Глава 5. Мёртвые звёзды

Вони були майже голі. Їм все було «пофіг». Вони встромляли одне в одного тонкі дівочі пальці знову і знову, по-черзі. На даху було прохолодно, та дівчат це не страшило. Вони гріли одне-одного своїм теплом. Коли одна з них кінчила, інша жестом запропонувала їй прилягти. Дівчата розтягнулися поряд зі мною, обіймаючи одне одного. Одна з них запропонувала іншій чимось мене вкрити, бо «зовсім захолоне, ще й ласти відкине». Та друга виявилась занадно дратівливою і, виливши на себе ще півфлакона тих самих солодких духів, гаркнула щось на кшталт «та хай хоч на шматочки його розірве». Потім із незворушним виглядом підняла з даху кинуту мною недопалену цигарку і понишпоривши по кишенях в пошуках сірників, подала її іншій дівчині вже підпаленою.
Як тільки зійшли перші зірки, лицем «надуханої» просковзнув ледь помітний переляк. Та потім її милу мордочку перекосила гримаса і вона, сплюнувши слину подалі від своєї лежанки, звелась на ноги і тихо та спокійно промовила:
«Пора».
Дівчата боязко перезирнулись. Десь вдалині пролетів гелікоптер. По даху гуляв вітер. Взялись за руки. Менша по зросту, та, що «зжалилась» наді мною, міцно притиснулась до своєї подруги. Та якої там подруги? Коханої, яку вона втрачала... З кожною хвилиною, кожною секундою...
І ось, нарешті, настала мить, якої закохані так чекали... Міцно обійнявшись та ніжно поцілувавши одне одного в тремтячі уста, дівчата підійшли до краю даху. Місяць вже піднявся доволі високо і тепер насмішливо світив дівчатам в очі. Ніч була на диво зоряна. У великому місті рідко таке буває... Так само, як і рідко трапляється справжнє кохання, здатне на жертви.
Одночасно подолали вони межу, що відділяла їх життя від смерті. Політ був недовгим.
П’яні молодики, що сиділи на лавці коло місця, де із землею зіткнулися раніше звабливі тіла дівчат, ошелешено кинулися до найближчої телефонної будки і тремтячим голосом найстарший прошепотів:
«Проспект перемоги 19, внутрішній двір. Дві лезбійки-наркоманки з місцевого розшуку. Мертві...»