Життя у зморшках

             Одного вечора, сидівши у приміщенні залізничного вокзалу, я чекав свого потяга… Сидів та писав притчі… Писав тоді щось про час, як його нам завжди бракує, коли ми спізнюємось, та як його багато, коли чекаємо…
            Сидів у холі, спостерігав за людьми, що сиділи поруч зі мною… Одні солодко дрімали, інші знервовано ходили туди-сюди, деякі просто дивилися кудись в незрозумілому напрямку… Деякі слухали музику, інші сиділи з айфона в контакті – соцмережі, що заполонила все довкола… Та зрештою…
            Минуло десь півтори години такого споглядання, отож я вирішив почати придивлятися до людей, читати їхні обличчя, вгадувати емоції… Досить часто, на обличчі можна багато чого прочитати, багато чого зрозуміти ментально. Ти, ніби, і не знаєш людину особисто, однак просто подивившись на неї, і мимовільно розумієш її, розумієш, що вона хоче тобі сказати, якою історією хоче поділитися… Здається, ти мимоволі, сприймаєш характер людини без зайвих слів, здається, ти просто розумієш його…
           У залі очікування, недалеко від мене спала бабуся… За обличчям можна було одразу здогадатися про нелегке життя тої людини. Рясні зморшки вкривали його… Вона міцно спала, опустивши голову на груди… Закутавшись в одяг, старенька з посмішкою на обличчі мило і невимушено летіла уві сні…
          Летіла в гори, до пташок, сонця, своїх рідних, дітей, внуків, коханого чоловіка, що завжди був міцною опорою в сімейному затишку… А на колінах вона міцно тримала свою сумочку, яка, на дивовижу, досить гарно виглядала і була майже новою, враховуючи вже досить потерте та пройдене роками її пальто… Раптом у залі голосно залунав жіночий голос, що оповіщав про прибуття чергового потяга та просив всіх пасажирів, що його чекали, вийти на перон… І бабуся прокинулася, уважно прислухалася, згадуючи маршрут потрібного їй потяга…
          Однак, це був не її рейс і вона, позіхнувши, знову поклала свою голову на груди і заснула з тою самою посмішкою… Спостерігаючи за нею, мені стало цікаво. Цікаво було б дізнатися яке життя вона прожила, кого бачила, кого любила, з ким спілкувалася, які в неї були діти, ким вони стали, де вона жила, які має свої традиції, що може розповісти молодому поколінню. Як жилося в той час, час її молодості, як кохала, як прощала, як ненавиділа… Багато зморшок на її лобі можуть розповісти про ціле життя, прожите нею… Прожите, збідоване війною, зморене голодом та радянськими п’ятирічками… Її зморшки бачили багато людей, багато страждань… Однак бачили і щастя, бачили сонце, траву, квіти, щасливих та здорових дітей, внуків… Напевно, заради цього життя тримає її тут, на цій планеті, не даючи померти… Напевно…
         Проте, чим далі, тим більше думок та ще більше запитань, на які не одразу знаходиш відповідь… А тільки з часом, з роками тобі на мить відкривається таємниця життя, відкривається все, до чого ти так йшов, до чого тягнувся, що хотів отримати… А воно само відкривається тобі на мить і ти, побачивши все, згадуєш своє прожите життя, згадуєш себе молодого, згадуєш помилки, що робив у молодості, згадуєш за тими наслідками, які були просто непотрібні, просто згадуєш все, все твоє життя і всіх людей, яких ти зустрічав чи бачив у своєму житті, згадуєш всіх тих, з якими дружив, з якими проводив час, з якими одружувався, народжував дітей та виховував їх. Згадуєш ту єдину твою половинку, що була завжди поряд, незамінна рука помочі, що завжди розуміла, розраджувала, допомагала та просто поважала як сама себе, поважала, як людину…
        Чимось все ж таки, та бабуся на вокзалі мене зацікавила… Можливо, своєю натурою, виглядом… А можливо, своєю загадковою посмішкою, якою ховала від присутніх багато життєвих страждань, що залишилися в її зморшках та в її житті…