Про кохання до нестями

Руки тремтять. Сиджу длубаю клавіатуру, не можу просто взяти і написати тобі.
За вікном щось гуде. Мені набридли гілки що стремлять з тополі у самісіньке вікно. Хай йому грець! Як же вони шарудять... Думки плутаються. Пальці залишають вологі сліди на клавішах. Знов долоні пітніють. Треба зігрітися. Ти там якийсь чай привозив, з Тайланду, чи хто його зна... Одне скажу, чай рідкісна гидота, але я його п'ю, бо він нагадує про тебе.
Ні, ні! Це не гидопакосний чай нагадує про тебе, а скоріше сам факт його існування. Блін. 
Ну от. Приїхали. У мені романтики як у курки мізків.
Гадаю, ти мене розумієш.
Знов гілки зашаруділи. Мабуть час хоча б щось тобі написати.
"Привєт! Как дєла? Я слишала ти в городє."
Класс! Молодець! Вершина таланту! Він буде у захваті від такого повідомлення.
Де ж та приславута магія слів? Можливо вони просто не у тих руках?
Як дивно. Слова у руках. Можливо, якщо б я казала тобі усе це при зустрічі, воно виглядало б інакше?
"Е-е-е-е-е... Ну ета... Привєт. Как дєла?"
Пристрельте мене.
Всеодно ніхто ніколи не дізнається про моє кохання до нестями.