Збiрка Стежками життя

             Мініатюра "Сходинка до щастя"

         Вечоріло… Сонечко опускалося все нижче, ховаючи свої проміння у блакитний небокрай. З високого берега було чутно, як там, внизу шумить вода, розбиваючись між невисокими скелями.
Внизу, на піщаному прибої стояв хлопець. Він спостерігав за настанням вечора, і помітно нервував, кидаючи маленькі камінці у морські хвилі. Парубок чекав свою кохану, яка мала прийти з хвилини на хвилину. Однак вона спізнювалася…
       Спостерігаючи за вечірніми барвами, хлопчина ще пробув деякий час на березі. І вже підіймаючись, він кинув погляд догори. А в той час, високо на березі, його чекала дівчина. Хлопчина незвичайно зрадів, побачивши її, і чимдуж побіг догори. Каміння вискакувало з-під його ніг, він декілька разів спотикався об каміння і зісковзував вниз, та все ж таки, перемагаючи самого себе, добіг до самого верху. Трохи відхекавшись, він підійшов до своєї коханої і міцно обійняв її... Вона, не довго думаючи, теж його міцно обняла. Вони не бачилися майже тиждень, однак для них цей тиждень був майже вічністю...
             Трохи постоявши так, вони взялися за руки і пішли гуляти вздовж моря по високому морському березі. З берега було видно, як море розбиває свої хвилі об скелястий берег, щохвилини і щосекунди відколюючи від нього маленькі шматочки породи. Щодня і щороку море щосили підточує скелясті берегові укріплення, немов військо бере штурмом високі стіни фортеці... А двоє молодих людей ідуть по берегу і милуються цією багатовіковою боротьбою. В дитинстві, будучи малими, вони майже щодня сюди прибігали, сиділи довгенько, гралися і спостерігали, як червоне сонце ховається десь там, в морських хвилях...
             А зараз, вони вже виросли і стали дорослими людьми, хоча в душі, вони залишилися ще тими самими дітьми і так само мило спостерігали за заходом сонця...
Вони гомоніли про все на світі, час проходив майже непомітно, тільки було видно, як ніч захоплювала все довкола. Аж раптом, хлопець загадково промовив: - "Знаєш, мені здається, що нам потрібно дещо зробити. Але це потрібно зробити нам обом... І я думаю, що це буде дуже корисно для нас обох." Дівчина з цікавістю подивилася на нього. І в ту ж мить запитала: - "І що це таке має бути?" - на що він відповів: "Через тиждень сама дізнаєшся!" І в той момент його обличчя розплилося в загадковій посмішці... І скільки разів дівчина його не просила, щоб їй сказав, він стояв непорушним, мов та скеля, біля якої вони гуляли...
            Пройшов день, потім ще один, і вже тиждень добігав до кінця. Дівчина з нетерпінням чекала закінчення цього, такого довгого тижня, рахувала останні години до їхньої зустрічі. І чого вона тільки не вигадувала в своїх думках. А хлопець, тим часом, готувався до одного з кращих днів життя.
           З самого ранку лунає телефонний дзвінок. Дівчина, ще спляча, піднімає трубку:
  – Алло. А з іншого кінця дроту дуже швидко доноситься:
  - Доброго ранку! Чекаю тебе опівдні біля сходів до моря. І зв’язок обірвався. А дівчина встала і почала одягатися.
           Було майже опівдні і вона швидким кроком збігала по вулиці, що вела прямісінько до моря. Розпущеним волоссям грався вітер, а вона не помічала цього. Дівчина швидко наближалася до свого коханого. А він вже чекав на неї, сховавши руки в кишені. В одній із кишень він зминав згорток. Побачивши свою кохану на розі вулиць, він швидко вийняв руку з кишені.
           А вона в той час не йшла, а швидко летіла до нього, як тільки могла. І підійшовши, вона міцно обняла його. І в ту ж мить, він ступає нижче на сходинку, витягає з кишені згорток паперу і розкриває його. А дівчина не вірить своїм очам, бо у згортку знаходяться дві золоті обручки.
           І не питаючи нічого, хлопець бере свою кохану за руку і вони починають йти до церкви, щоб взяти шлюб і зажити щасливою сім’єю у мирі і злагоді.