Глава 9. Бонни и Клайд

Я пам’ятаю час, коли ми ще були живі. Тішилися холодними зимовими світанками, теплими літніми ночами і однаково сильно боялися осінніх злив…
Одну пору року ми не любили. Ту, якої померли.
Ця весна починалася з переїзду в занедбану квартирку на проспекті Перемоги. Я давно вже пробачив всі твої зради, непостійність і нервові зриви. Нарешті, я думав, настала тиха та спокійна пора, коли нам дадуть просто спокійно і тихо пожити разом.
Наївний.
Закон життя – ніщо не вічне. Особливо, людське щастя… Кожного дня, коли я їздив на роботу в інший кінець міста, життя намагалося підкинути мені якомога більше проблем. Чи то я падав на рівному місці, роздираючи долоні, коліна та обличчя, чи то футбольні фанати «люб’язно» вказували мені на моє місце… Життя не давало мені перепочити.
І ось, коли ми нарешті втекли у свій маленький світ, я нарешті ПОВІРИВ. Повірив, що, можливо, життя подарує ще нам з тобою щастя…
Трясця моїй матері, яким же я був ідіотом…
Одного по-зимовому холодного весіннього ранку я, як завжди, вийшов на балкон нашої «халупки», щоб ти не відчував терпкого запаху моїх «косячків». Нічого незвичного я, загалом, тоді не помітив. Проте, якби я був більш уважним, а ще краще, не «під кайфом», я б уже тоді запідозрив щось неладне. В цей час ти завжди сидів на лавочці, що стояла навпроти нашого будинку. А зараз тебе там чомусь не було… Проте зараз мені було все рівно, де ти там вештаєшся. Все одно, сидів би і читав мені нотації з приводу моєї тяги до наркотиків на все подвір’я…
О, дарма тоді мене цікавив лише наркотик. Якби ж то я тоді знав, що відбудеться цього дня, я б якнайшвидше знайшов тебе, взяв на руки і утік би подалі з цього проклятого будинку… Але мої думки поступово заволокло димом і мозок, немов, відімкнуло…
Коли я прийшов у себе, в очах стояв туман. Тіло судомило і боліло. Коли я спробував його розім’яти, то зрозумів, що лежу зв’язаним. Роззирнувся по сторонам. Через туманну завісу в очах я ледве розглядів чиєсь тіло поряд зі своїм. Ти… Ти, моя любове, моя жива, молода краса… Ти, прекрасний і лякаючий водночас, лежав поряд мене в калюжі чогось темно-червоного. Кров! Із завмиранням серця я провів поглядом по твоїм устам. Вони також були закривавлені. Я міг пробачити зраду, проте насильство над моєю коханою людиною… Це було занадто.
Руками, які зводило від болю я спробував розплутати мотуззя, яким мене зв’язали. Звісно ж, марно… І тут почався «другий приход».
Коли я опритомнів вдруге, мотузок вже не було. Натомість, поруч лежало твоє бездиханне тіло. Вперше я ще чув твоє слабке, хрипке дихання, проте зараз, скільки б я не вслуховувався, відповіддю мені була лише тиша. Жахлива, жорстока тиша. Вона була гірша навіть за голоси всіх твоїх кінчаючих коханок, злиті в один…
Я стиснувся у клубок. Мені враз стало дуже холодно і сумно. Захотілося плакати. Не просто плакати… Ревіти від своєї безпомічності. Від неспроможності щось змінити.
Обірвав мої духовні страждання удар лопатою ззаду по голові.
Я кохав тебе при житті. І кохатиму надалі у смерті. Куди б не потрапив після неї.

Я грішний, зізнаюся…