Глава 6. Лента в волосах

Мабуть, у житті я нікого не кохав. Точніше, я так думав...
Мені минуло 25, коли я познайомився з ним... Довге біляве волосся, що спадало на широкі плечі, пухкі великі уста, краєчки яких завжди були підняті догори, вузькі чорні очі та по-жіночому чарівне щокасте личко.
Волосся він ніколи не зав’язував, тому з кожним його кроков воно розвіювалося немов живе золото... Коли я вперше побачив це білокуре чудо, мені здалось, що я побачив своє відображення у цій золотистій гриві. Віображення своєї неідеальності, всіх своїх гріхів та промахів... І захотілось бити цього «ангела» руками і ногами, тільки б не бачити його чаруючого лиця, а чути лишень м’який та тихий голос, який би молив мене про помилування.
Та я не зміг зачепити його і пальцем. Немов хлопчисько я хотів гасати навколо нього і смикати його за волосся, строїти різні падлянки та усім видом показувати, що він мене не цікавить, щоб не зганьбитись перед іншими такими ж хлопчаками. А таких як я у нього було, нажаль, дуже багато...
Проте, чи то доля меня усміхнулась, чи то мені просто по життю такий шлях – вляпуватись у різноманітне лайно, та наші долі тісно переплелись.
Якимсь чином у той-самий день, коли ЙОМУ чомусь дуже закортіло посидіти десь на краю міста коло водички, я саме спав у такому тихому місці, безтурботно розкинувшись під старезним дубом. Наближення стороннього я зпершу не помітив, але коли хлопець почав тихо наспівувати, я прокинувся і, роззирнувшись довкола, відчув його. Спочатку не повірив своїм очам. А потім, боязко роззираючись, заповз за дерево і вже звідти слідкував за коханим. Так, в той момент мені здавалося, що нікого крім нього і мене на світі не існувало... Час нібито зупинився і мені хотілося вічно слухати його приємний голос, проте підступна суха гілка, що він легенького пориву вітерця відірвалась від дуба, боляче гепнула мене по голові і я голосно зойкнув.
Тоді ми вперше зустрілися очима. У його, чорних, зблиснула відраза, у моїх, зелених – любов.
Я кинувся тікати, проте він мене швидко наздогнав. Притиснув спиною до дерева і хмикнувши щось на кшталт «а ти нічого так будеш, якщо тебе приодягнути», стис мої долоні у своїх. Гарячих. І, немов вдихнувши у мене свою життєву силу, палко поцілував. Я почав сповзати по стовбуру донизу. Це було вже занадно чарівно, щоб бути правдою. Те, що мрія будь-якої дівчини виявився гоміком, напевно, розбивало їй серце. І тут – таке! Його обранником виявився я! Немов збожеволівши від пристрасті, «ельф» почав стягати з мене штани. Що було далі, я вже не пам’ятаю, проте його язик ковзав по моєму «достоїнству», немов змія, що обвивала кільцями свою жертву. Я був його жервою. Моє серце було полонено ним. І йому подобалась ця золота клітка, бо «хазяїн» йнколи випускав його «розім’яти крила» та кожного дня «годував» духовно, кажучи, що саме він – найближче для нього серце. І моє серце вірило. Аж допоки не сталося невиправного...