. Але я відмовилась.
-А за мене підеш?
-Звісно. Ми ж заручені.
-Зараз підеш?
-Піду.

Увечері Лука вирядив сватів. Мати дівчини їх завернула. Свати запитали, де донька. «У баби – в селі»…
Лука пішов свататись сам. Між ним і матір’ю Дани відбулась така розмова:
-Я хочу одружитися з вашою донькою і забрати її до Бровар.
-Ти запізнився.
-Як це? Ви ж нас самі заручили колись.
-Пізно, кажу тобі.
-Як це «пізно»? Дані ледве сімнадцять виповнилось!
-Таки ж виповнилось! Багатий до неї сватається. А з тебе який толк? Багато музикою заробляєш?
-Нам вистачить.
-А мені – ні…
Терли-терли, балакали-балакали – так ні з чим і повернувся Лука додому. Дану, насправді, мати відрядила до баби.
Наступного ранку дівчина сама прибігла до нього. Розпатлана, бліда.
-Маму кінь копитом убив!
Сказала й зомліла.

Після похорон Лука забрав дівчину до Бровар. Побрались. По роковинах за матір’ю мали обвінчатись, та не судилось – Дана народила мертву доньку…
Лука як міг заспокоював молоду дружину. Щоб зробити їй приємне, купив дорогі золоті серги із сапфірами. Вони дуже личили синьоокій гуцулці. Тільки життям своїм була вона невдоволена. Учорашня сумирна горянка поступово перетворювалась на верескливу міщанку. Заспокоювали молодичку тільки гроші.
Лука, прокидаючись вранці, радів, коли молода його дружина-красуня вже поралась на кухні. Згадав строфу з Мікеланджело:

Ні, ліпше спати, ліпше скам’яніти
У ці часи, воістину злочинні.
Забутися на кам’яній перині…
Прошу, мовчи. Не смій мене будити!

Але Дана не мовчала. Лука напередодні купив дружині ще одну золоту прикрасу – кулон із сапфіром. Вона співала, обертаючись навколо плити: «Тум, балалайка, шпіль балалайка. Тум балалайка, фрейлах зол зайн…» Де вона навчилась тому «фрейлаху» – Лука поняття не мав.
Жінка готувала. Раптом спів припинився. Пауза. Вигук: «Курва мама, я так і знала – купив баранину!..» Лука принишк: «Ні, ліпше спати…».
Потім він їв і думав: «Жеру, як сліпий жеребець…»
Лука відганяв від себе сумніви – а вони напосідали. Йому почали снитися жахи. Прокидаючись, він не міг звикнути до реалій життя.
Інколи йому здавалось, що молода дружина прогризла йому голову і смокче потрохи мозок… І ніби від того йому стає краще… Зникають сумніви. Трапляються напади щастя…

За рік Дана знову завагітніла, тільки виносити дитину не змогла.
Оговтавшись, вона наполягла на розлученні і повернулась додому, в свою хату.
Тоді Лука і побачив кліп скандинавської групи «Голден Еарінг» («Золота серга») – «Коли дівчата посміхаються». Кліп про нього. В ньому було все: скромниця-чорниця, жінки-примари, Фрейд, друзі-лікарі, які видаляють герою часточку головного мозку, аби він позбувся сумнівів, усміхнена скромниця, яка везе напівбожевільного героя на візку…
(Здається, видалення частки органу (в даному випадку – мозку) називається лобектомією?..)
Лука не міг поставити твердої крапки у стосунках із дружиною. Його мучило почуття провини.
Він сидів у міському сквері під велетенським осокором у два обхвати, оточеним тонкими липами у цвіту і смоктав свій мозок через уже готовий отвір самотужки. Пахло бруньками, коренями і корою осокора, листям і цвітом лип, дрібними апельсинового і лимонного кольору квітами, які чомусь називаються «чорнобривцями», (мабуть, вони метиси й мулати цієї квітки…), також грибами-трутовиками і розпеченою землею. Пахло як у Трапезній церкві Києво-Печерської Лаври…
Бульданежі хилились долу, мили білі кучерики у калюжах. Простоволосі акації стряхували краплі дощу з гілок.
-Кожен відповідає за себе, – думав Лука. – Але ж Дана – зовсім юна. Їй двадцять, і вона вже побачила стільки горя…






Глава тридцять третя. Рокована жінка

Між кущиками брусниці та ялівця розкидані срібні зірки «татарського зілля». Дивна квітка – там, де зазвичай гуцули косять траву, «татарське зілля» не має стебел – квітки розпластані просто по землі. Там, де нема покосів, зілля піднімається над землею на пружних стеблах.
На пласких верхівках пагорбів кубляться калачики.
Це – час збору чорниць (афен), брусниць і дикої малини.
Колишня жінка клавішника із «Картатих котів» Луки Тристана повернулась до життя верховинки. Жила самотньо – одна у великій хаті. Утримувала корову. Косила сіно. Збирала у лісі ягоди.
У лісі її й перестрів незнайомець і, погрожуючи вбити, згвалтував… По всьому спокійно сказав: «Ходи до міліції і заяви на мене». Молодичка не поспішала – сиділа мовчки на землі й дивилась крізь смереки кудись вдалечінь. «Іди, жінко, – наполягав гвалтівник. – Я хочу повернутися до в’язниці. Там я вдома. А на волі у мене ні роботи, ні родини, ні билини…»
-Как у нас под окном расцвелася сирень…– затягла раптом жінка.
Він подивився на неї уважно.
-Ти …збожеволіла?
-Ні. Пісню хорошу раптом згадала.
Дана поправили серги із сапфірами… Він здивувався:
-Слухай, жінко, у тебе очі точно такого кольору, як камені у сергах…
-Сапфіри, – зауважила вона. – У мене й кулон до них є…
Гвалтівник не зацікавився коштовностями. Потягнувся, поправив розпатлане волосся молодої жінки.
-А що вам доводиться робити у в’язниці? – запитала молодиця.
-Нам… там… доводиться вам… А тобі навіщо? Ти собі обробляй землю і не цікався дурницями…
Дана засміялась:
-Ти знаєш, хто створив землю?
-Хто… Звісно, Бог.
-То нехай він її сам обробляє… Я беру те, що є: ягоди, гриби. Траву кошу корові…
Жінка замовкла.
-Чом ти дивишся на мене осудливо, – як та залізна баба-меченосець із київському пагорбі?..
Чоловік спересердя плюнув.
-Тому, що землю треба обробляти! Дикі ви тут люди…
-Треба, то обробляй! – спалахнула вона.
Він подивився на молодицю уважно.
-Я вимагав у Бога, брав у людей, казав, що Господь дає…
-Що з того? У житті все простіше… Мені час корову доїти. Проведеш? В лісі небезпечно.
Він гмикнув.
-Далеко?
-А ти поспішаєш?
Вони йшли. І раптом попереду побачили червону смугу. Піднялись на пагорб і завмерли – попереду розкинулось поле червоних квітів. Пелюсточки тріпотіли на вітру – як тисячі метеликів. Здавалось, квіти були не просто живими, а живими істотами!

Він прийшов до її хати і став з нею жити. Вони одружились, народили хлопчика. А потім Дана пристрастилась до горілки. Лука, дізнавшись, що колишня дружина народила дитину, почав надсилати їй гроші. Дана ті гроші акуратно відносила до генделика.
Її чоловік виявився непоганою людиною: синові ладу давав, за худобою ходив, жінку-п’яничку не ображав.
Якось Лука навідався до них.
Малий повідомив:
-Знаєте, вуйку, у моєї мами Бог двох діточок забрав, аби я народився...
Данин чоловік попросив Луку:
-Ти, коли хочеш допомогти – мені гроші надсилай. Я на малого витрачатиму… Бо, виходить, ти її споюєш…

Лука повертався додому із сумними спогадами й важкими думками: «Рокована жінка. Красива та безталанна. Красу, щоправда, проп’є скоро. Але ж і таку її чоловік і син люблять. Недоколисав я колись своє щастя…»
Треба другу половинку ще й окучувати і випасати…






Глава тридцять четверта. Трагічний дар завершення…

Венера уважно слухала сорочиний нахрапистий скрекіт Шуриного голосу в телефонній рурці. В її голові крутилося сказане колись Яном Рейном: «…Позбуться зайвих людей…» Але Венера знала, що не вміє «позбуватися».
-Венерочко, сестричко, як я рада тебе чути! Ти ж знаєш, що у вільний від літератури час я працюю перекладачкою. Мій клієнт – Йорген – онук «зольдата», який загинув у сорок третьому в Євпаторії. (Співає) «Дойчен зольдатен унд дер офіцірен! Зондеркоманде нихт капітулірен!» …Ти чуєш мене?
Венера милувалась розкішним портулаком, який куртиною ріс під вікном.
-Чую.
-Завтра вранці ми з Йоргеном прибуваємо потягом до Сімферополя. Ти нас зустрінеш?
Венера була заскочена. Вона пробачила Шурі підлість, але ж не забула… Пройшло багато років, тільки ж час кращими людей не робить. Особливо, хворобливо амбітних – тих, хто вважає, що заслуговує на більше, ніж отримує від Бога. Ах, як від цього псується вдача…
Фрау Дворецька мала від спілкування з німцем принаймні гонорар. Венеру ж вона мала використати «по-дружньому» – в пам’ять про Одесу. Треба сказати: «Я припиняю будь-які стосунки з Вами, пані Дворецька, бо ви – негідниця». Або ж: «У мене завтра вихідний, і я не хочу його витратити на спілкування з тобою».
-Добре, я зустріну вас. Який потяг? – видушила із себе Венера, здригаючись від презирства до себе, до дебільної тактовності – найгіршої (після тяжіння до жалощів) риси своєї вдачі.
-Потяг із Катеринопетровська. І знайди машину для поїздки до Євпаторії. Ех, погуляємо! Розколемо онука зольдата на обід у ресторані!
Венеру пересмикнуло. Це означає: «Не хвилюйся, тебе погодують за труди…»

Енвер застав дружину зовсім пригніченою. Дізнавшись, у чому справа, попередив:
-Я повезу вас до Євпаторії, якщо ти не скажеш перекладачці, що я твій чоловік.
-Як це?
-Прикладом, я – твій водій. І не подавай виду, що я знаю німецьку.
Сподіваюсь, це буде ваша остання зустріч з фрау…

У Євпаторії німець переважно мовчав. Намагався усамітнитися. Очевидно, поєднував уявне з минулого і реальне побачене.
Повернувшись до Сімферополя, пожвавішав. Запросив усіх до ресторану. На Венеру дивився загадково…
Дворецька, фонтануючи бісівськими вогнями (чоловік у її присутності віддавав перевагу іншій жінці, до того ж – татарці), перекладала:
-Йоргену подобається Україна. Тут люди відкритіші, ніж німці. В Германії більшість людей приховує своє минуле. Спілкуєшся із симпатичною літньою людиною і не знаєш: чи то колишня продавщиця, чи наглядачка у концтаборі… Коротше, не все окей у Німеччині.
Венера, дивлячись німцеві в очі, проказала:
-Йоргене, чимало наших співвітчизників також живуть подвійним життя. За Радянських часів багато людей були стукачами і за їхніми доносами переслідували наших співвітчизників… Сьогодні тим стукачам хотілось би викреслити ці сторінки зі своїх біографій. Неможливість це зробити доводить декого до безуму.
Дворецька переклала. В обличчі Енвера з’явилась непритаманна йому сентиментальна меланхолія. Щось відповів Венері Йорген.
Дворецька переклала:
-Німець хоче запросити тебе до Кельна…
Венера похитала головою на знак відмови. Німець схилився над тарілкою. Шура, скориставшись паузою, запропонувала:
-Сестричко, хай їй грець, тій чужині! Давай з’їздимо на Новий рік до Києва. Я тебе познайомлю із поетом-постмодерністом Селіваном Морквою. Його брат – Жорж Вітряк – взагалі поет першого літературного ешелону…
Венера усміхнулась:
-На Новий рік я їду до Ялти.
-З ким?
-З коханим.
Шура ненавидить розмови про коханих. Вона кинула погляд на зайнятого поглинанням їжі німця, потім – на Енвера: «Красивий татарин. Тільки ж водій… Втім, скоро потяг».
Німець щось запитав у Дворецької. Вона, примружившись, щось пояснила йому.
Енвер раптом підвівся.
-Мушу залишити вас. Венеро Магометівно, за годину буду на стоянці.

Відправивши гостей, Венера допитувалась:
-Енвере, чм ти так швидко катапультувався?
-Джаним, у мене є один трагічний дар. Я все доводжу до кінця… Перебувати в компанії твоєї старої знайомої надалі було небезпечно – я втрачав самоконтроль…
Венера зітхнула:
-І що вона казала?
-Твої слова про подвійне життя наших співвітчизників замінила в такий чин: «Мене більше жахає війна. Гинули українці, гинули німці. Одних радянська влада перетворювала на гарматне м’ясо, інших – ваш режим…»
-Гарна перекладачка, – засміялась Венера.
Енвер вів далі:
-…Видно, твоя політична лояльність пробила німця. Він одразу запросив тебе відвідати Кельн. Ти відмовилась. Але якось м’яко. Двозначно… Він попоїв із задоволенням, а потім відверто почав тебе «клеїти». Через Дворецьку. Сказав, що ти йому подобаєшся. І знаєш, що вона йому відповіла?
-Що?
-Що він має бути обережним. Що твій дід співробітничав із нацистами, вбивав у Криму місцевих жителів. А ти – була і залишаєшся таємним повідомлювачем спецслужб… Не знаю, як ти, а я цю справу не завершив. Якщо ця фрау ще раз з’явиться на обрії нашого життя, я дам їй ляпаса. Тобто, я дам їй такого ляпаса, від якого вона ноги задере. Тільки не кажи мені, що жінок бити не можна. Вона не жінка, а збудниця холери.
-Вибач за те, що вплутала тебе в цю історію.
-Венеро, що оце ти робиш? З ким якшаєшся? Одумайся, жінко!






Глава тридцять п’ята. Головне завдання батьків – навчити дітей обходитися без них

Двоє старших синів Івана Івашка чудово обходились без нього, адже до певного віку не знали, що саме він є їхнім батьком (так само, як і він деякий час поняття не мав про їхнє існування).
Молодший – Ваньша – народився у законному шлюбі із барменкою Іриною з казино, де Іван на той час працював.
Батько любив сина і зовсім не переймався тим, що колись йому захочеться бачити його самостійним.
До того ж, на головному своєму батьківському завданні він не міг зосередитись – заважав поводок, на якому його тримала власна матір – Марія Кирилівна. При чому рік у рік цей поводок вона накручувала на руку, від чого той ставав коротшим. Сорокарічним Іван практично висів в ошийнику несамовитої материнської любові-ненависті (адже в чистому вигляді любов не буває несамовитою).

-Ой, Ваньку, – пускала фальшиві нюні Марія Кирилівна, – шкода мені тебе… Нещасний ти – не послухав матір – одружився з видрою…
-Я люблю Ірину.
-А на мене плюєш!
-Я не можу жити за вашими вказівками.
-Ось як заговорив… Але ж я твоя матір!
-Мамо, я не є вашою власністю!
-Як це? – відкинувши «нюні», щиро здивувалась Марія Кирилівна.
-Ваша власність – цей дім, меблі й різне начиння, а також подвір’я, сараї, огорожа. Усе, що ви з батьком придбали чи побудували. Матеріальні цінності. А я – людина.
-Я тебе народила! – прицільно вистрелила головним «речдоком» матір.
-Усі живі істоти народжують дітей, а потім відпускають у самостійне життя, – не здавався Іван.
Матір дивилась на нього, як на істоту нижчого порядку і знущально прорікала:
-Які такі «живі істоти»?
-Наприклад, вовки!
-О-о, так ми повинні за вовчими законами жити?
-Леви!
-Де ті леви, а де ми?
-Ведмеді!
Звістка про ведмежу нерозважливість чомусь заділа стару за живе.
-Не бреши!
-Я не вмію брехати!
-Ага, слова забув! А ще вумником себе вважаєш!
-Мамо, я вас благаю!
-Ще не так благатимеш, коли Ірка дасть тобі копняка під хвіст.
І правильно! На чорта їй такий бовдур вкакався? Вона ж працює барменкою… Бо розумна… А ти хто в тому кі-зі-но? Вишибала з вищою освітою… Дівками перебирав!? І що? За переборки дістались хорохорки!

«Вкаканий бовдур» не пробрав Івана, заділо його знущання з вищої освіти. На його щоках запалилися нервові рум’янці:
-Ви, мамо, цю ненависть до освіти й сестрам прищепили! Вони, по вісім класів маючи, до мене ставляться, як до малохольного. Вміють, бач, жити, а я – ні. Тільки чомусь одну чоловік кинув з двома малими дітьми, а в іншої чоловік – алкоголік. А ми з Ірою придурки, бо любимо одне одного.
Це мої сестри нещасні, а не я! І злі через це. Таїса мені дулі під носа тикає від великого розуму?
Мати побагровіла:
-Заслужив!
До Івана нарешті дійшло, що мати коротюсінький поводок вже перетворила на зашморг. Від фізично відчув втрату інтересу до такої милої для матері перепалки.
-Наступного разу я дам сестрі ляпаса. А ви, мамо, повинні знати мою думку: Ірина, розумніша, ніж мої сестри, разом узяті!
Рихле пупирчасте тіло Марії Кирилівни, схоже на круту манну кашу, затрусилося під халатом від люті.
-Геть! – заволала вона. – Геть звідси!
Іван вирушив до дверей і почув, як матір завалилась на ліжко і заколотилася в удаваній істериці: «А-а-а, про моїх дітей таке сказати!..»
У дверях ударом стегна Івана відкинула вбік середульша сестра Таїса. Прошипіла: «Смерті материної бажаєш? Нічого, попереду неї туди сам бігтимеш!»
Іван зблід. Відчув, як стають ватяними кінцівки. Ледве дотягнув ноги до власної хати.

Ірина, побачивши, що з чоловіком не все гаразд, швиденько крутнулась, поставила перед ним півсклянки коньяку. Він випив, кинув у рота цукерку і пішов з дому.
Дістався Дніпра. Сів на березі, втупився у воду. Нуртування його зачаровувало.
Металеві конструкції залізничного мосту крупним ажуром відбивалися на сірому шовкові Дніпра. Високо-кучові сіро-рожеві хмари висіли на обрії, як мережана жіноча білизна на мотузку.
Щось витинав дятел на корі осокора. Природа просто демонструвала прекрасність…

Іван нічого того не бачив. Його душа кричала: «За що? Що я поганого зробив матері і сестрам? Всі забаганки материнські виконував, сестрам допомагав – чоловічі справи робив. І головне – щирим і добрим був з ними. І що маю за цю кревну прив’язаність?»
Відповіді на запитання не було. Іван підвівся і пішов уздовж Дніпра. Біля Нового мосту спустився до води. На пляжі ліг горілиць на лаву. Розбуркана образами душа від вечірньої прохолоди і довгої ходьби нарешті заспокоїлась.
Новий міст відбивався на воді химерним меандром. Геометрію сильно псували страхітливі брижі… Хмари розсіялись, птахи поховалися. Прекрасність залишилась.
Іван подумав: «Треба перебиратися до тещі».






Глава тридцять шоста. Кукарєк у Залелії

Посланники від «слуг народу» не забарилися таємно інфікувати залелійців сказом заздрості та чвар.
Першим у коші намалювався Марко Кукарєк. Він під’їхав до блок-посту на «мерседесі» другої свіжості, набитому подарунками для аборигенів Залелії. Вийшов із авто із панібратською усмішкою до вух, повернув бейсболку козирком до потилиці й почав навороченим «кеноном» фотографувати, не криючи свого широкоформатного захоплення засмаглими, майже оголеними жіночками, які проходили повз нього з білизною у тазах – до річки прати.
Кукарєкової уваги удостоївся і великий чорний цап, який пасся на капусті поруч із блок-постом. Цап, жуючи капустяний листок, також дуже зацікавився Кукарєком і, прошмигнувши між жердями огорожі, рушив до прибульця. Марік зробив спробу погладити цапа між рогами, та вчасно зрозумів, що спроба може закінчитися глибоким нокаутом, бо цап намірився погладити його між ногами. Гість позадкував до автомобіля.
Між тим почувся оклик: «Бодунчику, зажди, не вбивай дядька!». Пригнувшись, під шлагбаумом прошмигнув молодик з оселедцем на вибритій до річкового вилиску голові й, привітавшись, запитав:
-Ви хто будете? Чи не папарацці із шилом у сраці, бо надто жваво заходилися фоткати наших жіночок, та ще й не зважаючи на присутність начальника?..
Почуте Кукарєкін сприйняв за знущання. Відомий серед художників, він вважав, що його мають знати всі, навіть приорільські цапи, якщо вони розгулюють на пленерних теренах. На запитання обурено відповів запитанням:
-То це ти, парубче, начальник?
-Ні, не я, а наш сотник Бодун, який саме зараз сканує вас, – молодик кивнув на цапа, чим ще більше обурив Маріка: та він справді знущається, цей сопляк залелійний!
Між тим Бодун обнюхав Кукарєка і невдоволено фуркнув, що означало «Візу не видавати!». Але в цю мить підійшов Микита Паслін, привітався із давнім знайомцем і звернувся до Бодуна:
-Бодунцю, може все-таки пропустимо відомого колекціонера, раптом він уже не видурює, а купує картини?
Цап ніби на секунду замислився, потім згоду свою скріпив факсимільним «Ме-е-ка-а!», що, власне, для молодика з оселедцем було командою для підняття шлагбауму. Марік же, затамувавши образу і спрагу помсти, подякував та й сів за «баранку».
Проїхавши через блок-пост, підкотив до самого священного дуба, де за звичаєм зустрічали гостей і тричі просигналив: мовляв, налітайте, шановні туземці, на радощі від цивілізації. Проте, на подив Маріка, черга перед відкритим багажником не утворилася, тож йому довелося з презентами уплітатися за потенційними щасливчиками і майже силоміць здійснювати акт ощасливлення.
У торбі неочікуваного Міклухи-Маклая чого тільки не було: жуйки, снікерси та кока-кола для діток; презервативи, енергетичні напої та легке журнальне порно для творчої молоді; фарби, підрамники, папір, кулькові ручки та горілка з перцем для бувалих майстрів пензля і пера…
Дехто чемно відмовлявся від щедрот катеринопетровського Міклухи, а декому з туземців відмовити забракло моці.
Роздача гостинців-презентів була лише увертюрою до масштабнішої роздачі комплементів художникам, захоплених вигуків «ти геній, клянуся Рафаелем!», чи ж навпаки – знизувань плечима, зітхань розчарування, багатозначного мовчання… Після клятви Рафаелем Марік з непідробною щирістю нашіптував на вушко іншому, що той, кого він назвав генієм, насправді лайно і нездара, справжній же геній саме той, хто наставив вушко для нашіптувань. Проте найбільше він прагнув діалогів тет-а-тет, особливо з найобдарованішими – Тулумбасом, Тузом та Стогубом, аби виманити у них хоч по шкіцу, а заодно – вприснути дозу сумніву щодо доцільності існування Залелії.
Для обробки патокою Василя Тулумбаса обрав рибалку – знав, що Василь фанат приємного марнування часу за азартним спогляданням викрутасів поплавка, тож заздалегідь вирішив подарувати йому гарну вудку. Щойно спала спека, розшукав Василя на пленері. Той, закінчивши малювати череду корів на тлі Лелії, зосереджено чистив палітру. Кукарєк непомітно підкрався ззаду, зиркнув на полотно, про себе відзначивши «…майже Коро…», і голосно гаркнув:
-Генію – пошанування!
Тулумбас здригнувся, тіпнув вигорілим оселедцем та правою рукою з мастихіном. На траву впав кавалок зібраної фарби.
-Марко з конопель… нехай би мох у твоєму горлі виріс! – невдоволено відповів на привітання.
Марік не образився – навпаки, радісно захіхікав, бо ефект несподіванки спрацював.
-Оце так зустрічаєш давнього друга… А я ж тобі, грубіяне, суперову телескопічну вудку з інерційною котушкою хочу презентувати… – простягнув Василеві вудку.
Василь поклав на палітру мастихін і мовчки взяв «суперову». Розпустив її «телескоп» на всю довжину, помацав механізм котушки.
-Гарна річ. А чим я маю віддарувати?
-Аж нічим. Хіба що свою прихильністю та товариством на вечірній рибалці.
Декларацію своєї щедрості Марік супроводив пожадливим поглядом, що п’явкою присмоктався до етюду. Василеві неважко було збагнути, чого прагне Кукарєкін, тож він на мить замислився, потому саркастично привітав:
-Подобається? Вітаю з придбанням: етюд твій.
Марік стримано і дуже ввічливо подякував, між тим прикидаючи, що цей етюд коштує набагато більше, ніж привезені ним у Залелію презенти – всі гамузом. Чутлива до вигідних обороток душа аплодувала хитрому розуму: найважливіша частина відрядження починає здійснюватися, ще вициганити кілька творів від інших тутешніх малярів, і можна впритул взятися за виконання доручень Дияволівського.






Глава тридцять сьома. Спокушання

Вранці кучеряві береги Орелі, злегка окутані прозорим туманцем, являють зору золотисто-рожеві барви, хоча насправді у кучерях переважає палітра зелених. О такій мальовничій порі радісного річкового сяєва та підвищеного риб’ячого апетиту Василю Тулумбасу доводилося вирішувати дилему: етюди чи рибалка? Цього ранку перевагу віддав рибалці – кортіло закинути новеньку вудку над тією річковою ямою, в якій він кілька днів підряд підкормлював рибу.
Кукарєк, звичайно ж, не проминув нагоди теж порибалити. На березі примостився поруч із Василем. І хоча відстань між ними була досить делікатною, сусідство Маріка Василя дратувало. Однак, не довго – риба активно дзьобала, у садку затріпотіло кілька в’язів та пліток, – вудка була справді суперовою, отже тему небажаного сусідства Василева свідомість легко вичерпала. Кльов продовжувався аж поки сонце у тім’я не припекло. Та змотувати вудки не хотілося – заразна штука – виуджування рибки. Василь сидів, спостерігаючи не стільки за поплавком, скільки за зміною барв на воді.
-Вась, а, Вась! До гроба буду вдячний тобі за подарований етюд, – відчувши, що зручний час для розмови наступив, озвався Марік. – Я намагався проаналізувати його пластику та колористику і збагнув, що це неможливо. Геніальні твори не піддаються аналізу.
-То виходе, що я шедевр обміняв на вудочку? Маріку, ти володієш циганським гіпнозом. Може ти жидівський циган?
-Не гарно жартуєш, а я кажу те, що відчуваю – ти, Василю, давно був би відомим у Європі, якби не сидів у цих заплавних хащах. Тобі варто поселитися в Києві чи хоча би повернутися до Катеринопетровська.
Василь якусь мить помовчав. Куди цей «іскусствоєд в штатском» хилить?
-Якби не ці хащі, то ти б не мав шедевру.
-Це так. Але я от походив по Залелії, побачив дещо, послухав і зрозумів, що тут у всіх голови повернуті назад. Виходить, ви йдете вперед, не маючи уявлення про те, що на вас чекає попереду. До того ж, тобі не вистачає інтелектуального спілкування – рівень таланту й інтелекту інших «залелійців» порівняно з твоїм – плінтусний… Ти тут можеш деградувати.
Почуте роздратувало Василя. Він намотав волосінь на котушку, даючи зрозуміти, що рибалка, а з нею і нав’язаний Кукарєом діалог закінчено. Проте не втримався, різко заперечив:
-Це ж у кого «плінтусний» талант та інтелект? У Микити? Можливо, у Миколи Туза? Чи в Ніни? В Толька Стогуба?
Марік, здається, був готовим до такого запитання, тож відповів без зволікань:
-Я кажу не про них, а про загал... Якщо я не правий, то скажи мені, чому Нечеса, ліпший друг Пасльона, повернувся в місто? До речі, про його творчість останнього часу вже з’явилися статті в «Образотворчому мистецтві», в «Музейному провулку», в московському журналі «Творчество» Запрошують виставитися у Швейцарії.
На це Василь не відповів нічого – було б не по-чоловічому пояснювати вчинки Нечеси, тим паче, що Василеві вони були не зовсім зрозумілі. Кожному своє. Він мовчки склав вудочку, підняв із води садок зі сполоханою рибою і подався стежиною на високий берег ріки. Не зважаючи на заперечення, в голові за карасиками оптимістичних думок ганялася щучка песимістичного сумніву: а що, коли Кукарєк правий?






Глава тридцять восьма. Микита і Віронька

Поява Кукарєка в Залелії насторожила Микиту. Персона Маріка надто карикатурна, щоб її сприймати з пересторогою, та все ж… Залелії зовсім непотрібні були карикатури з Катеринопетровська. Цей хитрий півник із фотокамерою на грудях Микиті більше нагадував крука з тих, які віщують щось погане.
Микита побоювався, що після безпардонного «візиту чемності» Кукарєка хтось із залеліян втече у місто до родичів, до гастрономічного комфорту і упорядкованого телевізійними передачами життя. Та, здається, побоювання виявилися зайвими: ніхто не покинув Залелію, навпаки – повернувся її блудний син Олесь Нечеса, прилюдно попрохав вибачення у Ніни і дозволу знову поселитися у хижі, де народив з Ніною Орчика. В момент народження Орчика він несвідомо перерізав пуповину, яка з’єдувала його многогрішне життя із попередньою родиною, та Олесева легковажна голова одразу не збагнула цю екзистенцію: не зрозумів, бідака, що без пекучого кохання, вільної природи і творчості, геть полишеної кон’юктури, жити він не зможе. Микита зрадів його поверненню, бо це потверджувало істинність Микитиної формули: житіє = кохання + творчість + природа.
У Микити не склалося ні з коханням, ні з родиною. Поза невдале становлення особистої долі, досі був твердо переконаний: Бог поклав на нього впровадження формули життя в атеїстичну дійсність, охороняти її від вульгарного матеріалізму, спекулятивного ідеалізму та банального ідіотизму. Тому-то Микиті у літні ночі ніяк не спалося – довго сидів біля ватри після того, як розходилися від вогнища співаки та балакуни, вигрівав у диких полисках вогню ледь старіючі кості й, згадуючи давнє минуле, біля замисленого приску, між тьмяними проблисками річки внизу та густим сяєвом зір вгорі, охороняв інтим закоханих, натхнення поетів і чуйний сон природи.
Охороняючи, міг заснути до ранку. Та нині був червень, солов’ї захлиналися тьохканням, і Микита, лежачи на боку, вслуховувався в те тьохкання, як у пропащий голос молодості.
Раптом почувся хрускіт хворосту – хтось підходив. Спиною відчув: це повернулася Віронька. Її циганська пісня, здавалося, ще тихо бриніла довкола, а вогнище досі відбивало карий погляд очей, двічі перехоплений Микитою…
Він не помилився, це була Віронька. В руках тримала скрипку і смичок. Багряне світло у темряві виліпило прекрасну живу скульптуру циганської музи, на грудях якої поблискували дукачі.
-Хочеш послухати концерт для скрипки із солов’ями?
-Віронько, ти справжній скарб… А концерт не заважатиме тим, хто улігся спати?
-Солов’ї ж не заважають. І скрипка не завадить, – Віронька тріпнула смолистим волоссям, приклала скрипку до плеча і повільно провела смичком по струнах. Солов’ї, почувши скрипку, спочатку затаїлися, дослуховуючись до нечуваного нічного соліста, та по короткій паузі підхопили мелодію скрипки, і синьо-сріблястий простір ночі зазвучав симфонічно – так, ніби це була не мелодія землі, а музичний гомін небесних сфер.
Слухаючи імпровізований концерт, Микита жадібно, так, ніби до цього ніколи її не бачив, розглядав Віроньку. Зараз, коли її руки над скрипкою тріпотіли нічними птахами, а голова то охоплювалася світлом, то відкидалася у темряву, Віронька здавалася циганською царівною, пушкінською Земфірою.
Віроньці було за тридцять, її минулим Микита із делікатності не цікавився, але чув, що вона із клану синельниківського циганського барона.
Здалося, що Віронька грала аж поки не потомилися солов’ї. Щебети стихли, і Віронька опустила скрипку. Обличчя її сумувало. Вона присіла на прим’яту траву і підкинула у синювате мерехтіння приску суху соснову гілку. Приск пожвавився, почаклував мовою вогню і гілка враз зайнялася. Аж тепер Микита помітив, що кутики очей Віроньки волого виблискують.
-Віруню, що це ти? Хочеш поплакати? – Микита підсунувся і хотів погладити їй плече, та Віронька ухилилася.
-Ні. Не хочу. Своє я вже виплакала. Просто схвильована солов’ями, вогнем та грою…
По сказаному вона сама прихилилася до Микити, тісно обійняла його і поцілувала пекуче і солодко, як можуть цілувати, мабуть, тільки циганки. Заскочений фіналом концерту для скрипки та солов’їв, Микита отетерів од щастя. Оговтавшись, підвівся, підняв з трави легку скрипку-Віроньку, і парочка, ледь похитуючись, подалася у густий морок, який обіцяв підзоряний рай кохання.






Глава тридцять дев’ята. Що значить – отримати вільну від Бога…

Дружина Івана Івашка Ірина наполягла на переїзді матері із безводної Широківщини до Катеринопетровська.
Наприкінці двохтисячного, коли ціни на житло досягли межі падіння, Ірина, додавши дещо до материнських заощаджень, купила хату на Лямурі і перевезла туди із села матір.
Відірвана від рідного гнізда, літня жінка стала поступово втрачати й інтерес до життя. В сімдесят років Параскева Михайлівна позбавилась усіх обов’язків і заявила доньці й зятеві: «Я все в житті зробила і тому смерті не боюсь». Це був явний виклик Богові. Творець його прийняв і відреагував надто жорстоко – ніби була Параскева Михайлівна не трудівницею, яка простодушно зізналась у тому, що жила правильно, а зухвалою егоїсткою, яка вихваляється своїми чисельними, до того ж – сумнівними життєвими перемогами.
Втім, не нам звинувачувати Бога у жорстокості й несправедливості. Якби Він таким був, то давно б знищив рід людський, знайшовши інше – раціональніше втілення Духові… Значить, справа не в раціональності, а в сліпій любові…

Фраза «Я все зробила в житті»… стала найвживанішою для баби Параски (так називали жінку в селі: їй не подобалося бути «Паразькою», краще вже б – Пашею, Парашею, – так зменшувально називали її тезок в Росії, на Білгородщині).
Опинившись на самоті, стара розмовляла з Богом і невтомно впарювала Йому про те, що «все зробила»… Так вона звикла спілкуватися сама з собою, і раділа тому, як приємно було вухам ловити те, що вилітало з рота…
За кілька років здорова, працелюбна селянка перетворилась на балакучу, ще й несповна розуму неробу. Ірина спочатку переробляла за матір’ю зроблене косо-криво, а потім почала все робити замість неї. Необхідність у продуктивній праці у баби Параски притуплювалась аж допоки зовсім не відпала.
Так поступово Параскева Михайлівна отримувала від Бога різні поблажки і нарешті він дав бабі вільну – стара зослабла розумом. У часи, коли їй ще хотілося (і моглося) щось робити, Параскева була жінкою винятково доброзичливою, тому, у новому стані вона не буйствувала, не завдавала близьким багато клопоту чи шкоди, а тихо верзла явні дурниці, від яких не ставало ані холодно, ані парко. До «репертуару» входило: кілька історій про спроби чоловіка замолоду зрадити Параскеві; щоденні переживання за чоловіка, який «чекає на неї вдома» (про смерть другої половини баба геть забула і злилась, коли їй казали, що дідусь давно помер); випитування в Івана й Ірини, хто вони такі і що роблять у її хаті.
Єдиний, кого баба впізнавала завжди – онук Ваньша. Йому вона довіряла повністю. Одного разу, повернувшись з роботи, Ірина почула від сина: «Ма, а ти знаєш, що ми з бабусею – двоюрідні брат і сестра?..» «Як це?» – поцікавилась Ірина. «Дуже просто. Я запитав у бабусі, чи пам’ятає вона тітку Сюню? З’ясувалося – пам’ятає. Я назвався сином тітки Сюні. Бабусі довелося визнати, що вона – моя двоюрідна сестра. Круто, правда?»
Ось так вони й жили: слабоумна бабуся при доньці, її донька при чоловікові і їхній син при батьках.

Скоро до Катеринопетровська приїхали із Уфи Улас із Улькою та й вселилися в дідівську хату. Ось тоді й подуріли зовсім Іванові матір та сестри.
Тоді ж, повертаючись після відвідин матері додому, Іван дивився на блаженну тещу і думав із ніжністю: «Свята жінка…»

Божевілля баби Параски було прекрасним: смерть теща не прикликала, настановами про похорон не діставала, у стосунки між сином і донькою не встрявала, нічого не радила і не вимагала. Справді, була святою.
Іван думав: «У чому справа? В очах власної матері я бачу лють, а в очах тещі – благість?» І він зрозумів – чому. Матір боялась смерті, а теща – ні, бо забула про її існування і невідворотність. (Іван згадав, що дід його однокласника колись забув у маразмі, що курив протягом півстоліття. Так і не згадав…). Матір хотіла, щоб рідні якось захистили її від смерті, а тещі потрібний був захист від холоду, смачна їжа і гігієна.
Матір з’їдала свій власний мозок і чіплялась за косу, занесену над нею Смертю, а теща вже ширяла духом в інших вимірах.
Іван думав про те, про що думати йому було зарано. Йому було сорок. Він ще не дійшов до вершини гори життя, а вже тягнув на собі на ту вершину страшні розгадки вічних загадок – життя і смерті.
Рятувала Івана музика. Він ще ніколи так сильно, так несамовито не любив рок, як у ті двотисячні… І ніколи так щиросердно не радів тому, що його близький друг Лука Тристан присвятив своє життя не просто любові до Року, а служінню цьому великодушному ідолові.

Іван почувався чоловіком за викликом, якого час від часу «замовляє» музика, щоб утішитися ним. А Лука був схожим на ченця! На євангеліста чи дезангеліста… Як колись…






Глава сорокова. Шахідка…

Параскева Михайлівна куняла у кріслі перед телевізором. Онук, прийшовши зі школи, гримнув дверима, гукнув її:
-Ба!
-Чого тобі?
-Ти спиш чи нудьгуєш?
-Нудьгую.
-А ти чула, що у нас сталося?
-Може, й чула…
-Коротше, ба, хату, в якій ми раніше жили – до твого переїзду в місто, татова мама – Марія, моя друга бабуся, спалила.
Баба Параска отетеріло дивилась на онука, бо не могла докупи скласти все сказане ним – надто багато було інформації. Він, зрозумівши це, спростив думку:
-Баба… Марія… спалила… хату – батькову спадщину.
Параскева Михайлівна ніяк на почуте не відреагувала – мовчки дивилась телевізор. Онук у своїй кімнаті слухав «Рамштайн». За годину запропонував:
-Ба, іди в ліжку поваляйся, бо засиділась.
-Я краще надвір піду, – сказала стара і посунула з хати.

Ще за годину онук, згадавши материні настанови, провів перевірку – бабуся куняла у кріслі під грушею.
-Ба! – рявкнув. – Ти знову спиш де попало. Іди в ліжко!
Принюхався.
-Чому горілкою смердить? Ти пила?
-Ні, – сказала стара, прокинувшись.
Онук не повірив:
-Де пляшка?
Баба невиразно махнула рукою:
-Там…
Онук швиденько обнишпорив подвір’я – пляшки ніде не було.
Повернувся до допиту:
-Ба, так ти самогон брала?
-Брала.
-А де він?
-Нема.
-І куди ти його діла? Вилила?
Параскева Михайлівна загадково усміхнулась.
-Таки випила?! – сплеснув руками онук.
-Та що я дурна? – обурилась баба.
-Ні, розумна!.. – заволав онук. – Де горілка, я тебе питаю!?
-Згоріла… На те вона й горілка, щоб горіти… правильно?
Онук зблід.
-Ану, розказуй.
-Хотіла я замиритися з Кирилівною. Ну, зі свахою. Взяла на кухні пляшку горілки та й посунула в гості. А в них нікого вдома. Тоді пішла подивилась на згарище. Страшно, як у війну. Думаю: «Де справедливість? Значить, ці мокриці батьківщину зятеву спалили, а самі живуть, ніби нічого й не сталося». Таке мене зло розібрало! Зайшла я до літньої кухні, вилила на стіл ту «мирову» горілку та й запалила. А сама – додому. Хотіла ще тітку Сюню провідати – твою матір, але сил не вистачило…
Онук схопився за голову:
-Жах-жах-жах! Твоя тітка померла давним-давно за синіми горами, зеленими долами – аж на Білгородщині!
-Не бреши, я з нею розмовляла …днями.
-І горілку пили?
-Чого ти причепився до мене? Я того зілля не люблю!
Онук стукав кулаками по столу, примовляючи:
-Що ти наробила? Терористка! Шахідка!
Стара дивилась на підлітка чистими-пречистими очима.
-Чого побиваєшся, вдома ж нікого не було…

Онук підкинувся, сказав строго:
-Я піду подивлюсь, а ти сиди тут. З двору – ні ногою!
Хлопець на всякий випадок закрутив хвіртку дротом й відправився у розвідку.
Сховавшись за деревами, Ваньша деякий час спостерігав за хатою, де жили бабуся Марія та її середульша донька, і рухом на подвір’ї.
Хата не дуже постраждала, – верещали жінки, бо не було кому відбудовувати зруйноване вогнем.

Дивно, але теракт, здійснений бабою Параскою, залишився нерозкритим злочином – ніхто із сусідів «шахідку» на подвір’ї Іванків не бачив (або не захотів бачити).
Ваньша батькам нічого не розповів, вирішивши, що жодному бабусиному слову вірити не можна. А розбуркувати батьків мареннями йому не хотілося. Він був у такому віці, коли підліток інтуїтивно відчуває, що божевілля – хвороба заразна і для того, щоб не заразитися нею, треба мати неабияке почуття гумору.

Єдина прикрість – довелося хлопцеві збрехати, що пляшку із самогоном він ненароком розбив…






Глава сорок перша. Веселі картинки

Венері подзвонили на мобільний.
-Венеро Магометівно, будьте ласкаві, явіться до міського управління міліції, – чемно попросив чоловік, назвавшись капітаном Пєшковим.
-Що сталось? – занепокоїлась жінка. – Щось із моїм чоловіком?
-Ні. З ним все гаразд. Я хочу з вами поговорити.

Венера відправилась до міліції негайно.
Між нею і Пєшковим відбулась така розмова.
-Коли ви востаннє були в Одесі?
-Це допит?
-Ні, бесіда.
-В Одесі я була цього літа.
-А точніше.
-У серпні. Із 16 по 19.
-Хто може це потвердити?
-Мій чоловік. Мої друзі, з якими ми зустрічались в Одесі.
-У вас є донька?
-Є. Зараз вона живе в Англії. У батька.
-Де саме?
-В Лондоні.
-Чим вона займається?
-Грає в лондонському ресторані «Раса» на перкусії.
-На чому?
-На маленьких барабанах. Вона рок-музикант.
-Коли ваша донька востаннє приїжджала в Україну?
-У вересні.
-Літаком?
-Літаком до Москви. Звідти до Сімферополя потягом.
-А назад?
-Так само. Через тиждень.
Капітан помовчав і запитав строго:
-Коли ви востаннє відвідували Одеський музей східного і західного мистецтва?
-16 серпня.
-Добре запам’яталось?..
-Це було в день приїзду до Одеси. Важко переплутати.
-Що в музеї привернуло вашу увагу?
-Франс Хальс «Святий Лука-євангеліст». За Радянського Союзу було знято фільм про викрадення цієї картини. Бачили?
-Ні.
-Подивіться колись. Фільм називається «Повернення «Святого Луки».
Капітан зробив вигляд, що не почув Венериних слів.
-Що ви думаєте про картину Караваджо «Поцілунок Іуди»?
-Знаєте, я не мистецтвознавець, а письменниця. Мені просто подобається Караваджо.
-В Одеському музеї зберігався оригінал чи копія «Поцілунку Іуди»?
Венера затамовує подих. Ось у чому справа! І раптом їй стає все зрозуміло.
-Чому ж ви мені одразу не сказали, що до міліції надійшла заява від Олександри Дворецької?! Так? Безумовно, що так! У цій заяві Олександра Трохимівна повідомляє внутрішні органи про те, що я колись зробила припущення, нібито в Одесі зберігається лише гарна копія «Поцілунку Іуди». Мало того, я казала в її присутності, що в музеї не створено належних умов для зберігання творів Караваджо, Хальса, Рубенса… Дворецька запитала у мене: «Хіба звідси можна викрасти роботу? Як?» Я відповіла: «Та хоча б і через вікно». Із новин мені стало відомо, що Караваджо таки викрали, винесли картину через вікно… Тепер її знайшли в Німеччині. По телебаченню показували. Тамтешні мистецтвознавці доводять, що це – довершена копія з оригіналу Караваджо. Так?
-Так.
-Ви робитимете обшук в квартирі, де я живу?
-Так, зараз це роблять наші співробітники.
-І що ж ви шукаєте? Адже картина в Німеччині. Невдовзі її повернуть до України.
-Ми шукаємо оригінал.
-Караваджо? У нас в квартирі?
-Так. З оригіналу хтось із ваших знайомих міг зробити копію, яка й потрапила до Німеччини…
-Ви маєте мене зараз заарештувати?
-Ні. Але ви мусите підписати ось цей папір.
-Що це?
-Підписка про невиїзд.
-Давайте. Я підпишу. А як довго я не матиму права не виїжджати з міста?
-Деякий час…
-А ті картини, які є у нас вдома, у нас не конфіскують?
-Ні.
-Можна запитати?
-Так.
-А «Поцілунок Іуди» було викрадено із музею саме тоді, коли ми з чоловіком були в Одесі?
-Ви ж чули інформацію по телебаченню?
-Чула. Але забула, коли саме…
-На сьогодні досить. Будьте готовою до того, що вас знову викличуть сюди.
-Я готова.

Венера повернулась додому і застала Енвера у гарному настрої.
-Венеро! Уяви собі: до нас приходили з міліції. Шукали Караваджо! Яка честь! Тебе викликали? І хто ж це на нас зробив наводку?
-Дворецька.
-І як це я не здогадався сам! Не сумуй! Ти знаєш: ніщо так не збуджує інтерес до митця, як тінь підозри, яка упала на нього.
-Дякую за підтримку…
-Ця Дворецька – геній підлості! Як професійній брехусі їй хочеться довести, що брехуни всі. Люди повинні перестати вірити одне одному, вважаючи брехунами всіх.
-Слухай, Енвере, в міліції мене майже переконали в тому, що саме я викрала Караваджо. І Франца Хальса хочу викрасти.
Енвер зітхнув:
-Веселі картинки…

Скоро з’ясувалось, що в Німеччині опинився оригінал «Поцілунку Іуди». Картину повернули до Одеського музею.






Глава сорок друга. Купіть ворону!

Люстдорф – колишнє селище німецьких колоністів поблизу Одеси. Виходить: Одеса – метрополія, а оміщанене село на самісінькому березі моря – колонія...
За радянської влади чоловіче селянське ім’я трансвестували на бабське – «Чорноморка». Зараз віддалене передмістя Одеси знову стало Люстдорфом.
Аркадій Косяк приїхав сюди робити своєму черговому архітектурному «шедевру» прив’язку до землі. Скористався муніципальним транспортом, бо вирішив влаштувати собі «веселуху» – посидіти в прибережному кафе.
Від тупика трамваю, який бадьоро і досить часто бігає між Одесою і гоноровим селом, пішов у бік моря. Побачив двоповерхову будівлю із
цікавим декором: чотири великих медальйони. У кожному медальйоні закомпоновано голову риби-бичка над розкритою книгою. Геральдичні композиції були прикрашені лавровими вінками. Аркадія побачене розчулило. Босх! Ілюстрація до казки Салтикова-Щедріна: «Премудрий піскар»…
Потім він довго сидів біля моря.
Повернувся до розвороту трамвайної колії. Зайшов до кафе (три пластмасові столики з такими ж стільцями). Замовив і швидко випив склянку першокласної напівсухої «Ізабелли». Потім – ще одну. Пошукав очима – туалету не побачив.
Запитав у продавця:
-Я підозрюю, що ви – не тільки офіціант, а й господар кафе?..
-Так?
-І винороб?..
-…І виноградар.
-Скажіть, у вашому торгово-виробничому концерні туалет передбачений?
-Ні. Відвідувачі поправляють здоров’я у вбиральні на руїнах…

«Руїнами» виявилась найближча до кафе – розтерзана сільчанами будівля на великій ділянці, що поросла здичавілим бузком. Аркадій «поправив здоров’я» і повернувся до діалогу.
-Шановний, мене цікавить адреса: вулиця Глюка, 8.
Господар кафе пожвавішав:
-Знову?
Аркадій був одеситом і розумів, що таке підтекст й інтонація.
-Ага, Глюка, 8 – будівля з убиральнею серед бузку, яку я щойно відвідав?
-Хочете купити?..
-Навіщо таке питати? – в тон люстдорфцю відповів Аркадій. – Ви ж знаєте, що цей «гамуз» вже продано?
-То й що? А може, ви – перекупник?
-Ні. Я проектант.
-Тим паче.
Аркадій зрозумів, що розмова зайшла у тупик, тому замовив ще півлітра «Ізабелли». Повільно випив, подякував і повернувся на руїни.
І раптом серце сорокарічного архітектора завмерло, піднялось під ключицю, обірвалось і почало дико калататися в грудях. Аркадій зашепотів: «…В комнатке, проросшей Сиренью, лопухами и пыреем, В оконной раме, выброшенной взрывом, Все тот же домовитый, головастый, Столетний ворон с синими глазами». Знову пригадався Сельвінський! Як тоді, в молодості – на Потьомкінських сходах…
Ворон на руїні! Птах кинув погляд у бік чоловіка і, зробивши різкий рух, здійнявся й сів на торець стіни. Аркадій згадав юнку, яку двадцять років тому перехопив над самим морем і з якою летів сходами нагору – до Дюка. Ця дівчинка невдовзі стала його дружиною, народила двох синів. А минулої зими її збив на Садовій автомобіль. Водій втік, тож, Аркадію не було кого ненавидіти, кому мститися. Кохана пішла із життя в одну мить. Другої – була вже в раю.
…Ворон (ворона?) шкутильгав торцем стіни, не звертаючи на чоловіка уваги. В Аркадія по щоках потекли сльози.
«Ты помнишь, ворон, девушку мою?»– крізь ридання проказав він.
Повернувшись до кафе, Аркадій замовив ще склянку вина. Пив і згадував свою безсоромно-безжально щасливу молодість. Своїх друзів, спричинених роком. Маленьку Лінару, яка кричала в його домі колись: «Ненавиджу Мішел!»
До нього підійшов господар кафе:
-Купіть ворону!
-Скільки? – поцікавився Аркадій.
-А ви, дійсно, хочете її купити?
-Так.
-Навіщо?
-Щоб випустити. Сподіваюсь, крила в неї не обрізані?
-Ні… Любите ворон...
-Люблю.
-Коли так – я вам її подарую.
-Не треба, я платіжоспроможний.
-Добре. Ворону ви купуєте за десять гривень, а літрову пляшку вина я вам дарую…
-І який ваш виторг?
-Молодий чоловіче, я тут, між іншим, торгую не птахами…
Аркадій спантеличений. Отримавши ворону, притис її до грудей, відчув пташине серцебиття. Посадив птаха на стіл, і притримуючи рукою, зазирнув в очі. «Ты помнишь, ворон, девушку мою? Как я сейчас хотел бы разрыдаться! Но это больше невозможно. Стар».
Прибрав руку, ворон (ворона?) запитально подивився на нього і злетів.

Чекаючи на трамвай, Аркадій спостерігав за картиною:
На тротуарі, гордо тримаючи голову, стоялать «дійна» двірняжка – чорна, немов вороняче крило. Пролітаючи над дорогою, ворона кинула на проїжджу частину волоський горіх і з шумом опустилась на землю. Подивилась запитально на «дійну» суку. Та, в свою чергу, тримала в полі зору птаха. Ворона, дочекавшись, поки на світлофорі загориться зелене світло, зробиа кілька легких стрибків, тримаючись «зебри» переходу, швидко видзьобала шматочки ядра розтрощеного колесами автівок горіха і з переможним криком злітіла.
Морду суки торкнула легка посмішка…

Біля кафе зупинилась іномарка. Крізь розкриті вікна Аркадій почув крик-спів Валерія Шевчука:
На небе вороны, под небом монахи.
А я между ними – в расшитой рубахе…

Вночі Аркадію наснилась жінка в шляпці «чорна ворона». Він зрадів – Людмила! Жінка озирнулась. Це була телеведуча Катя Осадча…






Глава сорок третя. Колиска героїв

Рідкісна птаха долетить до середини Катеринопетровська: занурившись у щільний смог, що втілює над містом грандіозну несистематизовану таблицю Менделєєва, бідняги падають замертво на обвуглений ліс заводських димарів.
Окрім зазначеної таблиці, небо тут нагадує ще й величезну палітру в розводах різнокольорових димів, які вільно й мальовничо відбиваються в убитих водах Дніпра.
Та попри це влітку на пліснявих зелених хвилях завше вигойдувалися вітрильники і моторні човни із життєрадісною – в алкогольно-наркотичному піднесенні молоддю, на островах палали піонерські та шашличні вогнища, взимку ж щасливі рибалки мережали бурами прибережну кригу, потім героїчно рятувалися з-під її обломків або ж некрасиво тонули…
До того ж нині над Славутою та мегаполісом, який ропавкою присмокталося до Діда, шугають приватні гідроплани та гвинтокрили, бо тільки з висоти пташиного польоту вередливі очі мажорів можуть побачити ілюзорну чистоту урбаністичного довкілля. А ввечері змучене небо змушене ковтати безкінечні феєрверки, бо погодувати небо хімічним вогнем – щонайперша розвага для приплюснутого розуму і пустої вередливості очей згаданих мажорів.
Отож, як сильно і свіжо говорять місцеві журналісти, Катеринопетровськ – місто чудернацьких контрастів, про що нагадують рясні біг-борди із закликами борознити ще неосвоєні простори космосу, безтямно любити місто чавуну і сталі, кохатися всім із усіма, в тому числі, і з москалями (в усіх випадках рекомендується використовувати презервативи), вальсувати гопака (цьому може навчити будь-який діючий політик), до влади обирати обраних, бо лише вони можуть задовольнити усі збочення та праведні забаганки катеринопетровців, і поєднувати розвинений соціалізм із недорозвиненим капіталізмом, чому має сприяти «велікій русскій язик».
На цьому «шершавом языке плаката», особливо напередодні нового року, рекламуються і досить незначні, але вельми важливі у житті громадян речі, як от: «Лучший подарок на Новый год приобретайте в аптеках!», «Выбор клиники – залог успехов в Новом году!», «Интер-снегурочек заказывай в Интернете!», і проголошуються ліберальні новорічні гасла – «С Новым Годом – годом Жирных Котов!», а поруч – «З Новим Роком – роком Піддосліднх Кроликів!».
У цьому місті, що виросло на околицях запорозьких січей, до розладу шлунку люблять тих, хто хміліє від козацької крові, а залишками її мріє фарбувати дахи. Тому-то тут пієтетом огорнутий червоний колір, що точиться крізь граніт і чавун монументів геніальному вождю гомосовєтікусів, він кипить як «разум возмущенный» у звучанні імен найвидатніших вампірів, якими вдячні жертви Великой Октябрьской назвали майдани, проспекти і вулиці. Вслухаймося в шаманське сичання цих імен: ленінкосіордзержинский…
От і нещодавно процвітання комуністичного капіталізму увінчали спорудженням біля офісу, чи то пак обкому комуністичної партії бронзового погруддя «атцу народов» Сталіну, а біля золотоголового кафедерального собору – скульптурної групи комсомольців у «будьонівках» та з кирками в руках, які запекло довбають скелю українського буржуазного націоналізму.
Та не менше героїв революції у Катеринопетровську чтут помазаників і святих «всея Русі». На офіс однієї із конфесій, названий «митрополичим домом» із Божою допомогою і за гроші мирян була воодружена свята Катерина, під час створення якої, кажуть, скульптору ексклюзивно позував привид ея величества Катерини Другої (у мистецьких же колах ходить чутка про те, що позувала скульпторові його подружка – Олександра Дворецька; все може бути…).
Був колись у Катеринопетровську пам’ятник Катерині Другій. На п’єдестал, з якого до більшовицького перевороту над містом возносилася вінценосна, та в запеклі роки боротьби з монументами царизму була брутально повержена більшовиками, зійшов Михайло Ломоносов. Досі там стаїть, хоча мав лише тимчасово виконувати обов’язки Її Величності…
Святий Іван Предтеча з п’ятиметровим хрестом на плечі, надійно підсаджений мером-тезкою, взагалі видерся аж на маківку новітньої водохрещенської церківки, в купі із мером ігноруючи канонічні приписи православ’я не творити ідолів.
А колишній губернатор, рішуче покінчивши з комуністичним та атеїстичним минулим, за гроші слабо віруючих платників податку на Капищному острові спорудив Тримикільську церкву – на честь свою, Миколи-чудотворця та останнього імператора – Ніколая Другого.
У Катеринопетровську постійно щось мурується і руйнується, занепадає і відроджується, пропадає і виникає, викрадається і розшукується, падає і здіймається, горить і тоне, тріщить і провалюється – одним словом, як і в кожному місті, де владу обирають із обраних, а не чорт знає кого.
Надійно сталими в ньому є лише розкішні смітники в підворотнях, драні каналізації, водогони та теплотраси, темні передмістя і каналізаційні люки без крицевих кришок, бо саме ці кришки стали єдиною статтею хмільного прибутку бомжів. Та мало хто знає, що відкриті люки, затоплені й подовбані вулиці, смітникові апофеози є мудро продуманою системою захисту міста від живої сили та бронетехніки потенційного агресора.
Зрозуміло, що місто карколомних метаморфоз не могло не народжувати «видающіхся людей нашей епохі», «бойцов нєвідімого фронта», партійних архангелів, комсомольських путті, переляканих президентів, хитро зроблених прем’єрів, планетарних цадиків, маргінальних рабинів, геніальних шахраїв, сором’язливих мільярдерів та нещасних міліонерів, у яких до мільярду не вистачає якихось пару десятків мільйонів…
Скромні герої нашого роману, яким не без сприяння авторів пощастило віртуально народитися чи мешкати в Катеринопетровську, аж ніяк не можуть претендувати навіть на роль обраних чи призначених «слуг народу», «проффесорів», «любих друзів», «кідалових», «кіндерсюрпризів», «меринів», «космосів» чи «шлангів», тим не менш, серед них також є поважні сюрпризи міського життя, і в його ієрархії посідали місця від безхатченківського аж до віпперсонального. Рокери та їхні фанати, екстрасенси, малювальники та піїти, сатирики та прозаїки, а всі разом – лицедії-герої завжди тихо прагли вирватися за межі міста контрастів форми і змісту…






Глава сорок четверта. Не вір Києву: він ловить, а впіймавши, ламає

…Іван з вокзалу пішов у центр Києва пішки.
Була сьома ранку. На оптовому базарі, що практично упирався у колії, активно і незаконно вироблялись гроші. Ті гроші кишіли, як сперматозоїди, запліднюючи володарок патентів. Втім, задоволенням не обдаровували.
Іван вийшов на вулицю Симона Петлюри.
Мерілін Монро! Чарівно усміхаючись з плаката, красуня пропонувала наряди для коктейлів. У потягу Іван подивився на відео «В джазі тільки дівчата». «Кіношна» Мерілін сильно програвала «петлюрівській», – «зализаній» комп’ютером до лоску.
Поспівчувавши атлантам із забіленими як у мумій обличчями, Іван повернув на Ветрова. Поп’ялився на шедеври архітектурного конструктивізму будівель вулички, пірнув у магазин «Сучасні музичні інструменти». Двадцять хвилин присвятив сеансу естетичного мазохізму.
Вийшов до яру, на краю якого стояв зачинений кіоск із гучною назвою «Артеріум». Подумав: «Гарна назва для закладу, який займається ангажементом артистів до участі в антрепризах».
Обійшов яр, встелений вологим липовим листям. «Провідав» оголену – бронзову скульптуру дівчини у внутрішньому сквері на розі вулиць Толстого і Червоноармійської. «Архипенківська» модернова красуня збуджувала його уяву сильніше, ніж звабливі лялечки, які рекламували нижню білизну. Можливо, тому, що була безголова…
Подумав: «Бендере, ти почувався зайвим на святі життя? О, ти не знав, що таке оргія! Нас намагаються викинути з поля бою, де йде боротьба за життя. Пинають у зад гітлерівським чоботом».

У кінотеатрі «Київ» ішов показ фільмів Юрія Іллєнка. Шість кінокартин. Мабуть, стільки ж зняв Параджанов. «…Я помщусь тобі, Україно! Я помщусь тобі любов’ю!» Це його «прокляття» країні…
Іванів погляд утопився у скляну чорну вежу до неба. Помпезна, жахлива, кумедна картина часу… Дике місто, в якому так багато зверхності і так мало громадських туалетів!.. Невже тут люди не справляють природні потреби? Дифузують, немов еритроцитруси в артеріумі…
Що гарно, так це широкий гастрольний асортимент. Денис Мацуєв! Кейко Матсуї! Чеченець і японка – а як рідні… І не халам-балам – зірки першої величини!
У переході звернув увагу на квіти – дрібні (з п’ятикопійочну монету) світлозеленого кольору хризантеми. Зелені квіти! І поруч – білі – завбільшки з голову новонародженої дитини. Також хризантеми!
Іван раптом відчув напад щенячого захвату. Озирнувся, шукаючи обличчя щасливих людей. Чемні, спокійні обличчя, холодні очі, артикулятивні м’язи не спотворені емоціями. Респект і зверхність. Хто ж вас, таких, любить, людоньки!?
О, Києве, Києве! О, земле Руська, поминай як звали!..

Пізніше – на Хрещатику зрозумів, що Київ живе у ритмі сумної шубертівської сонати «Арпеджіоне». Відчув, як душу підпирає музичний голод. Пішов до філармонії.
Грали Моцарта. Іван сидів на балконі. Сховавшись за колоною, тихо плакав. Від щастя.
Вийшов на вулицю. Моцарт панував у Києві: угорі кружеляли у ритмі «Дивертисменту» блудні хмари, вітер співав альтом із концертної симфонії…
-Дякую тобі, скоропомічнику й молитвенику наш – Амадею! – шепотів Іван.

На дерев’яній огорожі Українського Дому прочитав: «Вступайте до «Чорного комітету!»
У Івана промайнула в голові дика думка:
-Добре було б перенести столицю до Одеси!.. Скільки ж там ще незібраних золотих горіхів оздоровчого гумору! А тут, як і в рідному Катеринопетровську – іржава жерсть, бронза, мідь… лише незрівнянно помпезніше …
Включив телефон, подзвонив:
-Лукасе, це я.
У відповідь почув:
-Хто си по Києву без діла валанцає, того біда попиндає!
Муркнув невиразно:
-Та знаю…
-Їдеш?
-Їду.
-Хутчіш, бо сьогодні ми йдемо на тріб’ют-крнцерт пам’яті Кузьминського. Пам’ятаєш, хто такий Кузьминський?..
-Так. Брат Гадюкін...






Глава сорок п’ята. Ілюзія чесного імені

Хист морально обслуговувати своє внутрішнє «Я» та створювати імідж високої порядності Георгій Вітряк плекав довго і настирливо: ніколи не визнавав власної провини і завжди знаходить цапа-відбувайла – винуватця всіх реальних та потенційних негараздів, які траплялися на його непохитно праведному кар’єрному шляху.
Тож і нині справедливо вважає, що вишукана мімікрія – ознака аристократичного та артистичного хисту вписуватися у найтонші відтінки фресок життя, якщо ці відтінки написані навіть болотом чи лайном. Ця мімікрія поставила Жору над загрозою моральних викриттів з боку різних мудаків та мудачок, які апріорі можуть копирсатися у скарбах його ніжної душі й у склепі світлого минулого, в якому Жора про всяк випадок задрапірував легендами свічки з пекельним вогнем.
А що, власне, викривати? Який скарб із суттєво спорожнілої скрині душі можна поцупити? Що темне можна вгледіти у склепі «світлого минулого»? А нічого. Шукайте білого кота у пекельно темній кімнаті… Ви, нештучні й поштучні праведники та герої, хіба ви не знаєте, що походите з етносу-зрадника великих справ і дєрзкіх ідей великого московського народу? Чим ви кращі за Жору Вітряка, який чесно служить ідеї свого приватного щастя, як людина розумна давно відмовившись від ідеї щастя для всіх ?

Жора любить думати. Особливо під час швидкої їзди, а краще – польоту. Думання на авіаційній висоті має ознаки олімпійського мислення, принаймні – для Жори. Наприклад, перелітаючи до Північної Америки (о, Канадо, чи міг мріяти про тебе колись хлопчисько залізнично-м’ясокомбінатівського виселку?), над пустелею Атлантики він думав про дона Кіхота. Чомусь згадалася невеличка латунна статуетка колись для Жори славетного чудакуватого, а нині мудакуватого літературного героя, яку подарував йому один поет «київської школи» ще на початку Жориної облоги Києва. Чи не був це ідіотський натяк: мовляв, хто ти, Жоро: вітряк чи Кіхот? Він – Вітряк, і цим все сказано. Його крила нащупують вітри усіляких перемін, а жорна потужно мелють і мелють збіжжя часу, і мливо – овва, – ґатунку дуже різного, бо це залежить від того, якими отрутохімікатами оброблялася сировина. І не Жорина провина в тому, що його жорна мололи все, замовлене часом. Принаймні, він – Вітряк, а не флюгер, який мастурбує на всіх прісних та солоних вітрах сучасності.
А все ж, в юному юнацтві читаючи Сервантеса, Жора мріяв коли стане дорослим поміняти прізвище на Донкіхот. Пристрасно мріяв воювати хай навіть із вітряками, аби за справедливість, бо за межами лицарських чеснот свого існування не уявляв. Та треба було пережити кілька несподіваних (може, запрограмованих долею?) потрясінь, щоби збагнути найголовніше: справедливість і порядність – це те, що вкладається у формулу «своя сорочка ближча до тіла», про яку дон Кіхот і гадки не мав, і, зрозуміло, ніколи не дбав про те, щоб на «своїй сорочці» не залишалися брудні сліди боротьби за таку химерну справедливість. Тож, Господи, спаси і сохрани ілюзію чесного імені Жориного, приумнож-доточи за новітньою формулою ерзац-порядності мливо його інтелектуально-патріотичних справ на святих пагорбах Київських!






Глава сорок шоста. «Якщо Аллах захоче, то виведе вас, люди, і приведе інших…» (Коран, Сура 4)

Айшу з Назимом Енвер відправив відпочивати до Об’єднаних Арабських Еміратів. З берегів теплого Азова – в розпечену пустелю. Сказав: «Повернувшись, ви цінуватимете те, що маєте. А маєте ви погідливий клімат…»
Парочка зраділа несказанно. Подружжю було байдуже, куди їхати – аби подалі від набридливої буденності.
До Чегене на два тижні переїхала Венера. Під її відповідальність подруга залишила дійну корову, дійну козу, вісім овець і необраховане птаство: кури, качки, індокачки, гуси. І найстрашніше – презлючого собаку.
За два дні до Чегене Енвер мав привезти Ніку Боровську – доктора філології і Ширін – таджицьку поетку, яка дуже добре знала арабську мову.
Ніці – близько сорока, Ширін – сімдесят, Венері – під п’ятдесят. Трійця жінок – партнерки. В Чегене вони мали закінчити роботу над перекладом Корану з арабської на українську.
Кожна з них працювала з підрядником окремо.
Венера – правнучка мулли Карт-Різи – «відчувала Святе Письмо мусульман», тому її завданням було – надихати колег і узгоджувати дії. Вона єдина знала фарсі й українську, але в недостатній для такого перекладу мірі. Ніка мала передати в українському перекладі всі нюанси оригіналу, а Ширін – розтлумачити Ніці тонкощі одкровень Аллаха, записаних Магометом.
Енвер називав жінок «гориничем-триголовом».
Він найбільше переживає за успіх перекладу Корана, адже має друкувати його, тобто матеріалізувати духовне.

Кілька разів на день Енвер дзвонив дружині:
-Це тваринницька ферма? Можна Венеру Магометівну?
-Енвере, хелп!
-Що сталось, джаним? Перепродукування молока?
-Ні, молоко викуповують курортники. Яйця – також. До того ж я продала двох пенсіонерок-квочок як молодушок… Негарно це якось…
-Вони були хворі?
-Ні. Скоріше – ялові.
-Не картай себе. Ти все зробила правильно. А про яку допомогу ти волаєш?
-Я боюсь собаку. Він страшенно злий… І дратівливий.
-Мабуть, у нього глисти. Купи для нього в аптеці щось подорожче. Як для людини… Які в тебе ще проблеми?
-Одна качка втратила інтерес до життя. Сидить – нахохулена. Мабуть, не може знестись…
-Джаним, налий воду у корито і вкинь її туди…
-Їй стане легше?
-Їй буде легше знестися. Зараз дуже модні пологи у воді. Навіть знеболювальне жінкам не колють. Я бачив нещодавно передачу про докторішек...
Венера не проявила ентузіазму:
-Модні пологи для качки? Обрибиться!
-Тоді відрубай їй голову, поки вона не відкинула ласти сама… Приїдуть твої товарки-горинички, а ти їм: будь ласка – качка смажена!
-Енвере, я тобі пізніше передзвоню…
-Що там ще трапилось?
-Коза обгризає ружам хвости.
-Не зрозумів…
-Що тут складного? У колодязі, що на вулиці, ростуть ружі…
-Як?..
-Кучно! Коза стає передніми ногами на цямриння і жере квіти. …Ану йди геть!
-Венерочко, а чому ружі ростуть у колодязі?..
-Тому що він засипаний землею. Чому ти замовк?
-У мене щось із головою. Кеби не вистачає, мабуть. Ладно, ти управляйся, я ввечері передзвоню…

Венера цілий день крутилась, як муха в окропі: аптека, качка, опара, хліб, доїння, годування, сапання кукурудзи на городі, жвава курортна торгівля…
Нарешті, втомившись, сіла під інжировим деревом з Кораном в руках: «Сура 4. «Якщо Аллах захоче, то виведе вас, люди, і приведе інших…» «Що сталося із тобою гарне – те від Аллаха, а що дурне – то від тебе самого…»

Ластівки кружеляли над нею, утворюючи вихор. Венера не підводила очей – спостерігала за польотом їхніх тіней на землі… Відчувала, як паморочиться в голові. Коли ж дивилась угору – ставало ще гірше…

Дзвінок телефону повернув її до реалій життя.
-Джаним, ти як?
-Все гаразд.
-Собаці ліки купила?
-Так. Але змін жодних.
-Значить, справа не в глистах. Просто він від природи злий… Дай йому якогось транквілізатора…
-Енвере, що ти кажеш?! Це ж собака!
-Як він лютуватиме – я його вб’ю. До речі, що там із качкою?
-Я її прирізала.
-Оце правильно.
-Енвере, ти вдома?..
-Вдома… А що?
-Я тебе погано чую. Шуми…
-Це музика реве. Я слухаю австралійський гурт «Littl River Band». Перкусія гримуча.
-А соліст схожий на Троцького?
-Більше – на Леніна. А ти що слухаєш?
-Дворове птаство. Гвалт такий підняли, що ховайся. Може, перед землетрусом?
-Ти б краще слухала диких птахів.
-Не без цього. Тільки-но зозуля прокувала тричі. Замовкла на хвилину. Знову три рази кувикнула. Малими дозами роздає майбутнє – захланна …
-Я вже скучив за тобою, красуне...
-Красуня? Мене вдень на городі мошки покусали… Обличчя роздулось. Вуха скляні… Чом ти замовк?
-Уявляю тебе. А, може, тобі все це личить?
-Звісно, личить… Ні, не дарма кажуть, що рідні і друзі завдають найтяжчого душевного болю…
Енвер схлипнув і голосом надтріснутої грамплатівки промовив:
-Не ображайся, я тебе дуже люблю.
-Ти випив?..
-Та…
-Ти допропив те, що залишилось вдома?
-Ще ні. Але вже почуваюсь камбоджийцем…
-Як це?
-Як Пньомпень…
-Тебе розчавлює тиск бажань. …Фу!
-Навіщо ти так? – голос Енвера затремтів.
-Вибач, це я собаку закликаю до порядку… Любий, збереш гостей докупи, – понишпори на балконі – там я тримаю трояндове вино. Пригостиш жінок.
-Венеро, я друкуватиму книгу філософських роздумів Андрія Слюсарчука.
-Та ладно…
-Присягаюсь… Я вас познайомлю. Тобі страшно?
-Не знаю. Я ще не була особисто знайомою з жодним генієм…






Глава сорок сьома. Література – це важка індустрія культури

Сонце опустилось в лоно обрію. Прицільно. Перед початком бурхливого нічного життя природа завмерла…
Венера – запнута у хустку, вдягнена у довгий халат – гнала зі степу додому худобу. Причому попереду гордо крокувала охоча до руж коза, за нею – сумирна корова і в самому хвості – невеличкий гурт овець.
Венера наспівувала тему з «Ягня, що лежить на Бродвеї» «Дженезіс». Вівці недоладно бекали.
Біля обійстя Венера побачила машину. Вівці забекали гучніше. Їм відповіли гуси на подвір’ї. Почувши перегукування тварин і птахів, назустріч Венері вирушили дві жінки й Венернин чоловік.
Енвер перехопив гурт худоби і повів додому управляти. До гостей приєдналась Венера, після чого трійця попрямувала до моря.

Вже в сутінках вони повертались до обійстя центральною вулицею, здоровкаючись з усіма зустрічними.
-Гарно тут, – промовила Ніка. – Люди живуть простим, але доцільним життям.
Венера не змогла відмовити собі у задоволенні пофілософствувати:
-Письменник має думати приблизно так: життя – це матеріал для художнього переосмислення і узагальнення. Люди – потенційні герої творів.
Ніка «підіграла» їй:
-…Так само, як для лікарів люди – потенційні пацієнти: хворі, смертельно хворі, здорові (на них не заробиш).
В гру включилась Ширін:
-…Для чиновників люди – можливі прохачі з конвертами в кишенях. Всі, хто без конвертів – несповна розуму.
Ніка не відставала:
-Для вампіра взагалі – кожна людина – потенційний донор…
Ширін гра подобалась
.-А для недоторканих депутатів – життя за межами їхніх інтересів – віртуальне...
Венера не образилась, а спокійно одказала:
-Література – справа серйозна. Це – важка індустрія культури. Читач любить нотки металу в слові. Навіть, коли текст – солодкі слини. Якщо я дам слабинку і покажу селянам Чегене (або ж міщанам Сімферополя), що вони – не герої моїх творів, а господарі життя, всі вони ставитимуться до мене з презирством.
-Як це? – здивувалась Ніка.
-Нікочко, Вас поважають за те, що ви займаєтесь наукою і маєте ступені. Ширін – інтелігентка Сходу. А я – дивачка. У людей є слабкість – вони хочуть бути почутими, поміченими. Я можу допомогти їм у цьому. За це мене поважатимуть. Коли ж я стану з кимсь із них на одну дошку – мене катапультують. Не зі зла – в екзистенційному пориванні…
-Можна писати не про цих людей…– зауважила Ширін.
-Можна. Але для цього треба народитись поетом. Як ви, Ширін…
-Ви перебільшуєте…
-Ні, просто я визнаю першість поезії.
Ширін не здавалась:
-Можна вигадати життя… Інше. Нетлінне…
-Так, – погодилась Венера. – Але це вже не зовсім література. Скоріше – літературка. Галузь культурки… Не дарма, ж «Літературкою» називають орган розмноження «нетлєнки», або ж рупор письменницької спільноти...
Ніка посміхнулась лукаво:
-Мені казали, що ви колюча…
-Біля кожного рота не поставиш ворота.
Ширін зітхнула:
-Ми – дзвони, в яких безперервно калатаються язики…
-Це таджицьке прислів’я? – поцікавилась Ніка.
-Ні, це відлуння образу, створеного великим вірменином – Паруйром Севаком…

Під вечір на обійсті з’явились старезна Штондиха з онучкою.
Баба скаржилась:
-Оце мені більше нема чого робити, тільки по хатках теліпатися…
Венера заспокоювала її:
-Скільки тут іти? Через дорогу навприсядки…
Баба відбила:
-Я вже навприсядки не здатна. З присяду тільки до карачок переходжу… Я б вдома сиділа, так правнучка нюняє: «Ходімо до Венери Магометівни… У їхньої гості є чарівна дошка. Набок називається…»
Бабу всадили за стіл, а дівча підкликала до себе Ніка:
-Ти вмієш користуватися ноутбуком? Хочеш щось знайти в Інтернеті?
-Я боюсь поламати дорогу річ. Якщо вам не важко – знайдіть сторінку рок-групи «Кінг Крімсон»… Або «Шокінг Блю».
-Тобі подобається Марішка Вереш?
-Так. Композиція «Венера»…
-Бачу – ти любиш рок? – усміхнулась молода жінка.
-Люблю. Знаю багато зірок: Джиммі Хендрікс, Гаррі Мур, Йєн Андерсен, Стів Люкатер, Боб Діллан, Кліф Річардс, Патті Сміт…Боуї, Ділан, Болан, Заппа, Рід, Кобхель, Клептон, Джордж Дюк, Еліот, Альгіс Каушпедас… Люблю «Акцепт», «Кісс», «Аеросміт» і «»Джудас Пріст»…
-Знаменито! Звідки?
-Слухаю радіо. Але ж цікаво – їх побачити. А ви любите рок?
-Рок люблять всі. Тільки не всі про це знають…

Дівчинка подивилась на Ніку, як на фею.
Ніка слухала Венеру – в її очах було сподівання на те, що її колись хтось любитиме так, як любить немолоду татарку її чоловік.
Венера дивилась на Ширін і думала про те, що сімдесят років – розквіт таланту.
Ширін не зводить очей зі Штундихи. Стара, схожа на Бабу-ягу, нагадувала їй про те, що вічність прекрасна...

Енвер обвів поглядом жіноцтво і зробив висновок: «Майбутнє не викликає в них ненависті, страху і огиди. Оце і є – тотальне охоплення населення милосердям…»

Венера читала вголос: «Хіба ви думали, що Ми створили вас для забави і що вам не буде повернення до Нас?..» (Сура 23 «Віруючі»).






Глава сорок восьма. Невістка на довірі

Іван почувався в гостях у Луки як вдома:
-Пам’ятаєш, як я колись намагався стримати твої любовні поривання?
-Так, в молодості я був гульвісою.
-Всі любили тебе, гуцуле! А найбільше – маленька Лінара.
-Зараз наша киз в Англії, біля батька – заробляє гроші. Скоро має приїхати.
-Вона тебе любить...
-Так.
-Ти одружишся з нею?
-Так.
Друзі помовчали з хвилину, потім Іван зізнався:
-А у мене троє синів.
-В’яжешся! – засміявся Лука.
-Уяви собі! …Після інституту мене загребли до армії. Потрапив до Уфи. Це ти знаєш. Мав із дружиною командира короткий бурхливий роман…
Кілька років тому вона приїхала до Катеринопетровська. Знайшла мене. Привезла фотографію хлопчика дев’яносто другого року народження на ім’я Улас. Виявляється, у її чоловіка дітей не могло бути – вона мною скористалась. Я його визнав за сина, запропонував допомогу. Вона відмовилась, заявивши:
-Подбаєш про Уласа, коли закінчить школу.
Поки підростав мій син у Башкирії, життя на місці не стояло. Приїхала з Німеччини Оксана.
-Офіціантка з круїзного теплоходу, – згадав Лука.
-Ця Оксана охмурила якогось німця, вийшла за нього заміж. Знайшла мене. Винайняла готель. Добу я протримався, потім збіг. Дезертирував. Як мені шкода жінок, яких гвалтують – ти собі не уявляєш. Як я їх розумію!..
У німецької подруги та ж новина: у тебе, Ваню, син... Отакої! І такою пещеною жінкою стала Оксана! Розквітла в материнстві… Каже: «Іваночку, їдьмо до Німеччини! Там року – вагон і возик. Концерти, записи…» Я згадав добу, проведену з нею в готелі, і відмовився. А вона нічого – без претензій. Подякувала за сина.
Нарешті я одружився – узяв барменшу. Яка вона? Тобі б не сподобалась. Голос має надто високий. Розмовляє, ніби у свищик дує. Але щедра така, яких мало. Знаєш, є такі – чарівно-неоковирні жінки. Таке собі шоколадне фондю під зацвілий сухар і брагу…
Від неї у мене також синок. Ваньша.
Минулого літа приїхав із Уфи Улас. Та не сам, а з дружиною. Звемо її Улькою, а справжнє ім’я – Рафаула. От я тобі скажу: дівчина – не під тином народилась! Директор життя!
Тепер про моїх батьків доведеться дещо сказати. На початку дев’яностих тато з матір’ю розлучились. Мати із сестрою залишились у хаті жити, а ми з батьком розбудували літню кухню. Коротше, поставили нову дебеленьку хату. Розділили ділянку огорожею та й живемо.
Мій тато помер. Дім заповів мені. А тут саме діти з Уфи на голову впали. В Уласа на шиї хрест із черепом і кістками. У молодої його дружини – кільце в носі. Стрижена коротко, як зечка. Вилицювата, кістлява. Обличчя розмальоване, ніби в справжньої шаманки. Але очі сині-синючі – розумні, а брови соболині. Як у тебе…Не знаю, чому так сподобалась мені та юна башкирка. Вселив я їх у дідівську хату. Може, тиждень вони пожили там, а потім Улька каже:
-Тату (вона мене зве татом, а син – Іваном), давайте з дому цього зробимо цирюльню. Будемо займатися бізнесом. Тільки ж у нас громадянства нема – оформимо все на вас.
Батькові заощадження витратили на оформлення, такий-сякий ремонт зробили, Уласа вивчили на цирюльника, шаманку – на манікурницю й візажистку. Вже почали діти прибутки рахувати.
Але, як казав Мік Джаггер: «Бог дбає про людину, а диявол – про себе». Вселився той диявол у мою сестру, почала вона матері нашій мізки патрати: «Раніше ви тут хазяйкою були, а тепер чужі люди на обійсті господарюють, мамо…»
Знаєш, Лукасе, є хороше і в року, і в джазі. Тільки в попі нема нічого… Перетворився мій рок на такий джаз, що згадав я твої слова: «Обзиратися назадусть треба увесь час…» Обзирався я, обзирався, але в попі таки нема доброго нічого…
Чую одного разу, як Улас дружині своїй юній скаржиться: «Бабуся розумом поїхала». А вона у відповідь: «Будеш, милий, у її віці, й сам справлятимеш велику нужду стоячи…». Таке, бач, розумне вродилося! Проникся я довірою до Ульки – все роблю, що вона просить.
Матір же, підбурена сестрою, іде в наступ. «Спалю вашу цирюльню, вогнем очищу від вас двір!» – кричить. Я не знаю, що й робити. Невістка й каже:
-Тату, ми вже дещо заробили, ви візьміть ті гроші і застрахуйте перукарню…
Я послухався. Тоді вона за інше взялась:
-Візьміть кредит у банку під цирюльню та бізнес...
Я взяв. Тридцять тисяч зелених. Віддав їй.
Вона знову:
-Тату, візьміть ще у двох банках кредити під цирюльню.
-Як це? Хто ж їх мені дасть?
-Їдьте спочатку до Львова, потім до Херсону. Закладайте бізнес, бо гроші потрібні.
Я все роблю. Кошти їй віддаю. А вона з тих грошей тільки кубик три на три купила в арці багатоповерхівки, зробила лавку з продажу відео і аудіо. Посадила мене там торгувати. Прибуток невеликий, але ж я займаюсь тим, що люблю.
Вони ж з Уласом із волоссячка та нігтиків лямурчан гривеньки стрижуть. А щоб витрачати – ні-ні. Дивлюсь: економлять на всьому.
І тут сталося страшне. Мати моя, спричинена злобою, підбурена жадністю моєї сестри, спалила цирюльню. І міліції зізналась: «Так, зробила. І не будуть тепер чужі люди муляти мені очі».
З міліцією ми якось владнали справу. Страхова компанія «Ніч лагідна» сплатила нам збитки. В банки я написав заяви про відстрочку виплати по кредитах.
Діти купили на моє ім’я квартиру, вивели її із житлового фонду. Зробили тепер цирюльню в спальному районі. Формально ж мої родичі бізнес не знищили.
Невістка виплачує кредити, а я сиджу у кубику – торгую музикою та кінами.

Лука дослухавши оповідь друга, зауважив:
-Не вірю я у таку виняткову заповзятливість дівчини. Скільки їй? Дев’ятнадцять? Щось тут, Ваню, не те. Зізнавайся.
-Та все «те», – скривився Іван, – тільки незатишно якось я почуваюсь. Діти-то заробляють, кредити гасять. Але ж відповідальність уся на мені. Я ж власник тієї біди!.. Ризик який, Лукасе! Три кредити на мені!
Лука гмикнув:
-У тебе ризик. А в Уликів твоїх нема ризику? Вони мантулять, нічого собі не дозволяють, щоб із боргів вилізти, а правда яка? Правда така, що все належить тобі. Перестрибнуть від тебе біси із сестри, покажеш ти дітям дулю і скажеш: «Геть звідси! Це все моє. А ви – чужі люди…»
-Знаєш, що в такому разі каже моя невістка? «Не морочте мені голу…» Нащо мені та цирюльня? У мене руки на таку справу не заточені. Невістка смердючу гривню освіжає вмить і перетворює на свіженьку десятку. А в моїх руках фінанси не те що щезають – мруть!
Лука позадкував:
-Ладно, не гарячкуй. Дякуй Богові, що дав твоєму старшому сину гарну дружину. І взагалі ти щасливий – трьох синів маєш!..

Подзвонив мобільний телефон. Іван натиснув на кнопку, і вмить його обличчя набуло солодкого умиління.
-Так, донечку. Сьогодні ідемо на концерт. Завтра вечірнім експресом виїжджаю додому. Ні, не забуду. Все зроблю.
Поклав трубку.
-Улька нагадує, щоб я купив у Києві диск із записами твоїх «Картатих котів». Включатиме в цирюльні відвідувачам.
-Я тобі подарую диск.
-…Їхня перукарня називається «Картатий кіт»…
-Я розчулений.
Іван повернувся до розмови.
-Тепер ти бачиш: кредитори – щедрі і дуже потрібні люди. Так, я боржник, але не кожен може бути боржником. Я заборговую і стаю потрібним кредиторам. Мене хочуть бачити. Про мене пам’ятають!






Глава сорок дев’ята. Так пишуться шедеври…

Слухаючи по першій програмі українського радіо свого сюзерена, який увінчав її літературним титулом «права ратиця Дияволівського», Шура через люб’язну відмову слуги народу скористатися Шуриними розкошами, мстиво промовляла «му-дак, му-дак», а коли передача дійшла до зворотного зв’язку, перша додзвонилася в редакцію й, назвавшись дояркою Галиною із хутора Стіжки що на Катеринопетровщині, вилила в ефір кілька молочних бідонів найдобірнішого меду комплементів. Дяволівський жвавенько подякував, зробивши вигляд, що не впізнав Шуриного голосу, Шура ж поклала рурку, ще раз кинула стінам «му-дак!», вимкнула кухонного «брехунця» і почовгала у ванну кімнату. Важко занурившись у невагомо-духмяну від непальського бальзаму воду, Шура негайно розпочала пестити свою породисту кицю, що знудилася в очікуванні кремезного мускулистого кота. Між тим скрушно позирала на гротескно збільшені товщею води бархани крижів й виразно уявляла того котяру для зажуреної кицьки: ще не старого, ще спритного, напруженого, як німецьке слівце «яволь!» і готового накинутися на кицюню в шаленому остервенінні…
Господи, як давно такий котюня навідував Шурину кішечку: підповзали все якісь майже дохлі та облишаєні, облизувалися, як на сало, і навіть лиськали, потім плакали від неспроможності спільно з кицькою спіймати солодку мишку, напивалися до сліз та енурезу, а вранці, хитаючись мов побиті, розходилися по сімейних кублах. Шурі ж лишалося на непорочному поточного року ліжку тішити свою «катце» штучною мишкою самовідданого ручного пещення.
Ароматне тепло води, італійський порнофільм «Червона шапочка», яким Шура зарядила ванний відеопрогравач, навіяли спогади про раннє дівоцтво, коли в розкоші приорільської пасторалі вона з Котею Машківським пасла на пахучому травневому пастівнику лінивих корівок. Котя і так, і сяк натякав Шуроньці на можливість весело потертися у вербняку, але романтичній дівчинці, тертій починаючи з шостого класу, це було не цікаво. Вона запропонувала Коті гру у Вовка та Червону шапочку, в якій Котя мав у тому ж таки вербняку, замаскувавшись у бабусю, накинутися на цнотливу червонокапелюшну Шуроньку й жорстоко згвалтувати… Боже, яке невинна, яка чудова гра! Боже, де ж той спраглий Вовк, чому він зараз не смикне ручку коридорних дверей, аби двері привітно прочинилися! Та що там Вовк, нехай би хоч на м’яких лапках раптом зайшов облізлий, але не дохлий кіт…
Розімліла і роздосадувана Шура не без зусиль переступила бортик ванни, не витираючись, ледь стисла важкі й слизькі груди і довго розглядала себе у матовому від вологого серпанку дзеркалі – намагалася збагнути кричущу несправедливість: чому її, ще спокусливу (брижі не такі вже й помітні при інтимному освітленні…), талановиту, знамениту в Катеринопетровську і відому в усій читацькій Україні нині оминають чоловічі ласки, які донедавна могла отримати будь-коли і в будь-який спосіб? За що декого з її худосочних колежанок, блідих графоманок, не уславлених бодай на маргінальному рівні, кохають чоловіки навіть по отриманню від неї, Шури Дворецької, анонімок із віртуозно вигаданими яскравими картинками найбрутальніших шлюбних зрад, здійсненими тими поганками ?
Не одягаючись, вийшла із ванної кімнати, ввімкнула комп’ютер і примусила душу зануритись у поетичний транс. Екран монітора байдужим прямокутним більмом дивився на Шуру хвилин десять, аж поки пальці, то нервово набираючи темп, то багатозначно завмираючи над клавіатурою, не змусили його відтворити програмний шедевр:

Субтильні літераторки- поганки,
Заміжні «сестри по перу»,
Ви помрете, бо – графоманки,
А я, Дворецька, не помру.
Пощезнете в пітьмі мертвецькій,
І мужики на запах мій
Сповзуться,
й пам’ятник Дворецькій
Гуртом воздвигнуть – ще живій.
Погруддя плоті та душі
Постане гордо на півсвіту.
Я з енурезних алкашів
Здеру, нарешті, злюбне мито…

Перечитала набране, радісно вигукнувши «Ай да Шура, ай да маладец!», любовно погладила себе по ще вологій голові, і в кінці тексту замість трьох крапок поставила знак оклику. З еротичним задоволенням посмоктуючи фільтр «Честерфілду», покурила і відшукала файл «епістоли»: творче піднесення ініціювало написання чергової анонімки…






Глава п’ятдесята. Найвигадливіші в світі люди – банкіри

Друзі гуляли Києвом. Всі люди так роблять. Раптом Івана ніби струмом пробило:
-Банк! Мій любий банк...
Він кинувся до будинку, в якому знаходилась банківська установа, і почав битися головою в мур.
-Іване, – просичав Лука, – що ти робиш? Не ганьбись! Легше, Ваню! Без фанатизму! Досить!
Іван таки піддався на умовляння і відірвався від стіни установи.
-Що це було? – допитувався Лука.
-Потім поясню…
Повернули на Червоноармійську. Тут з Іваном стався новий напад – тепер він витягнув хусточку, простелив її перед входом в інший банк, став на коліна і схилився у доземному поклоні. Лука не наважився завадити другу здійснити «намаз», але після ритуалу турботливо запитав:
-З тобою все гаразд? Скажи, це ж не епілепсія?
Іван блаженно зітхнув:
-Мені добре! Ох, як мені добре, Лукасе.
-Я радий за тебе. Тільки давай домовимося: надалі – без перформенсу!
Іван, не вислухавши до кінця речитативу, схопив друга за плече й вигукнув:
-Оцей банк я просто обожнюю!
Він відштовхнув Луку й, осіняючи себе хресним знаменням, кілька разів вдарив поклоном на двері установи.
Лука зробив вигляд, що він гуляє сам і до несамовитого шанувальника банку не має жодного відношення. Іван невдовзі наздогнав його.
-Іване, ти мене лякаєш! – зауважив Лука. – Якщо ти обрізався і став сповідувати іудаїзм чи іслам – це ще півбіди. Але зараз мені здалось, що ти подався у хлисти й оскопився…
-Твої припущення образливі. Ти ж знаєш, як я люблю життя. Люблю жінок. Але найбільше в світі я люблю рок! І тим, що маю зараз, я зобов’язаний цим трьом банкам і ще одній страхкомпанії із дивовижною назвою «Ніч лагідна»…
-Тобто, один із господарів банку – іудаїст, інший – магометанин, третій – християнин? Так7
-Так. І всі вони – дуже набожні люди, тому надають посильну допомогу відповідним релігійним установам.
-А «Ніч лагідна»?
Іван аж очі закотив.
-Страховою кампанією керує жінка. Велика прихильниця й шанувальниця буддизму. Кажуть, вона об’їздила всі країни буддистського світу.
-За рахунок таких екзальтованих страхувальників, як ти…
-Луко, не будь заздрісним! Жіночка насолоджується медитаціями. Ми – в екстазі від рока. Їй добре, нам добре. Для душі живемо, друже!
Лука замислився, потім зізнався:
-А твоєї кричущої безпосередності таки мені не вистачало всі ці роки…

…Ввечері, повернувшись додому після концерту, Лука застав Івана за ганебною справою – збиранням кубика Рубика.
-Ти, Ваню, закінчений придурок.
-Та ладно!
-Я чотири години відлабав у ресторані, а ти весь цей час збирав кубик ?..
-Ну!
-Знаєш фінал казочки про Колобка у виконанні народного улюбленця – діда Панаса?
Іван зрадів:
-Діда Панаса пам’ятаю – він працював казкарем у дев’яності роки на 1-му каналі!
-Правильно. Так ось, прочитав дід «Колобка» і, вважаючи, що вийшов із ефіру, бевкнув: «Ось така, дєточки, фігня, з’їла лисичка Колобка…» А ефір продовжувався. Скандал, те-се, діда вигнали з телебачення.
-Ну, і до чого ця лекція?
-А до того, що фігня, твій кубик Рубика, дєточка...
-Не фігня. В Олега Лапоногова з рок-гурту «Табула раса» є навіть композиція «Кубики». Чув?
-Чув. Розслабила тебе твоя сноха на довірі… Сидиш ти в своєму музичному кубику, як отой слоник лапогонівський… Молишся за банкірів столичних!
Лука плюхнувся в крісло і продовжив «лекцію»:
-Ваню, тобі сорок два роки! Сорок два! Вік Гоголя! Де твій «Ревізор»? Де «Тарас Бульба»? Де «Мертві душі?» Іване, де? Викинь кубик Рубика і візьмися за голову! Працюй нею!
Іван ухилився:
-Від тяжкої праці свербить сам знаєш де. Я – людина інтересу. Я міг би отримати премію за збирання кубика…
-Знаю, і гроші тебе цікавлять тільки тому, що на них можна накупити «рубиків» і «бубликів»...
-Мене цікавлять гроші, взті в кредит.
-Тоді послухай, ти, шанувальник лихварів, що роблять банкіри!.. Проста історія. Банк дає убогому кредит. Невеликий, наприклад, десять тисяч гривень.
Іван завовтузився на дивані:
-Кредит мізерний…
-Ти, Ваню, на своєму Лямурі у славному місті Катеринопетровську зовсім здичавів. Десять тисяч для більшості співвітчизників – великі гроші. До того ж не у кожного є невістка на довірі…
-Невістку не чіпай!
-Не кип’ятись. Але ти маєш знати, що десять тисяч – гроші. …Бідаха тягнеться, протягом року віддає той кредит, переплачуючи відсотків двадцять.
-Тобто, віддає дванадцять?
-Так. Нарешті він приходить у відділення банку, віддає останню суму і питає: «Все?» Касир каже: «Все. Ви виплатили всю суму». Клієнт іде додому і живе спокійно років зо три-чотири. Потім йому дзвонять із банку і приємним голосом кажуть: «У вас виникла погана (бед) карта. Висить на ній борг – триста гривень».
-Як це? – вирячує очі Іван.
-Дуже просто. Ти, виявляється, не виплатив якихось шістдесят шість копійок. За три-чотири роки з них і виріс борг. Ну як? Геніально?
-Я б подав до суду.
-І програв би.
-Чому?
-Тому що не можна хитрому банкіру і його слухняним касирам вірити на слово. Виплатив кредит – вимагай папірець. Нема папірця – отримуй бед-карту. Взяв кредит – отримав зашморг на шию. А банк не винний, що тим зашморгом ти зачепився за товстий цвях.
-Навіть, якщо ти Колобок і шиї не маєш… Значить, дід Панас… – нарешті дещо зрозумів Іван.
-…Був правий. Банк – це фігня.
-О, час! Зробив крок ногою – подумай, а чи не перейшов ти комусь дорогу? І чи не відірвуть тобі за це оту ногу?
Луку нога не хвилює:
-Мало того: контролювати треба кожне сказане слово, серйозно ставитись до кожного папірця, який тобі принесли додому.
-Нам носять постійно. Улька їх гасить.
Лука зітхнув:
-Правильно робить…
З хвилину помовчали. Потім Лука запропонував:
-Ну то що: по кухлю «сапераві» і слухаємо «Дженезіс»?
-Ні, по два кухлі й слухаємо «Депеш Мод».






Глава п’ятдесят перша. Агент Дворецька

«Латентна, в дусі лібералізму та глобалізації, але швидка (в класичній манері КДБ) ліквідація Залелії стає справою невідкладною. Ми не можемо допустити, щоб метастази Залелії розповзлисяУкраїною і підірвали фундаментальні основи ліберазізму. Отже, дій негайно! Я вже розпорядився, щоб катеринопетровські владні структури всіляко сприяли тобі. Благословляю на справу державної ваги, за виконання якої матимеш гідну винагороду. Вольдемар Дияволівський», – таку лаконічну настанову і зворушливе благословення отримала Шура Дворецька електронною поштою із Верховної Ради. Душа затріпотіла метеликом: її талант досі цінує Дияволівський, вона незамінна, коли йдеться про кваліфіковану агентурну роботу. О, Шура ще здатна на нищівні інтриги, на блискучу брехню, на артистичне хамелеонство! Врешті, на геніальну підлість, про потрясні можливості якої ніколи не здогадаються українські самашедші (за Ліною Костенко), які думають, що вони народились не в гамівних, а у вишитих червоними та чорними нитками сорочках.
Відповідальне паскудство, здійснення якого від імені всієї української еліти на неї поклав Дияволівський, згладжувало провину Вольдемара Олександровича за елегантне ігнорування її потужних зваб. Шуру підштрикував нетерпець – хотілося якомога швидше опинитися серед «залелійщиків», щоб декому із тих хутірських мастодонтів вприснути кобилячу дозу отрути, від якої в них з ротів валуватиме піна, а декого пригостити патокою, яка зацукрить мозкові звивини.
Мерія Катеринопетровська сумлінно виконувала обіцянку, дану Дияолівському, «аказивать всєстароннюю помощь» Шурі Дворецькій, і Шура розпочала енергійну підготовку до операції під кодовою назвою «Трута і патока».
Обласна та міська ради на Шурине замовлення наштампували пригорщу почесних медалей та стос похвальних грамот. У місцевих виданнях зорганізувала облесливі публікації про окремих «залелійців», водночас у тих же виданнях вмістила «листи» неіснуючих в природі адресатів із тих, хто «хоч і не письменники, та книги читають і розуміються на літературі», писані досить вправною на підлості Шуриною рукою, в яких вона змішала з лайном декого із мешканців Залелії. Результат підготовки Шура оцінила одним по-німецьки точним словом – abgemacht.
Ностальгія за чоловіками та ексгебіціоністським минулим покликала Шуру наполягти перед обласним начальством на комбінованій подорожі – сушею і водою. Спочатку – службовою автівкою їхала на свою малу батьківщину – в село Гробки. По дорозі Шура наказала водієві завернути в лісосмугу, де він змушений був відпрацювати повну програму спецобслуговування сексуально стурбованої пасажирки. Пасажирці програма сподобалася і вона хотіла відмовитися від комбінованої подорожі, проте у водія від думки про продовження інтиму з Шурою сталася симуляція гіпертонічного кризу і він лишився в Гробках.
Як і планувалося, із Гробків до Залелії Шурина подорож продовжилася на моторному човні. Шура розраховувала, що човнярем призначать чоловіка ще не підтоптаного, але такі саме жнивували, тож на це діло за сто гривень підрядився старий рибалка Никифорович… Спочатку Никифорович чимало здивувався і навіть перелякався, коли у човні Олександра Трохимівна безсоромно оголила великі, як копиці, груди. За деякий час збагнув, що це його зовсім не зобов’язує здійснити подвиг, до якого, овва, він давно був негодний, тож заспокоївся, лише, сплюнув у воду, буркнувши у вохристі від «Прими» без фільтра вуса: «Бісова курва, трапилася б ти мені років десять тому…», і ризиковано для вузької ще й покрученої річки збільшив швидкість, щоб якомога швидше відбути доручення начальства.
Шура пливла, підставляючи голі груди рідному орільському вітерцю, безкоштовно демонструючи ріднокраю та землякам, які в ту мить опинилися на річці, епічну монументальність cвого немеркнучого бюсту. Однак, забиті земляки Шурині не дуже розумілися на геранто-топлес-стриптизі, тож чимало розчарували її крутінням пальцями біля скронь. І лиш одного разу, коли човен пропливав повз компанію п’яних і, видко, нарваних до трахання з ким попало, де попало і в будь-яких комбінаціях молодих самців, вона почула вигуки «ото гарбузяки!», «а ляжки – обійняти і плакати…», «швартуйся біля нас, стара шворка!». Вигуки ображали, водночас манили – ох, як прагло непорятовно старіюче тіло впустити в себе хоча б одного з тих нахаб! Шура ледь не скомандувала човняреві зупинитися, та схаменулася – спочатку мала здійснити державницьку місію. Проте загадала собі, що на зворотному шляху обов’язково примусить Никифоровича зупинитися, якщо молодики ще будуть на місці й не повпиваються до ризопокладення.
Пропливли ще з півгодини і човен, обігнувши заводь із лататтям, ткнувся носаком у вологий пісок невеликого залелійного пляжика. Никифорович допоміг Шурі доставити її важкі тілеса на гарячий пісочок, мимохідь чемно порадивши «може, ви того…цицьки в ліфчик укинете…». Пораду Шура пропустила повз вуха, а зачувши нарешті твердь під ногами, зігнулась у попереку і, ритмічно погойдуючи грудьми, заходилася розминати засиджені брижі на гомілках та стегнах. На пляжику засмагала лише молода жіночка з малям, яке здивовано розглядало Шурине вим’я, затим гучно запитало: «Баба – колова?», на що мама відповіла: «Не корова, а жаба. Мовчи, Петрику, бо баба-жаба цицьки дасть». Шура гнівливо зиркнула на орільську мадонну, ледве утримала за зубами брутальну лайку, нап’ялила бюстгалтер, попрохавши Никифоровича застібнути на спині, й, прикладаючи чимало зусиль, поперлася на високий берег. За нею, прихопивши сумку з нагородами, піднявся Никифорович.
Начувана від Маріка Кукарєка про цапа Бодуна, «прикордонного начальника», якого слід улестити, щоб пропустив до Залелії, по дорозі доручила Никифоровичу наламати галузок із акації, бо Кукарєк казав, що Бодуну листя акації смакує, як п’яниці на похмілля сирівець. Та біля блок-поста Шуру чекало везіння – виявилося, що цап-пропускайло за кілька хвилин без попереджень і самовільно (начальство!) покинув пост та й подався, видко, шукати собі якусь бабайківську козу. Шура навіть подумала: «Сто відсотків, із наближенням нашого човна до Залелії Бодун перейнявся моєю трахальною енергією, а молоденькі чергові не додумалися прив’язати свого «начальника» до шлагбауму». За цих обставин улесливій Дворецькій нічого не варто було перейти «кордон» без зайвих клопотів, бо чергові «прикордонники» прийняли веселу і гладку бабеху зі снопом акацієвого галуззя та діда з торбою за паломників до орільської Мекки.

Микола Туз очам не повірив, коли побачив Шуру на теренах Залелії, й здивовано бурчав собі під ніс: «Як ця сука сюди потрапила? Невже в Бодуна нюх на лайно зіпсувався?» Заскоченим був і Микита Паслін, й інші, хто знав Дворецьку. Але за блок-пост виставляти її було запізно – Шура встигла розкласти на лаві під дубом якусь періодику, хвальні грамоти, ще щось, схоже на біжутерію.
-Шуро, звідки ти впала тутечки, – запитав Микола, – і що за мотлох розкладаєш?
-Вітання, Микольцю! Тобі, як завжди, галантності не вистачає. Ось, приїхала в гості, привезла видання із публікаціями залелійців та про залелійців, грамоти і навіть медалі від обласної ради.
-Ага. Й оце маєш зайнятися поштучною роздачею слонів? – Туз озирнувся навколо: на акцію «роздачі слонів» залелійці таки сходилися. Тузу подумалося: життя у лісі виховує в людей сорочі рефлекси до яскравого.
-Олександро Трохимівно, – дивлячись на всю цю вовтузню, не втримався вставити свої п’ять копійок Микита Паслін, – і хто ж це вас подвигнув на таке шефство над Залелією і чому ви не запитуєте, чи ми потребуємо у шефстві та нагородах?
-Відчуваю, що без вас, пане Микито, тут нічого не відбувається – ви гегемон. Тож прошу вашого дозволу звернутися до громади, – підштрикнула Шура.
Шурина шпилька справді штрикнула Микиту. Закид про неіснуючий диктат образив і залелійців. Натовпом пройшлася хвиля обурення, проте тому, хто потрапив на терени Залелії, в слові ніколи не відмовляли. Шура урочисто виголосила таке:
-Шановні колеги! Схиляюся перед вами, учасниками цікавого соціального експерименту, творцями мистецької міні-республіки. Наша демократична влада гідно оцінила творчий подвиг багатьох із вас. Вислухайте мене, після чого від імені обласної влади я зі своїм асистентом, – показала правицею на Никифоровича, і той змушений був опустити очі, бо не вважав себе асистентом, – Ільком Никифоровичем Спозаренком нагородимо кращих грамотами та медалями… Але, шановні мої, вам, таким талановитим, у розповені творчих сил варто було б жити не зграєю дикунів у задрипаному лісі, а в шикарних котеджах, долучившись до розбудови глобальної світової культури…
Несподівано до Шури підійшов великий чорний цап. Шура урвала свою проповідь, здивовано подивилася на його круті роги і з жахом збагнула: це і є «начальник прикордонників»… Її заціпило. Кілька секунд всі очікували, що буде далі. Далі ж Бодун обнюхав Шуру і йому засмерділо чимось таким, що змусило його тричі чхнути, фуркнути, затим грізно промекати по-людськи і в риму: «М-е-е-чи ме-е-е-далі в ср-а-а-а-ку по-о-далі, бе-е-е-лядь!». Ораторка не встигла отямитися, як Бодун копнув її рогами в те місце, куди радив спровадити нагородну біжутерію. Шуру охопив панічний острах і вона під гики та улюлюкання кинулася тікати, гнівно викрикуючи «Я вас усіх, разом з вашим цапом, знищу!». За нею, геть очманілий від почутого і побаченого, почимчикував старий гробківський рибалка Ілько Никифорович.






Глава п’ятдесят друга. Розхристана життєрадісність

Лінара мала прилетіти у Бориспіль по обіді. Чекаючи на неї, Лука так накрутив себе, що виглядав якщо не божевільним, то напевно – людиною з неадекватною поведінкою. Коли вже оголосили, що літак приземлився, до Луки підійшов молодий міліціонер. Запитав:
-Як Ваше самопочуття?..
Луку здивувала турботливість охоронця порядку.
-Як у голови сільради перед приїздом президента…
Міліціянт засміявся:
-Так ви когось зустрічаєте… А я думав – на гастролі зібрались. Обдивляюсь – де ж інші «…Коти»?
Лука подивився на молодика довірливо:
-Синку, я чекаю наречену з Лондону. Їй двадцять вісім років… Ми давно не бачились. Я за цей час сильно розхристався…
-То не одружуйтесь, – порадив міліціонер. – Що це за стосунки: ви – тут, вона – по Європах… Чим вона займається?
-Грає рок.
-Козирно! А ви переконані, що вона вас кохає?..
-Тепер вже не знаю… Коли їй було вісім – був переконаний…
Страж порядку посерйознішав:
-Вісім років?
-Я був студентом, а її мати – нашою викладачкою і подругою. Дитя закохалось. Буває…

Раптом Лука розплився в блаженній усмішці – залою неприродно повільно рухалась в їхній бік Лінара. Міліціонер відступив і спостерігав за рок-парочкою здалеку – хлопцеві було цікаво…

-Луко Дмитровичу, – проспівала дівчина голосом «рок-клюковки», наблизившись впритул. – Ви мене впізнаєте?
Перезбудження, в якому перебував Лука, досягло апогею – він став схожим на тремтливого метелика, який побачив вогонь. Абсолютної зрілості чоловік, ніби переповнений пристрастю цнотливий юнак торкнувся кінчиками вальців лоба дівчини, скронь, вилиць, підборіддя… Пересвідчившись, що дівчина матеріальна, заспокоївся.
Не менш цікаві події відбувались поруч – побачивши слізно-щемливу сцену зустрічі, черговий припинив реєстрацію – паралізована черга розчулено спостерігала за закоханими. Голосно, з надривом зітхнула дебела літня жінка. Сполоханий її стогоном, Лука отямився:
-Ось і все, Лін...
Вона зрозуміла його.
-Я ще маю провідати своїх.
-Не зараз. Влітку. Разом зі мною. Венера Магометівна з Енвером самі приїдуть… На наше весілля.
-Чому я про це не знаю?
-Про що?
-Про наше весілля.
-Розумієш, тут така справа… Я пообіцяв «Картатим котам» освідчитись тобі в їхній присутності.
-Навіщо?
-Вони вважають, що освідчення – це запрошення до шлюбу у присутності свідків… Буквально. Нібито громадська думка не дозволяє людині задкувати…
-У вас вдома гості?
-У нас вдома… Готуються до сватання.
-Всі «…Коти»!?
-Наші всі, а скільки всього там люду – Господь знає… Бояри, дружки, весільний генерал – полковник дядя Нова. Жінок для плачів взяли.
-Як це?
-Та я й сам толком не знаю. Кажуть, що жінки оплакуватимуть твоє дівоцтво… Я ж уже був у використанні. Двожон… Мати нашого фронтмена пече у нас на кухні весільні дивні…
-Луко Дмитровичу! Навіщо?
-Абхазці! Дружній народ. …Хочуть пересвідчитись, що безтямне кохання є. Мушу погоджуватись! Всім хочеться справжнього весілля. Зараз, ти знаєш, більшість віддає перевагу безшлюбному життю.
-Луко Дмитровичу, ви все пам’ятаєте?
-Про тебе – майже все.
-Щодо Мішел я була не права…
-Щодо Мішел ти була права. В той час я був закоханий в стюардесу…
Лінара замовкає, а потім переходить на «ти»:
-Я пам’ятаю день, коли вперше побачила тебе. Ми з мамою йшли з магазину. Ти з двома дівчатами – назустріч. Крикнув здалеку: «Венеро Магометівно, салам алейкум!» Всі зупинились. Ви з мамою розмовляли про «бублики». Дівчата нудьгували. Я дивилась на вас і відчувала, як серце швидко-швидко колотиться в спину. Ви весь час повторювали: «Фокстрот, фокстрот…» Я не знала, що це таке. Чомусь мені здавалось, що це – якийсь хитрий рот…
-Йшлося про альбом «Дженезіс»…
-Тепер я це знаю. А тоді мене той «рот» так роздраконив, що я ударила тебе носаком туфлі по гомілці...
-Киз, я згадав! Точно, ти бабахнула мене преболяче по нозі.
Жінка у черзі зітхнула ще голосніше. Під це зітхання парочка нарешті зрушила з місця.






Глава п’ятдесят третя. Рок-екстремізм по-броварськи

Лінара замилувалась фото, що висіло в спальні на стіні.
-Вдалий портрет Боно. В дитинстві я любила альбом «Ю ТУ» «Ахтунг, бебі»!
-Чий портрет?
-Боно… Соліста ірландської групи «Ю ТУ». Альтернативний рок…
-Чий? Чий? – перепитує Лука.
-Хіба ні? Це ж Боно. Пол Хьюсон…
Лука уважно подивився в аскетичне обличчя чоловіка на фото.
-Я в шоку! …Лін, цей чоловік – зовсім не рокер.
-Боно не тільки рок-музикант, а й гуманіст,.. – додала Лінара не зовсім впевнено.
-А ти могла б упізнати на фото Рузвельта?
-Могла б.
-А Столипіна?
-Мабуть, також… А чому ти про них питаєш?
-Тому що чоловік, зображений на цьому фото, також реформатор. Український.
-Невже це Коновалець?..
-Дівчино! Коновалець – борець за незалежність!
-А це?..
-Кирпа!
-Та ти що?.. А хто це?..
-Лінарочко! Сором-то який! Не знати Кирпи… Це український економічний геній. Міністр транспорту.
-Я не винна. Коли його зірка сходила, я була в Англії. Але повір мені, він дуже схожий на ірландця Боно.
-Я тобі вірю. Я пам’ятаю альбом «Ю ТУ» - «Ісусове дерево» зразка 1987 року. Ми його купили з Іваном в Одесі. …Ти була в Дублині?
-Ні. «Ю ТУ» виступали в Лондоні...

На якийсь час запала мовчанка. Порушив її Лука.
-Лін, скажи мені, ми з тобою рок-екстремісти чи прості лабухи?
-Навіщо ці крайнощі? Просто ми любимо рок.
-Добре, підійдемо до цього питання з іншого боку. На озері, що знаходиться поблизу, почався довготривалий жаб’ячий концерт…
-Я зрозуміла: ми повинні пожити природнім життям. А поскільки природа схильна до крайнощів, то й нам доведеться вживати крайніх заходів. Так?
-Я таких розумних жінок, як ти, ніколи не зустрічав.
-Дякую. Так ми братимемо участь в жаб’ячому концерті? Я правильно зрозуміла.
-Ми будемо солістами…
-Потягнемо до озера весь перкусійний комплект?
-Ні, ти гратимеш на тамтамі, я – на ксилофоні. Щось не так?
-Так. Ти ж клавішник. Мій Лей Сестер…
-Лей Сестер із «Діп Парил» – не просто клавішник. Він геній.


Щоб дістатись озера, треба було подолати залізничний насип. На рейках перевели подих. І тільки тоді серед шикарного травневого різнотрав’я побачили дві зграї собак… І що цікаво: з одного боку на насипу залягло з десяток чорних собак, з іншого – приблизно стільки ж білих псів.
Лінара з Лукою зробили спробу спуститися з насипу, але чорні собаки підвелись і загарчали. Чоловік з жінкою зробили кілька кроків назад – готовність до нападу продемонстрували білі пси.
Тоді Лінара посунула колією, розмірено постукуючи в тамтам. Лука рушив за нею. Віддалившись на кілька десятків метрів, озирнулись: собаки скупчились навколо рейок і ніякого інтересу до людей вже не проявляли. У них розпочалися власні розбірки. Протистояння було абсолютно абсурдним – рейки ішли із мінус безкінечності до плюс безкінечності… Чорний пес зробив спробу перейти через рейки – білі стали стіною і почати дико брехати. Чорний відступив.
Люди не могли відірвати поглядів від безглуздої сцени. Брудно-білий собака ступив на рейки і трохи не був розідраний чорними псами.
Лін дрібно заторохкотіла в тамтам, пришвидшуючи ритм, виводячи якийсь дикунський музичний малюнок. Собаки з хвилину слухали, потім заспокоїлись і розбіглись. На рейках залишився лише брудно-білий пес – немов суддя у полі.
-Собачий расизм, – сказала Лінара. – Білі проти чорних. Чорні проти білих… Тваринний прояв екстремізму.

За півгодини опинилися біля озера.
Лука встановив ксилофон.
-Може, варто жаб трохи розігріти? – запитала Лін.
-Давай.
Дівчина з хвилину слухала кумкання, намагаючись збагнути ритмомелодику. Потім різко крикнула: «Ти!» Жаби, які бовтались біля берега поблизу прийшлих, замовкли, інші ж тягнули своє. Лінара перечекала, поки перелякані отямились і продовжили кумкання, і знову «тикнула»… Потім ще й ще. Поступово жаби звикли до сторонніх звуків, – крики Лін і їхній лемент гармонізувались.
Дівчина увійшла в раж і почала диригувати жаб’ячим хоро-оркестром.
Лука, сидячи на березі, тільки мружився від задоволення.
-А тепер ми – разом із жабами! – крикнула дівчина.
Лука став до ксилофона, Лін взяла тамтам. Вони не дивились одне на одного – вся їхня увага була прикута до земноводних. Ті прийняли умови гри людей – стогнали і ридали в озері так, ніби хотіли догодити людям.
Лінара відклала тамтам і знову взялась за диригування – їй так подобалось керувати пристрасним риданням, яке люди називають кумканням!

Скільки б це продовжувалось – невідомо. Але сталось дещо, і все змінилось.
Раптом ейфорія припинилась. Лін відчула, що хтось ухопив її ззаду за спідницю. Дівчина озирнулась і побачила, як зелена оборка її крепдешинової спідниці, затиснута в зубах брудно-білого пса, з легким тріском відпорюється під спідничного полотна і віддаляється… Лінарі здалось, що «велика порка» відбувається ніби в кіно… Вона зробила несвідомий рух – трохи відхилилась – ніби в танці (із собакою!) – оборка повністю відділилась від спідниці і трималась лише на ногах дівчина і в зубах пса. Брудно-білий знаходився метрах в двох від Лінари – оборка була довгою…
Побачив дивну картину і Лука. Чоловік схопився, підняв камінь і встиг лише замахнутись. Собака відпустив оборку і гайнув у високу траву. Камінь полетів на ним, але не наздогнав розбійника. З хвилину чоловік і дівчина дивились то одне на одне, то на оборку, яка живописно лежала на березі.
Потім почувся собачий лемент – такої несамовитої сили, що жаби примовкли на мить.
-Я думав – не попаду, – сказав Лука. – А ти диви – дістав таки. Мабуть, відкинулось, стерво…
Лінара зібгала оборку й кинула в торбу. Повибирала тоненькі ниточки зі спідниці. Зауважила:
-Дай Бог здоров’я китайцям, які приторочили оборку абияк… Що б було, коли б ця спідниця була пошита в Німеччині?! Страшно подумати… Брати-китайці, ви врятували мої ноги!

Коли долали насип, знову побачили брудно-білого пса – він спостерігав за їхнім переходом здалеку.
Лука набрав повні легені повітря і крикнув:
-Ми рай у пеклі розвели! А тебе жаба давить?

«Жаба давила» Лінару – їй шкода було спідницю…
-Расизм білих страшніший за расизм чорних, – зауважила вона. – Це факт.






Глава п’ятдесят четверта. Небесне кохання

Іванова теща Параскева Михайлівна перед смертю переживала просвітлення. Прикликала рідних і сказала:
-Як помру – спаліть мене. Половину праху нехай Ваньша відвезе до Широкого – підховає в могилу мого чоловіка Павла. Табличку таку зробіть: «Тепер ви разом назавжди».
Старенька замовкла, подумала і повела далі:
-Іншу половину тліну відвезеш, онучку, на мою батьківщину – у село Сагайдачне Білгородської області. Прикопаєш у могили моїх тата і мами. Запитаєш у селі, де на цвинтарі Хролушкіни лежать. Там цілий куток наш. Знайдеш могили Михайла Фроловича і Меланії Луківни Орлових. Запам’ятав?
Ваньша схлипнув:
-Так.
-Мамо, – запричитала Ірина. – це ж не по-християнськи – у крематорії людину палити…
-Зробіть, як я сказала. А ні – з того світу діставатиму. Де таке бачене, щоб людині, яка зібралась помирати, перечили…

Перед смертю баба Параска встигла розповісти Ваньші про єдине своє кохання.
-Твій дід служив в армії з нашим сусідом. Поверталися вони з війська разом. Сусід запросив Паву до себе у гості – у Сагайдачне..
Бог зв’язав нас як тільки ми побачили одне одного, і вже з того часу ми не розлучалися. Просиділи до ранку під хатою. Про що говорили – і не згадаю. Більше сміялись – дурносміхи.
А батько, виявляється, в бузині сидів – усе чув.
На ранок взяв мене Павло за руку і привів до хати. А за нами і тато у двері. «Віддайте за мене заміж вашу Пашу», – просить Пава. А батько йому: «Забирай, бо як поїдеш звідси сам, то нам її, мабуть, доведеться або до божевільні везти, або на цвинтар»… Щось таке тато у тих наших хихотіннях розібрав…
Поїхали ми із Сагайдачного в Широке. Записалися у сільраді. Скільки-то там чоловік заплатив за це. Може, п’ять карбованців… Не пам’ятаю. А вийшли, каже: «Кохання наше, Пашуню, безцінне, а шлюбу – гріш ціна…»
Чоловік мій був єдиним сином у батьків. Вони нам скоро хату поставили, мотоцикла купили.
Народила я спочатку маму твою, Ваньша. Потім знайшовся синок – зараз він китів в океані вбиває. Китобій. Дядько твій. А потім Пава мій розбився на мотоциклі. Тридцять років було моєму чоловікові. Я заміж більше не ходила. Кращого за нього нема у світі, а за гіршого виходити – тільки мучитись.
Параскева Михайлівна закрила очі й помовчала. Потім сказала:
-Помру скоро. Слава Богу! Знову побачу свого Павлика. Тепер вже разом з ним буду вічно. Молодик з бабусею – ось як воно буває… Мабуть, у пекло нас запроторять… Та хоч би і так… А як до раю – то й ще краще.

До Харкова тіло баби Параски возив старший Іван Івашко. Привіз додому посудинку з прахом спаленої у крематорії тещі. Віддав Ваньші і мовив:
-Далі роби, як бабуся просила. Ти – її рідна кров.
Ваньша розгубився:
-Це ж мені в іншу державу доведеться їхати. Кордон перетинати. Там прикордонники, митники. Раптом собака службова унюхає, що я прах людини в кишені везу…
Іван не зважив на синові сумніви:
-Думай, ти вже дорослий. Паспорт маєш.

Розбурканий Ваньша поліз до голуб’ятні – туркотіння його заспокоювало.
Свиснув. Птахи зграйкою метнулися вгору, але хвилин за десять почали повертатися додому.
Надвір вийшла мати. Запитала:
-«Чилійці» повернулися?
-Літають. Хіба ти їх не бачиш?
-Зір вже не той.
-А ти не напружуйся.
-Бачу! Перекидаються...
-Голуб’ятам їхнім зараз по два тижні. Таких вже можна залишити надовго самих… Так і дві години тріпотітимуть крилами, танцюватимуть.
-Небесне кохання... – зітхнула мати.






Глава п’ятдесят п’ята. Слуга народний - Дияволівський

Вольдемар Олександрович Дияволівський на кволому передвакаційному засіданні Верховної Ради, просякнутому терпкими духманом коньяку, вишуканих жіночо-чоловічих парфюмів та консолідованого поту коаліції-опозиції, нудився. Нудьга чомусь викликала досадні міркування про те… як її…Залелію. Треба ж: проявилася якась підозріла папіломочка посеред України, назвалася ця аномалія Залелією і ніяк не хоче зникнути – ба, більше, її божевільні облаштувальники агітують посполитих «за українську Україну», яка нібито може утворитися із подібних родимих папілом. Спочатку «за українську Україну», потім «за Україну для українців», а далі що? «за Україну без слуг народу», тобто без, нього, Дияволівського?! Ну, це вже фашизм, до цього варто підходити не з пряником, а з батогом, навіть з револьвером.
Якщо вже така профура як Дворецька не змогла демократично інфікувати сказом розбрату так званих «залелійців» і торочила щось божевільне про якогось Бодуна та цапа-пропускайла, які їй не дозволили обеззброїти і деморалізувати Залелію, то якими ще толерантними методами можна нейтралізувати цих плебеїв від мистецтва і дебілів від національного романтизму? Лібералізм має кінчатися там, де кінчається терпіння лібералів, а Приорільському націоналізму ж місце – щонайзатишніше – у божевільні.
Та все ж, ліпша за батіг і пряник – наркоз без револьвера, але назавжди, без виходу із стану анестезії. І саме він, народний улюбленець Вольдемар Дияволівський, можна сказати, український Цицерон, натхненними промовами та обіцянками уведе Залелію в анестезію й учинить блискучу хірургічну операцію з видалення аномальної пухлинки, щоб стати ще й Ескулапом внутрішньої української політики… А найліпший у цій місії асистент – референт ще першого всенародно-комуністичного президента Жора Вітряк: він бо земляк тим довбаним опереточним «залелійцям-січовикам».
До поїздки підготувалися швидко. Наштампували кілька липових подань до президента про присвоєння почесних звань заслужених і народних діячів мистецтв для кількох залеліян, зварганили такіж подання на гранти і премії ще для кількох. Це були «пряники». Батоги ж заготували СБУ і міліція.
Дияволівський наказав Жорі та водієві «лексуса» прибратися у вишивані сорочки, і Жора, якому ніколи не доводилося одягатися у вишиване, бо вважав «вишитий гардероб» хуторянським, змушений був підкоритися. Для водія це не було новиною – ритуал переодягання у національне вбрання він акуратно здійснював разом із шефом кожного разу, коли шеф бачив у цьому державну необхідність.
Дешевих презентів не брали: досвід Кукарєка показав, що вони малоефективні. Прихопили ставок горілки та скирту закуски – на бенкет з приводу віншування «без п’яти хвилин» заслужених, народних та присипаних преміями і грантами у польових, точніше – в лісостепових умовах.






Глава п’ятдесят шоста. Дароносці

Чотири з половиною години швидкої їзди у супроводі міліцейського «джипа» з мигалкою та мегафоном, і – зір столичних, та ще й поставлених високо естетів глибоко і лірично прикипів до приорільських краєвидів. Ніжно схвильований Жора розглядав знайомі місця, згадував розгойдування на «тарзанці», від яких холодило мошонку, любовні захлинання із однокласницею у медового кольору воді, й ущипливий сентиментальний ком укотився йому в горло, і важкі сльози нависли на нижніх повіках… У голову навіть вкотилася безглузда думка: «А я, я чому не в Залелії?».
Жора не міг собі відповісти, чому він не в Залелії. А підсвідомість підказувала – це добре, що не в Залелії, бо вона міф, бо їй кінець, якщо за неї взявся самовідданий нардеп, якого на служіння народу благословив ще кремлівський Верховний Совєт. І взагалі, хоча іноді сеанси глибокого замислення вкидали Жору у стан ностальгії за роками, коли він сам собі здавався янголом, жалкувати за повною програмою не доводилося: Георгій Григорович Вітряк не скніє у провінції за дужками елітарного життя, він знана в столиці людина, заслужений працівник культури, кавалер державних нагород, лауреат кількох премій, – що ще треба трохи втомленому, але чимало обдарованому та цілеспрямованому чоловікові, в якого ніщо (навіть Америка, що викрала ще немовлям сина і підступну дружину), не здатне відібрати безмежно-лагідне чуття батьківщини-дароносиці…
Прибуття до Залелії народного улюбленця і майже Цицерона без попередження, за задумкою Дяволівського, мало викликати в аборигенів психологічний ефект, схожий із зішестям Святого Духу. Проте, біля шлагбауму при в’їзді в Залелію, замість очікуваного натовпу туземців, столичні гості побачили… чорного цапа, згадка про якого, виявилося, не була маренням дурепи-Дворецької. Побачили вони і двох лайдаків, які лежали у тіні глодового куща, підклавши під голови етюдники. Автомобілі зупинилися і цап почав негайно розглядати свою рогату подобу в тонованому склі «лексуса». Лайдаки ж підвелися і попрямували ближче до шлагбаума.
-Здорові були, дорогесенькі козаки-художники! Приймайте гостей з Києва, – витиснувши себе з авто, як з тюбика, в категорично веселій тональності привітався нардеп, впевнений у тому, що його впізнали.
Не зовсім в тон шефові (не мав цицеронівського хисту…), привітався і Вітряк. Та виявилося, «козаки-художники» Дияволівського або справді не впізнали, бо давно бачили священну мармизу в телевізії, або зробили вигляд, що не знають взагалі.
-Хай буде і вам здоровля. Та у нас заведено спершу вітатися з Бодуном, – сказав один із них і тицьнув вказівним на цапа, а цап тим часом почав рожевою носопиркою безцеремонно винюхувати гостей. Гості гидливо відсахнулися, але Бодун виявився геть нахрапистим: енергійно тицяв у білосніжні вишиті сорочки гострим рильцем, облямованим зеленою піною капустяної жуйки. Менти, що теж вивалили із супроводжувального «джипа», здивовано споглядали сюжет, який можна було б назвати «зустріч відомого нардепа з цапом, що відбуває службу».
Бодун тим часом припинив обнюхування, голосно чихнув, смачно фуркнув, затим різко розвернувся, задрав куцого хвоста і потужно метнув на гостей м’який шріт – ті ледь встигли відступитися.
-От бачите, не привіталися, тож Бодун образився на вас, та й пахнете ви йому, панове, чимось негарним, а він, наш начальник залелійного блок-поста, полюбляє пахощі прості та щирі. Боюся, що Бодун шлагбаум не підніме, – зробив невтішний висновок другий «козак-художник» і тут же запитав:
-А ви, бува не той знаменитий Дияволівський, слухаючи якого по «брехунцю» третина України плаче, третина сміється, а ще третина матюкається?
Дияволівський був заскочений несподіваним прийомом, тож ледь не віддав наказ ментам пристрелити безцеремонного цапа, а двом дурнуватим туземцям накинути на руки «браслети», проте зусиллям волі стримав себе і, хоч не так весело, як почав, усе ж в гарній артистичні тональності відповів:
-Саме він, братіку. А що ж це ви такі не гостинні? Мерщій підніміть шлагбаум або ж погукайте… того…
Вітряк, зі студентських років знайомий із Пасльоном, поспішив додати:
-Микиту Пасльона…
Колишній слухач «брехунця» мовчки й неквапом подався в глиб Залелії. Через деякий час із залелійної гущавини виникли чотири постаті у вилинялих заштопаних шортах, одна з них – жіноча. У Жориній голові промайнула гидлива думка: «Бомжі на відпочинку…». Серед цих розслаблених «бомжів» Жора двох упізнав – Пасльона і Стогуба. Та його (запримітив, що Дяволівського – також…) більше зацікавила гордої ходи жінка (певно, так ходила пушкінська Земфіра), з не шедеврально красивим, зате романтично натхненним обличчям циганки.
Четвірка наблизилася, привіталася. Ображений холодним прийомом, на привітання Дияволівський стримано відповів, але розпочати розмову доручив Вітряку. Жора зробив обличчя усміхненим і з іронічним відтінком докору мовив:
-Що ж це ви тут цапиний блок-пост влаштували і не пропускаєте навіть самого Вольдемара Олександровича Дияволівського? До вас що, часто навідуються народні депутати?
На докір Микита зреагував негайно :
-Вітряче, у Залелій епідемія печерного націоналізму. Боюся, щоб не дай Боже і ви не заразилися… хто ж тоді електорату та президенту служитиме?
-Ну ти, націоналіст штопаний, – втрутився обурений Дияволівський, – морочиш голови людям, які замість того, щоб жити в нормальних домашніх умовах і працювати на благо України, змушені гибіти тут. Які там «українські націоналісти»– скоріше, ви кримські татари, що захопили державну землю.
Циганкувата жінка блиснула смолою очей і глузливо мовила:
-Послухай, золотце, будеш ображати Микиту – скажу циганське слово по-кацапському і ти козою станеш – Бодунові так не вистачає пари…
Дияволівський оскаженів:
-Ви що, білини об’їлися? Погрожуєте? Та варто мені зв’якнути у район, й усіх вас звідси викине міліція, – уже гарячкував Дияволівський, якому не хотілося стати козою, та він не планував і крайніх заходів: адже ж приїхав сюди переконувати, приїхав як плюраліст і демократ, а тут на тобі…– Пропустіть негайно і зберіть усіх, хто тут є – я з ними розмовляти буду, або ж… – обірвав фразу і витяг мобільний телефон.
Це був ультиматум. Віронька, ще раз зблиснувши очима, хотіла уїдливо відповісти. Її жестом встиг стримати Только Стогуб:
-Що ж, викликайте ментів… Будемо оборонятися, але те, що ви справжні дермократи, стане відомо на всю Україну…
Та іншої думки був Паслін. Жестом зупинив Толька, чітко і похмуро мовив :
-Пане Дияволівський, ви їхали аж із Києва, то ми не будемо такими капосно негостинними, щоб не пустити вас до Залелії. Усвідомлюємо: втримати вас ми не зможемо, тому прошу… Ігоре, підійми шлагбаум!
Молодик, який чергував біля шлагбаума, потягнув за вервечку, припасовану до соснової перекладини з прив’язаним на кінці каменем-противагою. Бодун же вперше відбував незаслужений арешт: зрада! – посадовили на прив’язь…

Під дубом зібралося все населення Залелії. Нашорошено перемовлялися, цитькали на кількох діток, що вешталися під ногами, і з нетерплячим обуренням очікували промови нардепа Дяволівський, «говорящую голову» якого кожен з них колись бачив по телевізору. Та спочатку до залеліян звернувся Микита Паслін:
-Залелійці! Відверто скажу: маємо великий клопіт: до нас приїхав сам Дияволівський, а з ним помічник президента, наш колишній земляк і поет Жорж Вітряк. Чого вони хочуть, самі скажуть, та прошу вас, будьте стримані й поводьтеся розважливо.
Дияволівський вийшов перед народом, що утворив собою підківку при дубі, відкашлявся, мов перед виконанням арії Мефістофеля, й забодяжив сироповим голосом:
-Братіки! Сестрички! Дорогесенькі! Ми приїхали з неблизьких від Лелії печерських пагорбів, аби засвідчити нашу повагу та увагу до вас. Що ви за народ, залеліяни? Хто вас напоумив оце покинути насиджені місця, міські квартири, майстерні та кабінети, і терпіти вередливу стихію у цих, нічим не ліпших за баштанські, куренях? Ви такі талановиті, такі розумні, заслуговуєте на міцне здоров’я та зорепад усіляких нагород – оце, власне, я й хочу оголосити прізвища й зачитати тексти подань до президента на почесні звання, премії та гранти від різних поважних установ.
Начепив на ніс окуляри в оправі із золота і китового вуса й зачитав чималий список. Оголосив, підняв окуляри на лоба і далі продовжив із притиском:
-Вітаю усіх згаданих у списку, та змушений зауважити, що всі ці нагороди ви отримаєте лише після того, як повернетеся додому. Звичайно, зважаючи на те, що ви ось тут самовільно, протизаконно захопили чималий шмат державної землі, влада могла би вас прогнати звідси силою, та й, не зважаючи на свою демократичність, хотіла це зробити, але я пообіцяв їй, що все обійдеться мирно. Не підведіть же мене!
Залелійці захвилювалися. Хором скандували «Ганьба!», хтось, склавши долоні в рурку, кричав «Нас не підкупиш!», ще хтось намагався переконати когось, що влада не наважиться руйнувати Залелію, бо, бачте, на захист може встати вся Україна, та були й такі, які мовчки прокручували в голові «золоті» лотерейні кульки промови Дияволівського, не розуміючи, що списочне випадіння тих кульок було фальшиве: «Може, Вольдемар Олександрович правий? Я вже висидів тут «заслуженого», варто на білому коні повертатися в місто. Все одно Залелію зруйнують… »






Глава п’тдесят сьома. Енергетична криза – це брак життєвої енергії в людях

Ваньша вийшов із автобуса. Бабусина батьківщина – Сагайдачне. Пішов селом, зазираючи через огорожі на подвір’я. Побачив на лаві під одним із дворів старезного дідугана. Запитав:
-Скажіть, де тут у вас цвинтар?
Дід оживився:
-А ти чиїх будеш?
-Хролушкін…
-Фрола Лук’янича? З-під кого?
-Бабуся – Параскева Михайлівна Орлова.
Дід подивився на Ваньшу уважно.
-Я – двоюрідний брат її батька. Хролушкіни ми з тобою, паря. А де сама Пашка?
-Померла.
-Вічна пам’ять… Пам’ятаю: забрав її із села хлопець зальотний в одну мить… Поховали Пашку біля чоловіка?
-Частково…
Дід аж очі вирячив:
-Як це?
-Бабуся захотіла, щоб її спалили в крематорії. Половину праху я підсипав у дідову могилу, решту – підховати в могили її батьків… Довелось везти прах через кордон. Боявся, що сприймуть за наркотик… Обійшлося.
-Ну, і розкажи дідові, партизане, як ти провіз теє?.. Попіл…
-Пришив кишеню на спині, поклав туди конверт.
-Ось воно, значить, як… Цей прах колись був долею. Ти з нього вийшов…Утнула Параскева – усі Орлови у дубових чи соснових гніздах у землю лягали, а вона повернулась на батьківщину на спині онука?
-Ну…
-Та чого ти? Ми ж свої. …Ходімо на кладовище. Тебе як звати?
-Іваном.
-А по-батькові?
-Івановичем.
-Тезки. А Паша тебе як звала?
-Ваньшею.
-Правильно.

Дід Іван цвинтар знав як своє подвір’я. Поки Ваньша підховував бабусин прах у могили прадіда і прабаби, він розповідав:
-У місті, мабуть, кладовища розкішні. Я по телевізору бачив. Туди люди ходять як у музей. Це й зрозуміло: на цвинтарі – мертві, в музеях – їхні речі й одяг недоношений… А у нас тут просто. Біднечко, але чистечко.
Дід замовк ненадовго, потім збудився:
-Поруч із твоїми похована Марішоха. Не «Хролушкіна» – іншого коліна. Гуляла сильно. Чотирьох дітей привела і всі від різних шмараків. Один, пам’ятаю, застряг в її хаті аж на рік. Потім ушмандирився. Ну, цей хоч грошей пирнув у поштову скриньку… А інший ще й обібрав бабу. Вона у шафу – а там нічьо.
Ваньша вже закінчив дивну справу. Сів біля діда на лаві, намагаючись зосередитись на вічному. Дід заважав:
-…Усе з тремпелями виніс.
-А що таке «тремпелі»? – поцікавиться знічева’я Ваньша.
-Вішалки по-вашому. Марішоха того гада у сусідньому селі знайшла і по хоробровці відлупашила.
Юнак перепитав:
-По чому?
-По хребту. Товста була, билась боляче… Та й Паша замолоду була, як пихтеря…
-Яка?
-Пишна.
Ваньша попросив:
-Іване Івановичу, ви продасте мені квітів? Я бачив – у вашому палісаднику їх багато…
Дід збагнув, що хлопцеві хочеться побути самому:
-Як це – «продасте»? Ми ж родичі! Почекай, принесу зараз.
-А вам не важко ходити?
-На кладовище – ні. Сюди краще на своїх ногах, ніж на чужих руках.

Дід приніс букет різнокольорових руж. Коли повертались, розпитував юнака про те, що цікавило його і про що поговорити не було з ким.
-Ваньша, що ти думаєш з приводу енергетичної кризи? Я, приміром, переживаю – вичерпаємо нафту і газ, знову доведеться на вугілля переходити. А як і воно закінчиться? Надра ж не бездонні…
-Можна використовувати енергію сонця. Її на всіх вистачить.
-Чого ж вони нас лякають? Бо настраханими управляти легше?
-Взагалі-то йдеться про іншу енергію.
-Не зрозумів…
-Людям не вистачає життєвої енергії, ось вони одне в одного цю енергію й забирають…
Діда звістка ошелешила. Він не знає – вірити чи ні.
-Жартуєш?
-Буває таке, що вас хтось намагається вивести із рівноваги?
-Буває. Заводять так, що нерви аж тріщать.
-Вам погано, а тому, хто вас драконить, – гарно, бо він підживлюється вашою енергією…
Дід перетравив почуте і похвалив юнака:
-Розумний ти…
-Зараз усі розумні.
-Тоді ти перший серед них.
-Я не прагну бути першим, а стараюсь бути кращим. Поки що погано виходить…
-А в комп’ютерах розбираєшся?
-Більш-менш. Але більше люблю книжки і серйозну музику.
Любов до книжок, яку дідові Івану так і не довелось пізнати, розчулила старого.
-Ходімо, Ваньша до нас у гості. Баба моя вареників наварила. Заправимось, щоб енергетична криза нам не загрожувала.
Дорогою Ванька розповідав:
-Квиток на автобус до Харкова з Білгорода коштує 150 карбованців. Свічка у храмі Білгорода коштує – 50 крб. За три свічі можна повернутися із Росії в Україну… Це – справжнє диво!

Біля хати по сусідству з цвитарем росли томливі троянди. На пелюстках виблискували крупні краплі роси.
Із вікна лунала знайома юнакові пісня Катеринопетровської рок-групи «Шао-Бао»: «Купила мама коника»…






Глава п’ятдесят восьма. Чудо-прічька…

Лінара милувалась букетом, який з’явився на столі вранці:
-Що це за квіти, Лукойє?
-Простенькі…
-А точніше?
-Я вибрав тобі квіти з поетичними назвами: «вечірня зорька», «Анютині очка», «кручені паничі», «кучерява баринька»…
-А де будяк?…
-Будяк? Ти не звернула увагу на розкішно оформлену композицію, що стоїть на вікні?
-Там орхідеї…
-Там, щоб ти знала: розкішний будяк і дві тендітні орхідеї…

-Поговори зі мною своєю мовою, – попросила Лінара.
-Не мовою, а говіркою.
-Лукойє, будь ласка!
-…Я єк звєзаний… Се ікас напасть…Чудо-причька просто ікас із тобов….
Лідара подивилась на чоловіка з ніжністю. Лука виводив далі:
-Лін! Ци я кривий, охаблений?..
Киз засміялась:
-Ти – персик! Ні, ти фінік! Що мені зробити, щоб ти повірив у це?
-Нічьо ни ділай! Будь тут.
-Я тут.
-Тоді зроби, щоб у мене роги повідпадали!
-Ти – злий гуцул…
-…Який, на жаль, прудко старіє…
-Припини! Ти покажеш мені ранок в горах?
-Бізівно.
-А як буде вашою говіркою «розвиднюється»?
-Зорєє…
-А «пориви вітру»?
-Филі вітрові…
-А «заметіль»?
-Фіфола…
-А «повінь»?
-Киз, я знаю, що ти любиш, коли тебе пужіють. Це в тебе з дитинства…
-Я вже не маленька киз. У мене з’явились зморшки.
-Де?
-В кутиках очей.
-Нічо нема.
-Всі бачать, а ти – ні!
-Що мені всі? У мене своє око в голові є. Під мойов руков старітимеш.
Вступиш у пору осені, коли я вже підготуюсь до зимування.
-Не люблю осінь! – заявила Лідара рішуче.
-А її запахи? Що може зрівнятися із ароматом хризантем, кипарису під холодним дощем, нагідків, айстр?..
-Айстри не пахнуть…
-Нема квітки, яка б не мала запаху. А смак жовтневої малини третього врожаю! Чи актинідій!?
-Що це?
-Дрібні ківі.
-Лукойє, я люблю літо. Літо на пляжі «Дельфін»! Мені сім років. Ви з Іваном читаєте, а я блукаю схилами. Господи, які милі серцю спогади!
-Ти досі любиш бур’яни?
-Люблю. Але зараз мені також подобаються й інші літні квіти: ехінацея, барвінок, ромашки, примула, маргаритки, портулак, латаття…
-А радіола, анемони, азалія, камелія, бегонія?..
-Це вже не опитування, а екзамен.

Під стелею блимкнула й розлетілась лампочка. Лука подав голос:
-Лін…
-Що?
-Не їж у темряві, навпомацки, бо від того можеш зачати злодійкувате дитя…
-А хіба на столі щось є?
-Тонкі пироги, схожі на єгнєчі вуха.
-Чебуреки?
-Ви їх називаєте так.
-Лукойє, ти любитимеш мене завжди?
-До гробної дошки.
Лука пригорнув молоду жінку до себе.
-Ти моя болячка, ти – опришок із сокирою – вічний коханець… – бубоніла Лінара.

-Яке солодке мурмотіння…
-А я пам’ятаю, як ти їздив на міжнародний рок-фестиваль до Києва… Коли це було?
Лука посерйознішав.
-У 1988. Того ж року я влітку був у Москві на концерті «Блек Сабат». Спецназ у залі – здоровані з щитами й дубинками.
Лінара зауважила гірко:
-Я тоді слухала на «бублику» рок-оперу Ендрю Уеббера «Ісус Христос»– Суперзірка». Партію Христа виконував – Ян Гіллан…
-Зате потім, живучи в Лондоні ти насолодилась живим роком. …Може, вип’ємо? Давай подзвонимо Венері Магометівні й питимемо в прямому ефірі.
-Як це? – не зрозуміла дівчина.
-Розмовляючи по телефону…
-Це твоя улюблена розвага?
-Ні, розважаюсь я, слухаючи записи «Чолбон!». Чула таку групу? Якутські рокери…
-Я також хочу розваг!
«Чолбон» Лука відклав на ранок.
Любові більше пасував спів Долорес Орі’ордан. Звуки «Зомбі» «Кренберіс» звучали в унісон їхньому співу кохання.







Глава п’ятдесят дев’ята. Блаженство, що вимагає насильства

Перед Великоднем Шура Дворецькі вирушила до села Гробки, де в дитинстві гостювала у бабусі. Бабуся вистарилась і померла. Тепер влітку у селі жила вісімдесятирічна Шурина матір.
Стара була жінкою гарячої вдачі і мала над донькою владу – дозволяла собі навіть у нападі люті вчепитися гоноровій доньці в патли. Шура не боялась зазрінь совісті (яку вважала анахронізмом), ганьби (людей вона фільтрувала, як кит крізь вуса – планктон, при цьому вважала, що їх у світі тьма-тьмуща і дурити їх – не передурити усіх…). Не лякали її переслідування з боку правоохоронних органів, адже вона вірою і правдою відпрацювала на КДБ багато років.
Не боялась Олександра Трохимівна й самого Бога. За прикладом усесильних попередників (як вигаданого Гете Фауста, так і реального фюрера) Шура підписала угоду із Нечистим про співпрацю, згідно якої Він за життя Шури давав їй величезну владу над людьми, а після смерті мав витрусити із усесильної підопічної душу й володіти тією абсолютною субстанцією довічно. Навіщо Йому була потрібна Шурина душа – про те знав тільки Він. Навіщо ж Шурі Дворецькій була потрібна влада над собі подібними – про це неважко здогадатися.
Як укладалась угода? Та просто. Шура розпрацювала її і підписала в односторонньому порядку, розуміючи, що Він (Лукавий) ніколи й нічого не підписує, але на ініціативу бажаючих з ним співробітничати реагує.
І точно! Після сакрального дійства створення диявольського документу життя Олександри Дворецької сильно змінилось. Люди поступово почали ставитись до неї як до обраної… Тобто, її ненавиділи, боялись і терпіли. Ніхто не наважувався, те що називається, «викинути її із свого життя». Шура торжествувала. Вона була насправді всесильною – могла впливати на долі! Могла людей трішечки підносити, потім зіштовхувати у багно і навіть поштрикати у боки поверженого рогачем. Дворецька вже не соромилась прилюдно казати про когось: «Я його знищу!» Це для неї було посильно! Між іншим, вона побувала у сильної ворожки і перейняла в неї досвід навроцтва (у тому числі – й на смерть).
Тепер Дворецька була серед тих, хто Бога зовсім не боїться, бо захищений Дияволом.
В армії служителів Лукавого чимало люду. Дворецька навчилась їх розпізнавати. Це – були люди її кола. Взагалі вона зрозуміла, що влада страху та брехні дієвіша, ніж влада любові і щирості, тобто Божа влада.
Тепер вона відчувала присутність Сатани у всьому. Бачила, як борються божественне й диявольське. Ті, хто вірили в Бога, були такі наївні й слабкі… Але чомусь щасливі. Сильну Шуру це бісило. Вона також хотіла бути щасливою, але преференціями, які давав Сатана, ощасливлювання не передбачалось. Щастям «завідував» Бог.

Втім, повернемось до мами.
Маму Шура боялась. Приховувала все, що могло викликати у
неї гнів (свої уподобання, любовні пригоди, підступи і підлощі серійної зрадниці – однієї з найталановитіших усіх часів і народів…)
Гнівлива мати мала заселитися у родове гніздо напередодні поминок («гробків»), тож, Шура могла почуватися цілком комфортно у компанії херувимів низькорослої хати (яка поступово всідалась, готуючись піти під землю).
Ввечері до неї мав приїхати з обласного центру молодий чоловік. Без перебільшень – молодий: у п’тдесятип’ятирічної Шури нещодавно «підкрутився» роман із молодим розповсюджувачем книг московських видавництв. Днями дистриб’ютер зайшов до її кабінету, зігнувшись під вагою торби з широкоформатними альбомами рецептів смачної їжі, мультяшно ілюстрованими викладами Біблії для різних вікових категорій, антологіями казок…
Шура відклала крючкодерство (вона саме заповнювала дипломи переможців літературного конкурсу імені Олександри Дворецької (Знай наших!). Подумала мляво: «Які ж ви набридливі, панове коробєйнікі…» Потім побачила засмагле парубоче личко, жилаві руки, блискучий камінець мочці вуха молодика і пожвавішала. Розпитала про успіхи в бізнесі, сімейний стан. З’ясувала, що у красунчика з фальшивим діамантом у вусі є дружина – актриса лялькового театру.
Шура ніжно усміхнулась відвідувачеві, подумала: «Навряд чи між рогами на твоїй голові палець просунеш».
Зауважила:
-Мені б хотілось мати альбом репродукцій Босха. Є у вас на складі?..
-Є. Я принесу наступного разу.
На це Шура тоном чиновниці високого рангу одказала (роблячи де треба наголоси):
-Я людина зайнята. Ми ризикуємо розминутись. А мені б не хотілось, щоб ми розминулись. Тому ввечері на страсну суботу прошу відвідати мене у родовому заміському будинку у селі Гробки, за адресою: Радянська, 6.
По цьому господарка кабінету погойдала персами й простягнула руку. Чоловік ткнувся в товсті пальці підборіддям, підхопив торбу і позадкував, промовляючи рефреном:
-Приїду в суботу. Приїду. В суботу.

Шура старанно прихахулилась перед дзеркалом. У тому, що хлопець із «діамантом» у вусі приїде, вона не сумнівалась. Визирнула у вікно. Брунатні зірки мерехтіли над желатиновими берегами ставка.
Субота повизбирала жителів села із хат – до церкви. А ті, які залишились вдома – матері з немовлятами, немічні і лежачі – вкладалися спати, щоб прокинутись вранці щасливими від усвідомлення того, що Христос воскрес і тепер все буде гаразд.

У двері постукали. Шура витримала паузу, підвелась, розпрямила розкохані плечі і понесла себе у сіни. Відкрила двері й задубіла від несподіванки. Перед нею стояв сільський блаженний – Федір. Незваний гість відсторонив Шуру і попрямував до світлиці. Колоїдна темрява потяглась за ним мерехтливим шлейфом.
Шура пам’ятала Федора ще малим хлопчиком. Він вдягався у крепдешинове плаття своєї матері, густо нагводзював рота її помадою, виходив на вулицю і кричав по-козячому: «Дзєті, ви нє відзєлі моєво Федзю?». Мати наздоганяла свою дитину з особливими потребами, затягуючи до двору, сичала: «Ах ти, вишкварка! Щоб тебе лишай оперезав! Щоб ти побачив Гомор і Содому!..»
На ганок виходив «Федзин» дід. «Припини лиходійство! Не можна заважати людині божеволіти…»

Зараз блаженний Федір опинився в Шуриній хаті. Жінка ледве стримувала себе.
-Шурко, – заблеяв гість. – Ти коли в місто їдеш?
Жінку пересмикнуло – «Шуркою» її називала тільки владна матуся. Втім відповіла миролюбно.
-Завтра.
-А назад коли?
-За два тижні.
-Привезеш мені із міста пазли. Дві картинки.
-Добре, привезу, – погодилась Шура.
Замовкли. Федір принюхався:
-Солодко пахне. Що це?
-Смажені бички. Рибини такі – з великими головами…
-Знаю.
-Я тобі заверну із собою кілька штук…
-Заверни. Ладно, піду я. Справа чекає.
Шура не змогла втриматись – запитала:
-Яка справа?..
-Свині манікюр треба зробити перед святом. (Подивився на Шуру з підозрою). Чого вирячилась? Не розумієш? Паці ратиці червоним лаком намазюкаю і всіх ділов!

Виходячи, божевільний зняв тильною стороною долоні смолі під носом, витер руку об шворку, яка висіла на стіні в сінях: «Гарний мотузок, кого хош витримає…» Подивився на Шуру і додав: «Кирпу не дери, я цього не люблю…»

Провівши Федора, Шура закрила двері на засув, перехрестилась, прочитала молитву. Раптом побачила на лаві Федорову малахайку. Неоковирна шапка-задрипанка чомусь збудила жінку… Шура включила радіоточку. Звідти пролунало: «Сплатив податки – спи спокійно!» Від рекламного слогана щось пекуче піднялося знизу кендюха – аж до горла. «А зараз – на честь народження первенця – для інспектора податкової прозвучить його улюблена пісня «Владімірский Централ».
Шуру ніби струмом пробило. Секс під «Централ»! Як би це було неперевершено!
«Де той рогач? Де ж він – книжковий хробак?»
Шуру почало колотити. Вона дістала пляшку горілки, налила склянку, випила. Відгризла солодкий бочок у бичка. За кілька хвилин попливла.

У двері хтось постукав – не так, як раніше, – обережніше.
Нарешті! Шура кинулась назустріч бажанню і не почула, як із голови посипались на долівку клепки…
На порозі стояв той самий Федір – засліплений внутрішньою грою відчуттів, з поглядом людини, яка прагне негайно насильства.
Шура відсахнулась і застогнала. Фальстарт!..

-Ти за шапкою?
-Пазли привезла? – запитав божевільний. – Не привезла? Я тобі зараз у чорну пельку цю шапку заштовхаю…
Шура мала б сказати, що з часу їхньої попередньої зустрічі пройшло півгодини, але ж Федору було вже не до цього.
-Де мої збірні картинки, я тебе питаю!? – заволав він.
У жінки від того крику миттєво натутурилось волосся,
-Хайло порву! – визкнув божевільний. – Чого витріщилась? Де пазли?
У припадку люті він затягнув Шуру до світлиці і чварахнув просто в обличчя. Дубасив довго, місив її розкохане тіло кулаками.
Виходячи розреготався:
-Вставай, розкаряка! Квиті! А, може, мені кокнути тебе? І навіть в тюрму через тебе не сяду. Я ж придурок!..






Глава шістдесята. Експедиція до Залелії

Попри нігілізм історика й психолога, утопічна ідея Залелії Тишка Кудряшова інтригувала. Принаймні, Залелію він мусив відвідати хоча б для того, щоб зрозуміти чи приживуться його лікарські та ароматичні трави в лікувальній практиці тих, хто відмовляється від цивілізованого життя. Тишко вважав, що його характерництво може вплинути на хронічне недомагання свідомості залеліян. До того ж, при всій аж хворобливій прив’язаності до власної садиби, кортіло здійснити подорож у щось таке, що нагадує величезну дитячу пісочницю з пісочними хатами, храмами, замками, хлібопекарськими виробами і відчуттям спільного володіння територією, бо в дитячі голови не може прийти жорстока ідея типу «вон с пляжа!» – адже, що означає ця категорична фраза Тишко добре знав, та й сам, чого гріха таїти, використовував щодо конкурентів.
Довго зволікав і нарешті наважився. Посеред зими. Цікаво було побачити, де і як зимують зелелійці і випробувати на витривалість себе та своїх собак: вирішив у Залелію їхати на санній упряжці, вживаючись в образ шамана заполярного... Нарти за кресленнями найліпших чукотських конструкторів, вміщеним у ще совдепівському журналі «Юнный натуралист», змайстрував старий Максим, сусіда Тишка. Випробування нарт на кризі озера Курячого показали чудові ходові якості та прекрасну маневреність навіть у найщільніші нальоти білих мух. Тишко вирішив їхати кригою у найсприятливіші для характерництва дні – на старий Новий рік. Це рішення виявилося мудрим, бо крига на Орелі встигла зміцніти: як відомо, тонка крига не витримує навіть шаманів тундри.
Екзистенціальним етапом експедиції Тишка була поїздка засніженими вулицями околиці міста до впадіння Орелі в Дніпро. На цій околиці ще й досі можна бачити завантажені гамірливою оравою циган сани, які спроквола тягнуть понурі коні з червоними стрічками в заплетених гривах, але щоб таке… щоб захекані собаки перелякано тягнули санки з чоловіком середніх, а може й літніх років, певно голуб’ятника, бо в руках тримав жердину для ганяння голубів… таке тут не бачили з льодовикового періоду. Тишка супроводжували й улюлюкання, і щирі вигуки захвату, гавкіт дворових ланцюгових псів та сполохане вороняче каркання. Зате як щойно сани попали на кригу Орелі, запала сакральна тиша, зігріта гарячим хеканням собак. Та навіть зігріта, тиша чомусь голубила Тишка прохолодними вустами… лиш інколи долинав безтурботний щебет синичок, які докльовували насіння із недбало зібраних технічних соняхів на геть занедбаних фермерських плантаціях.
Їхав цілий день, проте надвечір, як і запланував, встиг дістатися до Молотилова. У Молотилові мав знайомого ще з часів роботи у комсомолі, колишнього третього секретаря райкому комсомолу, нині голову місцевої сільради Федю Стежка, тож перед виїздом телефонував йому з приводу ночівлі. Федя був заскочений чудернацьким Тишковим транспортом, проте чудово зорієнтувався в обставинах, тож влаштував царський прийом і давньому приятелю, і його собакам, оголосивши депутатам та службовцям сільради, що до них приїхав герой-полярник, який здійснив безприкладний переїзд на нартах із заполярного селища Песець, що на острові Драного Йосипа, до Молотилова, а завтра має рушити аж у саму Бабайківку. У сільраді з приводу приїзду героя влаштували банкет, і схвильований такою зустріччю Тишко залюбки прийняв умови гри. Смутно пригадавши зміст науково-популярних нарисів про папанівців, він розповів присутнім про небезпеку дрейфу на крижині, ризикованість зустрічей з недресированими білими ведмедями та про смак тюленячої печінки, запареної на молоці північної олениці. Банкет затягнувся до півночі, було спустошено половину сільрадівських запасів «Немирівської», домашньої ковбаси та шаткованої капусти, зате присутні розходилися додому збагачені знаннями про північне сяйво і з відчуттям вдячності герою за його подвиги на самому краєчку русскаго мира, де російську мову, між іншим, знали навіть моржі та тюлені, не кажучи вже про білих ведмедів. Для Тишкової ночівлі у сільраді Федя надав кімнату відпочинку, до якої вхід із кабінету голови був закамуфльований великою і цупкою картою України та Молдови. Кімната виявилася справжнім будуаром Людовіка, а в алькові з шовковим балдахіном, на великий подив і бентегу Тишка, гордовито лежала Молотилівська мадам Помпадур, виваливши з-під пухової ковдри на подушки енергійні груди, ніби виліплені самим Кановою.
Такого безцінного подарунку від комсомольського побратима Тишко не очікував. Але стомлений переїздом і підступно підточений горілкою організм не був здатен ні на відмову від сліпучих розкошів, ні на активні дії, гідні героя-полярника… Тишко не роздягаючись бухнувся у псевдобарокове ліжко-альков, інстинктивно притиснувся до голенької красуні й моментально вирубився, не чуючи ні простувато-грубих зітхань наложниці, ні навіть ностальгійного завивання своїх героїчних собак.

…Розпечена куля сонця відірвалася від рожевих снігів Молотилівських полів, позолотилася і попливла небом. Собаки, скоса поглядаючи на свої швидкі тіні на снігу, бігли ще швидше і несли виспаного і наїденого Тишка геть від Молотиліва, від гостинного Феді та від сільської маркізи – вранці красуня, як виявилося вже не першої свіжості, розповіла, що її звали Галею і що вона зовсім не балувана, але в її позаштатні функції технічної секретарки входило інтимне обслуговування особливо дорогих гостей Федора Тимофійовича, за що Федір Тимофійович доплачував їй щедру суму в разі, коли гість користався послугами, і зовсім не платив, коли гість з причин неспроможності, «ну, от як це з вами сталося, товаришу полярник…», послуги ігнорував. Галя слізно попрохала, щоб Тишко збрехав Федору Тимофійовичу про нібито стовідсоткове виконання нічного наряду, і Тишко великодушно погодився, взамін попрохавши у Галі похмільні сто грамів та кільце домашньої ковбаси із сільрадівської холодильника.
Тишко мав неабияке задоволення від гостинності Феді Стежка, проте картав себе за нестриманість щодо спиртного (взагалі то він не вживав, але мало хто відмовляється від щедрого дурняка…), бо таки Галя припала до смаку, та вранці, коли нібито оклигав від випитого, Тишко попав у цейтнот – трударі сільради почали стягуватися до своїх робочих місць. Та він поклав собі на зворотному шляху обов’язково ще раз скористатися молотилівською гостинністю.






Глава шістдесят перша. Журавель у небі

Добряче ввійшовши у роль їздових, собаки весело летіли дзвінкою кригою, інколи обминаючи поодиноких зимових рибалок. Ті захоплено проводжали поглядами рухомий сюжет із чукотської дійсності, а дехто навіть виголошував здравиці на честь кінологів Заполяр’я. Тишко ж увесь перебував у чарах імпотентної ночі, фрагментарно пригадуючи дотики пишного Галиного тіло, що своєю температурою нагадувало щойно витягнуту із печі сільської хати духмяну хлібину. За цими приємними згадками, зіпсованими п’яною неспроможністю, не помітив, як проминув замислений Іванояризівський сосняк, і на горизонті показалася Бабайківка, неподалік від якої за розповідями Нечеси та Пасльона знаходилася Залелія.
Залелія відкрилася за черговим серпантином ріки несподівано і драматично. Тишко побачив закидану снігами стоянку первісних чи близьких до первісних людей, але ні босих, ні взутих людських слідів годі було виявити. Тоскно порипували незачинені двері мазанок, схожих чи то на трипільські, чи то на січові курені, на очеретяних стріхах металево каркали круки. Засніжена територія Залелії була покрита лише слідами сіроманців, вепрів, лосів, ще якихось дрібніших звірів, та хрещатими відбитками пташиних лапок. Ці знаки на снігах Тишкові здалися магічними, навіть містичними, а вся сніжна картина зі слідами нагадувала вишивку білим по білому.
Тривожно загавкали собаки. Почулося тихе виття. Зовсім недалеко від себе побачив двох вовків, які дивилися прямо на нього – побачив навіть якісь не зловісні, а печальні холодні вогники в очах. Здибили шерсть на холках, розвернулися і гідно, не зважаючи на підсилення собачого гавкоту, почимчикували у глиб лісу, залишаючи і свій слід у смертній вишиванці на снігах.
Тишко підняв догори голову і здригнувся від того, що небо було теж вишите, але контрастними судомно-чорними гілками дубів та диких грушок, між якими ще чорніші закарлюки піднятих вгору собачим гавканням ворон та круків віщали щось негарне, щось сумне, щось, що нагадувало про вкотре розтринькане відродження вічно дитячої української душі…
Таким розгубленим Тишко востаннє почувався після побиття та пограбування рекетирами в Ялті… Він потрапив у мертву, вимерзлу зону. Якесь катастрофічне обледеніння торкнулося того, про що піднесено розповідали Олесь та Микита, з якими, овва, Тишко давно не підтримував навіть телефонного зв’язку. Він добре знав, хто міг підштовхнути Залелію до омертвіння, і, між іншим, передбачав її загибель, проте не думав, що це станеться так швидко… Тишкові, поза все, дуже хотілося сподіватися, що в Україні існує місце, не вражена підлістю, заздрістю і жлобством: родичами найшкідливішої комахи української історії – сарани…
Раптом повіяло димком. Тишко подивився в той бік, звідки віяло, і запримітив димок над соснами, трохи вище по течії Орелі. Попрямував на нього і вийшов до двох хижок. Від них до берега тягнулася стежка в снігах, на річці темніла ополонка. Отже, Залелія не зовсім покинута! Підійшов до ближчої хижки, постукав у вікно. З хижки вийшов Олесь Нечеса і, здалося, зовсім не здивувався чудесній появі Тишка Кудряшова: так, ніби він трапився не в лісі, а біля майстерні на вулиці Артема у Катеринопетровську. Рівно і коротко запросив:
-Заходь. Посипати приїхав? Ми щойно всілися святкувати. З Новоріччям!
Тишко відповів на віншування і зайшов до тіснуватої хижі. В ній за столом сиділи Микита, напроти нього – дві жінки, білява та чорнява, яких Тишко бачив вперше. Стіл був не густо заставлений селянськими наїдками, посеред наїдків стояв літровий слоїк, певне, із самогоном. Привітав присутніх з новим роком. На привітання в різнобій відповіли привітанням, при цьому жінки з цікавістю розглядали якутську шубу, а не самого Тишка. Микита запропонував роздягнутися і запросив до столу. Відчувалася певна напруга – адже, давно розійшлися в поглядах на життя і творчість… Тишко подякував, поклав шубу прямо на підлогу й сів на лаву напроти чорнявки. Поруч усівся Олесь і зазнайомив Тишка із жіночками:
-Це Віронька, Микитина дружина, це моя дружина, Ніна. Знайомтесь – екстрасенс Тишко Кудряшов, про якого, Віронько, мабуть, навіть у Синельниково знали. Та головне – він поет, який загубився в мотлоху домашнього достатку.
Віронька, глибоко зазираючи у сірі, як злежаний сніг, Тишкові очі й не підводячись з лави, простягнула смагляву видовжену долоню. Тишко неоковирно притулив ошатну ручку до шерхлих від морозної поїздки вуст. Ту ж процедуру, проте трохи елегантніше, проробив із рукою Ніни, шкіра якої теж зберігала залишки літньої засмаги, а ще – якийсь особливий витончений аромат олійних фарб та зимового лісу.
Тишкові гостро мулило останнє речення, сказане Олесем, але що поробиш, він сказав правду… чорнявка дивилася так, ніби випробувала Тишка на сумління і закликала поглядом: «Нумо, запереч…». Отож, на закид Олеся він нічого не відповів, лиш після випитої чарки крижаного, водночас вогненного первака запитав:
-Хлопці, що трапилося? Де ваша Залелія?
Микита, жуючи картоплину, по якій стікала золотава краплина олії, повільно відповів:
-Трапилося те, що в Україні трапляється з людьми, яким закортіло будувати хоча би крихітну модельку справжньої свободи й жити по-українськи… Спрацювали пряники-батоги влади чужаків та перевертнів – і Залелія спорожніла. Але, як бачиш, не зовсім: залишилося п’ятеро – крім нас, ще Орчик, син Олеся та Ніни. Спить в сусідньому курені... Сподіваємося, нас буде більше, а влада колись таки стане українською, бо так хочуть українці. Приєднуйся. Тут тобі вистачить натхнення написати власну «Махабхарату».
Тишко не приєднався спочатку, а теперечки тим паче не мав наміру приєднуватися. Точніше – не міг. Не міг вірити в можливість приходу «рідної влади». Не міг заради безглуздої ідеї «комуни-коша» полишити приватні зручності й мрію про успішне, майже американське життя українського буржуазного конформіста. А поезія… поезію він не проганяв ні на кухню, ні на псарню – вона сама пішла, мабуть, у степи, байраки та ліси… Його, Тишкова поезія, перевтілилася у вітри, дощі, сніги, врешті, у журавля в небі, яким Тишко вже не цікавився… Трохи закусивши після другої, підвівся, подякував за гостини, нап’ялив шубу та вушанку, і попрощався.
Застояні собаки із гавкоту перейшли на скавчання. Скавчала і Тишкова душа. Він ще раз похмуро озирнув покинутий рай – таким, мабуть, були раї трипільських поселень. Запримітив серед дерев підстрелене блискавкою дерево, власне, стовбур у шапці великого лелечого гнізда, і зітхнув від думки, що до цих пусток лелеки вже не прилетять. Розвернув упряжку і собаки помчали його у привітно-розбещений Молотилів, де Тишкові неминуче треба було ночувати, проте чомусь уже не хотілося, щоби за дверима, схованими за картою України та Молдови, опинилася Галя – маркіза не першої свіжості.

… Аж коли утихомирився заполярний гавкіт Тишкових собак, Микита накинув на плечі старого армійського бушлата і вийшов на поріжок куреня. Сонце помережило сніги примхливими блакитними тінями дерев, і в цьому розхристаному малярстві на снігах Тишкові нарти залишили на передньому плані звивисту, бо нервову лінію, яка далі вирівнювалася і пропадала на крижаній цілині Орелі – додому собаки поверталися своєю ж колією.
Зійшов з поріжка і стежиною через ліс подався до невеличкого фруктового саду, який встигли виростити залеліяни. Нині, коли кортіло побути наодинці, Микита йшов саме у сад, куди зліталися птахи подзьобати приморожені залишки яблук та ягід калини. Синички у саду і жили: на найвищих плодових деревах височили синичники. Крім синиць, під тремтливими на зимовому гострому вітерці вишнями у шести вуликах зимували бджоли – лише їх та цапа Бодуна не торкнулася катастрофа Залелії...
Повільні кроки відраховував глухий рип снігу. Рипіння полохало пташок, та не на довго – звикалися. Воно, рипіння, умудрилося здійняти зграйку сумних думок і з Микитиних мізкових звивин, які не хотіли мерзнути від концентрації ностальгійного холоду. Несамохіть нашіптував вірші одного маловідомого поета і переймався рядками, які вдивовижу точно відтворювали мороз Микитиного почування:

Що сталося, сумирний Ботічеллі?
На стовбурі конає Себастьян,
Жебрачка стукає у непривітні двері,
Лахміттям вкритий Афродіти стан.
Що сталося, сумирний Ботічеллі?
Яка зима дихнула на сади,
Які зефіри кригою дихнули
На сотворіння з пінної води?

А сталося… Піску сипучі рядна
Не зберігають слід весни і літа.
Не виведе і нитка Аріадни
З морозу почуттів, як з лабіринту Крита.
На охололих літа берегах
Вже сушить море скрижанілу гриву…
О Ботічеллі! Як замерзлий птах,
Ти впав на зем лю – зимну, сиротливу.

Ботічеллівських Богиню любові та вигнанку-жебрачку поет поєднав в одному образі. Та чомусь Микиті подумалося, що насправді вірш був написаний про Залелію – задовго до її виникнення і загибелі. Подумалося й відлунило у підсвідомості: «Що ж я лелію ?…»
Мрія про крихітну «Україну в Україні» впала, мов підкошена, не встигши зіп’ятися на ноги – хоча би так, як оцей сад. Та, мабуть, у маргінального митця і маргінальні мрії… Україна може бути або великою, або взагалі може не бути. Українські повстанці свобідними жили у глухоманських криївках, але мріяли не про українську глухомань, а про Славу України – світову славу великої вільної землі…
Роздратовано спіймав себе на постійному збоченні у туманець патетики. Невже патетика, як відрижка на похмілля, притаманна кожному справжньому українцеві ? Не дай Бог, щоб від справжнього залишилася лиш одна патетична відрижка…






Глава шістдесят друга. Право на увічнення

Микита випірнув із річкової ями – у тиховоді він зазвичай тягав із нір рибу. Голіруч.  Цього разу у шовковій сітці – так званій “авосьці”, купленій батьком Галактіоном у магазині «Промтовари» у сімдесятих роках минулого століття, стріпувався молодий сомик.
Микита вибрався на високий берег Орелі, ліг у заростях пижма – перепочити після пірнання. Над галявиною літали блакитні бабки. Одна з них примостилась чоловікові на руку. Микита зігнав її і вилаяв. Йому було сумно. Чомусь саме в цю мить він відчув себе номінальною часткою людства і збагнув, що помре невідомим і безславним…

Насолодитись песимізмом йому не дав Только Стогуб. Підійшов, присів поруч на траву. Синя бабка опустилась йому на плече. Только усміхнувся їй і проказав:
-До Залелії приїхали лікар і рокер. Із Криму.
Паслін обіперся на лікті.
-Звідки знаєш?
-Номери машини кримські.
-Точно знаєш, що лікар і рокер? Чи думаєш так?
-Думаю, що точно. Один із баульчиком і в окулярах без оправи, інший у футболці із картинкою рок-гурту «Наутілус Помпіліус».
-Жевжики?
-Та ні, лікар – чолов’яга твого віку. Привітний, не метушливий. А рокер, здається, вже був тут… 
-І що їм потрібно?
-Запитай… О, а ось і один з гостей! (До прибульця). Докторе, йдіть до нас!
Той наблизився до залелійців, привітався. Запитав:
-Звідки ви взяли, що я доктор?
-Хіба ні?
-Звісно, ні. Я видавець… Енвер.
Він простягнув по черзі руку для привітання Микиті й Анатолію.
Стогуб зауважив:
-Микито, може б гостей юшкою нагодувати?
Паслін простягнув йому «авоську».
-Коли твоя ласка…
Анатолій попрямував до вогнища. Чорнявий кароокий українець і русявий блакитноокий кримський татарин зміряли одне одного поглядами.
-Так ви з Криму? – поцікавився Микита.
-Із Сімферополя.
-І що ж вас до нас привело?
-Хочу надрукувати каталог робіт художників-залелійців.
-Ось воно як… Так у нас же грошей катма.
-Я зроблю це за власний кошт.
Микита сів. Гість опустився на траву поруч.
-І в який же чин чутка про Залелію дісталась автономії?..
-Моїй дружині – письменниці Венері Боросановій розповів про Залелію інститутський друг Аркадій Косяк – архітектор з Одеси. Він зі мною приїхав.
-Прізвище знайоме. Точно, він колись добре допоміг нам з матеріалами для живопису, – проказав Микита.
Енвер вів далі:
-Я дізнався про комуну і подумав: «Що б зробити для вільних людей?..»
Микита зітхнув.
-Комуна змізерніла. Уп’ятьох ми тут залишились. Та ще наїжджають друзі. Зараз Только тут гостює. …Мрія про комуну була заразною. Влада оголосила про пандемію в Залелії. Вилікували майже всіх. Митці повернулись додому. Так що дарма ви сюди їхали. Право на увічнення – не для нас.
-Учорашні залелійці, як учорашні козаки – колишніми не стануть, – засміявся Енвер. – Самі не повернуться до Залелії – так дітям ген свободи передадуть…
-Знесиленим від тривалого вживання чипсів і кока-коли заморишам? – запитав ніби в самого себе Микита. – Чи тим, хто зазнав «жирного життя» –вигодованим на вершковому маслі…
Енвер помовчав і сказав твердо:
-Альбом зробимо. Нехай це буде пам’ять про країну мрій. Ви мені допоможете?
-Як саме?
-Як тутешній патріарх із досвідом.
Микита засміявся гірко.
-Що добре вмію, так це переживати поразки! А досвід, на жаль, усвідомив уже тоді, коли в ньому нема потреби… То що маємо робити?
-Розшукувати в місті залелійців і фотографувати їхні твори.
-Не треба. В Залелії є схрон, де зберігаються роботи усіх, хто тут жив і творив. Зараз підобідаємо і почнемо фотографувати.
-А підписи, анотації?
-Все є. Ви скільки тут збираєтесь пробути?
-Поки не укладемо альбом.
-Тоді завтра разом ловимо сомів у ямі. Чи сьогодні?
Енвер згадав свого брата-браконьєра і сказав твердо:
-Просто зараз.






Глава шістдесят третя. Генетично не модифіковані українці

Поки Микита учив Енвера діставати із нір орільської ями сомиків, Аркадій розповідав залелійцям про життя, яке вирувало навколо комуни:
-…Безперервно створюються нові установи, які мають керувати ходом реформ. Але реформи чомусь не упроваджуються. Установи проїдають бюджет. Службовці-«геркулесів ці» (пам’ятаєте «Золоте теля»?..) впевнено крокують до солідних пенсій. До звичайних пенсіонерів ставлення вкрай негативне. І це при тому, що отримують вони мізерні пенсії. Уявіть собі, лікарям «згори» радять не лікувати пенсіонерів…
-Як це? – аж підкинулась Віронька.
-…Вислуховувати скарги, рекомендувати ліки (це вигідно, адже лікарі – пропагандисти фармафірм і аптечних мереж). Але якомога менше терапії!
Ніна притулила до себе міцніше Орчика і прошепотіла: «Жах!».
-А як поживають брати-художники? – поцікавився Олесь.
Аркадій віщав як євангельський проповідник:
-…Заздрість стала пошестю і розвинулась до рівня навроків. Що я маю на увазі? Наприклад, ти комусь позаздрив, і дуже швидко твій знайомець втратив предмет заздрості. Люди просто бояться розповідати одне одному про щось хороше. Уникають близького спілкування. Говорять тільки по справі. Я взагалі помітив, що в молодості люди заздрять одне одному не так відчайдушно, як на схилі років. Підстаркуваті намагаються отримати задоволення за рахунок інших людей…
Він замовк, замислився і уточнив:
-Так відбувається в Одесі. Про інші краї не знаю…
Орчик (йому вже десять років) дивився на красивого, гарно вбраного «дядька» широко розкритими очима і раптом запитав:
-Ви живете в Одесі?
-Так.
-У мене є книга про Одесу. Мені один художник подарував – Ян Рейн, – сказав хлопчик. –  У нього є донька, яка стрибає з бетонних кубів, що в них в Одесі висаджують карликові петунії. Одного разу вона залізла на велетенську скульптуру рака, встановлену в Аркадії біля входу в пивбар. І крикнула: «Опа, я індєйка!» З пивбару вийшов злий дядька, зігнав її і сказав: «Прохіндєйка! Що це ти написала на лобі в рака?» «Неборак. Як у казці!» - зізналась дівчинка. Дядька заспокоївся: «Тоді нічого. А мені здалось, що там написано: «Дурак»…
Аркадій засміявся, згадавши Янову малу.
-А я чула по радіо, що в Одесі невідомі здійснили рейдерську атаку на одеське кладовище…  – тихо мовила Ніна. – Це правда?
Гість посумнішав.
-Правда.
Толька Стогуба більше цікавила музика.
-А що ви слухаєте в дорозі?
-Рок.
-Що ви кажете? А Вакарчук у вас є?
-Звісно, є.. Він один із найкращих фронтменів сучасного року.
-Генерал? – ввернув Орчик.
-Соліст, – Аркадій розмовляв з отроком, як з дорослим фанатом музики. –  Розумієш, хлопче, у 60-ті роки рок-групи створювались між боями, які постійно точилися на фронтах життя. Звідтоді солістів гуртів називають фронтменами…
-А ми в Залелії – на фронті? – запитав Орчик.
Аркадій відповів серйозно:
-Зараз всі на фронт рвуться. Там – амуніція, пайки… А в тилу – небезпечно, бо часи непевні. В тилу зараз живуть генетично не модифіковані українці…
Такі, хлопче, як ти. Справжні.

Підходячи до вогнища, Микита і Енвер почули дружні крики.
-Схоже на «футбольну кричалку»? – здивувався Микита.
Енвер зробив своє припущення:
-Скоріше це рок-кричалка…
Над лісом лунало:
І мене в сім’ї великій
Рок-народ згадає дикий!..






Глава шістдесят четвериа. Надкушене яблуко

Ліквідація Залелії невиразною тінню лягла і на складний, зате відкритий для творчих та кар’єрних вітрів рельєф почувань Жори Вітряка. Його бентежило, ба, навіть злило те, що він аж ніяк не міг відкараськатися від погромницької місії, нав’язаної йому Дияволівським, і змушений був виконувати її, бо ж відмова означала би підозру в нелояльності до влади слуг народу. Чого він чемно уникнув, так це повернення до Києва разом із керівником місії: послався на необхідність скористатися оказією та відвідати старих батьків у Катеринопетровську. Не лукавив, хоча ці відвідання для нього завжди були не довгоочікуваною радісною подією, а швидше мулким обов’язком, який він виконував ретельно і з почуттям синівської повинності. Дедалі ж повернення до отчого порогу, за яким уже лежав паралізований жорстким інсультом батько, а біля нього жалібно ячала мати, ставало тяжким моральним примусом, проте Жора був глибоко порядним сином і добре усвідомлював відповідальність за батьків перед Богом.
Та все ж, тіньовою причиною кожної поїздки у Катеринопетровськ, було непереборно-мученицьке бажання побачити фатальну Терпсихору. Жорі здавалося, що навіть випадкова зустріч не виключена, проте сподівання виявилися марними. З півтора десятка років тому вирішив «випадково» побачити її в оперному театрі, але й тоді зустріч не відбулася з тієї банальної причини, що балерини дуже рано стають пенсіонерками, а Жора, уявляючи Терпсихору тільки юною, про це і не подумав… Можливо тому, що розкошувала весна і сильно пахло бузком, а в сквері біля театру тьохкав оперний соловей, Жора зірвався з висоти поважних літ і солідного становища у відчайдушну студентську молодість, купив найбільші найбіліші троянди квіткового базарчика, сів на таксі та й подався до лямурського будинку балерини, ризикуючи бути прогнаним нею, її батьком або чоловіком. Але Жору чекала прикра несподіванка: з незрозумілих причин від того будинку залишилися лише уламки, що сумно стирчали із заростів молодої амброзії. Жора походив довкола уламків, поклав на зруйнований поріг квіти, у безмежному замисленні повернувся до таксомотора, й авто на обережній швидкості посунуло тими ж горбиками-ковбанями, якими довелося труситися в таксі ще тоді, в юності (утворилися вони на Лямурі, мабуть, від коліс чумацьких возів).
Саме після цієї прикрої втрати слідів Терпсихори він ще упертіше затявся сподіватися на здійснення вигаданих сюжетів випадкової зустрічі. Він блукав щонайпопулярнішими прогулянковими місцями Катеринопетровська, де, на його думку, могли вигулювати крихітних, до всього цікавих собачок провінційні балерини-пенсіонерки, проте чи тому, що в Катеринославі не так вже й багато таких пенсіонерок, чи тому, що місцеві балерини-пенсіонерки не мали кого вигулювати і воліли сидіти вдома та в'язати зимові шкарпетки для своїх ревматичних чоловіків, Жора майже не натрапляв на жіночок середнього віку, які бодай віддалено нагадували б колишніх танцівниць, не кажучи вже про саму Терпсихору. Зустріч з нею фатально віддалялася або у часи, коли Терпсихора мала перетворитися на безнадійно сиву сивіллу із розпису Сікстинської капели, або ж взагалі за межі життя…

Цього приїзду Жорине спілкуватися з батьками складалося зовсім нестерпно: батько заслаб до того, що нічого вже не тямив, мати час від часу плакала, скаржачись на Бога і всіх святих; у квартирі, де він зростав і з якої полетів до київських пагорбів, вже ледь тхнуло потойбіччям… Вислуховуючи материні скарги, нетерпляче чекав принагідного моменту, щоби вибачитися і повідомити про нагальну необхідність у справах поїхати до центру міста. Мати спинила нескінченне побивання, опустила голову і з докором процідила: «Їдь…»
У поганому настрої Жора дістався до центру на таксі й вирішив пошпацірувати проспектом. Неквапом йшов, вдивляючись в обличчя жіночок віку балерини, та йому це давалося не легко, позаяк пошуковий погляд постійно збочувався на юних дівоньок, які мали на собі одягу мов кіт наплакав, і це страшенно роззосереджувало.
Аби розмагнітити погляд, Жора інколи фокусував його на змінах екстер’єру міста. Зміни кидалися у вічі завдяки парадоксальним зіткненням минулого і теперішнього: колись камерно-комуністичне («закрытый ракетный город»!) , місто перетворилося на неймовірного більшовицько-буржазного виродка-монстра, який однаково хизується зеленими від патини химерами атавістичних монументів часів сталінізму-брєжнєвізму і яскравою постмодерністською рекламою технології накопичення першого мільйона, радості сексу з фірмовими презервативами та екзотичних блюд із м’яса українських плазунів. Шизофренічна мімікрія рідного міста викликала нудоту, естетська сутність Жори непомітно для перехожих бунтувала і примушувала при вигляді чергового симбіозу минулого з теперішнім спльовувати в урни, які зрідка траплялися на узбіччі хідника.
Щоб менше бачити зваби тутешнього соцреалістично-постмодерного урбанізму доби олігархічного лібералізму, Жора перейшов на бульвар, густі акації якого бодай трохи захистили очі від абсурду. Жориній душі стало зле, позаяк він раптом гостро відчув, що від Катеринопетровська він нікуди не втік, що це місто, як неосяжна злоякісна пухлина, живе і розростається в ньому. Він навіть відчув важкість цієї саркоми і змушений був присісти на лаву, на якій вже сиділа худорлява жіночка невизначеного соціального стану та віку. Важкувато обіперся на спинку, задрав голову і змружив очі – мав відійти від втоми та навіяного містом. Раптом відчув на собі погляд сусідки по лавці. Стало ще паскудніше, ніж до цього, і він змушений був закрити очі.
-Я не можу помилитися – ви Георгій Вітряк! – промовила жінка геть забутим Жорою, однак тисячу років знайомим голосом.
-Жору судомно пересмикнуло і він панічно подивився на жінку. Жінка мовчала. Погляд її безмежно печальних очей, схоже, намагався проникнути в теперішню Жорину сутність. Жора напружено згадував жінку, і не міг пригадати: лише голос та очі збурювали його пам’ять, примушували її копирсатися у тому часі, коли він, самоврятований імітацією суїциду, пустився у всі тяжкі гріхи, вважаючи, що цим помщається балерині.
-Не напружуйся, Жорику, не впізнаєш. Заощаджуй енергію пам’яті для приємніших спогадів, – землистим обличчям знайомої незнайомки промайнуло щось подібне до усмішки. – Я Наталка із Іларіонового, яку ти вічність тому, як незріле яблучко «білий налив», надкусив і відкинув геть. Ось так надкушеним яблуком і всохлася до невпізнанності…
Жінка підвелася, очі її стали непроникливо-байдужими, якимось аж скляними, і, ледь похитуючись, помітно кульгаючи пішла геть.






Глава шістдесят п’ята. Пам’ятник національній тварині

На стеблі водяної трави неподалік він берега сиділа сіра жаба. Звичайна річкова квакша, втомлена травневими оргіями.
На бережку відпочивали після тривалого хлюпання в Орелі дві отроковиці. Одна з них кинула в жабу дику грушку – втрапила просто в голову… Але земноводне навіть не поворухнулось. Тоді дівчинка зачерпнула долонею воду й хлюпнула на жабу. Та вмить щезла у муляці.
Дівчинка засміялась.
Інша ж спостерігала за великим шкрекуном, який примостився на круглому листку, поклавши голову на жовто-зелену кульку нерозквітлого латаття.
На протилежному березі ставочка розмовляли, сидячи у шезлонгах, двоє чоловіків.

-Хороших людей – більшість! – впевнено мовив Аркадій.
Пан Теодор Сом тільки скривився, як це роблять люди, що не хочуть сперечатися, але змушені це робити.
-Аркадію, логічну задачку про кількість хороших і поганих людей ви б мали вирішувати підлітком Приблизно в такому віці, в якому перебувають ці дівчатка... А ви чим тоді займалися?
-З тринадцяти років і був постійно закоханий…
-Зрозуміло, вам було не до логіки. Але ж зараз ви – дорослий чоловік… І мелете такі дурниці!
-Це мої переконання…
-Це – гасло будівничого комунізму... Хороших людей, щоб ви знали, – практично нема. Звісно, в партійно-євангельському смислі. Тобто, бездоганних. Поганих людей – також дуже мало. Я маю на увазі абсолютних моральних потвор. Є підлі і не підлі. Приміром, підлий працелюб – диявольське поріддя, а добросердечне ледащо – нікчема…
Пан Сом зупинився і поцікавився:
-…Аркадію, чи знаєте ви, що є люди, які не можуть заснути, не зробивши підлості?..
Аркадій замислився, намагаючись уявити собі людину зі свого оточення, яка мучиться безсонням через те, що не підсунула комусь падлянку вподовж дня.
-Я таких не можу згадати.
-Їх нема?
-Мабуть, є...
Пан Теодор невдоволено буркає:
-Мабуть… Хіба вам не роблять підлощі?
-Буває.
-До підлості й підступу людину підштовхує заздрість. Нападає на людину велика «жаба» й починає душити: «У інших є, а в тебе нема…» Жаба – наша національна тварина. Їй вже встановили кілька пам’ятників в Україні.

Дівчатка теревенили про своє:
Перша:
-Жаби – це членистоногі?
Друга:
-Подивись на їхні кінцівки! Сама ти членистонога!
-Неправда! Я людина, а люди – молочні ссавці.
-Щоб ти знала: членистоногі – павуки.
-А жаби?
-Жаби – земноводні. Живуть і у воді, і на суші.
-Як крокодили?
-Ні, крокодили, черепахи, ящірки, змії – рептилії.
-Значить, древні?
-Значить, повзучі…
-А я бачила в зоопарку, як крокодил вистрибував із води.
-То й що?
-Значить, він не тільки повзучий, а й стрибучий. Як жаба.
-Відчепись!

Чоловіки, урвавши розмову, слухали дівчаток.
Пан Теодор:
-Діти – на правильному шляху.
Аркадій:
-На якому?
-Вивчають природу жаб. Зважте: ящуру наші предки вклонялися, зі зміями билися, а перед жабою пасували… Серцеву хворобу називаємо «грудною жабою»…
-Але ж у відомій казці на жабу злий чаклун перетворює прекрасну царівну…
-Правильно! Жабу – тобто непереборну заздрість може допомогти подолати людині лише чарівник. Але де ж тих чаклунів наберешся! Жаба душила й душитиме нас завжди.

Одна з дівчаток витягла сачком з річки шкрекуна. Пан Теодор крикнув:
-Паняночки! Подаруйте нам цю жабу…
Дівчатка принесли у сачку земноводне дядькові Теодору – художника Сома знала вся округа.
-Що ви робитимете з нею? – запитала одна з них, простягаючи сачок.
-Виліплю в гіпсі. Розфарбую і поставлю на березі Орелі.
-Пам’ятник жабі? – не повірила дівчинка.
-Саме так!
-Великий?
-Один до двадцяти.
-А це як?
-Це –завбільшки з ванну, – зробила припущення друга дівчинка.

-Лілеє, Розо! – почулося з іншого берега.
Там стояла молода жінка у прозорому сарафані у зелених великих квітах.
-Наша мама, – зраділи дівчата і побігли їй назустріч.
-Хороша ідея, – зауважив пан Теодор.
-Про що ви?
-Про ажурний сарафан… Аркадію, ви допоможете мені зробити прив’язку?
-Архітектурну прив’язку до місцевості? Будь ласка. Це буде меморіал?..
-Жартуєте? Йдеться про жабу. Садово-паркова скульптура…
-А дозвіл на встановлення?
-Пам’ятник національній тварині – це не пам’ятник національному герою чи скомпроментованому вождю. Його можна встановити без дозволу…

Аркадій обережно поцікавився:
-Пане Теодоре, філософія дає відповідь на запитання: в чому смисл життя?
-Філософія – ні. А я можу відповісти. Ви бували в Залелії? Ні? Я бував. Ознайомився з конституцією залелійців. В ній записано: вічні під сонцем – творчість, кохання і природа.

Розквітла липа над рікою була схожа на топлене молоко, яке повільно закипає: пінка піднімається – шипить, пахне солодко, гаряче і пряно…






Глава шістдесят шоста. Машина для розбивання стін

Концерт мав відбутися у Міжнародному виставковому центрі. Іван і Лука вистояли в черзі дві години – тільки заради того, щоб бути ближче до сцени. У тисняві їм відтоптали ноги. Від труднощів рівень адреналіну стрибнув угору. Нарешті відщемились. Потрапили всередину приміщення.
Було чутно, як музиканти робили настройку інструментів. Глядачі, скандуючи «Рамштайн! Рамштайн», посунули на ті звуки, як індуси – на голос Будди. Тут були чоловіки й жінки різного віку: підлітки, гарно вбрані дівчата, впевнені у собі парубки, немолоді, ще більш упевнені в собі чоловіки й жінки. Люди, які вміли почуватися щасливими у країні, де панувала пошесть нещастя. Їх – п’ятнадцять тисяч милих Богу, загнали у затісну залу, яка могла вмістити тільки вісім-десять тисяч людей. Їх ізолювали на кілька годин від мільйонів нещасних, що рвали прокльонами душі по селах і містах країни, блукали столичними вулицями навколо виставкового центру.
І це правильно – нещасним можна розпорошуватись, адже їх більшість, тому вони – сила. А щасливих мало, тому вони гуртуються.
Щасливчики стояли, притиснувшись одне до одного – так щільно, що навіть дихати було важко. Щоб ковтнути ковток несвіжого повітря на повні груди, треба було стати навшпиньки, підняти голові й спробувати розправити груди.
Натовп навіть від такого малого поштовху починав рухатись – з’являлась хвиля – люди нахилялись, покірні їй. Інстинкт самозбереження примушував їхні серця завмирати – страшно опинитися під ногами та бути задавленим собі подібними – дика, безглузда смерть…
Але хвиля десь зупинялась (бідні ті крайні, які гасять хвилі) і люди поверталися у вертикальне положення. Жахливим і прекрасним було це велике стояння і коливання.
Всі чекали на появу «Рамштайна», на цю «стінобитну машину», напевно знаючи, що саме вона розіб’є мури виставкового центру, й щасливі отримають можливість насолоджуватись роком під відкритим небом. «Таки гарну назву обрали для свого гурту німці, – подумав Іван, – вдома виступають на площах, а до нас приїхали бити стіни. Символічно. Як там у Шевченка: Німець скаже: «Ви моголи!». «Моголи, моголи…». Не дарма рокери вважають його своїм кумиром».
Спокійні, доброзичливі любителі року не впадали в істерику. Їхні обличчя, їхні очі вилучали щастя і захват. Вони були на святі, як апостоли – на «Таємній вечері», а не на релігійній сходці. Вони знали, що їх тут не дуритимуть.
Їхні душі розкошуватимуть, коли вийдуть кумири, такі не схожі на кровожерних жерців, і заспівають.
Їх «пригощатимуть» на цій «таємній вечері» плодами справжньої творчості, а не ерзацем в красивій обгортці.
Хвиля, яка раз у раз пробігала натовпом, таки була схожою на морську хвилю, а не на ту, яку утворює гнила водопровідна рідина…

Мур за сценою задрижав. Почувся гуркіт, полетіли шматки будматеріалу. Із проломів до глядачів полилось яскраве світло і вийшли осяяні музиканти «Рамштайну». Немов із домовин вибрались на світ Божий. Ні, скоріше, вони розбили шкаралущу велетенського яйця-райця і видерлися звідти.
Люди в залі дружно викинули вперед правиці із «ріжками» – знак «хеві-металу». На кожній руці була стрічка із літерою «R» у хресті – символіка гурту.
«Рамштайн!» – гримнуло і завмерло. Мабуть, так колись під оливами гримало: «Христос!..» Мабуть, так вибухало в повітрі: «Махно!», коли в бій вступав Нестор Махно…
На сцені з’явився Ліндеман. Зал заскандував: «Тіль! Тіль!»
«Господи, звідки знали батьки, даючи синові таке ім’я, що він буде схожим на Тіля Уленшпігеля?» – подумав Іван.
Чомусь так личило мужньому, красивому, схожому на вікінга, Тілю рожеве боа з пір’я, обгорнуте навколо шиї, зібране густою сіткою волосся. Йому б личило все! Оголений торс, підтяжки на шкіряних джинсах, шнуровані стіли… Це був Тіль.
Співали всі, але чутно було тільки Тіля. Усе палало навколо нього. Глядачі підставляли під полум’я обличчя. Їхні серця завмирали від вибухів, але всім хотілось, щоб гримало ще.
Потім Тіль був ангелом із білими крилами за спиною, що світились ніби були часткою сонця.
Потім звідкілясь взялись ляльки на мотузках із очима, що випромінювали світло. У глядачів також світились очі, але ж то було сяйво життя… Кого ж символізували ляльки? Невже тих божевільних, які правлять світом?
Великий цей світ, але нема куди дітися в ньому! Всім би розуміти це, як розумів Шевченко…
А корабель щасливих плив кудись. Ось від нього відділився човен – надувний гумовий човен, в якому на колінах стоїть клавішник гурту. Він показав рукою напрямок і людські руки понесли його на людській хвилі.
Хтось кинув у човна прапор Німеччини. «Розвідник поклав його на дно човна, а сам дістав прапор України і підняв над головою: «Слава Україні!». Зал заревів.
Щасливі люди ті, які хочуть бути щасливими. Нещасні ті, які збагнули, що ніколи не отримають бажаного.
Так хто ж кому свій у цьому світі? Зерно – до зерна, Полова – до полови.
Кумир грав і грав прекрасно. Він міг собі дозволити бути собою, адже був серед своїх.
Скільки енергії він віддав за ці дві години тим, хто прийшов до нього? Тим, хто назавжди буде в цьому ордені Року? Де він бере ту енергію і як відновлює її? Питання…
Важко було уявити собі, щоб серед цих людей знаходились підлі, мстиві, обізлені. У них є свої ложі. Таємні.
Втім, серед глядачів було чимало людей, які могли б зацікавити друзів: племінник Венери – Абдулла Боросанов, син Яна Рейна, клієнт Шури Дворецької – фанат «Рамштайну» Йорген. Японець Хіросі, спокушений Залелією. А також Тимофій Лапа з Одеси. Був там і новий чоловік колишньої дружини Лукаса – Дани. Тільки вони не побачили одне одного.
Не було на концерті жодного представника великої Ложі Сексотів.

-Тут Простокохай… – повідомив Іван.
-Хто це? – не зрозумів Лука.
-Пономарьов. Виконавець гімну України – на концерті «Рамштайну».
-Що тут дивного? Він і сам співає рок.
Якийсь юнак крикнув чоловікові, що стояв поруч: «Тепер я зрозумів, навіщо жив на світі двадцять років! Заради цього!». Зрілий чоловік подивився на юнака, усміхнувся поблажливо. Він бачив «Пінг Флойд», «Роллінг Стоунз», «Дженезіс»… Він усміхався, радіючи тому, що юнакові також колись пощастить побачити й інші дива. Щасливими були обидва, тільки кожен по-своєму.

Друзі вийшли на вулицю. Лука глибоко втягнув у легені свіжого повітря і промовив:
-Як ми співали?
Іван подивився на березневе небо у бляклих зірках, зітхнув:
-Це не ми співали, Лукасе. Це співав Тіль Ліндеман.
-А таке враження, що ми… Шкода. Ну, і як тепер з цим жити?
-Жити далі. Ти чув про існування групи «Тінь Сонця»?..


2010-2011, Січеслав



Марія Якубовська (Львів)

 
Процес видобування світла…

Про роман Надії Тубальцевої і Віталія Старченка «Лакмус-рок». – Дніпропетровськ: Інновація, 2012)
Навколо цієї книжки уже здійнялося чимало шуму. Кожен намагається розшукати прототипів у житті, порівняти, яким чином персонажі твору співвідносяться із нашими сучасниками. Наче у великому ренесансному дзеркалі, у романі Надії Тубальцевої та Віталія Старченка «Лакмус-рок» відбито уламок тієї епохи, яка подаленіла разом із нашою неспокійною юністю за межу минулого століття (тисячоліття)…
Що ж все таки залишилося для нас, історії, вічності? Залишилося несподіваними стигмами, зарубками, спогадами; а найбільше – отією мелодією розкутого вільного світу, де мистецтво епохи напинало свої вітрила у гуртожитських кімнатах, на долонях вільного степу, під сільськими стріхами, на площах й майданах, у роздоллі вічного трипільського  поля та тісняві залізничних вокзалів… Залишилася мелодія людських стосунків, єднання і переплетіння людських доль, де «перехресні стежки»  Івана Франка стають ніби першою сходинкою, а далі…
Далі – солоні бризи одеського вітру і полинові стежки долі… Можливо, даль і доля таки є спільнокореневими словами; бо дозволяють віддалитися від себе і від доби на ту відстань, з якої уже чути не окремі звуки доби, а мелодію вічного часу.
Звідси і випливає головна особливість роману: одночасся; тобто «тут» і «там» зовсім поруч… Минуле іде рука в руці із сучасним і заглиблюється у майбутнє своїми променями світла. Бо тільки світло пробивається крізь відстань історії; а все решта опадає намулом, тванню… І найголовніше, аби твань не поглинала світу; бо світ і світло – теж із одного регістру мелодії…
І над усім цим розгортає свої небесні крила любов – до людей, до світу, а отже і до світла. Бо не можна любити світу, коли ти не утверджуєш своїм буттям світ-ла.
І протистояння темряви і світла виявляється не лише у сюжетній канві, у філософських ремінісценціях, у характерах героїв; а і у тій невловимій мелодії світу, котра не замовкає від першого рядка і до тієї крапки, котру, власне, і крапкою назвати не можна; бо це – швидше – відкритий фінал.
Так новелістичний прийом вплітається у композицію роману (автори назвали свій твір романоїдом…) і витворює оте несподіване жанрове диво: роман-новелу… Не роман у новелах, як це традиційно і достойно утвердилося у минулому столітті у творчості Юрія Яновського чи Олеся Гончара; а роман, де пуант (найгостріший спалах) наростає за законами градації психологічного світосприймання та утвердження і де найперше людське «я» є формотворчою лінією сюжетної канви.
Бо подія у цьому творі має смисл найбільше у тому випадку, коли веде не лише пізнання нами навколишнього світу чи до пізнання власної суті, як це було донедавна у нашому художньому письмі; а стає тією непереможною духовною силою, котра здатна сама вершити події.
Тобто, ми спостерігаємо матеріалізацію тих чуттєвих моментів, котрі здатні сколихнути суспільство до чину. І нехай ці процеси спостерігаємо найбільше у теоретичному ракурсі, але конкретне світло, яке вони витворюють, є рушійним імпульсом доби. На прикладі  цього роману ми бачимо, як відбувається, може, найбільше втілення  Лесиної мрії: «Слово, коли ти живе, статися тілом пора…»
Слово із статично-культової стигми стає духовної силою, рушійною субстанцією – тією точкою опори, на якій базується творення духовного світу. Нехай цей світ ми бачимо найбільше на рівні відчуттів; але він є у мрії, в уяві, яка матеріалізується.
Процес матеріалізації світла – і є наскрізним сюжетом втілення людської мрії. Від першої новели про народження художника, котра у сюжетній канві роману є першою зарубкою подієвого ряду, де утверджено найбільше прагнення кожного променя – вижити, а вже по тому жити, утверджуючи світло і світ для тривання світла. Бо світ є тією коштовною Божою чашею, у якій переливаються наші радощі і печалі…
«Минуле застигло на дошках ікон, але в живих образах… Образи оточують, беруть у полон, гноблять солодко і на все життя, незважаючи на статус митця. Хай навіть до скону він буде провінціалом.
Нещасних митців не буває – блукати в дрімучому лісі образів, відчайдушно дертися крізь хащі «творчих мук», часто зриваючи шкіру об сучкувате життя. потрапляючи в лабета волохатого ситого звіра обивательської зневаги (від дитинства до поважних літ: «художнік» от слова «худо»…) – більшого щастя годі шукати…
Малювати – писати вірші, які можна відчути і побачити. Писати вірші – малювати словами, щоб прочитати  побачене і відчуте…» (с. 26).
Тож, найголовнішим чинником творенням людського душі, а відтак і духовного світу будь-якої епохи виступає мистецтво.
Світ, споглядання його у найголовніших проявах стає тією найважливішої субстанцією, що витворює отой особливий світ  – мистецтва, незрозумілий для більшості обивателів і прямо таки ворожий для тих, хто боїться світла. Отож, митець, як правило, стає провісником Світла на землі.
Можливо, саме так первісні люди видобули перші промені світла. За античними віруваннями, нам вогонь дали як результат (нехай і благородного) крадійства, як манну небесну; але ж є наші найдавніші легенди, за якими світло приходить у результаті наполегливої праці…
Отож, у романі Надії Тубальцевої та Віталія Старченка «Лакмус-рок» і бачимо, як твориться епоха у душах людей, як поруч ідуть благородні душевні переживання і ницість та пристосуванство; як одержимий прометеїзм постійно знаходить абсолютне нерозуміння в іншому світі – жорстокого цинізму…
Протистояння двох світів стає розповіддю про древню Атлантиду, котра плине поміж берегами людського буття… «Ставлення до Любові перейшло межі припустимого – від попирання. Вона розбилась на численні друзки. Те, що спочатку було Словом, розсипалося. Книга перетворилась на купу букв. Святість стала імунітетом, обряд – товаром. По суті була оголошена загальна мобілізація населення до лав віруючих» (с. 246).
У романі Надії Тубальцевої та Віталія Старченка «Лакмус-рок» ми бачимо іншу мобілізацію – до того вічного племені Василя Земляка, де лебедині зграї позбавлені щасливої можливості рятувати змахами своїх крил небесну синяву, а мусять тими ж крилами розбивати шакалячі та вовчі зграї.
«Друзі вийшли на вулиці. Лука глибоко втягнув у легені свіжого повітря і промовив.
– Як ми співали?
Іван подивився на березневе небо у бляклих зірках, зітхнув:
– Це не ми співали, Лукасе. Це співав Тіль Ліндеман.
– А таке враження, що ми… Шкода. Ну і як тепер з цим жити?
– Жити далі. Ти чув про існування групи «Тінь Сонця»? (с.388).
Відритий фінал твору: душі персонажів роману готові до зустрічі сонця. Відчувається ледь вловимий (на рівні півтонів, фонового забарвлення) перегук із романом-феєрією, романом-утопією «Сонячна машина» Володимира Винниченка, у якому філософська  мрія про справедливе суспільство асоціюється із фантас-гармонією світла як утвердженої філософської субстанції.
І зовсім поруч звучить мелодія «Лісової пісні» – де тайна світу превалює над тайною нехай і найдостойніших і найнезбагненніших людських почуттів. «Є лише великий сенс любові до землі, в яку нас висіяв Творець, до племені батьків і, врешті, до самих батьків, які втілили Волю Господню…
…Осанна життю, яке здійснювалося нестерпно важко і могло кілька разів згаснути, та Бог милував. Маємо минуле, маємо мить між минулим і майбутнім і ще раз осанна життю за те, що майбутнє колись остаточно перетече в минуле, щоб нарешті настала позачасова вічність, яка часом рятує нас від принизливої старості. Отже, від сумного прогресу, трупних плям на півкулях мозку» (с. 3).
В історії нашого письменства маємо небагато випадків, коли романи писалися у дві руки: це як віртуозна гра удвох в одночассі на музичному інструменті. У даному випадку перед нами виняткове явище, де два голоси  звучать в унісон – як дві частинки одного цілого.
Мозаїка людських долю вплітається у канву роману то Бетховенівськими мотивами, то тихими мелодіями Венського лісу, то несподіваними акордами Шуберта… Рок – це лише привід заглянути у таємниці класичного людського буття, де прагнення до старого як світ єднання людських душ і доль є найвищої мрією і пошуком гармонійності у  повсякденному житті.
Лебедині зграї розбивають своїми крилами сніговую твердь: так випливають на обрії духовного світовідчуття роману неокласичні строгі класичні канони сонетів Драй-Хмари…
У хаотичній невпорядкованості людських доль роману «Лакмус-рок» є найголовніша лінія: не відступити від справжності, не забути отого заповіту Ольги Кобилянської, що найголовніша прірва – це прірва у людських душах. І, очевидно, засипати її найважче. Тим паче, що є такі дияволівські, котрі своєю злочинною діяльністю нищать найголовніше: віру у існування світла, а отже і перерізають іржавими ножицями оту найвищу віру, котру людство плекало від часу свого сотворіння: необхідність нашого прямування до світла.
Підміна цінностей – це найстрашніше що може бути у світі людського буття. І власне у цьому є найбільша загроза самому існуванню мистецької країни Залелії як духовної субстанції людськості.
Втіленням зла у романі виступає узагальнений образ Дияволівського, у якому фокусуються усі найгірші негативні явища епохи. «І як тільки Дияволівський не дбав про народ: переймався міжнародною гуманітарною допомогою для чорнобильців, після чого жоден радар не годен був відшукати літаки із цією допомогою на бортах, приробив письменницькому нерухомому майну ноги, клепав золоті гачки та блешні парламентських законів, нанизував на ті закони  наживу із смачних облизнів із найвищих публіцистичних трибун громив різноманітних вампірів, що присмокталися до народних вен…
Вольдемар Олександрович цінував кваліфіковану підлість, особливо коли цим скарбом володіли письменники, яких у кулуарах парламенту і вдома, у придбаному за все письменницькі гроші розкішному заміському донжоні він називав поблажливо, майже полюбовнопокемонами і лайнюками» (с. 258).
Та хіба є на світі сила, яка може протистояти вічному прагненню народу до світла? І ця хвиля, пробуджена у душах людей світлом, є непереможною: перед її обличчям, як дитячі іграшкові кубики, розлітаються дияволівські замки. «Натовп навіть від такого малого поштовху починав рухатись – з’являлась хвиля – люди нахилялись, покірні їй. Інстинкт самозбереження примушував їхні серця завмирати – страшно опинитися під ногами та бути задавленим собі подібними – дика безглузда смерть…
…Спокійні, доброзичливі любителі року не впадали в істерику. Їхні обличчя, їхні очі випромінювали щастя й захват. Вони були на святі як апостоли – на «Таємній вечері», а не на сходці протестантів… Вони знали, що їх тут не дуритимуть…» (с. 386).
…Фінал роману Надії Тубальцевої та Віталія Старченка «Лакмус-рок» споріднений із фіналом «Саду Гетсиманського» Івана Багряного. Минуле перетікає у майбутнє… Люди завмерли у щасливому очікуванні   акорду Сонця…

10 березня 2012 р.