Глава 7. Мураками

Кажуть, що Київ - місто квітів. У мене ж на них алергія. Кажуть, що коханя не може продовжуватися вічно, проте ми з тобою вже надто разом, щоб вірити цій нісенітниці. Я тебе кохаю.
Чорні хмари заступили безкраї блакитні небеса. Дмухнув холодний вітер і ти, ніжачись у моїх обіймах під старезним каштаном, здригнувся.
"Ходімо додому?" в твоєму голосі збризнув страх.
Я погодився із ним. Взяв його на руки і поніс геть, немов ніжну розбещену дівчинку. Насправді ти і був тією самою розбещеною дівчинкою, просто не зізнавався у цьому.
Тим часом небо затягло хмарами ще сильніше і не було видно ні єдиного світлого його клаптика. Вдалині зблиснула блискавка й пролунав оглушливий гуркіт грому. Ти стис мою шию, мало не придушивши і на звилю мені здалося, що десь вгорі прокинулось страховисько. Те саме. З лісу. Я зкрикнув і кинувся навтьоки із тобою на руках.
Ти також боявся стихії. Ні. Ти її ненавидів. І вона підганяла мене в спину, я боявся озирнутися і знову побачити ті очі... Очі-предвісники біди.
От тоді і настала буря...