Глава 2. Мы сидели и курили

Я сидів на даху велетенського 9-типоверхового будинку. Я любив відчувати свободу. Почував себе королем світу… Міста… Зрадженого міста. Рідного… Міста, що було прекрасне і жахливе заразом. Коли я приходив сюди ще малим хлопчаком, я думав – а як це, літати?..
Та зараз я прекрасно розумів, допиваючи пляшку горілки, що якщо полечу, то політ буде останнім в моєму житті…
Похитуючись я почав повільно і з зусиллям підводитись. Напружував кожен м’яз. Було дуже тяжко. Алкоголь давав про себе знати… Я падав, але все-одно вставав. І ось, нарешті, звівшись на ноги я зовсім безсило пошкутильгав до краю даху. Спіткнувся і впав лицем прямо в калюжу, що не встигла висохнути під пекучим сонцем. Я намагався згадати ту дощову ніч. Та як не напружував мозок, не міг нічого згадати. Зовсім обезсилів я коли спробував підвестись і цього разу. Я думав, що помру. Моє тіло зовсім не слухалось мене. Боковим зором побачив, що на дах хтось вийшов. Їх було двоє. Двоє дівчат. Напівроздягнені і п’янючі вони, тримаючись за руки і хитаючись, підійшли до мене. Одна з них нахилилась до того, що важко було назвати людиною. До того, що залишилося від мене. Мій ніс вловив занадто солодкий аромат її парфумів. Я поморщився.
Друга дівчина відпустила руку подруги і щось прошепотіла їй на вухо. Їх вигляд почав мене потроху збуджувати. Та не встиг я зробити і спроби, щоб підвестись, як в очах попливло, і з них полилися сльози. І знову така звична темінь…
***
Я прийшов до тями після, немов, тижню запою.
Все той же дах. Цікаво, де ті дівчата?
Я підвівся. Дістав з кишені пачку цигарок і сірники. Підкурити вийшло разу так з десятого. Підійшов до краю даху. Місячне сяйво освітило для мене дивну картину.
Під парадним стояло декілька якихось машин. Вили сирени. По ним я упізнав ментів і швидку. В голові запаморочилось і я розпластавши руки й ноги ліг на дах. Мені все було ясно. Ті дві дівчини стрибнули звідси… Проте, навіщо? Вони ж були такими радісними. Усміхненими… Неможливо ж бути таким перед самогубством…
Тіло почало тремтіти. Мене почало нудити. Я вирішив спуститися з даху і ніколи більше сюди не повертатись. Знову насилу зводячись на ноги я продовжував думати про дівчат. Невже вони так ненавиділи цей дивний світ? Невже міг хтось ненавидіти його більше мене?.. Кого він міг образити ще більше?! Дурні люди.
Коли я спустився з даху і вийшов з парадного, моєму погляду постала жахлива картина.
Клацнули міліцейські фотоапарати. На тротуарі під будинком лежало два тіла. В них я впізнав тих самих незрозумілих дівчат. Вони лежали поруч, все так само тримаючись за руки. Із закривавленими головами. Подекуди їх шкіра тріснула і з ран стирчали кості. Від такого видовища мене ще більше почало нудити. Похитуючись я покинув це місце. Рідні стіни цього будинку я більше ніколи не хотів бачити. Стіни, які бачили, як я росту і які побачать мою смерть.