Инспектор Хорс

    


                Анотація
                В одвічній  борні Добра зі Злом, що у нашому сюжеті
                розгорнулася на шматочку суші, оточеному з усіх боків водою,
                чи не найшляхетнішим виказав себе звичайний собака.
                А може, той пес не таким уже і звичайним був?
                Можливо, навіть зовсім не звичайним?
                Та чи собака то був узагалі?





               

 

       Від автора
       Навряд чи зважився б я повести цю розповідь ледь не "вустами собаки", якби переконаний був, що про "братів наших менших" ми знаємо геть усе. У тім то й річ, що немає у мене такої впевненості. Спихаючи все лише на рефлекси та інстинкти, ми безоглядно звульгаризували проблему і впали у неприпустиме невігластво. ВОНИ не лише бачать і чують, а й розуміють. Відтак – люблять і ненавидять, бояться і страждають, радіють і обурюються. А ще – пе-ред-ба-ча-ють! Кажу про це не лише для того, щоб пояснити, буцімто несподівані, міркування і вчинки мого чотириногого героя і спробувати виправдати їх особливостями суто літературного прийому. Не тільки з огляду на це вдався я до обмовки. Точніше, зовсім не через це. Написавши цей роман, отож, разом із його героями переживши все особисто, геть усе обмисливши і переосмисливши, я так і не знайшов відповіді на запитання: а ХТО ж ТО був? КОГО в особі "чотириногого друга людини" посилала Доля охоронцям священної землі?
       Не все так просто і не все просто так…
       А ймовірна подібність ситуацій, виведених у сюжеті, до тих, що буцімто мали місце в житті, а також можлива схожість між деякими героями твору та реальними людьми… Хіба мало дивовижних збігів у цьому світі? А ще, коли чиясь уява долучиться!..
                Костянтин Сушко
                22 червня 2009 року.
                Бабине, Херсонщина











                ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ
                (Забігаючи наперед)

       Такої густої ночі я ще не знав, проте не збентежився, а покірно наготувався чекати ранку. Ранок неодмінно має прийти, він застане мене, де б я не був, тож і не став я нікуди сіпатися. Я лишаюся коло своєї буди, там, де приліг ще учора ввечері, де звалили мене страшенна втома і біль, що розривав спину, пік груди, підламував ноги. Я напружено чекаю ранку, бо за ранком обов’язково настане день, аж раптом чую:
     – Де він?
    -  Мабуть, біля своєї буди… Хорс, Хорсик! Хорсьониш!
       Це мене гукають. Кличе Юрко, адже тільки він називає мене "Хорсьонишем".
– Хорсьониш, ти де?
      Треба б побігти, раз кличуть, або хоча б відгукнутися, тож я поволі встаю, і хоча незбагненна темрява ніяк не розсовується, іду на голос. Та простору навколо чомусь не відчуваю, а б’юся головою об стовбур вишні. Здригаюся, відступаю праворуч і наштовхуюся на камені, що підтримують хатинку під очеретяною покрівлею.
      Зупиняюсь. Сіпнувся якомога вище підвести голову, до нестями напружую очі, намагаючись розірвати пітьму, але нічого з того не виходить. Навколо суцільна темінь, і мені так важко…
      – Хорсьониш…
      До мене підходять двоє. То – Юрій і Сашко. Дихання Юрія ближчає, значить, він нахиляється наді мною, а тоді присідає навпочіпки. Простягає руку, проте я не відчуваю дотику, либонь, через те, що Юрко лише помахав рукою перед моїми очима. Каже стурбовано:
     – Сашку, невже він нічого не бачить? Хорсику, ти що!..
     Я не зовсім розумію, про що він…
     – Хорсьо-о-ониш…
     Юрій обережно бере мене за нашийник, легенько підтягує до себе. Я слухняно подаюся…
     – Хорсьониш, бідолаха ти наш… – мовить тихо Юрко. – Сашку, він справді нічого не бачить!
     – Здається, так, – відгукується Сашко.
     Обидва гладять мені спину, шию, Юрій обережно торкається моїх брів. І враз я наче забуваю про біль, що охопила мене, зате прислухаюся до кожного звуку, бо сподіваюся, що ранок усе ж ось-ось наступить і приведе за собою день. На якусь мить здалося навіть, що переді мною мигнув сонячний зайчик, я аж затремтів увесь, ледь не скрикнув і поточився, напружившись, вирівнявся, тяжко зітхнув, а потім ткнувся Юркові в коліна…
















                ЧАСТИНА ПЕРША

                Що більше… вечоріє,
                то більше розвиднюється.
                Павло Загребельний,
                "Я, Богдан"

                1
       Два постріли пролунали один за одним важко і заглиблено, наче хтось двічі гухнув по барабану, обкладеному з боків ганчір’ям:
       - Уу-ххх!.. Уу-ххх!..
      Не встигла луна дістатися околиць плавнів і там розсіятися, як нагодився ще один постріл, мілкий і невагомий:
        – Аа-ххх!..
       Залементували качки, знявшись над озером, війнули хмарою у бік лісу і зникли. Крикнула спросоння чапля, потім ще одна. Бухикнув кілька разів бугайчик і пугукнула болотяна сова.
        Дебелий білий пес із чорнуватою плямою на спині, що зачіпала боки і сягала хвоста, скотився з маленького курганчика, де він лежав, здавлено гавкнув і рвонувся до озера.
         – Хо-о-орс, назад! – крикнув Мельник, збігаючи з ганку. – Назад, Хорс, не можна! Наз-з-зад!
        Собака неохоче зупинився біля частоколу, за яким – стежка, а далі, на відстані якихось півсотні метрів, – озеро, і голосно загавкав.
         – Не треба туди, Хорсе, стій тут.
        Мельник підбіг до собаки, потріпав його по спині.
       -  Молодець, Хорс. Залишайся біля мене, собачко.
      Підбіг захеканий Катран.
       – Олеже, ти теж не йди туди, – видихнув. – Мало хто там може бути. Сволота… Уже на озерах стріляють, а воно ж лише щойно сонечко сіло…
       – Може, сходимо на дамбу і звідти глянемо? – Мельник поправив на грудях непотрібний бінокль.
       – А що ти побачиш на темній воді та ще й у сутінках? Зате їм тебе знизу видно буде, мов на долоні. Чудова мішень для відморозків! Залишаймося. Побудемо…
Договорити до кінця фразу Катран не встиг…
       – Аа-ххх!...
      Четвертий постріл обізвався зовсім близько, за верхівками найближчих осокорів, і слідом за луною, яка цього разу устигла докотитися аж до Ріки, заторохтіла моторка.      Почувши гурчання двигуна, собака знову загавкав і смикнувся у бік озера.
       – На місці, Хорс! – Мельник дістав повідець і пристебнув його до нашийника на собаці. – Сидіти на місці. – А тоді до Катрана: – Треба негайно викликати міліцію. Чотири постріли! І не де-небудь, а в плавнях, у зоні абсолютної заповідності та ще й під самим носом в інспекторів! Дожилися… І в що ото можна поцілити при такому освітленні, га, Назаровичу?
       – Мо-о-ожна… – неквапом мовив Катран. – Тим хлопакам зальотним, до яких хотів бігти знайомитися Хорс, усе, Олежку, можна. Чує моє серце, що публіка то не проста.
       – З чого ви взяли?
        – Нюх колишнього десантника прокинувся. А ще – недавнє мисливське минуле. Обоє в один голос підказують мені, Олеже Сергійовичу, що стріляли із двох видів зброї.
       – Звісно! Тут і я скажу: стріляли із мисливської рушниці.
       – Із рушниць, Олежку. Із двох – бельгійського браунінга і останнього зразка "тулки".
       – З чого ви зробили такий висновок?
       – А ти чув, як по-різному лунали постріли? Оті перші два, що ледь у вухах не позакладало, – то голос бельгійського браунінга. А потім уже "тулочка" обзивалася.
       – Веселе починається життя у наших плавнях… За два роки стільки вдалося зробити – і на тобі… Здавалося, що вже ніякого вороття не може бути – і раптом… Невже справді взялися за нашого директора?
       – Не будемо забігати наперед із похмурими припущеннями, Олежку, з міліцією теж зачекаємо, спершу поінформуймо своє начальство. Набери телефон Мальченка.
       – А не запізно? Робочий день скінчився…
       – Яке там "запізно" – ще й дев’ятої немає! А хоч би й пізно… У нас надзвичайна подія! Ти певен, що більше не стрілятимуть?
       – Судити не беруся, бо в десанті не служив і на мисливському поприщі не встиг зафіксуватися.
      – То й добре, і не фіксуйся. Ганебна то забава – стрілянина по живих  мішенях… Мерзенний анахронізм, хоча особисто я лише недавно
в цьому розібрався. Шкода, треба було раніше. Соромно згадувати…
       – А я й не знав, що ви колись захоплювалися мисливством.
       – Було… Тепер от прийшов у заповідник гріхи загладжувати. Одні спішать у церкву, щоб їм Бог допоміг, а я вирішив сюди, на Острів, у плавні. Мої гріхи – сам їх із себе й здиратиму.
        – Зрозуміло…
       Голосу начальника служби охорони Державного історико-культурного заповідника "Острів" Миколи Панасовича Мальченка почути по стільниковому телефону не вдалося – оператор зв’язку раз у раз повторювала, що "абонент не може відповісти на ваш дзвінок".
       – То що будемо робити, Станіславе Назаровичу, зателефонуємо директорові?
       – Давай.
       Директор заповідника Віктор Васильович Пашко відгукнувся з першого дзвінка. А в той час у плавнях, із протилежного узбережжя озера, долинуло:
       – Аа-ххх!..
       А тоді знову:
       – Аа-ххх!.. Аа-ххх!..
       – Тут уже справжня війна розгортається, Вікторе Васильовичу! – кричав у слухавку Мельник. – Ось саме зараз – три постріли! Ви уявляєте? І не на Ріці, а на озері!
      – То ще не війна, Олеже, – мовив директор. – Не панікуй, хоча хорошого мало. Кажеш, дзвонив Мальченкові, але "абонент не може відповісти"? Ясно… Відпочиває Микола Панасович… Нічого нового. Ви, хлопці, у жодному разі не виїжджайте на озеро. Навіть до берега не наближайтеся, поки не розвидниться.
      – Що ж тоді ми за інспектори, Вікторе Васильовичу?
     – Які вже є, Олеже, – без зброї і без права затримувати порушників. Яка держава, такі в неї і заповідники, а в заповідниках – безправні охоронці… Та зараз не про те. Одне слово, не підставляйте голови, бо хто тільки не мотається сьогодні на тих моторках.
     – Так це ж у заповіднику, Вікторе Васильовичу! Такого досі не було.
     – А тепер, бачиш, є. Наказую: на озеро ані ногою до самого ранку, а я зв’яжуся з міліцією.
     Начальник міського відділу внутрішніх справ уважно вислухав, а позаяк звертався до нього керівник одного із найвизначніших історико-культурних заповідників Країни, висловив свою щиру занепокоєність з приводу того, що скоїлося у плавнях. Запевнив, що за кілька хвилин на Пашка вийде черговий Пролетарського райвідділу внутрішніх справ, якому підпорядковувана територія "Острова", а що робити далі, він скаже.
А що робити? Черговий по райвідділу пан капітан – то не пан полковник – як і належить молодшому за званням, у розмові з Пашком не виказав того пієтету, яким удостоїв директора заповідника начальник міської міліції. Він записав номер домашнього і стільникового телефону Пашка і сказав, що виїжджати міліціянти зараз у плавні не будуть, а от, якщо постріли там пролунають знову, і його про це вчасно сповістять, отоді вже доведеться направляти в Урочище наряд.
      Як слід було розуміти "доведеться", Пашко не уточнив і в райвідділ більше не дзвонив, бо й Мельник із Катраном удруге йому не телефонували. Можна було б подумати, що все уляглося, ну, влетіли якісь п’яні шаленці у заповідне озеро і, не тямлячи, де вони і що з ними, здійняли стрілянину, але Пашкові випадковою пригода у плавнях не здалася. Останнім часом його невідступно щось гнітило, вже з ранку обступали похмурі передчуття, а через що, з якого приводу, не міг збагнути, бо підстав для тривоги начебто не було. А тепер оця плавнева звістка… Власне, знов-таки, наче нічого особливого, ну стріляли, але ж нікого, наскільки наразі відомо, не вбили й не поранили, – чого передчасно хвилюватися! Та закрався у серце директорові неспокій і приніс він йому безсоння до самого ранку.

                2
       Я був іще дуже маленьким і самотнім і анічогісінько не мав проти, що мене взяли на руки. До того ж, зробив це кремезний і люб’язний чоловік, та ще й пригостив сиром. Досі не звідана мною смакота заповнила пащеку, вона розлилася по всьому тілу, у закапелочку під пахвою у чоловіка було так надійно і затишно, що я заснув. Прокинувся від того, що чоловік залишив мене на ганку якоїсь оселі, сам сходив у кімнату, переодягся. Потім вийшов, узяв мене на руки, зачинив за собою хвіртку і попрямував вулицею. Ішов довго, аж поки на підступах до ліска його підібрала машина, і решту маршруту чоловік здолав на колесах. Зі мною, звісно. На землю мене спустив, коли ми опинилися біля невеличкої хатинки з біленькими, помережаними квітами стінами, під очеретяним дахом. З хатинкою межувало просторе, затягнуте шпоришем подвір’я, яке з одного боку підпиралося тином із глечиками на пакільцях, а з двох інших – струнким частоколом та курганчиком із закам’янілою постаттю суворого чоловіка на верхівці. До хатинки, з тилу, і до частоколу з курганчиком підступав ріденький лісок. З-за ліска долинав потужний, свіжий і хвилюючий запах, і я відразу здогадався, що там вода і дуже зрадів.
      В усьому відчувалися тиша, спокій, а ще – привілля, і, нахлебтавшись молока, я приліг на стару фуфайку і відразу заснув. Уранці мені знову дали молока. Його приніс чоловік, котрого товариш кликав то Михальчуком, то Євгеном, а сам обзивався на Чернеця. Поснідавши, я сів на кам’яному ганку, позіхнув, і, перш ніж обнюхати як слід гранітні, щільно припасовані один до одного камені, дерев’яні стовпці, пробігтися стежечкою серед шпоришу, що вела до хвіртки, і вистежити вайлуватих коників у траві, біля частоколу, оглянув абрикосу коло хатинки, затримавши погляд на велосипеді, що стояв під нею…
      Ближче до вечора я зазнайомилося з кішкою, і не лише зазнайомився, а й заприязнився з нею і затямив, що мій прихисток – біля ганку, у невеличкому ящичку, вимощеному старою фуфайкою.
      Спливав третій день мого перебування на новому місці, спогади про недавні поневіряння від одного сміттєвого бака до іншого відсувалися усе далі й далі, я тихенько радів, що отримав постійний куточок, добрих нових знайомців, і лише зрідка, вночі вчувалося віддалене шамотіння тривоги. Я не прислухався до нього, тож тривога і не підходила близько.
       А під вечір третього дня до подвір’я підкотила машина. Я не рушив з місця, бо ще не усвідомив, хто я тут і навіщо, – досить того, що Чернець і Михальчук пішли назустріч приїжджим. Із машини вийшов невисокого зросту, геть сивий, вже немолодий, але дуже рухливий, із відкритим обличчям чоловік, привітався за руку з інспекторами, і всі троє попрямували до хвіртки. Отут я вже не витримав, бо чомусь раптом захотілося, щоб мене помітив отой сивий… І не лише помітив… Спершу я зібрався було до нього підбігти, та не вистачило духу, і я сховався за величезними ботинками Михальчука – все ж цього чоловіка я вже знав.
      – О, а це у нас хто?
      Сивий чоловік аж засвітився обличчям, уздрівши мене, – це помітив не лише я, а, мабуть, і охоронці, бо обидва переглянулися і вдоволено посміхнулися. А сивий присів і простягнув до мене руки. Мене щось наче аж підштовхнуло до нього, та я знов не нашкріб снаги, щоб наблизитися, незграбно відхилився убік, під прикриття Михальчукових ботинків.
        – Це, Вікторе Васильовичу, Чернець привіз три дні тому, – Михальчук спробував відступити, щоб я відкрився, але я мовби прилип до його ботинок. – Нехай живе у нас.
        – Нехай, га, Вікторе Васильовичу? – долучився Чернець. – Нам же ой як дзявкунець потрібен! Підросте і так гавкатиме… Вночі особливо. Пес, мабуть, непоганий вийде, я вже бачив – у нього геть чорне піднебіння. Нехай залишається, Вікторе Васильовичу.
        – Та хіба ж я проти…
       Сивий чоловік усе намагався дотягтися до мене, та я відступав і ховався за ботинки.
       – Незалежний хлопчик, – мовив сивий. – Як ви гадаєте, із нього великий пес виросте?
        – Не думаю, – мовив Чернець. – Скоріше він од якоїсь дворняги… Та воно й добре – мало їстиме, зате сторожко службу нестиме.
        – А як назвемо? – примружив очі сивий.
       Михальчук із Чернецем знову переглянулись, а тоді Чернець сказав:
       – Ми про це якось ще й не думали…
       І в той момент, несподівано для самого себе, я виглянув з-за Михальчукових ботинок, пригнувся до землі, випрямився і рвонувся вперед.
       – Ти що, друже, гратися запрошуєш? – сивий знову присів. – Компанійський собачка… А може, назвемо його…
       Сивий знову простягнув до мене руку, навпочіпки зробив крок назустріч. Я не відступив, витягнув шию і лизнув кінчики пальців руки сивого і тут же, ніби схаменувшись, ніби злякавшись своєї несподіваної сміливості, відскочив назад.
       – А може, Хорсом його назвати, га? – Сивий підвівся. – Годиться, хлопці?
       – Бог Сонця… – неквапно, наче розмірковуючи вголос, мовив Чернець. – А чи не дуже гучно?
       – Не думаю, – сказав сивий, – адже він уже зараз не схожий на шавку. Ви подивіться на його окрас… А гляньте, як він тримає голову! Так це ж іще цуценятко, а як виросте!.. Власне, якщо не вийде зростом, іменуватимемо собачку Хорсиком.
       – Дійсно, – сказав Чернець.
       – Умгу, – погодився Михальчук.
                3
         У плавнях тихо. Від Ріки інколи долинали качині крики, але ніхто ні там, ні на озері більше не стріляв. Мовчали чаплі, не обзивався бугайчик, тільки сова зрідка подавала свій голос, сповнений якоїсь неясної тривоги.
        Катран із Мельником навіть не прилягали, піднімалися один після одного то на стилізований козацький бекет, то виходили на ганок, звідки, хоча й у темряві, та все ж більше можна було побачити й почути, і все прислухалися, прислухалися… Не спав і собака, якого постійно тримали на повідці, бо він усе поривався до озера, особливо, коли зійшов повний місяць, і зеленаве світло розлилося по верхів’ях верб та осокорів, вихлюпнулося на озеро. Стало так видно, що Катран не втримався:
        – Залишайся, Олежку, на місці, а я схожу на озеро, гляну, що там.
       Катран підвівся, через що на тлі підсвіченого місяцем неба чітко вирізьбився його, трохи загнутий донизу, ніс, туго налиті, міцно стиснуті вуста, а особливо лоб, просторінь і легка випуклість якого добре проглядали навіть з-під форменної кепки з довгим козирком. Мельник уловив той портрет у прогалині між двома кленовими гілками, додав до нього круті Катранові плечі, вузьку талію і вкотре замилувався своїм напарником, який, упритул наблизившись до свого шістдесятиріччя, зумів зберегти легкість ходи, енергійну стриманість у рухах і неабияку фізичну силу, яку, за словами особисто Назаровича, не стільки отримав од природи, скільки розвинув у собі сам. Невисокого зросту, рухливий, із широко відкритим поглядом зелених очей, він ніколи не скаржився на здоров’я і єдиний із інспекторів, хто, дістаючись робочого місця, не користувався черговою машиною, а за будь-якої погоди приїздив туди на спортивному велосипеді.
Катран підійшов до тинка, узяв палицю з гострим металевим наконечником.
        – Усе ж вирішили піти на озеро? – Мельник і собі підвівся. – Але ж Віктор Васильович наказував…
        – Я потихеньку – десантникові можна.
       Катран потряс над головою палицею, вправно крутнув її віялом перед собою і встромив у землю. Затим поплював у долоні, потер ними, легко вихопив палицю і закинув її на праве плече. Дротик – не дротик, а все ж інспекторам, яким не дозволено носити ніякої зброї, навіть газової не передбачено, веселіше ходити плавнями, тримаючи бодай щось у руках. Ревним поборникам законності, в разі необхідності, можна пояснити, що це, усього-навсього, такий собі щуп, а за відповідної ситуації ним і захиститися можна. А що робити? Ставши трохи більше двох років тому директором заповідника, Віктор Пашко найперше, що зробив, домігся збільшення чисельності охоронного підрозділу – з восьми чоловік до трьох десятків. Потомствені чиновники із міністерства духовності і мандрівок, якому підпорядкований заповідник "Острів", зчинили, було, ґвалт, мовляв, на яких це підставах "ви собі цілу роту охоронців вимагаєте", але Пашко зумів довести необхідність тієї "роти". Наголос робив на тому, що розвиток заповідника перебуває під безпосереднім патронатом Президента Країни, – це, так би мовити, чисто ідеологічний аргумент, а далі підкинув цілий ряд суто функціональних, серед яких площа заповідника (п’ять тисяч гектарів) та його розташування (у межах потужного індустріального міста) стали вирішальними. Тож, як можна вести мову про повноцінний заповідник, особливо в період його болісного становлення, без надійної охорони! Причому, охорони власної, підпорядкованої дирекції заповідника, а не користуватися, від випадку до випадку, сумнівними послугами приватних "охоронних структур". Одне слово, Пашко на повну потужність намагався використати поточний момент – несподіване політичне потепління у країні – і це йому вдавалося. Значно підвищив рівень зарплатні усім працівникам заповідника і зокрема охоронцям, а набираючи людей в інспектори, ретельно перевіряв особисто кожного: зовнішній вигляд, фізичні дані, загальноосвітній рівень, почуття патріотизму. Інспектори, згідно із Пашковим задумом, мали стати рейнджерами європейського зразка – фізично дужими і морально витриманими, уміти провести екскурсію по Острову, навіть загасити пожежу на стадії її виникнення та надати першу медичну допомогу. Побіжно, залучивши цілий гурт юристів, розробили спеціальне положення про охоронну службу заповідника виняткової державної ваги, положення, яке надавало інспекторам необхідні повноваження для ефективного виконання своїх обов’язків, надіслали його на затвердження до все того ж міністерства духовності та мандрівок, але там давати путівку в життя украй важливому документові, схоже, й не думали. Упродовж більше, ніж півроку із головного культурологічного відомства країни не надійшло з цього приводу жодної реакції, і лише, коли, навздогін положенню, Пашко надіслав до міністерства об’ємного листа на п’яти сторінках, а копії до Контори Президента та в Раду національної безпеки, удостоївся письмової відповіді. Із неї стало відомо, що проект положення про охорону Державного історико-культурного заповідника "Острів" із міністерства переданий на розгляд у Комітет духовності та архітектури Найвищої Ради Країни, а далі… Там уже буде видно.
      Другий рік спливав після отримання тієї відповіді, а зрушень ніяких, хіба що Пашкова активність не на жарт налякала чиновників. Не стільки столичних, бо вони далеко, як своїх, міських. Так, усі вони готові були до того, що, ставши директором упослідженого заповідника, Пашко з перших днів наполегливо візьметься за справу і видаватиме один за одним приголомшливі результати, але, щоб так рвійно!.. Через те помітним стало похолодання у ставленні до Пашка. Скільки можна було б зробити для Острова за підтримки місцевих властей, але ті свідомо не допомагали енергійному директорові, позаяк чиновники мали на благословенний шматочок суші власні, особливі види, і Пашко своїми діями заважав. На кожному кроці почали встромляти йому палиці в колеса, особливо після того, як рейтинг Президента Країни, загрозливо похитнувшись, стрімко покотився униз. Де та столиця, а де Острів, аж виявилося, що вони ледь не зовсім поруч, під одним небом і під спільним, д-д-дуже зацікавленим, прискіпливим поглядом-наглядом, інакше не йшов би оце інспектор Катран до озера з дерев’яною палицею. Не приведи, Господи, зустрітися там віч-на-віч із тими, хто забавлявся у заповіднику рушничною стріляниною, бо коли невідомі стрільці у виборі засобів спілкування з охоронцями заповідника мають практично безмежні можливості, то охоронці – жодних. Хіба що – усно зауважити. Мовляв, що ж це ви, шановні!.. Мало того, що заскочили у заповідник, так ще й стрілянину зчинили… Будь ласка, забирайтеся потихеньку геть.
Хорс уважно стежив за Катраном, і тілько-но він ступив крок у бік озера, рвонувся з повідця. Мельник потягнув собаку до себе. Хорс уперся усіма чотирма лапами і навіть заскавучав.
       – І ти хочеш? – Мельник намотав повідець на руку, бо не певен був, що втримає собаку.
       – Назаровичу, може, й Хорса візьмете? Гляньте, як рветься…
       Хорс, схоже, зрозумів, про що мова, бо ще дужче натягнув повідець, вже не скавучав, а навіть гавкнув, а тоді несподівано підскочив до Мельника і лизнув йому руку.
        – Візьміть, Назаровичу! Він же аж проситься.
        Катран і сам бачив, що коїться з собакою, відтак, хіба ж міг відмовити другові!
        – Пішли, Хорсе, тільки обережно, щоб ніхто нас не чув і не бачив.
Катран прийняв повідець від Мельника і прив’язав його собі до пояса – так зручніше.

                4
        Я швидко зріднився зі своїм гучним іменем. За три дні добряче устиг прив’язатися до Чернеця з Михальчуком, аж раптом наступного ранку побачив, що обидва збираються геть з двору. Куди? Стурбовано заглядав у вічі то Чернецеві, то Михальчукові, так уже ж силкувався запитати у них про це, але з’ясувати не міг, бо не вмів, отож ніхто нікому нічого не пояснював. Чернець і Михальчук розмовляли про щось із двома тлустими здорованями, котрі щойно приїхали на машині, а мене поруч наче й не було. А тоді я почув:
       – О, а це що за пригода? Ей ти, балбес, цю-цю-цю…
       Я навіть не ворухнувся, бо не зрозумів, про що і про кого йдеться, зате зреагував Михальчук:
       – То не балбес, пане відставний прапорщику, а наш помічник, і звати його Хорс. Запам’ятав, Борисовичу? Хорсом звати нашого собачку.
      Щось мені прояснилося, і я напружився, через те зумів помітити, що обидва незнайомці дуже схожі один на одного, щоправда, один із них наче товстіший і старіший, він же знову подав голос:
       – Хорс, кажеш? А що це таке?
       – Це ім’я Бога Сонця, пане відставний прапорщику. І не ображайте достойного песика якимись там прізвиськами.
      Відставний прапорщик сіпнувся було щось сказати, але схожий на нього молодик крадькома, я це помітив, моргнув йому і мовив стиха:
       – Не треба, батьку, нехай…
       І знову зневажливо моргнув.
       Я хотів було вибігти за хвіртку, туди, де щойно біля машини стояли Чернець із Михальчуком, і де тепер ні машини, ні обох моїх добрих знайомців не було, проте молодший із прибульців спершу загородив шлях ногою, а тоді тією ж ногою відгорнув мене вбік.
       Що це?!
       – Пшол вон, балбес! – негучно мовив усе той же молодший незнайомець, тобто синок відставного прапорщика, і враз, наче забувши про мене, широко закрокував до хатинки.
       Я нічого не міг уторопати. Якщо Чернець приніс мене сюди, то він має бути разом зі мною… Чому ж залишили самого? Так, ондечки ще й ті несподівані двоє, але я вже відчув, я знаю, що поруч із ними я невимовно самотній.
      Утекти геть? Куди? А може, Чернець і Михальчук ще повернуться…
      Відставний прапорщик та його синок їсти мені не дали. Та їсти наче й не хотілося, хіба що під вечір… Я похлебтав води, в якій плавали шматочки хліба, із мисочки, що стояла під абрикосою, полизав росу на шпориші. Не забував час від часу бігати до хвіртки – чи не видно Михальчука, або ж Чернеця? Немає нікого.
      Усю ніч майже не спав, сторожко прислухаючись до невідомих звуків, які то виникали, то вщухали за стіною дерев біля озера, а вдень спостерігав за вужами та їжаками, котрі ще не встигли влаштуватися на зиму. Вже як своїх близьких сусідів, пізнавав я горобців, синиць, ворон, сорок, дятлів та сов, пообнюхував усі найближчі куточки, і почувався інколи так привільно, що забував навіть про тих двох, що були схожими один на одного не лише своєю зовнішністю, а й звичкою розмовляти, вживаючи так часто одні й ті ж, неймовірно кострубаті слова. Таких слів від Михальчука і Чернеця я не чув і хоча змісту їхнього, звісно, не розумів, навівали вони на мене незбагненний смуток.
      Навколо так гарно! А колишній прапорщик та його синок, наче й не бачать, як ото воно. Син не відлипав від якогось ящика, що гудів і сріблясто мигтів, а батько усе дрімав. То в хатинці, то біля плитки під очеретяним дашком – де сяде, там і дрімає. А коли сходилися, то зчиняли такий гармидер із отих своїх незграбних і неохайних слів, що навіть синички розлітались навсібіч.
       Другого дня кинули мені шматок хліба і грудку холодної каші. Я з’їв усе до останньої крихти, навіть землю, на яку колишній прапорщик висипав хліб і кашу, облизав. Схоже, я починав жити сам по собі, бо ніхто мене не кликав, тим паче не пестив, на мене зовсім не звертали уваги… Та я й не ремствував, бо клопотів мені вистачало. Я засвоїв, звідки виходить сонце і де воно зникає, навчився визначати, з якого боку можуть з’явитися приземкуваті потвори на колесах, що привозили людей, із яких за хвіртку, на подвір’я, пускали далеко не кожного. Збагнув, що та дорога, яка впирається прямо у хвіртку, веде у великий світ, бо саме нею діставалися і потвори на колесах, і велосипедисти, і пішоходи. Інша дорога, обминаючи причілок хатинки, бігла уздовж озер, невдовзі наближаючись ще до двох хатинок, але не таких ошатних як оця, де опинився я. Ті приземкуваті і занедбані, що в них, я, звісно, ще не знав, та не дуже й прагнув дізнатися. Мене більше цікавило крихітне озерце, таке манюсіньке-манюсіньке, неподалік від дороги, у гущавині дерев, в якому не лише прозора до самого дна вода, а й плавали невловимі рибки. До того озерця мене вперше зводив Михальчук, і ось я збігав туди сам, бо двоє несподіваних і зовсім нелюб’язних знайомців раптом, ні сіло  ні впало, розворушили щось у невеличкій коробочці, звідки полинули різкі, незграбно припасовані одне до одного, напрочуд непотрібні і жахливо недоречні тут звуки. Отоді я навмання побіг дорогою і невдовзі дістався озера. Звуки, розколошкані товстунами, туди не долинали, в озерці абсолютно нечутно плавали рибки, я приліг поруч, глибоко зітхнув і заплющив очі. Наче задрімав. Проте чув, як на ближньому озері вовтузилися лиски, десь шурхотіла миша, над головою, у верховітті дерев, квікав дятел, а піді мною, у землі, не дуже глибоко про щось перешіптувалися між собою тонюсінькі корінці.

                5
       Спускаючись стежкою до озера, Катран раптом повеселішав, бо, глянувши поперед себе, несподівано згадав "маленького хлопчика Лі" із далекої балади Ігоря Муратова, де "місяць білі плями йому під ноги слав". Згадав, бо ондечки такі ж плями стелилися і йому з Хорсом, і не лише білі, а й зеленаві, і віяло від них спокоєм і надійністю, а також надією, що все у цім світі неодмінно влаштується на краще. Адже, як би там не було, а в плавнях порядок. Усього лише два роки, а які зміни! Катран тому й опинився у заповіднику, бо Пашко ще тільки проходив, здавалося, нескінченну, процедуру затвердження на посаді директора, а він уже вирішив, що працюватиме під орудою цього чоловіка, якого знав заочно і переймався усіма його острівними клопотами. І прийшов у заповідник відразу після затвердження Пашка, бо й дня не міг чекати, адже новий директор розбудову заповідника почав саме з плавнів. Оформився колишній викладач історії, вчитель-методист Станіслав Назарович Катран інспектором служби охорони, і йому сподобалося, що умова, яка виставлялася усім "новобранцям", була така: спершу, хлопці, облаштуємо біля плавнів стилізований козацький зимівник, або такий собі форпост, де не лише цілодобово і цілорічно мешкатимуть інспектори, а й куди приїжджатимуть туристи, а тоді вже займемося "чистою охороною". Облаштовувалися власними силами, тобто руками тих же охоронців, бо іншого виходу не було. Коштів для таких речей Пашків попередник не запланував, із нового подання з’являться вони не раніше, ніж за півроку, меценати зі спонсорами на такий вид сприяння заповідникові затято не відгукувалися, тож, не зволікаючи, взялися за роботу. Трохи пізніше Катрана прийшов Мельник, разом із ним Чернець і Михальчук, згодом Качан, Макаренко, Мартиненко, Грамолін… Протягом усього лише чотирьох місяців найуразливіший куточок Острова змінився до невпізнанності. Будівельний вагончик обладнали під козацький зимівник, сплели тинок, звели частокіл, поставили стилізовані сторожові вежі-бекети, викопали колодязь і оснастили його елегантним зрубом; для гостей обладнали дубовий стіл із лавочками, прикривши їх від дощу очеретяним дашком, насамкінець насипали курганчик, вершину якого увінчав справжній кам’яний половецький воїн. Спершу куточок називали блок-постом, а оскільки офіційно іменувався він меморіально-туристичним комплексом "Урочище", то згодом за місциною однозначно укріпилася саме ця назва. Паралельно вели боротьбу з браконьєрами, заручившись підтримкою міліції, працівників служби держбезпеки та козацтва, і плавні полегшено зітхнули.
       Хвіртка Урочища радо відчинялася перед кожним, хто прибував сюди з відкритим серцем і світлими намірами, і не зовсім давній драматичний період напруженої боротьби з браконьєрами, які до цього розкошували у плавнях, поступово ставав надбанням минувшини, вороття якій, здавалося, немає. Та й про яке вороття могла бути мова, адже траплявся тиждень, а то й два, три тижні поспіль, коли в озерах охоронці не зустрічали жодного човна, коли автомобілісти, пересуваючись Островом, усе частіше стали користуватися лише асфальтом! Спливав місяць, другий, третій, десятий, минув рік, іще один, в Урочищі відбою не було від туристів, і напруга виникала там хіба що під час нересту. Власне, і до, і після нересту траплялися всілякі інциденти, але ж хіба мало випадає їх у людському середовищі, у місті, а тут – заповідник, ласий шматочок! Головне, що за два з лишком роки так званий фактор неспокою у плавнях вдалося звести до того рівня, за якого порядок у заповідному куточку можна було вважати цілковитим.
      І раптом – стрілянина!
      Мельник начебто з іронією поставився до десантного та мисливського досвіду Катрана, але тут не до гумору. Олег – хлопець молодий, щирий і відвертий, прямий і безхитрісний, та занадто вже довірливий. Ті постріли – тривожний знак. Недаремно, як здалося Катранові, найгостріше сприйняв їх Хорс. Катран знає його з пуп’янка, і не пам’ятає, щоб колись він так тривожився. Добре, що узяв його з собою, бо Хорса чомусь нестримно тягне у плавні!
      Катран міцніше стиснув у руці повідець, адже він, як ніхто, відповідає за долю цього дивовижного пса. Не лише за службовим обов’язком, перед Хорсом відповідає, з яким так здружився, перед власною совістю, і, мабуть же, перед самим Богом. Перед отим сонячним Господом, котрий дав життя всьому сущому, і який саме життя й уособлює.
      Тихо на озері, то звідки ж тривога? Катран обережно просувався стежкою уздовж озера, у бік протоки, бо, як йому здавалося, десь приблизно отут, напроти старезного осокору, у велетенському дуплі якого позаминулої зими двоє підлітків намагалися розвести багаття, зупинялася невідома моторка. Зупинялася? А може, стріляли, як кажуть, "на повному скаку"? Навряд. Бо не чутно було хурчання двигуна, та й стріляли двоє, значить, вести човен було нікому. Дрібниці?.. Вони начебто геть несуттєві, але це як подивитися. У заповідних плавнях кілька годин тому трапилася надзвичайна подія, і, починаючи розслідування, нічого не можна ігнорувати. Адже з’ясували, що стріляли із двох рушниць, що… А може, у човні був ще й третій?
       Раптом Хорс різко зупинився, принюхався, затим сіпнувся до берега, і Катран послабив повідець.
                6
       Три дні пробули в Урочищі батько з сином, а тоді зникли. Більше я їх не бачив. Чи звільнилися, чи перевели їх на інший об’єкт, але в Урочищі вони більше не з’являлися. Замість них прибули двоє нових невідомих. Я здогадався, що вони змінили відставного прапорщика і його неввічливого спадкоємця, бо, залишивши свої речі у хатинці, хазяйновито пройшлися подвір’ям, навіть на озеро навідалися, де біля дерев’яних сходинок, що спускалися прямо у воду, був прив’язаний човен, а тоді всілися під очеретяним навісом.
      Що за веремія з цими приїздами-від’їздами? Ще не знаючи, як поводитися при новоприбульцях, про всяк випадок, приліг біля ганку. Там на мене звернули увагу.
       – Цю-цю-цю… – поманив пальцем чоловік, який звався Качаном. – Як тебе, Хорс? Хорсе, ану, підійди сюди.
       Я з готовністю підбіг, за що був удостоєний легенького доторку до спини. Я дуже хотів їсти, проте ніхто із прибульців не дав ані крихітки. Взагалі стосунки між мною і двома новачками розвивалися упродовж усього дня так, наче мене поруч і не було. Незнайомці, то один, то другий, кудись зникали, подовгу не з’являлися, а коли сходилися і всідалися під очеретяним дашком, то, як і відставний прапорщик із сином, теж намагалися розвести гармидер, пересипаний порожніми словами, але, оскільки слів тих цього разу використовувалося значно менше, то мене їхня голосова метушня не дуже й зачіпала.
      Я не забував Чернеця з Михальчуком, а тоді підійшов і принюхався… Спершу до Качана, а потім до іншого чоловіка, котрий виявився Макаренком. Від обох густо пахло собаками, і тоді я ще не знав, що то від їхніх чотириногих помічників, які сидять у подвір’ях на ланцюгах, від тих моїх родичів, на яких господарі зазвичай уваги звертають мало і годують їх вряди-годи. Отож і мене спіткала така доля.
      Нудно було мені, що я аж засумував. Такий блискучий початок на новому місці і таке похмуре продовження. Якось, не витримавши, підійшов до Качана, зазирнув йому у вічі та ще й хвостом замахав.
       – Що? – схилився наді мною Качан. – Розумієш? До-о-обре розумієш… Ну, розумій, розумій. Звикай до нашої служби.
       І все! Я повернувся і неквапно посунув стежкою до озера, де забрався на пірс і пролежав там до вечора. А увечері нарешті отримав трохи каші. Такої крутої, що змушений був не хапати її, а ледь не кусати. Поїв, приліг біля ганку на старій фуфайці і заснув. Прокинувся, коли майже споночіло. Збагнув, що надворі не сам, якщо не брати до уваги кішки, яка ганялася за мишами біля курганчика. Я й собі спробував спіймати, проте не знав, навіщо, тож нічого з того і не вийшло. Качан із Макаренком сиділи в хатинці, і я їх не бачив до самого ранку. Траплялося, я засинав, зібгавшись під кущем бузку, або ж лежав із відкритими очима, спостерігаючи за польотами кажанів, услухаючись у голоси сов. Інколи, виславши поперед себе сліпучий сніп світла, біля тинку спинялась машина. Проте із неї ніхто не виходив, до неї – теж. Щось підказувало мені, що слід було б загавкати… Але як! Не вмів я ще цього робити. Невдовзі, погравши світлом, машина розверталася і зникала в темряві.
       Вранці – ще одна новина. Качан із Макаренком кудись поділися, а замість них я побачив двох нових чоловіків. Про всяк випадок підбіг до них, точніше, підкотився клубочком, зупинився майже біля самих ніг одного із прибульців – високого і без кашкета – і замахав хвостом.
        – Ти диви, Назаровичу, он погляньте, нас уже й вітають! Ах ти ж молодчинка який!.. Казали, тебе Хорсом кличуть? Ану… Хорсик, Хорсик! Хорс!
Я, звісно, зрозумів, що звертаються не до кого-небудь, а до мене, дрібно затупотів усіма своїми лапами, стоячи на місці і щосили замахав хвостом. Несподівано для самого себе раптом так зрадів, як не радів ще ніколи, з дня своєї з’яви на світ, пізнавати який почав біля ящиків зі сміттям. Я раптом напружився, втягнув у себе повітря, а тоді:
       – Бгр-рув, бгр-рув…
       Потім ще:
       – Бгр-рув, бгр-рув, бгр-рув…
       – О, та ми й гавкати вміємо!..
      Я не чекав, що вже здатний на таке, через що аж розхвилювався,
проте даремно, бо високий присів переді мною і простягнув шматочок сиру.
      Підійшов і другий чоловік, якого високий називав Назаровичем, і теж присів поруч. Я ж ледь устигав пережовувати те, що мені підсовували – то шматочок ковбаски, то цілий оладок, а то клаптик курячої шкірки. Мене гладили, чухали за вухами, спробували привітатися зі мною, тиснучи мою праву лапу і все казали, який я гарний, який розумний і який чудовий інспектор із мене вийде. Обоє, схоже, були в захваті, та здавалося, що високий, він був молодшим, закохався в мене з першого погляду.
        – Це ж треба, Назаровичу!.. Не випадково, ох не випадково такий собачка до нас прибився. То не просто Чернець знайшов його коло бака зі сміттям, то сам Господь нам його послав. Ось побачите, Назарович, який пес із нього виросте. Він стане однією із візитних карток не лише нашого Урочища, а й усього заповідного Острова. Ви згодні зі мною?
        – Цілком, дорогий Олежку, абсолютно згоден. Собачка – просто дивовижний, так же, Хорсику?
        Не тямлячи себе від радості, я щосили замахав хвостом і навіть двічі підстрибнув.
         – Бачите, Назаровичу, либонь, розуміє, про що йдеться! – вигукнув Олег.
        Протягом трьох наступних днів я відкрив для себе стільки, скільки не відкривалося мені за цілий тиждень. Удвох із Назаровичем ми обійшли увесь півострів, що був колись залізничним насипом, а тепер перетворився у такий собі стрижень Урочища, потім, здолавши протоку, перебралися на протилежний берег. Назарович брів у високих чоботях, а я уплав, і мій супутник усе промовляв:
        – Он бачиш, Хорсику? Оно диви, що воно… Ану розберися! Ану, ану, давай, Хорсику, давай!
        Що саме слід бачити, на що звертати увагу, зрештою, що давати, Назарович не уточнював, та я й не відчував у тім жодної потреби. Мене бадьорили, заохочували, кликали до дій самі слова Назаровича, вони були такими доречними, навіть бажаними, що я з готовністю відгукувався. Стовбурчив вуха, інколи навіть намагався зробити щось схоже на стійку і сторожко прислухався і зірко приглядався до всього. За пару годин так вимотався, що знесилений приліг під кущиком, вибачливо зиркнувши на Назаровича.
       – Що, втомився, Хорсику? Ще б пак! Нічого, ще наберешся сил.
       І Назарович узяв мане на руки, і ніс до самої хатинки. Звісно ж, коли біля ганку спустив на землю, то я зумів, поки Назарович нахилявся, підстрибнути і вдячно лизнути його в руку.
       З іншим інспектором, з отим високим, що Олегом звався, я поки що нікуди не ходив, зате скільки усього наслухався від нього! Він заохочував мене пильніше прислухатися увечері до загадкового шурхоту, що линув із ліска, звертав увагу на монотонний, такий якийсь дуже недоречний стукіт на озері, розмахував руками, прицмокував язиком, навіть тихенько свистів, і я усе це схоплював чітко і однозначно, запам’ятовуючи і ув’язуючи з кожним новим шурхотом, з кожним скрипом, стуком, а то й стогоном. Я так захопився, що не хотілося навіть спати, проте, коли перевалило десь туди, аж за північ, усе ж заснув, притулившись до Олегового ботинка і навіть не ворухнувся, бо не чув, як той згодом обережно прибрав ногу і кудись пішов.
       Спав я довго, аж під самий ранок і коли прокинувся, відразу побіг до хатинки, заплигнув на ганок і шкрябнув лапою по дверцятах. І в той мент пролунало:
        – Прибіг нас будити? А ми ось де, Хорсику!
       То був Назарович, що наближався з боку озера. А невдовзі з-за хатинки з’явився й Олег.
        – Наш інспектор-стажер уже на ногах? Молодець! Зараз поснідаємо, що Бог нам послав, і Хорсик продовжить службу, а ми поїдемо відпочивати. Еге ж, Хорсику?
        Я, звісно, не зовсім розумів, про що йдеться, та все ж кілька разів крутнув хвостом, адже зверталися до мене, я збагнув би це навіть тоді, коли б не називали мого імені.


                7
        Хорс, наче пам’ятаючи, що йому наказували, обережно продирався крізь очерет, усе ближче і ближче до води, а Катран, щоб не зчиняти зайвого шуму, лишився стояти, розпускаючи повідець.
       Раптом Хорс зупинився. Приглушено загарчав, гавкнув.
       Катран напружився, але повідець собаці послабив.
        – Що там, Хорс? – мовив пошепки.
        Собака негучно гавкнув, і Катран не зрозумів, то була відповідь йому, чи Хорса щось збентежило.
         – Хто там, Хорсику?
         Іти слідом за собакою не було ніякої потреби, бо далі, за темним силуетом Хорса, вилискував у місячному сяйві порожній плес озера. Нікого. Може, у воді щось…
         Хорс похлебтав води, клацнув зубами, пирхнув. З шумом розвернувся, і Катран почав намотувати на руку повідець.
         – Що це в тебе, Хорс?
         Собака підійшов упритул, тримаючи щось у зубах. Катран нахилився.
         -  Ану, давай… Ану… Та у нас трофейц! Молодець, Хорс! Перший трофей, і, дасть
 Бог, не останній. Га, собачко?
         Хорс вдоволено буркнув, затим присів, не зводячи щасливо-очікувального погляду з Катрана.
         – Ну й молодчина ж ти у нас, Хорсяка, – вдоволено сказав Катран, розглядаючи елегантний картузик із цупкого зеленкуватого матеріалу, з довгим козирком. На правому боці картузика, ближче до козирка, красувалася вишита жовтими шовковими нитками голова ведмедя, а посередині, над козирком – літера "G".
         – Бачиш, Хорс, які ведмежатники навідалися до нас? Серйозний, видать, хлопець… А пахне як! Зібрався чоловік на полювання, а як надухався! Мовби до чужої жінки на побачення… Та, власне, не куди-небудь полювати прибули, а в заповідні плавні, тож чому б і не напахтитися!
        Хорс голосно гавкнув і смикнувся до картузика. Катран простягнув трофей, але Хорс в зуби його не взяв, лише обнюхав ретельно, чхнув і відвернувся.
        – Правильно, Хорсе, цілком із тобою згоден – запах, хоча й парфумерно вишуканий, і все ж не те, щоб чужий, а навіть ворожий. І тут, собачко, ти вже пробач мені, але доведеться тобі його запам’ятати. Авжеж? Може, стрінемо того франта?
        Хорс знову гавкнув і потягнувся до Катрана. Катран погладив собаку і відстебнув повідець.
        – Біжи, вільний песику, додому, а то припнули бідолаху… Біжи, Хорсе!
        Проте Хорс не рушив з місця. Він раптом перестав хекати, настовбурчив вуха і витягнув шию. Повернувся до озера, а тоді, принюхуючись, неквапом повів головою уздовж берега, туди, куди, за припущенням Катрана, годину тому поторохтіла моторка.
         – Що там, Хорс? Наші гості? Вони десь тут?
        І наче у відповідь на слова Катрана десь там, за очеретом, мабуть, біля протоки, щось глухо стукнуло і сплеснулася вода. Вмить шерсть на Хорсовому загривку здибилася, він став на всі чотири лапи і глухо загарчав.
        – Тихо, собачко, тихо… – Катран знову узяв Хорса на повідець. – Не інакше, як веслом хтось грюкнув необачно… Таки справді гості наші ще тут. Не хвилюйся, Хорсе, а давай краще підемо звідси… Нехай, он скоро сонечко зійде… Гадаю, наші незнайомі знайомці нікуди з озера рушати не збираються.
       Обізвався стільниковий телефон. Дзвонив Мельник.
       – Станіславе Назаровичу, ви де?
       – Неподалік від протоки. А що?
       – Тут у нас гості, звісно, непрохані і поводяться доволі нечемно. Їх троє, і я хотів би, щоб ви підійшли.
      – Нахабніють?
      – Не те слово! Я вже боюся, що терпець мій ось-ось урветься і доведеться братися за лопату.
      – Не смій, Олеже! Тримайся, я швидко! Біжу! Може, Хорса пустити вперед?
      – Саме про це я й хотів вас попросити…
      – Гаразд, спускаю з повідця… Скажи йому…
        Катран приклав Хорсові до вуха "мобільник":
        – Слухай, Хорсику, слухай!
        – Хорс! – дзвінко лунав у слухавці голос Мельника. – Негайно до мене! До мене, Хорс!
        Собака стрепенувся, зиркнув на Катрана, аби по виразу його очей і по коротенькому кивку голови переконатися, що той відпускає його, і чкурнув стежиною. Катран – слідом.

                8
       Невдовзі з боку хатинки долинув гучний Хорсів гавкіт, а здолавши ще якісь півсотні кроків, Катран почув і голоси:
       – Вважай, що ти відпрацював сьогодні тут останню ніч!.. Зрозумів? Ти диви, які охраннічки довбані знайшлися!.. Розгонимо усю вашу братію! – рокотав хтось басом, а басові запально вторив дискант:
       – Ти проклянеш той день, коли згодився працювати у заповіднику! У всьому місті не знайдеш собі роботи, ми простежимо… По світу пустимо!.. А пса вашого на шмаття роздеремо!..
       Місяць підбився уже доволі високо, і посеред подвір’я, мов на тій долоні, видно було Мельника, поруч із ним двох невідомих і Хорса, який, нестямно гавкаючи, забігав до несподіваних прибульців то зліва, то справа. Нападати собака, звісно, не збирався, – те знав Катран, у тому твердо був переконаний Мельник, але того не відали обидва молодики, і це, схоже, їх хоч якось стримувало.
        З появою Катрана Хорс загавкав ще гучніше, здавалося, ось-ось він схопить когось із прибульців за штанину, а от прибульці враз замовкли.
        – Доброго ранку, панове, – тихо мовив Катран. – Є якісь проблеми? Я до ваших послуг: старший інспектор служби охорони заповідника Катран. – А тоді до собаки: – Спокійно, Хорсе, спокійно.
Проте Хорс не замовк, а лише стишив гавкіт.
       – Потрібна допомога? Ви заблудилися?
       Перед Катраном і Мельником стояли два здорованя у камуфляжній уніформі і точно в таких картузиках, як отой, що Хорс знайшов на озері. Картузик Катран тримав у целофановому пакеті, показувати його нікому він не збирався, а от із запитаннями не відступав:
       – Я себе назвав, а ви, будьте ласкаві, хто такі? Чим маємо бути зобов’язані такому пізньому, чи, точніше, ранньому візиту? Знову питаю: чи не заблукали ви часом?
        – Приберіть свого пса, – пробасив один, – приберіть, аби вам потім відповідати за нього не прийшлося.
       – Це ж перед ким доведеться відповідати? – Катран і не думав підвищувати голос, що свідчило про його неабияке хвилювання, хоча прибульці навряд чи про те здогадувались. До того ж, басистий раптом закашлявся, і від нього війнуло тим перегаром, який однозначно свідчив не про якийсь там синдром, що, як правило, є наслідком учорашнього вживання, а про те, що вживання відбулося зовсім недавно, можливо, навіть якихось п’ятнадцять-двадцять хвилин тому і не де-небудь, а ондечки в отому сріблястому "Крайслері", що вкляк біля хвіртки, з відчинених дверей якого звисали чиїсь ноги.
        Нагадав про свою присутність і власник дисканту:
        – Ти, бачу, хлопець з головою, – звернувся він до Катрана, – а твій… Хто він тобі, помічник? Хреновий у тебе помічник, кидався на нас, як Матросов на амбразуру… А ми, що? Приїхали друзів провідати.
        – Які друзі о цій порі? Окрім нас тут немає нікого, – сказав Катран. – Ви точно заблукали. Тож не будемо даремно гаяти час… Повертайтеся до своєї машини і лягайте на зворотній курс… Хто із вас водій?
       – І ти туди ж ? Який там іще може бути курс! – дискантний гикнув, дістав цигарку і став мусолити її в руках. – Ми друзів приїхали зустріти. Друзів, усьок, командир?
       Хорс перестав гавкати, присів на задні лапи і сторожко слідкував за обома блукальцями1. Мельник глибоко зітхнув, переступив з ноги на ногу. Високий, широкоплечий, з довгими руками, кінцівки яких, коли треба, могли перетворитися на сталеві кліщі, Олег глибоко нудьгував. Його сила і спритність, помножені на безмежне обурення нахабною з’явою непрошених гостей, а особливо їхньою розв’язністю, вимагали рішучих дій – бо навіщо ж тоді вони! – Олегові ж доводилося зараз лише стримано й понуро стовбичити. Проте він явно недооцінював впливу своєї фігури навіть у її пасивному стані, бо, як би виклично не поводилися молодики у картузиках, усе ж, про всяк випадок, вони сторонилися бурхливого інспектора. І в той же час, запевне, обидва були б ошелешені і розчаровані, якби у сутінках їм удалося розгледіти відкрите, привітне обличчя охоронця заповідника, його вуста, завжди готові до посмішки і карі очі, погляд яких, інколи, хоча й захмарювався підозрою, або ж вигострювався презирством, проте ніколи не засмічував себе хижістю.
       – Що ви, Назаровичу, перемовини затіяли… Хіба з ними так… Знаєте, що вони тут витворяли?
      Катран кинув на Мельника виразний погляд, енергійно моргнув та ще й рукою махнув, мовляв, не треба, Олежку, ой не треба… Не варто поки що… Мельник, либонь, зрозумів, проте збагнув щось і басистий:
       – А чого це твій підлеглий дозволяє собі у розмову старших втручатися? Бардак тут у вас, командир, ох і барда-а-ак!..
Катран скреготнув зубами, повів головою. Зітхнув, облизав губи.
       – Розберемося з "бардаком" якось самі, а ви, хлопці, на коня – і вперед. Більше мені додати нічого. Дорогу назад знайдете? От і їдьте туди, звідки приїхали.
      – К-к-командир, т-ти що! І ти такої? – дискантний так і не закурив. – Нас ондечки друзі чекають!
      – Немає тут ваших друзів, – Катран підвищив голос, що свідчило вже не про абияке його хвилювання.
      – Як так немає, ми ось щойно із "Козацького шансону" – там же теж ваші? Але тамтешні люди куди люб’язніші… Ну, нічого, кадрова проблема – не найголовніша проблема, рішити її – раз плюнути …
     – "Козацький шансон" не має до нас жодного стосунку.
     – Як це! – вигукнув товстун. – Ви ж усі на Острові!
     – Тільки й того, що на Острові…
     Катранові аніскільки не хотілося розтлумачувати, що так званий "Козацький шансон", який заквартирував на Острові ще десять років тому, за обставин перманентного гармидеру у країні і відповідно ще більшого – на благословенному шматочку суші, ні за своїм задумом, ні за діяльністю нічого спільного з історико-культурним заповідником не має. Створена колишнім партфункціонером міського масштабу Валентином Шоховим, ця структура особисто тільки йому й належала, носила вона суто розважальний характер, чим, розташовуючись безпосередньо біля плавнів, дуже шкодила цьому найціннішому і найуразливішому куточку Острова. Ставши директором заповідника, Пашко відразу звернув увагу на неприпустиме сусідство, ребром поставив питання перед власником "Шансону" про передислокацію свого надзвичайно прибуткового закладу у північну частину Острова. Та поки велись перемовини, з’ясувалося, що дивовижна структура, окрім усього іншого, ще й не має жодних документів, які засвідчували б законність її перебування на території заповідника. Пан-товариш Шохов навдивовижу заперечень проти переїзду не мав, заодно з готовністю дав гарячу обіцянку протягом найближчого часу зібрати і представити увесь набір відповідних паперів і папірців, які надавали б право "Шансонові" на острівну прописку. Розпочався другий рік після отриманого Пашком запевнення і про передислокацію, і про документи, але перше все ніяк не могло розпочатися, а друге (тобто документи) ніким не збиралися. Навпаки! Упродовж останніх місяців за високим частоколом "Шансону" стало спостерігатися неабияке пожвавлення. Займав такий собі генделик ледь помітну цяточку на мапі заповідника, а гвалт зчиняв на всю південну частину Острова. Водночас погустішав потік автомашин до "Шансону", серед яких одна "крутіша" другої, наприклад, ось сьогодні під ранок "Крайслер" в Урочище прибився. А куди ж іще діватися, коли "Шансон" ледь вміщувався у межах якогось нещасного гектару, а тут цілих півтисячі "даремно гуляють"! Ще й диваків із киями та з собакою на вході приставили. Навіщо! Можна було б сказати, що "сміх, та й годі", коли б не сум через те, що "добрим, украй утомленим людям відпочивати заважають".
       Одне слово, у спілкуванні з такими, як оці нічні гості, Катран давно уже відмовився від розгорнутих пояснень, що таке заповідник, яку цінність мають плавні, де можна їздити машинам, а де ні – металеві щити з відповідними написами Пашко розпорядився розставити по всьому Острову уже протягом першого місяця свого директорства. Відтак усі, хто прибував із материка, з правилами поведінки у заповіднику могли ознайомитися відразу, інша річ, що далеко не всі їх дотримувалися. Так і оці двоє: усе вони знають, і досить для них того, що Катран проявляє свою рішучість.
        – А ми ось зараз… – басистий дістав слухавку. – Алло, Артурчик, тут два хмиря проганяють нас. Як де, біля озера, там, де ізбушка на курячих ножках… Та ще й… Що? Гаразд, даю трубочку. На, командир, хороша людина поговорити з тобою хоче… Не відмовля-я-а-айся, бери!..
       Катран узяв слухавку. Хтось не зовсім тверезим голосом невиразно бубонів, щоб не чіпали його друзів, а вони із товаришем невдовзі під’їдуть… Як, звідки? Вони тут недалечко, на моторці… Не варто їхати? А це чому ще? Посилений наряд інспекторів викликали? Х-х-го!.. Розходилися…
       Ніякого наряду ніхто, звісно, не викликав, Катран просто сфантазував, як часто вдавався до видумок за подібних обставин. То блефував, що з боку Ріки, біля протоки чекають на моторках спецназівці, то лякав "цілим взводом міліціянтів", які прочісують плавні… Словом, намагався справити враження, що у плавнях їх не двоє з безпомічними стільниковими телефонами, а все навколо буквально кишить озброєними до зубів людьми. Свята брехня майже завжди спрацьовувала, стала вона у пригоді і того разу. Відійшовши убік, басистий про щось довго перемовлявся по телефону з "Артурчиком", а тоді махнув рукою
       – П-пока, командир! Бережи себе, а помічника свого не розпускай… І собачку прив’язувати треба… Ми ще побачимося! Адью!
       Хорс, ніби збагнувши, що і його згадали, скочив на ноги, але з місця не зрушив, лише загавкав гучно і розкотисто
      – Так несподівано поїхали… – мовив задумливо Мельник, коли "Крайслер", обігнувши гледичію, виїхав на прямий шлях. – Вовтузилися тут, вовтузилися… І чого тільки не мололи, ви б знали, Назаровичу!
       – Почув і я дещо, бо аж до озера долітало…
       – Отож… І ввалилися відразу троє… Бачили, ноги стирчали із кабіни? Таке підійшло худюще, запінилося, сорочка порвана, а лізло з кулаками. Отоді я й подумав про лопату… А що? Їх троє, а я один! Так воно, оте глистовидне, саме впало, і його відвели, навіть не відвели, а відтягли до машини. Щось так несподівано вони поїхали… Знову ви спецназом лякали?
        – Та сказав…
        Присіли під в’язом на стільчики, які у вигляді пеньочків стояли навколо дерева. Хорс, збігавши до шляху, ретельно обнюхав місце, де стояв "Крайслер", і повернувся до інспекторів. Приліг поруч, шумно зітхнув, поклав голову на витягнуті лапи і заплющив очі.

                9
        У людей очі й серце, а в мене, насамперед, – ніс. Люди це знають, та навряд чи здогадуються, що не всі пахнуть однаково. Одні виразно і розлого, так, що запах долинає ледь не за тридев’ять земель, а інші тьмяно і приглушено, зовсім скупо, що хоч кричи. Та я завжди продирався до усіх запахів, неодмінно дошукувався того, що треба, бо терміново мав розібратися, з добрими чи лихими намірами та чи інша двонога істота прибула в Урочище, навіть з’ясувати, чи надовго там вона зібралася затримуватися. Тут усе було гаразд, а от до частої зміни інспекторів по-справжньому, так, щоб не надавати цьому значення, пристосуватися не зміг. Різні запахи, різні голоси, різні імена, різні звички, вдачі і вчинки – то не просто голий факт, а прояв різного ставлення до мене. Спершу спробував поводитися так, щоб бути зручним і легким, тобто намагався усім годити, та швидко відмовився від цього, бо зрозумів, що я напружуюся, а вони – аніскілечки; я з готовністю спішу кожному назустріч, а до мене – майже ніхто. Одні, як почастували з першої зустрічі, так і продовжували годувати, а інші затято тримали впроголодь. На додаток ще й замахувалися палицею. Давав я для того привід? Як на мене – ніколи. Комусь не подобалося, що я дозволяв собі побризкати під абрикосу, чи під стілець; що невчасно опинявся, як вони казали, "під ногами"… Хтось нарікав, що я гавкаю невлад… Із усього найбільше обурювало останнє, адже я тільки-но навчився гавкати, пам’ятаю, як зрадів той же Мельник, почувши це, а іншим чомусь не подобалося. Кому б сказати, як прикро було мені через те! Такі розумні люди, то чому не здогадувалися, що не забави заради воложив я інколи стовбурці дерев, чи підпускав кілька крапелин під колесо автомашини або ж під той же стілець! У такий спосіб я вчився мітити свою територію, НАШУ ТЕРИТОРІЮ, в якій згодом вільно міг би почуватися. Собі для зручності, а людям на користь. Адже я не просто вештався по Урочищу, а перебував на службі. Люди мінялися, побувши серед дерев і трав три дні, я ж залишався увесь час на одному місці. Не всі це розуміли, і я не хочу про таких. Тож і не став пристосовуватися, а поводився, як підказували мені моя природа та обставини. Коли в Урочище прибували ті, хто любив мене, і кому я щиро платив взаємністю, то розкривався я в усій своїй суті, коли ж на зміну моїм друзям з’являлися зовсім інші люди, то, наскільки лише це було можливо, обмежував спілкування з ними. Удень дрімав десь у затінку, недалечко від хатинки, аби лишень бути на виду, а вночі, як люблять казати люди, – вольному воля! І ніхто мене в такі дні не гукав і не шукав, хіба що тоді, коли приїжджав отой сивий чоловік, який нарік мене Хорсом.
       То був особливий чоловік, те я помітив ледь не з першої зустрічі. Зверталися до нього виключно, як до Віктора Васильовича, до того ж поводилися з ним підкреслено ввічливо, а от поза очі чимало хто називав просто Пашком, нерідко навіть зневажливо. Віктор Васильович, як правило, довго в Урочищі не затримувався, зате навідувався туди мало не щодня, і для мене його приїзди ставали справжнім святом. Це помічали всі, хто був свідком наших зустрічей, і, либонь, гадали, що все через гостинці. Яка сліпота! Так, я із задоволенням ласував то курячими кісточками, то сосискою, чи шматочком ковбаси… Звісно, усе це було надзвичайно смачно, запах делікатесів я уловлював уже крізь стінки автомобіля, нерідко саме в ті дні, коли мене тримали надголодь, я одним махом розправлявся з гостинцями, проте справа була аж ніяк не в них. Подарунки, які Віктор Васильович не забував ніколи, завжди були доречними, але не їх чекав я насамперед. Не на них сподівався, коли, зачувши директорську машину ще тоді, як вона рухалася асфальтом, увесь переповнювався радістю. Любов Віктора Васильовича до мене була найсильнішою від усіх, і нехай би лише любов. А то ще й самотність… Вона просочувалася крізь любов, вона була і причиною, і наслідком незбагненно шанобливого до мене ставлення, і не міг я залишатися до цього байдужим. Ряснотою знайомців був оточений Віктор Васильович, людиною він був вельми успішною, але самотність… Густа і невблаганна, вона не залишала його ні вдень, ні вночі, і, певно, була платою за успішність. Мені не треба було чути усі розмови Віктора Васильовича з усіма його знайомцями, зайве бути присутнім при всіх його контактах із людьми, цілком вистачало тих, що відбувалися в Урочищі. Уже їх було достатньо, аби я міг збагнути, що Віктора Васильовича не розуміють так, як треба розуміти. Всі оті "так", "авжеж", "ага". "звісно", "зрозуміло" залишалися порожніми словами, бо вони не були відлунням розділених із Віктором Васильовичем думок і намірів. Інколи мені здавалося, що тільки я по-справжньому відчував цього чоловіка, але як я міг сказати йому про те! Віктор Васильович зовсім не так, як інші, вимовляв моє ім’я, по-особливому дивився на мене, ніхто, окрім нього, не вмів так ніжно гладити мене по спині, по голові і тріпати по загривку. Я готовий був не відходити від нього ані на крок і вдень, і вночі і спершу ніяк не міг збагнути, а через те іноді аж ображався, чому Віктор Васильович не залишається в Урочищі на увесь день, на два дні поспіль, як інші мої друзі, власне, чому він не бере участі в чергуваннях? А коли розібрався і зрозумів, що він ніколи не буде тут на такому становищі, як інші, довго не міг заспокоїтися, і рятувався хіба що своєю любов’ю до Мельника, до Чернеця, Михальчука, до того ж Мартиненка з Грамоліним, а особливо до Катрана. Коло обов’язків Віктора Васильовича було незбагненно широким, відповідальність на його плечах була неймовірно тяжкою, тож коли я, дивлячись на стомленого і трохи наче аж засмученого свого друга, згадував ще й про його самотність, зненацька мене охоплював страх. Мені здавалося, ось-ось має статися щось непоправне, і ми бачимося востаннє. У такі хвилини, коли машина з директором заповідника від’їжджала від Урочища, я забігав на курганчик, сідав біля кам’яного половця і сумно дивився їй услід, аж поки машина, заїхавши на асфальт, не зникала за поворотом.
        Я любив усіх, хто любив мене, і все одно постійно чекав Віктора Васильовича. Коли цей, схоже, не лише найголовніший на Острові, а й найстарший з усіх своїх підлеглих, чоловік приїжджав в Урочище і вирушав у ліс, я із задоволенням прилаштовувався за ним, і йшов неодмінно на найкоротшій відстані, ледь не торкаючись носом його ботинків. У такі хвилини я почувався як ніколи при ділі, і коли, повертаючись із лісу, ми проходили повз дві сусідні оселі, я бачив, як заздрили мені у той мент інші собаки, ті, що утримувалися на прив’язі. Від заздрощів і люті вони несамовито гавкали і аж рвалися з цепу. Ну, і що зробили б, якби лопнув у якогось цеп? Підбігти до мене ніхто не посмів би – знав я їхню вдачу: сміливості вистачало лише, коли трималися на ланцюгу, у власному подвір’ї. Коли ж той ланцюг несподівано (і так недоречно!) рвався, то собаки ледь не впадали у розпач, і замість того, щоб бігти подалі від того місця, де тримали їх у неволі, розгублено озиралися навколо, наче шукаючи господаря, аби він прийшов і негайно налагодив прив’язь.
      Ох, уже ці собаки, які усе своє життя сидять на ланцюгах!..

                10
       Місяць, підбившись над плавнями, зблід, лівий його бік вигнувся – до світанку рукою подати. Повітря обважніло, набрякло прохолодою, небо над озером посіріло, і низько над водою заклубочився туман, просочуючись між деревами і вихлюпуючись на шпориш перед хатинкою.
       Мельник випростався на пеньку, зіпершись спиною об стовбур в’яза, сплів руки за головою.
       – Яка краса, Назаровичу!.. Другий рік працюю тут, скільки дивлюся і не можу надивитися…
       – Авжеж… Саме оця краса мене й рятує...
       – Від чого? Що ви маєте на увазі?
       – Від розпачу рятує… Як глянеш, що коїться навколо, так і жити не хочеться, а приїдеш сюди, звідки й снага береться.
       – Зі мною те ж саме… А може, ми занадто вразливі, га, Назаровичу? Може, треба простіше? Як ото кажуть, не зациклюватися, не перейматися занадто…
        – Я теж про це думав, а тоді казав сам собі: та ні, справа не в загостреній емоційності. Проблема не в чомусь надмірному. Хіба можна вболівати за щось занадто? Ти ж поглянь, на що перетворюється наше місто – місто енергетиків та металургів, машинобудівників і хіміків, як проголошувалося за радянської доби і як невтомно дублюється комуністичними спадкоємцями нині! Я слухав про це і думав: а вчителі, а лікарі, а художники, а письменники – хіба вони не живуть поруч із енергетиками та машинобудівниками? Гарну формулу придумали – "не хлібом єдиним", але чи знаємо, що за нею, опріч неї? За вічною проблемою "хліба" забули про живе слово, про справжню пісню, про чуйність і сердечність. Інакше чим пояснити, що наші вулиці перетворилися у смітники, а головний проспект Міста геть утратив архітектурну оригінальність, естетичну принадність і став таким собі, бездарно розцяцькованим безкінечним рекламним табло! І раптом… Приїжджає напередодні свята Покрови Пресвятої Богородиці Президент Країни і вручає міському голові орден "За вірність і самовідданість"! Та ще й першого ступеня!.. За що? За те, що вулиці Міста занедбані і невиразні до нестями? Що історичний центр Міста задавлений незграбними новобудовами? За рекламу, в якій усе більше переважає латина та мова північно-східної держави? За те, що досі усі помітні міські вулиці носять імена ворогів нашої державності? За некомфортні "маршрутки", які витіснили зручний автобусний та електричний міський транспорт? За те, що за останні десять років площа зеленої зони міста скоротися утричі? За те, що тривалість життя громадян Міста, у порівнянні з мешканцями інших обласних центрів Країни, ледь не найкоротша? За особисту послідовну байдужість міського голови до Острова? Що відбувається? Хоча б одне слово про високе, про чисте, про духовне, всуціль – заклики до збагачення, до змагання, до вивищення одного над іншим. Знаєш, Олежку, що приховується за цим заохоченням "підвищувати добробут"? Потурання насильству. Воістину, не відають, що творять.
        – Чи так уже й не відають?
        – Однозначно. Сподіваються, якщо смітять під нашими вікнами, то особисто для себе знайдуть рятівну віддушину десь на крітах чи на багамах – на виплеканій землі, під непотьмареним небом… Яка наївність! Планета наша немаленька, проте, як виявилося, не настільки вже вона й велика, щоб, ображаючи її в одному місці, сховатися безкарно для усолоджування власної душі в іншому.
        – А ви помітили дивовижний парадокс, Назаровичу? Я часто задумуюся над ним…
        – Ти про що?
        – Про статистику… Не помітили, які саме люди частіше приїжджають на Острів? Я звернув увагу… Не ті, що вміють цінувати красу і вболівають за неї, а…. Такі ось, як наші нинішні гості… А інші! Чим вони займаються? Сидять у своїх квартирах? Убивають дорогоцінний час у кав’ярнях? Стирають підошви своїх черевиків на тротуарах? Але ж Острів – для них! Де вони? Де ті, що розуміють мову природи, уміють цінувати її красу і готові прийти природі на допомогу?
       Катран підвівся, розправив плечі, помахав руками – він починав свою щоденну ранкову гімнастику.
       – Цікаво ти мислиш, Олеже, але боюся, що не в усьому правий.
       – У чому, зокрема?
       – А в тім, буцімто на Острів прагнуть переважно ті, кого не так давно стали називати "відморозками". Та чи справді воно так?
       – Назаровичу, згадаймо, скільки їх тут було і скільки ще буде!
       – То не бездоганна статистика, а так би мовити вибіркова, і тут спрацьовує фактор психологічного характеру. У силу своїх службових обов’язків, ми, як правило, увагу звертаємо насамперед на тих, хто поводиться недостойно. Таких виділяє ганебна яскравість, законослухняні ж залишаються непомітними, і їх наче як і немає. Проте вони є, і їх більшість!
        – То де ж вона, ота більшість? Ви знаєте, якби моя воля, я ввів би спеціальне тестування на право входу на територію заповідного об’єкта. Не можна пускати усіх підряд! Не всі, ох, як далеко не всі, хто відвідує заповідники, розуміють як слід, де вони опинилися, відтак, не отримують од тих відвідин того, що мали б отримувати, тож виникає питання: а чи варто таких людей залучати до спілкування з охоронними територіями взагалі!?
        – То вже дискримінація, Олежку, порушення прав людини.
        – Розумію, і передбачаю, який ґвалт здійнявся б, якби комусь забаглося втілювати у життя те, про що я кажу… Але ж!.. То лише примха! Духовно глухі і сліпі люди не здатні осягати прекрасне, відтак своїми відвідинами святих місць не приносять користі ні собі, ні тим місцям.
        – А хто проводитиме тестування, хто відбиратиме достойних? Ти впевнений, що у складі такої собі… Нехай то буде відбіркова рада чи така ж комісія… Хто гарантує, що до її складу не проникнуть оті, як ти сказав, глухі і сліпі? Отож. Не все так просто.
        – Згоден, але ніяк не можу погодитися з тим фактом, що стільки швалі заглядає не лише в Урочище, а буває на Острові взагалі! Вони ж не відчувають, що то за земля під їхніми ногами, тож хіба не все одно, де їм пиячити та злягатися? Так ні, пруться на Острів! І нехай би своїми відвідинами лише духовно ганьбили святу землю, так вони ще й скільки фізичної шкоди їй завдають! То де ж ота освічена більшість, Станіславе Назаровичу?
        – Саме у цей час? Відпочивають удома. А сюди приїхали ті, що мають змогу з’явитися будь-де і будь-коли, для яких немає різниці між "можна" і "не можна", а також між днем і ніччю. Це люди – виняткової мобільності, так би мовити, за формою свого існування, а за змістом – перекотиполе. Вони – досадний виняток, а не правило.
        – Чому ж тоді, як самі кажете, вас інколи огортає почуття розпуки?
        – Через те, що мобільна, енергійна меншість нестримно агресивна. Аби підпалити оту галявинку за курганчиком, щоб від неї загорілися плавні, достатньо одного сірника. Збагнув? Словом, будують, тобто створюють, стережуть і плекають мільйони, у той час, коли одиниці можуть усе перетворити на прах. Тому ми з тобою й тут. А оті нічні візитери… Бачив їхню машину? Знаєш, скільки вона коштує? Двадцять, як не більше, наших Урочищ можна б обладнати. Поділяться вони з іншими, заради спільного блага? Дзуськи. Тож і приїхали, у той час, коли більшість такого не може собі дозволити. Бо ні на чому. Це погано? Не думаю. Адже ти не будеш зі мною сперечатися, що всі оті пішоходи, велосипедисти – то і є наші люди. Не через матеріальну обмеженість, яка у переважній більшості випадків, як це не прикро, є не позиційною, а вимушеною, вони не можуть собі дозволити бути мобільними. Аж ніяк. Саме велосипедисти і пішоходи, буваючи на Острові, більше і відчувають, і бачать, саме для них Острів ми й бережемо. А втім… Хтозна, може, й до таких, як оці нічні гості, згодом щось дійде… Може, колись і вони замисляться. Втім… Відверто кажучи, я не дуже в це вірю, хоча й не відмовляюся од сподівань. Днями почав занотовувати факти, які свідчать про моральний рівень нашого суспільства. На всіх перехрестях твердять, що воно хворе, дехто навіть істерично заявляє, що суспільство наше вщент деградоване, проте мало хто наводить приклади. Отож саме ті приклади – зовні нібито не вельми суттєві, але які промовисті! – я й почав записувати, щоб побачити, чи так воно є насправді? Із "остаточною деградованістю" погодитися ніяк не можу, і все ж, зверни, Олежку, увагу на те, що я занотував.
Катран дістав із нагрудної кишені товстенький записник.
        – Тут щось на зразок ілюстрації до питання про нашу ментальність. Подаю у вигляді окремих визначень під однією "шапкою". Послухай:
       ТІЛЬКИ У НАС:
        – вільні і незалежні молодики не лише по вулицях вештаються із відкоркованими пивними пляшками, а й їздять із ними у громадському транспорті;
        – носять букети квітів, тримаючи їх, мов віник, квіточками униз;
        – біля розкішних парадних дверей усіляких офісів, закладів, контор і конторок можна побачити табличку з написом: "Вход со двора";
        – звертаються до незнайомих людей не через посередництво слів "пан", "пані" і т.д., а за статевими та віковими ознаками: "дєвочка", "дєвушка", "парєнь", "мущіна", "женщіна", "бабуля", "дєд";
        – чиновники у всіляких конторах і конторках, зустрічають відвідувачів не ввічливим "Я вас слухаю", а невдоволеним "Што ви хатєлі?"
        – серед міліціянтів стало модним ходити коротко стриженими, або ж наголо бритими і незмінно без кашкета;
        – відраховуючи здачу, продавці, касири, бухгалтери і т.д. спершу рішуче подають клієнтові копійчаний дріб’язок, а вже потім, неквапом, пропонують купюри;
        – заходячи у ліфт, мужчина пропускає вперед жінку, а із кабіни першим виходить сам;
        – чуйні пасажири громадського транспорту, подавши гроші кондукторові, у відповідь на простягнутий їм квиток, махають: "Да, зачєм, нє нужно!"
        – кабіни "маршруток", автобусів, тролейбусів багато водіїв розцяцьковують так, як далеко не кожен громадянин наважиться прикрасити свою власну кімнату.
       Катран закрив записник.
        – Звісно, це далеко не все… Вражає?
        – Я сам помічав дещо із того, що ви зараз зачитали, особливо не переймався, проте ось у такому сконцентрованому вигляді… Звісно, є над чим замислитися!
        – У людині, якщо не знищено, то жорстоко покалічено чуйну і шляхетну особистість. Свого часу разом із презирством, з ненавистю до "господ" витоптали ледь не всі чесноти. І постав перед нами хам. На повен зріст. Його нікчемність Хам! Якийсь час тоталітарними засобами управління державою він стримувався, проте не перевиховувався, а терпляче нарощував мускули та лудив свою горлянку, і ось тепер енергійно запрацював ліктями і репетує що є сили. Нічого через його гвалт не чути. На перший план вибехкався культ горлянки, а не спокійної, глибокої аргументації. Інколи як подумаю!.. Скільки прекрасних книжок написано, і ще пишеться, а їх же не читають наші керманичі! Таким чином, скільки розумних посилань залишаються незатребуваними! Ти розумієш, Олежку? Природа нагородила окремих, дуже окремих із нас – один на десятки, а то й на сотні тисяч – розумом, завдяки тому розуму, через художні засоби ті окремі розробили безліч моделей як обставинного, так і поведінкового характеру, що піднімають людину на… скажімо, на той же п’єдестал пошани, а ніхто тих окремих, щедро і милостиво Богом помічених, дійсно, Всевишнім обраних, не слухає… Це – трагедія! Не тільки Країни, але й усього людства. Просто наша рідна Країна у скорботному списку моральних втрат значиться серед лідерів.
       Я рідко коли сідаю до телевізора, а оце нещодавно зиркнув на екран, а там – славнозвісний "Нічний 666-й бульвар". Отой галасливий, нервовий, примітивний капусник, який навіть до стемівського рівня… Пам’ятаєш Олежку, так звані СТЕМи, – студентські театри естрадних мініатюр? Отой "бульвар" навіть стемівському рівню не відповідає, нинішніми ж оцінниками високого зведений до рангу окремої телепередачі. Придивився, хто ж серед глядачів… Матінко рідна!.. Перший заступник голови Національного банку Країни, голова Найвищої Ради Країни, керівник Контори Президента, міністр внутрішніх справ, міністр освіти! Так це я побачив лише тих чиновників із вищого ешелону влади, яких, мабуть, навмисне вихопив із глядацького загалу оператор, а скільки їх там ще було, можеш уявити? Культурою якого рівня наснажуються наші керманичі! А ми губимося у здогадах, звідки беруться євнухоголосі "літаючі ректори" та манкуртозаклопотані вєрки блазнючки? Та вони, за неофіційною рознарядкою, спукаються нам ізгори! Не обов’язково у тому розумінні, що спеціально започатковуються там, на "владному олімпі", досить і того, що "майстри мистецтв" всіляко плекаються чиновниками: спершу їхніми регулярними відвіданими спектаклів-концертів, а потім – щедрим розсипом орденів та звань.
        – А в цей час у середньостастичному країнському селі, на ганку своєї оселі стоїть середньостастичний Микола Миколайович і, чухаючи потилицю, болісно думає: "І як же оце нам із жінкою перезимувати – на вугілля грошей катма, а дровець, через те, що п’ятдесят літ тому знищили плавні, взяти ніде?"
        – На початку третього тисячоліття нашої ери і на… надцятому році незалежнсті…
Якусь хвилинку помовчали, а тоді Мельник сказав:
        – А може, Станіславе Назаровичу, треба глянути на все трохи з іншого боку? Я теж про це думав… Ми все, і цілком справедливо, нарікаємо, що владці, не лише ті, що біля державних важелів, а й ті, хто впливає на порядок речей у країні через свої мільйони і мільярди, не читають розумних книжок, взагалі не проймаються мистецтвом. А чи можна тут щось змінити? Скажімо, чи здатний якийсь добродій, прагнучи влади, або ж інший, примножуючи свої бізнесові статки, досягти свого через шляхетність, чуйність і сердечність? Чи не заважитимуть їм ці чесноти, адже, пнучись у владу, або ж займаючись первісним накопиченням капіталу, не обійтися без відвертих переступів, а про постійні копроміси із совістю уже мовчу!
        – Хочеш сказати, що таких людей повік не пройняти високим і світлим, бо воно суперечить усьому стилю і сенсу їхнього життя?
        – Десь приблизно так.
        – Думка цікава, і я не готовий сказати, поділяю її, чи ні. Краще послухаю тебе далі. І як же у такому випадку бути?
        – Принаймні, не витрачати порох на безнадійних. Курс так званої "освіченої монархії" людство уже пройшло. Треба дбати про обмеження впливу на суспільство з боку пустоголових владців та цинічних олігархів, і робити це шляхом зміцнення могутніх духовних суспільних засад. Треба достукуватися, доходити до кожного небайдужого серця, адже боротьба протилежностей існуватиме завжди. Інша річ, у якому співвідношенні перебувають ті протилежності.
        – Отож! Зараз немає боротьби, немає змагання, бо відсутнє повноцінне співвідношення між двома напрямками у розвитку суспільства, позаяк воно вражене жахливим вірусом духовного авітамінозу. Світом править не розум, а сліпа влада грошей.
        – І ви не бачите панацеї?
        – Панацея… Ох, і слівце ж ти вибрав, Олежку! Знаєш, що воно означає? Уявний рятівний засіб, що буцімто убезпечує від усіх лих. Звернув увагу? Уявний, тобто ілюзорний, несправжній засіб, нам же такий не підходить. Тож і не шукатимемо панацей. А от над проблемою виходу із становища поміркувати не зайве. Що пропоную я? Провісник із мене ніякий, логіка ж і досвід підказують, що все має початок і кінець. А коли так, то звідки ж узяти аргумент, що людство уникне впливу цього правила? А втім… Старію, і коли починаю замислюватися, то кидаюся від одного полюсу до іншого. І все ж глибоко вірю, що все обійдеться, людство прозріє і поверне в інший бік у своєму розвитку, та інколи раптом впадаю у безпросвітний песимізм. А ти?
        – Я молодший… То, виходить, маю сподіватися на краще?
        – Гадаєш, мені не хочеться сподіватися разом із тобою? Але часом для цього так бракує сил!

                11
       Місяць уже геть увесь вилиняв, значить, ось-ось він розчиниться у вранішній блакиті, Катран глянув на нього і відчув легенький смуток. Він удивлявся у вже зовсім невагомий окраєць "циганського сонця", вглядався в нього жадібно, наче бачив увостаннє і назавжди хотів зберегти у своїй уяві і примеркле нічне світило, і розріджену блакить, серед якої воно зависло, і зазубень недалекої посадки, що лише рано-вранці нагадує лісову околицю, а насправді – усього лише така собі лісосмуга, хіба що притулилася одним краєм до плавнів. Звідки нахлинув отой несподіваний жаль?
       Мельник сидів спиною до лісосмуги, замислено вдивляючись поперед себе. Раптом підвівся.
       – Схожу на дамбу, там і схід сонця зустріну.
       – Не ходив би ти, Олежку.
       – Та уже ж день… Гадаєте, Артурчик десь неподалік?
       – Який Артурчик? А-а-а, ти про того, хто по стільниковому намагався дати мені настанову… Ти правий, він на озері. Чув же – ні гуркоту, ні плюскоту… На веслах не могли вийти – не та це публіка, щоб стільки гребти. До речі, – Катран дістав із поліетиленового пакета картузик…– Поглянь, що Хорс виловив біля берега… Бач, яка кепочка!
       Мельник підійшов.
        – Ану дайте… Н-да-а-а… Не якась там полотняна панамочка… Червінців на сто потягне, як не більше…
        – Ага… А не пам’ятаєш, на кому ти бачив щось подібне? Не колись і не десь, а сьогодні і отут!
        – Що?! – Мельник настромив картузик на вказівний палець і одвів руку вбік, намагаючись уявити когось під тим незвичайним головним убором… – Х-ха! Нічні гості на "Крайслері"!.. На обох були точно такі!
        – Правильно. От і роби висновки… Усі вони з-під однієї картузика-кепочки, мовби із одного яйця. Так що, будь обережним. Намагайся триматися увесь час біля якогось дерева, щоб відразу сховатися за стовбур.
        – Не хвилюйтеся… Я піду без Хорса?
Обидва враз глянули на собаку, що все так же лежав із заплющеними очима, поклавши голову на передні лапи. Здавалося, що він спить, та варто було Мельникові вимовити його ім’я, як пес одразу спершу замолотив хвостом по шпоришу, а потім розплющив очі.
        – А нехай сам вирішує, йти йому до озера, чи залишатися тут, – сказав Катран, і Хорс без зволікань розв’язав цю проблему. Він підвівся, потягся і підійшов до Мельника.
        – Підемо, Хорсе, на озеро?
       Хорс смачно, аж вискнув, позіхнув, війнув хвостом, глянув на Катрана, потім на Мельника, знову на Катрана, відійшов убік на пару кроків і приліг.
        – Залишаєшся? – Мельник підійшов до собаки, потріпав по загривку. – Дивись, тобі видніше. – І попрямував до озера.
        – Будь ласка, Олежку, не забувай про обережність.
        – Добре.

                12
         Чи відомо собакам, що таке відчай? Після завданих мені образ, а то навіть після знущань, я не знав, куди себе подіти. Хотілося зникнути, розчинитися в довкіллі, принаймні, стати деревом, каменем або ж травинкою, бо здавалося, що їм легше у цьому світі, вони, якщо й теж чутливі, то не настільки, як ми, живі істоти, і був жорстоко неправий. Адже навколо УСЕ ЖИВЕ, усе відчуває біль, усе страждає, та хіба ж люди знають про це! Мені теж воно відкрилося не одразу, через що маленьким я дуже переймався несправедливістю і жорстокістю, від яких попервах не завжди був захищений навіть в Урочищі. Я ще ріс, пізнавав світ, я до всіх прагнув із широко відкритими очима, а в них нерідко летіли плювки. Розпука охоплювала мене, і я біг на старий залізничний насип, туди, де він полого скочується до води, а із води виступають гострі вершини гранітних каменів. Там я лягав на вологу піщану обмілину, простягав поперед себе лапи, клав на них голову і завмирав. Мені не хотілося нікого і нічого. Траплялося, що так я лежав годину, другу, півночі, навіть цілу ніч. Я не спав, навіть не дрімав, а слухав озеро, прислухався до усього, чим був наповнений невеличкий лісок, чув майже біля себе лисух, чапель та ондатру і тихо страждав. У такі мої ночі я згадував занедбану вулицю селища, в куточку якої стояв бак зі сміттям, своє кубелечко неподалік від нього, і мені хотілося туди. Мені хотілося знову бути зовсім самому по собі, щоб залежати тільки від себе, бігти, куди заманеться і брати їжу з рук тих людей, у кого захочеш брати сам.
     Ніхто мене не гукав і ніхто не шукав. Та вже наступного дня приїжджала пара нових інспекторів, скажімо, той же Мельник із Катраном. Передбачаючи їхнє прибуття, я заздалегідь вилазив із своєї схованки, і як би гірко мені не було, влаштовував навколо моїх друзів відчайдушний танець, бо вони його чекали. Я знав, що, як і Віктор Васильович, вони спішили не лише в Урочище, а й "до Хорса", останній день перед зміною їх зігрівала радість зустрічі зі мною, тож я не мав права розчаровувати їх, завдавати їм прикрощів. Проблем у моїх друзів вистачало й без мене, їх стільки у напруженому і не завжди передбачуваному, у скаженому людському повсякденні, що друзі мої страхувалися Островом, Урочищем, і я робив для них усе, що було в моїх силах. Про нагороду, бодай про якесь відшкодування навіть не думалося, та вони самі неодмінно знаходили мене: від щирої і зворушливої зустрічі я знову мовби повертав себе до себе, одне слово – Я ПРОДОВЖУВАВ ЖИТИ!

                13
       Залишившись на самоті, Катран дістав змогу, як слід осмислити нічну пригоду. Те, що небачені нічні стрільці і гості на "Крайслері" складали одну компанію, не викликало жодних сумнівів, і з цього випливало припущення, що вони хотіли об’єднатися, але інспектори їм завадили. Так легко? Досить було Катрану проявити рішучість, і "Артурчик" одразу по телефону дав "відбій"? Схоже, але чому усе сталося так швидко? Адже і стрілянина на озері, і нахабна поведінка "крайслерівців" не виявляли навіть натяку на якусь там "інтелігентську закомлексованість" – добродії з подібною вдачею так легко крильця не складають. А ще – міліція… Як там сказав Пашкові черговий по райвідділу: отримаємо сигнал, що стрілянина у плавнях триває, вишлемо наряд? Цікава умова. Наряд же не вислали. Бо у плавнях більше не стріляли. Усе стихло відразу після того, як директор заповідника зателефонував начальникові міського відділу міліції, а той, передбачливо відсторонюючись од ситуації (на відміну, до речі, од Пашка!), замкнув усе на своєму підлеглому з району… А підлеглий із району… Невже? Катран мало не озвучив свою здогадку, настільки очевидною була вона у своїй несподіваності. Хіба не міг черговий офіцер повідомити нічних мисливців, що їхню стрілянину не лише почули, а її відлуння докотилося аж … Аж, аж, аж!.. Тож і притихли мисливці. Поки що? Мабуть. Навели довідки, що непоступливий Катран і такий же Мельник сьогодні міняються, замість них в Урочище прибувають…
       Словом, не всі ж такі навіжені, як отой Катран. А собака… Нехай собі гавкає. Погавкає, погавкає та й перестане. А ні, то ми одним махом заткнемо йому пащеку.
Катран підвівся з пеньочка, бо відчув нестримне хвилювання і як завжди у таких випадках, не міг залишатися на одному місці. Хотілося не просто руху, а дії, вчинків, і щоб не ти один проймався загальною бідою, про яку й не підозрюють оглухлі і осліплені політичною тріскотнею співвітчизники, а поруч із тобою став ще хтось, ще і ще. Ніколи і ні в чому так гостро не заявляє про себе самотність, як у вболіванні за спільне, а надто – за прекрасне. О, жахливий парадокс поточного моменту! Робиш для всіх, а в цих святих своїх потугах зіпертися ні на кого! Здавалося б, ну, що там? Ну, стріляли, ну, принесла лиха година трьох нахаб серед ночі… Але ж плавні ніхто не порушив, і хатинка ондечки стоїть, і кам’яний половець на своєму місці – незмінно, як на посту! А воно тривожно… Бо не стріляли досі так у плавнях. Бо не було "Крайслера" з такими пасажирами. Точніше, були і не раз і не два, і куди на "крутіших" машинах прибували, та не доводилося раніше переживати такого нахабства, такого відчуття вседозволеності і абсолютної безкарності. Так було схоже, що несподівані візитери далеко не все їм сказали, далеко не все із свого підступного арсеналу використали, але те, що вони чхати на всіх хотіли, бо абсолютно нікого не бояться, вчувалося у кожному їхньому слові, вбачалося у кожному їхньому жесті. Либонь, саме це найбільше непокоїло Катрана, саме звідси линула тривога. Ніщо не може так гостро і безвідрадно, так невтішно бентежити чисту і світлу душу, аніж чиясь брутальність, агресивна самовпевненість і підступність.
      Коли це скінчиться? Коли запанує на цій землі Закон? Коли влада перестане бути знаряддям для наживи її носіїв, а використовуватиметься для зміцнення держави, задля підтримання порядку в країні, во благо всім, а не на догоду "багатьма обраними" та не всіма визнаними? Та, либонь, рано думати про "кінець", схоже, все лише починається. Щось підказувало Катранові: не випадкові люди стріляли у плавнях, ох не випадкові. То був виклик. Ні, не інспекторам, а їхньому директору. То своєрідний зондаж, перевірка на міцність. Не заповідника, бо такої субстанції, у повному розумінні цього слова, у розумінні справжньої культурологічної структури, ще не існує, такий собі, чималенький гурт, сяк-так скріплених спільним заняттям людей на шматочку суші. Але – без спільної ідеї. Без чіткого усвідомлення кожним членом так званого трудового колективу великої спільної мети. Значить, то перевірка на міцність романтика Віктора Пашка і його нечисленних спільників?
      Не може Катран їхати додому. Зміну він за якихось півгодини здасть, та не може передати комусь справу, яку особисто сам повинен довести до кінця. Не може він доручити завершити її іншим, бо… Так, так, як це не прикро, бо не довіряє. Гарні хлопці, оті, що вже їдуть, аби їх змінити, але наполегливості і послідовності їм бракує. А все через те, що обділив їх Господь здоровою злістю. Тому й почуття справедливості у них малодушно притлумлене. Відсунуте десь на задвірки свідомості, щоб не муляло, не заважало жити. Стріляли на озері? Але ж не по людях… Та й не чули ми того… Відтак і бачити нікого не хочемо – навіщо зайві клопоти, навіщо шукати на свою… голову пригод десь, коли їх під твоїм носом вистачає! Отут, за отим тинком, біля гледичії – тільки і встигай давати пояснення та напучування.
       Словом, Катран додому поки що не їде. Він так і сказав Мельникові, той зрозумів і висловив бажання і собі залишитися. Але Катран категорично запротестував. По-перше, ніколи охоронець, який відбув триденну зміну, не залишався ще на якийсь час, тож, дай Боже, щоб йому одному дозволили, а тут відразу двоє. А, по-друге, стосовно тих двох невідомих Катран відчуває свій особистий рахунок, і сплатити його вони мають саме йому.
      Катран зателефонував Мальченкові, справжню причину він не назвав, сказав, що на озері спостерігається незвичайне дивовижне освітлення, і він хоче скористатися ним, щоб зробити знімки, бо не певен, що такий день випаде ще колись. Мальченко, схоже, перебував у гарному настрої:
        – Що, Назаровичу, так сподобалося у плавнях, що й хати рідної бачити не хочеться?
        – Ви вгадали – дуже сподобалося…
        – А жінка, що скаже?
        – То мої проблеми, гадаю, що унікальні кадри будуть неабиякою компенсацією, до того ж, я залишаюся не на увесь день.
       Звідки взялося переконання, що чекати зустрічі, якої він прагнув, заради якої залишився, доведеться недовго, Катран пояснити не міг би, він просто так сказав і потрапив своїми словами прямо в ціль.
                14
        Схоже, не вийшов із мене дзявкунець, як на те сподівався дехто із інспекторів. Либонь, розраховували за рік отримати із крихітного цуценятка таку собі галасливу дворняжку, проте, й п’яти місяців не минуло, я обігнав у рості щонайменше двох дворняжок укупі, а все продовжував рости. Слухняно дозволив одягнути на себе вузенький нашийник проти бліх, а згодом ще один – дещо ширший, оскільки між Віктором Васильовичем та гуртом охоронців відбулося щось схоже на ось таку розмову:
        – Хлопці, не забувайте, що Хорс хоча й з’явився в Урочищі випадково, проте залишений там не для розваги вам, а в поміч. Самі ж називаєте його інспектором, тож і виховуйте відповідним чином. Нехай бігає вільно, поки в Урочищі, окрім вас, нікого немає. А як тільки прибуває екскурсія, чи хтось із моїх заступників привезе офіційних осіб, відразу беріть собаку на повідець.
        – Та жалко саджати на цеп вільного пса, Вікторе Васильовичу, – мовив Мартиненко.
        – Ніяких "жалко"! Урочище – робоче місце, екскурсійний об’єкт, і тут не може вільно бігати собака.
        – Він нікого не чіпає, Вікторе Васильовичу, – просив Мельник. – Слово честі, ми пильно за ним слідкуємо, як тільки хтось з’являється в Урочищі. Знаєте, як він гучно сповіщає, коли на машині прибувають якісь сумнівні особи! Крізь метал чує браконьєрів.
        – Знаю. І далі чутиме. Ніхто не вимагає саджати собаку на цеп на всю добу, але на повідець слід брати, як тільки хтось до вас приїжджає. Що тут не зрозумілого! По-перше, це дисциплінуватиме самого пса, а, по-друге, і охоронці, і Урочище, і сам пес солідніше виглядатимуть в очах приїжджих. Мовляв, тут у них усе серйозно, тут порядок.
        – Але ж гляньте, який собака! – закликав Михальчук. – Я вже не одного пса виховав, а такого у мене ще не було. Та він же людина! І чутливий, і енергійний, і лагідний, і розумний, і, коли треба, – злий. Та він од нас ні на крок, хіба що вночі у своїх справах кудись збігає, але ж ми знаємо, що то недалеко, бо досить погукати, як він уже тут. Нехай буде, як є, Вікторе Васильовичу!
        – Ніяких "буде", – наполягав на своєму директор. – Пса під
час спілкування зі сторонніми обов’язково слід тримати на повідці.
Того ж дня Віктор Васильович сам купив нашийник із повідцем, привіз і вручив його Чернецю. На очах у директора Чернець одяг нашийник на мене, і я відразу показав, чи сподобалося мені це. Я виривався, підстрибував, качався по землі, намагався вкусити повідець і, звісно ж, жалібно скавучав.
        – Ось бачите! – торжествував Чернець. – Ми ж вам казали! Не хоче він ходити припнутим.
        – Це тому, що не навчений… А ви привчіть! Ви ж на службі, а не на… курорті. Чули, як дехто намагається єхидно зауважувати, що я вам тут курорт влаштував?
        – Та чули…
        – Отож… Звикне.
       Проте самому Пашкові, мабуть, не додавало радості спостерігати за моїми стражданнями на повідці, бо, махнувши рукою, він сів у машину і поїхав. Чернець умить відстебнув мене, в подяку за що я влаштував відчайдушний танець-біганину по подвір’ю, стрімко проносячись між ногами у Чернеця, віртуозно огинаючи стовбури дерев, гранітні валуни, навіть на курганчик до кам’яного половця не забув заскочити. Аж тоді упав, знесилений, на прогрітий сонцем моріжок і розлігся, важко дихаючи і висолопивши язика. За усім цим пильно стежила кішка, і коли я нарешті вгамувався, підійшла до мене, безстрашно лизнула в ніс, присіла поруч і замуркотіла.
Ідилія? Саме так воно і здавалося з першого погляду. Та вже линув десь із віддаленого озера гул моторки, а Михальчук, щойно повернувшись із обходу околиць озера Кисляківського, сказав, що вигнав із лісосмуги три автомашини. Наближалася гаряча пора нересту, і до плавнів, а також безпосередньо у плавні стали підтягуватися шанувальники рибного лову. Нас чекала гаряча і напружена пора.
      Я незмінно був присутнім при кожній зустрічі інспекторів з порушниками заповідного режиму. Сідав поруч і уважно слухав. Мовчав доти, аж поки хтось із непроханих прибульців не починав підвищувати голос. Отож і я нагадував про себе. Спершу негучно гавкну. Якщо не розуміють, починаю гавкати гучніше, аж поки, нарешті, збагнуть і замовкнуть. І не приведи, Господи, комусь із затриманих розмахувати руками перед інспектором! Тоді я приймав щось схоже на бойову позу: шерсть наїжачена, зуби вискалені, і вже не гавкав, а гарчав – жоден із нахаб не витримував.
       Брали мене на повідець? Інколи – так, частіше – ні. Загалом же, я до всього зміг би звикнути, якби у мене був один постійний господар, а так вісім одразу! Вісім інспекторів, які попарно змінювалися через кожні три дні. Одні ставилися до розпорядження Пашка нібито з усією відповідальністю, і як я не пручався, все ж приєднували мене до повідця, коли виникала потреба, і я вже почав було звикати, як наступна пара інспекторів цього правила не дотримувалася, і коли несподівано приїжджав директор, то хтось із охоронців стрімголов забігав у хатинку, хапав повідець, запихав його у кишеню, бо раптом директор когось привіз. Я здогадувався, що Пашко вимагав, аби із мене зробили справжнього сторожового собаку, проте нікому особисто доручити це не було змоги, тож виховувався я колективно.

                15
       Залишившись в Урочищі, Катран раптом подумав: а навіщо? Що робити далі? Сісти на човна і попливти озером, розраховуючи на зустріч із нічними стрільцями? А потім? Ті дружно і покірно здіймуть руки вгору, він прив’яже їхню дюральку чи що там іще в них, до інспекторського човна і притягне її до пірса? Фантазія… Наскільки буйна, настільки й хвороблива. Просто невиліковна. Не було в нього ніякого плану, все сталося стихійно. Не визначився він, що й до чого, лише… Так, так, було тільки гостре відчуття недовершеності нічної пригоди, воно й примусило залишитись. Гризла невдоволеність через те, що сталося саме так, а не інакше, і що в тім однозначно його, Катранова, вина. А тут однечки ще й машина міліцейська нагодилася… Ранні гості, та ще й нечасті.
Хорс звично скотився з курганчика і, негучно гавкаючи, побіг до хвіртки. Саме негучно він гавкав і не дуже швидко біг – невже справді навчився відрізняти міліцейські машини від усіх інших і здогадувався, хто саме в них може приїхати?
Цього разу – неголений, з пом’ятим обличчям міліціонер.
        – Старший уповноважений Пролетарського райвідділу внутрішніх справ капітан Бебешко, – аж ніяк не хвацько відрекомендувався приїжджий.
         Катран назвав себе і вкотре подумки відзначив стрижену під "нуль" ідеально круглу голову міліціянта, традиційну відсутність на ній головного убору, сорочку наопашки з погонами, що з’їхали ледь не на спину, а на додаток – класично невипрасувані штани і невідь-коли чищені черевики.
        – Де у вас тут стріляли? – капітан запитав так, ніби цікавився, чи можна в обійсті курити. Мовив наче недбало, але Катран зумів уловити у червоних від безсоння очах капітана незграбно приховану настороженість, навіть заклопотаність.
        – Було… Вночі. А ви до директора заповідника заїжджали?
        – А навіщо його турбувати… Самі хіба не розберемося?
        – З чим саме? – Катран примружив очі.
       Капітан зам’явся. Питання отримав наче й просте, ось же ж щойно повідомив, чим цікавиться, і раптом цей уже немолодий чоловік перепитує…
         – А ви оце зараз на чергуванні? – більше нічого не міг сказати.
         – Як бачите, – нелюб’язно відповів Катран, бо самого аж розпирало смутне, але гаряче передчуття. – Ви б, пане капітане, починали своє розслідування… Так? Адже саме з цією метою прибули до нас?
        – Не зовсім, щоб розслідування, а таке собі, я б сказав, осмислення ситуації …
         – От-от, осмислення… Чудово! Так його непогано було б розпочати із розмови з керівництвом заповідника. Наш інспектор якраз повіз доповідну директорові, – Катран глянув на годинника. – Певно, на цей час він уже залишив її у приймальні, а то й особисто в руки Вікторові Васильовичу передав. З тією доповідною, гадаю, і вам дозволять ознайомитися, от і легше буде осмислювати. А то що, усно… Слово – не горобець.
      Капітан гостро глянув на Катрана, невдоволено поплямкав губами.
        – У вас тут теж бюрократія?
        – А де ви вже устигли її сьогодні зустріти? – з’єхидничав Катран.
        – Ну, навіщо так… Як вас величати?
        – Станіслав Назарович я.
        – Дуже приємно, Валерій Павлович.
        – Мені теж. Одне слово, Валерію Павловичу, вам краще їхати зараз у контору заповідника. А вже там…
        – А ви?
        – Мені є чим займатися.
        – Я не в тому розумінні… Ви відмовляєтеся давати мені пояснення?
        – А на якій підставі, вибачте, я маю їх вам давати? Лише через те, що ви, офіцер міліції, замість того, щоб їхати додому відпочивати після напруженого чергування, прожогом летите на острів?.. Що вас так підганяє?
        – Колючий ви…
        – А це вже як кому...
        – Ну, добре, а запитати у вас можна?
        – Дивлячись, про що.
        – Про те, чи не стріляли більше тут… у плавнях тобто…
        – Як накажете тлумачити слова "більше не стріляли", після чого?
        – Але ж із заповідника надійшла інформація, що у плавнях стріляють.
        – І ви негайно вислали наряд?
        – Ми домовилися з вашим директором, що наряд вишлемо обов’язково, як тільки постріли пролунають знову.
        – Отож вони більше і не пролунали…
        – Точно?
        – Я протягом трьох останніх діб із Урочища ані ногою, і на слух не скаржуся.
        – А на озері … Нікого там не бачили?
        – Шановний Валерію Павловичу, я настійно раджу вам поїхати до нашого директора, і якщо ваше начальство дійсно уповноважить вас на розслідування, я першим стану до ваших послуг. А зараз, вибачте, я маю іти. Можете від нас, якщо є бажання, заїхати до Віктора Васильовича.
        – Ну, то бувайте здорові, гадаю, ще зустрінемося…
        – Вам теж здоров’я.
Хорс увесь час, скільки тривала розмова, лежав поруч і навіть не ворухнувся, зате, коли капітан рушив у бік машини, схопився на ноги і вибухнув таким дзвінким гавкотом, йдучи слідом за капітаном, що той зупинився:
        – Чого це він так?
        – Собака свою службу знає, – вдоволено відповів Катран.
        – Притримайте його, а то, бачите, як розходився.
        – Не бійтеся, він ще нікого не вкусив, і ви першим у жодному разі не будете.
        – Але ж гавкає як!..
        – Значить, так треба.
       Капітан зиркнув спідлоба, але нічого більше не сказав. Проте Хорс не замовк, і хоча, підбігши до тинка, там і зупинився, гавкати не переставав, до того ж у його голосі вже бринів не просто звичайний сигнал службової собаки, а все чіткіше проявлялася заклопотаність, навіть тривога.
       Катран це відчув, підійшов до собаки і погладив його по голові:
        – Молодець, Хорс, п’ять балів, а за новітньою системою – усі дванадцять.
       А тоді подзвонив директорові:
        – Вікторе Васильовичу, вибачте, що турбую…
        – Нічого, нічого, ми ж домовлялися – завжди дзвоніть, коли треба, і киньте ці вибачення. Я слухаю.
        – Щойно до нас заїжджав капітан міліції, який уночі чергував у Пролетарському райвідділі. Я не став розсипатися перед ним поясненнями, оскільки його приїзд видався мені дуже схожим на приватний. Підозрюю, що він у змові з нічними стрільцями, він же й попередив їх, що їхні постріли набули небажаного для них розголосу… На якій підставі так думаю? По-перше, стріляти у плавнях перестали відразу після того, як ви зателефонували в міліцію, а далі… Всуціль – власна інтуїція і чисто зовнішні особисті спостереження: як тримався той капітан, що говорив. А ще у нас під ранок були гості, які, упевнений, із тієї ж компанії. Мельник передасть вам подробиці…Що, доповідна вже у вас? Чудово. Той міліціянт, геть острижений, як зек, схоже, поїхав до вас, тож і дзвоню вам.
       Катран щойно поклав слухавку до кишені, як на ганку хатинки з’явилися Макаренко і Качан.
       – Мєнт приїжджав, Назаровичу? – запитав Качан, потягуючись. – Що він хотів?
       "А вони у цей час у хатинці сиділи! – Катран уже й забув, що сьогодні не він чергує. – І носа не показали… Молодці!"
        – Просив у мене закурити… – буркнув Катран.
        – Ну-да!.. – кинув Макаренко. – Ви, Станіславе Назаровичу, як завжди, з хохмочками.
        – Таке життя, Ігорку, що без хохмочок ніяк! А ви чого це сховалися в хатинці, як щурі?
        – А ми, Станіславе Назаровичу, засідку влаштували, – почав пояснювати Макаренко. – Так би мовити, основні сили у резерві тримали. Ви на передньому краї розмову з відвідувачем вели, а ми тили, про всяк випадок, прикривали. За всіма правилами інспекторської тактики. Правильно?
        Катран промовчав.

                16
        Руда цибата Пальма привернула мою увагу тим, що, коли, слідуючи за інспектором на велосипеді, я пробігав мимо подвір’я, то із трьох собак, які стерегли садибу, саме вона гавкала найгучніше. Навіжено рвалася з прив’язі, і здавалося, що лють собаки безмежна. Інколи я зупинявся на хвильку, мовчки споглядав ту припнуту, загальмовану атаку, а потім біг далі. Та одного разу, повертаючись в Урочище, з розгону перестрибнув через паркан і опинився біля Пальми. Плигнув, пробіг і став зовсім поруч. І що ж Пальма? Накинулася на мене, нещадно шматуючи? Аніскільки! Глянула широко відкритими очима і приязно замахала хвостом…
         А далі… Про інших я багато чого знав, та про своє не відав. Якось сидів на березі озера, аж раптом відчув, що приїхав Віктор Васильович і відразу пішов у директорський будиночок, не побачившись зі мною. Тож і помчав до нього. Тільки підбіг до порогу, як із хатки виходить Пашко і кричить:
        – Хорс! Ану, пішли, ану, побігли за мною! Хорс, оно, дивись, що там! Ану, хто там, Хорс!
       Я неохоче побіг слідом, і поки, опинившись на подвір’ї, з’ясовував, на що ж так пристрасно намагався звернути мою увагу Віктор Васильович, як вони щось там зробили в будиночку. І тоді я, чисто інстинктивно – отут уже точно інстинктивно, почав шукати. Підбіг до ганку, обнюхав гранітні камені – нікого. Обійшов навколо колодязя – порожньо; обнюхав стежку, що вела до сарайчика – там запах про себе і не нагадував. І тоді я знову рвонув до будиночка, і тут уже ніхто мені не перешкоджав.
      Скочив на ганок, улетів у сіни і прожогом забіг у кімнату, бо тепер ніхто двері переді мною не зачиняв. Мигцем окинув поглядом усю кімнату – немає! Але запах, отой, ні з чим незрівнянний запах, через який у мене ледь не розривалося серце, заповнював кімнату. Зазирнув під ліжко. Нема! Заглянув у сіни. Нікого! Вибіг на ганок. Знову забіг у кімнату, обнюхав усе біля пічки, під столом, під ліжком. Я нікого не помічав навколо, часто і важко дихав, висолопивши язика і підвиваючи. Знову вистрибнув із будиночка і галопом подався до хатинки.
         – Хорс! – крикнув Пашко. – Хорс, сюди! До мене, Хорс!
        Я не послухався. Обнишпорив усе подвір’я, ще раз збігав до будиночка, заглянув усередину, знову обнюхав усе, вискочив надвір, подався через кущі до шляху і зупинився лише там, де стояв автомобіль. Зупинився і почав ретельно обнюхувати пісок, бо машина кудись поїхала, а Віктор Васильович залишився. Підійшов до мене, нахилився, спробував погладити, але я не дався, відступив, лише хвостом неохоче війнув.
А чого б ото я став розсипатися в люб’язностях! За що? За те, що мене намагалися так безсоромно ошукати? За те, що позбавили радості?
       Я був не схожий сам на себе, та, мабуть, взагалі ледь не втратив себе. Чого вони боялися, отой Віктор Васильович зі своїми помічниками? Що б такого міг я накоїти, якби мені дозволили ЙОГО побачити? Які вони смішні… Я ще, коли стояв біля озера, почув, як грюкнули двері у директорському будиночку, як загупали ботинки по дерев’яних половицях, зрештою, навіть голоси почув, і вже тоді здогадався, що розмова торкається мене. Ото так ми, собаки, влаштовані: чуже лихо передбачаєш, навіть за товстелезним сувоєм днів відчуваєш його наближення, а можливість своєї радості не здатний отримати навіть тоді, коли вона зовсім поруч. Навіть, коли чимдуж біжиш їй назустріч, роблять усе, аби ти не встиг.
        За що так?
        Тож і доводиться хапатися за соломинку, вичавлювати бодай якийсь зиск для себе із крапелиночок часу на відстані лише одного стрибка. Тож і подався до будиночка, і вже коли до ганку залишалося усього кілька стрибків, я почув ЙОГО.
        Через запах? Звісно, але обмежуватися лише запахом було б занадто спрощено. Мене раптом усього огорнуло гаряче відчуття причетності, і я вже нічого не міг із цим удіяти.
        Не знаю…
         Мене змушувало, вабило, кликало, нестримно тягло, і я біг, не помічаючи навколо себе анічогісінько. Десь там, у будиночку, був Я. А ще там була Пальма. Там був МІЙ-НАШ початок і МОЄ-НАШЕ продовження, тож як я міг залишатися десь, а не бігти назустріч!
        Дійсно, усього лише кілька разів заглянув я на подвір’я, де на ланцюгу тримали Пальму. Міг би забігати туди ще і ще, але я зупинився і не через якусь там свою відстороненість. Просто мені перетяли шлях. Ні Віктор Васильович, ані будь-хто із інспекторів не знали, що по мені у тому подвір’ї стріляли. Двічі. Після першого пострілу я ледь не кинувся, щоб не роздерти на шмаття отого чоловічка з рушницею, довготелесого хазяїна Пальми, проте стримався, а за кілька днів знову прибіг. Я прибіг до Пальми і був із нею, бо вона чекала мене, аж раптом невідь-звідки взявся довготелесий… Дивне створіння! Власне, таке, як і переважна більшість представників роду людського. Йому, оскільки вважав мене огидним, а мої залицяння до Пальми ганебними, досить було рішуче прогнати мене геть із подвір’я, і я все зрозумів би. Я все-все розумів, набагато більше, ніж вважають такі, як отой довготелесий, і через те мені було його дуже шкода. Жаль його, незважаючи на те, що довготелесий бажав моєї смерті. Коли я побачив його після отого першого пострілу, то колишньої люті уже не відчував. Навіть щонайменшої злості не було. А він…
        – Ти знову, падлюко, прибіг! Волоцюга вошивий… Зараз я тобі… Ти в мене отримаєш!
       Він не вимовляв слова, а верещав, його губи тремтіли, а лисина рясніла крапельками поту. Моя власна зневага так мене обпекла, що я не побіг геть, а ринувся назустріч довготелесому. Ні, я не збирався його кусати, штовхало уперед презирство, адже інколи так приємно – і необхідно! – відчути істеричну агресивність нікчеми, аби на її тлі переконатися у своїй інакшості. Упевнитися, що ти не такий.
       Довготелесий повернувся до хати, а я продовжував стояти біля воріт. Правда ж, чудова мішень? Та він не вцілив. Дріб здійняв праворуч від мене фонтанчики пилюги і дрібні камінчики, та я залишився неушкодженим. Довготелесий переломив рушницю і дістав із кишені другий патрон. Отоді я побіг. Не втік малодушно і ганебно, а просто не став чекати наступного пострілу, бо хоча й не дано мені передбачати власну долю, все ж випробовувати її природа мене тоді не налаштовувала. Доста було вже того презирства, яке я виказав довготелесому, відтак не став затримуватися біля чужих воріт.
       А люди подумали казна-що… Та якби я все забув, як вони вважають, коли б був таким легковажним, як їм здається, то невже не відчув би, КОГО ж ото ховали вони від мене у директорському будиночку? Чи їм приємно було спостерігати за тим, як я нишпорив по кімнаті, як ошаліло мотався подвір’ям, намагаючись віднайти слід, який тоді там ще не міг з’явитися? Навіщо вони так познущалися наді мною? Адже собаче батьківське щастя таке коротке… Стосовно мене, то тут узагалі воно цілком умістилося б у кількох миттєвостях… В одній-єдиній куценькій зустрічі… Рівно стільки я хотів, і мені того вистачило б.
       Але не дали… Не дозволили. А я так хотів! Саме у той день. Саме там, в Урочищі. Серед дерев, під якими я виріс, з якими зріднився. Поблизу озера, яке усе частіше й частіше стало нагадувати мені велетенську сльозу. Сльозу упослідженого приміського середовища чи взагалі усієї природи?
       Не зустрів я тоді ТЕ, що пахло мною і Пальмою, що було часточкою нас обох. Адже з’явилося ВОНО від нас, і мало бути довше, ніж ми, і дійти далі, ніж я і вона.
У той день я відмовився від їжі. Не їв ні увечері, ні вночі, ні наступного дня. Образи не було, але не так швидко залишав мене сум. Крадькома, щоб ніхто не побачив і не дізнався, я збігав прямим шляхом аж до асфальту, – все обдивився, усе обнюхав і зрозумів, що ВОНО десь не дуже далеко, проте невідомо, чи зустріну я ЙОГО коли-небудь.
        Наступної ночі я не стримався і вперше завив, але ніхто того не почув. Я побіг до озера, звернув праворуч на стежку, дістався нею протоки, сів на піску і вперше дав волю своїм почуттям. То було негучно і лунало недовго.

                17
       Катран подзвонив директорові, щойно той закінчив проводити щотижневу нараду, і в кабінеті ще не розвіявся гнітючий дух не просто байдужості, а якогось агресивного несприйняття. Нарада була тематичною: Пашко виніс на розгляд питання про особливості розвитку заповідника в умовах продовження функціонування на його території сільгосппідприємства. Тему вважав не просто важливою, а основоположною, розраховував на жваве обговорення, а у відповідь – ледь не всуціль мовчанка. Ще коли погодився очолити заповідник, на всіх так званих офіційних співбесідах Пашко не просто проголошував, а наголошував, що головним у його діяльності буде відновлення на Острові історичного природного середовища, і у відповідь не чув жодних заперечень, бо сказане ним було напрочуд зрозумілим і очевидним. З першого дня свого директорства він очікував на певний супротив з боку колег, адже в робочий ритм, що існував до його з’яви, вносив докорінні зміни, проте ніхто опозиції йому не створював – директора слухалися усі, його вказівки і розпорядження виконували беззаперечно, і результати спільної, злагодженої роботи стали заявляти про себе один за одним. Пашко розмірковував так: якщо головним у розвитку такого заповідника, як "Острів" має бути відповідний благоустрій території, то спершу цю територію слід озвучити рідним словом. Звідси – металеві щити-аншлаги, які розставили по всьому Острову. Написи рідною, ДЕРЖАВНОЮ, мовою на них не лише просвіщали – де і що можна, а чого не можна робити – а й безпосередньо зверталися до відвідувачів, будячи в них людське: "Острів радий зустріти вас", "Квітуча земля – здорові ми", "Плекаючи Острів, ми зміцнюємо рідну державу", "Тихо – ви у храмі природи…" Таке і багато іншого, подібного було аж занадто очевидним, проте виявилося абсолютно новим для співробітників заповідника, бо до приходу Пашка їхня діяльність замикалася лише на трьох гектарах, на яких розміщувалися адмінбудинок та Музей історії Острова. Решта – цілих п’ять тисяч гектарів – залишалися без належної уваги. Тому Пашко наголошував, що треба поширити сферу впливу кожного технічного і кожного наукового працівника і на решту території, інакше заповідника у повному розумінні цього слова у вигляді Острова суспільство не отримає ніколи. Додавало це клопотів? Ще й яких! Проте ніхто не ремствував. Бо в особі Пашка прийшов не просто новий директор, а відомий і авторитетний дослідник, знавець і охоронець Острова, до того ж спричинили його прихід відомі жовтогарячі події у столиці, а це не жарт, оскільки наслідком цих подій стало обрання першого, воістину народного Президента, який виявив неабияку схильність до Пашка. До певного періоду Президент знав Пашка заочно, лише на основі блискучих характеристик, отриманих від представників найрізноманітніших політичних угруповань, а коли відвідав Місто, особисто зустрівся з Пашком та почув від нього фразу про те, що "ви, вельмишановний пане Президенте, взялися облаштовувати упосліджену державу, а я беруся відроджувати занехаяний Острів", глава держави пройнявся до нового керівника заповідника глибокою довірою і симпатією і в усьому йому сприяв. Звісно, про це всі знали, тож значною мірою Пашкові успіхи вже на початку його директорства були зумовлені високим покровительством. Пашко не обтяжував себе пошуками істинних причин такої прихильності, сам собі і всім, хто цікавився, пояснював це фактором, який сам поіменував "спорідненістю душ", і через те не зазнавав жодних сумнівів, ніяких коливань, ані найменших вагань, що стримували б його воістину подвижницьку діяльність на відповідальній посаді. Дійсно, як важливе СПРИЯННЯ для творення! Не обов’язково, до речі, оте високе, а навіть звичайне людське сприяння. Коли Пашко боровся за передачу усієї землі Острова і отримав у цій дев’ятимісячній колотнечі блискучу перемогу, то вважав, що так, як він, думав з цього приводу і Президент, і казав про це всім. Коли озвучував занехаяну землю рідним словом, то був переконаний, що так робив би на його місці і Президент. Коли поперекривали усі самовільні з’їзди з асфальту, в результаті чого захистили від автомобільного свавілля сотні гектарів залишків першостепу та мальовничих байраків, то жодного сумніву не мав з приводу того, що так вчинив би у першу чергу і Президент, опинившись на посаді очільника заповідника. Так було і з розгортанням берегоукріплювальних робіт, з винесенням бігбордів, які не пропагували цінності Острова, за межі заповідника, з облаштуванням меморіально-туристичних комплексів "Урочище" та "Арійські обрії".
      Рідна земля!..
       Історичний національний ландшафт!.. Своєрідність, красу і неповторність наших лісів і степів, гір, річок, озер, галявин, байраків, толок і вигонів, їхню охайність і виплеканість Пашко вважав головним в облаштуванні будь-якого заповідного об’єкта, а такого, як "Острів", у першу чергу. Не музеї та багатомільйонної вартості холодні, штучні меморіали мають у першу чергу презентувати і нашу державу, і нашу культуру, зрештою, і могуть нашого хліборобського роду, а доглянута земля. Вона – основа всьому сущому. Для Пашка ці речі були аж занадто очевидними, та чомусь не доводилося йому чути нічого подібного від столичних начальників. Бентежився через те? Спершу не дуже, головне, що не заважали. Тож як зрадів, коли в одній газеті вичитав: "Розвиток нації визначається тим енергетичним потенціалом, який вона отримує від природи". "Єдність етносу і природного середовища – фундаментальна властивість біосфери." "Якщо людина втрачає відчуття природного середовища, то вона стає відірваною від самих витоків життя". "Вкрай змінене природне середовище не відповідає нашій людській сутності… і чинить усе більший опір людині, що хоче його освоїти". І нарешті: "Наш талан, наш Дух землі ще живі у збережених, природних і культурних скарбах, національному ландшафті. Вони ще кличуть на порятунок. Тільки не всі, що ходять по праземлі, прикладають до неї вухо, чують її." Радість від прочитаного була подвійною, спершу, від того, що обізвався незнайомий однодумець (та ще й так яскраво!), а далі – однодумець той був не простим газетним дописувачем, а головним спеціалістом Державної служби заповідної справи міністерства охорони навколишнього середовища Петром Осавуленком1. Значить, не одинокий Пашко! Значить, серед тих, хто поділяє його думки, є люди, що займають високі державні посади! А відтак, що оті заздрісники та наклепники, коли маєш таких могутніх однодумців! Не випадково Пашко виніс на тижневу нараду питання про землю, і раптом у відповідь – мовчання… Наче до всього був готовий, виходячи щодня на роботу, але такого не чекав. Особливо впало у вічі, що відмовчалися його найближчі помічники – начальник служби охорони Мальченко та вчений секретар Панасейко. Щоправда, Мальченко узяв був слово, але говорив мляво, загальними фразами, Панасейко ж узагалі не подав ані звуку. Чи не через те, що найчисленніший, блідо-рожевий, прошарок депутатів міського "парламенту" несподівано почав "будити" питання про ефективність використання землі Острова? Дивна і абсолютно абсурдна постановка того питання: гурт депутатів законодавчого органу провінційного міста, намагається втрутитися у справи заповідника загальнонаціонального значення, до того ж, заповідника, який підпорядкований Салону Міністрів! Ще й цим зумовлений фактичний провал сьогоднішньої наради?
       Згадав нічну стрілянину у плавнях. Мимоволі кинув від неї проекцію на невдалу нараду… Є зв’язок? За бажання усе можна зв’язати і сповити хмурістю, особливо після безсонної ночі та ще, коли нерви розходилися… Але чи потрібна та ув’язка? Навіщо наганяти смуток передчасно? Та й навіщо наганяти його взагалі? А втім…
Раптом подзвонила секретарка:
       – Вікторе Васильовичу, до вас проситься міліціонер.
       – Нехай заходить.
       Капітан Бебешко так спішив на розмову з директором заповідника, що не став ні голитися, ні штани прасувати, він навіть сорочку свою формену не застебнув на всі ґудзики, через що погони за товстими плечами майже не проглядалися. Звісно ж, міліціянт був без головного убору, наче спеціально для того, аби в усій красі демонструвати абсолютну оголеність черепа, і тією оголеністю ілюструвати відомий анекдот: "Питаєте, як я опинився в міліції? А переді мною стояла дилема: в міліцію йти, щоб ловити злочинців, чи записатися у злочинці, аби мене ловила міліція. Я кинув жеребок, і випало перше".
        – Я вас уважно слухаю, – Пашко поставив лікті на стіл, підперши кулаками підборіддя. Він завжди робив так в очікуванні напруженої розмови.
       – Та не знаю, з чого й почати… – капітан Бебешко змахнув піт, що несподівано рясно висіявся на лобі.
       – Тоді я вам допоможу… Ви не заперечуєте?
       – Будь ласка.
       – Ви приїхали до мене, виконуючи чиєсь офіційне розпорядження?
       – Та я поки що за власною ініціативою… Уночі, коли ви мені зателефонували…
      Капітан раптом осікся, повів погляд убік – все ж, мабуть, украй напруженим було чергування по райвідділу, тож даремно кинувся отак відразу, не відпочивши.
       – У вас… часто стріляють у плавнях?
       – За останніх півтора року – жодного пострілу, – Пашко відкинувся на спинку крісла, бо напругу враз як рукою зняло. – Це я вам так, за власною ініціативою, сказав. А тепер – офіційно… Вас звати Валерій Павлович?
        – Так.
        – Валерію Павловичу, давайте на цьому облишимо наше спілкування, бо розмова, ви ж самі бачите, у нас не клеїться. А все через те, що ви прибули за власною ініціативою, а на ваших плечах – погони. Тож у даному випадку власна ініціатива мені здається геть недоречною. Згодні?
        – Та воно… Ви ж бачите…
        – Я все бачу, а тому їдьте, дорогий, відпочивайте, гадаю, про мій до вас нічний дзвінок ви зробили запис у черговому журналі, тож почекаємо, як події розвиватимуться далі. А поки що я проведу власне службове розслідування, вам же до отримання відповідних повноважень з боку вашого начальства радив би до нас у приватному, чуєте? – саме у приватному – порядку не звертатися і в Урочище без узгодження з керівництвом заповідника не їздити. Домовилися?
       Пашко питав, чи згоден із його думкою пан капітан, тобто, начебто радився з ним, але запитав він таким тоном, що в міліціянта не виникло жодних сумнівів: директор заповідника уже прийняв рішення, і згідно з тим рішенням, йому, Бебешкові, треба змотувати вудочки. Іншими словами, негайно покинути кабінет директора, що він без заперечень і зробив.
      Пашкові було над чим замислитися – скільки думок обсіло його відразу, та чомусь ухопився він за… стрижену і непокриту голову міліцейського капітана. Так траплялося часто, коли виникала якась напруга, а передбачлива свідомість замість того, щоб сконцентрувати думку на невідкладному, переводила стрілки не те що на другорядне, а навіть на абсолютно незначне і геть непотрібне. Рятувала таким чином нерви? Жаліла серце, котре останнім часом усе частіше стало збиватися з ритму?
       Згадав Пашко, що колись теж ходив остриженим, як оцей міліцейський капітан. Щоправда, знечубили його тоді у військкоматі, а в частині, видаючи уніформу, ліквідували рослинність і в інших місцях. Усі знали, що робиться те виключно згідно з гігієнічними приписами, та все ж, мимоволі облисівши, новобранці почувалися ледь не скривдженими. З одного боку "кучериків" було жаль, а з другого, усі, такі різні, такі неповторні хлопці раптом стали похмуро однаковими. Нарешті, з третього, "скальпування" зовні зробило їх схожими на зеків. Останнє було особливо нестерпним, а тому всі дочекатися не могли, коли ж "воно відросте як слід", щоб можна було і проділ провести, і чупринку набік відхилити. А зараз стрижуться і бриються наголо добровільно. Та ще й із таким задоволенням! Мода? Мабуть. І що в її основі? Стандарт, який визначає рівень духовного розвитку суспільства. Уніфікація. Страх перед власною індивідуальністю, бо сама по собі та індивідуальність порожнє ніщо, у той час, коли в компанії, в гурті, у зграї вона перетворюється на більш-менш завантажене дещо. Самому незатишно, невпевнено і лячно. Сам-один я нерішучий і немічний, а ось позбавив своє тім’я шевелюри, натягнув на себе усе загрозливо чорне, сховав руки в кишенях, насупив брови, приєднався плечем до плеча до таких, як я, тепер – сила! А природа старається!.. Не залишала чомусь, наївна, наш череп голим-голісіньким, а прикрила його. На додаток "сильній частині" роду людського по скронях-щоках, по підборіддю і над верхньою губою додаткову рослинність висіяла. Десь Пашкові доводилося читати, що справжнім піжонством є саме гоління бороди, а не її плекання. Мотиви? Той, хто постійно бриється, займається прикрашанням своєї фізіономії, позаяк підправляє те, чим нагородила його природа, а бородань пускає все у природне русло, тобто залишає усе, як є. Логічно? Доволі. А як не згадати низових козаків з їхніми "оселедцями" – знаком належності до особливого суспільного стану, до клану воїнів, лицарів, захисників! А ще "оселедець" носив останній язичницький князь Доброслав Хоробрий, а раніше – кіммерійські вожді, воїни, герої… Звісно, кожен має право на власний смак, у тому числі і право носити зачіску, чи ходити без неї, проте Пашко помітив, що останнім часом навколо стало дуже багато бритоголових. Їх стало просто занадто багато для того, щоб вважати суспільство духовно здоровим. Бритоголовість стала своєрідним знаком. Вона – така собі емблема касти "братків", яку сліпо тиражують як юні, так і підтоптані духовні недорослі. До самої касти вони, звісно, не мають жодного відношення, проте рефлексивно солідаризуються з нею. Як оцей міліцейський капітан – страж правопорядку! Через посередництво голого черепа, усі вони знаходять підтримку, ховаючись під рятівним "дахом"?
Стрижений та ще й без картуза…
        Це теж мода серед міліціянтів? А як же бути з тим, що всі воєнізовані структури мають носити відповідну уніформу, з необхідною символікою та атрибутикою, і та уніформа складається з окремих, але невід’ємних одна від одної деталей-частин? Скажімо, штани з лампасами, сорочка з погонами, особливої конструкції пасок, туфлі, нарешті – кашкет! Чому стримані британці не просто зобов’язують своїх полісменів носити на голові каски – КАСКИ! – а зробили ті каски видовженими догори, аби страж порядку виділявся у натовпі, аби його видно було здалеку? Зараз гріх скаржитися на нестачу на наших телеекранах західних кіносюжетів, тож згадаймо, чи бодай хоча в одному, де йдеться, скажімо, про штатівських поліцейських, доводилося бачити копа при виконанні і без головного убору? У нас же – поГОЛОВНО! Просто геніальна нехіть дотримуватися правил, необхідних приписів, інструкцій, а відтак і законів…
      Пашко згадав, як на зорі незалежності брав участь у зустрічі із заокеанською діаспорною делегацією. Яку ейфорію переживали тоді усі! Сам, перебуваючи в чаду небувалого піднесення, Пашко запитав ув одного із членів делегації: "Ну, як ваше враження, бачите, що відбувається? Рік-два, і ми так рвонемо вперед!" Та на глибокий Пашків подив, заокеанський гість не спішив поділяти з ним райдужних сподівань. Мовив тихо: "Це тільки початок. Яскравий, але не зовсім продуктивний початок". "Чому?" – спитав Пашко, готовий ринутися в дискусію."Багато можна говорити, я ж приведу усього лише один-єдиний скромненький приклад: уся біда в тім, що ваші міліціянти ходять, не по формі одягненими, зокрема, без кашкетів." "Вибачте, а яке це має відношення до наших майбутніх великих звершень?" – запитав Пашко. "Найпряміше, – відповів гість, – поживете – побачите". І ось Пашко "пожив" – минуло за півтора десятка літ. Про таке життя, як маємо нині, мріялося у далекому 1990-му, 91-му? 92-му? Кашкет під пахвою міліціянта, замість того, щоб бути йому, бодай і на вибритій, та все ж на голові, – дрібниця? Пашко зараз так уже не вважає. Кашкет той не має відношення до результатів наших сьогоднішніх блискучих завоювань? Пашко переконаний, що зв’язок тут найпряміший. Ігноруючи "дрібниці", узяв наголо острижений капітан міліції, який, цілком можливо, уже й забув, де його формений картуз, і приїхав до керівника відповідальної державної культурологічної установи "за власною ініціативою", а точніше – нахабно використовуючи службове становище… Дійсно, – просто геніальна нехіть дотримуватися правил, неповага до приписів, інструкцій, а від них – усього крок до безкарного ігнорування законів. Бо вже стало загальною звичкою обходити, не помічати, порушувати все, що перешкоджає вільному волевияленню, не лише епізодично, під час виборчої кампанії, а й у безперервному повсякденні.
      Отак і живемо.
                18
       Інколи мені здавалося, що до мене ставляться так, наче я є частинкою Урочища… З чого вони брали? Може, дотичним я був?.. До розмальованої хатинки? До частоколу? До тинка? Не зовсім так. Звісно, мені усе це подобалося, усе, зроблене людьми, а особливо моя буда, яку обладнав мені Чернець із дупла посохлої верби, я сприймав цілком, та не міг з ними поєднатися. Мене вабила ковила, що проклюнулася на курганчику, шпориш навколо розкішного в’яза посеред двору та найдужче я любив озеро, узбережжя якого заросло очеретом та осокою, а за осокою – верби і осокори… Мої опікуни-інспектори багато чого не знали. Ох, не знали вони мене!..
       Звісно, я віддавав їм усім належне, дякував за любов до мене, та все ж інколи награна, нещира увага декого з них обтяжувала, і тоді я біг у плавні, до озера. Блукав, нечутно ступаючи по сухих гіллячках, по минулорічному листю, або ж лежав, поклавши голову на передні лапи. Я чув, як невидима черепаха відкладала свої яйця, як копошилися пташенята у гнізді болотяного луня, як вилущувався шипастий водяний горіх із бруньки. Було так благосно і вільно, та повної радості я ніколи не відчував, а лише наближався до неї. Траплялося – майже упритул, проте частіше лише тьмяно відчував здалеку.
        Звідки так легко було взятися радості, коли над водою линув запах мастила, десь далеко-далеко торохтів трактор, а високо угорі загрозливо гудів літак?
       Мені ніхто не казав, ніхто не вчив мене і не привчав, я сам збагнув, що Урочище – межа між двома світами, в одному із яких вирує полум’я знищення, а в другому зеленіє життя. Та умовна межа сама є світом, загубленим, захованим світом, який так прагне приєднатися до зеленого, інколи так нестямно і нестримно прагне, що здавалося ось-ось, і це озеро, ці дерева, трави, птахи і тварини пригорнуться до зеленого і розчиняться в ньому… Горнулися, але не розчинялися. Що стримує? Що стає на заваді?
        Занадто примітивно думають про нас – собак – коли вважають, буцімто ми при всіх своїх здібностях все ж не здатні підніматися вище набутих, або ж нав’язаних нам людиною навичок. Наївні сподівання. Як було б просто, якби саме так і тільки так воно й було!..
      Я все гостро відчував, а тому інколи так хотілося зустріти людину виняткову, яка вирізнялася б із натовпу зовні на себе подібних, яка була б іншою. І тоді я згадував Віктора Васильовича і все поглядав на дорогу, чи не котиться по ній знайома срібляста машина… Звертаю увагу на це, щоб краще осягнути події, які згодом почнуть розгортатися у найдивовижнішому куточку Острова, зриміше відчути, як ті події вплинуть на долю сивої, невисокого зросту людини і на мою власну собачу долю. Я дуже хочу сповістити, що хурчання сріблястої машини я відрізняв від звуків усіх інших машин, навіть здогадувався, яка то машина наближається до Урочища, ще тоді, коли машина тільки-но звертала з асфальту на ґрунтівку. Проте виду я не подавав. А навіщо? Я весь умлівав від радості і лише поглядав на дорогу, крадькома зиркав туди, щоб не помітили мої друзі-інспектори. Звісно, здогадавшись, чия саме машина до нас їде, я міг би вискочити на шлях і чекати її там, а то й бігти машині назустріч, але подібне не для моєї вдачі. Окрім усього іншого, ще й через те, що я завжди давав можливість, аби пролунало над подвір’ям біля хатиночки те, що мало пролунати. Я хотів почути одне слово, що лунало тут щодня незчисленну кількість разів, але після прибуття сріблястого автомобіля воно набирало особливого звучання. Бо мені здавалося, що та особливість, з якою те слово, а за ним ще й інші слова пролунають, була отут, на приплавневих обширах, така ж доцільна і необхідна, як шелест листя, плюскіт води на озері, чи шум дощу.
       Відтак, під’їжджає машина. Я подаю голос службової собаки, наближаючись до хвіртки. Тимчасом машина вже зупинилася, відчинилися дверцята, вийшов Віктор Васильович, і всі, хто на подвір’ї, чують:
        – Привіт, хлопці. А де це наш Хорс?
        О! Саме те, чого я й чекав!
        – Та ось же він, Вікторе Васильовичу! – каже хтось з інспекторів.
        – Дійсно! – вигукує Віктор Васильович. – Як це я зразу не помітив… Хорсик, Хорс!
        Мене не треба гукати, бо я вже біжу галопом. Одним стрибком долаю тин, а далі…
        – Хорс, Хорсик, Хорсуха… А підріс ти як! Уже па-а-арубок… А які я тобі кісточки приві-і-із!
       От ще оті кісточки… Я не проти, що Віктор Васильович завжди приїжджав в Урочище з подарунками для мене, та хіба ж лише через те, я так його зустрічав! Я здогадувався про увесь незбагнений обсяг клопотів цього чоловіка, я помічав, як світлішало його обличчя, як спалахували очі, коли він виходив із машини і оглядав наш дворик, хатинку, дерева, частокіл, усе навколо і ще багато чого я бачив і відчував, що говорило про безмежну закоханість Віктора Васильовича у цей куточок. Такого я ні за ким іншим не спостерігав, хоча любив Урочище не тільки Пашко. Отож, його радість від побачення з плавнями – то одне. Було іще дещо, через що я виділяв серед усіх Віктора Васильовича, до того ж якимось краєчком своєї свідомості здогадувався, що приїздив він в Урочище не лише заради самого Урочища, а ще й через те, що був там я. Адже, як він говорив зі мною, як гладив мене, як махав рукою, запрошуючи слідом за ним у подорож по лісі чи уздовж озера, як шепотів, коли ми всідалися поруч один біля одного десь у якомусь втаємниченому куточку на березі озера:
        – Ану слухай, Хорсику, що там, га? Ану, пильнуй! Хто ото там, Хорсулька, ану розберися? Дивись, слухай.
       На протилежному березі озера стояла сіра чапля, вона із самого ранку, як прилетіла на озеро, так і крутилася майже увесь час на одному місці; на колоді, що прибилася до стіни очерету, обскубувалися лиски; оддалік, у затоці виднілася над водою голова і спина ондатри… Що там пильнувати? Усе це мої сусіди, мої добрі знайомі, вони усі знають мене, а я знаю їх. Що там дивитися? Та я робив стійку, настовбурчував вуха, завмирав і пильно вдивлявся поперед себе. Я знав, що Віктору Васильовичу дуже приємно спостерігати за мною, настороженим і зосередженим, то я й слухав, і пильнував.

                19
        Інспектори завжди наказували один одному, що Хорса треба берегти, як славнозвісну зіницю ока, на тому ж постійно наголошував Пашко, усі з тим були згодні, єдине, з чим забули визначитися раз і назавжди, для постійного і неухильного дотримання: як саме берегти друзяку Хорса? Не дозволяти йому запалюватися від шаленого бігу під час контрольних об’їздів? Вчасно стримувати, коли він, нестямно гавкаючи, здавалося, ось-ось накинеться на незнайомців, зустрінутих у плавнях, на вигляд таких собі невинних блукальців, за якими лише Хорс відчував біду? Зупиняти, коли він уплав кидався слідом за браконьєрською моторкою? Чи, може, різко обривати, коли серед ночі пес раптом починав тривожно гавкати, у той час, коли навколо розкошувала, як здавалося, цілковита тиша? Що непокоїло собаку в такі хвилини? А він же не тільки безугавно гавкав, а й ставав раптом зовсім некерованим! Відгавкавшись, Хорс забирався на курганчик, сідав біля кам’яного половця і ще довго сторожко прислухався, настовбурчивши вуха і час від часу видаючи приглушений хрип.
      Заборонити Хорсові робити все це означало перешкоджати йому бути самим собою. А він же – вільний пес! І все ж…
      Уже пізніше, пізніше і пізніше, всі говоритимуть, що краще б не було тієї зустрічі. Навіщо Катран залишився в Урочищі? Чому не поїхав звідти з капітаном Бебешком!
      І зустріч трапилася… І хтозна, хто спонукав до неї – Хорс, котрий, здавалося, міцно спав, та раптом схопився і, навіть не гавкнувши, подався стежкою уздовж озера, чи Катран, який не зупинив його. Та він і не збирався зупиняти собаку. Він тільки подумав, чи не тривожним сном навіялося Хорсові таке бурхливе пробудження, і підтюпцем подався слідом. Мовчки. Дивно, що анінайменшого передчуття тривоги у ті хвилини у нього не було.
       Невдовзі Катран почув приглушений шурхіт очерету, плюскотіння води і стукіт, наче весла хтось ворухнув у кочетах. А Хорс! Навряд чи хто зміг би зупинити його тоді, бо ніхто не відав, яку напругу пережив собака протягом усієї щойно минулої ночі. Спершу через те, що у плавнях пролунали постріли, потім рознервувався, сходивши з Катраном на озеро, де підібрали зелений картузик у воді, згодом довго не міг заспокоїтися, розтривожений приїздом трьох добродіїв на "Крайслері". Усе це було, і Хорс нікому не міг розповісти про своє, але напруга не відпускала його, і він побіг, і ось Катран чує вже не гавкіт собаки, а люте гарчання. А тоді й побачив усе, а коли побачив, то сказав собі подумки: "От через це, Станіславе Назаровичу, ти і лишився в Урочищі… Ось вони, голубки…"
       Дюралька стояла, на третину свого корпусу витягнутою на сушу, а трохи віддалік, по пояс у воді, – двоє, один товстенький, невисокий і такий же стрижений, як і капітан Бебешко, а другий при патлах. Хорс гарчав, наїжачившись, з берега, та як тільки приспів Катран, умить стрибнув у човен, немов у свій власний, переплигнув через середню банку, дістався задньої мостинки і, спершись на неї передніми лапами, знову загарчав, а тоді загавкав, а тоді знову загарчав.
        Двоє, що стояли у воді, Катрана відразу не помітили, бо він притулився до осокору, вся увага купальників була спрямована на собаку. Двоє стояли по пояс у воді, один вузькоплечий, патлатий і високий, а другий… Катран придивився до нього і сторопів. Бувалий десантник ледь не скрикнув, бо у другого… не було шиї. Не те, щоб вона виглядала товстою і гранично короткою, украй важливої деталі, яка з’єднує голову з тулубом, у істоти, що вивищувалася над водою ближче до човна, не було. Зовсім! Велетенська голова громадилася безпосередньо на плечах, і опинись Катран в інших обставинах і маючи іншу вдачу, міг би розпачливо подумати: "А де ж горлянка, де кадик-борлак, де, зрештою, воло, і як той суб’єкт приймав у дитинстві потиличники, коли самої потилиці у нього катма?"Але те було ще не все. Будь розважливішим, Катран міг би смикнутися, щоб згадати, чого ж іще може бути позбавлений дивовижний незнайомець через відсутність шиї, як раптом пролунало:
        – Ану пішов геть! – і тут же – гучний виляск від удару долонею по воді.
Якщо сказати точніше, то фраза оформилася десь приблизно таким чином: "Аа-ану-у пііішо-о-ов гуе-е-е-уть!" Звісно, ті звуки видав грандіозний безшийко, і, що змусило Катрана ще більше сторопіти, линули вони не із його ротової порожними, а вивергалися із чогось, що розташовувалося значно нижче…
       Хорс хижо пригнувся ледь не до самого борту дюральки і вже не гавкав, а хрипко гарчав – вуха сторчма, шерсть на загривку дибки, а з пащеки – піна. Здавалося, мить, і пес плигне, звісно, он на отого товстуна, що не лише гуде, як порожня бочка, а ще й ляскає долонями по воді.
       Патлатий проникливо оцінив ситуацію і завбачливо відійшов подалі од човна, заодно й прорік:
        – Облиш, Михайловичу, ти ж бачиш, яка тварюка, на шмаття розірве…
        – А що-у ро-убити? – прогудів Михайлович. – Оце-у-о вля-уп-
улися-у!
       Хорс, либонь, збагнув, що йдеться про нього, до того ж не вельми ввічливо його згадують, бо загарчав іще гучніше.
Катран нарешті прийшов до тями і відділився від осокору.
        – А-а-у, та-ук це-у-у ва-уш со-убака-у! – побачивши інспектора, стрижений наче аж зітхнув із полегшенням і знову зробив крок до човна, через що Хорс ледь не скочив у воду, а Катран, щойно отямившись, знову закляк, вражений, бо, здається, здогадався, звідки саме видобувалися незрівнянні звуки безшийка. Звісно, що не з горла, точно не з грудей, однозначно не із шлунка… Навіть не з кишечника, а… Невже із сечового міхура? Не інакше. Можливо, навіть аж із самої мошонки, бо випорскувалися звуки-слова безшийка із найглибшої глибини, про що свідчили бульбашки, які одна за одною спалахували на поверхні води, як тільки лунало слово за словом, спалахували і тут же гасли, лопалися.
      – Залишайтеся на місці і не робіть різких рухів, бо за собаку не відповідаю. Хорс, спокійно, спокійно, Хорс!
      – А-у, та-ук це-у і є-у ле-уге-ундарний Хо-урс! – стрижений ніяк не міг утихомиритися, мабуть, зовсім не пройнявся чоловік напруженістю ситуації. – Ва-улю, – звернувся він до товариша, – це-у із за-уповідника-у, а я-у дума-ув, я-укийсь при-ублудний пе-ус… Ви-у із за-уповідника-у, еге у-ж? – то вже у Катрана спитав.
– Із заповідника, – сухо мовив Катран, – а ви, шановні, як у цьому заповіднику опинилися?
        – А-у ми-у ма-ундруємо-у… – відповів стрижений. – Да-увайте-у, спе-уршу при-убе-уріть со-убаку, і да-уйте на-ум змо-угу ви-уйти-у на бе-уре-уг.
Катран стрибнув у човен і взяв Хорса на повідець.
        – Е-е-е-у, а-уну за-улиште-у чо-уве-ун! – загудів стрижений. – Спе-урш-еу пе-ус за-убіг, а те-упе-ур і це-уй…
       Стрижений сіпнувся було вперед, та Хорс стрибнув на мостинку і загарчав.
       – Сказав же, стояти на місці, – Катран потяг до себе Хорса. – І відповідайте, хто ви і звідки? Кажіть, поки собаку тримаю на повідці… О-о-о, та ви не з порожніми руками! – Катран нахилився і підняв з дна дюральки бельгійський браунінг.
       – Приємний голос у цієї іграшки, учора увечері так м’яко луна розкочувала його по озеру… І ця не мовчала… – Катран правою рукою закинув браунінг за ліве плече, а лівою підняв новісіньку "тулку". – Теж непогана річ! О, та тут іще є дещо! – Катран підняв високо над головою зеленкуватий картузик. – А в мене ось точно такий же самий. – Дістав із целофанового пакетика Хорсів трофей. – Дивіться, і де ж це вони так необачно розлучилися ваші картузики!
        – Ану, поклади на місце! Негайно поклади те, що тобі не належить! – це вже патлатий.
       Катран кинув один картузик на дно човна, а "трофейний" поклав назад до пакетика.
        – Те, що нам дійсно непотрібне, слухняно кладемо на місце. А ось оце… – Катран підняв догори дуло браунінга, принюхався… – Чудово пахне, справжнім пороховим димом, а не чимось там. Не хотів би, та почуєш. А що ж ви, так хвацько розпочали стрільбу, і так раптово її припинили? Невже вас щось злякало? Так глянеш – наче не з лякливих…
        – Зараз же поклади, сказав! Бо, окрім усього іншого, відповідатимеш і за посягання на чужу власність, – це знову патлатий.
        – Ти диви, уже й стаття готова! А за що я ще відповідатиму? Ну, берданки ваші – тут зрозуміло, а ще що? – Катран підвівся. – Не хотів би, та повіриш, що кращий захист – це напад.
        – Чу-уєш, ко-ума-унди-ур, по-до-уброму ка-ужу – по-укла-уди на місце-у! – стрижений ополоснув обличчя.
        – Знайома лексика, зовсім недавно чув уже таке… Ну, нічого оригінального, усе до нестями зачовгане…
        – Я-у ска-уза-ув, за-убира-уйтесь із чо-увна-у! – стрижений не втерпів і знову вдарив долонею по воді. – Ге-уть!
        Хорс рвонувся так, що ледь не вирвав повідець із рук Катрана. Катран смикнув собаку до себе.
       – Обережніше, панове, ну будьте ж мудрими! І хто ж ото так кричить на нас, га, Хорсе?
       – Ти-у ще-у узна-уєш, наха-убо-у, – стрижений сплюнув і витер губи. – О-усь я-ук ще й за-ухворіємо-у… – Глянув на свого нестриженого товариша. – Я-у по-умічник всена-уро-удного-у де-упутата-у Бро-уніслава Круто-уго-у. Зна-уєш, хто-у це-у?
       – Х-хо, авжеж! І ми з Хорсом дуже раді знайомству. До речі, а в помічника всенародного депутата є прізвище?
       – Не треба, Михайлович, зупинись. Не вистачало тобі звітувати перед якимось фраєром. Плюнь.
       – А ваш товариш, либонь, помічник помічника? – Катран показав дулом "тулки", яку тримав у руці, на патлатого.
       – Во-устаннє-у ка-ужу – ге-уть з чо-увна-у і за-улиште-у на-ус у спо-уко-уї! Ру-у-ушниці-у по-укла-удіть туди-у, де-у во-уни-у лежа-ули, – стрижений пошкріб правицею плече. – Ро-узмо-уву про-удовжимо-у в іншо-уму місці. Все-у. Ге-уть!
       – Ти диви! Уже нас з тобою, Хорсе, проганяють з робочого місця… Гаразд, пішли. Дійсно, краще відкладемо розмову.
       Хорс згідно гавкнув, а Катран закинув "тулку" за ліве плече і переступив через борт човна.
       – Е-е-е! – зарепетували обидва купальники. – Ану залиш! Паскуда! Зараз же залиш! Розмажемо по асфальту, як гній!
       – Що-о-о! – Катран зупинився, озирнувся. – Навіть так? Ясно! Люблю, коли люди висловлюються коротко, ясно і від душі. Ану, Хорсе, піди поспілкуйся з дядями, бо вони людської мови не розуміють. – Нахилився до собаки, вдаючи, що звільняє Хорса від повідця.
        – Зззупини-у! З-з-зупини-у сво-ую-у со-уба-уку, ма-уть тво-ую!..– закричав стрижений, знову ляснув по воді долонею, а тоді додав тихо: – Іди-у вже-у… Не-увдо-увзі зустрі-унемо-усь.
       – Авжеж, – погодився Катран. – Пішли, Хорс, нехай історія продовжується так, як вона розпочалася.
      Купальники мовчали. Дочекавшись, коли тріск сухих сучків під ногами Катрана стихне, вони хутенько дісталися човна, мовчки зіпхнули його повністю у воду, затим мовчки залізли в човен, патлатий відразу сів за весла і натужно наліг на них.

                20
         Тут я дозволю собі втрутитися, через те, що Катран, здається, мимохіть образив мене. Що означає "коли хтось не розуміє людську мову…"? Сказав же таке… Виходить, тоді слід подавати голос собаці? З якою метою? Її мова, що – зрозуміліша? Люди не знають, як ми спілкуємося між собою, тож як зможуть вдаватися до "мови Хорса"? Хто сказав, що собача мова страшніша? Нізащо не погоджуся. Коли я гавкаю на когось, то невже вчиняю так примітивно, що мене навіть отакі, як оті, кого ми щойно залишили на озері, зрозуміють? Ох, Назаровичу, ну як же ви так… Навіщо було вдаватися до перемовин, принижуючи таким чином нас обох! Вони, оті двоє, забралися туди, куди вхід і в’їзд стороннім суворо заборонено, а ми, замість того, щоб негайно їх витурити та ще й із соромом, розвели теревені. Тож і пішли геть ми, а не вони. Пішли, спіймавши облизня. Катран забрав із собою рушниці, у вигляді трофеїв? Не варто з ними возитися. Краще було б розмахнутися і жбурнути одну, а потім другу у воду, якомога далі від берега. Аж туди, на середину озера, де ніхто їх не знайшов би. Там глибоко, я знаю, і пісок, домовившись із течією, вмить назавжди поховали б злочинне знаряддя. Крапку у спілкуванні зі злочинцями треба ставити чітко і рішуче. Тоді з нами рахуватимуться. Не суть важливо, через страх, чи через повагу – головне, що слухатимуть нас. Тобто прислухатимуться до наших вимог і виконуватимуть їх. А всілякі зауваження, прохання, напучування – то слова, усього лише слова – порожні і безпорадні. Їх має замінити мова рішучих дій. Бо хіба ж такі, як оті двоє, розуміють іншу? Ні! І не зрозуміють ніколи, бо так уже вони створені. У людському суспільстві вони, як ота щука в озері для карася, аби він не дрімав. Та щось забагато щук. Інколи, як глянеш – одні щуки. А карасі? Поховалися і чекають, коли щуки почнуть їсти одна одну?
        І я згадав… Якось Віктор Васильович привіз до Урочища середнього зросту огрядного чоловічка. Я глянув на нього і ледь не зомлів. Наші охоронці усі такі статурні, усі підтягнуті, навіть немолодий Віктор Васильович – зібраний, рухливий, жвавий, а цей… Відсутність волосся на голові чоловічок намагався компенсувати невиразною щіточкою під носом, і то ще зрозуміло, а з якою метою носив він поперед себе таке незграбне черево? Відсутність чого у собі намагався він отим черевцем замінити? Неважко було збагнути, що супутник Віктора Васильовича – його чи не найближчий помічник, і те вже зовсім мене збентежило. Як можна так помилятися в людях! Та хіба ж не видно, що, ходячи назирці за своїм начальником, той незграбний лисань не живе, не переймається клопотами так, як переймається ними Віктор Васильович, мої друзі-інспектори, а натужно грає роль! Вимушено грає ту, неймовірно важку для нього роль, бо спробуй бути діловим, рішучим, надійним, коли ти всуціль зітканий із страху, нерішучості і запопадливості! І те було б іще нічого, коли б не уловив я холодний полиск в очах лисаня. Від того полиску вже не безпорадністю віяло, тут подавала свій зловісний знак ненависть через заздрість, а з-за них визирали підлість і зрада.
       Невже не бачив того Віктор Васильович? Невже не відчував, яку біду виношує в собі слинява догідливість Миколи Панасовича Мальченка, як пізніше я довідався, – начальника служби охорони нашого заповідника? Я – чемний собака, до того ж перебував на відповідальній службі, відтак, при першому знайомстві підбіг до Миколи Панасовича і привітно замахав хвостом. Що отримав у відповідь? Мальченко простягнув руку, нібито для того, щоб погладити мене, але ні до спини, ні до голови не дотягнувся. Не тому, що я відскочив убік, просто Микола Панасович і не збирався мене гладити. Руку він виставив уперед чисто механічно, аби це помітив Віктор Васильович, проте несподівано –
але так щиро! – буркнув, коли я все ж торкнувся головою його ноги:
        – Цібе!..
        З його прихованих під кострубатою щіточкою вуст це зірвалося зненацька, Микола Панасович умить прикусив язика, адже міг почути Віктор Васильович! На щастя, не почув, бо крокував віддалік попереду, і Мальченко додав:
         – Іди, іди собі… Як там тебе… Хорс… Іди, Хорс… – А тоді, глянувши услід     Пашкові, ще додав, уже голосніше: – Хороший ти собачка…
        Тоді у мені вперше заворушилася тривога. Тривога за кого? За Віктора Васильовича? За Урочище? За увесь Острів? А може, я стривожився за увесь світ білий, котрий так необачно дозволили собі опинитися у щільній облозі нещирості, недбалості і зрадництва?
Навіщо мені отой дар передчуття? Чому я відчуваю наближення тільки похмурого і геть не здатний передбачити щось світле?

                21
        – О-о-о, хто це вас так озброїв, Станіславе Назаровичу! – вигукнув Качан, який разом із Макаренком змінивши Катрана і Мельника, вчасно не поцікавився, чому в Урочищі залишився третій інспектор. Може, фотографуватиме щось, може, когось із знайомих чекає, а може, плавні за три доби не встигли набриднути, так хіба що на четвертій відверне… Усе це ні Качана, ні Макаренка зовсім не цікавило, як узагалі мало що у заповіднику бентежило обох. Головне, що є робота, у прямому розумінні – і не обтяжлива, і не пилова. Відтак ніхто із них не пішов слідом за Катраном, коли Хорс покликав його на озеро. Взагалі хлопці, хоча й молоді, проте важкуваті на підйом. Особливо не випинаються і не беруть на себе зайвого, як дехто… Ну, хоча б, як оцей Катран. Тепер зрозуміло, чому не поїхав вчасно додому… І воно ото йому потрібне!
        – Звідки, Назаровичу! – це вже Макаренко підійшов. І в словах його, а особливо в очах – ні захвату, ані навіть зацікавленості, навпаки – іронія, мовляв, і треба ото вам, дядьку, голову підставляти!
        – Державна таємниця, хлопці. Розголошувати її наразі не маю права, і поки висить наді мною така відповідальність, оці гарматки зараз сховаємо у сейф, а ключі я заберу з собою.
        – Віктор Васильович знає про це? – Качан підійшов, мазнув кінчиками пальців по воронованому дулу браунінга. – Гарна цяцька…
       – Непогана, і директорові поки що не встигли про неї повідомити. Я йому доповідну напишу.
       – Так ви їдете додому?
       – Авжеж.
       – Т-т-так… – Качан ураз насупився. – Значить, ми самі залишаємося з оцими пукавками… А власники не з’являться за ними? Що підкажете нам робити, як привезуть із собою кодло і почнуть вимагати, аби віддали те, що належить їм?
       – Наразі, Грицю, оці, як ти кажеш, пукавки нікому, окрім нас, не належать, бо конфісковані вони у браконьєрів. Ти хіба не інспектор служби режиму заповідника?
       – Навіщо ви так, Назаровичу… Я кажу лише про те, що, коли хто почав якусь справу, то він же повинен і продовжувати її, упритул до завершення…
      – Охорона заповідника і зокрема оцього найціннішого його куточка – лише моя особиста справа?
      – Я знаю, до чого ви хилите, і скажу, що не маю бажання наражати себе на небезпеку, через чужу…
        – Ну, продовжуй, продовжуй… Ти чув учора пізно увечері постріли, адже саме тоді тебе бачили біля "Козацького шансону"?
        – Був я там, але вчора, Станіславе Назаровичу, я відпочивав.
        – Знаю. І, дивись, не перевтомлюйся сьогодні…
        Ось коли Катран відчув, що у нього зіпсувався настрій. Не тоді, коли браконьєрські постріли шматували плавневу тишу; не в ті хвилини, коли вкотре переживав принизливе власне безсилля перед чужою сваволею; не там, на озері, коли вислуховував образи вперемішку з погрозами, а отут, зараз, коли холодом малодушшя повіяло від колег, коли відчув порожнечу там, де мало бути міцне і надійне плече. Та чи вперше!
      "Р-р-раби…– мовив подумки Катран, присідаючи на дубову лавочку за дубовим столом. – Заячі душі…Раби, породжені рабами. Боже праведний, скільки рабів навколо, які абсолютно не хочуть працювати, а лише їсти, розважатися і злягатися!"
       Вкінець розхиталися нерви… Коли змушений був звертати на них увагу, Катран не ковтав пігулки і не пив краплі, а, як і Пашко, вдавався до роздумів. Причому, не з приводу якихось там побутових дрібниць, а "ходив козирями". Часом йому вистачало зовсім незначного, але нестерпно досадного приводу, аби кинутися щось рішуче зіставляти, енергійно узагальнювати, сміливо робити висновки, і в тих роздумах не було упередженості втомленої людини, жодні перебільшення до них не проникали, бо куди ж тоді дівати хрестоматійну краплину води, в якій нібито віддзеркалюється УСЕ!
       Тож і думалося по гарячих слідах…Хибно шукати початок глобального вітчизняного занепаду через рабську покору, замикаючись лише на пріснопам’ятному році 1917-му, – Катран у цьому переконаний, бо вивчав проблему не наскоком, а перевернув гори літератури. Певен, що не дісталися істини й ті, що джерелом духовного і матеріального зубожіння людей вважають відому раду, яка три століття тому необачно об’єднала Країну із сусідньою державою. Називається лише одна із причин тотального розкладання нації, коли наголошують на татаро-монгольському нашесті. Усе так, але в цьому сумному переліку – лише етапи послідовного сповзання вниз, могутні поштовхи, які стимулювали ганебний процес, не дозволяли йому згаснути, істинний же старт дали йому князі-запроданці, які спокусилися на чужу віру. Віра – основа всьому, а не шматок хліба. Віра! Дух, а не плоть. І коли у відповідь на справедливі ремствування з приводу жахливого занепаду культури, починають розпатякувати про те, що "народ сначала накорміть надо" – як найлютіших ворогів суспільства слід сприймати таких годувальників. Бо вони знають, що речуть: лементуючи про "корм", нищечком умертвляють дух, аби ми й надалі залишалися рабами. Не рабами духу, а духовними рабами.
       Одвернулися від своїх богів, зрадили їх, віддавшись на поталу чужим. За чужою вірою – чужі імена, як не латинські, то грецькі, як не єврейські, то знову латинські. Де ще, в якій іншій країні можна знайти таке, або щось подібне до нього? У Китаї? В Індії? В Японії? Навіть германці, франки та брити, заприсягнувшись "Розп’ятому Спасителю", не відцуралися ні від своїх карлів, ні від джонів, ні від гельмутів, ні від робертів, ні від фрідріхів, людвігів, п’єрів, ернестів, франсуа. Разом із ними зберегли рідних март, гертруд, монік, маргарет, елеонор, женев’єв, мірей. А ми? Де наші боголюби, буси, велизари, горани, добровити, злотояри, мироніги та інші? Чому зреклися божеслав, всемил, добрав, дарин, зорян, лад, милуш – імен, які промовляють самі за себе без тлумачень? Чи відаємо, яку життєву дорогу стелимо своїм дітям, на яке щастя їх наражаємо, коли нарікаємо анастасіями (воскреслий мертвяк), ксеніями (чужоземка), ліями (телиця), клавдіями (кривенька), аллами (обміняна), або – марками (в’ялий), валентинами (здоров’як), павлами (палець), романами (римлянин), денисами (бог вина), миколами (переможець народів), степанами (перстень)? З чужою вірою і з такими ж іменами прийшли чужі священники – авантюристи в рясах. Своїх, рідних духівників, які правили не лише Родом, а з якими неодмінно радилися предводителі, перш, ніж приймати важливе, доленосне рішення, винищили. Вигубили могутній Дух, що був основою нашого Роду. З чужою вірою прийшли чужі звичаї. Не відразу прийняв їх зраджений люд – кілька століть тривала непроголошена війна, коли про державне око робили одне, те, що нав’язувалося силоміць, а вдома, або десь у глухому лісі, у колі рідних і близьких, потайки – зовсім інше, до чого прагла змучена душа, чого бажало зболене серце. Роздвоєність, дволикість поневолювали, уярмлювали, робили людей рабами, незалежно ні від розумових здібностей, ні від соціального стану. Суспільство не об’єднувалося і не об'єднується навколо СВОГО, виказуючи життєздатність, бо свого вже не мало і не має, воно змушене тирлуватися, гуртуватися довкруж ЧУЖОГО, перетворюючись на череду худоби.
      Дилетант Станіслав Катран розкопав, що наші пращури, шануючи своїх богів і дотримуючись рідних – батьківських-дідівських – звичаїв і законів, не знали рабства у відомому розумінні цього слова. Для нього те було відкриттям, але скромний інспектор служби охорони заповідника не став про нього кричати на всіх перехрестях, бо все відкрилося йому гранично просто: начитавшись книжок, автори яких обережно (як би НЕ ВІДКРИТИ чогось нового і несподіваного!) списували один в одного засмальцьовані "істини", Станіслав Назарович відклав їх убік, а простудіював дещо і з першоджерел. Із тих, неупереджених видань, які створювалися не "за замовленням", а породжені відображенням реального плину речей. Яка могла бути сенсація, коли все пояснювалося лише наявністю або ж відсутністю елементарної зацікавленості! У дилетанта вона є, а в фахівців-професіоналів навіть не ночувала – тільки й усього! Надійний фундамент вітчизняної науки від того не похитнеться. Спитаєте, а що з науковими авторитетами? Істориків-фундаменталістів вистачить ще не на одне покоління. Отут Катран дійсно був уражений, коли побачив, як ті науковці перекрутили сучасне розхоже поняття про рабство, спустивши його в язичницьку давнину. Тисячу літ тому раба творило рабом не суспільство, а власна природа. Гурт, як нині вважається, "двоногих, абсолютно безправних створінь", поповнювався аж ніяк не полоненими та боржниками, стан цей формувався природним чином – усі, незалежно від походження, хто не досягав успіхів в оволодінні виробничими навичками, ремеслами, військовою справою, зрештою, хто виявляв розумову невправність, одне слово, хто виказував нездатність стати достойним членом суспільства, йшов у прислужництво гідним. І ніхто не ремствував, бо нічиї права не защемлялися, оскільки безвідмовно діяв Найвищий Закон Справедливості – кожному своє. Не було ні бунтів, ні повстань, ні заколотів, бо кожен член суспільства знав своє місце, і воно його влаштовувало. І вершили ту справедливість волхви – слуги рідних богів.
Чужа віра поставила усе з ніг на голову. Зі знищенням інституту Людей Розуму і Духу – волхвів – почався безлад, який не вщухає по цей день. Княжі міжусобиці, що пошматували, роздерли країну, наче навмисне підготували її до монгольської навали, – першого кривавого етапу нескінченної колотнечі. У новітній історії ми не знайдемо вичерпних пояснень, через що страждаємо нині, у ній лише свідчення, факти-результати для поповнення жахливого списку наших втрат. Історичний спектр пошуків треба розширити до цілого тисячоліття та ще й із неабияким гаком. Тоді й побачимо, як воно було до, і як стало після. Тоді і зараз. Тоді безголосий не мав права навчати співу – тепер навпаки. Тоді криворукому не довіряли меча, а нині – будь ласка. Тоді заїка навіть заїкнутися не міг, щоб очолити школу ораторів, а зараз саме такі нею і заправляють. Зрештою, тоді, за чітким відбором, серед поводирів нації не могли опинитися неосвічені, неотесані, розбещені, брехливі, злочинні, тупі, заздрісні, агресивні, продажні, а зараз саме ними переповнені державні структури, своєрідною перевалочною базою чого стала Найвища Рада Країни. Повна аберація. Відомого, розхожого і такого любого нам змісту рабство набуло на схилі античної доби, що й пришвидшило занепад спершу Греції, а потім Риму. Так звані вандали своїм "вторгненням" лише довершили те, що розпочали тодішні можновладці. Розпуста і наруга над людиною – найбільші злочини, які ніколи не залишаються безкарними.
       Катран урвав свої роздуми, глянув на Хорса і не міг утриматися від посмішки: давно вже не бачив, щоб непосидючий пес лежав у такій позі: на правому боці, передні ноги витягнуті далеко вперед, задні – назад, а тіло собака розпростер так, що, здавалося, зібрався злетіти. Насправді ж Хорс нікуди не прагнув, він навіть не ворушився, бо спав, у повному розумінні, без задніх ніг. Катран хотів було сходити на озеро, але побачивши, як влаштувався Хорс, не став навіть підніматися, щоб не тривожити собаку, адже знав, який у нього чутливий сон. Нехай спить, він, як і Катран, стільки пережив за минулу ніч! Тож нехай привидиться собаці чудесний сон-спогад…

                22
       …То була дивовижна подорож… Мороз тоді понакривав крижаними щитами усі озерця й озера, затоки і протоки, щити поприсипало снігом, йти можна було, куди заманеться, і я радісно дріботів слідом за Станіславом Назаровичем. Інколи льодинки і сніжинки, що спалахували на сонці, так розбадьорювали, що я починав підстрибувати, затим повзав по снігу на животі, розсовуючи його до самого льоду, знову підстрибував, обганяв Назаровича і десь за якимось то більшим, то меншим пеньком, що улітку стирчав із води, а зараз, як наче стояв на льоду, влаштовував на свого супутника засідку. Чекав, коли Назарович підійде, зненацька вискакував із схованки і кидався йому під ноги. Я гарчав, гиркав, пирхав, геть утративши голову, мотався по колу, Назарович не встигав повертатися за мною, заливисто сміявся, я ж іще загрозливіше гарчав і гасав, гасав, поки не падав знесилений. Лежав недовго, схоплювався на ноги, наздоганяв Назаровича і слухняно біг слідом, висолопивши язик.
       За невеликим миском, в оточенні кількох пеньків я побачив лисицю. До цього мені доводилося інколи чути лише її хрипке, надсадне гавкання, і от побачив, умить закляк, завмер, нагостривши вуха і тричі пронизливо гавкнув. Тоді й Назарович звернув на лисицю увагу, цмокнув губами, тупнув ногою:
       – Ану, Хорсику, розберися, хто це там став на нашому шляху! Лисичка? Не сердься, бо вона у себе вдома. Це ми з тобою заважаємо їй, а не вона нам. Удома в себе лисичка, тож і має почуватися вільно, для того ми з тобою сюди, Хорсику, і приставлені.
       Я розтлумачив його слова по-своєму і чимдуж помчав до лисиці.
       – Хорсик, назад! Назад, Хорсику, кому кажу! Не можна, назад!
       Проте я продовжував бігти, бо лисиця не спішила втікати, і лише тоді, розвернувшись, чкурнула до берега і зникла в ліску, коли між мною та нею залишалося усього кільканадцять моїх стрибків. Не знайшовши нікого ні між пеньками, ні за ними, я різко загальмував і поїхав юзом по льоду, бурунячи сніг.
       Назарович розсміявся. Проте, коли я опинився біля нього, нахмурився і легенько поляскав мене по загривку. Назавжди я запам’ятав:
       "Не можна, Хорсику, не можна… Не мож-ж-жна! Ти чув, що я кричав тобі "назад"? Значить, не можна! Розбійник маленький…"



                ЧАСТИНА ДРУГА

                Чи то ще мало тобі дерзань і терзань,
                чей ніхто досі не віддав тобі за них
                ні крихти вдячності і не віддасть ніколи?
                Роман Іваничук ,"Через перевал"

                1
        Подія на озері трапилася у понеділок, і того ж дня, увечері, Пашкові зателефонував голова Міської обласної державної адміністрації Геннадій Борисович Казух:
        – Вікторе Васильовичу, що там за гайдамаки об’явилися серед ваших охоронців?
        – Не розумію, Геннадію Борисовичу, ви про що?
        – Ваші хлопці собак на людей нацьковують, та ще й особисті речі у них відбирають…
       Пашко залишок робочого дня після закінчення наради провів у міському архіві із вимкненим стільниковим телефоном, він знав, що у приймальні заповідника його чекає доповідна від Катрана, але зміст її був йому ще невідомий, тому сказав:
        – Страшні речі ви розповідаєте, Геннадію Борисовичу, я вперше про таке чую. Можна конкретніше?
        – А чому б і ні! Завтра, на десяту годину я збираю у себе лікарів, то прошу заглянути в мій кабінет хвилин за п’ять-шість до початку наради. Поговоримо.
        – Добре.
       Пашко на власному досвіді не мав нагоди переконатися, бо з очільником області за час свого директорства зустрічався усього двічі, проте від інших чув, що, коли "губернатор"1 телефонує у неробочий час та ще й по стільниковому телефону, то навряд чи запланованих п’яти-шести хвилин для того, щоб "поговорити", вистачить, отож наступного дня переступив поріг кабінету керівника області за цілих півгодини до початку наради з лікарями. Господар кабінету прийняв директора заповідника похмуро, що аж ніяк не свідчило про його настрій, просто пан "губернатор" послідовно не симпатизував директорові, і тут ніхто і нічого не міг вдіяти. Не зважаючи на те, що обидва офіційно начебто підтримувалися однією – жовтогаряче налаштованою – політичною силою, значно молодший "губернатор" сторонився директора заповідника. Про все, що той робив на Острові, ані особистого розуміння, ані власної оцінки, він не мав, бо, з легкої руки Пашкових "доброзичливців", що загніздилися у заповіднику, устиг щедро забезпечити себе відповідним "фактажем" ще до своєї інавгурації. Відразу ж, на основі письмових, а здебільшого усних доносів і доносиків, склепав про директора відповідну думку і вперто не хотів її переглядати, незважаючи на те, що реальне життя постійно підкидало "губернаторові" безліч зовсім інших фактів про все, що робилося на Острові. Складалося враження, що пан Казух вчиняв так зумисне, позаяк Пашко не сподобався йому з першої зустрічі. Чим? Своєю невимушеною поведінкою, авторитетом знаного, послідовного і безкомпромісного патріота заповідника, сміливістю і незалежністю поглядів, а особливо все тією ж рішучістю, з якою взявся облаштовувати занехаяний шматочок суші буквально з перших днів свого директорства. До приходу Пашка у заповідник про необхідність його нагального розвитку палко виголошувалося на численних засіданнях, нарадах, семінарах, навіть на симпозіумах та конгресах, за конкретну ж справу ніхто не брався. Затято пасивне ставлення до розвитку Острова спостерігалося упродовж десятиліть, і як тут не з’явитися думці про якусь – звісно що кимось! – спеціально установлену квоту на гальмування, на прихований бойкот розбудови національної святині, якої чітко дотримувалися владці усіх поколінь, а слідом за ними і всі попередники Пашка! Граничною обережністю, зваженістю, що дуже нагадувала пересічну нерішучість, узгодженням кожного свого кроку з владоможцями – такими чеснотами позначився стиль роботи усіх, хто керував запровідником з дня його створення, Пашко ж обрав зовсім інший шлях.
        За справу узявся негайно, чим насторожив владців. Особливо сполошилися вони, коли Пашко впорядкував меморіально-туристичний маршрут "Стежкою муз". Проста річ: у тих місцях, де за свідченнями краєзнавців бували видатні діячі країнської культури, установили гранітні брили з відповідними написами (уривки із листів, цитати із художніх творів, окремі висловлювання тих діячів), з’єднали їх доріжками, у кількох місцях обладнали лавочки. Тепер люди не просто бездумно блукали степовими урочищами серед мовчазних скелястих виступів, їх зустрічала озвучена земля, яка стільки знала! Усі сприйняли це схвально, а владний і прихильний до влади істеблішмент, який переважно складали виплекані і підгодовувані тією ж владою науковці, Пашкові вправи дратували. Не подобався їм ні зміст його набутків (зокрема, новий туристичний маршрут меморіально зафіксував факт перебування на Острові генія країнського народу Івана Добренка), ні самі набутки, як такі. Адже ідея "прихватизації" землі Острова новітніми скоробагатьками, внаслідок жовтогарячих подій, лише відсунулася вбік, проте з черги денної знята не була, тож справжнє облаштування заповідника виставляло доволі відчутні перешкоди на шляху до її здійснення. Одна річ, "дерибанити", шматувати, хоча й невимовно мальовничі, та все ж, так би мовити, безособові, німі і глухі краєвиди, і зовсім інша – посягати на ті, що не лише чуттєво, а й зримо осяяні, овіяні і просякнуті і високим духом, і полум’яним словом. До того ж, це осявання, ця проникливість і наснаженість доступні не лише жменьці фахівців, яким завжди можна затулити рота, вони відомі усьому суспільству! Суспільство живе ними і воно ніколи не погодиться з тим, щоб переважна більшість приносила у жертву своє облудним інтересам жалюгідної меншості. І нехай би це дратувало політичних "динозаврів" при владі, а тож місця собі не знаходив від Пашкових успіхів зовсім молодий чиновник, до того ж, очільник області – представник нової генерації політиків! Власне, нічого особливого. Такий уже виявився чоловік, шановний пан "губернатор" – плебей по духу воліє керувати такими ж плебеями, як і сам, інших він не сприймає. До того ж висока посада воістину впала Геннадію Борисовичу з неба. Ну, брав участь в організації і проведенні президентських перегонів, ну, переміг той, за кого вів агітацію, ну, в результаті, опинився серед президентського оточення. Але кого тільки в тому оточенні не було, до того ж, скільки там фігур, куди помітніших, аніж геть невиразний колишній провінційний лаборант-фізик! Позаяк оточення, в якому знайшлося містечко для Казуха, було не таким уже й близьким до Президента, а всього лише віддалено наближеним, то, в принципі, воно не віщувало райдужних кар’єрних перспектив. І раптом такий злет! Перший, як вважалося, всенародно обраний Президент як наче вправлявся-тренувався у вирішенні кадрових питань. Робилося все не шляхом вивчень, консультацій, обговорень та зважувань, а безпосередньо "на око", з коліс. Абсолютно ні в чому не обізнані і нічому доброму не навчені президентські спритники-призначенці мали оволодівати азами і державотворення, і державоуправління, так би мовити, на марші. Лише у Міському краї за одну неповну каденцію президента-неймовірного-демократа – три керівника області! Та ще які! Перший – недосформований фотограф, другий – запеклий жокей, і ось, нарешті, третій – не то фізик, не то лірик. Такий собі факультатив "кахуркіних дєтєй" із бурхливого потоку "кто бил нікєм, тот станєт всєм". Зокрема, Гена Казух "став усім" так несподівано і так безпідставно, що навіть сам не второпав, як слід, що ж то воно трапилося, отож, посівши крісло очільника області, почав "правити" дуже обережно, так уже ж делікатно-невтручально, що невдовзі виказав себе людиною не просто елементарно нерішучою, а відверто полохливою. Він сторожко прислухався до всіляких нашіптувань, спрагло всотував їх і незграбно заохочував продовжувати, тож і не дивно, що його дратували, а водночас і лякали люди незалежних поглядів та рішучих вчинків. Особливу підозру викликали у Геннадія Борисовича представники середнього і старшого покоління, які започатковували першу патріотичну організацію "Поклик", заснововували газети нового, демократичного, спрямування, організовували всілякі мітинги, пікети, словом, саме ті, хто своїми конкретними, часом, ризикованими діями наближали державну незалежність. Проте молодий та ранній Казух мав у цьому відношенні суто власну точку зору. Він непохитно був переконаний, що то все – "нізвєргатєлі", які годяться лише для руйнування старого і для подальшої розчистки дороги іншим – поміркованим і перспективним, насправді ж, – цинічним і безпорадним. І коли "мухомори", переважній більшості із яких ледь за сорок (!) перевалило, намагалися іноді щось доводити, Казух із ними зовсім не церемонився. Не обтяжений ні досвідом, ні знаннями, ані здоровим глуздом, він "давив" посадою – не слухав, не помічав, не допускав до себе і, звісно ж, не підтримував і не допомагав.
        Один із колишніх "нізвєргатєлєй" сидів перед Геннадієм Борисовичем, і "губернатор" спитав похмуро:
        – Інспектор Станіслав Катран давно працює у заповіднику?
        – Прийшов майже разом зі мною. А що?
        – Учора у плавнях якийсь ваш собака… У вас охоронці працюють із собаками?
        – В Урочищі є гарний, розумний пес. А що, зрештою, трапилося, Геннадію Борисовичу?
        – Не знаю, гарний він у вас, чи не дуже, але, мабуть, саме він, нацькований вашим Катраном, загнав у воду двох поважних людей…
        Казух раптом різко підвівся, рвучко підійшов до вікна, звів докупи обидві поли фіранки, бо сонце щедро заливало добру частину кабінету, помацав пучками землю у величезному горщику з розкішною пальмою і повернувся на місце. На те пішло якихось секунд десять-дванадцять, але їх цілком вистачило для того, щоб юний "губернатор" устиг продемонструвати свою кремезну статуру, особливо широкі плечі і гордо вивершити на плечах важку голову, яка, коли він сидів за столом, чомусь нестримно хилилася донизу. Сів "губернатор", поправив пишну русяву чуприну, яка хоча й була зачесана начебто назад, але не до кінця, – таке собі прилизане пасмо, мовби з натяком на "їжак", та все ж не з настовбурченими, а з похиленими волосинками. Зиркнув на Пашка Геннадій Борисович темно-синіми очима – чи відзначив той його блискучі фізичні параметри? – кахикнув у кулак і продовжив:
        – Тож загнали людей у воду… Потім ваш Катран брутально вилаяв обох, забрав їхні особисті речі і зник у невідомому напрямку.
        – Цього не може бути! – з усім напором своєї щирої безпосередності вигукнув Пашко. – Наскільки я знаю Катрана, він узагалі не вживає лайливих слів. А Хорс… Так звати нашого собачку в Урочищі… Хорс не нападає на людей, бо ніхто його до цього не привчав. Та я й не дозволив би такого! А, зрештою, Геннадію Борисовичу, що то, як ви сказали, за поважні люди? Хто вони? І чи такі вже вони й поважні, якщо опинилися у найуразливішому місці заповідника? І що саме забрав у них, як ви кажете, наш Катран?
Казух нарешті підняв очі на Пашка. Сказав холодно:
        – Ваш, Вікторе Васильовичу, ваш, а не наш же. І не треба так. Вам уже й сказати нічого не можна. А що забрав… То – деталі. Головне я вам сказав: люди поважні. Двоє їх. Будь ласка, один із них – помічник всенародного депутата Броніслава Миновича Крутого Артур Мжичка… Либонь знаєте, що в парламенті пан Крутий один із найяскравіших представників політикуму нашого Міста і всієї Міської області?
       "Ще б пак!" – хотілося вигукнути Пашкові, та він утримався. Хто не знає Славу Крутого, і не просто найяскравішого, а найполум’янішого ставленика компартійно-промислової номенклатури Міста. І представляє він не всю Міську область, а лише ту політичну силу, що з піною на вустах нав’язує ідею двомовності; спить і бачить країну в єдиному економічному просторі з північно-східним сусідом; жахає затурканий електорат чудовиськом в образі військово-політичного блоку СОТО... Не став Пашко обтяжувати свого співбесідника такою обширною інформацією, а сказав коротко:
        – Я навіть особисто знайомий із Крутим.
        – Тим краще. Броніслав Минович завжди відгукується на всі наші прохання і всіляко сприяє нам у вирішенні усіх невідкладних завдань.
        На які саме прохання охоче відгукується пан-товариш Крутий, Пашкові, звісно, невідомо, як не доводилося бачити йому список "невідкладних завдань", котрі самовіддано лобіює у Найвищій Раді країни колишній другий секретар Міського комітету компартії, але здогадатися про те було не так уже й важко. Може, закон про місцеве самоврядування? Тоді зрозуміло! Регіональні можновладці і зараз не дуже рахуються з центральною владою, а коли "законним шляхом" отримають для себе додаткові повноваження, то взагалі пороблять із областей удільні князівства. Ох, і нахазяйнують же вони тоді! Останнє у людей відберуть, що не встигли відібрати упродовж десяти з гаком літ через посередництво "реформ" і псевдореформ, і ніхто бідолахам тоді не допоможе, ні рідна столиця, ні чужа загряниця. Кандидат у такі правителі сидить зараз напроти Пашка і натхненно надуває щоки. Такий уже ж молодий, та ще більше ранній, жодними проблемами області не переймається, ніяк не сприяє поліпшенню життя людей, ні в чому не проявляє ініціативи, виключно чекаючи суто специфічних вказівок лише від своїх "ляльководів".
       "Агов, державні мужі, де ви? – подумав Пашко. – Невже справді когось із тих, що під "мужів" макіяжаться, Хорс загнав у воду?"
       "Губернатор" обірвав його меланхолійні роздуми:
        – Давайте підіб’ємо підсумки нашої розмови. Значить, так, Вікторе Васильовичу, сьогодні… Ні, давайте краще завтра! Завтра отой ваш Катран негайно має віднести помічникові Броніслава Миновича те, що він забрав. Вибачиться перед ним, а коли повернеться у заповідник, то ознайомите його зі своїм наказом про звільнення з роботи.
       Пашко як сидів, так ледь не підскочив, тому мимоволі випалив:
       – Але ж він ніякої заяви про звільнення не писав!
       – То нехай напише, велике діло! Ви ж там керуєте парадом.
       – Вибачте, шановний Геннадію Борисовичу, я керую заповідником, а не парадом, –     Пашко нахмурився.
       – Ну, що ви так, Вікторе Васильовичу! Недаремно кажуть… Але гаразд… Напише ваш інспектор заяву. За "розстрільною" статтею, може, й не треба його звільняти, нехай буде за власним бажанням, і квит. Домовились?
       Пашко був ошелешений. Ніхто ще не намагався образити його так, як оцей представник всенародного обраного Президента, на …надцятому році вистражданої Пашком незалежності. Вмить згадалися сорок місяців, які він оддав службі у радянському війську, чотири із яких припали на відомі чехословацькі події 1968 року. Занила давня рана на плечі, біля шиї і затепліло в потилиці. Згадалося голодне студентство, виснажлива робота в будівельних загонах три літа поспіль. Мелькнуло два з половиною десятиліття драматичного газетярства. Жваво відгукнулися, сповнені граничної нервової напруги 1279 днів і 679 ночей аматорства, яке ледь не коштувало йому життя, – дні і ночі, які віддав Острову, не отримавши навзаєм нічого, окрім ревматизму та виразки шлунку. А ще вигулькнув із надр пам’яті перший, установчий, з’їзд Партії зелених у жовтні 1989 року, на якому з пристрасним словом виступив видатний письменник Олесь Вівчар, з’їзд, в якому Пашко брав безпосередню участь і з яким стільки райдужних надій пов’язували тоді мільйони наївних, але чистих людей! Увесь цей яскравий клубок спогадів умістився в кількох миттєвостях, майнув-війнув перед очима і вдарив у серце так, що Пашко ледь не скрикнув. У нього потемніло в очах і пересохло в роті. Обома руками вчепився у кришку "губернаторського" столу, щоб не підскочити і не змазати по набундюченій мармизі оцього зарозумілого, обмеженого, заляканого власною бездарністю і безпорадністю нахабу, і враз зів’яв. Казух зумів помітити, як побіліли пальці на руках у Пашка, як набубнявіли вени на його шиї, а очі… У них бушував такий гнів, що "губернатор" враз зіжмакався, стиснувся і наче аж втягнув голову у плечі. Він не міг второпати, що з ним коїться, і тому враз спалахнув нестримним бажанням, аби цей вразливий чоловік якомога скоріше покинув кабінет і залишив його у спокої.
        – Геннадію Борисовичу, я не можу прийняти вашу пропозицію, не розібравшись, що ж воно трапилося у плавнях, – глухо мовив Пашко, пропікаючи поглядом, ущерть наповненим презирством, свого візаві.
        Казух отямився, труснув головою, випростався. Зітхнув і поплямкав губами.
        – Будь ласка, розбирайтеся… – для цих слів "губернаторові" неважко було віднайти в собі сили, проте він спромігся ще й на інші, бо устиг, все ж таки, згадати, хто він тут:
       – І не тягніть, я б дуже хотів, щоб ви прислухалися до моїх побажань.
       Пашко теж не залишився у боргу:
       – Розберуся, Геннадію Борисовичу, бо я вже прислухався…
       Обмінялися багатозначними поглядами і розійшлися без рукостискань, оскільки Казух, як старший за рангом, не виказав до цього бажання, а Пашко, як молодший, ініціативи проявити не міг.
Прямуючи килимковою доріжкою до сходинок, звідки Пашкові було знати, що утнув молодий "губернатор", тільки-но зачинилися двері за директором заповідника! А той спершу брутально і голосно вилаявся і з усієї сили уперіщив кулаком по столу. Потім вискочив з-за столу, спересердя копнув черевиком стілець, на якому сидів Пашко, ще раз брудно вилаявся, рвучко підійшов до столу і схопив телефонну слухавку…
Навіщо було знати про це Пашкові, досить і того, яка розмова відбулася у нього з "губернатором", як вони розійшлися, і тепер головне – спокій, витримка, ніяких різких рухів, і робота, робота, робота. І нібито, на підтвердження того, що він негайно приступив до виконання власних приписів поведінки, Пашко ступав східцями повагом, так, що, якби побачив його хтось із знайомих, то, либонь, подумав би: "От успішний чоловік! До міського голови з проханнями звертається по окремому стільниковому телефону, а до губернатора ходить, мов до свого приятеля в гості… Уміють же люди!"

                2
        Що таке собача радість? Якийсь дотепник, либонь, із тих, до кого доля не виявляє прихильності, назвав так дешеву ковбасу… Бідолаха! Це ж треба мати таку жалюгідну уяву! Істинна собача радість підступає до мене, коли я бачу, як Катран бере велосипед. Або ж Грамолін, або ж Мельник. Велосипед ще не встигли викотити за хвіртку, як я одним стрибком долаю тин і чекаю, зупинившись на самому початку курного шляху. Інспектор дужче і дужче починає натискувати на педалі, і я біжу поруч, бо ми щойно від’їхали од хатинки. Як тільки ж вона сховається за гледичією, і мій супутник візьме саме ту швидкість, що треба, я вириваюся і біжу першим. Залишаються ліворуч і праворуч стрункі постаті коров’яка, пасма пирію і тонконога, нас зачудовано проводжають блакитні очі цикорію і рожеві в’язеля, а ми мчимо – інспектор на велосипеді, а я галопом. Повітря як начебто намагається затримати нас, проте нічого у нього не виходить, і воно не злиться; кажу так, бо знаю, що вітерець, який народжується навколо нас, насправді не заважає, а грається з нами. Йому приємно, що серед цього непорушного простору раптом знайшлися двоє, з якими можна схопитися, відчуваючи свою пругкість і випробовуючи чиюсь наполегливість. Тож повітря і чинить нам свій грайливий опір, який ми з інспектором залюбки долаємо. Я біжу попереду, за мною інспектор, і ніхто, і ніщо не взмозі нас зупинити. Бо особисто мій галоп нестримний, і рожевий язик вихльоскується із моєї пащеки, як прапорець, а інспектор припав до керма, і колеса тільки шиплять, відштовхуючись від землі. Це не їзда, не біг, це – лет! Ми летимо низько над землею. Звісно, краєчком ока я встигаю помітити боривітра, що завис над степом, чаплю, яка летить у бік озера, чи ту ж посмітюху, що випурхнула ледь не з-під моїх лап. Я шаленію від захвату, що всі оці пернаті бачать мене, бачать нас, пізнають нас і здогадуються, що відбувається з нами.
        Інколи козуля вигляне із лісосмуги, зробить крок уперед і вклякне, проводжаючи нас поглядом. Ох, як мені хотілося пуститися за нею, та я стримувався. Не можна! Колись бігав за козулями, ні, не переслідував, а просто мені подобалося трусити слідом, а тоді… перепадало на горіхи від інспектора. І я зрозумів, що не можна переслідувати ні кабана (тут – жодних заперечень!), ні козулю, ні… Хотів згадати і про зайця, та осікся, бо не хочу брехати. Зайців теж не можна ганяти, і я не ганяю, але, як же ж важко утриматися, щоб не чкурнути слідом за вуханем, коли якийсь раптом вискочить, ну буквально з-під твого носа! І біжить, спокусник, високо підкидаючи задні лапи, ніби заохочує: ану спробуй наздогнати – нізащо не наздоженеш! Просто дратує. Де знайти сили, щоб послухатися інспектора: "Не можна, Хорс! Назад! Не можна!" Яка  там слухняність, коли отой пухнастий нахаба скаче поперед тебе! Адже я ні про яку шкоду навіть не помишляю, коли інколи випадає вдатися до погоні, просто повторюю, що мені нестямно хочеться пробігтися за самовпененим вуханем, та й він, либонь, не проти, аби я за ним погнався. Пустившись слідом, я б дозволив собі ту швидкість, яку не можу спізнати, коли за мною котить інспектор, а ще… Жодного разу мені не вдалося наздогнати зайця, я лише наближався до нього, і коли здавалося, що він ось-ось зацідить мене по морді задніми лапами, одразу відставав. І все одно перепадало від інспектора. Звісно, що вислуховував усяке, а то й легенького потиличника одержував.
        Загалом же я намагався утримуватися від спокус попустувати, і це мені вдавалося. Я бачив козулю, козуля бачила мене, потривожений заєць біг щосили геть – хіба ж цього не досить! Життя… Як багато навколо простору! Яка високість! Скільки світла!
За асфальтом ми вже не летимо. Мельник – саме він найбільше мені запам’ятався у тих наших дивовижних поїздках – веде велосипед, тримаючи його за кермо, я ж біжу поруч. Іноді випереджаю чи слідую позаду, але ніколи далеко не відриваюся, адже ми не на прогулянці. Навіть коли б усього лише прогулювалися, я не кидав би свого супутника. Зараз же тим паче, бо ми здійснюємо те, що інспектори іменують "контрольним об’їздом території". Двічі на день один із двох інспекторів сідає на велосипед і їде або ж уздовж озера до кладовища, або у бік баз відпочинку, або, як оце зараз, – прямо, коли ліворуч плавні, а праворуч то степ, то чагарники, то поля… Я відразу приєднуюсь до інспектора, не чекаючи команди, бо попереду така мандрівка! Звісно, здійснювати контрольні об’їзди набагато важче, а певною мірою навіть небезпечніше, ніж лежати під в’язом, чи сидіти на пірсі, але те мене не бентежить, бо в русі, у постійній напрузі я проймаюся дивовижним відчуттям причетності. Автомобіль у зеленій зоні, кострище серед лісової галявини, дротяні сталеві сільця на козуль та зайців – десь приблизно такі своєрідні зупинки-спотикачі на шляху нашого об’їзду. Інспекторові, та й мені снаги вони, звісно, не додають, але для того ми й тут, в Урочищі, на Острові… Та, либонь, саме для того ми й існуємо взагалі.
       Одного контрольного об’їзду вистачило мені, щоб засвоїти: автомобілі не повинні з’їжджати з асфальту. Але з’їжджають! І завжди, помітивши сталеву потвору на курному шляху, я мигцем скочувався на узбіччя. Ховався у траві і слухав. Чекав. Мене не видно, мене не встигли помітити і думають, що інспектор на шляху сам-один. Тож і поводяться з ним відповідно. Проте я ніколи не доводив до чогось драматичного. Досить було почути, що мимовільний інспекторів співрозмовник починає підвищувати голос, отоді наступала моя черга. Спершу я вставав і починав тихо гарчати. Коли це не діяло, піднімався на повен зріст і вже гарчав загрозливіше, неспішно наближаючись до співрозмовників. Жодного разу не траплялося, щоб мій вигляд, мій голос не подіяв так, як слід. Розмова уривалася, машина розверталася і їхала назад, ми ж продовжували об’їзд, а тоді я першим зупинявся
біля поваленого осокору, бо знав, що тут завжди наш перший привал.
      Десь висвистувала вивільга, стукав перепел – ліс і степ подавали свої голоси одночасно, бо вони були поруч, не лише межуючи одне з одним, а й доповнюючи одне одного. Так відрадно було відчувати це єднання, мене воно проймало гостро і глибоко, моїх же змінних супутників лише діткалося, проте цього було досить, аби ми розуміли одне одного: я інспектора, а інспектор мене.

                3
        Спускаючись східцями будинку облдержадміністрації, Пашко думав про те, як могло так статися, що на відповідальних посадах Країни опинилася незчисленна кількість казухів, тоді як люстрацією і не пахло? Звідки ж понабиралося стільки молодих і бездарних спритників? Про люстрацію поляскали язиками і забули (добре, що хоч Прапор, Герб та Гімн сподобилися поміняти!), а важелі державного управління залишилися в руках усе тих же вчорашніх. Спершу вони хутенько перефарбувалися під масть несподіваних, нав’язаних їм, здавалося, непохитних обставин, та згодом, увійшовши в довіру до затурканих співгромадян, повернули собі геть усе, що ось-ось могло бути втрачене ними раз і назавжди, оговталися, змили з себе ненависний блакитно-зелений макіяж і почали підштовхувати пограбовану Країну до прірви. Нікого не соромлячись, не боячись і ні перед ким ні за що не відповідаючи. Десь кричали, що владу треба омолодити, що державі потрібні люди чесні, кваліфіковані, енергійні і не обтяжені учорашніми стереотипами, і тут офіційно ніхто і нічого не мав проти, тож вони й почали з’являтися – нові і свіжі. Отоді казухи і посунули? І не по одному, не по двоє, а цілими ротами, батальйонами, навіть полками, дивізіями, і по всіх фронтах! Управлінці, юристи, експерти, господарники, менеджери (особливо – менеджери!), статисти і статистики, коментатори, експерти, радники, помічники, знову управлінці і ще кілька разів менеджери. І що? Сам голова Найвищої Ради Країни Владислав Мордвин якось в одній із телепередач, у пориві відвертості взяв і бовкнув, що у вигляді переважної більшості молодого поповнення на всіх напрямках політичного, економічного, ідеологічного, культурного та будь-якого іншого розвитку держави ми отримали зграю хижаків, які переймаються не клопотами своїх співвітчизників, а проблемою започаткування власних заощаджень у різноманітних вітчизняних, а краще забугрівських банках та примноження тих заощаджень. Звідки взялася ця зграя, і де ж тоді ота вимріяна, виплакана, вистраждана усіма нами нова генерація? Ніякої поки що генерації немає. Хіба затесалося двійко-трійко наївних… А загалом – усі свої. Нічого свіжого, а всуціль відрижка усе тих же учорашніх. Якщо не їхні діти, то онуки, якщо не онуки, то добрі знайомі, діти добрих знайомих, а також особисті водії, наложниці, власні кухарі і кухарки, прибиральниці, перукарі, масажисти і масажистки, візажисти і візажистки, сьогоднішні сусіди по дачах і вчорашні по нарах, конюхи, манікюрниці і манікюрники, педикюрниці і педикюрники, натурниці і натурники, співаки і танцюристи, танцівниці і квітникарі, сексопопатологи і патологоанатоми, словом, браві і бадьорі вояки невидимої армії шаркунів і шаркачок, шмаркачів і шмаркачок, тобто прислужників – по ментальності, по духу, і злочинців – за вчинками, які дорвалися державних важелів управління, а відтак допалися-присосалися до державного корита. І не відірвеш!
      Пашко не зчувся, як дістався першого поверху, кивнув черговому міліціонерові "до побачення" і тут же устиг уловити якусь незрозумілу напруженість у погляді постового. А тоді глянув мельком у вікно і не побачив у внутрішньому подвір’ї свого "Ланоса". Придивився пильніше, таки немає машини, не тільки на тому місці, де зазвичай залишав її, прибуваючи в облдержадміністрацію, – "Ланоса" взагалі ніде не було видно.
        Підійшов постовий міліціонер, сторожко озираючись.
        – Вікторе Васильовичу, – мовив стиха, – ваша машина стоїть за воротами, вона туди щойно виїхала. Мені зателефонували, – старшина багатозначно підняв догори вказівного пальця, – і сказали, щоб я її випроводив. І ще сказали, щоб надалі ви свою машину не ставили на подвір’ї адміністрації. Ви вже пробачте…
       – Нічого, нічого, – нарочито байдуже, начебто навіть аж весело сказав Пашко. – Добре, дякую… Жодних проблем. – А сам подумав: "Та й швидко ж як…" І це, либонь, тільки початок, адже навіть руки не подав на прощання… Яке малодушшя! Треба терміново вжити попереджувальні заходи? Які саме? Поховати бозна куди всі угоди, в яких юридично вивірена кожна кома, проте залишені рядки, тож, за відповідного бажання, скільки всього можна назбирати між ними? Позакривати усі рахунки, де комар носа не підточить, але в яких, не вдаючись до послуг "комара", скільки можна навизбирувати "бліх? Це не врятує. Коли сокира вже занесена, а, схоже, так воно і є, то справа не в тім, щоб ухилятися від удару ката, а… щоб не думати про лихе. Треба жити, як жив, робити те, що робив досі. Бо ж діється усе, щоб збити з пантелику, послабити, вивести із рівноваги. Відтак ніяких рюмсань, жодних пошуків "рятівного кола", оскільки зупинити те, що починає котитися, можна лише одним – нічого не робити на Острові. А ще краще – піти з нього геть, зникнути. Адже дратує не стільки те, що зробив, то вже, як кажуть, похідне, а сам факт твого існування на білому світі. Твоя біловоронна вдача багатьом не дає спокою.
Нагадав про себе по стільниковому водій:
       – Вікторе Васильовичу, я стою біля в’їзду на подвір’я, бо міліціонер прогнав…
       – Знаю, нічого страшного, я зараз підійду.
       Відчиняючи двері, що вели у внутрішнє подвір’я облдержадміністрації, Пашко ще раз глянув на міліціонера. Той не зводив із нього очей, привітно посміхнувся, а тоді підняв перед собою стиснуті у символічному вітанні обидві руки і підбадьорююче потряс ними.
Невже справді люди із так званого обслуговуючого персоналу нерідко відають ледь не всіма таємницями "мадридського двору"? Чи вони просто здогадуються, спираючись на зовні невидимі, відомі лише їм, чинники? Пашкові раптом захотілося підійти до цього, завжди привітного, завжди підтягнутого, вже немолодого чоловіка з відкритим обличчям, щоб міцно потиснути йому руку, проте він уже відчиняв двері. Проявив солідність? Побоявся, що хтось побачить? Чи просто малодушно не став виказувати своїх теплих почуттів до людини, яку давно вже запримітив у цьому негостинному будинку? Абсолютно не схожий на своїх колег. На відміну од них, зовсім молодих і не в міру розкутих, ніколи, побачивши Пашка, не запитував фамільярно: "Ну, як там ваш Острів? Ще не змило водою?" Зачувши таке, Пашко досадно морщився, але, пересилюючи себе, кидав удавано весело: "Та живемо, тримаємося!" І підіймаючись енергійно по східцях, думав, що і на гарматний постріл не підпустив би до заповідника таких жартунів, не кажучи вже про головну контору області, а от того старшину взяв би в інспектори залюбки. Та все якось наче ніколи було підійти до нього. Так і живуть люди. Рідні душами не знаходять часу спілкуватися, а чужі прямо межи очі лізуть. І відігнати їх немає сил. І крокуєш пліч-о-пліч із до нестями не потрібними, чужими тобі людьми, інколи несподівано проймаючись крижаною думкою, на кого марнуєш своє єдине, таке коротке життя.
      От і зараз… Так захотілося поділитися з кимось, щойно пережитим! Тихо переповісти усе, що трапилося протягом останніх двох діб і обережно спитати поради… Але до кого звернутися? До начальника служби охорони заповідника, до отого переляканого Мальченка, якого, хоча й прийняв на роботу особисто сам, проте зробив це вимушено? Прийняв, бо кращого знайти не міг. Пашко давно відчував, як змінилася поведінка головного охоронця – простодушність простодушністю, та все ж Микола Панасович зумів помітити, як посилилася холоднеча з боку владців у ставленні до Пашка, отож, як і належить натурі хитливій і неглибокій, хутенько дистанціювався від шефа. Не вчасно відгукувався на телефонні дзвінки, коли Пашко їздив територією Острова, відмовчувався на нарадах, коли директор відчував потребу у підтримці, а стосовно зміцнення охоронної служби взагалі пустив усе на самоплив. Так же й головний інженер Дмитрусенко, а про ученого секретаря Панасейка і мову нічого розпочинати. Цей, такий же молодий та ранній, як і "губернатор", лише на словах виставлявся помічником в усіх директорських починаннях, насправді ж виявляв абсолютну безініціативність та ще й неабияку лінькуватість. Титанічних зусиль вимагалося, щоб примусити працювати, а звільнити… Де брати кращих? Тож і не дивно, що елементарна Пашкова вимогливість багатьма із його підлеглих сприймалася, як деспотизм. Спершу – окремими колегами та іноді, а згодом усе тими ж колегами, проте все частіше й частіше. З ким радитися в межах ввіреної тобі установи? Залишалися заступник директора з будівництва та головний бухгалтер, але обидва, незважаючи на роботу у заповіднику, ні в чому не проявляли своєї належності саме до цієї установи, обидва ревно оберігали в собі сутність звичайного виконроба та акуратного рахівника. Обидва працювали у заповіднику давно, звикли до чіткої, а відтак спокійної обмеженості своїх обов’язків, які не сягали далі піклування про стан адміністративного корпусу та Музею Острова, в одному випадку, а в іншому – про вчасне отримання та раціональне використання бюджетних коштів. Розширення тих обов’язків з ініціативи Пашка, що диктувалося масштабами Острова, хоча й супроводжувалося зростанням заробітної плати, все ж викликало невдоволення. І поки Пашко відчував столичну підтримку, невдоволення ним лунало глухо, притамовано, воно не перевищувало традиційний рівень ремства будь-яким керівником і в будь-якій установі, проте згодом стало лунати усе гучніше. Відтак, із ким ділитися наболілим?
       Пашко не вважався великим прихильником усіляких афоризмів, а надто таких категоричних, як отой, що стверджує, буцімто, "чим глибше пізнаєш людей, тим більше подобаються собаки", але раптом згадав про Хорса. Ніколи не возив його з собою в машині, бо з одного боку вважав те піжонством, а з другого гадав, що подібний "комфорт" образить Хорса – собаку надзвичайно вільну і незалежну – а тут раптом захотілося побачити його на задньому сидінні… Щоб звернути зараз геть з проспекту, на вулицю Азбестову (яка легка, яка чарівна і прониклива назва!), спуститися до Набережної і вийти із машини там, де неподалік від Ріки повитикалися із землі велетенські гранітні брили, спрямовані верхівками до Острова. Звідти відкривається велична панорама на прирічкову смугу залишків упосліджених плавнів, на Ріку, на Острів, від узбережжя якого тягнеться нагору стежка до найвищої його точки, де височать кургани, а між курганами – стародавні стели, кромлехи1, менгіри2, частину яких познаходили тут же, у лісосмугах, а частину позвозили із навколишніх сіл, і з допомогою яких Пашко узявся відновлювати сакральну силу Острова. Панорама просто захоплює, Пашко давно приглядається до неї і дійшов висновку, що виступи оцих скель на околиці міста, залишки менгірів, знайдених ним тут і перевезені у заповідник, і кургани на Острові складали колись гігантський сакральний комплекс, величезне капище3, необачно (чи зумисне?) зруйноване людьми. Навряд чи всьому зарадиш нині, і хоча особисто у Пашка ще вдосталь енергії, проте його влади, його впливу і його можливостей не вистачить, щоб відродити бодай частину того комплексу, того Великого Святилища. А все ж так просто! Треба лише розчистити територію від сміття, реконструювати систему кромлехів, розставити менгіри, оснастити місцевість знаками з відповідними написами і охороняти цю місцину, як зіницю ока. Заохочувати людей, щоб вони частіше бували тут, а не висиджували невідомо що у кав’ярнях, щоб бодай раз на місяць опинялися у середовищі, вільному від "принад цивілізації", щоб наближалися до високого і світлого, бо саме у спілкуванні з ним порятунок нас усіх. Натомість, частину унікального плато не так давно закатали під асфальт, розгорнувши на ньому речовий ринок, а решту оточили високим дерев’яним парканом, чекаючи з’яви небідного дяді, якому можна буде віддати її в довгодовгодовготривалу оренду, аби звів той на священній землі черговий торговельно-розважальний комплекс – далі фантазія наших грошовитих забудовників укупі із сучасними кишеньковими зодчими не сягає.
І все ж, незважаючи на ринок, на розцяцькований графітті і оздоблений матюками паркан, куточок ще зберігає привабливість, і як добре було б пройтися зараз із Хорсом мимо столітніх в’язів, затим присісти із ним під крислатою дикою грушею, під якою, подейкують, півтора віку тому зупинявся геніальний країнський поет Іван Добренко, посидіти і помовчати. Пашко завжди, у напружені моменти свого життя, коли не було змоги дістатися Острова, спішив сюди. Тут він поновлював бадьорість духу, ясність погляду, стверджувався в істинності своїх намагань, а, ставши директором заповідника, дійшов висновку, що острівне довкілля, узагалі вся Країна лише тоді досягнуть справжнього розквіту, коли, розчленовані людиною, відірвані одне від одного Місто, Ріка та Острів, зіллються воєдино, склавши непорушну Тріаду. Щоб не коми і сполучники стояли між ними, щоб розбурхана людським свавіллям Ріка не підточувала Острів, а безладне Місто не отруювало води Ріки і благодать Острова смогом, а всі сприяли одне одному і називалися так: МІСТО-РІКА-ОСТРІВ. Сьогодні ж один лише Острів зберігає дивовижну шляхетність, незважаючи на незбагненну кількість уже завданих йому і тих, що завдаються й досі кривд, чим підтверджує свою воістину Божественну Сутність. Острів не замулює Ріку і не засипає сміттям Місто, навпаки, він, незважаючи ні на що, продовжує випромінювати Благодать. Острів – основа майбутньої Тріади, невипадково він розташувався серед Ріки, між Рікою і  Містом і терпляче чекає людської прихильності, щоб об’єднатися зі своїми сусідами.
       Пашко залишив машину з водієм біля автобусної зупинки і попрямував до паркану. Проте до груші дійти не встиг. І не тому, що стежку перетнула свіжо вирита, глибоченна і широченна канава. Тілько-но опинившись за парканом, Пашко глянув поперед себе і остовпів: праворуч, по цей бік канави вигорбилася купа пом’ятих, порепаних іржавих металевих бочок, тут же – бита цегла, уламки бетону та дерев’яних ящиків, але то було ще не все. За канавою зяяла пустка, від якої Пашка раптом струсонув дріж. Прямо, ліворуч і праворуч – жодного дерева, лише стара груша-дичка самотньо тулилася до паркану далеко внизу, за два кроки від Набережної. Могутнє дерево на тлі повалених і потрощених в’язів, лип, дубів та осокорів, виглядало жалюгідною гіллячкою, жорстоко відчахнутою од батька-стовбура і знущально устромленою у згвалтовану землю. Хто дав благословення на це масове убивство? Коли воно сталося? Ще учора вранці Пашко проїжджав Набережною, і всі дерева були живі. Значить, уночі… Аби ніхто не бачив і не прибіг, щоб зупинити страту? Та чи насмілився б хто втрутитися?
       Пашко не міг іти далі, у нього забракло сил, щоб повернути назад, він опустився на дерев’яний ящик, схилив голову, обхопив її руками і заплакав…
                4
       Затьохкав телефон, який Пашко, перебуваючи у робочому процесі, чи, як сам любив казати, "у русі", завжди тримав напоготові, затиснутим у руці, дійсно, мов ту афористичну синицю. Перш, ніж увімкнути слухавку і прикласти її до вуха, Пашко озирнувся навколо – чи ніхто його не бачить? – зітхнув, а вже тоді мовив глухо:
        – Ал-ло…
        – Доброго дня, Вікторе Васильовичу… У вас голос якийсь… Я, мабуть, невчасно? Це – Катран.
        – Та, ні вчасно, Станіславе Назаровичу, я слухаю вас.
        – Вибачте, що турбую, але мені здається, нам треба поговорити. Учора я не став вам дзвонити, не хотілося наганяти смутку по телефону, краще розповісти все віч-на-віч, тоді начебто легше і ясніше сприйматиметься. А доповідну я вам написав.
        – Знаю, я її ще не читав, бо майже увесь день просидів у архіві. А ви де зараз?
        – На Острові, при з’їзді з правобережного мосту, біля роздоріжжя.
        – Ви вгадали – нам дійсно слід побачитися, і негайно. Чекайте мене там, де стоїте, я хвилин за десять буду.
       Зателефонувавши у приймальню заповідника, Пашко сказав, що він затримується у справах і тут же вирушив на зустріч із Катраном, а ще за півгодини директорський "Ланос" під’їжджав до Урочища.

                5
        Як завжди, наближення знайомої машини я вловив, щойно вона з’їхала з асфальту на грунтівку, хоча й не сидів на курганчику, а лежав під абрикосою, неподалік від хатинки. Насторожився, зовсім не здивувавшись, що ані Качан, ані Макаренко, які чергували в той день, нічого не відчули. Вони сиділи в хатинці і на ганку з’явилися лише після того, як я, загавкавши, підвівся, розігнався і одним стрибком здолав тинок, бо автомобіль уже стояв біля гледичії.
      Я навчився розрізняти, коли причиною директорських приїздів в Урочище був гарний настрій, а коли гнало Пашка сюди щось неприємне, але, побачивши Віктора Васильовича того лагідного дня на самому денці травня, уперше відразу нічого не зумів збагнути. Директор відразу видався мені не те що відстороненим, а наче глибоко закопаним у самого себе, тож ні роздивитися його, як слід, ні прислухатися до нього не мав я ніякої змоги. До того ж прибув він із Катраном, чого раніше ніколи не було. Проте, яке це мало значення! Не воно головне. Коли ж таке було, щоб до мене прибували відразу двоє моїх найулюбленіших друзів, відтак, до чого тут настрій-ненастрій, мені слід робити своє, бо, чим далі, тим гостріше я став відчувати, як багато від мене тут залежить. То була, як сказали б люди, велика, просто велич-ч-чезна відповідальність, і я не мав жодного права нікого підводити. Я радісно скавучав, стрибав, терся об ноги приїжджих, цілував їхні руки, а сам скоса поглядав: чи міняється Віктор Васильович, чи розвиднюється у нього на душі? Мені так хотілося зрозуміти, що привіз він у своєму серці до плавнів цього разу, що привело його сюди і що змусило прихопити з собою найчутливішого і найдобрішого Станіслава Назаровича. Здавалося, коли я все це збагну, усім відразу стане легше, адже ми усі В УРОЧИЩІ!
         І нарешті мені відкрилося: назирці за Віктором Васильовичем та Станіславом Назаровичем ішла біда. БІДА! Нікому, окрім мене, більше не помітна, ніким не відчутна, а те, що вона – НЕВІДВОРОТНА – уже й гадати було нічого. Що робити? Я не знав, а тому робив те, що було в моїх силах: я відчайдушно стрибав, скавучав і цілував, і добре, що люди не вміють помічати собачу нещирість, особливо ту, яка викликана нашим стражданням, нашим вболіванням за тих, кого ми безмежно любимо, нашою готовністю пожертвувати собою заради їхнього спокою.
       Біда… Невидимими зловісними хвильками, непомітним ядучим туманом вона розливалася, розпливалася, розгорталася по подвір’ю, заповнювала Урочище, і коли Віктор Васильович не до озера попрямував, а сів за дубовий стіл під очеретяним дашком, а навпроти нього розташувався Станіслав Назарович, я раптом чомусь так зрадів, наче обидва вони опинилися в абсолютній безпеці. Біда розпросторювалася навсібіч, і раптом мені здалося, начебто вона обминула те місце, де зупинилися мої друзі, і я не втримався, підійшов до Катрана, аби переконатися, що так воно і є. Я притулився до ніг Станіслава Назаровича, торкнувшись хвостом дубового стовпа і раптом відчув теплий струмінь. Легенький такий струмінець, а потім ще один, ще і ще, і ще, і ще. Тепло лилися із стовпа, із дубових дощок столу, із дубових лавочок, із таких же інших стовпів і стовпців, із обаполів, планок і дощечок… І я зрозумів, що то прокинулися, пробудилися усі ці, здавалося, мертві, а насправді, поснулі, стовпи і стовпці, планочки і дощечки, згадавши, що вони родом із священного дерева, власне, ожило саме дерево – піднявся, випростався могутній дуб і захитав невидимими вітами, зашелестів нечутно листям і взяв під захист. І я ліг поруч на землю, бо де ж іще міг я почуватися таким дужим і сміливим, таким гідним і потрібним, як не на рідній землі, під дубовими шатами, поруч із найріднішими для мене людьми!

                6
       – Що ж тут трапилося учора вранці? – відразу запитав Пашко, тільки-но сіли за стіл, бо в серйозних розмовах із людьми, яких він дуже поважав, ніколи не вдавався до малодушних вступів.
       – У своїй доповідній я все виклав детально… Але ж ви її ще не читали.
       – Не встиг, а щойно отримав попередню інформацію.
       – Від кого?
       -    Про це поки що не будемо…
      Катран глянув у бік хатинки.
       – Вікторе Васильовичу, ви не заперечуєте, щоб нам чайку зробили?
       – Нехай.
       – Грицю! – крикнув Катран Качанові. – Зроби нам по чашечці чаю!
       – А ми вже гріємо воду, – долинуло із сіней хатинки.
       – Дякую, молодці! – відгукнувся Катран, а потім додав стиха:
       – Хоч тут додумалися без нагадування…
       Пашко підняв очі на Катрана:
       – Нічого, Станіславе Назаровичу, навчаться.
       – Щось довго вони вчаться, – зітхнув Катран, ще раз глянув у бік хатинки, а тоді взявся за розповідь.
      Пашко слухав, не перебиваючи, а коли Катран закінчив, спитав:
       – А особисті речі… Що іще, окрім рушниць, ви у них забрали?
       – Анічогісінько більше. Хіба що зелененький картузик, так то Хорс знайшов у воді серед очерету. Особисті речі… Бачте, як шляхетно вони подали знаряддя вбивства… Крючкотвори! До речі, і в браунінгу, і в "тулці" – магазини повні-повнісінькі набоїв. Дивуюся, як це їх у патронниках не було…
      Пашко якусь мить мовчав. Потім, глядячи поперед себе вдалину, вимовив спроквола, начебто говорив сам із собою:
      – Особисті речі… Я просто ошелешений!
      А тоді подумки:
      "Цікаво, чи Казухові вони сповістили, які саме то речі?.. Він же у розмові зі мною не уточнював… Чи не знав? Навряд. А якщо йому не сказали, то вони ні в що його не ставлять. Так схоже саме на це…"
      Потім знову уголос:
       – Про особисті речі мені подано було так, наче ви, Станіславе Назаровичу, у когось забрали надувний матрац чи плавки, або якийсь ліхтарик…
       – Ум-гу, ліхтарик… – Катран скривився, – Гумові соски безкінечного користування позабирав я у дорослих дядь. Вибачте, Вікторе Васильовичу, що питаю, та все ж хотілося б дізнатися, хто вам першим надав інформацію про ті "особисті речі"?
        Пашко глибоко зітхнув, глянув проникливо на Катрана, тоді на щойно принесену Кучмієм чашку, притягнув її до себе, і, помішуючи ложечкою темно-коричневий напій, від якого пахло вишневою корою і м’ятою (фірмовий чай Урочища), сказав, не піднімаючи очей:
        – У "губернатора" я сьогодні був, Станіславе Назаровичу, і знаєте, що він вимагає від вас? – Пашко знову глянув на Катрана. – Точніше, чи здогадуєтесь, що запропонував мені вимагати од вас?
       – Поняття не маю… Власне, варіантів може бути багато.
       – Варіант один: пропонують…
       – Так пропонують, чи, вимагають? – не втримався Катран і сам знітився через те.
       Пашко докірливо покректав.
        – Будь ласка, не перебивайте, Станіславе Назаровичу, і не їжачтеся… Начебто рекомендували, але говорилося так, що в словах вчувалася вимога. Вважають, що ви повинні відвезти оті особисті речі…– Пашко недвозначно наголосив на двох останніх словах, а щоб підкреслити той наголос, зробив ще й коротеньку паузу, а тоді продовжив: – Особисто ви маєте одвезти відібрані речі одному із власників…
       – Вибачте, Вікторе Васильовичу, але я ні в кого і нічого не відбирав. Я конфіскував зброю у браконьєрів на місці можливого скоєння злочину. Вони тут уже так починають нахабніти!
       Пашко знову зітхнув.
        – Станіславе Назаровичу, та хіба ж я з вами сперечаюся? Наберіться терпіння і слухайте далі. Вони хотіли б, щоб ви не лише принесли і віддали їм зброю, а й…
        – Не інакше, як ще й вибачився? Чи не так?
        – Та постривайте ви! – Пашко мимохіть крикнув. – Ну, майте ж терпіння! Я розумію, що ви нервуєте, але ж я не проти вас!
        – Вибачте, Вікторе Васильовичу… Вибачте, я просто ніяк не можу оволодіти собою, після вчорашнього, а тут ще й оці їхні… пр-р-ропозиції… – останнє слово Катран вимовив з неабияким притиском.
       – А треба… Треба, дорогий Назаровичу! Ми з вами повинні віртуозно володіти собою! А як ви збагнули, що вони від вас вимагатимуть ще й вибачення?
       – Та кому ж невідома ідеологія цього бісівського поріддя! Прагнуть не лише фізично притиснути, а й морально вколоти, принизити, витравити людську гідність. Як не сказати після цього, що на таке здатні лише недолюдки! А вони ж допалися до влади, і їх стільки!.. Як ті павуки в банці. Їх принижують згори, бо керують ними такі ж покидьки, а вони тиснуть на тих, хто під ними.
        Пашко підняв чашку, зробив кілька ковтків.
        – Знаю…
        – Це не амбіції, повірте, Вікторе Васильовичу, не почуття страху мене точить, а огида. Безмежне обурення.
        – Такі ж почуття розпирають і мене… Але дослухайте до кінця: після вибачення, я маю звільнити вас.
        – Ого! Це вони так вважають, чи…
        Пашко легенько стукнув пучками пальців по столу і знову крикнув ледь не спересердя:
         – Ну, й молодець же ви, Станіславе Назаровичу! Ну, дякую! Уже й на мене в наступ пішли…Ніхто вас звільняти не збирався і не збирається. Я ще, коли їхав до вас, не знаючи подробиць, не вірив у те, що подана Казухом інформація повністю відповідає дійсності. Вам цього замало? Тому навіть гадки не було звільняти вас.
       Хорс увесь час лежав поруч, поклавши голову на передні лапи, дрімав і не ворушився. Коли ж Пашко хряснув пальцями по столу, собака відкрив очі, різко підняв голову і гавкнув. А тоді встав, підійшов до Пашка і потерся головою об його ногу.
       – Що, Хорсику? – Пашко нахилився до собаки. – Забули про тебе? Забу-у-ули про нашого золотого песика… – Пашко погладив собаку . – За-а-абу-у-ули про нашого Хорса, навіть кісточок йому не привезли… Вибач, друзяко.
      Хорс іще міцніше притиснувся до Пашка і вже не метеляв хвостом, а стояв непорушно і уважно, так уважно слухав, наче боявся пропустити бодай один звук.
       – Нехай он Хорс, Вікторе Васильовичу, скаже, – раптом заворушився Катран. – як нахабно вони поводилися! – Катран ляснув долонею по коліні. – Так хотілося навернути отого лисого веслом!
       – Дочергувалися… – мотнув головою Пашко. – Добалакалися… Тоді вас точно треба звільняти. Ви хоч розумієте, що кажете, Станіславе Назаровичу?
       – Та розумію, але інколи почуваєшся так, начебто немає вже ніяких сил для слів, а треба пускати в хід… Треба діяти, Вікторе Васильовичу, бо вони нас зметуть! А рушниці я нікому не відноситиму, можете хоч сьогодні звільняти мене. Ось просто зараз напишу заяву. І собі душу потішу, і вам менше мороки.
       Пашко допив чай.
       – Не та розмова, Станіславе Назаровичу, не та. Запитую ще раз: ви поводилися достойно? Не перегнули палиці? Пробачте, що доскіпуюся, – я маю бути в цьому абсолютно переконаний. Хорс їх не чіпав?
        – Та що ви! Тільки й того, що заскочив у човен і гавкав… Ви б бачили, Вікторе Васильовичу!.. Нормально ми з Хорсом поводилися. А що дасть вам ця переконаність?
        – А те, що ні, браунінг, ні "тулку" відносити нікому ви не будете, а тим паче – тішити їх вибаченнями. Зараз відвеземо їх до мене в кабінет, а далі побачимо.
        Хорс присів на задні лапи, не зводячи пильного погляду з Пашка, а тоді гавкнув, зиркнув на Катрана, знову на Пашка, підійшов і лизнув директора в руку.
        – Хо-о-орсик… – Пашко погладив собаку. – Іншого й бути, Станіславе Назаровичу, не може. То ж і питаю у вас: чи все було саме так, як ви розповіли?
       – Клянуся пам’яттю батька – нічого не втаїв і не придумав. Та ось і Хорс не дасть збрехати… – Катран раптом наче аж повеселішав.
       – Хорс – це добре, – Пашко знову повернувся до собаки: – Ну, і хитрюга ж ти!
       – Не згоден, Вікторе Васильовичу, – Катран точно збадьорився духом, – не хитрюга, а мудрець наш Хорс. – Катран посміхнувся.
       – Можна й так, – Пашко відчув Катранове пожвавлення, і від того затепліло на душі. Він добре знав Назаровича, глибоко поважав його і був переконаний, що повеселішав той не через те, що директор не збирається його звільняти, а що прийняв він незалежне рішення, без підказки "згори", а таке, як вважав гідним себе, його, Катрана, оцього дивовижного собачки і справи, за яку Пашко взявся, і творити яку допомагають йому такі люди, як Катран. Що буде згодом – не суть важливо, головне, що Катран не залишився сам, і що б там не сталося потім, є спільність думок, а отже, спорідненість душ, а відтак – і життя несоромно назвати ЖИТТЯМ, бодай через усього лише один-єдиний, скромний, але достойний епізод, що нагодився в ньому. Та, власне, хто знає, може, так воно і повелося здавна на цьому світі, що справжність життя визначається не суцільним, не безперервним благополуччям, а лише коротенькими достойними епізодами в ньому, які випадають украй рідко!..
       Пашка раптом потягло міцно обійняти Катрана, з такою рвучкістю і щирістю, як уранці хотілося потиснути руку отому постовому міліціонерові в облдержадміністрації, і Пашко навіть підвівся, але до інспектора не підійшов, а сполоснув під рукомийником чашку, струсив із неї краплі води і поставив на стіл.
       – Ви свій чай, Назаровичу, так і не випили.
       – Нехай, – махнув рукою Катран. – Сходимо на озеро, Вікторе Васильовичу?
       – Можна.
       Утрьох спустилися до самої води, не змовляючись, ступили на стежку, що вела уздовж озера, повернули праворуч і невдовзі дісталися того місця, де трапився інцидент із помічником всенародного депутата. Першим біг стежкою Хорс, увесь час оглядаючись і не подаючи ані звуку, і лише, коли підійшли до смуги очерету, в якому добре простежувалася протаранена дюралькою просіка, а на листях водяної м’яти чорно вилискували мастильні плями, собака кілька разів гавкнув, глянув на своїх супутників, відійшов убік і сів.
      Пашко і Катран мовчки обмінялися виразними поглядами, і Катран запитав тихо:
        – Чи не нашкодите ви собі своїм рішенням, Вікторе Васильовичу?
        – У жодному разі.
        – А чи не відчуваєте, ви вже вибачте, що питаю про це, що і стрілянина на озерах, і ваша розмова з головою облдержадміністрації – не окремі епізоди, а ланки одного ланцюга? Я натякаю на змову… Змова проти заповідника, проти вас. Я… Ми тут із Мельником давненько вже передчуваємо щось лихе… Перебільшуємо? Нерви?
        – Хтозна, через те я й прийняв таке рішення, бо переконаний, що гірше не буде. Це точно. Бо якщо вже щось затіялося, то воно неодмінно здійснюватиметься. Певний досвід у цьому відношенні в мене є, тож знаю, що кажу. А от якби ми прийняли їхній сценарій розвитку подій, так то означало б кінець усьому. Ви мене розумієте?
        – Дуже розумію.
        – Не задля того згодився я очолити заповідник, щоб моїх працівників принижували негідники. Може, звучить занадто патетично, але кажу про це щиро.
        – Дякую, Вікторе Васильовичу.
        – Не треба, Назаровичу… Ні до чого ці реверанси... Хіба ви мене не знаєте?
        – І все ж дякую вам, бо як же іще…
        – Облиште…
       Піднімався і розростався благословенний травневий день, який ніяк не міг обійтися без джеркотіння очеретянок, щебету зябликів, квиління крячок, а особливо зозулиного кування, Пашкові аж подих перехопило від несподіваного радісного збудження, та він не дав волі відчуттям. Не ті обставини, щоб розслаблятися, хоча так хотілося пуститися за течією!.. Тільки й того, що раптом глянув на сонце, а тоді на верхівки осокорів на протилежному березі озера, знову зиркнув на сонце і пустотливо спитав:
        – Вгадайте, Станіславе Назаровичу, котра зараз година? Тільки не дивіться, не дивіться на свій хронометр!
       Катран і собі глянув на сонце, на озеро, озирнувся навколо…
        – Гадаю, дванадцять уже є…
        – Перебір, шановний! Пе-ре-бір! І як же це ви? До речі, ви у селі виросли?
        – Ні, я потомствений городянин… А що?
        – Тоді зрозуміло, чому не вмієте орієнтуватися без годинника. А я вам зараз точно скажу: десята година сорок п’ять хвилин. – Пашко тут же повернув ліву руку, глянув на циферблат і з усієї сили, нічим не захмареної хлоп’ячої радості, вигукнув:
        – О-о-о! Усього на десять хвилин помилився! Ну, як вам, люб’язний Станіславе Назаровичу?
        – Неймовірно! Ви просто характерник, Вікторе Васильовичу.
        – Майже. Принаймні, у нашому роду такі, мабуть, водилися. Інакше, чого б оце я никав тут із вами по плавнях!
        Мовив Пашко начебто зовсім весело і цілком безтурботно, але десь на околиці його свідомості ворухнулася не дуже бадьора думка про те, що ще й півдня не спливло, а скільки вже пережито! За нервовою напругою, комусь іншому на тиждень вистачило б.
І все ж день тільки розгортався, і як добре, що хоча й започаткувався він напружено та ще й у незграбній і похмурій споруді обласної адміністрації, але продовжувався і розвивався на Острові, в Урочищі, де поруч із тобою мудрий Хорс і надійний Катран, значить, далеко не все втрачено. Пашка чекало безліч справ, та ледь не вперше за увесь час свого директорства йому не хотілося нікуди спішити. Вони неквапно йшли уздовж озера – Пашко і Катран поруч, майже плечем до плеча, а Хорс за ними – неспішною була і їхня розмова, в якій вистачило місця і для спогадів про дитинство, і для коротеньких екскурсів в історію Країни, і для побіжного аналізу незмінно бурхливого "поточного моменту". Усе таке різне, навіть начебто аж взаємовиключне, та в бесіді двох споріднених душ воно напрочуд органічно перепліталося, лилося єдиним потоком, а інакше й бути не може там, де серця б’ються в унісон, а думки спрямовані тільки на добро.

                7
        Не знав Пашко, що в той час, коли він розмовляв із Катраном, офіційними кабінетами Міста, через посередництво телефонного зв’язку пішли гуляти "сигнали" про їхнього Хорса. Два із них під вечір відлунилися у кабінеті директора заповідника. Спершу Пашкові зателефонували із міської санепідстанції:
        – У вас… Здається, в якомусь Урочищі… Словом, у вас на Острові є собачка?
        – Особисто у мене немає, – відповів Пашко, – а якщо ви маєте на увазі увесь Острів, то там, на жаль, чимало безпритульних собак.
        – Ми не про них… У розпорядженні ваших працівників, тих, що у плавнях, є собачка?
        – Звісно.
        – Приблудний пес?
        – Ні, трохи більше року тому його принесли цуценятком.
        – А воно має щеплення? Все ж таки, до вас туристи їздять… Адже так?
        – Саме так. В Урочищі ми обслуговуємо як організовані екскурсійні групи, так і окремих бажаючих. А що трапилося?
        – Та ми про щеплення… Собачка може когось покусати… У нас є сигнали, що ваш пес дуже агресивний.
        – Усі необхідні щеплення собаці зробили, а про те, що він агресивний, – уперше чую. Наш Хорс – абсолютно миролюбний пес. Гавкати – гавкає, а щоб на когось напасти… Такого ніколи не було, і не буде, гарантую.
        – Навіть гарантуєте?
        – Навіть гарантую.
        Усного запевнення не вистачило,  і за кілька днів в Урочищі побували двоє працівників санепідстанції – хотіли на власні очі пересвідчися, що документи про щеплення Хорса справді існують у природі. Інспектори їм усе показали, заодно і з Хорсом познайомили. Собака лікарям дуже сподобався, особливо розчулило те, як він бере з рук їжу – не зубами і не хапає зопалу, а обережно знімає з долоні губами.
        – Хто ж то його так видресирував? – не приховували свого захвату лікарі.
        – Ніхто, – гордо відповів Макаренко, який саме тоді був на чергуванні. – То все від природи. Наш Хорс ще й не на таке здатний.
       Зателефонували Пашкові також із Товариства мисливців та рибалок.
        – У вас у плавнях собачка з’явився… Дворняга?
        – Далеко не зовсім… Скоріше, помісь східно-європейської вівчарки з якоюсь вишуканою дворнягою, до того ж, схоже, там щось і від лайки є.
        – Словом, гарний пес?
        – Не те слово – чудовий!
        – Кажуть, він за козулями бігає…
        – Хто каже?
        – Та є у нас сигнали…
        – Дивина… Вам сигналізують про переслідуваня козуль, в санепідстанцію скаржаться, буцімто пес нападає на людей, а особисто мені ніхто й слова досі не сказав. Дивно… Звідки, від кого у вас ті тривожні сигнали?
        – Та є… А ви самі поцікавтеся, можливо, охоронці не про все вам доповідають.
        – Неодмінно поцікавлюся.
        – Зверніть увагу обов’язково, адже йдеться про собаку… А там же все тільки на інстинктах! А інстинкти, вони і в Африці інстинкти.

                8
       Як дотепно, як влучно сказано! І хіба ж я можу мати щось проти? Нехай як завгодно називають люди мою здатність бачити, відчувати і розуміти все, що мене оточує, так, як це бачу і розумію я, головне, що так воно і є. Інстинкт? Тобто вміння, подароване мені природою? Не знаю. Мені досить того, що я гостро відчував зайвість, непотрібність, а то й шкідливість перебування в Урочищі відставного прапорщика та його сина. Ніхто не бачив, ні Катран, ні Мельник, ні Грамолін із Мартиненком, ні тим паче Віктор Васильович, як навколо усе завмирало, стискувалося, ставало понурим, коли в плавнях з’являлися ці двоє. Тоскність, навіть страх і розпука так і линули від них навсібіч, бо вони всередині у них, в їхніх руках і ногах, у їхніх рухах, у словах, у голосі, в душах їхніх. Таке не витравиш, єдиний порятунок – триматися якомога далі від таких людей, не давати їм можливості, аби сіяли вони навкруги пустку і зневіру. Страшно таке відчувати. Завмирали крячки, замовкали лиски, ховалися чаплі, коли на березі озера з’являвся бодай хтось один із тих двох. Зовні усе нібито залишалося таким, як і було, але ж я бачив, а ще більше відчував, як усе зіщулювалося, ставало невиразним, непомітним, інколи здавалося, що усе готове навіть умерти від напруги і розпуки, і я просив усі світлі сили, аби вони не допустили трагедії. І мене чули.
       На жаль, не люди. Аби доходило і до них, то не витоптували б траву, не ламали б кущі, не ставили б дротяні сільця на козуль та зайців. Не вивергали б із себе потоки жахливих слів, не відаючи, що слова ті нічим не кращі від наймерзенніших учинків. Навіть не здогадуються, що слова ті засмічують не тільки душі, а й довкілля.
Інстинкт розкривав на все це мені очі? Нехай буде інстинкт. Але чому цією здатністю так тонко усе відчувати наділений, як прийнято вважати, безсловесний собака, а не найрозумніші істоти? Нащо мені такий дар, коли можливості дієво користуватися ним украй обмежені? Що я можу? Хіба що загавкати, коли почую наближення автомобіля, або чиїсь підступні кроки у лісі, чи скрадливий плюскіт весел на озері. Як стурбовано подавав я голос, коли відчував, що он на отому автомобілі до плавнів прибули недобрі люди! Я гавкав, гарчав, хрипів, припадаючи до землі, а траплялося, що дехто з інспекторів і бровою не вів, а то інколи ще й стримували: "Заспокойся, Хорсе, піди приляж". І нехай би ті людці прибували несподівано і на власних втомобілях, а то скільки їх привозив із собою Віктор Васильович!
      Як важко з тим інстинктом…

                9
        Рівно два дні спливло після візиту Пашка до "губернатора", і ось дзвінок із приймальні облдержадміністрації.
       – Віктор Васильович? – то була секретарка. – Хвилиночку, з вами говоритиме Геннадій Борисович.
       Чекати зі слухавкою біля вуха довелося дійсно майже цілу хвилину. У голосі Казуха – ані натяку на доброзичливість:
       – Доброго дня, Вікторе Васильовичу.
       – Здрастуйте, Геннадію Борисовичу.
       Відомою своєю звичкою починати важливу розмову з чогось несуттєвого, цього разу "губернатор" не скористався, а відразу перейшов до суті.
        – Ви розібралися зі своїми партизанами?
        Пашко так і смикнувся було зауважити, що ні партизанів, рівно як і гайдамаків у заповіднику немає, проте стримався.
         – Так, я все з’ясував.
         – А разом із тим, слід вважати, і вжили заходи. Тобто, взяли пояснювальну від отого вашого… Катрана… Відсторонили його, на період службового розслідування, від роботи… Так? До речі, ви дали розпорядження провести службове розслідування?
Зелений "губернатор" щедро підкидав зачіпки, якщо не для очевидних уїдливих зауважень, то для прихованої іронії, щонайменше, бо тон розмові задавав і не зовсім офіційний, і не вельми поважний, беручи до уваги вік Пашка та його авторитет. До того ж заповідник підпорядкований міністерству духовності і мандрівок, а не обласній державній адміністрації, тож незграбні інструкції директорові заповідника з уст необачного очільника області лунали просто безглуздо. Проте Пашко і тут пропустив усе повз вуха.
        – Мене, Геннадію Борисовичу, цілком задовольнила розмова з моїм інспектором. Вважаю, цього цілком досить.
       – Тобто?
       – Інспектор Катран і надалі працюватиме у заповіднику. До речі, помічник всенародного депутата Крутого пан Мжичка не повідомив вас, які саме особисті речі "відібрав" у них наш охоронець? То я скажу: бельгійський браунінг і найновішого зразка "тулку". Обидві рушниці з повними магазинами набоїв.
        – Не будемо опускатися до дрібниць… – Казух кахикнув і на хвильку замовк, либонь, вагався, не знаючи, що сказати далі. А тоді знайшовся, бо згадав, що все ж таки він старший за рангом: – Ви хочете сказати, буцімто я неправий?
        – Нічого навіть подібного я не говорив, Геннадію Борисовичу, а лише повідомив, що не збираюся накладати на інспектора Катрана жодного стягнення, за відсутністю підстав для цього. Він діяв чітко в межах, приписаних йому обов’язків працівника служби охорони заповідника. А от ті два добродії…
        – Що за лексика, Вікторе Васильовичу, ви ж серйозна людина! Про яких добродіїв мова? Адже йдеться про те, що один із ваших підлеглих, узявши собі у помічники якогось приблудного собачку, глибоко образив двох достойних чоловіків.
       Пашко уже ледь стримувався. Повторювалася ситуація, яка виникла під час його останнього візиту до "губернатора", власне, на щось інше навряд чи мав розраховувати, і зараз все ж необхідно було триматися, триматися і ще раз триматися. Не парирувати кожне слово свого співбесідника, в якому лунала неприхована образа, не вдаватися до пояснення деталей, навіть, якщо одна із них принижувала їхнього улюбленця Хорса… Власне, що він міг чекати від цього ще не обпір’їненого чиновника, який ще й інтриги плести до пуття не навчився, а просто незграбно верзе те, що звалюється невідомо звідки йому на язик! Нехай собі. Жодних ані виправдань, ані пояснень, ставити на місце нікчем треба німим презирством. Мовчазною силою праведного духу, який сильніший від слова. Коротко, гранично коротко, Вікторе Васильовичу, виключно по суті. І якомога простіше, відтак – доступніше. Бо украй заплутаєте пана "губернатора" своєю бездоганною логікою.
        – Про наявність чи відсутність певних достоїнств у пана Мжички та його пособника судити не беруся, то й розмови не вестиму про це, а виходитиму лише із конкретного факту. А факт той свідчить, що наш інспектор затримав у плавнях двох… Тут я не проти, аби пом’якшити визначення… Двох, будемо вважати, потенційних браконьєрів, і в цьому особисто я, як начальник Катрана, жодних перевищень службових повноважень у його діях не вбачаю.
       Ох, Вікторе Васильовичу, все ж не втрималися ви від просторових сентенцій! Навіщо? Пана Казуха та іже з ним дратує уже сам факт вашої присутності у суспільно-політичному середовищі не лише Міста, а й Країни, а ви ще й розважливість свою перед ним взялися демонструвати! Показуєте, що у вас не просто більше мозкових звивин і вони глибші, а що вони ще й чітко функціонують! Простіше треба. Простіше до примітиву – тоді і їм зрозуміліше буде, і нам спокійніше. Чи ні?
       – Не вбачаєте? – в голосі Казуха почулася несподівана розгубленість… – Не вбачаєте… Гм…
       Пашко уловив те мимовільне замішання і сказав твердо:
        – Не вбачаю, Геннадію Борисовичу.
       Не поліз за словом у кишеню і очільник області:
        – Тоді до побачення.
       Пашкові не здалося, що розмова добігла свого логічного кінця, а тому він не поспішив з відповіддю, а спершу напружено вслухався у телефонну рурку – можливо, юний "губернатор" оговтається, і до того, що необачно вирвалося у нього тільки-но, додасть щось суттєве, доречне, адже, як не як, – він політик нового покоління, породження саме жовтогарячих подій. Невже не розуміє, що останні його слова пролунали не просто несподівано, а несолідно, малодушно і відверто безглуздо! Проте Казух мовчав. І тоді Пашко мовив:
        – До побачення.

                10
        Звісно, зміцненню взаємин між "губернатором" і директором така розмова не сприятиме, і тут є підстави для того, щоб готуватися до найгіршого. Це, так би мовити, з одного боку. Проте з другого… Чим може зашкодити "перша особа області" керівникові заповідника, якщо за чисто службовою ієрархією, ніхто із них нікому не підпорядкований? Яким би хитким цей аргумент не був, Пашко не може, не має права ігнорувати його. І не напружувати себе зайве, а тим паче, бентежити фактом, що заповідник розташований не в пустелі Сахарі, а на території, до якої приставлений Геннадій Борисович Казух, тож функціонально уся структура, ввірена Пашкові столицею, за багатьма дуже важливими чинниками, чітко підпорядковувалася геть усім службам, що діють тут, в області. І служб тих – рахувати-не перерахувати, серед яких лише контрольно-ревізійне управління, служба пожежної охорони, міліція, прокуратура та суди чого варті. Слід тримати це в полі зору? Безумовно. Але не з усією гостротою так званого питання. Бо не слід скидати із символічного рахунку й те, пане Вікторе, що справи у заповіднику йдуть добре, що твій рейтинг не лише в області, а й у Країні, вельми високий. Ти безмежно залюблений у Острів, ти занадто глибоко занурився у процес його і фізичного, і духовного оздоровлення, щоб перейматися якимись дрібницями. Так, немає у тебе контактів із місцевою управлінською свитою за межами суто службових стосунків, то й що? Не відвідуєш з "украй потрібними людьми" сауну з чарівними масажистками, не ходиш на полювання, не граєш із ними у покер, більярд, гольф, теніс, чи пак, у гилку, жмурки або ж у квача. А все через те, що так і не сподобився стати прихильником "посадового приятелювання", а волієш до роботи і після роботи, а також у вихідні, свята та під час відпусток спілкуватися з тими людьми, до яких лежить душа, а не які "згодяться для справи". А як може "лягти" душа до таких, як Казух? Світ же, як дехто не втомлюється стверджувати, влаштований за дещо інакшими принципами. Увесь, чи осібно той, що ворохобиться у межах Країни, не в змозі струсити із себе порохняву облудних умовностей? Отож. Два роки спливло, ондечки уже й третій завершується, як тобі вдавалося і вдається жити, тобто, працювати і відпочивати не за неписаними правилами, так би мовити, корпоративної спільноти, а виключно, згідно з власними, до того ж, гранично невибагливими, потребами, і нічого! Власне, що там – нічого, усе нормально: і справа робиться, і на здоров’я особливо не скаржися.
       А помічник Крутого ґвалту не здійматиме. Протримається щонайдовше тиждень, та й притягне Сірка, бо як же без браунінга і "тулки"!
       І він дійсно невдовзі приїхав. Особисто до Пашка і забрав під розписку обидві рушниці. Зустріч була короткою, обійшлася вона без зайвих слів, тільки й того, що перш ніж залишити директорський кабінет, Артур Мжичка похмуро продуднів:
        – Га-уда-ую, па-уне ди-урект-уре, ви-у ще-у мау-є-уте-у ча-ус, що-уб ви-укона-ути хо-уча-у б ча-устину із то-уго-у, про-у що-у про-усив ва-ус Ге-унна-удій Бо-урисо-увич.
       Пашко зачаровано, ледь не крутячи головою, як ото робить Хорсик, коли чиїсь слова його дуже зацікавлять, слухав дивовижне слововиверження помічника народного обранця і ледь стримував себе, щоб не розреготатися. Таких треба гнати в шию із усіх-усюд, але як це зробити, коли шиї у пана Мжички катма! Тож досить з нього і вельми нейтрального запевнення:
       – Я подумаю про те, що ви сказали, пане Мжичко,
       – О-убо-ув’я-узко-уво по-удума-уйте. До-у по-уба-учення.
       – І вам усіх благ.
       Як він вирвався, отой ненависний чиновницький слоган!? Пашко давно помітив: як побажає хтось отих "благ", так ними до-о-о-овго навіть не пахне в радіусі, що наближається до неосяжного. Бо не від щирого серця. Звідки ж воно взялося на його власному язиці? З якого боку вирнуло? Зовсім не сподівався. Побажання "благ" – візитна картка пустомель, людей, на яких у жодному разі не можна розраховувати, з яким би проханням до них не звертався. Тепер і Пашко затесався до них… Та ще й із власного подання!
       Мжичка навряд чи звернув увагу на такі тонкощі, бо сам, либонь, великий прихильник порожніх, символічних, неіснуючих благ для когось, він просто мовчки зачинив за собою двері.

                11
         Я не розумів, що відбувається. Десь там, не лише за межами Урочища, а й далеко від Острова, нуртувало щось важке, бридке і загрозливе, а вони й за вухом не вели. Як завжди, жартував Станіслав Назарович… Був переповнений оптимізмом Мельник… Недалеко відкотився од них і Віктор Васильович. З цілим пакетом курячих кісточок приїхав, та я до них навіть не доторкнувся, бо так уже ж хотів розколошкати своїх друзів, хоча б натякнути їм чимось на біду, а вони анічичирк. Найстаршого свого друга зустрів, як належить, очей із нього не зводив, та нічого не зміг йому сповістити. Ондечки – біда! Як насунула вона два тижні тому на Урочище, так і не щезає нікуди, а вони нічого не бачать і не відчувають.
       Образив я Віктора Васильовича тим, що проігнорував його гостинець? Ні. У тім той річ, що НІ! Директор висипав кісточки у мисочку і навіть не глянув, що з ними буде далі. Кіт відразу накинувся, а я побіг слідом за Пашком, бо не подобалася мені його безтурботність. І коли директор сів під очеретяним дашком, я підійшов до нього, і хоча давно уже не дозволяв собі фамільярності, поклав своєму другові на коліна лапи та ще й у підборіддя лизнув.
       Віктор Васильович не відмахнувся, а взяв мене за передні лапи, як людину за руки і підтягнув до себе.
       – Хо-о-орсик… – мовив тихо. – Розумака ти наш… Тільки ти розумієш усе як слід… Але нічого не скажеш, і то добре.
       О-о-о! – аж стрепенувся я, але далі справа не пішла. Мене ледь не охопив відчай: навіщо я тут, коли не можу попередити їх!
         Пізніше, закінчивши щось писати, Пашко пішов до озера, і я, звісно, за ним. Присів Віктор Васильович на колоду, і я приліг поруч. Гавкнув кілька разів, намагаючись надати своєму голосу тривоги, – ніякої реакції. Тільки й того, що спитав – ні, не стурбовано, а ледь не жартома:
       – Що, Хорсику, гратися хочеш? Пусту-у-ун…
       Куди там гратися! Який там іще з мене зараз пустун! Може, мені завити, як отому самотньому вовкові серед безмежного нічного крижаного поля? Але те не в моїх звичках. Не тому, що я не вовк, і хоча й пес, та зовсім… Як би точніше висловитися… Абсолютно іншого призначення? Можна й так. Отож, лежав я біля ніг Віктора Васильовича… Просто лежав, і все.

                12
       Чи завжди істинна сутність людини визначається тим, як її сприймають і як до неї ставляться? Навіть тим, як її вивищують, або ж, навпаки, – яким чином спихають у прірву… Чи завжди, щоб вивищити, чи зіпхнути, досить комусь ворухнути пальцем?
У нашій історії діялося так. Всенародний депутат Найвищої Ради Країни Броніслав Крутий подзвонив по службовому телефону голові Міської обласної державної адміністрації Геннадію Казуху і напряму спитав:
       – Гено, щоб прибрати з посади директора заповідника "Острів" Віктора Пашка, досить твоєї влади?
       Він так і сказав: "Гено" і "твоєї", бо колишній компартійний функціонер був набагато старший від колишнього лаборанта-фізика, і хоча Казух все ж нібито приставлений керувати цілою областю, проте з точки зору Крутого, він лише сьогодні нею керує (вважай – силкується керувати), і що воно буде завтра, мало кому відомо. Он скільки їх набралося за останні чотири неповних роки, екс-"губернаторів"! Більше, ніж областей у Країні. Так уже ж надували щоки, коли займали керівні крісла, а де вони сьогодні? Жодного не чути. А колишні всенардепи завжди прилаштовуються і затишно, і хлібно. Принаймні, із тієї обойми, в якій уже сім із гаком літ поспіль має честь перебувати пан-товариш Броніслав, жоден із достойників не загримів у політичну Лету. Хіба що фізично хтось необачно зник, так то вже з… іншого параграфа. Власне, сам Крутий нікуди із парламенту і рипатися не збирається, адже третю каденцію протирає штанці (які за рахунком?) на лаві… тобто, у кріселечку сесійної зали Найвищої Ради. Справжній-справжнісінький законотворець-професіонал – як же без такого! А для переляканого Казуха досить і того, що до нього просто звернулися із захмарних висот. Виказали милостивість. Либонь, і сам "Гена" усвідомлював це до всієї глибини своєї ще не звіданої душі, бо відповів загалом чітко, але й не без деякого ухиляння:
       – Державний історико-культурний заповідник "Острів" під-порядкований міністерству духовності і мандрівок.
       – Це я знаю, а хіба названий заповідник розташований не в Міській області?
       – Та наче в ній…
       – Отож. І давай тепер потихеньку наближатися до діла… Які у тебе з цього приводу будуть міркування, Геннадію Борисовичу?
       Казух загальмувався з відповіддю, бо хоча власну думку стосовно сказаного Крутим мав давно, проте через брак необхідної форми для її втілення і подання ще не був готовий озвучити її саме зараз. Мовчання порушив Крутий:
       – Що ти замовк, Гено? Тобі допомогти?
       Це вже було занадто, "губернатор" аж почервонів – невже його за хлопчиська якогось мають? Не вистачало ще брязнутися обличчям в грязюку перед такою вольовою і рішучою людиною! Ні-за-що! І "Гена" мовив глухо:
       – Самовпевнена особа Віктор Васильович, важка…
       Сказав, і наче гора з пліч, а в очах аж посвітлішало. Відтак "губернатор" підбадьорився і додав:
       – ...І неприємна.
       – А коли так, то можна зробити однозначний висновок, що не така вже вона для нас і необхідна. Вгадав?
       Крутий діяв навально, і Казух все не міг зорієнтуватися. Аби хтось бодай якусь інформацію підкинув з приводу того, куди саме гне неповторний Броніслав Минович, та хто ж її підкине, і коли! Відповідь треба давати негайно, інакше, який він після всього політичний діяч! Крутий із таким нетерпінням чекає, що вже наче аж дихати у слухавку перестав, то Казух і видав те, що не просто визрівало і зважувалося в умі, а вже дзигою крутилося на язиці:
       – Особисто я не відчуваю в ньому потреби.
       – Чудово! Молодець, Гено! Я радий, що не помилився в тобі! Ви-ходить, порозумілися?
       – Мені загалом усе зрозуміло, але все якось так різко, швидко…
       – Що саме "різко", Гено, що "швидко"? Ми маємо бути рішучими, як ніколи. Адже сам кажеш, що не в захваті від Пашка! Уже три роки, чи скільки там, терпимо його, досить! Усе чекали слушного приводу, і ось він! Пашко сам підніс його нам на блюдечку з блакитним обідцем. Гріх не скористатися.
       – Не заперечую…
       – Отож. Гадаю, Геннадію Борисовичу, ти розумієш, що не про зве-дення якихось моїх особистих рахунків ідеться – бери вище! Тут питання куди серйозніше. Країною, в якій лиш ми можемо навести лад, мають управляти наші люди. На всіх рівнях: заводами, санаторіями, сільгосппідприємствами, театрами, всілякими фірмами, бібліотеками, лікарнями, а також заповідниками. Власне, заповідниками, ледь не в першу чергу. Збагнув? А шуму ніякого не буде, адже живемо в епоху нескінченних змін. Мало не кожного дня летять голови, інколи аж ніяк не в переносному смислі – хто там зверне увагу на Пашка із провінції! Хіба що у так званому інтелігентському середовищі якийсь неврастеник дзявкне, але я цей аспект нашої справи провентилюю окремо. Гаразд?
       – Т-так.
       – От і добре. Усіх благ.
       – До побачення.
       І – ні слова ні про свого помічника, ні про інцидент у плавнях, либонь, всенародний обранець вважав, що для Казуха досить і тієї інформації, яку він отримав від Мжички. Хоча міг би удостоїти й особистим повідомленням… Проте не удостоїв, і Казуха те вкололо.

                13
        "Губернатор" тільки-но почав потихеньку усвідомлювати, що ж то за розмова так несподівано відбулася, як Крутий уже телефонував міністрові духовності і мандрівок Тимурові Ангелуцькому, а за чверть години уже виїхав до нього, щоб головне сказати віч-на-віч. Добре влежаний Тимур Прокопович – не якийсь там недозрілий Казух, – потомствений номенклатурник, та й із Крутим вони майже однолітки, отож, телефон телефоном, а без особистого візиту ніяк. За комуністичного ренесансу Ангелуцький – відповідальний працівник Найцентральнішого комітету комуністичної партії Країни, на хвилі перебудовчого періоду з плавним переходом у незалежний тусувався на не менш відповідальній посаді у Салоні Міністрів, згодом опинився у Конторі Президента, потім керував областю, заступав міністра харчової промисловості, і ось тепер сам собі господар. Звісно, міністерство духовності – не міністерство закордонних справ, а тим паче – фінансів, та все ж, як наполягають досвідчені люди, цілком самостійна ділянка роботи. Словом, як не крути, пане Крутий, у спілкуванні з такими, як Ангелуцький, без зустрічі не обійтися, бо то кадр із непотоплюваних: раптово щезнувши сьогодні, невідомо де може виринути завтра. А раптом на ще відповідальнішій посаді!
       Опинившись у кабінеті Ангелуцького, Крутий до теми свого візиту підступив не відразу. Лише після того, як навів довідки про стан здоров’я, з’ясував, чим закінчився шашковий турнір міністра із заступником керівника Фонду державного майна Країни Федором Бенерюватим, і отримав щиросердне міністерське запевнення, що вітчизняна кіностудія імені Любомира Шульженка найближчим часом не випустить жодного пристойного фільму, принаймні, поки добродій Ангелуцький сидить у цьому кабінеті, Крутий запитав:
       – Директор історико-культурного заповідника "Острів" Віктор Васильович Пашко, що за фігура?
       – Особисто ми не знайомі, бо угоду з ним укладав мій попередник. Відгуки суспільно-політичного характеру, як ви, либонь, знаєте, позитивні, навіть дуже, бо Пашко справді не на жарт узявся за справу. Але ж…
       – Цілком із вами згоден, – пожвавішав Крутий. – Але ж!.. Саме – АЛЕ Ж! Так звана громадська думка, а надто патріотичний лемент – то, вибачте, соплі, які треба вчасно і ретельно витирати. Щоб і слідів не залишалось. Не кажу вже про те, що будь-яка думка обов’язково повинна контролюватися і коригуватися зверху.
       Міністр мовчав. Зовсім коротенький на зріст, але надзвичайно присадкуватий Тимур Прокопович завжди, за будь-яких обставин волів не квапитися з відповіддю і не вставати з-за столу, бо, сидячи за ним, він виглядав не просто солідно, а ледь не монументально. Він добре знав про це і рідко коли міняв позу. Знав також, що його зовнішня промовистість виразно підкреслюється міцно стиснутими вузенькими вустами, кам’яними вилицями і особливо важким підборіддям. Проте навряд чи здогадувався пан Ангелуцький, що серед відвідувачів його кабінету нерідко траплялися такі, що, доповнюючи його зовнішність високим і широким чолом, ніяк не могли скласти про міністра чіткої характеристики. Повна невідповідність рис! Причепливі візитери топталися на місці, намагаючись з’ясувати для себе, що ж то за фігура так грандіозно розсілася перед ними, як тут на виручку приспівали глибоко посаджені, невідомо якого кольору вузенькі очі, так далеко заховані, що здавалося, на фізіономії очільника головного культурологічного відомства Країни їх немає зовсім. Ось тоді усе ставало на свої місця: пан міністр відкривався в усій широті своїх яскравих здібностей і щедрих можливостей.
       Зараз же Тимур Прокопович не спішив із відповіддю, а ретельно обмацував чіпким поглядом Крутого, втішливо відзначаючи його безнадійно обвислі плечі, мереживо свіжих зморщок на обличчі, особливо навколо позбавленого губів рота, і розлогий пагорб живота, що випинався з-під розстебнутого синього піджака. З особливою відрадою зумів міністр видивитися у Крутого значно поріділу рослинність на приплюснутій зверху голові і втому у хижому погляді сірих очей, відтак подумав удоволено: "Постарів Броніслав Минович, помітно здав… А усього лише два місяці спливло з тих пір, як бачилися востаннє. Нелегкий, видать, усе ж таки отой "вільний депутатський хлібець", ну його к бісам, добре, що я ним не спокусився. Мені ондечки із отією горопашною культурою, як у Бога за пазухою – ні туча тобі, ні грім, бо ніхто у нас до пуття й не відає, що ж то воно за звір такий, вітчизняна культура. А Минович добряче посунувся, наближаючись до свого шістдесятиріччя, того й дивись, ще на співчуття мене потягне… Не вистачало! Цікаво, як виглядаю для нього я?"
       "Ну, Тимурчик!.. Мовчить, паразит… – думав Крутий, зиркаючи на Ангелуцького. – Розсівся, як жаба, тільки сопе. Нічого, забалакаєш, дядя Броня і не таких розворушував. Гнида чиновницька…"
       Та розворушувати пана міністра не було необхідності, бо він уже сам визрів для відповіді. І перш ніж розтулити вуста, Ангелуцький чисто по-міністерськи поморщився, бо хоча позицію з приводу щойно сказаного Крутим займав куди радикальнішу, ніж його співбесідник, все ж озвучувати її так прямолінійно бажання не мав – Тимур Прокопович забув уже, коли й смітив необачно словами, особливо переповненими неоднозначним змістом. Проте, коли думка вже озвучилася, та ще й таким легінем, як Крутий, то чому б і не приєднатися:
       – Абсолютно з вами згоден, в усьому має бути порядок.
       – І тільки! Тільки порядок, дорогий Тимуре Прокоповичу. Скільки існує світ, ніколи ще не було, аби якась там крихка і недолуга громадська думка збігалася з твердою і вивіреною офіційною, а тим паче впливала на неї. Як конкретно у нашому випадку з офіційною думкою, Тимуре Прокоповичу?
       – Стосовно чого?
       – Та все того ж Віктора Пашка…
       Знову заминочка. Знову задачка-кросвордик для головного "духівника" Країни. Ангелуцький зиркнув на Крутого з-під малопомітних брів, але нічого не зумів прочитати в безнадійно невиразних сірих очах, відтак не міг второпати, куди ж це Броніслав Минович так стелить і чого, зрештою, від нього домагається. Тож і випустив у світ Тимур Прокопович відповідь, вельми обтічну:
       – Занадто самостійний Пашко чоловік…
       – А якщо висловитися точніше. Тимуре Прокоповичу?
       Ангелуцький знову заглянув ув очі Крутого, цього разу затримав свій погляд, і – на тобі! Як він раніше не помітив!.. Та тут же все зрозуміло – треба чесати ледь не навпрошки, а то ще й у програші зостанешся. І міністр сформулював свою думку чіткіше:
       – Пашко чоловік не лише надміру незалежний, а й, я б сказав… авантюрний.
       – О! – вигукнув Крутий і ледь стримався, щоб не плеснути в долоні від задоволення. – Приблизно саме це я й хотів од вас почути.
       Тут і Ангелуцький пожвавився, бо нюхом класичного апаратника уловив якісь, ще не виразні, але вкрай заманливі для себе перспективи, а раз так, то негайно слід брати ініціативу у свої руки. Не лише відповідати на запитання, а й самому ставити їх. Спершу – віддалені:
      – З тим Пашком якісь проблеми?
       – Раптових ніяких не виникло, бо проблеми чередою ходять за ним із першого дня перебування цього вискочки у заповіднику, але ми терпіли!.. Та нещодавно терпець увірвався. Принаймні, моїх сил далі терпіти вже немає. Та й хіба я один!..
       – І все ж таки, – Ангелуцький усе більше прибирав до рук ситуацію, – щось же стало безпосередньою причиною для вашого сьогоднішнього візиту?
       – О-о, тут ніяких таємниць. Наш герой не виконав розпорядження голови Міської облдержадміністрації. І нехай би суто його власне розпорядження, а то ж … – тут Крутий багатозначно примружив ліве око і підняв догори вказівний палець, – розпорядження те виходило із мого настійного прохання, і Пашко про це знав. О! Чи не нахаба?
      – Серйозне питання? – Ангелуцький нарешті намацав свою стежечку у розмові і впевнено закрокував по ній.
       – Один із підлеглих Пашка жорстоко образив мого помічника. Я, дізнавшись про те, попросив, щоб Казух розібрався і примусив Пашка навести порядок у своєму колективі, так, гадаєте, він послухав?
       Ангелуцький не забував, що він господар у своєму кабінеті, що невдовзі має пролунати прохання, і воно буде адресоване не стінкам і не диванові, а йому, Тимуру Прокоповичу, і все вирішуватиме він, а тому волів знати подробиці.
       – Дозвольте, Броніславне Миновичу, поцікавитися, чим Пашків підлеглий образив вашого помічника?
Крутий побіжно переказав про випадок у плавнях, звісно, без деталей, бо сам там не був, та й не дуже тих деталей прагнув. Його вже починала дратувати прискіпливість міністра, якого він не впізнавав. Куди подівалася його здогадливість, навіщо уточнює? Крутий ось-ось почне нервувати, і через що! Та раптом почув:
       – Виникла потреба поставити директора на місце?
       Нарешті! Крутий побачив перед собою саме того чоловіка, до якого він так спішив: конкретний, чіткий, поміркований і безвідмовний – тільки свисни. Словом, наш Тимур Прокопович, незважаючи на те, що закинула його у цей кабінет жовтогаряча хвиля, а Крутий вершить свій політичний віндсерфінг на хвилі блідорожевій. Наш чоловік пан міністр у дошку, хай воно згорить! А кольори, фракції, партії… То все – макіяж для ідіотів.
       – Вгадали, Тимуре Прокоповичу, але… Я хочу наголосити: Пашко своїм непослухом глибоко образив мене, Броніслава Крутого, всенародного обранця, і подарувати нахабі цього я не можу. Ви зрозуміли? Звідси і рівень моєї… Як би сказати… вимоги… О, законної вимоги! До речі, як він опинився у заповіднику?
       Міністр не зводив очей з Крутого, боячись пропустити кожен порух його брів, вираз очей, натягнутість губ, аби тут же збагнути, що за цим стоїть. Він боявся щось прогавити на обличчі всенардепа, вираз якого говорив красномовніше за його слова. Ангелуцький уже знав, куди воно котиться, та, власне, воно уж-ж-же прикотилося до самих ніг, залишалося тільки нахилитися і підняти.
       – Я ж казав, що Пашка до мене призначили… Все на тій же жовтогарячій хвилі.
       – Хвиля та сама по собі нічого не значить, – Крутий зручно вмощувався на своєму улюбленому конику, – головне, кого і куди вона винесе. Очільник Міської області теж начебто продукт жовтогарячого походження, а нормальний хлопець! Наш! Ставленик Президента? То Президент так вважає, і не будемо засмучувати самі себе уточненнями – все ж таки, глава держави… Попризначав своїх, як вважає, хлопців, точніше – хло-о-опчиків, пацанів на побігеньках, а вони його зовсім не празнують. І правильно роблять.
       Міністр відкинувся на спинку крісла і невдоволено зітхнув: Крутий зайшов занадто далеко. У премудростях великої політики пан-товариш Ангелуцький орієнтується не гірше Крутого, якщо не краще, проте не любить пускатися в безбережний обмін думками з приводу і без. Хоча перед ним і всенардеп, до того ж сам Крутий, та все ж не має Тимур Прокопович бажання обговорювати дії Самого. Окрім усього іншого, ще й через те, що перед ним іменно Крутий. Либонь, правду кажуть, що Броніслав Минович матінку рідну ладен продати, коли випаде в тім нагальна необхідність, пожертвує чим завгодно, коли припече, а тут якийсь Ангелуцький… Краще змовчати.
       Міністр сухо кашлянув і прихилився до столу.
       – Згоден, із Казухом працювати можна. Молодий, але чітко все розуміє.
       – Це – рідкість? – Крутий здійняв догори брови.
       Непросте запитання. Ухилитися б міністрові од прямої відповіді, та раптом Тимура Прокоповича щось смикнуло за язик… Невже скучив за відвертими розмовами, марнуючи життя у непривітних і вічно насторожених владних коридорах?
       – Серед нинішніх молодих, на щастя, ні. Є чимало гарних хлопців. – А тоді, вже зовсім забувши про свою традиційну обережність, додав: – Один колишній голова Найвищої Ради чого вартий!
       – Сєня Марценюк? Цілком із вами згоден, чудовий хлопець, та раптом узяв і занедужав хворобою президентства! Бідолаха… Ви не знаєте, Тимуре Прокоповичу, де він міг підхопити той небезпечний вірус? Зате ви, шановний, завжди на висоті! Приємно мати розмову з людиною, яка розуміє тебе з першого слова, тож не буду вас затримувати. Давайте повернемося до нашого підопічного. Яка б сила не закидала Пашка у заповідник, зараз його звідти треба викинути. Негайно! І ще… Сподіваюся, дорогий Тимуре Прокоповичу, ви розумієте, що питання про усунення з посади директора заповідника "Острів" має не приватний, а суто політичний характер? Необхідність його вирішення лише манюсінькою своєю крихіткою зумовлена образою мого помічника. Ви це усвідомлюєте, Тимуре Прокоповичу?
       Ангелуцький дивився на Крутого пильно, не кліпаючи очима, тож видно було, що він не лише все розумів, а й щиро все поділяв. Проте не спішив щось виказувати уголос, а лише не зводив очей зі свого гостя, який, між тим, продовжував:
       – Давно час ретельно почистити наші державні заклади і установи, якщо не всі поспіль, то хоча б там, де маємо змогу зробити це зараз. Це глум над нами усіма, непростима для нас образа, що такого чоловіка, як Пашко допущено до керівних важелів. Особисто собі, як вихідцеві із Міста, ніколи цього не пробачу.
       – Навіть так? – Ангелуцький просіяв, та, спохватившись, умить зліпив на своєму обличчі щось схоже на вираз заклопотаності, і зробити це було йому нелегко, бо самого розпирало від задоволення – адже вгадав наміри Крутого! Вгадав, що б там не думали про нього, які б плітки не розпускали, буцімто він, Тимур Прокопович, останнім часом зовсім утратив нюх. Нічого він не втратив, усе при ньому, і як добре, що Крутий заглянув до нього! Нічого Ангелуцький цього разу не планував загодя, нічого не затівав проти Пашка, аж воно ондечки саме присунуло…
       – Саме так, Тимуре Прокоповичу! Питання, як це зробити без зволікань і без крику…
       "Та й спритний же! – подумав міністр. – Справжній крутий. Говорить так, наче усе вже вирішено. Сказав би я тобі зараз... Взагалі ж усе чудово, хоча не завадило б щонайменше ще з півгодини поморочити йому голову… Жаль часу".
А Крутий між тим наступав:
       – Громадський лемент, це в тому випадку, якщо він здійметься, звісно, похерити – раз плюнути! Адже так? До чогось серйозного можна придратися?
       У голові міністра ще раз ворухнулася було думка, що не завадило б Крутого пригальмувати, та його вже захопила стихія депутатського натиску. І понесла…
       – А ви готові назвати керівника, в роботі якого не можна було б знайти купу недоліків?
       – Правильно! А тут – заповідник! У межах міста! Стільки років не розбудовувався, а з’явився якийсь авантюрист, і почалося… Та там стільки всього можна накопати!.. Окрім усього іншого, бажано, щоб і по науковій лінії… Що стосується КРУ, оцінки його роботи з боку місцевого керівництва, – беру на себе, Казух зробить усе як слід – я переконаний. А щоб непогрішимий Пашко не дуже брикався, підключимо прокуратуру – двійко-трійко кримінальних справ не завадять.
       При останніх словах Ангелуцький знову поморщився, либонь, згадав щось не вельми радісне із власного життєвого досвіду, і сказав:
       – Стосовно науки, є у нас дві залізні дами із пам’яткоохоронного сектору, але водночас не зайве заручитися також підтримкою ваших місцевих науковців. Є у Місті надійні люди?
       – Навалом! Інакше, навіщо б ото вирощувати стільки кандидатів і докторів! Відбою немає від прохань: то на брошурку дайте грошей, то допоможіть монографію видати, то ще якусь книжечку-мижечку… Невже вони самі їх пишуть? А думки… У когось позичають? Отож, гроші ми, звісно, знаходимо, відтак, коли виникає потреба, обов’язково нагадуємо про свою щедрість. Не пам’ятаю, аби хтось відмовив, побіжать назустріч і цього разу, як миленькі.
       Ангелуцький мовчав.
       – То я пішов? – Крутий готовий був підвестися.
       – Ну, якщо більше немає… – міністр змахнув зі столу щось невидиме. – Якщо загалом ми все обговорили… Все?
       Ангелуцький враз наче зменшився, згорбився, схопив ручку і став нервово тарабанити по столу.
       – КРУ, прокуратура, вчені… – голос міністра залунав несподівано твердо, Ангелуцький випростався і втупив пронизливий погляд у Крутого: – Усе це добре, але ж підпис під наказам про звільнення ставитиму я! – Останні два слова Тимур Прокопович аж викрикнув. – А тут стільки колізій може виникнути!.. Серед них – чимало непередбачених… І не всі від мене залежатимуть… Не всі! А їх УСІ неодмінно треба буде розв’зувати.
       – Зрозумів, Тимуре Прокоповичу, все, все я зрозумів! Ми завжди до ваших послуг.
       Далі – жодного слова, адже, як у владних коридорах, так і у владних кабінетах, не лише стіни, а й підлога, вкупі зі славнозвісним диваном, мають вуха. Тож далі обидва співрозмовники заспілкувалися жестами. Крутий підсунув Ангелуцькому чистий аркуш паперу, той поспіхом щось черкнув на ньому і повернув Крутому. Всенардеп зиркнув на аркушик і ствердно кивнув. Ангелуцький тут же зім’яв аркушик, поклав його у попільничку і підніс сірника.
       – І останнє… – Крутий підвівся. – Приємно усвідомлювати, що наші з вами думки стосовно так званої громадської думки абсолютно збігаються, і все ж… Ви – людина, котра постійно обертається у гуманітарних сферах, як вважаєте, чи не зчиниться лемент, коли за нашим сценарієм і за всіма напрямками розпочнуться дії? Усе ж таки Пашко – відомий журналіст, до того ж член Спілки літераторів, лауреат престижної премії…
Ангелуцький, не зраджуючи своїй звичці, залишався сидіти, він глянув підкреслено на годинник на власній руці, сподіваючись цим жестом натякнути Крутому, що розмова помітно затяглася, і сказав, чітко вимовляючи слова, мов забиваючи гвіздок за гвіздком:
       – Стосовно нашого конкретного питання, то тут дати однозначну відповідь я не можу, оскільки справа ваша вельми термінова, і я не встиг нічого прозондувати. Але, виходячи із досвіду безлічі схожих ситуацій, без вагань можу запевнити: ніхто і не гавкне, і ви вже вибачте за таку відвертість.
       – Та що там… Чудово! І все ж… А Національна спілка літераторів?
       – Жодних несподіванок.
       – Всенародний фонд культури?
       – Гарантую на триста відсотків.
       – Комітет з питань архітектури і духовності Найвищої Ради Країни?
       – Там усе наші люди, і ви, як досвідчений чоловік, не повинні звертати уваги на їхні полум’яні монологи з офіційних трибун, а особливо на теревені в студіях телебачення. По діях, по їхніх діях і вчинках судіть.
       – Згоден. А товариство "Рідне слово" імені Івана Добренка?
       – Є там відчаюги, немало їх, можуть подати голоси, але хто ж до них дослухатиметься!..
       – А як поведеться така особа, як академік Микита Жучинський, адже патріоти на нього ледь Богу не моляться?
      – Їм, аби лише молитися… То нехай собі моляться! З Микитою Гнатовичем я пліч-о-пліч крокую стежкою життя, вихопившись на неї ще з університетської аудиторії. Знаю його, як людину виважену і надзвича-а-айно помірковану, і ви не хвилюйтеся.
     – Але ж Пашка він добре знає, і, кажуть, підтримує…
     – Та підтримка – у залежності від обставин. Кажу ж, Микита Гнатович – наш!
     – Голова Національного гурту літераторів Вольдемар Яловівський? Питаю, бо цьому колезі на язик краще не потрапляти…
     – Хіба що на язик... Ви ж, знов-таки, по вчинках судіть. Давно, уздовж і впоперек, вивчений і перевірений чоловік. Мін не виявлено.
     –    Чудово. Просто чудово!
     –  Як є, – міністр уже повністю опанував собою, відчув глибоке задоволення від зустрічі, через що непомітно, але впевнено став надувати щоки. – Наостанок у мене до вас запитання, Броніславе Миновичу. Оскільки ми всіляко довіряємо владі на місцях, узгоджуючи з нею усі ключові посади, делеговані нашим відомством ув області, то хотів би знати: ви подумали, хто замінить Пашка? Є у вас кадр на примітці?
       – Давно визначилися.
       – Хто це? Мене не цікавить особистість, хотілося б знати лише, звідки людина, скільки їй років і таке інше…
       – Один із нинішніх помічників Пашка, учений секретар.
       – А він не людина Пашка?
       – Боже збав! Повна протилежність вашому директорові! Абсолютно інша конструкція душі у хлопця.
      – Ви сказали – хлопця… А скільки йому?
      – Із молодих, але за переконаннями і прагненнями – наш до мізку кісток.
      – Саме це я й хотів почути. І добре, що чую це саме від вас. Тоді, як кажуть, із Богом.
 -     Тільки з ним.

                14
        Ніколи не бачив, щоб у той час, коли одні дерева шумлять, інші стояли абсолютно непорушно. Аж ось довелося спостерігати. Серед ночі, коли місяць наблизився до обрію, і звідти, де він невдовзі мав сховатися за гребінь лісосмуги, повіяло прохолодою. Повіяло, і тут же все стихло. Натомість я відчув, як посунуло щось від дубового столу. Від дубових стовпів, від дощок… Качан і Макаренко сиділи в хатинці, і це мене зовсім влаштовувало, оскільки я боявся, що вони з’являться і все зіпсують. Я наблизився до столу, і мене раптом усього обдало легеньким струменем. Але чомусь не ласкавим і теплим, що я вперше відчув, коли із дубових колод поставало живе дерево, а шорстким і прохолодним. Я не став рухатися далі, а смиренно присів, бо здогадався, що то знову оживає дуб… Дубові стовпи, дошки, планочки і обаполи оживали, об’єднувалися, аби знову стати деревом. Тільки подумав про це, як зашумів справжній, молодий дубок неподалік від частоколу, а за ним той, що біля курганчика. Затим заворушилася решта дубків і дубів уздовж стежки, що веде у бік озера, до них приєдналися в’язи. Дуби і в’язи не шуміли, а м’яко шепотіли, від чого повітря навколо журливо забриніло. Я прислухався і пожалкував, що поруч не було ні Катрана, ні Мельника, ні Мартиненка з Грамоліним... Гавкнути б зараз, гукнути б Качана з Макаренком, але ті не зрозуміють, ще й обуряться, мовляв, чого здіймаєш ґвалт намарно!
      Шуміли-шелестіли лише дуби з в’язами. Чого ж мовчали клени, акації? Через те, що не місцеві? Що їх занесено сюди, невідомо коли і, хтозна, яким вітром? Але ж вони давно уже тут. Не одне покоління виростили на цій землі. А осокори з вербами… Чому притихли ці, споконвічні плавневі мешканці?
       А тоді я відчув гул. Він виник біля озера, якраз там, де стояв високий дуб, і звідти розповзався навсібіч. І вже не шепіт линув від дубків, що стояли неподалік мене, бо й вони загуділи. Загуділа, аж затремтіла дубова лава, а тоді й стіл. Мені зовсім було не страшно, бо я відчув, що гул той огортає і мене, і я вже не лише чую його, а наче й сам подаю несподіваний, дивний для мене голос. А тоді я побачив, як віти, а особливо верхівки на дубах і на в’язах стали хитатися то в один бік, то в інший, вони крутилися віялом і здавалося, що прагнуть досягти акацій з кленами, щоб розворушити і їх. Їхні намагання були такими натужними і нестримними, що я й сам пройнявся рухом, я аж витягнувся, щоб посприяти, допомогти, та нічого з того не вийшло. Дивно, що навіть там, де дуб стояв поруч із кленом, а біля в’яза росла акація, віти цих, зовсім різних дерев, торкалися одне одного, але ні клен, ні акація не відгукувалися. Одні шелестіли, шуміли, інші ж стояли, мовби й не відбувалося нічого. На одній землі, під одним небом одні дерева хвилювалися нестримно, а інші стояли непорушно, мов зачаровані. А тоді я став помічати, як подекуди і на акаціях заворушилося листя… Несміливо так, неохоче… Ондечки і клени зашепотіли… Але лише деякі і подекуди. Дуби, звісно, теж помітили те, бо ще натужніше почали хилитатися і шуміли, шуміли, шуміли… Та лише деякі акації і поодинокі клени вторили їм. Спостерігати те було тяжко, і я побіг на озеро, гадаючи, що, може, й воно долучиться і посприяє. Місяць, наче зупинився, він не спішив за обрій, тож мені добре було видно, як біля віддалених корчів, що стирчали із води, збурилася зграйка брижів і посунула у бік Урочища. А тоді такі ж брижі я побачив ліворуч і праворуч від корчів. Усі вони сунули до Урочища, розширялися, набрякали, і вже не брижі досягли нашого берега, а хвильки. А за ними вже горнулися справжні хвилі. Усе озеро збурилося, і ось тоді зашуміло все навколо – очерет, осока, лоза… Під цим натиском вже не могли встояти усі акації і всі клени, і вони приєдналися…
        Я подивився на місяць, який ще висів на одному місці, і раптом усе збагнув.
        А що ж тут могло бути неясного, коли я вже знаходився не в обіймах прохолодних струменів, що линули від дубового столу, а перебував у цупких обіймах тривоги!
        Розтривожилися дуби.
        Захвилювалися верби й осокори.
        Не залишилися осторонь акації з кленами.
        Шуміло озеро.
        Усі навколо промовляли одне до одного, здавалося, не було жодного байдужого… Та я відчував, що одні шумлять щиро і стурбовано, а інші мляво, бо вимушено, і нічим не міг тому зараяти. Бо он стільки дубів і в’язів, разом із вербами та осокорами, але хто рахував, скільки акацій припадає на один дуб, скільки кленів – на один в’яз? Хто знає, чи переважають тутешні прибульців числом! А міццю?
Мені раптом так забаглося побачити поруч Віктора Васильовича! Або ж дати йому якийсь знак… Повідомити, що Урочище забунтувало. Що воно не згодне з тим, що насувається на нього, бо звикло до іншого плину свого існування, того, яке панувало над усією землею колись. То був голос, який чув лише я один, але те не означало, що наслідки торкнуться лише мене одного.
Грюкнули металево двері, і на ганку з’явився Качан, за ним показався Макаренко. Я зіщулився, бо не хотів, щоб вони стали свідками того, що відбувалося навколо, і даремно, бо Макаренко раптом сказав:
– Диви, Грицю, яка тиша навколо! Просто благодать…І жодного пострілу… Аби ще місяць був…
– Так, чути навіть, як десь на озері черепаха дряпається на колоду.
– Ну, дряпається – не дряпається, а я не пам’ятаю, коли така тиша востаннє й була...
Я ще більше зіщулився, бо нічого не зрозумів: невже не бачать, що коїться навколо? А місяць… Хіба не він ондечки завис над посадкою? А якщо ні, то хто ж ото досі не прибирає тіні від дерев, що розіслалися по всьому подвір’ю!
        Таки не бачили. І не чули! Вони нічого не відчували, бо то було не для них. Очерет над столом шурхотів так, що, того й чекай, зірве його й кине на землю, усе довкола шепотіло, шелестіло, стогнало, скрипіло, зрештою, рухалося, проте обидва інспектори нічого того не помічали.

                15
        Озеро Кисляківське (подейкують, буцімто тут стояв колись зимівник козака Кислого) підступилося до самої кручі. Уздовж урвища, нагорі вузенькою смужкою тягнеться степ, затим дубова посадка і курний шлях. Якби не дуби, то нічого відрадного, бо далі, за шляхом, постають одна за одною чахлі лісосмуги із напівсухих тополь, а між ними – необроблені поля, надійно окуповані амброзією та коноплями. Місцина безвідрадна, та саме між двома умираючими лісосмугами і загніздився "Козацький шансон". Схоже на заповідник?
      Ані натяку, то Мельник на ті поля й не поглядає. Хіба, що зверне увагу на козулю, яка вийде на відкриту місцину, або на зайця, що промайне, чи на куріпку. Його завжди неспинно тягне до пружки урвища, під яким вишикувалися в шеренгу дуби і в’язи, ледь не торкаючись верхівками чубчиків ковили. За дубами і в’язами – озеро, далі – плавні, плавні і плавні. Усього півтисячі гектарів, а здається, що немає їм кінця-краю. Та край он він, коли глянути ліворуч, за Рікою. Тут тобі і довгошиї портальні крани, і "шанхай" всіляках пакгаузів, ангарів та гаражів, які ніби підпирають Місто, відділяючи його від Ріки, щоб воно не посунулося на неї. Над Містом – дими, які то розтягуються вітром уздовж Ріки, то відкидаються ним у степ, а то й заганяються на Острів, і тоді над заповідником стеляться коксохімічні, титано-магнієві та абразивні парфуми. У той день дими тягнулися вгору, бо стояли суцільний штиль і спека.
     Приставивши до очей бінокль, Мельник обнишпорив усе видиме узбережжя озера, пройшовся уздовж лісосмуги. Ніде нікого. А Хорс тим часом обнюхав шлях, на якому збереглися відбитки автомобільних шин, зупинився, глянув на Мельника і помахав хвостом. Значить, усе в порядку – якусь годину-півтори тому тут проїхав хтось із мешканців селища, розташованого неподалік, а так – жодного стороннього. Дивина? Рідко, але буває.
      Мельник дістався стежкою озера, пропустивши уперед Хорса. Зачерпнув рукою води, сполоснув обличчя. Прислухався, наче тихо. Хорс і собі хлебнув водички, облизався, насторожив вуха і присів. Значить, у радіусі принаймні з півкілометра, дійсно – жодної душі. І Хорс приліг біля пня, звично поклавши голову на витягнуті передні ноги і заплющив очі.
       Тихо. Мельник і собі прилаштувався на поваленій напівсухій шовковиці, зняв куртку, бо аж упрів – обійшли з Хорсом усі приплавневі поля, вишукуючи сільця на козуль та на зайців, прочесали чагарник навколо кладовища, обслідували лісок навколо лугу, біля лівого узбережжя Ріки і оце аж на березі Кисляківського озера зробили перший привал. Майже три години в напрузі, бо Мельникові після отих нічних пострілів увесь час здавалося, що ось зараз-зараз застануть когось у засідці, або ж затримають автомобілістів у зеленій зоні, проте на шляху не трапилося жодної живої душі.
        Мельник випростався, простягнув ноги, розправив плечі. Покуняти б… Не заснути, прилігши на куртку під осокором, а здрімнути б отак хвилин п’ять-сім – його так звана польова пайка, коли втомлювався. Сідав десь на пеньок, чи, як зараз – на повалений стовбур, заплющував очі і миттєво поринав у сон. Міцний, але зовсім куценький – усього кілька хвилин. Після того Мельник різко прокидався і відчував надзвичайну бадьорість і напрочуд гарний настрій. Що б не трапилося тільки-но, чи невдовзі перед цим, не мало ніякого значення, – Мельник відчував прилив енергії і ясність думки.
       Тиша, але Мельник не сприймає її беззастережно. Навколо так гарно, проте інспектор не відчуває краси в усій її безпосередності. Він не проймається на всю глибину благословенною непорушністю, незворушністю і незаплямованістю того, що його оточує, бо десь на денці його свідомості пульсує думка про вразливість усього сущого. І оцих могутніх дерев, і стіни соковитого очерету, і замріяного озера, а особливо незахмареного неба. З того дня, як став інспектором, за Мельником невідлучно ступає тривога… Тільки відкриє серце, щоб наповнити його захватом, як тут же майне засторога: а чи ніхто не заніс сокиру над отими дубами? Чи не затвердили в якомусь високому кабінеті рішення, щоб висушити оце озеро, через те, що на узбережжі розкошує водо-болотяна рослинність? Чи не підготовили крадькома проект про "облагородження" степових ділянок? Краса не лише вразлива сама по собі і вабить справжніх цінувальників і шанувальників, а й притягує виродків – за два неповних роки роботи у заповіднику Мельник переконався у тім сповна. Притягує їх і дуже дратує, бо краса підкреслює їхню нікчемність і потворність. Йдучи у заповідник, Мельник не сподівався, що при зовнішній простоті і нескладності чисто фізичних обов’язків інспектора, на його плечі звалиться неймовірна тяжінь обов’язків моральних. Постійна напруга. Напруга, напруга і напруга. Краще копати канави, носити каменюки, вантажити колоди, аніж відчувати отой біль за долю всього сущого. Біль постійний, який не вщухає навіть, коли перебуваєш удома після чергування.    Той біль лише трішки пригасає, щоб знову посилитися, коли ступиш на землю Острова.
       Мельник не спав, а просто сидів, заплющивши очі, намагаючись відволіктися. Хотілося слухати, слухати і слухати голоси крячків просто, як голоси, вслухатися у шелест дубового і осокорового листя над головою просто, як у шелестіння, а плюскіт води за два кроки від місця, де сидів, сприймати просто, як плюскіт. Без ніяких зіставлень, без жодних засторог, зрештою, без найменшої напруги.
      Не виходило… А тоді ворухнувся Хорс, зашелестіло сухе листя під його лапами, і Мельник одразу розплющив очі. Собака схопився, нагострив вуха, повів головою до стежки, якою вони щойно спустилися, зиркнув на Мельника і гавкнув. Знову кинув погляд на стежку, потім на Мельника, і ось уже Хорс біжить стежкою нагору. Слідом подався й Мельник. Не встиг зробити й кількох кроків, як згори почув хрипке і часте Хорсове гавкання.
      Хорса стривожили коні. Табун із кількох десятків голів розгорнутою лавою вирвався із віддаленої лісосмуги і галопом помчав через поле у бік кладовища. Попереду мчав жеребець, і Хорс подався йому навперейми. Коні були із "Козацького шансону", тому й неслися так весело і хвацько – без сідел, без вершників, усіляко покладаючись на вожака-жеребця.
      "Козацькі" коні у паузах між театралізованими виставами утримувалися у спеціалізованому вольєрі, і за домовленістю з керівництвом "Шансону", мали перебувати у ньому завжди. Але в тім-то й річ, що домовленість та була не дуже твердою. Пашко просив, вимагав, щоб коні не бігали по полях, особливо по тих ділянках, де розгорнувся процес відновлення степу, до його прохань-вимог дослухалися, та все ж нерідко охоронці не лише знаходили густо усіяні відбитками копит осередки, а й бачили самих коней. Сповіщали в "Шансон", звідти виїжджав конюх і заганяв тварин у вольєр.
      Коні, які мчать полем, – то лише для непосвячених ефектна картинка. Насправді ж усе виглядає аж ніяк не екзотично. Так собі – поверхове видиво. У межах історико-культурного заповідника то не лише зайвий, а й шкідливий рухливий компонент ландшафту. Коні, що бігають, куди їм заманеться, залишають після себе глибокі сліди, справжні воронки, із яких навесні проростає амброзія, коноплі, лобода. Заповідник бореться з бур’янами, особливо з підступними алергенами, прагне якомога швидше вивести їх, а "кінські прогулянки" гальмують цей процес. Крім того в умовах історико-культурного заповідника, де завжди присутні люди, сотні, тисячі, десятки тисяч відпочиваючих, коні являють неабияку загрозу. Жеребець, який водить за собою цілий гарем кобилиць, може неспровоковано напасти на необачного мандрівника, сприймаючі його  як суперника. Випадків таких історія знає немало.
     І ось зараз полем несуться коні. Серед білого дня. Отримавши претензію, конюхи завчено пояснюватимуть, що тварини із вольєру вискочили самі, мовляв, розбили огорожу… Але чому ж тоді слідом за кіньми не поспішають ті ж конюхи, щоб загнати втікачів назад? Бо пояснення про розбиту огорожу – казки. Останнім часом коней стали навмисне випускати, щоб вони побігали на волі. Після нічної стрілянини на озері це стало траплятися усе частіше й частіше.
     Навперейми коням біжить Хорс, і коні його побачили. Усі, і першим – жеребець. Наскочити на людину і копнути її копитом жеребець може без вагань, а от собака у нього чомусь викликає острах. Тим паче ось цей – білий з чорною ознакою-попоною, сміливий, рішучий і настирливий. Жеребець голосно заіржав, але не зупинився, лише, стишивши біг, круто завернув ліворуч, а тоді рвонув назад, до лісосмуги. Табун лопається навпіл, пропускаючи свого вожака, змикається, змішується і теж вертає назад. Хорс майже наздогнав коней, до них залишається усього кілька його стрибків, але собака не врізається у кінське скопище, а, забігаючи то зліва, то справа, гуртує табун, збиває його щільніше й щільніше і чимдуж жене у бік "Шансону". Хорс уже не гавкає. Навіщо? Коні й так зрозуміли, з ким мають справу, вони сполохано-слухняно підкоряються мовчазним командам собаки і біжать, біжать, якби, лишень, скоріше сховатися за рятівною огорожею, так і не погасавши полями та урочищами.
     Пронизали лісосмугу і зникли з виду, а з ними й Хорс. Уже б зупинити собаку, адже справу зроблено, коні, принаймні, сьогодні, уже не вернуться, та Мельник мовчить. Безумовно, Хорс зараз прибіжить і, самовіддано заглядаючи йому в очі та метеляючи хвостом, радісно доповість про виконану роботу, але чи варто підбігати йому під саму огорожу вольєру? Чи треба, щоб бачили його там конюхи, а тим паче, наїзники? Хорс – красивий, він просто чарівний пес, ніхто цього не заперечує, спостерігати за ним одна насолода, та навряд чи приємно конюхам і тим же наїзникам дивитися, як їхніх улюбленців переслідують… Для них Хорс – безпородна шавка, що прибилася до якогось заповідника. Адже нічого прекраснішого і чарівнішого довкола немає, аніж їхні гривасті вихованці. І – тільки!
     Вернися, Хорсе, досить! Та Мельник мовчить. Власне, Хорс і не почув би, бо ондечки він уже стрибає під огорожею. Та ще й гавкає, необачний. Та ще й так виклично… Кому це сподобається!
Хорс задоволений? Дуже схоже на те. Побачивши, що усі коні зникли за огорожею вольєру, він присів, важко дихаючи і висолопивши язика.
– Ану, щезни, паскудо! – з-за огорожі виткнувся конюх і замахнувся вилами. – Пішов геть, скотина!
Хорс сидить, він дуже втомився, він одразу побіжить, куди слід, сам, тільки дайте йому перевести подих. Та конюх не може чекати. Він жбурляє в Хорса каміння… Один, другий, третій… Вони їх тут, що, спеціально для Хорса припасли?
– Пішов геть, а то зараз рушницю візьму! Розсівся, паскуда… Пшол!..
Конюх жбурнув ще один камінь і потряс вилами.
Жоден камінь не влучив, і Хорс навіть не ворухнувся. Бо він на землі, яку охороняє, ондечки йде Мельник, і ніхто не сміє на нього гримати. Та ще й так брутально. Хорс підвівся і неквапно побрів назустріч інспекторові, либонь, вважав, що робити тут йому більше нічого.
– Молодець, Хорс, хвалю, – а що ж іще міг сказати йому Мельник!
Хорс гавкнув і приліг біля шляху, і Мельник присів поруч на траву, адже збагнув, що собаці треба відпочити. Вони піднялися і відразу попрямували до косогору лише тоді, коли Хорс підвівся сам, лизнув інспектора в щоку і тихо гавкнув, мовляв, ходім. І вони пішли.
     Ліворуч – дубова лісосмуга, за якою озеро, праворуч – поле, а прямо – курний шлях… Кажуть, той шлях уздовж плавнів, від північно-східної їхньої околиці, до центральної, тобто до Урочища, дуже старий, він просто старезний, добряче вторований, через що схожий на неглибокий каньйон. Гасали по ньому низові козаки? Безумовно, ондечки уздовж косогору – залишки козацького валу. А хто почав торувати? Скити? Кіммерійці?          Чи представники отієї людності, яких археологи, чисто умовно, ділять на "ямників", "катакомбників" і "зрубників", котрі уособлюють добу бронзи, – період у вітчизняній історії, що започаткувався ХХХ століттям до нашої ери, тобто понад п’ять тисяч літ тому? Ніяких перебільшень, жодної фантазії. Бо окрім козацького валу, неподалік – залишки землянок, того ж, козацького періоду; бо поруч із північно-східним охвістям валу – сліди поселення доби бронзи, точніше – залишки форпосту; бо саме Урочище, окрім того, що являє собою унікальний природний куточок, ще й береже пам’ять про дивовижних бродників, про неповторних уличів – їхнє поселення, яке тисячу літ тому розміщувалося там, де мешкають зараз інспектори. Важлива деталь: не просторі городища, а компактні, крихітні фортеці! Що за доби бронзи, що в епоху козацтва, що нині – у вигляді блок-посту і меморіально-туристичного комплексу "Урочище". Чи варто наголошувати, яка пряма, яка логічна і природна, яка священна спадкоємність такої собі династії ОХОРОНЦІВ простежується в усьому цьому?! Не користувачів, не гендлярів, не визискувачів, а ОБОРОНЦІВ сонячного Острова. І оті визначення – "ямники"… "кіммерійці"… "скити"… "козаки"… – то не однозначні назви чи самоназви різних етносів, а усього лише умовні назвиська представників одного народу, котрий споконвіку жив і живе на цій землі. Не лише несправедливою спрощеністю, а й підступною облудою віє од так званої теорії про "Велике переселення народів", бо ніхто, ніколи і нікуди масово не переселявся. Рух був, він є і буде завжди, але не племен і народів, а жалюгідної їхньої частки, окремих представників тих племен-народів. Отих непосидючих, невгамовних авантюристів, яких завжди щось приваблювало на чужих землях, особливо на тих, де багатств через край, а люди, які там живуть, – довірливі, незлостиві і працьовиті. Ті авантюристи і рухалися-переселялися, а точніше нишпорили у пошуках власного щастя по чужих кутках, влаштовували там провокації, змови, перевороти і на якийсь час ставали самозваними зверхниками. А позаяк були вони чужого роду, то й розповсюджували чутки-плітки про якісь переселення, у той час, як насправді корінні мешканці завжди залишалися на місці. На рідній землі. Тож і опікуватися тією землею, задля її процвітання і щастя повинні єдиновірці, одноплемінники, а не зайди. Чужинець біля державного керма – то трагедія, і людство має тому незчислиму кількість прикладів. От лише із новітніх, коли в одному випадку німкеня, в другому австріяк, а в третьому грузин, очоливши чужу країну, підібгавши під себе поневолений люд, скільки крові пролили!
     І оця ковила, і цикорій, і пижмо, і тонконіг усе пам’ятають, бо вони ще із тих часів. Не тільки люди мають своїх предків і нащадків, а й рослини. Відтак, не зникли рослини, бо й люди нікуди не поділися.
     Цілком могло бути, що десь приблизно так розмірковував Мельник, коли неквапно йшов древнім шляхом у супроводі Хорса. Бо дуже припав йому до душі оцей куточок. Мельник любить увесь Острів, проте колись зізнавався Катранові, що, здається, саме отут, біля оцього косогору, якщо не звертати уваги на жалюгідні тополині лісосмуги, так гостро усвідомлює його велич. Лише отут відчуває свою спорідненість із рідною землею, а іноді йому навіть вчуваються голоси предків з-за незбагненної часової завіси. Отож іде Мельник неквапно, і не стільки від утоми, а хочеться йому побути тут якомога довше, хоча давно уже пора бути в Урочищі.
      Спустилися тією ж стежкою до самого озера і далі пішли, петляючи між дубами і в’язами, обходячи кущі бузини, огинаючи товстелезні пагони дикого винограду. Хорс трусив попереду. Інколи він зупинявся біля якогось дерева чи під кущем, щоб залишити свою мітку, тож зупинявся і Мельник, бо між ними вляглася така злагода, таке склалося взаєморозуміння, що не було потреби у жодних зайвих рухах, а тим паче, в словах. Чи не через те така благодать вляглася навколо, така довіра відчувається? І синички, що ледь не сідали Мельникові на плече… І лиски не втікали, не ховалися, а, помітивши людину з собакою, – оцю людину і оцього собаку – спокійно собі вискубувалися, стоячи на березі, усього за пару кроків від стежки… І чапля завмерла на колоді… А вище, над Мельником і Хорсом, над дубами і вербами, над осокою і в’язами, – глибоке небо.
     Небо над плавнями, над Урочищем, над Островом.
      Небо!
       Мир, Злагода і Спокій навколо. Вони панують тут, у плавнях, відстоюються, міцніють і розливаються, розпливаються навсібіч, щоб огорнути всю землю. Бо йдуть стежкою заповідника Людина й Собака.

                16
       Навколо стільки всього, вистачить на кожного, а людям усе чогось бракує. Чубляться, придумують собі забави, котрі згодом для одних із них обертаються облудною втіхою, а для інших відвертою ганьбою. Взяти хоча б отих коней. Я нічого не маю проти цих дійсно прекрасних створінь, але мене бентежить надмірна залюбленість у них, якою страждають люди. І особливо не розпорошуючи себе на якісь вагання, на всілякі зважування, я зненавидів коней. Зокрема, тих, що оселилися на Острові, бо відчув у них не лише відлуння того, що несе з собою безглуздя, марнотратство і порок, а й саме уособлення усіх цих "достоїнств". Сильні стрункі ноги, горда постава голови, пишна грива, розкішний хвіст!.. Дехто вважає, що, коли степом біжать ці створіння, – то найпрекрасніше із видовищ. Не знаю, адже ніколи не бачив вільних коней у вільному степу, а ті, що гасають по Острову, власне, і не коні, а лише їхні нещасні тіні. Вони – несправжні. Вони – жахлива підробка, заміна, а то – біда! Краще не мати нічого, аніж втішатися імітацією. Ліпше жити рожевими спогадами минулого, кому є що згадати, краще мріяти, кого Господь не обділив уявою, аніж вдовольнятися фальшивкою.
     Я – тварина, і коні – тварини, та між нами – нічого спільного. Інакше я не відчув би від них такого могутнього потоку негативних імпульсів. Коли я вперше побачив коней на полі між двома вітровпорами1, то аж затрусився з розпуки. Собаки не знають відчаю? Гай-гай, аби ж воно було так!.. Занепокоєність збільшується, вона не знає меж не лише через те, що тобі відкрилося джерело біди, а що ти не в змозі нічого вдіяти. Тільки й того, що сам узявся проганяти заблуд. Проганяти з поля, геть з очей, щоб не бачили вільні дерева і незалежні трави невільних тварин, щоб не отруювалися їхньою притамованою тугою і несправжністю. То не кінський табун гасав полями, а свавільний вихор агресії і спустошення. Там, біля вольєру з кіньми, є й інші вольєри, де я бачив оленів, диких кабанів і навіть буйвола. Для чого вони? Для втіхи. Для облудного задоволення одних, через страждання інших. Усе для втіхи, отієї розваги, яка через споглядання нещасних, невільних – УВ’ЯЗНЕНИХ! – тварин прищеплює… Що? Любов до вільного світу? Яка там любов… То втіха – заради втіхи. Не випадково вільні козулі і незалежні вепри жахаються приборканих коней. І гинуть під їхніми копитами їжаки, ящірки, вужі, коники і гніздечка посмітюх. Вільний світ не приймає заарканених утриманців, бо покликані вони вдовольняти пиху і зарозумілість і посилювати, поширювати їх. Живе і вразливе довкілля не сприймає усієї чудернацької садиби, де бахкають несправжні гармати, гримотить несправжній барабан, гейкають несправжні козаки на несправжніх конях.
     Яку потужну і невблаганну силу являють собою хвацькі наїзники на моторних човнах, та не меншу загрозу живій красі несуть у собі випещені коні із вольєрів. Від першої своєї зустрічі з кіньми я пройнявся стурбованістю у ставленні до гривастих шаленців. Навальна, невідворотна загроза насувається у вигляді УСІХ ПРИБОРКАНИХ ТАБУНІВ, УСЬОГО НЕСПРАВЖНЬОГО не лише на Острів, а на все живе життя.
     …Лежу на пірсі, край озера. Наді мною схилилася верба, піді мною – непорушна, прозора до самого дна, вода, берег вимліває у сутінках, бо наближається вечір. Я дрімаю. Лише дрімаю – сон нізащо не звалить мене, бо саме зараз, коли виціджуються останні краплини дня, я маю знати про все, що діється навколо. Саме зараз, коли підступають сутінки, я маю бути напоготові, бо остаточний відхід дня і настання ночі не можуть творитися без мене. Міг би сказати без моєї участі, та не маю права, бо, хоча я й не ототожнюю себе з кіньми із вольєра, усе ж таки цілком вільним назватися не можу. То лише чаплі, бугайчики, ондатри і вужі, тобто усі ті, хто кожен по-своєму подає зараз голос, сповіщаючи про наближення ночі, повністю причетні до того, що твориться. Я ж уже ні. Бо я коло людей. Важким цепом не скований, але тягнеться за мною ланцюг невидимий, котрий я інколи натягую до нестями, але перервати не можу. Чи не хочу?

                17
       Усе бачили Мельник із Хорсом, усе відчували, та не видно було їм за деревами, що над озером Затишним, яке протокою з’єднується з озером Кисляківським, кружляє орлан-білохвіст. І не один, а відразу дві пари! От зрадів би Мельник, коли б побачив! Ця рідкісна птаха колись мешкала у плавнях Острова, та підмили хвилі старий осокір, на якому було гігантське гніздо, упав осокір у воду, і орлан полетів геть, оселившись за кілька кілометрів південніше, за течією Ріки. І ось тепер птахи повернулися. І літають так неквапно, так пильно приглядаються до Урочища, що зрозуміло: орлани видивляються, де б влаштувати собі гніздо. Значить, птахи повернулися на Острів.
Якби Мельник вибрався на косогір, то зміг би побачити усіх орланів. А якби озирнувся назад, на Місто, укутане димами, то на одному із трьох найвищих пагорбів розгледів би будинок обласної державної адміністрації. Саме у той момент сидів за столом у своєму кабінеті голова адміністрації Геннадій Борисович Казух і розмовляв по телефону з начальником обласного контрольно-ревізійного управління Анатолієм Марковичем Наливайком.
– Наш острівний заповідник давно перевіряли, Анатолію Марковичу? – питав очільник області.
– Якщо не зраджує пам’ять, то десь місяців зо три тому. Власне, можу уточнити… Треба?
– Уточніть, про всяк випадок. Ну, і що показала перевірка?
– Та все гаразд. А що?
– Нічого особливого. А скажіть мені, чи можна провести ще одну перевірку?
– Коли?
– Негайно!
– Та якось… Ми так ще не робили…
– А зараз треба.
– Дуже?
– Невідкладно!
– Гаразд. Ми можемо організувати позапланову перевірку, закон таке дозволяє.
– Будь ласка, зробіть це. І не зволікайте. До роботи приступіть днями.
– Розумію, але… Тут не вийде, адже згідно з законом, ми повинні попередити керівника установи, яку перевірятимемо, за два тижні.
– А якщо по… А якщо… обійти цей параграф?
– Ну, знаєте… Не бажано.
– Спробуйте… Подумайте… Загалом же, вчиняйте, як вважаєте за потрібне.
– Зрозумів.
– От і добре, і коли розпочнете перевірку, повідомте мене.
– Гаразд.

18
Між тим, орлани все кружляють і кружляють над Затишним озером, і вже не з косогору, з якого спустилися Мельник і Хорс, а саме з висоти пташиного польоту можна побачити біля підніжжя пагорба, на якому розмістився будинок облдержадміністрації, старовинний особняк. Особняк дуже виділяється на тлі хаотичної забудови останніх вісімдесяти, а особливо, десяти літ, і невипадково замешкала в ньому обласна Асоціація прихильників старожитностей. Дуже містка організація: тут і контора інспекції, що відає виявленням, збиранням та розподілом раритетів, і товариство старознавців, і комітет із коригування прав автохтонів, а ще – музейчик, експозицію якого складає одна-єдина, але величезна колекція хомутів, верьовок, кайданів, обротьок, наручників, наритників, батогів, гарапників, ярм, вуздечок, стеків, пут, налигачів, хлистів, канчуків, шлей, колодок, нашийників, намордників, різок, прикоренів1, ланцюгів та інших засобів прив’язування, припинання, стримування, обмеження і вгамування живих істот. Завершує експозицію добірочка таких собі поясів вірності, якими середньовічні західноєвропейські рицарі оснащували власних дружин перед тим, як вирушити у далекий, або ж не зовсім похід, щоб убезпечити своїх благовірних від адюльтера. Засновник і директор музею Віссаріон Германович Жмотник затято пишається своїм дітищем, позаяк воно єдине свого роду на всьому посткомуністичному просторі, та, либонь і в усьому білому світі, побіжно ж пан Жмотник натхненно пропагує особисте гаряче переконання, буцімто виникнення і розвиток засобів приборкання свого часу дуже посприяло (а там, дивись, і досі сприяє!) не лише технічному прогресу, а й розвитку мистецтва. Музейчик користується шаленою прихильністю, ледь не любов’ю властей, як міського, так і обласного рівня, керівникам "мерії" та очільникам краю мало відчуття власної насолоди від споглядання дивовижних експонатів, тож вони завжди і настійно пропонують оглянути їх різним високим гостям, особливо тим, що навідуються із далекого забугрів’я. Виховані і стримані забугрівці, зазвичай, скромно висловлюють подяку за можливість ознайомитися з унікальною експозицією, організатори ж екскурсій у відповідь і собі мимоволі демонструють цивілізованість, зовсім не цікавлячись, що ж насправді переживали гості під час відвідин унікального музейчика, а особливо відразу після них. Батькам міста та області вдалося затягти в музейчик навіть президентів двох держав під час їхнього спільного візиту до Міста, Країни – Федора Глущенка та сусідньої держави – Владіміра Большакова! Гаранти своїх конституцій уважно приглядалися до промовистих експонатів, постояли у глибокій задумі біля поясів вірності, а, повернувшись до рідних столиць, спішно видали укази про відзначення трудових досягнень добродія Жмотника. Пан Глущенко – орденом Родислава Кмітливого тридцять другого ступеня, а гаспадін Большаков теж орденом, але безступеневим, – "За охрану рубежей Родины". Сентиментальний Віссаріон Германович із бурхливим ентузіазмом сприйняв таке пошанування своїх скромних намагань, але його світла радість згодом дещо потьмарилася. У той час, коли гаспадін Большаков особисто вручив йому нагороду, викликавши до своєї столиці невдовзі після оголошення указу, рідний президент не поспішає: спливає другий рік, а невтомний і послідовний продовжувач справи Родислава Кмітливого вітчизняної нагороди усе ще не отримав. Довгоязикі та короткоумі людці розповсюджують чутки, буцімто пан Глущенко уздрів у жесті свого північно-східного колеги, стосовно пана Жмотника, нічим не приховане посягання на суверенітет і цілісність ввіреної йому країнським народом держави, тому, до вироблення відповідного достойного жесту-реакції зі свого боку, процес вручення вітчизняної нагороди вирішив пригальмувати.
Стосовно ж усієї Асоціації започаткувалася вона чверть віку тому, узагалі мало кого цікавила, нікого не бентежила, бо ні в що не встрявала, і, либонь, у нагороду за те, із настанням незалежності перетворилася на штатний підрозділ обласного управління духовності і мандрівок. А все, завдяки спритності та пронозливості незмінного керівника Асоціації Семена Мусійовича Кривопалова, фігури вельми примітної, на формування характеру якої рівномірно і благотворно вплинули усі періоди післявоєнного буття Країни. На користь "фігури", звісно. Тож, либонь, не випадково Семенчик і знайшовся, акурат відразу по війні, отримавши від мами з татом щупленьку статурку, вузеньку тхорячу мордочку, яку марно намагаються очоловічити чахленькі вусики, бо над усе – крихітні темнокарі очиці, які все бігають і бігають, усе нишпорять і нишпорять, не знаючи спочину з раннього ранку і до пізнього вечора. Голос дістався Семенчику не то баб’ячий, не то жаб’ячий, через що, слухаючи його, одні приховано злорадствують, інші таємно співчувають, сам же Кривопалов аніскільки через те не страждає, бо не має жодних комплексів, навіть не відає, що то воно є. Він старанно і вперто імітує себе веселим, незмінно прогресивним та успішним, спромігся навіть мати кількох коханок на різних поворотах свого життя, чим передчасно загнав у гріб власну дружину та вщент розладнав стосунки спершу з рідною донькою, а потім і з сином, але так і не докотився до слинявого самоїдства-каяття. Стійкий мужчина! Кремінь! Усі, хто знає Кривопалова, всуціль прохоплюються про нього вельми іронічно і навіть знущально, проте зв’язки з ним підтримують. На відстані, сторожко слідкуючи, щоб не переступити межу, за якою їх може чекати катастрофа. Сам же Кривопалов зовні з усіма тримається підкреслено люб’язно, а шкодить (неодмінно і добряче!) виключно спідтишка, при цьому, нерідко залишаючи сліди. Проте жодного разу на сатисфакцію не нарвався, бо серед тих, хто, час від часу зазнає на собі зловісної кривопалівської уваги, з одного боку опиняються десь такі самі суб’єкти, як невтомний Семен Мусійович, і вони, причаївшись, чекають слушного моменту, щоб мовчки зробити відповідний хід, а з другого – люди зовсім іншого ґатунку, які не вживають жодних бумерангових заходів, через гидливе усвідомлення граничної нікчемності витонченого інтригана, а тому ВОНО, убогеньке, усе живе собі і живе. Дбаючи про престиж своєї конторки, пан Кривопалов, звісно, і себе не забув – із блідо-сіренького кандидата історичних наук, що вправлявся у ретельному дослідженні комсомольського руху в області, перекинувся на доктора тих же наук, при цьому, чисто в дусі вимог новітнього часу, використавши в ролі каталізатора тему країнської національної символіки. На основі лише щойно зазначеного, неважко здогадатися, що Кривопалов належав до середовища саме тих науковців, про яких так зворушливо висловився всенардеп Крутий у розмові з міністром духовності Ангелуцьким, отож… Саме у той момент, коли над озером Затишним кружляли орлани-білохвости, а очільник області консультувався з начальником обласної контрольно-ревізійної комісії, Кривопалов завершив обдзвонювати по телефону своїх добрих знайомців. Спершу мав розмову з проректором Стаханівського педагогічного університету Силантієм Щуром, потім турбував завкафедрою федералістики місцевого Комунального університету соломи і сіна Архара Прищука, далі нагадав про себе ще одному проректору, цього разу приватного вишу – Інституту безбатченківства – професорові аморалі Веніаміну Кліщуватому, поки нарешті не завершив обдзвін звертанням до депутата міської ради від Партії легіонів Майкла Продиріна. То була лише частина потенційних учасників операції зі зміщення Пашка з посади директора заповідника. Усі вони дали усну, але рішучу згоду на участь в акції, і ось тепер пан Кривопалов вів розмову з іншою частиною, яку представляли учений секретар заповідника "Острів" Наум Панасейко, керівник "Козацького шансону" Валентин Шохов, завідувачка керамічно-реставраційним відділом того ж заповідника Мальвіна Кноповенко, завідувач краєзнавчим відділом заповідника "Острів" Георгій Нужкін, відомий колекціонер Вілен Помахай, голова Міського наукового товариства Тарас Соколенко та ще один депутат міської ради, цього разу – від партії "Ойкумена", Юрій Кремінь. Усі вони сиділи на стільчиках, розставлених уздовж стіни, акурат напроти пана Кривопалова. Усі були, окрім Шохова.
Розмова, яку почав пан Кривопалов, розгорталася мляво. Що б не говорив Кривопалов, час від часу то Соколенко, то Кремінь кидали репліки, які зводилася до одного:
– Пашко на своєму місці, він стільки устиг зробити не лише для пропаганди Острова, а й для його безпосереднього відродження, тож чи варто…
Кривопалов нервово обривав:
– Хлопці, зачекайте, мова ж зовсім не про те! Мало там хто, що і для чого зробив! У даному випадку заслуги Пашка не обговорюються, тож і не мають ніякого значення, оскільки є розпорядження згори. Хіба не ясно?
Показуючи, звідки саме надійшло розпорядження, Кривопалов не просто підняв угору вказівний палець, він різко штрикнув ним повітря, та ще й оченята закотив так, що сховалися невідомо куди його геть вилинялі зіниці. Схоже було, що чоловік так старається!.. А вони не розуміють… Чи не хочуть розуміти?
– Тут нічого не поробиш, – намагався підвести риску Кривопалов.
– Хвилиночку! – не погоджувався голова наукового товариства. – Все ж таки мені не все зрозуміло… Особисто я не маю жодних особистих симпатій до Пашка…
– То у чому ж справа! – гарячкував Кривопалов. – Ми, вибачте, починаємо товкти воду в ступі. Ще день-два зволікань, і час почне працювати проти нас. Від нас серйозні люди чекають рішення, а ми дискусію розводимо… Не солідно, Тарасе Григоровичу!
– Все одно, послухайте мене, – продовжував Соколенко. – Незалежно від особистих симпатій-антипатій, все ж не забуваймо, що Пашко людина заслужена. Наскільки я знаю, – Соколенко повернувся до Панасейка, присадкуватого, коротко стриженого, безвусого, проте з акуратною рудуватою борідкою молодика, – ось Наум не дасть збрехати… Пашко нагороджений Почесною Грамотою Найвищої Ради, де, як відомо, є такі слова: "За заслуги перед Країнським Народом". Так, Науме Євгеновичу?
Панасейко мовчки і ледь помітно кивнув і тут же різко підняв руку.
– Але!.. – крикнув він. – Дозвольте мені, Семене Мусійовичу! – Діставши згоду, Панасейко продовжив: – Звернімо увагу на те, що сказав Семен Мусійович: ми отримали щось на зразок соціального замовлення, тож і не ми будемо крайніми. Невже важко збагнути? Доля нашого директора уже вирішена.
Схоже, один із колег Пашка враз занервувався, бо, якщо решта із присутніх од його відставки не отримувала нічого окрім, хіба що особистого глибокого МОРАЛЬНОГО задоволення, то цей молодик ставив на карту власну кар’єру. Адже місце директора заповідника після Пашка мав посісти начебто саме він. Тут було від чого розхвилюватися, і, ніби відчуваючи це, Кривопалов сказав:
– Не хвилюйся, Науме, усе буде гаразд. Дуже правильно ти міркуєш, а-а-абсолютно вірно. Доля Пашка уже вирішена. Чуєте, шановні: ви-рі-ше-на! Підкреслюю, вирішена вона думкою згори, і уявіть, як виглядатимемо ми, коли опинимося осторонь цієї важливої, я б сказав, стратегічної акції. Як тоді дивитимемося в очі тому ж Казуху? А Крутому?.. Ви уявляєте, як ми опустимо себе!
На столі Кривопалова задеренчав телефон, та він не звертав на нього уваги.
– Семене Мусійовичу, будь ласка, візьміть трубку! – крикнула із приймальні секретарка. – Валентин Ілліч дзвонить!
– Ага! – пожвавішав Кривопалов, знімаючи слухавку. – Знайшовся і товариш Шохов! Хто тут казав, що він нас не підтримує? Ось я зараз… Слухаю, Валентине Іллічу! – Далі не встиг уже мовити й слова...
– Сєня! – кричав у слухавку Шохов. – Чого твоя мобілка мовчить? Ну, ладно, слухай… Тут до мене дуже відповідальна братва несподівано нагрянула, то я трохи запізнюся. Не думайте, що я збоку… Я з вами! Чуєш? З вами я! Вітай усіх, хто там у тебе, особливо Наумчика, скажи йому, хай не вішає носа, а то він чогось розкис. Бо молодий іще…Усе буде гаразд, головне, нам триматися купи. Усьок? А Пашко нахабніє!.. Ти знаєш, що відчибучили його хлопці учора? Нацькували на моїх коней свого приблудного кобеля, ну, й ганяв він їх по полю. Уявляєш? Десь із годину ганяв, бідолахи усі в милі прибігли. Ну, що оце мені робити, поїхати й морду йому начистити? Що твориться! Кінчать треба з цим. Чекай, скоро буду. Не можу до тями прийти від обурення… Їду!
– Пой-ня-я-я-а-ав… – проспівав задоволено Кривопалов, поклав трубку і енергійно потер долонями.. – Я-я-а-а-асно! Ось так! – повернувся він до присутніх. – Пашкові сторожі своїми шавками переслідують шохівських коней… Чуєте, що робиться? А ми тут розводимо… Науме, – звернувся до Панасейка. – Тобі вітання від Валентина Ілліча.
– Дякую, – учений секретар заповідника засяяв щасливою посмішкою і обвів очима присутніх. Затримав дещо стурбований погляд на Соколенкові, потім перевів його на Кривопалова.
– Семене Мусійовичу, то дивацтва Віктора Васильовича, – Панасейко раптом знову пожвавішав. – Вкінець утратив наш директор відчуття реальності. Вбив собі у голову думку, що коні не повинні бігати по полях, от і виходить… Себе мордує цією думкою і працівникам відділу охорони природи її нав’язує.
– А ти бодай щось казав йому з цього приводу? – запитав у Панасейка Кремінь.
– Спробуй йому щось сказати…
– І все ж?
– Облишмо, Юро, ми ж дорослі люди, – поморщився Кривопалов.
– Будь ласка, не перебивай мене, Семене Мусійовичу, – махнув рукою Кремінь, все ж я хочу з’ясувати: якщо Пашко неправий, а в нього є науково підкований учений секретар, то йому б і втрутитися… Так, Науме?
– Дохлий номер, він лише самого себе слухає, – невпевнено мовив Панасейко. – Особливих дискусій із ним не поведеш.
– А дама, що скаже? Вибачте, як вас?.. – звернувся Кремінь до Кноповенко.
Завідувачка керамічно-реставраційним відділом заповідника, особа невідомо якого віку, явно не чекала, що й вона знадобиться у цій надзвичайно важливій розмові, від несподіванки зашарілася, знічено посміхнулася і скромно промовила:
– Мальвіна Павлівна я… Стосовно ж нашого директора, то… З ним неможливо працювати.
– Надзвичайно вагомий аргумент! – сказав Кремінь.
– Я на повному серйозі…– потупила очі пані Мальвіна.
– Я теж… – зауважив Кремінь і глибоко зітхнув. – То ми зараз, що маємо зробити, Семене Мусійовичу, на оцьому зібранні?
– Домовитися, що пишемо листа міністру духовності і мандрівок про Пашкові художества на Острові.
– Не зрозумів… – Соколенко звів догори брови. – Іншими словами, збираємося перекреслити усе, що цей чоловік зробив для розвитку заповідника? Та ми що, з глузду з’їхали?
– А що він на тій посаді такого зробив? – хрипко мовив Панасейко, ненависно глядячи на Соколенка.
– Яа-а-к? А земля! Завдяки кому заповідник отримав її у своє користування? Усю землю, до останнього квадратного метра!
– Пашко просто віртуозно скористався політичною ситуацією в країні, – понуро мовив Панасейко.
– Нічого собі! – вигукнув Кремінь. – Дай Бог усім так нею користатися… А спорудження історико-культурного комплексу "Козацька слобідка"!.. Сорок п’ять літ ляпали язиками, а чоловік негайно організував і упродовж двох років довів до кінця будівельні роботи.
– Х-ха! – махнув рукою Кривопалов. – Потьомкінська дєрєвня… Ми зазначимо у листі, що в проекті було безліч недоліків…
– Але ж не у заповіднику той проект складали, до того ж у ході будівництва до нього внесено сорок поправок! – вигукнув Соколенко.
– Про це у листі ми не згадуватимемо…
– Хвацько! – мотнув головою Кремінь. – А відновлення курганів… Уперше в Країні!
– Ми наголосимо на тім, що Пашко не завжди консультувався з науково-методичною радою заповідника, – зауважив Панасейко.
– А створення потужного охоронного підрозділу? – запитав Кремінь.
– Скажемо, що Пашко роздув штати, – парирував Кривопалов.
– Навів лад у плавнях! – наполягав Кремінь.
– Робить тільки те, що йому любе, – кинув Панасейко.
– Розширення крихітного лапідарія на цілу сотню експонатів – кам’яні корита, ступи, скульптури, жорна! – нагадав Соколенко.
– Проводячи експедиційні пошуки, не завжди узгоджував свої дії з органами місцевої влади, – похмуро констатував Кривопалов.
– Створив систему роз'яснювальних знаків з оригінальним написами! – продовжував Кремінь.
– Захопився емоційною стороною тих написів на противагу фактологічній, – не здавався Кривопалов.
– Установив знаки і пам’ятники, що репрезентують прадавню історію Країни! – сказав Соколенко.
– На тлі Острова вони виглядають украй недоречно, – вів своєї Кривопалов.
– Яа-а-ак! – одночасно вигукнули Соколенко і Кремінь, а Соколенко ще й запитав: – Ти це серйозно, Семене Мусійовичу? Особисто я в захваті! І хіба тільки я? Скільки позитивних відгуків!..
– То все через відсутність справжнього смаку, – не здавався Кривопалов. – Ми напишемо, що ні знаки, ні пам’ятники на мають художньої цінності.
– Ну-у-у, хлопці, – протягнув Соколенко, – я бачу, ви налаштовані рішуче… Жодних сумнівів ні в чому – уперед і з піснею! Молодці-і-і-і… А чи відомо вам, шановні Семене Мусійовичу та Науме Євгеновичу, що діяльність Пашка підтримують усі члени нашого товариства? І не лише вони. Знаєте, як високо оцінив діяльність Пашка на посаді керівника заповідника доктор історичних наук професор Радченко? А чули, що казав про нього академік Пастушенко? Пилип Антонович поставив його в один ряд із відомим етнографом Михайлом Браницьким та видатним дослідником козацтва академіком Петром Грабовським. Що скажете на це? А газета "Живий голос"…Читали останню статтю про Пашка? Ціла сторінка! Як із цим бути?
– Читали! – вигукнув Кривопалов, – Як читав я ще й деякі інші статті.
– В отих рептильних газетках? В якомусь "Мещанине" чи "Точном времени"? – перебив Кривопалова Соколенко. – Та їх же без гумових рукавичок гидко брати, що ви, їй-Богу! Знайшли газети… А "Живий голос" – солідне видання.
– Знаю ці видання, – Кривопалов не відступав. – Ви певні, що Пашко не сам організовує похвальні публікації про себе? Я не певен. А ще… Чи відомо вам, що він у минулому журналіст? Отож. Власне, шановне товариство, ми не туди повернули. Я ж казав: ніхто особливо не сумнівається у Пашкових заслугах, і не будемо їх обговорювати, до того ж… Не все в діяльності нашого героя виглядає так, як видається воно поважним Радченкові і Пастушенку.
– Так, так! – похапливо долучився Панасейко. – Дійсно! Там більше популізму, аніж реальних справ.
– Зачекай, Науме, – скривився Семен Мусійович. – Ну, не спіши!.. Це всім зрозуміло. Я ж повертаюся до того, про що вже казав: є думка згори, і від неї нікуди не дінешся. Оцінку Пашковій роботі, окрім усього іншого, дали серйозні люди, і вже навіть готові відповідні висновки.
– Дозвольте ще додати, – Панасейко ніяк не хотів чекати, до чого закликав його Кривопалов, бо дуже хлопцеві не терпілося. – Тут можуть спитати: а чому це мовчали наукові працівники заповідника, то можу пояснити. Психоз успіху… Точніше, я б сказав, синдром психозу успіху… Коли всі навколо верещали від захвату, мовляв, з приходом Пашка розпочалося справжнє відродження Острова, то хіба міг хтось наважитися сказати протилежне? Хоча б і ми, Пашкові підлеглі… Розумієте? Усі мовчали. А тепер, коли дізнаються, яка доля уготована нашому реформатору, то займуть достойну позицію, я гарантую.
Соколенко і Кремінь переглянулися, і Соколенко спитав:
– А звідки у тебе така гарантія?
– Бо мене призначать замість Пашка, – сказав Панасейко.
Вляглася нетривала мовчанка, в якій чути було, як під Кривопаловим невдоволено рипнуло крісло.
– Науме!.. – крикнув він і хотів ще щось додати, проте Соколенко впевнено зупинив його порухом руки.
– А хіба Пашка уже зняли? – повернувся він до Панасейка.
– Ну… – Наум опустив очі, зблід, мотнув головою. – Гадаю, це вже справа техніки.
– Навіть так! – вигукнув Соколенко. – Здорово! Просто дух забиває від захвату.
– Тарасе, кінчай!.. – поморщився Кривопалов. – Ну, що ти… Я тебе не впізнаю…
– У мене теж сьогодні таке враження, ніби я декого вперше бачу, – Соколенко зітхнув і підняв руку. – Хвилиночку, я дозволю собі ще одне… Чи то зауваження, чи… Словом, слухайте… Щось на зразок заготовки до притчі. Лише заготовка, притча пролунає дещо пізніше, коли настане час. Стосується усіх присутніх. Чули таке село – Свободопавлівка – неподалік від Міста? Сво-бо-до-пав-лів-ка…
Соколенко навмисне розтягнув назву села, ведучи погляд від одного учасника збіговиська до іншого. Пильно вдивлявся в обличчя кожного і не без задоволення відзначав, що ніхто не залишив його повідомлення без напруженої уваги. Раптом спітнів лоб у Криволапова, спохмурнів Панасейко, зарожевіли вилиці у пані Мальвіни, нервово засіпала ліва щока у досі незворушного Нужкіна, а в Помахая між губами утворилася щілинка, спершу вузенька, а тоді почала ширшати, ширшати…. А то ж було ще не все, бо Соколенко продовжив:
– Одного погожого вересневого дня, кілька років тому, група краєзнавців застала на старовинному кладовищі того села розкопувача могили за роботою. Не подумайте: ніяких наукових досліджень, за відповідною санкцією, – звичайнісіньке мародерство, до того ж, здійснюване людиною, яка має найпряміший стосунок до нашої сьогоднішньої розмови і до нас із вами. Можу навіть сказати… – Соколенко зробив паузу, і знову обвів пильним поглядом присутніх. – Та ні, поки що не буду. Але … Словом, питання до всіх: чим мав заплатити осквернитель могил за сподіяне? З відповідями не спішіть, я готовий вислухати варіанти кожного по телефону. Дзвоніть, номер мого телефону є у кожного із вас.
Усі мовчали якось так несподівано і гнітюче, а тоді Кремінь запитав:
– Це ти про кого, Тарасе?
– Не зараз, про це іншим разом, Юрку.
Соколенко ще раз обвів усіх, окрім Кременя, прискіпливим поглядом і підвівся.
– Мені пора йти, Семене Мусійовичу, – сказав він. – Дякую, що запросив на розмову.
– А… – почав було Кривопалов, та Соколенко, піднявши руку, рішуче зупинив його.
– Мене до своєї компанії, Семене Мусійовичу, не зараховуйте, – сказав. – І листа, який збираєтеся складати, щоб відправити до столиці, я не підпишу. Гадаю, пан депутат теж… Га, Юрку?
– Так, – Кремінь теж піднявся. – Йдемо, Тарасе Григоровичу.
Кремінь виходив першим, і Соколенко, який зачиняв за собою двері, почув, як хтось із тих, хто залишився у кабінеті Кривопалова, нервово закашляв. Соколенко не став оглядатися, бо не лише упізнав, у кого ж то раптом задерло в горлі, а й знав, через що.

* * *
– Юрку, ти філолог? – несподівано запитав Соколенко Кременя, коли вони опинилися надворі.
– Так, – відповів здивовано депутат міськради.
– Тоді скажи мені, чому у наших людей чужий успіх викликає не захват, а заздрість? Зверни увагу: два слова з однаковим… Як правильно, префіксом? Ага… Префікс один і той же – захват і заздрість – а яка разюча різниця між словами!
– Слова тут ні до чого, люди такі.
– Тільки у нас?
– Переважно.
– Але ж, Кривопалов, наскільки мені відомо, був у дружніх стосунках із Пашком…
– Таке спостерігалося до його приходу на керівництво заповідником. Пашко, працюючи журналістом, нерідко посилався на Кривопалова у своїх краєзнавчих розвідках, і те їх начебто єднало. Сєня любить, коли його цитують, і він, використовуючи Пашка, м’яко кажучи, терпів його, бо той ні на що не претендував. Аж раптом такі зрушення на Острові! Хіба ж міг Сєня Кривопалов, якого всі знають, як облупленого, через що порядні люди обачно стараються не мати з ним справу, це стерпіти? От і чекав слушного моменту… І дочекався.
– А вчений секретар Панасейко? – спитав Соколенко?
– То годованець їхньої зграї. Давно вони мітили Панасейка на директора заповідника, готували його упродовж багатьох років, з якою метою, розповім про це колись детальніше, аж раптом Пашко перейшов дорогу.
– Здогадуюсь і, думаю, що справа тут не лише у заздрощах, причина значно глибша.
– Причина, Тарасе Григоровичу, залягає дуже глибоко. Бач, Панасейко уже певен, що його призначать на місце Пашка! Значить, давно готувалися! І цей Панасейко, наскільки я його знаю, – повна протилежність Пашкові. Пашко і Панасейко – два абсолютно різних світогляди. Якщо затія, до якої ми з тобою діткнулися, вдасться, Острів чекає похмура перспектива.
– Не тільки Острів, усю Країну. Наша містечкова змова – це частина глобальної антикраїнської змови, – я це сьогодні збагнув із усією очевидністю.
– І що робити? – спитав Кремінь.
– Для початку слід було б попередити Пашка.
– Правильно, і ти міг би взяти це на себе? Гадаю, Пашкові приємно буде дізнатися, що ти його підтримуєш.
– Можливо, та мені незручно про себе нагадувати. Свого часу я необ’єктивно сприймав Пашка і дозволив собі на його адресу не вельми гречні випади.
– Нічого! Подзвониш, домовитеся про зустріч, поговорите, і розвіються усі недомовки. Власне, навряд чи й пам’ятає Пашко щось там, він не з тих людей, які накопичують на когось образи.
– І все ж, він не забув, я переконаний… Ні, я не дзвонитиму.
– Шкода, Тарасе Григоровичу, ото, бачиш, які ми! Терпимості не вистачає нам. Не бережемо ми своїх, близьких за духом, тож і їдять нас поїдом. Вони вміють пробачати одне одному дрібниці і пруть єдиним фронтом, а ми гриземося…
– Згоден, але тут уже нічим не можу зараяти.

19
А увечері того ж дня Соколенко мав цікаву телефонну розмову.
– Тарас Григорович? – запитав незнайомець.
– Так.
– Я з приводу давньої пригоди у селі Свободопавлівці. Ви здогадалися, що саме мається на увазі?
– Звісно, але ви який маєте до того стосунок? Хто ви?
– Можете називати мене адвокатом, і стосунок я маю до справи найпряміший, інакше не став би телефонувати. Моя вам порада: забудьте про ту пригоду на кладовищі і ніде про неї нікому не кажіть. У мене все. Домовились?
– Стійте! Що це ще за ультиматуми?
– Вважайте, як хочете, але забудьте про Свободопавлівку. Це моя вам дружня порада. Справа глуха, то все вигадки про гробокопання, бо свідків немає.
– Але ж я й не виставляю себе у ролі свідка! Просто про це знає чимало людей. А коли ж я, як ви того бажаєте, замовкну, то це нічого не змінить, бо пташка уже вилетіла! Усі мовчатимуть? Адже було чотири прямих свідки!
– Було… Були та загули.
– Усі вони живі і на пам’ять не скаржаться.
– Ті свідки – не ваш клопіт, ви про себе дбайте.
– Щиро дякую за добру пораду…
– Ваша іронія украй недоречна.
– Я не іронізую.
– Свідки були та загули у тому розумінні, що вони мовчатимуть. Один виїхав із Міста, два опинилися під прямою залежністю того, на кого могли б накапати, а четвертий… Він один нічого не вартий, коли б і почав щось говорити, проте й він мовчатиме, гарантую.
– Легко ви гарантуєте, а не знаєте того, що наразі справа одними свідками не обмежується, оскільки вона давно уже перебуває у компетенції інших людей. До речі, той, що виїхав із Міста, уже повернувся назад. Знаєте про це?
– Вигадки.
– На жаль, ні, пане адвокате. Були б то вигадки, не став би я підставлятися на нараді у Кривопалова. Бо знав, що говорив. І, будь ласка, не телефонуйте мені більше і не ставте жодних ультиматумів. А стосовно свідків… Живі люди є живі люди, сьогодні вони начебто гарантовано мовчать, а завтра… Саме оті два, що, як ви сказали, "опинилися під прямою залежністю", і складають пряму загрозу вашому підопічному. Особливо той із них, що пішов на пряму оборудку з осквернителем могил. Про це знає уйма людей, із цього приводу є чітка документальна фіксація, і я тут ні до чого. А своїм виступом на тій нараді у Кривопалова  я лише натякнув, ви знаєте, кому, щоб зупинився і, копаючи яму другому, не ускладнював життя собі. Приголомшливий альянс – осквернитель могил і земельний гендляр! За обома плаче кутузка, тож і домовилися не здавати одне одного. Але домовленість їхня гроша ламаного не варта – уся справа в термінах і обставинах. Як тільки прогримить грім – а він прогримить неодмінно – відразу обом голубчикам доведеться давати чіткі і прозорі пояснення. Причому, подвійного характеру: уже не лише кожному по факту скоєння злочину самим, а й по факту покривання іншого злочину. Ви не задумувалися над цим? А варто було, тоді, зателефонувавши мені, ви повели б розмову зовсім в іншому руслі. Але нагода така вам ще трапиться, будьте певні і не впадайде у розпач. Слідкуйте за подіями, і побачите, що я правий. Бувайте.

20
Саме під кінець імпровізованої наради у Кривопалова зграйка орланів, що кружляли над озером Затишним, розділилася. Одна пара лишилася на місці, а друга наблизилися до Урочища. Там птахів і помітив Мельник і пожалкував, що не взяв із собою фотокамеру. Завмерши, він із таким захватом спостерігав за птахами, що не здогадався подзвонити Катрану, аби той приніс фотоапарат – адже до хатинки усього якихось кількасот кроків. Дивився на птахів, не відриваючись і ледь не скрикнув, коли один із орланів різко шугонув униз, пронісся над головою Мельника і зник за верхівками ближніх осокорів. Від несподіванки гучно загавкав Хорс, і луна розкотилася по озеру. Кигикнула чайка, що пролітала поруч, і пискнула невидима рибалочка.
– Лягай, Хорсику, лягай, ти стільки вибігав сьогодні, – Мельник погладив собаку, бо й сам не лише втомився, а й зголоднів. – Відпочинь, а тоді підемо додому.
Хорс приліг, звично поклавши голову на витягнуті лапи, і вже заплющив було очі, та раптом підвів голову. Устав. Принюхався. Либонь, щось привертало увагу собаки там, за осокорами, де щез орлан, бо Хорс усе ретельніше принюхувався, неквапливо рухаючись назустріч потокам повітря. А тоді, як завжди бувало у таких випадках, гавкнув, зиркнув на Мельника і подався в хащі.
Мельник був певен, що Хорс далеко не побіжить. Щось занепокоїло собаку, зараз він збігає, з’ясує і повернеться, або ж негайно подасть знак. Дійсно, за хвилину почувся гавкіт. Не злий і настирливий, а наче як стурбований, і Мельник поспішив на голос собаки.
Стежки тут не було – крізь зарості аморфи і терену доводилися продиратися, зігнувшись у три погибелі. Продерся, перебрався через канаву – протитанковий рів часів останньої війни, який навесні ущерть наповнювався водою, а серед осені був порожнім, з урвистими краями та заболоченим дном. Відразу вийшов на стежку, второвану, невідь-коли, але не забиту дощами та снігами, не стерту вітрами, не загублену людьми, не зважаючи на те, що нею не користувалися уже добрих чверть віку, тобто, відтоді, як ліквідували хутірець, що був поруч, на узліссі. Відразу за ровом, місцина випиналася таким собі розложистим пагорбом, тут уже переважав не масний, суто плавневий, а супіщаний грунт, через що над заростями ожини могутньо здійнялися дуби. Не поодиноко стояли, а такими собі гуртами, по п’ятеро-семеро у кожному. А між гуртами – галявини, а над галявинами – багато простору, п’янкого повітря, але не аж до неба, а під віття, бо гілки дерев тут сплелися між собою.
На одній із галявин, під дубом, лежала козуля. Поруч стояв Хорс і вже не гавкав, а тихенько підвивав, метеляючи хвостом.
Побачивши людину, козуля силкнулася, щоб підвестися, але не змогла, лише безсило ковзнула передніми копитцями по вологій землі і тоненько мекнула. Хорс ще дужче заскавучав, потягнувся до козулі, наче намагаючись тим підсобити їй, а тоді негучно гавкнув. Не на козулю, – то він до Мельника, мовляв, ось бачиш, як воно, і чим ми можемо зарадити бідолашній тварині?
Мельник нахилився над козулею, промовляючи ласкаво-заспокійливі слова, і перш, ніж узяти на руки, обережно погладив тварину по голові. А тоді побачив закривавлений правий бік, ногу і майже увесь живіт.
Козуля мовчала, вона лише жалібно заглянула Мельникові в очі, обнюхала його руки, форменку, ковзнула кінчиком вологого носа по підборіддю. Хорс не зводив із тваринки очей, він бігав навколо Мельника, тихенько повискуючи, інколи підскакував, торкаючись губами козулиних ратиць – видно було, що собака переживає неабияке збудження.
Мельник ніс козулю, а Хорс біг попереду, весь час оглядаючись, а коли з-за осокорів показалася хатинка, собака гучно загавкав, сповіщаючи Катрана про їхнє прибуття.
– Як ви думаєте, Назарович, вона одужає? – спитав Мельник після того, як козулю перев’язали і напоїли водою.
– Хотілося б сподіватися, – мовив Катран. – Ти ж бачиш, які рани – і на боці, і в паху. Наче хтось глумився над бідолашним козликом…
– А чим то може бути?
– У всякому випадку – рушниця тут ні до чого… Наче, як сапою розпанахали…
– Або ж багром…
– Ум-гу… Пострілів же цього разу ми не чули, та й рани, он які…

21
Я вперше бачив так близько козулю – закривавленого самчика з великими темно-карими очима. Не треба було пильно вдивлятися в ті очі, аби пересвідчитися, що вони переповнені болем. Чужий біль я відчув, тільки-но уздрів козлика під деревом, відразу пройнявся ним і вмить забув про все навколо. Хотілося одного: аби Мельник, чи Катран, чи хто там іще якомога скоріше допомогли страждальцеві. Я знав, що біда ходить назирці за Віктором Васильовичем, і дуже переймався тим; мені жаль було і Катрана, і Мельника, і Михальчука з Чернецем і Мартиненка з Грамоліним, коли я бачив, як вони нервують через те, що у плавнях та біля них коїться стільки зла, та все ж того дня я понад усе вболівав за нещасного козлика. Люди – сильні і могутні створіння, у них он стільки всього для власного захисту, а в бідолашних диких чотириногих мешканців Острова лише один засіб для порятунку – втеча. Той козлик не зміг утекти, і тепер лежав закривавлений на старій фуфайці, на якій лежав я, коли мене тільки-но привезли в Урочище. За час мого перебування у плавнях з жорстокою невблаганністю я переконався в тім, наскільки вразливий вільний світ краси, наскільки він беззахисний! Горді орлани-білохвости, які ширяють високо в небі, і неквапні черепахи, які на зиму зариваються в пісок на дні озера і засинають там до весни; стрімкі дятли і верткі ондатри; невтомні рибалочки, що з настанням холодів відлітають у теплі краї, і сойки, котрі нікуди не відлітають; а ще їжаки, кабани, лисиці, землерийки, вужі і ящірки – усі вони безсилі перед людською хижістю. Останнім часом я все гостріше став відчувати і своє власне безсилля перед свавіллям двоногих істот, і саме через те все більшою любов’ю проймався до моїх опікунів в Урочищі та до Віктора Васильовича, бо цінував їхню винятковість серед решти рідняків. Та все ж у той день моє серце було на боці, жорстоко… Ні, не по-звірячому – звірі так не ображають одне одного, у них немає стільки жорстокості – а по-людському… Чисто по-людському скаліченого вільного козлика. Чи не на нього я колись гавкав? Гавкав не зі зла, а знайомства заради, коли здоровий і безтурботний козлик виходив на галявину, неподалік від Урочища і чи то скуб там травичку, чи поглядав у мій бік не менш зацікавлено і не менш дружньо, аніж я в його… Цілком могло бути, що то мій старий знайомий. Того ж вечора крадькома, щоб ніхто не бачив, я підходив до козлика, коли він лежав на фуфайці, і він мене зовсім не сахався. Я злизував кров навколо бинта і бачив, як наливалися гарячою вологою широко відкриті очі козлика, і відчував, як зволожувалися і мої очі.
Хто вважає, що тварини не вміють плакати! Гай-гай… Було б лише сказано. І було б влаштоване життя під сонцем так, щоб сльози наверталися лише від радості, а не з горя. Як у тварин, так і в людей.

22
Хорс пролежав біля козлика всю ніч і ранок, він так захопився пораненим, що прогавив навіть приїзд Віктора Васильовича. Таке трапилося вперше, і в тім, мабуть, був якийсь знак. Хоча й дещо запізніло, але щиро повискуючи, затанцював Хорс навколо Пашка, а в бік Мальченка, який приїхав разом із ним, тільки зиркнув. Чому нагрянули так несподівано та ще й удвох? Либонь, їх сповістили, кого знайшли Хорс із Мельником, тож директор і поспішив приїхати, щоб розібратися по свіжих слідах.
– Ну, і яка намічається програма дій? – запитав Пашко після того, як провідав козлика, погладив його, тихенько щось промовляючи.
– Це ж, мабуть, розслідування треба організувати, Вікторе Ва-сильовичу… – відповів Мальченко.
Пашко глянув на нього не зовсім приязно.
– Організуйте, Миколо Панасовичу, обов’язково організуйте. Знаєте, з чого починати?
– Та ми зараз… – буркнув Мальченко. – Треба глянути, де воно…
– Саме так, Миколо Панасовичу, спершу неодмінно гляньте. Тобто, не обов’язково в цю хвилину, чи навіть годину, а… Словом, виберіть час і гляньте. А знаєте, куди заглядатимете?
– Ну… підемо туди, де Катран знайшов козулю…
– Не я знайшов, а Мельник, – зауважив Катран, що стояв поруч.
– І де саме? – запитав Пашко.
– За півсотні кроків від… – почав було Катран, але Пашко його зупинив.
– Я у Микола Панасовича питаю…
Мальченко наморщив лоба, почухав під боком.
– Розберемося, Вікторе Васильовичу…
– Розбирайтеся, Миколо Панасовичу. Моторний човен на ходу?
Мальченко глянув на Катрана, потім на Пашка.
– На ходу наш човен? – питаю.
– Ондечки… – несміливо почав Мальченко.
– Ну-мо, ну-мо!.. – намагався підбадьорити його Пашко.
– У нас із човном невеличкі проблеми, Вікторе Васильовичу…
– Конкретніше? – Пашко починав хмуритися. – Знову бензину немає? Так подавайте вчасно заявки!.. Невже треба про це нагадувати?
– Та ми самі знаємо. Бензин є, а от двигун барахлить.
– Так відремонтуйте! Давно поламався?
Мальченко знову глянув на Катрана, але той одвів очі вбік, либонь, для того, щоб не ляпнути зайвого. Довелося Миколі Панасовичу усе взяти на себе.
– Та вже кілька днів…
– А точніше? – директор, схоже, втрачав терпіння.
Тут Катран не витримав:
– Човен у нас без руху уже третій тиждень, Вікторе Васильовичу.
– Скі-і-ільки?! – вигукнув Пашко. – Як це накажете розуміти, Миколо Панасовичу?
– Ну, не три тижні… Десь, мабуть…
– А я лише сьогодні про це чую! Ви що, хлопці! Що за жарти? З такими труднощами вдалося обладнати тут форпост, збільшити штат охорони… Гори, можна сказати, звернули, а тепер спотикаємося на рівному місці! Чому не доповідали на щотижневих нарадах, що човен не на ходу? Т-т-три тижні!..
– Розберемося, Вікторе Васильовичу! А ви тут, – Мальченко метнув грізний погляд у бік Катрана, – теж не спіть.
Катран нічого не сказав, лише глибоко зітхнув. Тяжко зітхнув і Віктор Васильович і попрямував у бік озера. Слідом задріботів було і Мальченко.
– Не треба, – зупинив його директор, – залишайтеся усі тут. Хорс, пішли, друже, зі мною.

23
Я здогадувався, що настрій у Віктора Васильовича – гірше нікуди, і з попередніх його прогулянок у такому стані вже знав, що маршрут наш не обмежиться виходом до озера. Зараз ми зійдемо на старий насип, здолаємо його увесь до самого кінця, і аж там, біля протоки, Віктор Васильович зупиниться під старезною шовковицею з поцюканим сокирками стовбуром. То давні рани, вони ледь простежуються, певно, Віктор Васильович пам’ятає їх із часів своєї молодості, і лише йому відомо, що пов’язане з ними. Віктор Васильович підійде до шовковиці, щось мовить стиха, зовсім нечутне і проведе пальцями по тих ранах. А тоді присяде на камінь, що здавна лежить тут і погукає мене… Я підійду, притулюся, Віктор Васильович обніме мене, і так удвох, мовчки і непорушно, ми сидітимемо щонайменше з чверть години. З озер долинатимуть голоси крижнів і лисок, джеркотітимуть сойки у дубняку напроти, через протоку, і тихенько дзюркотітиме вода між каменями… То в озеро заходитиме вода, то з озер спішитиме до Ріки… То ліворуч, то праворуч… І все дзюркотітиме і дзюркотітиме…
Усе так було й того разу. Але… Якщо попередні рази після наших мовчазних посиденьок Віктор Васильович повертався до хатинки збадьореним, то в той день заклопотаність його не облишила. Він мовчав, поки ми сиділи, жодним словом не обмовився, як ішли назад, і, коли я оглядався, позаяк трусив попереду, завжди ловив на собі сповнений смутку погляд. Невже він, як і я, передчував смерть пораненого козлика, яка станеться невдовзі після того, як директор залишить Урочище? Мабуть, інакше розпорядився б відвезти бідолаху у ветлікарню, а так… жодних застережень.
Віктор Васильович мовчав, як ніколи, і мені було сумно, бо я любив, коли він говорить. Адже його слова не мали нічого спільного із потоком тих, що нерідко доводилося мені чути. Скільки пролунало їх, холодних, нещирих і порожніх! Скільки відчував я на собі таких же доторків! Інколи мене так гладили, що коштувало неймовірних зусиль, аби стриматися, щоб шерсть на спині не стала дибки, щоб не загарчати. Скільки людей намагалися мене задобрити, улестити, але з першого погляду, з першого звуку я уловлював фальш. Власне, не треба було ніяких звуків, жодних дотиків, вистачало куценького імпульсу, який линув від людини, щоб збагнути, хто перед тобою.
Дивні створіння – люди… Не відають, що ніхто із них не в змозі обдурити жодного, навіть найтупішого собаку…
Ті наші нетривалі мандрівки були особливими, бо поводилися ми обоє так, що там, де проходили, де зупинялися, навколо усе мовби й не відчувало нас. Ми нікому не заважали, і нас ніхто не боявся. Хіба що горобчик якийсь випурхував з-під ніг, уповзав убік жовтобрюх, чи шурхотіла ящірка, але не зі страху, не втікали вони, а лише поступалися простором, давали нам дорогу. То був звичайний рух, що є запорукою життя. Той рух, до якого вдаються звірі, птахи, комахи, щоб жити, не заважаючи іншим, не пригноблюючи їх.
Прості речі… Для нас, чотириногих, голопузих і пернатих, нічого простішого бути не може, бо то звичайнісінька буденність. А для людей – виняток, ледь не талант. Я відчув той дар у Пашка ледь не з першої нашої зустрічі, і з кожним нашим побаченням те відчуття посилювалося. Либонь, через нього Пашко і підбирав людей – Катран, Мельник, Михальчук, Чернець, Мартиненко, Грамолін… Та навіть Качан із Макаренком…
Легко з таким талантом? Звісно, що ні, інакше звідки б ота біда, що ув’язалася за Віктором Васильовичем? Ходить невідступно, і я не знаю, як її зупинити. Моя змога, я піднявся б зараз, увійшов у озеро і кинувся б уплав до протилежного берега, кличучи за собою Віктора Васильовича. Вийшовши на берег, ми пішли б далі, далі і далі, скільки вистачило б суші, незайманої людьми. Далі, якомога далі! Геть із цих просторів, де гуляють димні вітри, навісніють розбещені коні, гуркочуть машини і крають небо на шмаття літаки! Від лиха я міг би врятувати Віктора Васильовича, аби посприяв йому щезнути, але що з того? Куди зникати? Навіщо?А що буде з Урочищем, з усім Островом?
Він беззахисний, Віктор Васильович, як отой коник у траві, як лиска, як орлан, як козуля, тому й не жахаються вони одне одного.
То – слабкість? Ні! То гранична вразливість, яка вимагає захисту. Слабкістю те вважають люди злостиві, агресивні і заздрісні. Насправді – то сила. Бо якщо фізично прибрати її, раз плюнути, то духовно – ніколи і нізащо.

                24
       Хатинку в Урочищі атакували ластівки. Крізь відчинені навстіж вікно і двері вони залітали то в кімнату, то в сіни, чіплялися до поличок, до електричного дроту і галасували, галасували… Інспекторів це спершу радувало, мовляв, зовсім, як у Василя Павленка: "В хату ластівка залітує…"1 Та згодом до Мельника дійшло, що ластівки у кімнату заглядають не просто цікавості заради, а зібралися вимостити там гніздо. Ну, і що буде потім? Зліплять собі оселю у такому затишному місці, але як далі проникатимуть туди? Як залітатимуть у кімнату, коли на вікна одягнуть рами з сіткою від комарів, а двері просто зачинятимуть? Про це й здогадався Мельник, а поміг йому Хорс, який спершу не звертав на ластівок увагу, а коли вони зачастили до хати, став підбігати до вікон і супроводжувати пташиний лет стурбованим гавканням. Раз він навіть у сіни заскочив слідом за ластівкою, став на передні лапи, зіпершись на стіну і загарчав. Хорсові заборонялося заходити до помешкання інспекторів, та коли вже забіг так нестримно, то, мабуть же, неспроста. Заставши собаку у сінях, Мельник посварив його пальцем, а сам подумав: "Молодець, вчасно звернув нашу увагу."
Словом, затулили вікно сіткою, зачинили двері, і ластівки розпочали будівельні роботи під очеретяною стріхою, якраз над дверима. А щоб відходи їхньої діяльності не падали на поріг, під майбутнє гніздо охоронці приладнали широку дощечку.
І тут не обійшлося без Хорса… І де лише бралося у нього стільки моторності! Незмінно супроводжуючи інспекторів у всіх контрольних об’їздах, в усіх їхніх пересуваннях плавнями, собака усе ж знайшов час, аби рознюхати, де ластівки вимішують оті крихітні вальки, із яких зводили собі оселю. Виявилось, що на сусідньому городі, біля водяного крану. Там біля великої калюжі ластівки і викачували вальки, трохи менші за горошину і носили їх у дзьобиках під стріху хатинки. Хорс про своє відкриття сповістив гучним гавканням і тут же пустився слідом за ластівкою по курному шляху до хатинки. Зафіксувавши прибуття вантажу, сів, висолопив язика і став уважно спостерігати за тим, як пташка прилаштовувала вальок до стіни. Кілька разів Хорс бігав ластів’ячим маршрутом, поки не ув’язався слідом за Катраном на озеро. Але, повернувшись, не забув справитися, як же посуваються будівельні клопоти у ластівок.
Гніздо під очеретяним дашком, мальви під вікнами, розумний спостережливий пес, якого все цікавить – хіба не лірично? Невже не зворушливо? Словом, ідилія, і край… Не зчулися, як за три дні одна із ластівок уже сиділа на яєчках, а ще за два дні, повернувшись із контрольного об’їзду, Мельник почув страшенний лемент ластівок, які то підлітали до стріхи, то відлітали. Придивившись, він розрізнив серед ластівок шпака, і тут з’ясувалося, що ластівки не просто так шугають над подвір’ям, а намагаються прогнати, не підпустити шпака до гнізда. Це їм удавалося, але...
Хорс першим помітив щось біленьке коло ганку, нахилився, принюхуючись, а потім тричі гавкнув. Мельник підійшов. Біля гранітних брил, скріплених бетоном, лежали два розбитих ластів’ячих яєчка. Здогадатися, чия то робота, було неважко, бо ондечки до настирного шпака приєднався ще один. Проте ластівки трималися, жодного із нападників не підпускали до гнізда, і тут інспектор, а слідом за ним, либонь, і Хорс, побачили те, на що ніяк не могли сподіватися. Від гнізда відлетіла ластівка, тримаючи в широко відкритому дзьобі… Яєчко! За нею ще одна з таким же яєчком, а потім ще... Звідки могли братися сумніви, коли всім було видно: ластівки рятували уцілілі яєчка, і в цьому брали участь не тільки ті птахи, що мешкали під стріхою, а й прилетілі їм на підмогу!
– Ди-и-ива, Назаровичу… – сказав Мельник. – Спостерігаю таке вперше. А що ви хочете – Урочище! Тут усе може бути.
– Та хіба тільки в Урочищі? – обізвався Катран. – Ластівки ж усюди є.
– Повсюди, але не повсюди шпак викидає із гнізда їхні яйця. Ондечки аж Хорс обурюється… Гляньте!
Хорс сидів під в’язом, на якому інспектори навесні минулого року повісили шпаківню-дуплянку, і час від часу подавав приглушений гавкіт. Собака гавкав на шпака, який вовтузився на гіллячці біля дуплянки.
– Не захотів терпіти поруч із собою сусідів, – кивнув Катран на шпака. – Задирака…
– Не чекав такого від нього. А ми їм дуплянки розвішуємо…
– І розвішуватимемо. Тут не в шпакові справа. Щось не те, Олежку, коїться у природі, і до всього призводить людина. Зло на землі спричинює до зла і на землі, і над землею. Ти бачиш, як Хорс збентежився? Думаєш, він не збагнув, що скоїлося?
А Хорс, наче сам по собі, підбіг до ганку, обнюхав розбиті яєчка, обстежив землю навколо них, глянув на інспекторів, з шумом зітхнув і приліг на шпориш.
Проте задрімати не встиг. Ще не було чути гуркоту автомашини, як він схопився і побіг до тину. Як завжди, одним махом здолав його і закляк біля гледичії. Дуже вчасно: до Урочища підкотив мікроавтобус "Мерседес".
Хорс загавкав, оглядаючись, чи підходять інспектори, і коли побачив, що наближається Катран, замовк.

25
Із автобуса висипало з десяток людей – хлопці і дівчата. По тому, що одягнені вони були не просто пістряво, а підкреслено недбало, навіть із несмаком – хто в джинсах, із латками на сідницях і колінах, хто в засмальцьованих шортах, у розписаних латиною футболках, а то навіть ледь не в пляжних маєчках, а двоє із прибульців тримали на плечах триноги й камери, – неважко було здогадатися, що приїхали представники засобів масової інформації, чи, пак, четвертої влади, яка все ніяк не може визначитися з набором своїх повноважень, а тому кожен із її носіїв послуговувується всяк у міру своєї зіпсованості.
– Хто і з якою метою? – поцікавився Катран.
Із гурту вибився один – коротенький і череватий, у зелених шортах, червоній футболці з написом "Rower" і в жовтій, у чорну клітинку, не то шапочці, не то панамочці. Спершу він надув неголені щоки, поплямкав напрочуд яскраво-рожевими губами, а вже потім прорік:
– Журналістський десант. З приводу убивства козулі. Від кого можемо отримати інформацію?
– А чому від заповідника ніхто вас не супроводжує? У нас є прес-секретар, до того ж чимало наукових співробітників… З кимось із них ви узгоджували свій приїзд?
– А навіщо! У нас хіба не свобода слова? Що за умовності!.. – то вже долучилися колеги череваня, підходячи до Катрана і оточуючи його.
Мельник стояв оддалік – так завжди трималися інспектори – один виходив до приїжджих, а інший, про всяк випадок, уособлював такий собі резерв, а зараз, почувши галас, наблизився. Але в тім навряд чи була необхідність, бо Катран чудово й сам володів ситуацією. Завжди, як тільки вона починала загострюватися, Катран, як кажуть, не ліз у пляшку, а спершу, аби зняти напругу, починав посміхатися, жартував, одне слово, демонстрував такого собі веселуна, і воно діяло. Хто б не опинявся перед ним, з якою б метою не прибував – у дев’яти випадках із десяти прийом спрацьовував. Бо недалекі сприймали Катрана за свого, а розумніші належно оцінювали винахідливість інспектора, і ситуація починала працювати на нього. Десь так розгорталося й зараз. Катран здійняв руки догори і розплився у посмішці:
– Зрозумів, усе-все я зрозумів! Заспокойтеся, як любить говорити голова нашої Найвищої Ради Володимир Мордвин, шановні колеги. Це я вам, як колишній робсількор кажу. Жодних умовностей і посягань на свободу слова. Сам радий до вас долучитися, аби згадати молодість, та бачите… – Катран провів долонями по камуфляжній куртці, – служба не дозволяє. Але я вам створю усі необхідні умови для повноцінного виконання своїх професійних обов’язків. Зараз… Негайно! Зараз я телефоную у приймальню директора заповідника, там знайдуть прес-секретаря, і вона особисто зустріне вас біля стін адмінбудинку. Годиться?
Катран тут же дістав стільниковий телефон і почав набирати номер.
– Але ж… – До Катрана підійшла струнка, миловидна дівчина в помаранчевих лосинах і сріблясто-білій кофтині, яка ледь прикривала усі відповідні випуклості на верхній частині її тіла. – Ми й зараз готові виконувати свої обов’язки, – дівчина піднесла до Катрана мікрофон. – Ваше прізвище.
– Будь ласка, Катран Станіслав Назарович. А ондечки, бачите, прикриває мої тили Мельник Олег Сергійович, а ось, поруч зі мною, не зводить із вас залюблених очей інспектор Хорс. До речі, вас як звати, чарівна міс… Пресо?
Серед репортерів прокотився легенький доброзичливий смішок, Катран, звісно, уловив його і вже кричав у телефон, кричав так, щоб чули його не лише на протилежному кінці умовного дроту, а насамперед, отут, біля гледичії:
– Іринко, золотце, це тато Слава! Гаразд, можеш називати Станіс-лавом Назаровичем… Тут до нас такі люди прибули!.. Я вже готовий обслужити їх сам, та от біда, вони забули заїхати в контору заповідника… Що? Ти на місці? Чудово! Тож виходь і зустрічай.
Декотрі із репортерів підійшли до Мельника. Цікавилися, чи мають право інспектори відбирати у затриманих у плавнях особисті речі, на яких підставах тут утримується злий собака, і взагалі, чи правильно вчиняє дирекція заповідника, що не допускає, як кажуть, сторонніх у плавні… Поки одні запитували, інші вправлялися з кінокамерами, при цьому найчастіше наводили об’єктив на Хорса. Намічався такий собі репортерський безлад, за результатами якого, читаючи згодом повідомлення у газеті, чи дивлячись телесюжет, важко було знаходити чіткі відповідні паралелі в реальності, проте Катран не дозволив тій стихії розгорнутися. Він передав череваневі у шапочці-панамочці свою мобільну рурку, в якій лунав голос невидимої Іринки, черевань вислухав її, а тоді пронизливо свиснув. Коли всі репортери, мов по команді повернули голови до нього, махнув рукою у бік "Мерседеса".
– По конях! – крикнув черевань. – Їдемо в контору заповідника. Нас там уже чекають.
Журналістів зустріла не сама Іринка, а разом із Пашком, і не в кабінеті директора це відбулося, а на галявинці, неподалік від адмінбудинку. Поки оператори "пристрілювали" телекамери, а репортери отримували від Іринки аркушики із свіжою інформацією про стан справ у заповіднику, підготовлені заздалегідь (про всяк випадок), по ходу дещо уточнюючи, прибула ще одна машина. Не без приємного подиву Пашко побачив, як із неї вийшов Кость Бондаренко, кореспондент "Степових обріїв" – найстарішої газети області, – майже Пашків одноліток і його, якщо не абсолютно добрий, то вельми непоганий знайомий. Пашкові відрадно було побачити Бондаренка серед гурту репортерів – даючи інтерв’ю не комусь одному, а гурту журналістів, він завжди намагався знайти, виділити серед них когось одного, хто інтуїтивно викликав у нього довіру, і, відповідаючи на запитання, звертався не до всіх відразу, а до виокремленої ним людини. Через те почувався впевненіше.
Того дня Пашко звертався до Бондаренка, а слухали ж його всі. А тоді посипалися запитання…
– Хто першим знайшов убиту козулю?
– Чим ви пояснюєте напруження ситуації на Острові останнім часом?
– Чи не замінити вам власну некваліфіковану охорону профе-сіональними охоронними структурами, уклавши з ними відповідні угоди?
– Чому територією туристичного об’єкту бігає безпородний пес?
– Чи правда, що ваші охоронці ловлять для вас рибу в озерах Острова?
– На якій підставі ваші інспектори відбирають у затриманих у плавнях особисті речі?
– Чому ваші охоронці перешкоджають нормальному функціонуванню "Козацького шансону"?
– Правда, що ви звільнили з роботи чотирьох охоронців і трьох наукових працівників через те, що вони начебто не володіють державною мовою?
– Чи збираєтеся ви ліквідовувати шлагбауми, поставлені на Острові за вашою ініціативою, оскільки вони не сприяють повноцінному відпочинку людей?
– Куди йдуть гроші, які ваші люди, що чергують біля шлагбаумів, беруть із власників автомобілів?
– Наскільки обґрунтованим є ваше рішення про установлення на Острові так званого пам’ятника країнській сутності?
З перших днів Пашкового директорства його стосунки із представниками ЗМІ склалися по-діловому. Це пояснювалося, певно, не тільки повагою до колишнього Пашкового журналістського минулого, а й організованістю, яку він проявляв у всьому, і, насамперед, так мовити, у здійсненні зовнішніх контактів. Пашко привчив журналістів ніколи не запізнюватися на його прес-конференції і всілякі презентації, завжди завчасно готувалися змістовні прес-релізи, котрі мали запобігати помилкам і неточностям у газетних повідомленнях і телесюжетах. Пашко завів практику нікому і ніколи не відмовляти у наданні інформації, єдине правило виставлялося при цьому: повідомляти про свій приїзд заздалегідь. Спершу у декого із журналістів це викликало невдоволення, та згодом усі звикли і дотримувалися того правила беззаперечно. Подейкували навіть, що заповідник ледь не єдина в області структура, де так чітко налагоджена система спілкування з пресою. Проколи? Вони траплялися, і їхньою причиною був загальний рівень новітньої журналістики, який характеризується, насамперед, відсутністю спеціалізації серед трудівників пера, мікрофона та об’єктива, а ще заангажованістю переважної більшості ЗМІ, коли працівники того чи іншого видання, радіо- чи телеканалу не Істині служать, а працюють на замовлення свого роботодавця, власника ЗМІ. Траплялися й курйози, але спричинялися вони недбалістю репортерів, їхнім поверховим сприйняттям дійсності, гонитвою за сенсацію і аж ніяк не упередженістю, і раптом… На тій прес-конференції Пашко не впізнавав колишніх колег: неозброєним оком було видно, що убивство козулі – лише привід. Переважна більшість запитань не лише не мала жодного відношення до нещасної тваринки, а взагалі свідчила не про вболівання за долю заповідника, а скидалася на таке собі відлуння "ображених". На кожне Пашко дав вичерпну відповідь, але, виходячи зі свого неабиякого досвіду, не був певен, що сказане ним усі сприйняли належним чином. Особливо навісніла теледіва у лосинах, а коли вона вгамувалася, напосіла така особа чоловічої статі в чорних окулярах, які закривали третину обличчя. Саме особа, бо вік створіннячка через його надзвичайну худорбу, густо усіяні прищами підборіддя і щоки, вкупі з до блиску виголеним яйцеподібним черепом, визначити було неможливо. Такому універсальному суб’єктові, як правило, буває і двадцять, і сорок літ, його належність до старості чи молодості міг підказати хіба що паспорт, бо зовні – жодних характерних ознак. Коли Пашко зустрічав подібних красенів на вулиці, він завжди гостро переймався питанням, у чому ж тримається безгрішна душа, адже ні в холошах пом’ятих штанців, матня яких висіла до самих колін, ні в розцяцькованій сорочечці тіло не простежувалося зовсім, натомість вгадувалася така собі кістяна арматура з подобою голови на верхівці. Оскільки "арматурні хлопці" зазвичай пересуваються перевальцем і з незмінною пляшкою пива в руці, то Пашко знову проймався тривогою: чи вистачить у дивовижної істоти, висмоктавши із пляшки все, дійти до пружки тротуару, щоб, прилаштувавши біля бордюру спорожнену тару, не звалитися поруч? Вистачало! Особа продовжувала свій хитливий рух далі, та ще й, либонь, енергійно качала десь комусь права за відповідних обставин. Власне, нічого особливого, не всім же бути однаковими, але Пашко помітив, що подібних гераклів навколо занадто вже багато, мало того, з кожним днем їх стає усе більше й більше. Відзначаючи своєрідне нашестя "не зовсім угодованих", а заодно й те, що вони не обтяжені жодними комплексами з приводу дивовижних особливостей власної статури, Пашко знічено згадував про свою прихильність до гантелей та еспандера і тихенько радів, що ніхто, окрім домашніх, не відав про це його архаїчне захоплення.
Медійний арлекін не лише задавав питання з красномовним підтекстом, а й намагався уїдливо коментувати їх. Пашко якийсь час терпів, згодом йому це набридло, він популярно пояснив, чим відрізняється прес-конференція від диспуту і на тому ввічливо сказав журналістам "до побачення". Стала ця несподівана зустріч із колишніми колегами своєрідним дзвіночком для директора? Звісно, особливо, коли, залишившись наодинці із Костем Бондаренком, Пашко почув:
– Вікторе, тебе беруть в облогу, якщо уже не взяли. Журналісти отримали завдання мочити тебе за всіма правилами, а ще більше без правил. Проте не опускай рук, я вже провів відповідну роботу, і люди, попри все, розуміють, куди їх втягують. Як би і хто із нашої братії зараз не поводився, зливи нищівних репортажів, як дехто очікує, не буде. Але це, гадаю, поки що. Той, хто за тебе взявся, на першому кроці не зупиниться: за цим журналістським десантом послідують інші, а в перервах між ними – поодинокі візити. Не поясниш, чим усе це викликано? Кому ти перейшов дорогу?
– А ти можеш усьому зараяти, коли дізнаєшся, що трапилось?
– Я не спонукаю тебе до відвертості, не хочеш – не кажи… Стосовно ж моїх можливостей, то вони тобі відомі. Взагалі, я відчуваю, що ти потрапив на зуб серйозним людям, і тут наш брат може хіба що ускладнити твоє становище. А, щоб допомогти… Хіба не знаєш, який коефіцієнт корисної дії від сучасних публічних медійних, так званих критичних виступів? Колихання повітря, у кращому випадку. У гіршому… Скільки років шукають убивць Вахтанга Георгадзе? Отож. А так… Журналістська шумиха лише псує нерви тому, проти кого вона організована, не більше. Таке собі медійне кілерство. Зворотного впливу, маю на увазі, впливу на поліпшення, на виправлення чогось, немає.
– Чому ж не кидаєш роботу за такого рейтингу професії? Мене, зокрема, верне від сьогоднішніх газет. Ніколи не думав, працюючи свого часу в обласній газеті, у багатотиражній, очолюючи міську, що такою зневагою колись проймуся до свого ремесла!
– Не в ремеслі справа, а в тім, хто, як і на що сьогодні його спрямовує.
– Не зовсім згоден. Професія журналіста не існує самі по собі, у неї є носії – конкретні люди. І хто, як не ці люди самі знецінили, скомпрометували свою професію! Хіба все починалося із приватних видань, коли кожен господар ЗМІ диктує для заангажованих ним журналістів так звані правила гри, а відтак і сам стиль життя? Ні! Приватними засобами масової інформації на вітчизняному медійному просторі ще й не пахло, коли самі журналісти своєю недбалістю почали розмивати грані між жанрами, аж поки з газетних сторінок не зник репортаж, безслідно щез нарис, канула в Лету стаття. Про коментар – повноцінний і повнокровний – уже й не кажу, бо то вищий пілотаж журналістики. Розмаїття жанрів замінило щось примітивно невиразне, щось середнє між розширеною інформацією і кореспонденцією, де ні пристойного початку, ні достойного кінця. Так собі, набір незграбних речень. А заголовки! Заплутані анотації до дешевих брошур, а не концентрація думки, квінтесенція публікації. Нехтування азами журналістики, зокрема, жанрами, потягло за собою недбалість у ставленні до фактів, а далі – повна безвідповідальність за оприлюднене. Коли таке було, щоб проблемний матеріал будувався лише на свідченнях однієї сторони? А нині це стало правилом. Пам’ятаю, мені доводилося витрачати тиждень, два, а то й більше, лише для збору матеріалу для критичного виступу, я опитував усіх, дотичних до теми, і чи не найчастіше зустрічався з тим, кого доведеться критикувати, а зараз до такого героя ніхто навіть не звертається. Женуть м’яч в одні ворота, та ще й заздалегідь подбавши, щоб між штангами не було голкіпера. Ох, Костю, Костю…
Пашко розповів Бондаренку про те, що стало справжньою причиною несподіваної прес-конференції. Він чудово розумів, що колишній колега нічим не зможе послужитися у даному випадку, а відкрився йому через те, що не міг утриматися, він поважав Бондаренка і довіряв йому, відтак поділився з ним наболілим.

26
Увечері Пашко не без внутрішнього напруження переключав телеканали, на всіх – стримане, як кажуть, вельми толерантне повідомлення про прес-конференцію, лише один, підпорядкований місцевому олігарху-початківцю канальчик, подав розгорнутий репортаж. Пашко до кадру не потрапив і голосу його за кадром не було, всуціль – монолог репортера. Про недієздатну охорону заповідника, про сміття "на кожному кроці" і загалом – про "цілий клубок невирішених на Острові проблем". Відеоряд був представлений невідь-де знятими пластиковими пляшками, що плавали у воді, Катраном із напруженим обличчям і піднятими догори руками та Хорсом, який заливався гавкотом. Ще за кілька днів вийшли місцеві газети, із яких лише у трьох було повідомлення про зустріч Пашка з журналістами. Проблеми заповідника – зі слів директора, без суттєвих пересмикувань.
Усе? Лише – на даному етапі, а невдовзі Пашкові зателефонував "губернатор".
– У вас на Острові уже козуль б’ють, Вікторе Васильовичу ? – у голосі Казуха пролунало неприховане єхидство.
– Є втрата, але трапилося це більше тижня тому.
– Ото? А я лише позавчора в одній із газет вичитав.
– Ще й по телебаченню сповіщали, – мовив Пашко сухо.
– А що за тон, Вікторе Васильовичу? Ви чимось не задоволені? У заповіднику розгардіяш, і ви готові сказати, що в цьому винен хтось, а не ви?
– Власне, я нічого не збирався казати, хіба про те, що у заповіднику порядок, бо там за нього відповідаю я.
– Ну, то ви так вважаєте, а є з цього приводу й інша думка. Чому вчасно не повідомили про надзвичайну подію?
– Що ви маєте на увазі – несподіваний журналістський десант?
– Облишмо десант. Преса у нас молода, як і держава, і вона завжди права. Я про убивство козулі…
– Звучить занадто трагічно, Геннадію Борисовичу, я ж це трохи інакше кваліфікую.
– Ваша воля, то чому, питаю, не доповіли мені вчасно?
– Не така вже й подія, щоб очільника області турбувати, розмірковував я, то й розібрався сам.
– Усе самі та й самі… Чи не забагато берете на себе, Вікторе Васильовичу?
– А рівно стільки, скільки можу підняти і понести, Геннадію Борисовичу.
– Ото так?
– І не інакше.
– Цікавий ви співбесідник, але зараз у мене немає часу на розмову з вами, тож до побачення.
– До побачення.

27
Минулої ночі, ближче під ранок, розкричався сич. Умостився він, мабуть, десь на гіллячці старого осокору біля пірса, бо голос линув саме звідти. Линув приглушено, і навряд чи почув би його хто із людей, якби опинився поруч зі мною, та все ж я вирішив прогнати птаха. Адже  серед людей існує повір’я, буцімто сич своїм криком віщує біду. То й що? По-перше, добре, що він лише віщує її, а не спричинює, а, по-друге, я й сам давно відчув наближення неприємностей і, гадаю, що дуже вчасно сповістив про це, та чи почули мене! По-третє ж, віщувати біду вміє (бо вчасно відчуває!) кожна, будь-яка вільна істота, насамперед, тварина, інша річ, як вона це робить, і чи здатний хто зрозуміти її.
Та все ж я побіг до озера. Чергували тоді Мельник і Катран, обидва саме перевдягалися у хатинці, бо геть вимокли, потрапивши під несподіваний дощ, і не хотів я, аби хтось із них почув сича. Навіщо зайве хвилювати обох! Либонь, уже й самі відчувають, що на Острові затівається щось похмуре, а краще, мабуть, було б, аби вони про те взагалі нічого не знали. Адже можливостей для впливу на ганебний перебіг подій не мають жодних. Хіба що поспівчувати… Тож ліпше не тривожити зайвий раз серце.
Сич і справді сидів на старому осокорі. Звісно, помітив мене, бо коли я наблизився до осокору, він замовк, я зупинився, і сич продовжив:
– Хо-о-овав, хо-о-овав, хо-о-овав!..
Дійсно, моторошний крик, так це для мене, для собаки, а уявляю, як людям його чути… Не хотів би, та повіриш, що ось-ось скоїться щось лихе, і я, задравши голову, гучно загавкав.
Сич замовк. Звісно, я нічого не міг заподіяти вільній птасі, та коли б і мав змогу щось таке їй зробити, то ніколи нею не скористався б, бо я розраховував… Сам не знаю, на що. Вперше таке зі мною трапилося: зібравшись щось утнути, я до кінця не прорахував свої дії і не подбав про наслідки. Сподівався, що сич не витримає мого близького сусідства, а особливо гучного гавкання і не лише замовкне, а й полетить геть? Напевно. І я загавкав, що було сили. А сич мовчав. Звідти, де я стояв, мені не було видно, чи сидить він ще на тій гіллячці, добре вже те, що сич замовк. Шелесту крил я не міг почути, бо літає крихітна совка абсолютно безшумно.
Я відступив від осокору.
– Хо-о-орс! – долинуло від хатинки.
То Станіслав Назарович. Лише вони, Мельник і Катран, і хвилини не можуть без мене. Не те що невідступно і нав’язливо слідкують, а щоб знати, де я, що зі мною. Мене це зовсім не обтяжує, навпаки, дуже зворушує, бо дбають про мене обидва не для того, щоб обмежити мою свободу, а переймаються моєю долею, хвилюються, аби зі мною нічого не трапилося. Я знаю, що так воно і є, я переконаний у тім, і через те щасливий. Точніше, щасливий ще й через те.
– Хорсик, де ти?
Це вже Мельник. Я кілька разів гавкнув у відповідь, мигцем відзначив, що сича на осокорі немає, і побіг до своїх друзів.

28
Третій день у заповіднику працює контрольно-ревізійна комісія, але голова облдержадміністрації у розмові з Пашком не обмовився про те й словом. Пашко уже під’їжджав до свого будинку, коли йому зателефонував заступник Казуха з гуманітарних питань Жирнов:
– Вікторе Васильовичу, нам треба побачитися.
– Сьогодні? Але ж я уже майже на порозі свого дому…
– Розумію… То ви вже вибачте, але не хотілося б відтягувати, – нам обом потрібна ця розмова. Можете заїхати?
За чверть години Пашко переступав поріг кабінету Жирнова.
Заступник голови з гуманітарних питань Валерій Кирилович Жирнов прийшов у адміністрацію ще за попередника Казуха і, не зважаючи на похмурі прогнози "доброзичливців", утримався на своїй посаді, оскільки досвід у справі чиновницького виживання мав неабиякий. До того ж від Казуха Жирнов відрізнявся хіба тим, що був значно старший від нього, у решті ж – ледь не копія патрона: та ж обережність, до повної втрати ініціативності, та ж нещирість, та ж чванькуватість; у тому ж напрямку, що й Казух, із шкіри ліз, зображуючи із себе демократа. Скільки людей на тому купилося! Упродовж якихось шести-семи літ Жирнов устиг зафіксуватися у шести політичних партіях, керував міською культурою, виконував обов’язки начальника міськводоканалу, заступав директора нафтобази, відав рекламним агентством Міста, підміняв головного режисера лялькового театру, випробовував свої сили у сфері соціального захисту на посаді начальника управління, а перед тим, як опинитися у головній конторі області, усіх від душі повеселив своїми незграбними потугами стати телезіркою, вправляючись на одному із місцевих каналів у ролі ведучого. Звісно, для того, щоб побувати у кожному із названих амплуа, Валерій Кирилович не мав жодних відповідних чеснот ні в рисах характеру, ні в набутих навичках спілкування з людьми, ані, тим паче, у знаннях, підгрунтям для карколомних переміщень були надзвичайна нахабність пана Жирнова, його фантастична самовпевненість і абсолютна відсутність совісті. Безліч анекдотів-бувальщин тягнулися за Валерієм Кириловичем, котрі блискуче висвітлювали його з усіх боків, найсвіжішою ж передавалася із уст в уста цілком реальна історійка про те, як пан Жирнов влаштовував свого батька у кардіодиспансер. Чи то  заступник "губернатора", в силу чисто службових обов’язків, перебував у святому невіданні щодо новітніх порядків у вітчизняних лікувальних закладах, чи виказував властиву представникам його соціального стану заощадливість, але, дізнавшись, що перш ніж помістити старого в палату, треба сплатити певну суму так званих благодійних внесків, а тоді ще й за ліки і навіть за обойму шприців дещо "відстебнути", розхвилювався не на жарт. "Які внески!" – кричав пан Жирнов біля віконця довідкового бюро диспансера. "Які ще гроші!" – шаленів він у приймальній палаті. "Ви хіба не впізнали мене?" – розмахував руками у коридорі. Упізнали. Усі, від прибиральниці до головного лікаря диспансеру. І не через те впізнали, що спромоглися нарешті ідентифікувати живого Валерія Кириловича з його колишнім образом на телеекрані, а від того, що почули. І гроші з пана заступника не взяли. Від гріха – подалі. І полинув од Жирнова такий собі вузесенький і мілесенький потічок хамства і вседозволеності, подався він униз, до тих, хто пану Жирнову підпорядкований, далі, через усілякі посади і непосади, аж до символічної прибиральниці – для наслідування. І жебонить безугавно той потічок, а зустрічаючи такі ж потічки від інших жирнових, ширшає і глибшає, поки не перетворюється на могутній потік каламуті, що змиває-змітає на своєму шляху тендітні паростки порядності. Усе бридке й потворне йде-котиться згори, ЛИШЕ ЗГОРИ, тож як важливо, хто, за чийого сприяння, З ЯКОЮ МЕТОЮ рве свої пазуряччя, судорожно дряпаючись нагору.
Давав цей подвиг добродія Жирнова підстави, щоб розглянути питання про доцільність його подальшого перебування на державній посаді? У цивілізованому суспільстві – неодмінно. У нашому ж панові заступникові "губернатора" ніхто навіть пальчиком не посварив, тому Валерій Кирилович упевнено чимчикує далі з високо піднятою головою, утверджуючи образ класичного державного мужа доби новітньої незалежності. Зокрема, напередодні Дня тієї ж незалежності, на запитання однієї із міських газет, як пан Жирнов відзначатиме головне державне свято, "замгубернатора" чітко відповів: "Щороку сам собі задаю запитання: "Від чого ми незалежні? Наскільки незалежні? Чи справді ми незалежні? На жаль, з кожним роком усе більше переконуюсь у нашій залежності".
Ось до такого багатоверстатника від політики завітав під вечір Пашко. Зустрів директора заповідника заступник очільника області привітно. Вийшов з-за столу і, буравлячи Пашка напрочуд світлими, ледь не прозорими очима, підкреслено міцно потиснув йому руку. Трохи вище середнього зросту, сутулуватий, міцно збитий, з коротенькою білявою зачіскою "їжачком" та ще й рухаючись перевальцем, Жирнов нагадував боксера.
– Чого сумуєте, Вікторе Васильовичу? – запитав бадьоро, збрижуючи зморшки на вузенькому чолі і націлюючи на Пашка ріденькі рудуваті вусики.
– Аж ніяк не сумую, то я зосереджений.
– Розслабтеся, Вікторе Васильовичу, ми ж із вами свої. А приїхати я попросив вас для відвертої розмови.
– Я не проти.
– От і добре. Образилися ви на нашого голову, Вікторе Васильовичу?
– Чого б то?
– Він до вас із проханням, а ви ні в яку…
– Це ви про що?
– Буцімто не знаєте… Я про оте непорозуміння у плавнях. А ще… Навіщо ви пса тримаєте в Урочищі?
"І цей туди! – подумки прохопилося у Пашка. – Боже ж мій, милостивий, та хіба ж їм більше нічим займатися? Що це за люди? В якому світі живуть? Яку державу позиціонують своєю нікчемністю? Майже повністю захищені від браконьєрів плавні, розширилася на Острові туристична інфраструктура, – про це ні слова, скільки й працюю, а все про якісь образи…Криком не можу докричатися, щоб відновили транспортне сполучення між Музеєм Острова і центром Міста – ніхто і пальцем не поворухне, а тут бідолашний пес їм здався…"
Жирнов, між тим, продовжував:
– Як ви розумієте, Вікторе Васильовичу, справа не в собаці, нехай би собі бігав, а то ж Шохов скаржиться, що він його коней ганяє.
– А ви вважаєте, що коні повинні бігати по заповіднику, де їм заманеться?
– То окрема розмова, Вікторе Васильовичу, і я в те не хочу втручатися, але хіба не можна працювати так, щоб на вас не скаржилися?
– Даремно, Валерію Кириловичу, залишаєтеся осторонь, я ж гадаю, що тут є привід, аби втрутитися обласній адміністрації і допомогти заповідникові наводити лад на своїй території. Адже Острів – наше спільне, і все, що я там роблю, – для престижу і Міста, і області. Хіба не так?
– Усе ви правильно кажете, та не про все. Отой ваш Катран… Хіба важко було виконати прохання губернатора?
Пашко не витримав:
– Якщо не важко, то навіщо було втручатися аж керівникові області? А тоді… Для звільнення Катрана немає жодних підстав. Це один із найкращих наших інспекторів.
– Бачите, Вікторе Васильовичу, у житті часто виникають обставини, за яких слід вчиняти не так, як підказує серце, а…
– Так, як велить безум? – Пашко відчував, як починає підступати ота лють, що охопила його під час першої розмови з Казухом – не обачність оволодівала ним, а обурення і презирство, і тут уже було не до дипломатичних вивертів. Казав те, що лежало на душі, і від того вона прояснювалася. Пашка завжди гнітила облудна поміркованість, зв’язувала по руках і по ногах необхідність лавірувати, коли ж ішов навпрошки, то сонце осявало шлях навіть тоді, коли небо застували хмари.
– Вікторе Васильовичу, ну, що ви! Така солідна людина… Хіба ж ми хочемо, як гірше?
"Звісно, як краще! – кричав сам собі Пашко. – Але по-вашому, по-чиновницькому, з такою особливістю, що оте "краще" неодмінно перекидається на гірше".
– Геннадій Борисович лише раз звернувся до вас із проханням, а ви отак… Користі через те ні йому, ні вам.
– Зате була б шкода заповідникові. Кадри нині – на вагу золота. Заповідник – особлива структура, вона вимагає не механічних виконавців, а вдумливих працівників, одним із таких і є Катран. І собачка наш на своєму місці, він узагалі… Його наче послала нам Доля. До речі, ви його бачили?
– Та якось доводилося заглядати в Урочище…
"Коли?! " – ледь не вихопилося у Пашка, бо знав: Жирнов за його директорства жодного разу не відвідав Урочище, оскільки воно йому не лише нецікаве, а, либонь, і вороже. Адже через, бодай і відносний, та все ж спокій, який запанував у плавнях протягом останніх двох літ, пропагуються, розпросторюються Мир і Злагода по всьому Острову, у Місті, на всій землі, а це суперечить ідеології жирнових, казухів та крутих, бо їхня стихія – розбрат і безладдя, каламутна вода, в якій добре ловити СВОЮ рибу.
– Валерію Кириловичу, ви саме через це запросили мене на розмову?
– А ви вважаєте, це дрібниці?
– Дивлячись, що…
– Та хоча б те, на чому я наголосив.
– Тут не знаю, як вам і сказати… Щоб уже ви не образилися на мене.
– Тобто, ви не збираєтеся переглядати своє рішення?
– Стосовно звільнення Катрана?
– Я б висловився дещо інакше – стосовно прохання Геннадія Борисовича.
– Рішення я вже прийняв.
– Ну, тоді… Воля ваша, проте я не радив би спішити з ним. Ви знаєте, усе ще можна змінити, кажу вам про це, бо поважаю вас. До речі, свого часу я дуже схвально сприйняв призначення вас на посаду директора заповідника.
– Дякую.
– Я з вами гранично відвертий, бо довіряю вам, і все було б у вас як слід на такій почесній і відповідальній посаді, та, на жаль, ви почали не з того.
– Себто?
– Насамперед, ви почали занадто різко, ні з ким не радилися, зокрема, зовсім ігноруєте владу.
– Валерію Кириловичу, але ж це не зовсім так!
– Зачекайте… А хіба не з власної ініціативи поквапилися з мовним питанням? У місті, та, зрештою, і в краї мовою, що вважається державною, користується меншість населення, а ви по всьому заповіднику розставили щити з країнськими написами, та ще й якими!
Пашко здивовано звів догори брови – оце так! Оце так словеса, і не з чиїхось там вуст, а сам заступник керівника області з гуманітарних питань ділиться такими одкровеннями!
– Що це ви, Валерію Кириловичу?
– Послухайте, послухайте, Вікторе Васильовичу, ви ж розумна людина! Невже справді вважаєте, що у нашому краї приживеться країнська мова?
– У всякому випадку, ми, як державні сужбовці, повинні всіляко сприяти цьому. Особисто я роблю усе, що можу.
– А хіба має велике значення, якою мовою людина користується?
– А коли не має, то чому не сподобалися мої слова на щитах? Кому? Я вражений, Валерію Кириловичу, слово честі!
– Спокійніше, не гарячкуйте, я ж кажу вам, що це розмова суто між нами. А не подобаються ваші слова, бо вони дратують.
– Усіх?
– Ну, Вікторе Васильовичу, що ви так різко! Передчасністю своєю ваші написи дратують.
– Кого?! Десятки тисяч туристів проходять стежками Острова особисто повз мої очі, і ні від кого я не чув нарікань. А зараз…
– … чую таке від одного із керівників області… Ви це хотіли сказати?
– Та щось подібне, ви вже вибачте, адже самі зауважили, що розмова у нас довірча.
– Звісно! Я не ображаюся, я лише хочу докопатися до істини, бо завжди вважав вас людиною поміркованою. Мова – це дуже серйозно.
– Жодних заперечень. Це питання із царини державної безпеки.
Жирнов мимоволі скривився, почувши останні слова, та враз оговтався і розплився у посмішці.
– Згоден, згоден! Я лише хотів звернути увагу на те, що не треба силувати, а необхідно враховувати особливості обставин, враховувати те, що і як саме склалося історично.
Ось воно, нарешті! Все ж таки не примусило себе довго чекати улюблене, безглузде і підступне, словосполучення шовіністів: "Так склалося історично…" Пашко давно чекав його, бо відчував, куди хилиться розмова. От тобі й Валерій Кирилович! Знає про ці погляди пан Казух? Відомо Президентові Країни, які настрої панують у середовищі окремих представників його адміністрації? Та хіба лише окремих? Скільки їх – деяких?
– Але ж і берлінська стіна, Валерію Кириловичу, історично склалася, і "єдіний і нєрушімий Савєцкій Саюз", і колонізація Індії британцями… То, виходить, усе треба було залишати, бо так уже склалося? Але ж ніде не залишили! Тільки ми тупцюємо на місці, приймаючи локшину на власні вуха. Гадаю, немає необхідності розповідати, як ревно дбають не лише про збереження рідної мови, а навіть про її чистоту у тій же Франції? Навіть державна комісія там є, яка слідкує за проникненням у державну мову слів іншомовного походження. І це ще не все! У тій же Франції державний службовець, котрий дозволить собі виступити недержавною мовою, чи навіть почне часто вживати іншомовні слова, притягається до кримінальної відповідальності! З чого б це, га, Валерію Кириловичу? Невже нащадки галлів дурніші від нащадків скитів?
– Я, Вікторе Васильовичу, підписався б під кожним вашим словом, але ж у нас своя специфіка. Країна наша неоднорідна, те, що вважається несхибно традиційним на Заході, зовсім не приживається на Сході, і навпаки.
– То ми вже занадто далеко заходимо. Не все так драматично, як ви натякаєте, різняться не лише Схід і Захід, Північ і Південь, а навіть два села, розташовані поруч, та що там два села, в одному селі, у різних його куточках, на відстані кількасот метрів є свої звичаєві відмінності. Ви, до речі, у селі народилися? У місті? А в містах те ж саме, пригадайте. І справа не у відмінностях, а в тім, як до них ставитися. У жодному разі не можна використовувати їх для підігрівання так званих змагань, суперництва, мовляв, отам оте слово вимовляють краще, аніж отут, а в отому куточку пісні мелодійніші, бо це розпалює ворожнечу між людьми. Зовнішня відмінність не завжди містить у собі ознаки якісної несхожості, – невже мені вам про це треба казати! Навіть коли ця відмінність і є, якщо у когось щось помічене, так би мовити, гіршістю, то воно неодмінно компенсується кращістю у чомусь іншому. Таким чином, у кожному народі, у кожному окремому середовищі зберігається якісний духовний баланс, що забезпечує як життєздатність цілого окремого народу, так і окремого невеличкого гурту людей. До речі, різниця, несхожість сприяє розвиткові людства, через оту, я б сказав, приховану, делікатну, неагресивну, творчу конкуренцію, і навпаки, – одноманітність, стандарт ведуть до занепаду.
– Я з вами цілком згоден, Вікторе Васильовичу, – якось наче аж злякано мовив Жирнов.
– Чудово! – вигукнув, ледь посміхнувшись, Пашко. – Тож дозвольте додати. Ви не задумувалися над тим, Валерію Кириловичу, з чого б ото навколо нас таке розмаїття рослин? Сотні і сотні видів! Хіба не вистачило б, скажімо, у середовищі дикої флори, того ж цикорію, Петрового батога, грициків, ромашки, васильків, шавлії, конвалії, ну, нехай ще кількох десятків видів? Так ні, тих видів лише у наших широтах, тільки суто місцевого походженя більше восьмисот! Чого б ото воно? Те ж саме у тваринному середовищі. І ось що показово: скорочення кількості тих видів не лише знижує естетичний рівень ландшафту, скажімо, чим більше різних трав і кущів росте на якомусь вигоні, на лузі, тим більше радують вони око своїм розмаїттям. Чим розмаїтіший рослинний або ж тваринний світ, тим здоровішим почувається у тій співдружності кожен окремий вид, зменшення ж видового складу – шлях до виродження. Так і з мовами, та з різними культурами взагалі. Розмаїття, інакшість, несхожість – єдино вірний шлях і для збереження, і для процвітання, і, навпаки, уніфікація, стандарт, одноманітність – гарантія занепаду.
– Та ви вже на цілу лекцію замахнулися…
– Само собою воно пішло, бо ви мене вразили своїми зауваженнями. А державна мова у нас має бути одна, це аксіома. І не треба навіть заїкатися про те, що хтось її не взмозі вивчити, бо вона буцімто важка, відстала і непрактична. Між іншим, усі ми зробили б державі і в цілому країні величезну послугу, якби перестали бавитися з проблемою двомовності. У країні запанували б мир і злагода, якби раз і назавжди визначилися: державна мова у нас одна, і той, хто не просто думає інакше, а намагається винести це питання на загальносуспільне обговорення, повинен суворо відповідати перед законом. Мовна визначеність, конкретність – запорука державної стабільності, це не викликає ні в кого сумнівів, і кожен інородець, прибуваючи до нас, рахувався б із цим, і всім було б добре. Переважна більшість людей розуміють це, от лише політики, точніше політикани каламутять воду, бо в чистій воді рибу ловити вони не вміють.
– А ви з дитинства країнською розмовляєте? – Жирнов давно хотів про це спитати, і ось, нарешті, встиг уставити і своє слово, коли Пашко раптом замовк.
– Так, але на філологічному факультеті навчався не на країнському, а на іншомовному відділенні, бо збирався працювати у газеті загальнодержавного рівня, щоб впливати на свідомість мільйонів читачів. І от, сказав би хтось, дивина: працюючи в газеті, я все частіше став відчувати, що мене нестримно хилить до рідної мови, хоча писав чужою, "загальноприйнятною". Ніхто мене не спонукав до цього, саме йшло. А позаяк до восьми класів я вчився у школі, де викладання велося рідною мовою, до мене почали повертатися рідні країнські слова, про які, здавалося, забув навіки. Яка то була радість, коли те чи інше слово виринало із глибин пам’яті! Звісно, рідну мову я знав і зараз кажу про слова маловживані, про синоніми, про ті, згадуючи які, я увиразнював своє письмо, робив його багатшим. Нічого особливого, як уже я довідався пізніше, у тім, не було, адже будь-яка мова є відлунням землі, де вона зародилася і розвинулася. Її особливість чітко зумовлена особливостями ландшафту, звідки вона взяла початок. Зокрема наша мова породжена сукупністю та особливостями наших річок, полів, лісів, гір, степів та озер. Її інтонація, мелодика, наголоси і паузи – відлуння наших пагорбів, вибалків, лісових галявин і околиць, струмків, толок… У ній шелест наших дубів, тополь, в’язів, лип, осокорів, а не пальм, евкаліптів та баобабів, щебетання ластівки, кування зозулі, спів солов’я, а не клекіт фламінго чи писк колібрі. Це дуже важливо! Тут нерозривні зв’язки, тож доводиться вести розмову вже не про чиїсь, як дехто любить іронізувати, "патріотичні забаганки", а про збереження життєдайних особливостей нації, відтак – про її як духовне, так і фізичне здоров’я, про її перспективи. Я ціную мову не лише нашого північно-східного сусіди, а й південно-західного, північного і південного, тож чому повинен відвертатися від своєї рідної, Валерію Кириловичу, і чому не повинні поважати мою мову? Це ж так просто і очевидно! Вибачте, а ваша яка рідна?
– Це має значення?
– Якщо не відповідаєте на запитання відразу, то, певно, має…
– Принаймні, країнську рідною назвати не можу…
– Ось бачите… То що ж тут коментувати? А ви ж перебуваєте на державній службі, ви, а не хтось інший на вашому місці!
– Виходить, погано дбаю про державні інтереси?
– Я такого не казав.
Пашко зітхнув, а Жирнов невдоволено поплямкав губами. Либонь, обидва почувалися незручно, якщо взагалі не жалкували, що дозволили відбутися цій розмові, один через те, що розпочав її, інший, що підхопив, та що вже тепер…
Розійшлися, мляво потиснувши один одному руки.

29
Уже зовсім споночіло, і, як тільки серпастий місяць чітко окреслився над лісосмугою,Урочищем відразу почала розстилатися дивовижна урівноваженість. Її ніхто не помічав, те лише можна було відчути, мені ж видно було, як життєдайна матерія заливала подвір’я, перетікала на шлях, заповнювала улоговинки. Вона нечутно обмивала курганчик і котилася далі у ліс, до озера. Усе розімлівало і заспокоювалося, прилягти б і мені та подрімати, але чомусь було так сумно. Не хотілося ні лежати, ні сидіти і нікуди бігти не тягло. Такого стану за собою я щось і не пам’ятав, і аби хоча б якось розтрусити його, а тоді зовсім позбавитися, через силу підвівся, пішов і ліг на курганчику. Звично відчув спиною холод кам’яного воїна, та розважливості не було. Згодом скотився з курганчика, забрів недалеко у ліс, поблукав між деревами. Прислухався. Неподалік пробиралася лісом козуля, ворушилася земля між лапками сліпака, шелестіла в очеретах ондатра. Низько, обминаючи стовбури дерев, пролетіла сова, і кілька разів бовкнув на озері бугайчик.
Я покинув ліс і повернувся до хатинки. Інспектори сиділи під навісом, негучно розмовляючи, мене нібито й не було поруч. Ніколи я не надавав тому значення, – не звертають, то й нехай. Я через те не змалію, але зараз так хотілося людської, саме людської, уваги! І я не витерпів. Підбіг до Качана і потерся боком об його ноги. Я зовсім не відчував голоду, хоча, як завжди ці двоє мене не дуже панькали їжею, і зараз не їсти я просив, а просто хотів долучитися… Качан легенько відсторонив мене ногою, нічого не сказавши. Видно було, що те, про що вони розмовляли, їм набагато важливіше, цікавіше, ніж я, тож і відштовхували мене. Добре, що хоч не прогнали злісно.
І я відійшов. Піднявся до бекету, що стояв на пагорбі, звідки усе подвір’я видно до найменших куточків. Приліг. Місяць ось-ось готовий був сховатися за лісосмугу, через те й прохолода полинула звідусіль. Ще подавали голоси поодинокі цвіркуни, пахло свіжими стебельцями трав, зволожілою пилюгою, і було так гарно, як тільки може бути тоді, коли природі ніхто не заважає, і вона творить те, що вважає за потрібне, щоб і надалі продовжувалося життя. Та смуток мене не полишав, тяжкість не відступала, і вдруге за увесь час перебування в Урочищі я задрав голову і негучно завив. Подав неприємний голос і враз затих, бо знітився своєї слабкості.
Розмова під навісом урвалася.
– Хорс, – пролунав голос Качана, – ти що там? Кому такий жалібний знак подаєш? Що тебе збентежило?
Я мовчав. Нізащо більше не витиму, хоч би як тяжко не почувався.
– Хорсику, – з несподіваною ніжністю в голосі гукнув Качан. – Ти де?
– А він десь, мабуть, серед вишень, – мовив Макаренко. – Хорс!
Я знаю, коли вимовляють моє ім’я просто так, а коли гукають, тож продовжував лежати, лише гавкнув у відповідь, мовляв, осьдечки я.
– Хо-о-орс! – це знову Качан. – Що це ти надумав? Ану йди сюди, собачко. Хорс!
Ось тепер мене кличуть, значить, треба йти, і я скотився по грушевих плашках, пересік подвір’я і підбіг до навісу. Підійшов до Качана і знову потерся об його ноги.
– Хорся-я-яка… – мовив він тихо, погладжуючи по спині, – Що трапилося?
Я зовсім не чекав такої ніжності ні від Макаренка, ні від Качана… А власне, чому? Хіба не відчував, що ці хлопці, хоча й не пестили мене, як, скажімо, Катран чи той же Мельник, проте вони зовсім не злі? Просто живуть інакше. Дуже вже переймаються проблемами буття, але не так, як Мельник із Катраном, навіть Мартиненко із Грамоліним, а зовсім інакше. Через те у них більше стриманості у ставленні до мене, але ні грана ворожості. Та ось зараз щось розворушило і Качана, щось прокинулося і в Макаренкові, і вони мене погукали… Та ще й як! І я оббіг навколо столу, наблизився до Макаренка і потерся об його ноги, аби він не образився, що я до нього не лину. І Макаренко теж погладив мене ще й спитав:
– Що тебе, Хорсику, налякало?
Як я міг йому пояснити? Чим? Тільки й того, що лизнув Макаренкові руку і приліг поруч на траву, щоб не набридати зайве.
Я був дуже вдячний Качанові з Макаренком, та  полегшення через те не відчув. А тут іще місяць зайшов, і стало зовсім поночі.



30
В означений термін завершила роботу контрольно-ревізійна комісія, про що Пашкові повідомив головний бухгалтер.
– Ну, і як результат? – запитав директор.
– Нормально. Одне лише...
– Що?
– Керівник комісії конфіденційно повідомила мене, що в облдержадміністрації не задоволені результатами перевірки.
– Тобто?
– Декого в адміністрації… – тут головний бухгалтер зам’явся, – кого саме, гадаю, ви знаєте, не влаштовує, що комісія не виявила у нашій роботі жодних порушень. Отож, отримано рекомендацію продовжити термін перевірки ще на тиждень.
– Ну, й нехай перевіряють!
– Нехай… Але керівник комісії не хоче залишатися у нас, бо не бачить у тім ніякого сенсу. Вона просила передати вам, чи не могли б ви зателефонувати начальникові КРУ, чи комусь із адміністрації, щоб ніяких додаткових термінів не призначали.
– Нізащо! Нікому я не телефонуватиму. Є бажання продовжувати перевірку, нехай продовжують.
Головний бухгалтер зітхнув. Пашко глянув на нього.
– Чому так тяжко зітхаєте? Нам же нічого боятися?
– Абсолютно.
– От і добре. Нехай іде, як заведено, нехай втішається той, кому нудно, власними витівками.
Комісія продовжила перевірку лише на два дні, благополучно її завершила, а ще за день Пашка викликали у міністерство на засідання колегії. Йшлося про коригування державних програм розвитку історико-культурних заповідників, Пашкові навіть доручено було виступити у ролі співдоповідача до головного доповідача – керівника пам’яткоохоронного департаменту міністерства. Про веремію ж навколо заповідника ніхто анітелень. Хіба що керівник департаменту, вічно напружений, підозріливий, перманентно насторожений Жан Свиридович Матвійчук, сказав Пашкові, наче мимохідь:
– Вікторе Васильовичу, ви усе ж таки зміцнили б свої контакти з вашою місцевою владою.
– Вже як є, Жане Свиридовичу, – спокійно зауважив Пашко. – З такою владою, як у нашому Місті, ті контакти кращими бути не можуть. Якщо не допомагають, то спасибі, що й не заважають.
– А то вже, як сказати, Вікторе Васильовичу…
– Що ви маєте на увазі?
– Нічого особливого, то я до слова. І все ж, будь ласка, прислухайтеся до моєї поради.
– Добре.
31
За Пашкової відсутності в Урочище приїхали Мальченко і Дмитрусенко. Хорс іздалеку помітив "Ланос", плигнув через тин, очікувально усівся під гледичією, а коли машина зупинилась коло хвіртки, підскочив до дверей. Ось-ось затанцює на радощах, собака уже й ліву передню лапу підняв, ніби для свого особливого вітання, коли відчиняться дверцята, та раптом відсахнувся: із кабіни виглянула знайома, але зовсім не та людина, яку Хорс чекав. Тож і не став Хорс ні танцювати, ні вищати, проте, як чемний і ввічливий собака, прихильно замахав хвостом.
– Цібе, Хорс! – крикнув Мальченко, бо мав на собі білі штанці, таку ж сорочечку навипуск, жовті туфельки і боявся, що Хорс заплямує їх, коли вітатиме так, як вітає Пашка. Але помилявся Микола Панасович, гадаючи, що досить йому залишитися на кілька днів виконувачем обов’язків директора заповідника, як усе навколо затанцює, віддаючи йому почесті. І насамперед – Хорс. Він і не збирався виписувати собачі па навколо людини, якої не чекав, поводився гранично стримано, і не варто було гримати на собаку.
Головний інженер заповідника Ігор Максимович Дмитрусенко так не думав, бо ніколи навіть уві сні не ввижалися йому лаври керівника заповідника. Свої особисті інтереси на Острові він, безумовно, мав, успішно їх переслідував, відповідних службових повноважень для цього вистачало, і про додаткові дбати не було потреби. Як людина стримана і дуже поміркована, котра не звикла відволікатися на дріб’язки, зокрема, на того ж Хорса, пан Дмитрусенко на собаку навіть не глянув. Як завжди, його прискіплий погляд пройшовся по подвір’ю, обмацуючи кожен закапелочок – хазяйновитий чоловік, де б не опинявся, звик до всього пильно приглядатися, зважуючи, щоб його так делікатно реквізувати, що б так інтелігентно поцупити, аби приладнати згодом десь зовсім в іншому місці, що є сферою лише його, Ігоря Максимовича, особистих інтересів. Примітна річ: із тих пір, як у Пашка стали напружуватися стосунки з місцевим керівництвом, Мальченко і Дмитрусенко усе частіше стали з’являтися вкупі. Всюди. Удвох вони неквапно походжали залами Музею історії Острова, удвох навідувалися на бази відпочинку, удвох несподівано виникали то в одному, то в іншому куточку заповідника, удвох виїжджали до міста – всюди на пару, через що й охрестили їх позаочі Чіпом і Дейлом. До Урочища навідувалися украй рідко, особливо Дмитрусенко, і ось тепер, за відсутності Пашка, нагрянули удвох.
З’являючись в Урочищі разом із Пашком, Мальченко, як правило, ступав не поруч із директором, а трохи віддалік, ззаду, і не йшов, а дрібненько так собі підстрибував, наче підкреслено наздоганяв свого начальника, зараз же начальником на Острові був він, Микола Панасович, тож і ступав, хоча й завчено дрібно, але доволі твердо – живіт уперед, голова високо піднята, тільки лисина незмінно блищала, видаючи внутрішню напругу. До інспекторів Мальченко не підійшов, а поблажливо махнув їм рукою, прошкуючи до столу, під навіс. Туди попрямував і Дмитрусенко, рухаючись перевальцем і наче викидаючи з-під себе кривуваті, дещо закороткі ноги. Йшов він неквапно, бо натужно, оскільки черевце, як і Мальченко, під свої сорок з гаком устиг виплекати вельми помітненьке, а через спожиту недавно горілку гучно посапував і час від часу спльовував.
– Відпочиваєте, хлопці? – не сказав, а видихнув із себе Мальченко, коли Мельник із Катраном підійшли і відчули, як війнуло тонким, ще не перестояним перегаром. – Тут, братці, ви, як на курорті! Чи й собі піти в охоронці?.. Га, Ігоре Максимовичу?
– А що, непогана ідея, х-ххи-ги, – відгукнувся Дмитрусенко. – Тут одна робота, а окрім неї десь іще, як мінімум, одна. Одна, хлопці, чи більше? От скажи, Олеже, ти де ще працюєш, окрім заповідника?
– Ігоре Максимовичу, я ніч не спав, і мене щось не тягне на жарти, – відповів Мельник. – Гадаю, є важливіші проблеми, аніж та, з якої почалася наша зустріч.
– Ну, й їжакуватий ти, Олежку, – хоча Дмитрусенко при цьому й посміхнувся, голос у нього був холодний і холодно блищали темні очі. – І як тільки Віктор Васильович на роботу тебе взяв!
– Отак і взяв, точно так же, як і вас.
Мельник відчував, що розмова заходить у небажане русло. Він прекрасно знав, що не треба так відверто розмовляти з цими двома, начебто наближеними до директора, а насправді незбагненно далекими  від нього людьми. Бажано не спілкуватися з ними зовсім. Ніби стверджуючи цю думку, до Мельника підійшов Хорс, доброзичливо гавкнув і помахав хвостом.
– Не прив’язуєте пса, крутиться під ногами, – сказав Мальченко. – Ану, цібе!..
– Миколо Панасовичу, будь ласка, не кричіть на собаку! – Мельник аж здригнувся увесь. – Не треба на нього кричати. Він тут працює за трьох інспекторів, через що мені усе частіше здається, що наш пес вартий більшої уваги, аніж дехто із людей.
– Не бери, Олежку, так високо ноти, бо не витягнеш, – Дмитрусенко хижо примружив очі.
– А хто вам сказав, що я співаю?
– Хіба ні?
– Принаймні, зараз і не думав.
– Голосу немає чи слухом батьки не ощасливили?
– Є і те, й друге, але для співу я вибираю дещо інші обставини.
– Хочеш сказати, і компанію?
– Можна вважати, якщо ви не заперечуєте.
– Гуса-а-ар… – протягнув Дмитрусенко зневажливо. – Ну-ну, добре ви тут язики повигострювали.
– А то вже, як зуміли, – Мельник відчував, що слід уже б зупинитися, та все ж додав: – Уже, як бачите.
– Ми все, усе ми бачимо, Олеже Сергійовичу, – втрутився Мальченко. – Навіть більше, ніж комусь здається.
"Авжеж, – крутилося на язиці у Мельника, – особливо, як заллєте за комірець та ще й під час робочого дня."
Міркування його були не такими вже й безпредметними, бо, по-перше, либонь, навіть поодинокі комарики, що тонко виспівували над столом, чули, чим пахне від двох приїжджих, а, по-друге, поки Мельник із Дмитрусенком обмінювалися люб’язностями, Мальченко устиг викласти на стіл тонко нарізану варену ковбасу, кілька помідорів і стільки ж шматочків хліба.
– Ану, хто організує нам трохи солі! – крикнув він, повернувшись до Катрана, який лагодив тинок біля хатинки. – Гадаю, наші хлопці з розумінням поставляться до того, що ми з Максимовичем пропустимо по чарочці. Не буде заперечень? Адже… – Мальченко глянув на годинник:   до кінця робочого дня лишилося трохи більше двадцяти хвилин. А враховуючи те, що ми з Максимовичем трудимося во благо заповідника цілодобово, то робочий день давно скінчився. Як гадаєш, Олеже?
– Ви про це краще у Хорса запитайте, – відповів Мельник.
– У Хорса?.. – Мальченко закопилив губи. – Назвали ж собаку… Хто то, Віктор Васильович? Що ви з цим песиком носитеся! Кажуть, уночі спить так, що й гарматою не розбудиш?
– Хорс чергує разом із нами, – мовив Мельник, – правда, Хорсе?
Собака кілька разів ствердно ударив хвостом по землі.
– Ти хочеш сказати, Олеже, що інспектори теж сплять уночі? – втрутився Дмитрусенко.
– Миколо Панасовичу, – голос Мельника задзвенів, і він підвівся, – я, мабуть, піду. Ви тут з Ігорем Максимовичем причащайтеся, з нагоди… Як правильно сказати, – завершення чи продовження вашого нескінченного робочого дня?
– Ох, і вредний же ти, Олежку! – Мальченко пожвавішав – добре, що Мельник залишає їх! Пропустити "по маленькій" він збирався з Дмитрусенком без спостерігачів, щоб максимально розслабитися, а хіба під прискіпливими поглядами інспекторів це можливо! Та ще й собака зирить…
Мельник, між тим, уже спускався стежечкою до озера, слідом жваво трусив Хорс, а згодом за ними подався й Катран, залишивши прибульцям сільничку.
– Розсобачилися, авжеж, Максимовичу? – сказав Мальченко, наповнюючи чарочки.
– То ваші люди, Панасовичу, мої інженери не такі. У мене задаваки ходили б по струнці.
– Не переживайте, ще ходитимуть. Ось дайте, як кажуть, тільки строк.
– Гадаєте, дні Пашка уже всі злічені?
– До останньої хвилини!
– І?.. – Дмитрусенко запитально звів догори брови.
– "І"… Кого ж їм ще призначати, як не мене! Два роки напружено відтарабанив начальником охорони, зрештою, зараз, хоча й усього лише кілька днів, та все ж виконуючий обов’язки!..
– А Панасейко? У нього ж більше стажу роботи у заповіднику.
– Але ж і гріхів більше. Власне, у нього тих гріхів, Ігоре Максимовичу, як у собаки бліх. Куди йому в директори?.. Хіба в кутузку…
– Згоден. І все ж…
– Облишмо це, Максимовичу… Давайте краще… – Мальченко підняв стопку. – За все хороше! А то вже випаровуватися почала. Мельник стверджує, що в Урочищі особливе повітря – спирт із чарок умить щезає, якщо вчасно не випити.
– У горлянках щезає?
– А то ж де іще! Щоправда, той же Мельник каже, що горілка миттєво випаровується саме під впливом якоїсь особливої сутності Урочища, як украй шкідлива рідина… Будьмо!
– Будьмо!
Зажували помідором, пославши услід за ним ковбасу з хлібом. Помовчали, тоді Дмитрусенко:
– Його треба прибрати із Урочища. А то й взагалі із заповідника викинути…
– Кого? – увагою Мальченка уже повністю заволоділа пляшка, тож не відразу і второпав, про кого зайшлося.
– Та вашого Мельника!
– Мельника? Він такий мій, як і ваш. Обов’язково приберемо, Ігоре Максимовичу, як тільки здихаємося Пашка. І не лише Мельника… Ну, давайте ще по другій, щоб перша сама не скучала…
– Давайте.
– За все добре.
– І за нас із вами.
Тільки-но підняли чарки, як у Мальченка заспівав телефон. Можна б випити, часу було вдосталь, – той, хто дзвонив, навряд чи перервав би виклик після першого-другого сигналу, та не такі вже добродії Мальченко-Дмитрусенко, аби робити щось мимохідь. Обидва враз завмерли з піднятими чарками, а тоді Мальченко лівою рукою підсунув до себе по столу телефон, зиркнув на нього і вмить відсахнувся, проте встиг прикласти до вуст вказівного пальця:
– Па-а-ашко-о-о… – прошипів, наче директор міг його почути. Обережно поставив чарку на стіл.
– Нагодився лихої години, – тихо мовив Дмитрусенко, проте свою чарку із рук не випустив і додав: – Поганий знак, Панасовичу, – ставити чарку назад. Обов’язково слід після тосту випити. Х-х-хухг! – і спорожнив свою до дна.
– Слухаю, Вікторе Васильовичу, як у вас там?
– Нормально, – відповів Пашко. – А у вас, що?
– Все о’кей! – крикнув Мальченко. – Ми тут з Ігорем Максимовичем… – почав було, та враз схаменувся: – Занімаємося тут. У землевпорядників були, а тепер охоронців перевіряємо.
– Із Дмитрусенком? – перепитав Пашко.
– Так, удвох. А в столиці, що там?
– Завтра уранці приїду.
– Отак швидко? – не то здивувався, не то збентежився Мальченко. – Хоча… Усього два дні… Ну, і як там у вас справи? – Мальченко намагався вивідати "своє"…
– Усе гаразд, Миколо Панасовичу, є чимало цікавої інформації по державних програмах…
– Умгу…
– Словом, є про що поговорити, треба буде провести нараду наукових працівників.
– Обговоримо… цікаво…
– Ну, тоді до завтра.
– Щасливо, Вікторе Васильовичу. Привіт од Ігоря Максимовича, – підморгнув Дмитрусенкові, і той аж підскочив:
– А це навіщо, Миколо Панасовичу!
– Про всяк випадок, Ігоре Максимовичу. Дядя Коля знає, що робить. – А тоді раптом обличчя Мальченка набуло зосередженого вигляду: – Завтра приїжджає… Каже, що все гаразд… Х-гм…
– Так і сказав?
– Та ви ж чули…
– Нікого я, окрім вас, не чув.
– Усе нормально, сказав… Що саме так воно і є, я по голосу здогадався… Х-хе… Що ж воно виходить?
– Поквапилися ми, Миколо Панасовичу… От попали!.. Завтра писатимемо пояснювальні…
– Ви про що?
– А ось… – Дмитрусенко кивнув на пляшку.
– П-хи… Він що – по телефону запах чув?
– А інспектори?
– Мовчатимуть.
– Накажіть, щоб не гавкали.
– І без наказу триматимуть язик за зубами.
Помовчали, а тоді Дмитрусенко сказав:
– Невже нас за ніс водять?
– Хто?
– Хто, хто… Оті, що теревенять, буцімто Пашка ось-ось знімуть з роботи.
– А й може…
– Ну, Миколо Панасовичу, а ви вже стільки всього мені наговорили! Стільки нафантазували!..
– Фантазувати не гріх… Ні! Там усе гаразд. Тобто, джерело інформації про усунення Пашка з посади надійне. Точно! Давайте краще по третій.
– Ви ще й другої не випили.
– Дійсно… А ви?
– Я своє діло знаю туго.
– І чого б ото телефонувати… – промимрив замислено Мальченко. – Завтра буде на роботі, а сьогодні телефонує… От невгамовний чоловік!.. Тільки настрій зіпсував.
– Себе не жаліє і людям спокою нема, – погодився Дмитрусенко. – Пийте скоріше, бо я вже за третьою скучив.
– Не дає спокою нам директор… Ну, всіх благ, Максимовичу! – І перехилив чарку.

32
В Урочище зачастили дитячі екскурсії. Я завжди їм дуже радий, бо діти нагадують нас, "безсловесних істот", їхні душі ще не замулені огидними умовностями людського буття, вони щирі, відкриті і наївні, і я завжди радо біжу їм назустріч. Діти мене зовсім не бояться: частують "покладливого собачку" (такий розголос пішов про мене) ковбаскою та сирком, гладять, смикають за хвіст, хапають за лапи, і я не кусаюся, навіть не огризаюся, і нам усім добре. Звісно, іноді я гарчу і погавкую, навіть шкірю зуби, що аж ікла видно, але діти знову не лякаються, бо по тону мого гарчання-гавкання, по виразу мого оскалу маленькі кмітливці здогадуються, що то не зі зла, а просто на гру я відповідаю грою.
Маленькі, мудрі, довірливі і чуйні створіння! Якби вони й надалі продовжували розвивати лише (чи, бодай, у першу чергу!) усе краще в собі, якими людьми могли б вирости! Яким могло б стати все людство!
Я дуже люблю дітей, ще коли вони постійно рухаються, галасують, бавляться зі мною, качаються по траві, ганяються за кониками, зачаровано завмирають, несподівано уздрівши зайчика на узліссі. Я помічав, що дерева, кущі і трави ніколи не шумлять стривожено, коли приїжджають маленькі і довірливі. І це чудово! І нехай би зберігалася ота дитячість в людях якомога довше, бо її наявність – запорука добра. Чому дорослі так рідко вивозять своїх дітей за межі міста? Не обов’язково на Острів, в Урочище, а бодай до якоїсь балочки, в лісок, до річки... Адже це так просто!
І ось приїхали до нас. Уже височенькі на зріст, не дуже зграбні, ще доволі метушливі, але… вже без отого яскравого світла в очах, бо самі очі вже не так широко і не зовсім відкрито, а головне – зовсім не беззастережно! – дивляться… І вже не на увесь світ зорять, а на щось окреме...
Я не був певен, що ці діти зрозуміли, куди саме вони приїхали. Навіщо? Щоб одна пара відкололася від решти, звернула зі стежки і шмигнула у кущі? Він правою рукою обхопив її за сідницю, притиснувши до себе, а вона лівою вчепилася йому у плече, і пішли. На виду у всіх. Я гавкнув, бо стежка екскурсантів у нас обмежена не лише довжиною, а й шириною, але ніхто не звернув на мене уваги. Мартиненко стояв на бекеті, Грамолін лагодив човна біля пірса, а вчителька… Я й не помітив, куди вона поділася, в усякому випадку, біля учнів її не було. Далеко попереду крокувала екскурсовод, але її справа, мабуть, лише розповідати, а не робити зауваження слухачам. А слухачі… Ондечки ще одна пара відділилася і зникла в кущах, праворуч від стежки…
Я здогадувався, з якою метою усамітнюються нетерплячі, зовсім молоді люди, тому не побіг слідом, а от за двома хлопцями посунув. Бо на відміну від інших утікачів, вони, перш ніж відхилитися від стежки, чомусь довго і полохливо озиралися, про щось перешіптувалися між собою, а вже тоді шаснули у зарості бузини та молоденьких кущуватих кленів. Тож і я подався, бо мені уже ввижався дротяний зашморг, та не один…
Але те, що я побачив… Відійшовши на якихось півтора десятка кроків від стежки, хлопці зупинилися, стали один напроти одного, зиркнули обидва на годинники на руках, повитягали із ширінок свої чоловічі знаряддя, втупили один в одного погляди, і нумо щосили розминати ті знаряддя руками! Я не утримався і загавкав, та ніхто й не здригнувся! І тоді я розвернувся і побрів до стежки, бо вчасно мене погукав Мартиненко. На стежці ми з ним і зустрілися. А небавом і ті два хлопаки вийшли із кущів.
– Мущіна, – звернувся один із них до Мартиненка, – а чого це ваш пес мотається де попало?
– Наш собака бігає не де попало, а де йому треба; краще скажіть, чому це ви відхилилися від маршруту і блукаєте там, куди вас не запрошували?
– А там що, заміновано? Нічого страшного ми не знайшли, а коли щось і було, так уже немає, запевняю. Правда, Ліміт? – глянув він змовницьки на товариша?
– А-а-асалютно точно! – відчеканив той.
І пішли ми з Мартиненком у бік подвір’я, потім я звернув до автобуса, бо звідти долинав гучний регіт. І не простий регіт, а жіночий, що для мене було нестерпним. Не раз доводилося чути в Урочищі, як регочуть жінки, і я не знаю, чого більше викликало те, огиди, чи жаху. І хто ж ото зараз заливається так солодко в автобусі? Зазирнув у розчинені дверцята, зупинившись віддалік… Світе ясний! Учителька! Учні невідомо де, а вона тут. В автобусі регоче перед… телевізором! Невже в Урочищі їй зовсім нецікаво? Приїхати сюди, щоб втупитися у мерехтливе вікно телевізора… Як це?
І раптом щось знайоме завирувало у повітрі… Імітація! Це ж усе несправжнє! Учителька переконана, що, сидячи в автобусі перед телевізором, вона опікується учнями; екскурсовод надуває щоки, подумки запевняючи себе, що з дітьми їй дуже цікаво, бо вона говорить саме те, що хочуть від неї почути; діти незграбно імітують ту увагу, мимохідь деякі з них не лише увагу до екскурсії імітують…
Усі роблять вигляд.
Усі вдають, що чиниться саме те, що треба.
Несправжнє життя несправжніх людей. Як в отих нещасних коней із так званого "Шансону"…


ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Ні, я не сам,
поки зі мною
птахи, дерева і хмарки.
Ігор Шкляревський

1
Про створення міністерської комісії з перевірки Державного історико-культурного заповідника "Острів" Пашко довідався на третій день після того, як… комісія приступила до роботи: із столиці надійшов факс, в якому про це було сказано. Сама ж комісія, точніше, її частина, прибула до Міста якраз того дня, коли мала розпочати перевірку. Прибули бухгалтер-ревізор, спеціаліст з музейних фондів, юрист, ландшафтний дизайнер, історик-археолог і сама керівник комісії – заступник голови пам’яткоохоронного департаменту Серафима Владленівна Грозова. Решту членів комісії представляли місцеві кадри: бухгалтер-економіст, організатор масових заходів, юрист, інспектор обласного пам’яткоохоронного відомства та депутат Міської ради від Партії легіонів. Поспішність, неузгодженість термінів роботи комісії та її складу з керівництвом заповідника давали Пашкові чимало підстав для того, щоб терміново відправити міністрові протестного листа, але Пашко утримався. Розмірковував так: якщо комісія створена не заради перевірки як такої, а для підготовки відповідного рішення, то він своїм листом нічого не змінить, як не зможе ні на що вплинути, коли подібна організація перевірок є типовою для стилю роботи міністерства. В обох випадках Пашко своїм листом може тільки нашкодити собі.
Чотири дні поспіль бухгалтер-економіст копирсалася у фінансових документах, юрист знайомився з наказами, угодами та розпорядженнями, фондовик1 вишукував порушення в реєстрації нових надходжень, а ландшафтний дизайнер приглядався до того, наскільки органічно, наскільки природно вписалося у довкілля усе те, що з’явилося на Острові з приходом Пашка. Приїжджий археолог спілкувався з місцевими археологами, а пам’яткоохоронці спрагло прислухалися до розмов у заповіднику, інколи й самі щось випитували у наукових працівників.
По ходу перевірки від жодного із членів комісії – жодних зауважень. Лише запитання, одне серйозніше другого. Зокрема: "Чому протягом минулого року працівникам заповідника двічі видавався аванс не в чітко визначений термін?" "На якій підставі директор заповідника виносить адміністративні стягнення у вигляді фрази "суворо вказати?" "Чому керівник установи постійно брав собі тарифну відпустку у червні, а його заступники – у вересні та жовтні?" "Наскільки доцільним було установлення пам’ятної стели з іменами усіх країнських гетьманів?" "За рахунок яких коштів утримується в Урочищі собака?" "З якою метою директор так часто виходив на роботу у вихідні? Чому далеко не всі ті дні не приплюсовані до відпусток і не використані як неробочі?" "Чому до обговорення тих чи інших особистих проектів та ідей директора не завжди залучалася науково-методична рада заповідника?"
Найбільшою прискіпливістю відзначилися історик-археолог та ландшафтний дизайнер. Перший – худорлявий, уже літній чоловік із втомленим поглядом – під кінець робочого дня влаштував Пашкові ледь не допит:
– Вікторе Васильовичу, ви дійсно вважаєте, що останній язичницький князь Доброслав Сміливий загинув не на Острові? Адже в експозиції вашого музею цей факт подано як одну із версій, так говорять і наукові працівники, проводячи екскурсії. То за вашою вказівкою?
– По-перше, смію зауважити, що в ході робочого процесу я не вказівки роздаю, а віддаю розпорядження. По-друге ж, дійсно, за моїм глибоким переконанням, яке базується на особистому вивченні цього питання, останній бій Доброслава з печенігами відбувся не на Острові.
– Але ж у вас є діорама відповідного змісту.
– Та діорама з’явилася задовго до мого приходу у заповідник і вона відображає чисто белетристичну версію стосовно місця загибелі Доброслава. Автор – відомий письменник Юхим Семененко.
– Чому ж тоді упродовж цілого півстоліття дотримуються саме семененківської версії?
– Дотримуватися можна чого завгодно, окрім того ж існує не одна, а кілька, вельми переконливих версій про те, де саме відбувся той останній бій. Ті версії, до речі, зафіксовані не в художніх творах, маю на увазі відомий роман Семененка та діораму, а в наукових працях. Тож хіба мені, керівникові історико-культурного закладу, забороняється мати власну точку зору з того чи іншого приводу? До того ж, вельми обґрунтовану!
– Але ж семененківська версія виграшна для Острова…
– Тут я дозволю собі рішуче з вами не погодитися, оскільки Острів не відчуває потреби у збагаченні своєї історії надуманими епізодами. Його історію, як і взагалі будь-яку історію, надто – нашої Вітчизни, слід подавати, спираючись лише на конкретні, неспростовні факти. Жодних вимислів, якими б "виграшними" вони не були! Фантазерством, пересмикуванням ми не лише викривлюємо нашу історію, а й завдаємо шкоди нашій ідеології, навіть моралі. Власне, тут можна говорити довго.
– І що вам удалося викопати шляхом особистих досліджень?
– Скажу коротко: навіщо Доброславу, повертаючись із південного походу, треба було забиватися на Острів, до того ж, у його найпівнічніший, скелястий, підвищений закуток? Щоб опинитися там у пастці? Його вої витягли лодії на сушу ще біля південного охвістя Острова, де низовинна місцевість, волоком тягли їх на північ, і вже у прибережних степах, скоріш за все, напроти порога Невситимця, напоролися на печенігів. Чули про Парисові острови? А про сільце Васильківське-на-Ріці? Там є пам’ятний знак із відповідним написом, там, певно, і сталася трагічна сутичка, і це підтверджено археологічним чином. Біля згаданого сільця та на островах знайдено чимало людських кістяків без черепів, фрагментів озброєння, цілих мечів саме того періоду. Що ви на таке скажете?
– Наразі я беру участь у перевірці стану справ у заповіднику "Острів", і в мене викликає подив, що ви, керівник цього закладу, свідомо сприяєте заниженню історичної вартості ввіреного вам осередку, а відтак і його туристичної привабливості.
– Хіба виссаний із пальця факт сприятиме підвищенню названої вами вартості? Я чомусь завжди вважав, що навпаки…
– Я не готовий із вами дискутувати, бо в мене ще є запитання… Кажуть, що й постать засновника Козацької Січі князя Дмитра Кременецького ви вважаєте дутою?
– До фігури самого князя, окремо від усього, що йому приписується, я ставлюся без жодних претензій. Але ніяких січей він не засновував і першим козацьким гетьманом ніколи не був.
– Отак берете і вважаєте?
– Я висловлюю не власну точку зору, а знову спираюся на конкретні історичні джерела. У жодному не знайшов жодного свідчення, що литовський магнат Дмитро Кременецький на одному із річкових острівців у середині ХVІ століття заснував Козацьку Січ. Крихітне укріплення археологи там дійсно виявили, цілком може бути, що облаштовував його Кременецький, але та "фортеця", схожа на мисливську засідку, аж ніяк не є першою Січчю, як і пан Дмитро її першим кошовим.
– Але ж про це писав польський хроніст Максим Бєльський!
– Він писав не про Січ, а про те, що Кременецький на невеличкому острівцеві "жив і татарам дуже шкодив". Все. Решта – із області фантазій.
– А посланець австро-угорського короля Еріх Васота?
– Зазначивши у своїх подорожніх нотатках, що на одному із острівців "був збудований замок Кременецького", він списав усе це в Бєльського, не здійснюючи жодних власних пошуків. Іншими словами, більш-менш ретельно зафіксував сказане до нього.
– А Франсуа Левассер де Шантан?
– Сліпо повторив "подвиг" двох своїх названих попередників.
– Тож звідки усе пішло?
– Ототожнив авантюриста Кременецького з першим козацьким ватажком, а відтак і з народним героєм, козаком Гайдою, польський хроніст Ласковський.
– З якою метою?
– Для героїзації діянь одного із представників роду Кременецьких, трубадуром якого він був. Тобто, усе робилося за принципом сучасних олігархів, які позаводили власні засоби масової інформації для прославлення і власних діянь, і власних родів. Точніше, сучасні олігархи наслідують приклад своїх далеких попередників. Ретушери історії існують стільки, скільки існує сама історія. Спершу вони наводили в одних випадках – "тєнь на плєтєнь", в інших – глянцеву ретуш, усно, а з винаходом письма стали фіксувати свої байки графічно.
– Але ж твір незабутнього Пантелеймона Гуляша…
– Ви маєте на увазі драматичну трилогію "Гайда – князь Кременецький"?
– Саме його.
– Названа трилогія – такий же художній твір, як і роман Юхима Семененка "Доброслав", як і повість Миколи Тополя "Тарас Журба". Талановиті твори, незмірно багато зробили вони для зміцнення країнського національного духу, але ж… Історію слід вивчати не за художніми творами, а за історичними першоджерелами.
– Цікаво вас слухати, – сказав столичний історик-археолог, а тоді спохватися і додав: – Сумно вас слухати… Ви хто за освітою?
– Філолог.
– Ось бачите! – зрадів історик-археолог. – Виходить, історія для вас лише захоплення, не більше.
– А якщо я, захоплюючись, – Пашко наголосив на останньому слові, – несподівано зустріну на своєму шляху неспростовні факти, мені, що, сором’язливо, чи навіть перелякано відвертатися від них? Чи, може, я винен у тім, що професіональним історикам ліньки проводити власні дослідження, куди простіше, а відтак і БЕЗПЕЧНІШЕ, списувати все у когось? Адже так переважно рухається вперед, – Пашко знову зробив наголос на двох останніх словах, – наша наука!
– Не зовсім так, пане директоре, – історик-археолог насупився, – не зовсім. Я бачу, ви неабиякий майстер скороспілих узагальнень. Краще скажіть, звідки у середовищі ваших науковців взялася думка, що на Острові ніколи не було Козацької Січі? Заперечення неспростовного історичного факту теж здійснюється з вашого подання?
– Що ви називаєте "неспростовним фактом"?.. Вибачте, як вас величати?
– Петро Петрович.
– Дякую. Петре Петровичу, та ви хоч не кажіть такого! Козацька Січ на Острові – це гіпотеза із гіпотез, із безліччю, до речі, уразливих місць. Першим необачно зронив про неї слово видатний дослідник історії низового козацтва Дмитро Іванович Вербицький, а привід для цього дав Микола Тополь у своїй повісті "Тарас Журба". Усього лише одна фраза, цитую дослівно: "Козаки заїхали кіньми на паром і через сім годин плавання були вже біля берегів Острова, де знаходилася тоді Січ". Все. Одна лише фраза, і пішло… І ніхто не звертає уваги на те, що процитовані рядки – із художнього твору, геніальний письменник мав право на художній домисел, розміщуючи Січ там, де вважав за потрібне, але це не дає підстав, щоб канонізувати чисто белетристичну версію.
– Але ж заповідник "Острів" створено саме з метою увічнення місць, пов’язаних із історією низового козацтва!
– Так, безумовно, але, по-перше, зверніть увагу на слово "пов’язаних"… Тобто Острів у цьому процесі був не колискою, як кричать до хрипоти ура-патріоти, а МАВ ВІДНОШЕННЯ, був причетний до козацького руху, інакше кажучи, епізодично, іноді діткався до тогочасних буремних подій. ІНОДІ опинявся серед них, а не ініціював, як географічний осередок, не генерував їх постійно. По-друге ж… Наше питання має не стільки історичний, скільки політичний підтекст, і до проблеми про місце розташування першої Січі він не має жодного стосунку.
– То ви за ревізію давно устояних поглядів?
– Про ревізію у нашому випадку навіть мова не може йти – навіщо такі нищівні терміни! Острів треба розвивати у тому напрямку, в якому він повинен розвиватися.
– Тобто?
– Біографія острова – називаю з маленької літери, бо веду розмову про географічний осередок у пониззі Ріки, – це кілька десятків тисячоліть, із яких нам хоча б із останніми дванадцятьма впоратися, та, бодай, із п’ятьма, а ми штучно звужуємо все до кількох століть історії низового козацтва. Уловили суть? Ніхто козацького періоду із історії названого осередку (до речі, тут той період представлений вельми куцо і невиразно) не викреслює, просто треба звернути увагу – І ВЕЛЬМИ ПИЛЬНУ – на всі інші періоди.
– А Січ? А козацькі зимівники? Заодно хотілося б знати вашу думку про монографію Аскольда Мочульського "Козацький Острів". Ви знайомі з нею?
– Ще б пак! До того ж, добре, точніше, добряче знаю автора.
– Ну, і що скажете? Адже уже самою назвою своєї роботи Мочульський не погоджується з вашим трактуванням історичної сутності Острова…
– Давайте по порядку. Про Січ я вже казав і трохи далі ще додам, а зимівники на острові – то мікроскопічні хутірці, які репрезентують тільки другу половину ХVІІІ століття. Стосовно ж монографії Мочульського, то тут потрібен цілий трактат на тему, що таке наука, що то воно є – наукова робота, і як остання повинна здійснюватися, і "Козацький Острів" міг би бути яскравою ілюстрацією до можливого трактату. На якому рівні виконана ця, з дозволу сказати, наукова робота на восьмистах сторінках, красномовно свідчать навмання вибрані мною цитати. До речі, вони зі мною. Ознайомити вас із ними?
– Зробіть милість, – сказав історик-археолог.
– Прошу, – Пашко витяг із барсетки записничок, перегорнув кілька сторінок: – "Кожен народ, якщо він не розірваний і не розсіяний по світах, не позбавлений своєї історичної колиски, має свій національний ландшафт, де протягом століть, а то й тисячоліть формувався його національний тип, що характеризується територією, економічним розвитком, психологічним характером, ментальністю, історичною пам’яттю". Як вам глибина цього, суто наукового, пасажу? Зверніть, будь ласка, увагу на дивовижний перелік факторів. І далі: "Іншими словами, національний пейзаж – це система взаємопроникнення натуралістичного і субстанціонального першопочатків, які утверджували певні соціальні ідеали діалектики часу і простору". Можна тут щось зрозуміти? Загалом можна, але ж зусиль скільки треба для цього докласти! Стосовно ж так званого фактажу, так лише в тих епізодах (до речі, майже в усіх), де є згадка про мою участь у вивченні й охороні Острова, автор припустився, м’яко кажучи, неточностей. В одному місці, згадуючи відкрите мною скупчення дубів серед плавнів, зазначає, буцімто він зі мною "вивчав цю ділянку острівних плавнів", що є чистісінькою вигадкою; в іншому, ілюструючи боротьбу громадськості з промисловою забудовою Острова, поруч із моїм прізвищем, з одного боку втулив прізвище відомого у Місті журналіста, а з другого – ще відомішого в усій Країні поета, оком не моргнувши, зауваживши, що ми утрьох на захист заповідника "організували цілий шквал статей". У принципі, нічого проти такого достойного сусідства я не маю, позаяк і поет, і журналіст – надзвичайно поважні і талановиті особистості, але ж жоден із них не утнув особисто і не організував жодної "шквальної статті" у контексті згаданої боротьби. Безліч претензій і до ілюстрацій, особливо архівного походження, де подані з куцими текстовками карти і схеми, без розшифровки позначок являють собою глухі, нерозгадні ребуси. Але то ще пів-біди, оскільки, не побоюся сказати, десь приблизно так "рухається вперед" уся вітчизняна наука. Куди суттєвіше, що назва монографії – "Козацький Острів" – зовсім не відповідає змісту роботи. Зібравши чимало різноманітної інформації стосовно Острова, автор так і не показав його, так би мовити, козачості, бо фактів, які доводили б, що Острів, як прийнято вважати, є КОЛИСКОЮ низового козацтва, бракує не лише на сторінках згаданої монографії, їх не існує у природі взагалі. Між тим, монографія видана, і автор отримав за неї звання доктора історичних наук, оскільки відрецензували роботу два поважних професори і один, ще поважніший академік.
– Ви мали стосунок до захисту? – спитав історик-археолог.
– Боже збав! – вигукнув Пашко.
– Поталанило панові Мочульському… – не приховуючи іронічної посмішки, тихо мовив археолог-історик. – А як же бути із численними земляними укріпленнями?
– Ну, по-перше, залишків старовинних укріплень на Острові не так вже й багато, а, по-друге, лише кілька із них, у північно-східній частині острова, пов’язують із Яковом Махом та Петром Світличним, і то – з величезною натяжкою. Решта – однозначно залишки редутів московсько-османської кампанії початку ХVIII століття. Більше – жодних слідів козацтва, хоча Острів археологи перекопали уздовж і впоперек. Козацтво на Острові – то лише окремі епізоди, а такими епізодами густо усіяне все Нижнє Поріччя. Козацькі січі – то район міста Славополя: Бельмаківська, Козолуцька, Мартинівська, Чарторийська, Підгайницька Січі, тобто – непрохідні плавні, місця утаємничені, малодоступні. Острів же розташований на перехресті усіх шляхів, тобто, мов на долоні.
Далі. Острів – це гігантський Храм Просто Неба – ось на що слід звернути увагу, розвиваючи заповідник. Так, тут виявлено кілька поселень – доби бронзи, сколотського, пізньоарійського і ранньослов’янського періодів, а також козацькі зимівники – але то не свідчення масового залюднення Острова, а такі собі форпости охоронців цієї землі. Землі, на якій розташовано цілу систему святилищ. Острів Святилищ – ось його призначення в усі часи! Це – головна святиня цілого регіону, відтак наріжним завданням у розвитку заповідника має бути відновлення історичного природного середовища з відновленням усіх курганів, з реконструкцією виявлених капищ.
– І все ж, Січ – виразна туристична фішка!
– Фішка… У нас одні фішки! Так ми граємося у фішки, чи обстоюємо рідну історію, коріння якої сягають безодні тисячоліть? Із так званою втратою Січі, точніше, легенди про неї, Острів нічого не втрачає, навпаки, набирає ще більшої ваги, як об’єкт зовсім іншого, набагато ширшого, у часовому відношенні, і значно глибшого, у духовному, значення. Через те ми першими в Країні взялися відновлювати степові піраміди – кургани, що є осердям відновлення історичного природного середовища, і тут варто підкреслити – національного природного середовища..
Історикові-археологові чи то аргументів забракло, чи він просто зробив тайм-аут, бо замовк, чим миттєво скористався його колега по комісії – ландшафтний дизайнер, теж людина в літах, некваплива в рухах, із глибоко посадженими очима під густющими бровами.
– Вікторе Васильовичу, чим ви керувалися, розпочавши процес реконструкції курганів? – запитав він.
– Я ж щойно пояснював…
– Та я не в тому відношенні. У вас був проект?
– А ви ж перевіряли… У головного інженера все є.
– Кажуть, там усе зроблено за вашими вказівками?
– Знову – "вказівками"… Я видаю розпорядження! Стосовно ж відновлення курганів, то архітектор, який готував для нас проект, враховував наші побажання.
– Ваші, чи ще чиїсь?
– Мої. У цьому вбачається щось крамольне?
– Але ж у вас є науково-методична рада!
– Від неї не надійшло жодної ідеї, навіть пропозиції чи побажання. То мені слід було чекати, коли вони з’являться? Довго довелося б чекати. Це, по-перше, а, по-друге, згідно з положенням про науково-методичну раду заповідника, затверджену міністерством, це – дорадчий орган. Рішення ради, як сказано у положенні, можуть бути, зверніть увагу, МОЖУТЬ бути підставою для виконання в разі їх затвердження директором заповідника.
– Хто складав положення?
– Це має значення?
– Вибачте, Вікторе Васильовичу, але я, як перевіряючий, поставив перед вами конкретне запитання.
– Те положення існувало до мене, я ж лише перезатвердив його у міністерстві, не вносячи до нього жодних ані поправок, ані доповнень. А можна тепер мені у вас запитати?
– Будь ласка.
– У вас є претензії до того, як саме реконструйована перша група курганів?
– Про свою думку я волію поки що промовчати, а от серед ваших науковців мені доводилося чути голоси незгідних…
– Для мене це новина, адже реконструйований курганний комплекс прийняли всі, що називається, ледь не на "ура". Серед них – не лише рядові науковці, а доктори наук, академіки.
– Я не про те.
– А про що ж?
– Про неодностайність в оцінці вашої роботи, і то ще зрозуміло,
якби лунали голоси незгодних ззовні, а так – серед ваших підлеглих.
– Повторюю: я вперше про це чую. Досі не було жодних зауважень. І все ж таки, ви особисто, як оцінюєте? Рік із лишком тому найвища точка Острова була украй занедбаною: чагарі, бур’яни, розбита, вимощена шлаком… уявляєте – шлаком! – дорога, руїни сільгоспспоруд, гори сміття, леп, а тепер – охайний, ошатний, затишний куточок. Що краще?
– Свою думку з цього приводу я викладу письмово.
– Зрозумів – військова таємниця, – сказав відверто Пашко і тим, мов камінь з душі скинув. – Жаль мені вас, панове, їй-Богу.
Підвівся, вибачився і пішов у своїх справах.
– Партиза-а-а-ан… – тихо і протяжно мовив історик-археолог. – Уже ж немолода людина, а така необачливість… Накрутив тут усякого, ні з ким не радячись… Як ви вважаєте, Геннадію Романовичу? – звернувся від до ландшафтного дизайнера.
– Я з вами рішуче не згоден, – сказав той. – Не все так просто, Петре Петровичу, і далеко не все так погано.
– Ви підтримуєте? Ну, оці його так звані новації?
– Не треба іронії, дорогий Петре Петровичу… Давно не траплялися мені люди енергійні, рішучі, що я аж скучив за ними… І ось на Острові одного такого зустрів… Але не радію, бо відчуваю, що проти нього затіялося. Ви звернули увагу, скільки зроблено усього за неповних два роки? А так звана партизанщина… То ми відвикли від справжньої роботи, Петре Петровичу, розледащилися. Усі хочемо мати, та самі рукави закочувати не спішимо, і коли з’являється такий виконроб… ну, ось хоча б, як Пашко, ми сахаємося його. Ми боїмося чужої рішучості, бо вона замахується на наш власний болотяний комфорт. Ох, шановний Петре Петровичу, у брудну справу нас із вами втягли.
– Чому ж ви не зізналися в цьому Пашкові? Ви навіть на його запитання не відповіли… А чоловікові приємно було б дізнатися, що ви його підтримуєте.
– Я – кадровий чиновник, державницька людина і повинен дотримуватися відповідних правил. Не врятує Пашка моя відверта підтримка, а от перед тим, як повертатися до столиці, я міцно потисну йому руку і скажу, що він молодець. І вам раджу те зробити. Хоча б цим полегшимо свої душі, Петре Петровичу.

2
…Той чорнявий, наголо острижений хлопчина прибув одночасно з усіма, та не разом із ними. Усі діти приїхали на автобусі, а його татко доставив на розкішному чорному автомобілі. А всі ж з одного класу, це я зрозумів, бо літня стомлена вчителька метушилася коло дітей, як квочка, і раз у раз запитувала щось у хлопчини, якого привіз таточко.
Машина – то одне. Далі я звернув увагу на великий чорний портфель, який не випускав із рук не обділений увагою своїх батьків хлопчик. Навіщо він йому? Та ще й підійшов хлопчина до Грамоліна і про щось у нього запитав. Про що? Хто ж мені скаже!..
Ог-го!.. Хлопчик той ще й кроку не ступив, минаючи хвіртку, а вже зашелестів стривожено молодий в’яз… І стебельця шавлії уздовж частоколу захиталися… А цикорій біля стежки аж зіщулився!.. Навіть стриманий шпориш причаївся в напруженні… Мені бракувало снаги, щоб з’ясувати, як зреагували на з’яву того хлоп’яти мільйонолітні валуни під в’язом, але, певен, що навіть вони збентежились. Про скам’янілого половця на вершині курганчика вже й не кажу, як мовчу про вужів, які ще не порозповзалися по своїх зимових підземних домівках, про синичок, повзиків і дятлів, які майже завжди, нехай не всі разом, та все ж супроводжують екскурсії, і насамперед, дитячі. Де вони зараз? Жодного птаха не видно.
Словом, не прийняло Урочище чорнявенького екскурсанта, це я помітив відразу і вирішив очей із нього не зводити. А він, як начебто спеціально для того, аби посилити мою підозру, тримався якось дивно. То, випередивши усіх, навіть екскурсовода, щось видивлявся у кущах біля святилища, то, опинившись праворуч гурту, вимацував щось очима у траві, то раптом, пропустивши клас поперед себе, зупинився і почав озиратися навколо. Що з ним коїться?
І вже зовсім стало мені тривожно, коли підозріливий хлопчина, остаточно відколовшись від однокласників, спустився стежкою до озера, сів на березі і почав знімати черевики. Зняв. Поставив їх біля в’яза, поруч з портфелем, закачав штанини і забрів у воду.
Я сиджу в кущах неподалік від берега, міг би загавкати, проте мовчу, бо що ж то він, отой недоросток, зібрався там виброджувати? Чому вчителька не звернула уваги, що його немає поруч? Через те, що прибув він в Урочище не разом з усіма на автобусі, а на татовому авто? А Мартиненко де? З ранку я його не бачив, а Грамолін залишався біля хатинки, коли я йшов сюди. Біжу до нього, може, якось зумію привернути увагу до того дивного хлопчика.
А Грамолін наче тільки мене й чекав.
– Хорсику, а я думав, де ти… Ти хоч їв сьогодні?
Яка там їжа! Не пам’ятаю… Здається, хлебтав суп уранці… Не в тім річ! Он там, любий Юрку, ні на кого не схожий екскурсант у нас з’явився! Мерщій на озеро!
– Гав, гав, гав! – лементую я. – Гав, гав…
– Що, Хорсику? – пильно подивився на мене Грамолін. – Не хочеш їсти? А чого ти хочеш?
– Гав, гав, гав, гав, гав! – зарепетував я, бо вже аж сердитися почав.
– Що тебе, Хорсику, тривожить?
– Гув! – прорік я і відбіг у бік озера.
І чого він зволікає, оцей кмітливий Грамолін. Швидше! Ну!..
– Гав, гав, гав!
– Зараз… Зараз підемо…
О! Він ще куртку пішов одягати! Аякже, хіба ж може ретельний Грамолін виконувати службові обов’язки, будучи одягненим не по формі? Та мерщій же!
Біжимо! Точніше, розігнався я, а Грамолін слідом не квапиться, крокує розмірено. І – на тобі! Немає вже того хлопчини біля пірса! Я вже не чекаю Грамоліна, біжу сам до озера. Ніде нікого. Зате біля в’яза, там, де стояв портфель, зволожена земля… Нюхаю. Зволожені плями ведуть до озера, точніше, вони підказують, що хлопчина носив воду до в’яза. Для чого і як він це робив? Скоріше, хлопчик ніс щось таке, з чого капала вода… Але де ж він сам? Ще раз обнюхую все навколо в’яза. Потрібний мені запах вивів до стежки, далі на насип, і насипом… Аж он, бачу, і хлопчина наближається до частоколу. І Грамолін, нарешті, приспів. Я наздоганяю загадкового екскурсанта і обкладаю його несамовитим гавканням, бо про все давно уже здогадався. Ладен був розірвати власника чорного портфеля, хоча й уперше мене переповнювала лють до людини, тим паче, до підлітка!
Підбіг Грамолін.
– Спокійно, Хорс! – узяв мене на повідець. – Хлопче, ану, будь ласка, зупинись.
– А в чому справа? – кинув чорнявенький через плече, не зупиняючись.
– Я сказав, стояти, невже не ясно? Чи мені собаку спускати?
– Спробуйте, лишень! – та все ж зупинився.
– Відкрий портфель, – сказав Грамолін.
– Не маєте права!
– Маю, синку, маю, і ще багато яких прав за мною, так що не ускладнюй ситуацію.
– Тату-у-у! – крикнув хлопчина приглушено.
– А от батько тут ні до чого. Ти ж дорослий мужчина, хіба без татка не здатний відповідати за свої вчинки? Давай сюди портфель!
І перш ніж хлопець устиг крикнути ще раз "татку!", Грамолін схопив портфель за вільний кінець ручки і смикнув на себе. Вмить портфель не лише опинився у руках інспектора, а й раптом, невідомо чому, розкрився, вишкірився такою собі пащекою, Грамолін зазирнув туди, присів, перевернув портфель догори дном, і звідти вивалилася на траву черепаха. Величезна, як кришка від каструлі, в якій інспектори готують мені каші та супи. Я не отетерів, бо ще біля озера здогадався, що нам доведеться відбирати у того хлопчини, остовпів лише Грамолін. Чутливому, неймовірно порядному, йому не так легко було відразу збагнути, що сталося, а тому він поки що вигукнув:
– Я-яак! Як ти міг!!! Ось чого ти питав у мене, чи справді на озерах є черепахи!..
Підбіг Мартиненко. А тут і батько підійшов, бо, либонь, все ж почув, що його кличуть.
– Що тут відбувається, Сєво? Чого вони від тебе хочуть?
– Та от… – тільки й зміг промимрити синок.
– Що? – не зрозумів татко.
– Ваш син… не знаю, як вас величати, – злісний браконьєр! – вигукнув Грамолін. – Такого у нас ще не було: серед білого дня, ледь не у всіх на очах він викрав черепаху!
Я забув сказати, що черепаха випала із портфеля на спину, їй було дуже незручно, тому я підійшов і перевернув лапами небораку на живіт. Більше не гавкав, а заходився облизувати бідолашну полонянку, бо знав, що через те їй буде не так страшно.
– Навіщо тобі черепаха? – спитав Мартиненко. – У тебе такий великий акваріум?
– Який акваріум!.. Вазу для всіляких дрібничок хотів зробити…
– Залиште дитину у спокої, – зупинив Грамоліна татко, побачивши, що той зібрався й собі про щось запитати в його чада. – Ви ж подивіться тільки, яке лихо скоїлося – черепаху у них, смішно сказати, украли… Ох-ах! Поїхали, Сєво, ми, схоже, не на ту планету з тобою сіли. Хіба тут нас зрозуміють? Поїхали, синку. Хмирі, вони і в Африці хмирі.
– Що?! – сіпнувся до татка Грамолін. – Ану повтори, що ти сказав, пас-с-с…
Мартиненко вихопився перед Грамоліним, вчепився в його куртку.
– Спокійно, Юро, спокійно.
– Ох, Сашку!.. Що ж це робиться?!
– Нічого особливого і нічого нового. Ти що, з неба впав? Заспокойся. Нехай собі їдуть. Не вистачало нам ще одного скандалу…
– Жаль, – сказав Грамолін. – А протокол? Ти хоч номер машини запиши, Сашку!
– А навіщо? – понуро спитав Мартиненко. – Колекціонувати зібрався?
– Я колекціями ніколи не займався. А ти… Що з тобою? Ліберальничати вирішив? .
– Подивимося, – кинув стишено Мартиненко, повернувшись, щоб іти до хатинки. – Досить, один уже, схоже, досяг свого власною непоступливістю.
– Ти про кого? – випростався Грамолін.
– А-а…- махнув рукою Мартиненко, і пішов, не озираючись.
Я не став слухати, про що йтиметься далі, бо супроводжував мою добру сусідку, яка неквапом, але впевнено повзла до озера.

3
Боже милостивий, як швидко, як навдивовижу послідовно вершаться неблаговидні справи у нашому незалежному царстві-государстві, і як мляво і несміливо пробивається щось путнє! Тільки-но свисне хтось ізгори, вказуючи перстом на того, кого треба зітерти в порошок, як уже шикуються лави завжди готових до виконання. І не треба нікого наставляти, не треба підганяти, не треба нагадувати і підказувати – звідки й енергія береться, чим лише ініціатива зумовлюється, на чому й несподівана винахідливість тримається – усе чітко, гладенько, вчасно і надійно. Тільки й лишається замовникові, з почуттям глибочен-н-н-н-ного морального (звісно, що морального!) задоволення, зафіксувати здійснене. Члени міністерської комісії ще сходили з потяга на перон центрального Міського вокзалу, щоб невдовзі розпочати перевірку стану справ у заповіднику "Острів", а секретарка міністра духовності і мандрівок уже поклала на стіл панові Ангелуцькому донос від групи, як було сказано у тексті, "небайдужих науковців" із Міста. І години не пройшло, як на той же стіл лягло послання від гурту таких же небайдужих, але вже всенародних депутатів Найвищої Ради від славної Міської області. Під кінець дня кур’єрська пошта принесла лист від Міської обласної державної адміністрації, а разом із ним і таку собі цидулку від Міської асоціації "Струшуймо повітря!", яка, згідно зі своїм статутом, мала б сприяти облаштуванню заповідника "Острів", насправді ж існувала лише для того, щоб у відповідний момент за відповідною командою нагадати про себе листом відповідного змісту, надісланим до відповідної інстанції. Через тиждень пан Ангелуцький отримав об’ємну довідку за підсумками роботи міністерської комісії у заповіднику "Острів", долучив її до листів-послань-цидулок, отриманих із Міста, і особисто сам, не турбуючи секретарку, склав усе акуратненько в окрему папочку, на якій старанно вивів: "В.В.Пашко, заповідник "Острів": ТЕРМІНОВО!"
А раз "терміново", то з легкої руки уже відомого нам Кривопалова Семена Мусійовича, спеціально для цього відрядженого до столиці, було підготовлене рішення, наспіх створеної наглядової ради заповідника "Острів", згідно з яким Пашка В.В. настійно рекомендувалося зняти з посади директора. За що? "За втрату ділових контактів із органами місцевого самоврядування; за недоліки у підборі, вихованні і розстановці кадрів; за розвал наукової роботи; за волюнтаристський підхід у винесенні рішень стосовно підлеглих; за непатріотичний підхід у фіксації окремих епізодів в історії Острова; за прийняття одноосібних рішень у визначенні пріоритетних напрямків у розвитку заповідника; за…" Словом, і т.д., і т.ін. Усе це випливло, слід вважати, із добірки отриманих Ангелуцьким послань, що надійшли із Міста, а також із довідки за підсумками роботи міністерської комісії, під якою, до речі, один із її членів – ландшафтний дизайнер – ставлячи свій підпис, начертав: "Висновки комісії не поділяю".
Шляхетний вчинок, але що з того! З рішенням наглядової ради заповідника, засідання якої НЕ БУЛО, ознайомили усіх її членів, відвідуючи кого на робочому місці, кого вдома, а одного члена дістали аж на забугрівському курорті (не полінився змотатися до нього літаком один, д-д-дуже зацікавлений у зміні керівництва заповідником, олігарх-початківець, який узяв на себе, окрім деяких інших зобов’язань у справі зміщення Пашка, ще й клопоти із витратною частиною).

4
Вода в озерах Острова запрозорилася до самого дна і відійшла від берега. На смужці масної, чорнющої-пречорнющої землі, що умістилася між стіною очерету і водяною пружкою, зарясніли перлівниці, рогульки водяного горіха, а рано-вранці, до того, як смужку загладять легенькі хвильки, на ній можна побачити відбитки козулячих копитець, вепрячих ратиць, а то й борозенки, прокреслені днищами моторних човнів. Ті борозенки – зловісний знак, залишений браконьєрами, які усе частіше стали заглядати у плавні. Літо непомітно перетекло в осінь, вистигала вода в озерах, значить, слід чекати, що ось-ось піде щука, тож і потяглися в зону абсолютної заповідності любители ризикованої риболовлі. Власне, не лише з наближенням холодів пожвавився браконьєрський рух. Уже більше місяця охоронці заповідника не отримували собі в підмогу водну міліцію, перестала контактувати з ними рибінспекція, а з перехресть асфальтових доріг Острова раптом зникли пости ДАІ. Досі працівники названих служб регулярно прибували у розпорядження служби охорони заповідника, та враз, як одрубало. Пашко телефонував командирові водної міліції, начальникові рибоохорони та керівникові ДАІ, і звідусіль лунали коректні відмови. В одному місці посилалися на перевантаженість, в іншому натякали, що за послуги треба платити, і в обох випадках директор заповідника вирішити проблему власними силами не міг. Не в його компетенції перевіряти, чи дійсно хтось аж занадто завантажений роботою, стосовно ж платних послуг, то про які фінансові відшкодування могла бути мова, коли, з одного боку грошей на це заповідник не мав, а з другого – за що платити? За те, що даішники чергували на дорогах, що входять до загальноміської шляхової мережі? Через Острів щодня проносяться тисячі машин, рух яких повинні регулювати і контролювати даішники, не залежно від того, чия земля пролягає під асфальтовими стрічками, чи розгорнулася обабіч траси.
То був звичайнісінький бойкот заповідника, і посилання на завантаженість та необхідність оплати послуг – незграбний прояв причин відмови. Хтось, якщо не дуже могутній, проте як для обласних реалій, то достатньо владний, не інакше, як дав розпорядження (звісно, що усне, адже добрі віддаються письмово, а недобрі – усно) не сприяти заповідникові в його клопотах. Не брати участі у наведенні порядку на території, яка чисто географічно була частиною Міста, щоб тоді за увесь клубок негараздів спитати з директора.
Жодна із газет, у тому числі і радіо з телебаченням, навіть не обмовилися про повернення орлана-білохвоста у плавні, про появу там малої білої чаплі та зимняка, а інформація про ескалацію браконьєрства у плавнях Острова обійшла ледь не всі ЗМІ, і то добре, що про це було сказано публічно, прикро, що акцентувалося на "значному посиленні браконьєрства, порівняно з минулим роком" (що, до речі, ще слід було довести), і причина називалася одна: бездіяльність директора заповідника та слабкість його охоронної служби.
Чи пов’язував Пашко усе це із його останніми розмовами з "губернатором"? Особливо думками про це не переймався. Пашко змушував себе вірити, що результати його дворічної роботи у заповіднику не лише усім очевидні, а й незаперечні, і якщо керівникові області, чи то з власної ініціативи, а чи з чийогось подання, раптом спало на думку попсувати йому нерви, то нехай повтішається, якщо втішатися йому більше нічим! Нехай пограється, поки не набридне. Пашко був переконаний, що він робить на Острові те, що слід робити, і коли б у когось і виникло бажання зламати йому хребет, то як би це вдалося – за такої підтримки громадськості і загалом непоганого ставлення до нього начальства! А засоби масової інформації… Хто сказав, що у нас є незалежні ЗМІ? Кожне обслуговує свого власника. Навіть державні давно уже час називати умовно державними, бо перебувають вони під впливом і тиском відповідних посадових осіб: голови райради, міського голови, обласного голови, голови Найвищої Ради і т.д. Таке зараз життя, і хоча воно має певний вплив на стан справ у Державному історико-культурному заповіднику "Острів", докорінно змінити його не в силах…
…поки керує заповідником Пашко Віктор Васильович – на цьому не завадило б наголосити, проте сам директор у своїх роздумах до подібного додатку ніколи не вдавався. Він уважав, що навіть цей короткий термін його перебування у заповіднику надав такий поштовх його розвитку, що про зворотній процес годі комусь і мріяти. І не стільки через брак суто фізичних можливостей, а з огляду на громадську думку. Мовляв, не ті тепер часи, аби…
Аби – що?
Вельми доцільне і суттєве питання…
Відтак Пашко послідовно розробляв план продовження робіт з відродження історичного природного середовища Острова, і наступним етапом цього процесу мало стати відновлення другої групи курганів, які репрезентують добу бронзи.
Як завжди, чого і слід було чекати, рекомендацій від науково-методичної ради не надійшло жодних, тому директор покладався на власні зусилля. На власні знання, на свої спостереження, котрі самотужки вів уже упродовж добрих трьох десятиліть. Тому працювалося йому легко, навіть залюбки. Аркуш за аркушем мережили лінії та кружечки, котрі кваліфікований художник згодом перетворить на чіткі креслюнки, за якими архітектор виготовить проектну документацію. Його всюдисущий, аж занадто цікавий учений секретар Наум Панасейко, уздрівши один із тих креслюнків, не зміг утримати вигуку свого захоплення, мовляв, ти ж дивись, як зримо, як достовірно і проникливо! Пашкові так прямо він тоді і сказав, і тут же спитав:
– Чия то ідея, Вікторе Васильовичу?
– Та, так, витала у повітрі, поки не опинилася на вістрі олівця художника.
– А проект?
Пашко назвав одного столичного архітектора, який переважно працював на замовлення заповідників. Панасейко його знав, і директор сподівався, що Наум, почувши знайоме прізвище, заспокоїться, відчепиться від нього і не стане мордувати себе всілякими підозрами. А художник… Пашкові начерки доводила до ума дівчинка Наталка, працівник екскурсійного відділу заповідника – просто, зовсім безкоштовно і абсолютно не сердито. Проте Пашко не став викладати усе це Панасейкові – нехай недовірливий хлопець вважає, що "відповідні креслюнки" до "відповідного проекту" готують "довірені люди" із столиці, а не якісь там… аматори-дилетанти. Спокійніше на душі у хлопця буде, та й Пашкові обійдеться без зайвих клопотів. Адже так влаштована підступна людська натура, що для неї важливо не те, ЯК зроблено, а ХТО зробив.
Доцільність, а заодно і вартість своєї ідеї Пашко випробовував пішохідними прогулянками по Острову, причому, обов’язково кожної пори року: по степових ділянках і байраках – одноосібно, а в плавнях неодмінно з Хорсом. І не помічав директор, що останнім часом собака став зустрічати його в Урочищі аж занадто бурхливо, а до його гостинців навіть не доторкувався. І все дивиться на Пашка, дивиться… Наче так і сказав би щось, та не навчений. Гавкає залюбки – негучно, та ще й різко і наполегливо, але неодмінно з паузами, наче дає "співрозмовникові" збагнути, про що він його повідомляє. А може, то Хорс лащиться, віщуючи ранні осінні холоди? Може, він занадто багато бігає і за велосипедом під час контрольних об’їздив, і за кіньми, які протягом лише минулого тижня тричі (!) "цілком випадково" опинялися за межами вольєру?
Під час останнього набігу коні гасали по кладовищу, і Пашко отримав з цього приводу від голови ветеранської організації місцевого селища обурливого листа з трьома десятками підписів. У заповідник лист надійшов, а не в "Козацький шансон", бо Острів заповідний, отже, і питати за все треба з керівництва історико-культурного закладу. Під час того останнього кінського нашестя Хорс особливо навіснів. Загнавши коней у вольєр, він забіг слідом за ними за огорожу, і конюхи закидали собаку камінням. Факт виключний, ганебний, і Мальченко дістав від Пашка розпорядження розібратися. Начебто розібрався, бо приїхав доповідати директорові під обід в Урочище, де Пашко якраз закінчив екскурсію, котру проводив особисто сам для великої групи художників із усіх куточків Країни.
– Розумієте, Вікторе Васильовичу, конюхи були взагалі-то праві, – казав Мальченко, – адже Хорс не просто вигнав коней із поля, а й заскочив у вольєр, тобто, на їхню територію.
Пашка аж пересмикнуло від несподіванки.
– На чию, на чию територію? – перепитав він.
– Ну, "Козацького шансону"…
– А цей "Шансон", що… має на Острові свою територію? Миколо Панасовичу, ви де працюєте? І – на кого? Виходить, заповідник уже не має своєї землі?
– Ну, я в розумінні, що "Козацький шансон" там розташований…
– А він має юридичне право на ту землю? Він узаконив своє право на розташування на Острові взагалі? Є у нього на це відповідні документи? До речі, я давав розпорядження у вигляді окремого листа на адресу керівництва "Козацького шансону": протягом семи днів представити заповідникові усі необхідні документи, що дають "Шансонові" право перебувати на Острові. Ми отримали відповідь? А був же, якщо мені не зраджує пам’ять, ще й окремий наказ, згідно з яким ви, шановний Миколо Панасовичу, мали проконтролювати і забезпечити виконання того розпорядження… Що зроблено у цьому відношенні на сьогоднішній день?
– Занімаємось…
– Миколо Панасовичу, та не ганьбіть самого себе!.. "Заніма-а-аємось…" Ви знаєте, що це ваше слівце усі вже цитують, як епіграф до нехлюйства? А тоді… Правильно буде займаємось, хоч мову не калічте. І які ж результати вашого "зан-н-няття"?
– Ну, вони, тобто люди Шохова, побували у нотаріуса…
– І?..
Мальченко замовк.
– Словом, ясно. Одна структура загніздилася свого часу на нашій території, ще й диктує нам правила нашої поведінки. НАШОЇ, Миколо Панасовичу, а не своєї. Яка там ще на черзі організація, котру невдовзі матимемо честь бачити на землі заповідника?
– Та наче ніхто…
– Ви переконані?
– Ну, Вікторе Васильовичу, я не так би хотів розмовляти…
– А як, Миколо Панасовичу? Нашого собаку, окрасу Урочища, який не вештається по Острову, як дехто вважає, а сумлінно виконує свої обов’язки, побили камінням, вам доручили розібратися з цим ганебним фактом, а ви приїхали до мене ні з чим! То на яку розмову сподіваєтеся?
Мальченко мовчав, утупивши погляд у стіл, і якби в когось була змога заглянути в його очі, то скільки ненависті, спрямованої на Пашка, побачив би в них! Скільки за тією ненавистю було нетерплячого очікування, коли ж цього нестерпного керівника вже не буде над ним, а вершитиме діла на Острові він, Мальченко, і вершитиме він їх зовсім інакше! Багато чого зробить він не так, як це веде Пашко, і найперше – поверне до заповідника довіру і прихильність достойних і поважних людей, одним із яких є власник "Козацького шансону" Валентин Шохов, а скільки ще за Шоховим!.. Так, начебто, і підбивало начальника служби охорони різко піднятися і крикнути: "Досить!", хряпнути кулаком по столу і піти геть, але ще рано. Та й взагалі навряд чи здатен на таку рішучість Микола Панасович, то лише в уяві щось там собі дозволяв, а в реальності – Боже, збав!
– Згоден, вони, мабуть, знахабніли, – промимрив Мальченко. – Я ось зараз до них заїду… Вам не треба, у вас досить своїх клопотів…
– А я й не збирався ні до кого заїжджати, Миколо Панасовичу, забагато честі для "шансонеток". І вам не раджу. Раз з’їздили, і досить. Знімаємо взагалі це питання з порядку денного. Вкотре нам утерли носа, тож краще помовчимо. Поки що помовчимо.

5
Коли точилася ця розмова, я лежав поруч. Слухав, та більше дивився. То на Пашка поглядав, то на Мальченка і вкотре переконувався, які вони різні. Не на зовнішність натяк, не на вік і поведінку, я – про сутність. Особисто мені у тих двох керівниках заповідника вбачалося саме уособлення двох начал. У той час, коли Пашко каже чітко "так", Мальченко кволо вимовляє "ні", коли Пашко з упевненістю говорить "ні", Мальченко висувається зі своїм "так", коли Пашко вершить одну справу, то Мальченко марикує зовсім іншу. Для цього останньому не обов’язково витворяти щось руками, йому достатньо провокувати дії подумки, щоб потім… Пальцем об палець не вдарити, тобто нічого не зробити.
Різні люди, різні впливи на життя, а відтак і життя зовсім різне.
А за Мальченком слід-у-слід тупотить Дмитрусенко… А за ними… Спершу я думав, що понуро-приречено бреде Панасейко, так би мовити, – послідовність на правах молодшого, а тоді придивився, принюхався… Де там! Куди тій мальченківсько-дмитрусенківській зрілості, що не лише добряче замаскувалася під старість, а вже й стала нею, куди їй до панасейківської молодості! Усі сто символічних очок дасть цей хлопець обом своїм названим (разом із неназваними!) колегам. І не за Мальченком і Дмитрусенком він плентається, а твердо і широко крокує осібно! Абсолютно окремо чеше, і не позаду, не збоку, а далеко попереду! І не просто осібно, а цілком незалежно марширує своєю дорогою, і то вже Мальченко та Дмитрусенко ледь поспівають за ним назирці, самі не підозрюючи, в якому напрямку рухаються, у кого давно вже перебувають ледь не під пахвою. Той, один із помічників Пашка, насправді ж ледь не головний його противник. Він – плоть від плоті, ніколи не баченого мною власника коней. Він – однорідний і єдинорідний від не знаних мною нічних човнярів, що ґвалтують поснулі озера, він із тієї неосяжної темної маси, яка наповзає на Острів не лише, щоб ізжерти Пашка, а проковтнути увесь Острів, де там Острів – усю землю, яка так уже ж пнеться назустріч світлу, але їй перепиняють рух.
Я, ще тільки підростаючи, усвідомив, що таке Урочище, що то воно – увесь Острів, а коли зустрів Чернеця, Мельника, Катрана, Пашка – остаточно збагнув, куди потрапив. Мені не треба було визначати, чим займатися, бо я визначений самою суттю своєї з’яви на світ, усім своїм родом, отією своєю непоказною спорідненістю з деревами, травами, з птахами, водою, навіть хмаринками над плавнями і рясним дощем, що лопотить по землі. Я знав і знаю, що справа наша свята і тяжка водночас.
Відійти убік? Прагнути цього, все одно, що домагатися, аби перестало світити сонце. Я не відаю, що чекає на мене завтра, та знаю, що Пашкові не уникнути злої участі. І не врятувати директора, а бодай пом’якшити удар, який ось-ось має обрушитися на нього, я прагну, як тільки можу, подавати йому знаки біди. Аби він помітив, аби зрозумів і приготувався. Удар гряде, він невідворотний, як неминуча і зворотна дія на нього. Одна лише особливість: відповідний жест трапиться не відразу за ударом, а згодом і дістане він усіх, хто уособлює Кривду. Отримають належне Мальченко з Дмитрусенком, але то дріб’язки, то пішаки, які не лише смішні у своєму примітивному раболіпстві, а й жалюгідні у безмежній захланності. Вони і сонмище таких, як вони, – то околиця, задвірки чорної маси, її позаддя, а центр, ядро складають панасейки. То ж у першу чергу панасейки своє і отримають і за законами, глибоко вкоріненої своєї підлості, щедро поділяться з мальченками та дмитрусенками. Так має бути, бо сонце не лише заходить, а й сходить, і на зміну ночі настає день. Не просто так квіти прокидаються уранці, трави зеленіють навесні, а ластівка виводить своїх пташенят під ласкавим сонцем на тій землі, де народилась сама!
Інколи Віктор Васильович просто гнітив мене своєю беззахисністю, щирістю та довірливістю. Та разом із тим вражав раптовою – осяйною! – проникливістю. Багато чого мені відомо, та все ніяк не міг второпати, що підштовхнуло Пашка назвати мене Хорсом?
Невже УПІЗНАВ?
Тож я бігатиму Урочищем, а з’явиться можливість – по всьому Острову, скільки стачить сил для того, аби одне лише Сонце визначало усе на землі, а не Пітьма.
Острів бадьоро і обнадійливо стрепенувся від Пашкових дій, він ожив, випростався, і це не на жарт стурбувало людей із Пітьми. Воно налякало тих, хто волів би бачити цей шматочок суші приспаним, пригніченим. Надто різко почав Пашко, не заручившись могутньою підтримкою? Жодного приводу для докорів не може бути, бо все йде так, як і повинно йти. Спалах – то завжди раптово, то неодмінно різко і сліпуче, а водночас і нетривало, адже тільки так можна розірвати, розітнути Морок, а вже потім потіснити, відігнати, розвіяти його. Той прорив стався, і вже нікому і нічим його не залатати.
Було чимало приводів, аби вдатися до такої відвертості, як оце сьогодні, тим паче, що приводи траплялися, куди серйозніші, ніж отой мальченківський погляд, устромлений у стіл, та я втрутився саме зараз. Бо дуже вже зловісним був той погляд. Незважаючи на всю млявість, невиразність і полохливість натури Мальченка, саме той погляд провів межу у плині ганебного вовтузіння навколо Пашка, тож я і подаю голос. Не для відвернення біди – вона вже чинить свою справу, а для застереження. Не залишаючи свого місця у дні сьогоднішньому, я вже дбаю про день завтрашній, бо вирішальні події стануться в ньому. Саме ВИРІШАЛЬНІ, з нашого подання, з нашим наповненням і нашим підґрунтям, а не оті мимолітні, метеликоподібні, замішані на брехні і зліплені підступністю.

6
Яким би не видавався вересень – дощовим, чи сухим, холодні вітри проривалися із далекого листопада, чи западала тиша – десь у другій половині місяця завжди знаходилося кілька днів поспіль, коли увесь Острів, а разом з ним і все навколо охоплювала надзвичайна врівноваженість, статечність і ясність, повсюди панувала блакитна височінь неба і прозора глибочінь Ріки. Пашко чекав тієї пори, та вона завжди заставала його зненацька, особливо в директорських клопотах, коли інколи забував навіть, яке сьогодні число, і тихо радів, відчувши, що ось воно – прийшло, настало. У такі дні розвіювалася гіркота невдач, так же як і прив’ядав солодкий смак успіхів, усе вирівнювалось і приносило тихе відчуття власної вартості. Саме в один із таких днів до кабінету директора заповідника тихо увійшла секретарка, передала Пашкові тоненьку синю папку і мовила, не піднімаючи очей:
– Це вам, Вікторе Васильовичу.
Пашко відкрив папку і на одному-єдиному аркуші, що лежав у ній, мимоволі вихопив чомусь саме такі слова: "Припинити дію контракту". Мигцем перевів погляд у верхній лівий куток: "Про звільнення Пашка В.В." А тоді неквапом, пильно вдивляючись у кожне слово, прочитав наказ по міністерству духовності і мандрівок, згідно з яким він, Пашко В.В., сьогодні, починаючи з 18.00, вже не є керівником Державного історико-культурного заповідника "Острів".
Все? Все. Так швидко? А вже, як є.
У кабінеті було тихо, так же було і за його межами, бо розкошували саме ті вересневі дні, коли навколо ніякої суєтності, жодного недоладного звуку. І вчинку?
Пашко відкинувся на спинку крісла, поклавши руки на стіл. Затим знову нахилився, заглянув у наказ. Факсимільного підпису міністра під ним не було, як не було там узагалі ніякого підпису, але те не мало значення, бо вистачало штампу "згідно з оригіналом". Пашко почувався абсолютно спокійно, наче перед ним лежав не наказ про його звільнення з роботи, а рядовий поточний документ, який треба просто взяти до відома, а самому рухатися далі у тому ж напрямку, в якому він рухався досі, почавши з того далекого березневого дня, коли вперше сів за оцей стіл. Та зараз, схоже, просуватися належало зовсім в іншому напрямку, незважаючи на те, що несподіваний наказ містив у собі чимало недоречностей. По-перше, наказ про припинення дії контракту виданий без попередження, яке Пашко мав отримати за два тижні, адже саме це передбачено одним із пунктів контракту; по-друге, виданий він на основі підсумків роботи міністерської комісії не протягом одного місяця після її завершення, як належить, а аж під кінець другого; по-третє, у наказі є посилання на ті пункти контракту, які, за угодою, не передбачають звільнення, і так далі. Одне слово, в наявності цілий набір підстав для позовної заяви…
      Писатиме він її?
      Пашко підвівся і підійшов до вікна. Попри стриманість, він все ж не міг залишатися цілком байдужим до того, що сталося, тож спробував поміркувати. Що ж, усе-таки, трапилося? Захопився роботою, що прогавив чиюсь підступність? Але чи був сенс так уже ж стерегтися, постійно, як ото кажуть, триматися напоготові? Як же тоді працювати, коли вся енергія поглиналася б плеканням застережливих заходів?
      Тихо в кабінеті. Жоден звук не долинає крізь двері. Тихо, либонь, в усьому адмінбудинку, бо ондечки ж яка тиша розляглася навкруги. Пашкові раптом захотілося, аби щось різко висмикнуло його із цього кабінету, не відчиняючи ані дверей, ані вікон, і перенесло в Урочище, звідки він, здолавши кілька кілометрів пішки, дістався б найближчої автобусної зупинки, сів би на маршрутку і поїхав додому. Щоб нікого не бачити і не чути. Щоб не відповідати нікому на жодне запитання.
      Дикі груші під вікнами принишкли, жоден листочок не шелесне. Мов зачаровані, мовби приготувались до чогось незвичайного, не відаючи, що вже самі вони отут, НА ОСТРОВІ, не зовсім звичайні. За грушами – позеленілий після недавнього дощу моріжок, а над грушами і над моріжком – високе небо без жодної хмаринки. Так лагідно, так довірчо… Чому віддати перевагу, отому аркушикові із тоненької синьої папочки чи пройнятися оцими грушами за вікном, зеленавим моріжком, а особливо безхмарним небом? І не лише пройнятися, а раз і назавжди перейнятися ними. Пройнятися-перейнятися, поки вони є, і поки ти здатний сприймати їх не як природну декорацію до людського буття, а й як його сенс!
       Абсолютно нічого, гідного великої уваги, не трапилося, тому Пашко викликав Мальченка. Цікаво, чи знає він про наказ? Ні. Це виразно читалося на рухливому обличчі Миколи Панасовича – безмежна природна простодушність і така ж безпосередність начальника охорони не дозволяли йому щось приховувати. Принаймні, зовнішніми ознаками зробити це Мальченкові досі не вдавалося.
      І таки дійсно! Ось він узяв із рук Пашка наказ і ледь пробіг очима абзацик, де сказано про негайне звільнення його патрона, як обличчя враз спалахнуло радістю. Та, на жаль, не дістав той спалах розмаху, оскільки лоб Миколи Панасовича раптом збрижився дрібненькими зморшками, затим на нього насунула хмарка… І поповзла… На ніс, на губи, на підборіддя – усе обличчя начальника охорони вкрила підступна хмаринка, і кому ж ото не зрозуміти, через що! Бо не світлий абзацик трапився далі на очі, а похмура фраза… Та ще й яка! Чорним по білому в аркушику було написано, що наступником Пашка призначено Панасейка. Па-на-сей-ка, а не його, Мальченка! І хто ж ото так ретельно пудрив йому мізки про те, буцімто уздовж і впоперек скомпрометованого Віктора Васильовича однозначно змінить незаплямований, абсолютно стерильний Микола Панасович! Як тут не виказати, не проявити свою простодушність до самого денця, коли тебе аж розпирає від обурення, тож і видав пан Мальченко щиро і відверто, мов на Останньому Суді:
– Як же це, Вікторе Васильовичу!.. Що це? Тут… – Мальченко тицьнув пальцем у наказ. – Усе тут правильно, га?
– Ви про що, Миколо Панасовичу?
– Панасейка призначили… – Мальченко вимовляв слова так, наче говорив сам із собою. – Отак відразу… Ну, ти диви!.. Як це?
– Ви мене питаєте?
Мальченко підвів голову, глянув на Пашка, та навряд чи побачив його, через що Пашко змушений був допомогти:
– Я тут, Миколо Панасовичу, осьо…Ви мене чуєте?
– Чую, – щиро зізнався Мальченко, важко зітхнув, чим виказав свою повну неготовність і небажання залишатися надалі у цьому кабінеті і продовжувати, ну вже просто невимовно неприємну для нього розмову. Тож Пашко, не підводячись, рушив своєму, усе ще підлеглому назустріч:
– Хто сьогодні чергує в Урочищі?
Мальченко раптом зіщулився, ще й голову зібрався було схилити, та враз стрепенувся:
– Га?
– Питаю, хто сьогодні хазяйнує у плавнях?
– Урочище? – Мальченко поплямкав губами, ретельно потер долонею чоло. – Урочище… Так відразу і не скажу… Треба заглянути у графік… Дозвольте?
Уже біля дверей, взявшись за ручку, Мальченко раптом рвучко повернувся обличчям до Пашка:
– Вікторе Васильовичу, а це… Маю на увазі… Ви ж готуватимете позовну заяву? Щоб так відразу звільняти з роботи… Це насильство!
Пашко пильно подивився на Мальченка і раптом відчув гарячий прилив несподіваного полегшення через те, що йому вже не треба "розпікати" свого підлеглого за його дивовижну вправність, а у відповідь вислуховувати обурення. Адже відтепер цей безпомічний чоловік уже нічим йому не зобов’язаний, як і Пашко, відповідно, нічого не винен Мальченку, і то була ледь не радість – дійсно, не відаєш, де втратиш, а де знайдеш. І Пашко сказав:
– Поживемо – побачимо.
– Воно так, але ж і часу на обдумування немає…
– Дійсно.

7
В Урочищі того дня чергували Мартиненко з Грамоліним, і Пашко, сівши в машину, поїхав у плавні. Десь на середині шляху звелів водієві звернути праворуч, минули комплекс відновлених курганів і неподалік від балки Нечаєвої Пашко вийшов, сказав, щоб водій гнав машину в Урочище, а він прийде туди пішки.
Якийсь час слідував за машиною, а коли вона зникла за поворотом, звернув зі шляху, пересік лісосмугу і ледь помітною стежкою попрямував до Ріки. Чим далі заходив, тим глибше проймався задоволенням від того, що нарешті лишився сам, що навколо трави ледь не по пояс, що стежка зараз виведе його до Ріки, а далі, злившись зі шляхом, поведе уздовж плавнів, наближаючи час радісного побачення з Урочищем – куточком Острова, якому Пашко присвятив добру половину свого життя. Третій рік керівником заповідника, щодня намотував по Острову більше сотні кілометрів, намагаючись особисто бути у курсі всіх справ, а ось тут, на цьому схилі, опинився вперше за увесь цей час. Саме тут залишив машину випадково, та коли дійшов до шовковиці біля самої стежки, а особливо, коли помітив неподалік від неї уламок бетону, який стирчав із землі, подумав, що саме звідси і мав почати свою самотню екскурсію.
Невже з тих пір минуло цілих двадцять п’ять літ?
Ні, Пашкові зовсім не здавалося, що "все було начебто вчора", але, що вже чверть століття спливло... Трави, трави, трави… Уже не лише, як спершу, мишачий горошок, в’язель, пижмо, деревій та пирій, а й тонконіг… А ондечки тимофіївка, жовтозілля, волошка, лисохвіст, а по всьому схилу, свічками – коров’як.
Пашко підійшов до шовковиці, торкнувся пальцями шершавої кори і згадав, як хотіли спиляти самотнє дерево, мовляв, псуватиме степовий краєвид, але він заступився: будь ласка, залиште! Придивіться уважніше до ландшафту – аж ніяк не зайве дерево край шляху! Тим паче, оце… Шовковиця пережила відступ червоних військ у серпні 1941 року, нацистську окупацію, бої за визволення Острова восени 43-го, Пашко пам’ятає, як, ще коли ходив до школи, виколупували з хлопцями із стовбура осколки та сплющені кулі, замазували рани коров’ячим кізяком – сліди подряпин простежуються й досі. За двадцять із гаком останніх літ дерево, мовби у подяку людям за чуйність, випросталося, ще ширше розкинуло віти навсібіч, і тепер таке величне і прекрасне. Хто повірить, що колись тут стояли довгасті приземкуваті похмурі приміщення з широченними подвір’ями, обнесеними металевою сіткою! Тисячі качок, гусей, курей… Двадцять років спливло з тих пір, як Острів оголосили заповідним, а господарська діяльність на ньому навіть не призупинялася, і коли ще можна було миритися (до речі, як довго?) з розкішними виноградниками, з садами, полями та приватними городами, то птахофермовий комплекс на мальовничому схилі Ріки виглядав просто знущально. А нижче, ближче до Ріки, – ще й свиноферма з корівником... Про який заповідник, та ще й історико-культурного наповнення, можна було вести мову, маючи і споглядаючи все це! "Ніяк не можна!" – погоджувалися всі, але на тім справа й кінчалася. Пашко про все це знав і хоча до заповідника не мав тоді жодного стосунку, бо працював у газеті, сказав якось самому собі: "А чому б не спробувати зрушити справу з мертвої точки? "
І зрушив. В особі першого заступника голови міськвиконкому Андрія Павлиша знайшов собі надійного союзника, і за весну ліквідували з Острова качатник, гусятник і курятник, а ще за рік така ж доля спіткала й свинарник із корівником. Коли братися за діло, а не ляпати язиком, то будь-яка справа раптом виявляється простішою від славнозвісної пареної ріпи, проблема ж птахо-свино-корівного комплексу, за близького споглядання і рішучого втручання, узагалі яйця виїденого не вартувала. Бо господарство, яке мало свої угіддя на Острові, такими ж угіддями розпоряджалося і на материку, усього за дванадцять кілометрів від Острова, то що ж тут складного – переселити усю оту пернату і рогату братію на материк, оскільки йдеться не лише про невідкладну комплектність господарства (аби усе було сконцентровано в одному місці), а насамперед про те, що усі сторонні організації, діяльність яких не пов’язана з розвитком заповідника, а також із заповідною справою взагалі, з Острова неодмінно і негайно слід прибирати? Просто наполегливості декому бракувало, а в Пашка її виявилося через край. Спершу він розповів про ситуацію на Острові в обласній газеті, і невдовзі, за дивовижною традицією тих часів, у облвиконкомі відбулася нарада, на якій розробили план переселення, визначили термін, призначили відповідальних і на повному серйозі увімкнули символічний лічильник. Але трапився збій, і Пашкові довелося писати другу статтю. Згодом – ще й репортаж із місця події, оснащений фотознімками, і вже аж отоді розпочалася операція, яку той же Павлиш жартома називав "Ісходом".
Приємно згадати… Невже справді приємно, адже час був, як ото кажуть, ще той – кінець сімдесятих і початок вісімдесятих! Завершення, чи розмах зловісного застою? Жахливі часи… Чому ніхто ще тоді не зупинив редактора багатотиражної газети "Бетонщик" тресту "Спецгідроенергобуд" Віктора Пашка?
Питаннячко… Тож і пішов Пашко далі. Власне, не так уже й далеко, а тільки перебрався на протилежний бік балки Нечаєвої, що примикає до території, яку колись займала птахоферма. Зупинився там, де прилягає до балки такий собі пологий схил, якому бути б степовою ділянкою, проте з року в рік засівали його то ячменем, то житом, то пшеницею, а раз геть увесь клин "облагородили" рициною! Отакі були острівні контрасти. Ліворуч від балки, на місці колишніх птахоферм та конюшень, уже забуяв переліг, сама балка Нечаєва вражала розкішними заростями глоду, столітніми дикими грушами на схилах, ковиловими клаптиками, і раптом, зовсім поруч, – земля, яка не мала спочинку від плуга. За полем балка Бджолина, вона менша від Нечаєвої, але така ж мальовнича, тож виникало питання: як довго ще роз’єднуватиме їх отой сільськогосподарський плацдарм!
Тривалим і напруженим був маршрут Пашка по кабінетах міськкому партії, міськвиконкому, обласного управління сільського господарства, обласної інспекції з охорони природи. Матеріалу зібрав для цілого циклу публікацій, проте статті писати не спішив, у розмовах із "зацікавленими особами" він лише делікатно натякав на можливість їхнього оприлюднення…Усього-на-всього, і крига скресла!
Чверть століття спливло… Дивлячись зараз на колишню дев’ятигектарну проблемну ділянку, і не відрізниш її від цілинних степових схилів – споконвічне і відновлене злилися в єдиний масив, який ніби підкреслюється, відмежовується широкою стежкою, уздовж якої, розпроставшись майже до самої Ріки, тягнеться луг – заячий холодок, пижмо, деревій, буркун жовтий, кущі бузини, глоду, терену, а ондечки який розкішний осокір… Скільки йому? Щонайменше, років із двадцять. Либонь, саме десь у той час проклюнулося із зернинки крихітне деревце, саме в той перший рік, коли прибережну смугу, що з одного боку прилягає до степових схилів із гранітними виходами, а з іншого до плавнів, перестали мучити лісівники, і це вже інша історія. Тут теж близько десяти гектарів, і оскільки ділянка належала тоді Міському лісгоспзагу, то її щовесни засівали саджанцями сосни кримської. Деревця приймалися дружно, протягом літа вони начебто бадьоро намагалися братися в ріст, але під зиму так же дружно всі гинули. Інакше й бути не могло, бо поруч Ріка, грунтові води підходять дуже близько до поверхні землі, і саджанці просто вимокали. Бачили це лісівники – професіонали своєї справи? Авжеж. І не лише бачили, а й чудово розуміли, що відбувається, та минало кілька місяців, наставала чергова весна, і знову у вологий грунт, де піском і не пахне, втикалися приречені на загибель деревця. Усе це відбувалося на очах у Пашка, бо ніхто, окрім нього не ходив так часто цією стежиною, поспішаючи у плавні, або повертаючись до міста, і одного листопадового дня, попередньо домовившись про зустріч, редактор багатотиражки завітав до директора лісгоспзагу. Без зайвих слів сказав, що у нього готова стаття про те, як на Острові ось уже упродовж кількох літ вперто намагаються приживити сосну… Усе б нічого, та чи варто виявляти таку наполегливість! Адже, по-перше, на Острові сосна не росла споконвіку, вона взагалі не зустрічалася на цих степових широтах, тобто, висловлюючись відповідним стилем, сосна не властива споконвічній флорі заповідника, а, по-друге… Ви знаєте, товаришу директор, де саме затято висаджують ту сосну? Серед лугу! Статтю про це Пашко ось-ось має віддати редакторові, десь за тиждень вона побачить світ, а перед цим чи не хотів би шановний директор лісгоспзагу ознайомитися з нею? З одного боку, начебто для того, щоб підготуватися давати відповідь газеті з приводу дивовижного експерименту своїх підлеглих (була тоді така традиція у спілкуванні з пресою), а з другого… Другий Пашко не назвав, він лише сподівався, що, ознайомившись зі статтею в рукописі, чи не відчує у собі поважний директор готовність прийняти рішення про те, щоб не садити на Острові сосну взагалі? План приписує це робити? Дрібниці! Адже там, на узбережжі Ріки, усього якийсь десяток гектарів – невже так складно підкоригувати той план?
Ну, й часи ж були… Чи то керівник лісового відомства виявився таким безхребетним? Узяв і пристав на пропозицію Пашка. А перед тим викликав директорський ГАЗик, сів у нього, взявши з собою журналіста, і з’їздив на Острів. Тільки-но побачив директор лісгоспзагу ту ділянку, тільки-но прикинув, що "цей жалюгідний клаптик землі (так і сказав!) не вартий, аби через нього читати про себе в газеті", як тут же, на узбережжі Ріки прийняв рішення не експериментувати більше на Острові з сосною. Сказане усно, того ж дня закріпив окремим наказом.
Хіба не фантастика! Керівник лісгоспзагу не лише видав рішучий наказ, а на додаток невдовзі прислав на луг техніку: ділянку спланували, заборонували і залишили у спокої. Он вона яка зараз! Ані найменшого сліду не залишилося від необачного господарювання лісівників. Експериментальна ділянка, яка упродовж десятиліть розривала цілісність острівного узбережжя, тепер навіки з’єднала його – степ, скочуючись з гранітних пагорбів, плавно переходить у луг, а луг вливається у плавні.
Не поставили, як ото кажуть, на місце тоді Пашка, а зробити ж це було – раз плюнути! Хто не бачив, хто не розумів, що його газетні етюди й замальовки, а надто статті та репортажі мають чисто острівне походження? Тобто, з одного боку мальовничий Острів надихав редактора багатотиражки на чисто ліричну творчість, а з другого невтомно підкидав йому теми для проблемних виступів. Усе начебто нічого… Але! Ви ж тільки погляньте, як часто з’являються в обласних газетах "статейки" з підписом "В.Пашко"! Аби отримати для їхнього написання і духовну снагу, і фактологічну основу, треба… Цілком вірно! Одних тільки вихідних днів та свят для цього явно замало. Відтак виникає питання: де отой Пашко бере час, щоб так часто бувати на Острові! А поставивши питання саме так, відразу грізно і безкомпромісно, чисто по-партійному поцікавитися: "А чи не заважає вам, товаришу Пашко, робота у багатотиражній газеті ТАК ЧАСТО відвідувати Острів? Якщо заважає, то ми в один прийом усунемо всі перешкоди на цьому шляху". Проте ніхто і не заїкнувся – будь він неладний отой застійний період, вкупі із перебудовчим.
Пашко присів на повалений осокір, дістав із польової сумки копію міністерського наказу, прочитав ще раз. Усього одна сторінка, три куцих абзацики, і все… Так сьогодні, через півтора десятиліття після того, як комуністична система з гуркотом обвалилася, ледь не поховавши під своїми уламками найсамовідданіших своїх рушіїв, оцінюється уже не аматорська, а начебто професійна діяльність во благо. Рішуче і навіть без тіні на якийсь там малодушний компроміс. Раз, і немає. Чи міг Пашко передбачити таке отоді, чверть століття тому, коли спекотливого дня, взявши у помічники двох знайомців, вкопував металеві та бетонні стовпці у тих місцях, де автомобілісти попробивали самовільні заїзди у зелену зону? Пересохла земля була, як камінь, піт заливав обличчя, а вони копали, копали і копали… Стовпці затрамбовували камінням і заливали бетоном, бо Пашко і цемент привіз, придбавши його, звісно, за свої кревні. Он ті стовпці стоять і досі. Навколо усе позаростало травою, кущики шипшини і глоду піднялися, а колись навсібіч зміїлися зловісні лисі смуги самовільно второваних доріг.
Відрадно згадати... Якщо ніхто не хвалить, то хоч приємним спогадом запізніло зігрієш сам собі душу… А тоді Пашко навкидьки зателефонував голові завкому профспілок одного із металургійних гігантів півдня неосяжної країни, як той за два дні призначив йому зустріч. Не з чийогось там подання, без ніякої протекції, а просто взяв і запросив до себе в кабінет, бо йшлося про Острів, а Пашка він знав заочно, через його публікації. Дізнавшись, що проблема упирається у два-три десятки обрізків металевих труб, двотаврових балок чи чогось подібного, профспілковий ватажок не зміг утриматися од здивованого вигуку: "Про що може бути мова!" Тут же зняв телефонну слухавку і розпорядився… Не два і не три десятки, а рівно півсотні обрізків вузеньких металевих труб завантажили в машину і наступного дня відвезли туди, де чекав їх Пашко.
Нахабне, непростиме самоуправство! Зібрав Пашко гурт добровольців і без жодних проектів, без ніяких ескізів, уже не кажучи про узгодження, затято вкопали в землю обрізки труб на певній відстані один від одного, бо бачте, свавільні автомобілісти нищили степові ділянки Острова. Припустімо, що так воно і є. Але тут уже вкотре виникає цілком справедливе запитання: а яке відношення має до того редактор однієї із десятків багатотиражних газет області? У нього багато вільного часу? Так завантажте енергійного чоловіка партійними дорученнями! Ані гу-гу – ні партійний комітет тресту, ні районний, ні міський, ні обласний… Непростима, украй обурлива втрата більшовицької пильності! Разом із профспілковою, до речі. Цікаво, де він сьогодні, отой голова завкому? І не соромно йому… Докотився чоловік до того, що не лише організував доставку металевих стовпців без жодних розписок і актів передачі, а й купився ще на одну Пашкову авантюру. Цього разу, просто анекдотичну. Забаглося зарозумілому вболівальникові Острова перекрити протоки, які з’єднують Ріку з внутрішніми озерами Острова, щоб моторні човни не заходили туди і не бентежили спокій заповідних вод, і він довірчо розповів про це своєму новому знайомцеві. Пояснив, що попервах була ідея перегородити ті протоки стовбурами сухих осокорів та верб, скріпивши їх скобами і припнувши до обох берегів, але то було б ненадійно. Одне слово, підготував Пашко креслюнок таких собі металевих бонів, з’єднаних між собою ланцюгами, передав у завком, і за тиждень готові бони привезли на Острів. Ще два дні Пашко згаяв на пошуки катера, а за три дні, отримавши собі в підмогу гурт студентів педінституту, установили ті бони на протоках.
Суцільна анархія? То вже, як подивитися. Скажімо, дирекція заповідника ставилася до Пашкових вправ із надзвичайною поміркованістю. Усі його, звісно, чисто аматорські, набутки заносилися до списку досягнень заповідника, а щоб невтомний дилетант не зупинявся на досягнутому, дирекція спромоглася оформити його лісником на пів-ставки. Відтак – кінець партизанщині? А це знову, дивлячись, з якого боку підійти. Ондечки прямо, за гайком, обабіч шляху, що веде безпосередньо до Урочища, стеляться розкішні степові ділянки. Про виноградник, який тут був, лишилися тільки неясні спогади, бо викорчували його ще три десятиліття тому, проте землю заповідникові відразу не віддали, а тривалий час засівали її то ячменем, то суданкою, то кавунами. Невідомо, як довго це тривало б, якби переговори з керівництвом сільгосппідприємства про поступове виведення тих ділянок із сфери свого впливу не розпочав лісник на пів-ставки Віктор Пашко. Мав він на те відповідні повноваження, а відтак і розпорядження від дирекції заповідника? Жодних. Виходить, не за своє і не за те взявся? І так, і не так. Поступова передача сільгоспугідь заповідникові – ледь не основний напрямок його розвитку, проте дирекція "Острова" ініціативи тут не проявляла, мабуть, вважаючи для себе важливішими інші речі. Тож Пашко і підпрягся. Його переговорам із керівництвом підприємства, з бригадирами, навіть із трактористами, здавалося, не буде кінця, і, коли дещо зрушилося з місця, Пашко ледь не з-під плуга вихвачував оті дорогоцінні гектари острівної землі, поки усі вони на оцих гонах, усі, до останнього квадратного метра не опинилися у розпорядженні заповідника.
Отака історія із заповідною географією і такою ж природою. Ніколи досі Пашко не копирсався у своїх острівних набутках, ніколи їх не зважував, не аналізував, а зараз… Раптом захотілося розтягти свій шлях до Урочища, стишити ходу, щоб якомога довше побути у середовищі, яке без перебільшення міг назвати рідним. Жадібно приглядався до всього, що траплялося на шляху, і тихенько радів, що недаремними виявилися його багатолітні, як полюбляв дехто висловлюватися, партизанські клопоти. Партизанські… А де ж була регулярна армія? Пашко залюбки влився б у її лави на правах рядового, замість того, щоб одинакувати, та нікуди було вливатися. Відповідні державні структури як не працювали колись, так не працюють і за новітніх часів, а в громадських розкошує така бюрократія, що дасть фору державним на тисячу очок уперед. Залишався сам-один, бо не було іншого виходу, працював затято, незважаючи ні на що, і досягав свого.
Що ж ото воно за часи настали? Невже незалежності домагалися саме для того, аби отак знецінити повагу до людини? Що то за традиція намітилася, коли керівник області дізнається про своє звільнення з посади із повідомлення по телебаченню, а міністр – про тимчасове відсторонення од виконання своїх обов’язків, у зв’язку із якимось несподіваним кримінальним розслідуванням, – із публічного повідомлення прес-секретаря прем’єр-міністра? Якого саме гатунку державні мужі і звідки вигулькнули на нашому політичному обрії, що глава держави тому ж прем’єр-міністру робить суворі зауваження знов-таки публічно, через посередництво засобів масової інформації і таким же чином віддає йому розпорядження? З чийого такого настійного подання, через чию таку сердечну опіку величезна країна з багатющим ресурсним та потужним людським потенціалом перетворюється на театр абсурду?
За горезвісної тоталітарної доби так прагли верховенства права, сподіваючись, що з настанням незалежності саме воно визначатиме кожен крок громадянина, убезпечуючи його від сваволі, і от право начебто з’явилося і відразу почало визначати. Та ще й як ретельно! Щоб відкрити свою справу, треба півроку збирати цілу скирту документів, роздаючи хабарі ліворуч і праворуч. А в суди краще не потикатися.
Нечувану зухвалість учинив Пашко двадцять із гаком літ тому, облаштувавши із списаного будівельного вагончика таку собі сторожку на околиці плавнів, в Урочищі. Хто дозволив! З якої такої біди все той же редактор багатотиражки, вже не просто епізодично втручається у справи заповідника, а створив на ньому свій плацдарм! Усе через те, що у трьох обласних газетах – двох партійних та одній комсомольській – постійно друкуються його етюди і замальовки на теми природи у супроводі авторських фотознімків? Нічого не скажеш, вагомий аргумент. А на додаток, у тих же газетах стали з’являтися коротенькі інформації за підписом "Комітет з Острова" – щось на зразок літопису плавневого буття, проте не з точки зору такого собі мрійливого споглядання і не з чисто фенологічним змістом, а яскравою ілюстрацією до всього, що відбувалося у плавнях Острова. Насамперед, боротьба з браконьєрством. Інколи коротенькі публікації з відповідним підписом нагадували зведення з театру бойових дій: де, кого і за що затримали, що у затриманих вилучили, яка шкода завдана унікальному природному куточку і таке інше. У рейдах брали участь працівники міліції, інспектори з охорони природи, інколи залучалися журналісти, відтак складалося враження, що у плавнях Острова діє цілий загін штатних охоронців, проте ніхто з читачів і гадки не мав, що все те організовує одна людина – редактор багатотиражної газети "Бетонщик" тресту "Спецгідроенергобуд" Віктор Пашко. То лише у період створення "Комітету" на засідання приходили до десятка, здавалося, небайдужих людей, та невдовзі романтично налаштованих уболівальників за долю заповідного острова одного за одним геть розчаровували рутинні клопоти, і лишився Пашко один.
Спробував би хтось сьогодні, на вже "надцятому" році незалежності, повторити ризикований Пашків експеримент! З тією ж сторожкою, в якій після чергового виснажливого рейду Пашко залишався ночувати сам-один, без зброї і без засобів зв’язку, навіть без путнього ліхтарика… З тією ж рішучістю і безкомпромісністю у ставленні до кожного, хто шкодив плавням… Як довго довелося б шукати тіло новітнього необачного сміливця, коли б такий вигулькнув зараз, за незалежних, нестямно демократичних часів? Либонь, спершу знайшли б тіло, а протягом наступних дев’яти мученицьких літ – розшукували б голову, стійко тримаючи про запас у сільському сховищі цілого генерала міліції… Дива? На жаль, ні. Нині все має виключно прагматичне тлумачення, у той час, як тодішні "серйозні хлопці" ще не встигли остаточно позбутися романтичних комплексів, через що і втрачали пильність. Стикаючись у плавневих нетрях віч-на-віч із рішучим одинаком у камуфляжі, жодному із майбутніх "крутих" і на думку не могло прийти, що поруч із цим всюдисущим інспектором немає більше нік-к-кого! Так само, як і за ним. Ані у прямому розумінні – на драглистій плавневій землі, ані в переносному – на твердому материку, десь у якомусь високому кабінеті, нікого немає ні поруч із ним, ні за. Майже два десятиліття простояла легендарна сторожка у плавнях, і спалили її не браконьєри, біда сталася через необачність одного Пашкового знайомця, котрий на якийсь мент цілком випадково опинився  поруч. Проте за кілька місяців Пашко відновив сторожку, почавши усе з нуля, і вже аж за три роки по тому її нарешті знищили цілеспрямовано, бо на календарі значився повноцінний 200… рік, а не якийсь там експериментальний 1985-й, або той же чорнополинний 1986-й, чи навіть розбурханий патріотичними пристрастями 1990-й. Черговий рік третього тисячоліття нашої ери впевнено і безапеляційно диктував усім зовсім нові, абсолютно не знані досі правила і гри, і взагалі поведінки, сліпо дотримуючись яких, спантеличений люд знічев’я заглянув якось у соціальне люстерко і не впізнав там самого себе. Мовляв, що то за чудовисько! Звідки воно взялося? А вже розгортався все на тих же засадах, не зовсім тверезої від солодкого свавілля, демократії рік
200…-й, за ним 200…-й… На 200…-му марш переможців раптом урвався, жовтогарячі події, в патріотичному запалі охрещені однойменною революцією, стільки надій пороздавали людям, що навіть Пашко опинився у кріслі директора Державного історико-культурного заповідника "Острів". Ну, а потім…
Спливли три осені, і ось Пашко знову сам-один крокує ледь помітною стежкою, яку упродовж добрих двох десятків літ, сам же і вторував. Іде необачний пан Віктор і намагається дивитися на все філософськи, адже, подейкують, буцімто лише у такий спосіб споживання дійсності і можна збагнути її карколомну послідовність. І – пережити. І – вижити.
Раптом затьохкав мобільний телефон. Пашко мимоволі здригнувся, бо досі не доводилося чути електронний голос в оточенні дерев, під ясним небом, коли навколо – ні душі, у такому середовищі той голос пролунав різко і виклично.
– Вибачте, Вікторе Васильовичу, що турбую, це – Мартиненко. Тут у нас стоїть ваша машина… А ви коли будете? Де ви зараз?
– Та от спустився з пагорба, неподалік від того місця, де колись був корівник.
– Тобто, ви рухаєтеся у напрямку асфальту? Я вас правильно зрозумів?
– Цілком.
– Добре, я зараз виїду вам назустріч. Тут Хорс таке витворяє!.. Словом, ми з ним уже вирушаємо.
Пашко поклав слухавку до нагрудної кишені і тільки було смикнувся, щоб підвестися, як раптом гострий біль навскіс пронизав йому ліве плече і груди і не зник, а такими собі тонюсінькими, гарячими волосинками-корінчиками розпросторився по всьому тілу, застив зір. Пашко відкинувся до стовбура в’яза, зіперся на нього, облизав умить пересохлі губи і потягнувся в кишеню за валідолом… 

8
Нічого я не витворяв, а просто вперше побачив директорську машину з порожнім місцем там, де зазвичай сидів Віктор Васильович. Відчув машину, як завжди, ще коли вона з’їжджала з асфальту, і приготувався. Хоча щось не те воно мені почувалося, та все ж я вибіг на дорогу і коли попереду куряви побачив сріблясту машину, забув про всі свої сумніви. Мене переповнило радістю, бо он уже машина звертає під гледичію, стала. Мить, друга… Проте дверцята не відчинилися, тож ніхто й не вийшов. Хлопнув своїми водій, я те відзначив мельком, бо напружено вглядався по той бік скла, що було ближче до мене. Порожньо! Я підбіг упритул до машини і вперше дозволив собі зіпертися передніми лапами на дверцята, щоб пильніше роздивитися, що ж воно там за віконцем… Нікого!
– Хорс! – метнувся до мене водій. – Ти що, подряпаєш!.. – Водій підбіг до машини, змахнув долонею куряву, що запорошила обшивку. Відсахнувся… Либонь, із полегшенням зітхнув, бо жодної подряпини на машині я не залишив. Невже вони… Невже отой водій досі вважає, що я… За кого вони мене мають? Не кігтями!... Зовсім не кігтями, а подушечками лап спирався я на дверцята, бо знаю ж!… Як і все, що мені дають із рук, не зубами хапаю, а обережно беру… Ні! Обережно-обережно знімаю з пальців, відділяючи від них… Гу-у-убами беру, щоб не вкусити ненароком.
Але де ж Віктор Васильович?!
Я забіг до машини з лівого боку, зазирнув у кабіну… Нема! Припав до землі, поглядаючи на колеса… Де він?!
Оббіг навколо машини, потім відступив од неї, окинув поглядом… Порожньо!
І тоді я загавкав. А потім… заскавучав…
– Що ти, Хорс! – крикнув Грамолін, і я стих, бо то з мого боку було вже, мабуть, занадто.
Водій кинув мені цукерку.
– Більше нічого немає, Хорсе, вибач, спішив і нічого не взяв.
Здалася мені його цукерка…Хіба не знає, що я не їм солодкого? Адже стільки сюди їздить, міг би й затямити.
Але де ж Віктор Васильович?
Гавкаючи, я підбіг до Мартиненка, тоді до Грамоліна – цей мене краще розуміє. Лизнув йому руку, гавкнув стиха і кинув погляд у бік порожнього авто.
– Що, Хорсику, що? Немає Віктора Васильовича?
О, збагнув!.. Грамолін усе розуміє. Я знову гавкнув і лизнув йому руку. Потім припав до землі і вже не гавкав, а тихо гарчав. Затим підхопився і побіг до машини.
Нікого… Мартиненко і Грамолін тут, щойно приїхала директорська машина, але Віктора Васильовича вона не привезла. Де він?!
Я вкотре вибіг на дорогу. Курява від машини уже вляглася, і шлях проглядався до самого асфальту. Порожньо... А тоді я почув Грамоліна:
– Почекай, Хорсику, Віктор Васильович невдовзі буде тут.
Я стрепенувся! Що то він каже? Коли буде? Чому його немає зараз?
Я подався до сараю. Зупинився перед дверцятами і дряпонув по них лапою. Тут уже я не ховав кігтів, бо двері дерев’яні, і нічого з ними не станеться, я знаю, я завжди дряпаю їх кігтями, коли мені нестерпно хочеться в контрольний об’їзд. Як оце зараз. Негайно! Я вже збагнув, що Віктор Васильович десь тут, цілком може бути, що зовсім недалеко, і мені чомусь так тривожно…
Я дряпаю по дверях, а вони сидять під навісом і про щось розмовляють. Точніше, водій щось говорить, а Грамолін і Мартиненко його слухають. Я нічого не маю проти, але такого ніколи не було, щоб я оце стільки стирчав під дверцятами сараю, а вони – нуль уваги! І тоді я гучно загавкав. Грамолін відразу повернув голову у мій бік.
– Хорсику! – крикнув він, – заспокойся, зараз їдемо! Уже!
Я загавкав іще гучніше, і Грамолін устав з-за столу. Підійшов до мене.
– Треба їхати, Хорсику, так? Ти вважаєш, що треба їхати негайно? Женю! – гукнув Грамолін водієві, – а де ти залишив Віктора Васильовича?
– Відразу за "Арійськими обріями", гадаю, за півгодини він буде тут.
– Чуєш, Хорсику? – Грамолін нахилився до мене. – Віктор Васильович незабаром буде.
Та я ще гучніше загавкав, бо хіба ж їм не зрозуміло, навіть оцьому тямовитому Грамоліну, чого я хочу? До того ж, не собі! Не для себе!!!
– Саню, – звернувся Грамолін до Мартиненка, – а може, ти подзвониш Віктору Васильовичу, дізнаєшся, де він?
Мартиненко подзвонив і сказав:
– Давай, Юро, я поїду, ти вже сьогодні накатався.
Грамолін відчинив дверцята сарайчика, вивів велосипед. Та так уже ж повільно він це робить!.. І чого вони зволікають? Хто, зрештою, їхатиме?
На велосипед сів Мартиненко.
Я міг би проскочити через хвіртку – вона саме була відчиненою, проте розігнався і стрибнув через тин, бо так хотів. Я вихопився далеко вперед, потім спохватився, пригальмував. Мартиненко наздогнав мене.
– Що, Хорсику, не терпиться?
Кому – як і кому – що. На шляху до асфальту не зустріли нікого. Від асфальтівки линув приглушений гуркіт автомобіля, Мартиненко його ще не чув, та я уже встиг навіть здогадатися, що автомобіль той збирається звертати ліворуч, на грунтівку. А це заборонено – на Острові машинам дозволено рухатися лише шляхами із твердим покриттям. Про це сповіщають численні щити, установлені уздовж асфальтівки, та хіба ж усі звертають на них увагу! Летять, вирячивши очі, замість того, щоб рухатися неквапно, смакуючи кожну мить свого перебування на священній землі. Усе спішать! Цікаво, чи встигають? Куди?!
Зараз мені залягти б у траві на узбіччі, та ми спішимо, і я нікуди не звертаю, а біжу прямо на машину. Уздрівши людину в камуфляжі на велосипеді і собаку попереду, водій, либонь, відразу усе зметикував, бо он уже гальмує. За ним гальмує машина, що йде слідом, обидві розвертаються і лягають на зворотній курс. Нам тільки того й треба, і добре, що все обійшлося без зайвих роз’яснень, а головне – без гаяння часу.
Біля асфальтівки ми зупинилися – Мартиненко проводжав поглядом машини, що віддалялися, а потім махнув рукою:"Прямо, Хорсе!" Збагнув: туди, по той бік асфальту, широкою стежкою через степ – до ліска.
Мені так хотілося вирватися вперед, але невдовзі наш рух зовсім уповільнився – пилюга примусила Мартиненка зійти з велосипеда, і я не міг його залишити. Мартиненко не інакше, як зрозумів мене, бо сказав:
– Біжи, Хорсику, біжи, можна. Шукай, де там Віктор Васильович!
Більше нічого й не треба! Я підстрибнув, лизнув Мартиненкові руку, радісно вискнув і подався вперед. Я уже знав, що невдовзі стежка виведе мене із чагарників на широку галявину, яку перерізала стара, покинута дорога, далі вона тривалий час тягтиметься в оточенні кленів та в’язів, а тоді вихопиться на вільний простір, щоб одним своїм рукавом повернути ліворуч, до Ріки, а другим, ледь вихнувши праворуч, податися степовою ділянкою аж до переліска. Десь у тому переліску має бути Віктор Васильович, бо звідти рукою подати до степових пагорбів, від яких він прямує.
Так і біжу. Дерева обабіч шляху стоять щільно, як нескінченна стіна, навіть угорі їхні віти поспліталися, що й сонця крізь них не видно, лише окремі промінчики просочуються між гіллячками та листочками, звідти й плями зайчиків на землі. Я біжу по тих зайчиках, відчуваючи, що на якийсь наступив, а якийсь лишився осторонь, зайчики не втікають, бо аж ніяк не потерпають через мене. Я знаю, що вони не тільки розсипалися по землі, по передчасно опалому листю, а й нечутно шелестять на моїй спині, на голові, на боках. Мені так гарно! Я люблю цю місцину. Завжди, коли сонце, біжу по зайчиках і крізь зайчики, за мною так само – по них і крізь них – котить на велосипеді інспектор, і хто нам тут що! Невипадково жодного разу я не бачив тут жодної машини, лише пішоходи з рюкзаками та велосипедисти, яких я мовчки стрічаю, як своїх. Знаю, що дехто із них може заглянути у плавні, але не злюся, бо то не ті люди, які приносять біду.
Ось-ось шлях випорсне на простір, уже далеко забилися ми від Урочища, а Віктора Васильовича все не видно. І раптом:
– Хо-о-орс!..
Я вмить зупинився. Завмер, нагостривши вуха.
– Хорсе! Ану, поглянь сюди… Хо-о-орс!
Віктор Васильович! Невже я промахнувся, і не я, а мене помітили першим? Де він? Я стою на місці і поволі веду погляд, намагаючись проколоти ним темну тісняву дерев та кущів.
– Хорс! – негучно лунає прямо переді мною, десь за кущами, і, вже не намагаючись щось там розгледіти, бо видно лише густющу гущину із гілок та листя, стрімголов біжу на голос.
І не дивно, що Віктор Васильович побачив мене першим, бо ондечки він сидить на пеньку, виглядаючи з-за товстелезного поваленого осокору.
Я біжу, не помічаючи навколо нічого, бо не одриваю очей від неймовірно блідого обличчя Віктора Васильовича. Не підводячись з пня, він подається усім тілом мені назустріч, розкриває обійми, і ось!.. Рідний запах, рідні дотики, рідний, але якийсь занадто кволий голос. Віктор Васильович обіймає мене, а я притискуюсь до його грудей і завмираю…
Щось невидиме, брудне й потворне, шаснуло в бік, у кущі і зашелестіло по сухому листі – усе далі й далі… Те почув лише я, і в мене відлягло від серця – устиг! Як вчасно я прибіг! Я не став нікого переслідувати, бо ТЕ переслідуванню не піддається. ЙОГО не можна наздогнати, коли ВОНО вже біжить, зате ЙОМУ можна перетяти шлях, відвернути ЙОГО. Украй важливо завжди мати і всюди виставляти замість НЬОГО своє. СВОЄ! Ото – запорука. У тім порятунок. Сьогодні, зараз я нічого не виставляв, бо я лише собака, а просто відвернув, бо встиг.
Я сидів у обіймах Віктора Васильовича, і не знаю, мені було затишніше і безпечніше, відчуваючи на собі його руки, чи йому – поруч зі мною.
Зараз під’їде Мартиненко, зав’яжеться розмова, і я не заважатиму, бо мовчки бігтиму поруч. Я мовчатиму, а лише слухатиму, слухатиму і слухатиму… Слухатиму плавні, слухатиму степ, а більше прислухатимуся до того, про що говоритимуть Пашко з Мартиненком. І раптом…
Куди поділося відчуття радості? До заходу сонця ще далеко, але навкруги раптом стало так похмуро… І все ж таки я встиг. Як вчасно я прибіг!


9
– Вікторе Васильовичу, що з вами? – Мартиненко кинув велосипед у траву і підбіг до Пашка. – Вам погано?
– Пусте, Сашку, присядь, – Пашко вказав на повалений осокір. – Сердечко трохи…
– Нічого собі – "трохи", ви он який блідий, і піт… Я зараз машину викличу.
– Чи треба? Підемо потихеньку... Ти краще дай мені нітрогліцерину… Є в тебе?
– Звісно! – Мартиненко схилився над маленьким рюкзачком. – А йти й не думайте… Вам зараз тільки йти… Чого по мобільному не подзвонили?
– А навіщо? Ти краще зателефонуй, будь ласка, Грамоліну, нехай легенького зеленого чайку заварить.
– Добре, а в нас і меліса є…
– Хай буде й меліса. У мене це, Сашку, не вперше, звик…Якби щоразу турбував вас своїми дзвінками… Пройде. Уже проходить, я он побачив Хорса, і відразу покращало.
Собака лежав поруч, почув своє ім’я і щосили замолотив хвостом по траві.
– А він, як наче відчував щось, не давав нам спокою в Урочищі.
Хорс підійшов до Пашка і ткнувся мордою в коліна.
В Урочище Пашко прибув на директорському "Ланосі", ніби відзначаючи тим свій останній офіційний приїзд у плавні. По грунтівці машина їхала нешвидко, так що Мартиненко з Хорсом увесь час трималися на відстані кількох метрів.
Пашко з Мартиненком давні знайомі, їхні шляхи упродовж останніх трьох десятиліть то сходилися, то розходилися, поки дивовижно не збіглися у заповіднику, через що розмови між ними інколи виходили за межі чисто службових.
– Ви звільнені сьогоднішнім числом? – запитав Мартиненко. – До речі, ми все знаємо, нам водій сказав...
– Так, завтра на роботу вже не виходжу.
– А наказ… Швидко ж він прилетів із столиці! Факсом?
– Ні, печатка мокра.
– Значить, заздалегідь заготовлений… Вікторе Васильовичу, треба негайно подавати в суд!
– Не має значення, мокра, чи суха, бо нікуди і нічого я не подава-тиму.
– Чого так?
– Даремно час не хочеться гаяти, та й нерви треба берегти.
– Але ж тут може бути ваш стовідсотковий виграш! – вигукнув Грамолін.
– Бути може все, Юрку, але в даному випадку виграш мені не світить.
– Чого ви так думаєте?
– Не думаю, а впевнений, бо така у нас нині держава, така система. Хіба ж ви обидва не зрозуміли, що проти мене склалася змова?
– Особисто мені деталі невідомі, – мовив Мартиненко, – але, виходячи з того, що я знаю, у замовності неважко здогадатися. Усе шито білими нитками.
– Білими то білими, але саме через замовний характер моєї справи  можливість її виграшу через суд дорівнює нулю. Навіть до розгляду діло може не дійти. Адже – замовлення! І замовлення не на рівні сторожа нашого музею, а з відома і подання високопосадовців. Міністр поставив свій підпис під наказом. Міністр! Отже, міністр той із офіційної, з формальної точки зору переконаний у своїй правоті.
– Але ж суд доведе протилежне.
– Міг би довести, Сашку, МІГ БИ, але ніхто такого судового розслідування не допустить. Хіба що заяву позовну прийняли б, і то ще питання. Почали б мурижити… Там слово не так написано, там кома не на місці, а час би йшов… Та якщо, зрештою, і прийняли б моє подання до розгляду, то про суд мигцем стало б відомо усім "замовникам", і що ти думаєш?
– Що?
– Розгляд той ніколи не розпочався б. Переносили б із різних причин з дати на дату, а щоб я не проявляв зайвої активності, ще й двійко-трійко кримінальних справ проти мене порушили б…
– Підстави?
– Ой, хлопці!.. У директора такого заповідника, як наш, підстав знайшлося б, знаєте скільки!
– Ну, якщо так розмірковувати… – мовив Мартиненко задумливо. – Вибачте, Вікторе Васильовичу, якщо так самому розставляти на своєму шляху перешкоди…
– Ніхто, Сашку, нічого не розставляє, тих перешкод і без мого сприяння достатньо. Просто я чисто механічно накладаю свою справу на безліч справ, якими перенасичений суспільно-політичний простір нашої Вітчизни, і роблю висновки.
– І все ж не завадило б поборотися…
– Боротися треба заради успіху, задля власної перемоги, а не через сам процес боротьби. У нашому випадку немає ніякого сенсу щось затівати.
– Значить, захотіли, взяли й викинули вас із заповідника?
– Виходить, що так.
– Ну, ви мене вразили…
– Добре, що хоч не розчарував. Усе нормально, хлопці, у певному смислі, звісно. Зокрема, у тому розумінні, що іншого навряд чи слід було чекати, зважаючи на особливості нашого нинішнього буття. Мені, як ви знаєте, не тридцять, навіть не сорок років, щоб рвати на собі волосся од відчаю, мовляв, накрилася кар’єра! Яка кар’єра на сьомому десятку літ! Навпаки, я дякую долі, що на самому фініші моєї виробничої біографії вона піднесла мені такий щедрий подарунок – я очолив Державний історико-культурний заповідник "Острів", піклуванню про який присвятив половину власного життя. За два з половиною роки директорства, сподіваюся, я дещо зробив. А більше вони не могли дозволити мені зробити. Поки що! Проте мине час, і все стане на свої місця.
– Але вже без нас… – тихо мовив Мартиненко.
– Яка різниця! Головне, щоб зараз ми не втрачали себе. Гірше було б, якби моє життя не мало оцих тридцяти місяців. Але ж вони були! Про це всі знають! Люди бачать, яким став Острів, і ніякими наклепами нічого не змінити.
Голос Пашка задзвенів, він почав розмахувати руками, і Мартиненко спохватився:
– Може, припинимо цю розмову? Вибачте, Вікторе Васильовичу, ви в такому стані, а я допит вам улаштував… Давайте краще сходимо на озеро.
– Нічого, Сашку, не вибачайся, усе гаразд. Я почуваюся краще – твій нітрогліцерин зробив свою справу. Та й саме Урочище, ви, хлопці, Хорс… Де я ще можу краще почуватися! А розмови… Куди від них дінешся! Власне, не завадить і виговоритися. Бо прийду додому, сяду біля вікна, з якого видно пів-Острова, і як обступлять всілякі думки… Захочу поділитися, а хто слухатиме? Нічого, поговоримо…
– Та воно так, – сказав Мартиненко.
– А от сумувати не треба, – вів далі Пашко. – Продовжуйте працювати у заповіднику, бо ця робота свята. Це аж ніяк не перебільшення. Знали б ви, скільки в мене спогадів залишиться після всього, один ось Хорс чого вартий!
Хорс відгукнувся лопотінням хвоста по споришу.
– Бачте, слідкує за нашою розмовою, – звернув увагу Пашко. – Унікальний пес! Та тут у нас все унікальне. І уявіть – усього цього немає… Порожньо тут і похмуро, як було всього якихось неповних три роки тому, а в плавнях – браконьєрський розгул… Ви можете таке припустити? Немає "Арійських обріїв", немає "Стежки муз", та хіба лише це! Скільки ми зробили з вами, і воно є, і ніхто цього у нас не відбере. А варнякатимуть завжди. І нехай, нам же своє робить. Збагнули, хлопці? Не спішіть відповідати, бо знаю, що не сприймаєте ще, як слід. Але збагнете неодмінно! Трохи пізніше усе до вас дійде. І не лише до вас… Уже із завтрашнього ранку почнете розуміти. Навіть раніше – сьогодні. Ось зараз я поїду додому, і почнете розмірковувати…
Пашко раптом посміхнувся, вперше за увесь день. Схоже, йому справді стало краще.
Пашко висловлювався чітко і впевнено, та навряд чи до того, що з ним трапилося, ставився абсолютно спокійно. Слова, адресовані Мартиненку і Грамоліну, мимохіть призначалися насамперед самому собі, і були вони результатом чисто логічного пояснення того, чим закінчилося його керівництво заповідником. І тут, у своїй залізній послідовності Пашко був абсолютно правий, бо так усе й виглядало – не хлопчик же він, щоб не розуміти, звідки воно взялося! Так, несподівано, але то лише стосовно терміну, якщо ж брати сам факт усунення з посади, – тут ані натяку на випадковість, а лише безпросвітна, безжальна закономірність. Втім, окрім дебелої логіки, була ще й душа. Аж ніяк не із залізобетону, а така, як душа і є, і вона не хотіла приймати сьогоднішнього повороту в його біографії. Бо то його, Пашкова, душа… Вона далеко не байдуже сприймала відсторонення від улюбленої роботи, від рідного заняття та ще й таким вишуканим чином. Її не те, що прагматично цікавило, а що ж буде завтра з розпочатою справою, їй нестерпно пекло це питання. Інша річ, чи здатний Пашко не перейматися ним надміру, чи не застило йому світ несподіване зміщення?
Мабуть, тут давався взнаки Пашків вік, коли кожного, хто його досяг, діймають куди нагальніші питання, аніж пов’язані з кар’єрними клопотами. А ще – то вже суто Пашкове – його зв’язки з Островом зміною записів у трудовій книжці не уривалися, бо виникли вони і зміцніли не через виробничі забаганки, а стали результатом покликання. Високого Поклику! Голосу тієї субстанції, що визначається самою Суттю людської природи, імпульси якій подав Бог. Хіба що можливостей для впливу на ситуацію у заповіднику тепер стане менше. А так – усе на місці. І то, власне, ще, хтозна! А раптом вони, оті можливості, починаючи із сьогоднішнього дня, стануть ще ширшими.
Хто знає…

10
Ці мимолітні роздуми заповнили мовчанку, що запанувала, поки Хорс з інспекторами супроводжували директора до машини. Згодом  ті роздуми дали Пашкові підстави впевнено пояснювати свою позицію, коли наступного дня йому зателефонував професор Радченко і стурбовано сказав:
– Неймовірну звістку мені принесли… І хто міг таке передбачити?
– А слід було, шановний Петре Григоровичу, – відповів Пашко.
– Що ви таке кажете! Треба негайно готувати подання в суд!
– Тільки не це.
– Як?!
– Зараз, дорогий Петре Григоровичу, після розмови зі мною ви покладете слухавку, і, як виникне у вас бажання, все обміркуєте і все зрозумієте і скажете, що я правий.
– Вікторе Васильовичу, та не розмірковувати, а діяти треба!
– Принаймні, судитися я не буду. Ні з ким.
– Ви не будете подавати позов на міністерство?
– Вибачте, а воно у нас є? Керівник якого відомства має стати перед судом у ролі відповідача? Га, Петре Григоровичу?
– Якого ж іще – міністерства духовності і мандрівок! Ви про що, я не розумію вас?
– А воно у нас є, таке міністерство? Не за назвою, а за своїм змістом, за суттю своєю? Я не вважаю себе прихильником анекдотів, але останнім часом один за мною ув’язався не на жарт… Хоч і старий, але дуже пасує до нашої ситуації. Це отам, де чоловік, телефонуючи в лазню, помилково набрав номер телефону щойно згаданого відомства… Чоловік питає: "Вибачте, це баня?" А у відповідь: "Яка, в с…і, баня, це міністерство духовності!"
– Киньте анекдоти, Вікторе Васильовичу, треба продовжувати боротьбу.
– З ким? Хіба відомство, яке загнало усю нашу духовність у глухий кут, здатне відповідати за свої вчинки? Та розколошкане чиновництво не лише почне затято захищатися, намагаючись довести свою спроможність, а ще й ринеться у наступ.
– Щось не те ви говорите, я вас не пізнаю, слово честі.
– Між тим, це я, і ніяких прикрих метаморфоз зі мною не сталося, усе гаразд, Петре Григоровичу, поки що живий-здоровий, чого й іншим хочу побажати.
– Тоді я підключу своїх людей.
– Дякую за підтримку, але я не радив би вам цього робити.
Приблизно те ж саме сказав Пашкові і академік Пастушенко.
– У жодному разі не залишайте усе, як є, Вікторе Васильовичу! – кричав він у слухавку. – Це ж знущання!
– Можливо, але позиватися я не буду. Запитаєте, чому? Щоб вибороти своє, треба мати надійних спільників... А де вони? Так, коли на Острові усе заворушилося, коли багатолітня крига скресла, звідусіль полинули вигуки схвалення! Хвалити легко. Особливо, коли бачиш могутню підтримку згори, коли з твоєю думкою згодні, точніше, не згодні, а коли її терплять ті, у чиїх руках влада. Так було. Але зараз ситуація в країні дуже дивна. Ніхто нікого не чує. А влада!.. Вона, наче наша, вона та, яку ми обрали, але ж як вона змінилася!.. За нинішніх умов перемагають зграї, а у справі, якій я служу, і яку ви підтримуєте, – нічого від стадного інстинкту, я ж ніколи ні до яких зграй не належав, бо у нас зовсім інші моральні орієнтири. Хіба не так, Пилипе Антоновичу? Ті наші орієнтири розійшлися з напрямками нинішніх державних керманичів.
– Так, розійшлися, любий Вікторе Васильовичу, якщо вони взагалі коли-небудь сходилися… Але це тема не телефонної розмови. До речі, ви зараз дуже зайняті?
– Зовсім не зайнятий – ще не встиг адаптуватися, точніше реадаптуватися до свого вільного становища.
– То й добре! І для того, щоб процес реадаптації проходив якомога скоріше, а головне – безболісно, раджу частіше спілкуватися, щоб рідше залишатися наодинці зі своїми, навіть найсвітлішими думками. А для початку пропоную зустрітися, причому, негайно! Я за чверть години виходжу із університету, і неквапом рухатимуся у бік майдану Незалежності. Було б непогано, аби ви перехопили мене на цьому шляху. Хвилин двадцять на збори і дорогу вам вистачить?
– Так я ж зовсім поруч мешкаю!
– Чудово! То я вас виглядатиму.
– Біжу!
Пашко так зрадів дзвінкові академіка Пастушенка і його несподіваній пропозиції зустрітися, що не спромігся навіть, бодай увічливості заради, спитати, чи не відбирає він дорогоцінний час у зайнятої людини, а спішно став одягатися. Мимохідь згадав, що літнього, але незмінно бадьорого і привітного академіка не бачив уже добрих півроку, і це в той час, коли, з ким же, як не з сердечним і проникливим Пилипом Антоновичем, якого він дуже поважав, зараз йому й спілкуватися! Свого часу академік, ще молодим доцентом теж зазнав наруги над собою, через незаконне звільнення з роботи за те, що відкрито і демонстративно виступив на захист видатного письменника Олеся Вівчара, коли проти нього компартійна номенклатура розв’язала справжню війну за роман "Храм". З дружиною та двома маленькими дітьми зазнав і безробіття, і безгрошів’я, і принизливих наговорів недругів, і відступництва друзів, та навіть, коли б не все це, Пашко переконаний, що академік Пастушенко все одно був би таким, яким він є сьогодні, бо, як і Пашко, він – степовик, хліборобського роду, країнець не лише за походженням, а й за духом.

11
Академіка Пастушенка екс-директор заповідника помітив здалеку і невипадково – висока і кремезна статура Пилипа Антоновича, з гордо піднятою головою дуже виділялася на тлі метушливого натовпу. Власне, він усюди привертав увагу своєю статечністю ще на відстані, а коли підійти ближче і глянути на відкрите, натхненне обличчя академіка, на його високе, широке і випукле чоло, в обрамленні густої сивої шевелюри, на козацькі вуса і зазирнути у сіро-голубі очі, які сміливо дивилися тільки вперед і світилися приязно і мудро… Мовби з іншого світу людина! Інколи, дивлячись ізбоку на академіка Пастушенка і милуючись його поставою, Пашко думав: як занесло його сюди – на смердючі тротуари, між похмурі, обчухрані будинки, в оцей дзенькіт, гуркіт, брязкіт, шурхотіння, дудніння, шамотіння і бурмотіння? Навіщо він отут, ким і з якою метою посланий? А ще Пашко задавався питанням, як цьому винятковому чоловікові ведеться серед скопища людей, котрі не відають, якого вони роду-племені, і аніскільки не потерпають через те; які забули рідну мову і роздратовано огризаються, коли їм про те нагадують; яких ні в чому не переконаєш жодними, навіть найзалізнішими, найсталевішими доводами, проте будь-куди заманиш ворочком гречки, пачечкою масла і незграбним облудним гаслом, проголошеним на "общєпонятном язикє"! Як почувається між оцими істотами, як спілкується з ними людина, зовні напрочуд схожа на видатного класика країнської літератури Івана Братка, і якщо деякими рисочками вони й відрізнються, так рисочки ті зумовлюються лише різними місцями народження: Іван Якович з’явився на світ у загорянських Набатовичах, а Пилип Антонович – у прирічанських Ярках? Як узагалі така людина змогла-зуміла вижити, зберегти свою неповторність у цьому жорстоко пощербленому середовищі, не поступившись жодним принципом із батьківсько-дідівських заповітів? Пашко запитував про те мовчки, з чисто, так би мовити, символічних міркувань, бо питання ті були із розряду риторичних. Хто, як не сам Пашко, йшов тією ж стежкою буття, що й академік Пастушенко, з тією хіба що різницею, що ступив він на неї трохи пізніше, і торба за його плечима ще не зовсім вилиняла.
Зустрілися за якихось півсотні кроків від майдану Незалежності, на перехресті вулиць Червонокіннотної та Пшеншинського, на що не міг не звернути увагу спостережливий і жвавий не по літах академік.
– Ось вам, достойний Вікторе Васильовичу, один із яскравих символів і самого нашого сьогодення, і його витоків та живучості. Дивіться: скільки вже років нашій незалежності, а ми з вами стоїмо однією ногою на вулиці, що тримає пам’ять про кавалерійські підрозділи, які нищили нашу незалежність дев’яносто літ тому, а другою – на тій, яка носить ім’я керівника репресивного апарату, що донищував залишки тієї незалежності в особах сотень тисяч, мільйонів найсвідоміших громадян. І де саме пересікаються ті вулиці! За два кроки від майдану, який сподобився отримати таке проникливе ім’я – Не-за-леж-ність! Жахлива, просто знущальна, якщо не сказати мертвотна еклектика. Назвіть мені ще якусь країну, звісно, за межами посткомуністичного простору, де зберігалося б таке! Не назвете, бо немає такого більше ніде!
– А трохи далі, за два квартали, – міська бібліотека для дорослих, поіменована в честь дружини і соратниці творця першої у світі комуністичної тоталітарної держави, яка після повалення самодержавного режиму не лише зберегла за гігантською країною репутацію тюрми народів, а значно зміцнила її.
– А прямо перед нами – головна транспортна артерія Міста, котру ніяк не квапляться звільнити від непосильного тягара імені творця тієї держави!
– А далі, праворуч по тій же вулиці – головне книгосховище краю, наречене в честь пролетарського письменника, котрий не визнавав за країнською мовою право на повноцінне існування.
Словом, обмінялися такими собі словесними мітками, що мало означати: розмова зав’язалася, невимушена і жвава розмова започаткувалася і потекла вона так, що, здавалося, не буде їй кінця. Саме та розмова, яка не вимагає ніяких вступів, жодних розбігів, бо повели її люди, які добре знають одне одного, а відтак у виборі тем для спілкування проблеми ніколи не відчувають.
– Може, заглянемо? – кивнув Пашко у бік кав’ярні, що трапилася праворуч від тротуару. – По чашечці кави вип’ємо…
– Яка там кава, Вікторе Васильовичу! – зовсім по-юнацьки стріпонувся літній академік. – Де ви бачили, щоб у наших численних забігайлівках подавали на стіл те, що бодай віддалено могло б нагадувати каву? Отож. А ще погляньте на назву… "Влагал"… Що б то воно?
– Вам, Пилипе Антоновичу, як мовнику, краще знати…
– Не відаю. Вперше зустрічаю таке диво, не інакше, як то виплід безмежної фантазії господаря генделика. Може, все ж таки, ви, як молодший, внесете ясність?
– Якщо не помиляюся – типовий лінгвістичний покруч, зараз такі в моді… Може ховати в собі скорочений варіант імені і прізвища власника "точки", або ж поєднувати перші склади імен власника забігайлівки і його дружини чи наложниці. Відтак, "Влагал", це, напевно, – "Владислав" і "Галина", якщо скорочено.
– Дуже поетично, а головне – душевно!
– Просто невимовно.
– І ніхто за цим не слідкує! Скажімо, для здійснення глибоко засекречених, конспіративних зв’язків, можна придумувати що завгодно, тут навіть чим незрозуміліше, чим безглуздіше, тим краще, але неоковирний виплід-неологізм, що виставляється на люди… Пам’ятаю, на зорі незалежності, я, у відповідь на прохання депутатів міської ради, підготував цілу гірлянду вишуканих слів – назви рослин, птахів, свят, язичницьких божеств, персонажів вітчизняного фольклору тощо… Це, щоб іменувати ними нові крамниці, перукарні, кав’ярні і т.д... Де вони? Натомість – влагали… Як можна, Вікторе Васильовичу?
– А отак, як є.
– О, неповторний час! З одного боку під маркою, як прийнято вважати, нового, сучасного і неодмінно розкутого, напирає, навісніє сірятина, несмак і безглуздя, а з другого комуністично заклопотана, з дозволу сказати, еліта, судорожно чіпляється за віджите… Власне, цим вічно сьогоднішнім учорашнім у винахідливості не відмовиш. Бачите, чим криють, захищаючи назви, символи і пам’ятники системи, що позначилася нечуванним невіглаством і мракобіссям: не можна переписувати історію! Брешуть і не червоніють! Усуваючи гіпсові, бетонні, чавунні та бронзові потвори подалі від очей, а також, прибираючи графічне втілення їхніх імен та гасел, ми аніскільки не переписуємо історію. В історії усе залишається як було, просто нова епоха – що цілком закономірно! – вимагає нових символів. Не можна, бо це дуже шкідливо, сповідувати одне, жити за одними принципами, а перебувати в оточенні символів, що уособлюють і пропагують зовсім інше, як правило, прямо протилежне. Така роздвоєність згубна для суспільства.
– То може, Пилипе Антоновичу, ті, хто реставрував себе при владі, звичайнісінькі політичні камікадзе: розповсюджуючи, насаджуючи ідеологію хаосу у суспільстві, вони спричиняють не лише його занепад, а й наближають власну кончину?
– Схоже на те. А є ж інший світ!.. Він і досі по-справжньому не пізнаний нами… От ви, працюючи в газеті, захоплювалися фотополюванням, деякі ваші світлини з коротенькими замальовками та етюдами особисто я пам’ятаю досі. А часто згадуєте той період свого життя?
– Та інколи подумки зазираю в минуле…
– Непогано! А не замислювалися, що той період був чи не найкращим у вашому житті? Вибачте, що посягаю на суто особисте, та коли вже зірвалося з язика…
– Нічого, нічого, мені навіть цікаво… Приємно, що ви пам’ятаєте. А про той період… Так, він був далеко не найгіршим.
– М’яко кажучи, Вікторе Васильовичу. Вибачте ще раз, що нав’язую вам свої висновки, бо скажу, що просто ви ще не замислювалися як слід над тим, що колись пережили. Довго тривало ваше захоплення фотополюванням?
– Мало не два десятиліття. Я б і далі продовжував, та все часу не знаходилося.
– От бачите. Все те було дуже показовим у вашому житті, тут я для вас Америки не відкриваю. Протягом тривалого часу, постійно буваючи у вільному, можна навіть сказати, у дикому природному середовищі, ви не могли не помітити, що у світі тварин існує несхибна система чіткої підпорядкованості одне одному, у той час, коли у людському суспільстві – хаос і вседозволеність.
– Навіть у демократичному?
– У ньому ледь не в першу чергу. Власне, ви думаєте, що демократія – вершина людського суспільно-політичного устрою, його ідеал? Ох, не зваблюйтеся, Вікторе Васильовичу! Невже на прикладі нашої демократії ви не встигли переконатися в тім, що в плані дотримання моральних цінностей ми не те, що не просунулися вперед ані на крок, а дружно рушили назад?
– А може, все негативне – то лише вади становлення?
– Вади… Занадто багато їх. Стільки тих "прикрих винятків", що мимоволі вони складають тверде правило, і тоді здається, що вони незборимі. А все через те, що гаряче продлекларувавши кінець тоталітаризму, ми прожогом кинулися мавпувати все, чим "славиться" західний світ. Той світ, який теж не позбавлений суспільно-політичних криз. Не розібравшись, що й до чого, ми кинулися все наслідувати, от і виник хаос. Той західний світ багато в чому вичерпав себе – ми ж того навіть не підозрюємо. Кращі уми Заходу гарячково шукають вихід із тупика, а ми буквально премося в нього, причому без ніякої принуки. Там викидають, відмовляються, а ми підбираємо і впроваджуємо в себе. Все, без розбору – звички, політичні проекти, моду, техніку, книжки, старий одяг, їжу. З’явилися так звані точки з вивісками "Одяг із Європи"… Виходить, ми – не Європа? А в нас же такі запаси моральності! Нікому відслідковувати це. Нікому звертати на це увагу. Всі, мовби звихнулися: що гірше, – те собі!
– Треба більше уваги приділяти виборчому процесу, вибирати і обирати із усіх, хто прагне влади, найдостойніших.
– Азбучна істина, дорогий Вікторе Васильвичу, та, на жаль, тут у нас роботи непочатий край!.. Вибираючи-обираючи, ми плекаємо надію на зміну влади не просто в персональному, в особовому складі, а на якісне оновлення її змісту. Проте не досягаємо бажаного. А знаєте, чому? Через те, що благотворні кардинальні зміни у владному середовищі можливі лише за умови кардинальних моральних перетворень, цього ж не спостерігається. Бо у самому суспільстві ще не визрів престиж духу, який вивищувався б над престижем матеріальних вигід. Тож у владу пнуться не заради сприяння поліпшенню загального рівня життя, щоб затим пишатися, мовляв, це сталося за мого керівництва, а щоб примножити власні статки. Показово, що і в тому ж, так званому громадянському середовищі шануються успіхи на матеріальній, а не на духовній ниві. Тож і береться щойно обраний голова сільської ради не за облаштування шляхів та забезпечення людей безперебійним постачанням водою, а за зведення власних хоромів. І ніхто його не засуджує, бо розмірковують: а чого це людина, поки вона при владі, не може щось зробити для себе? Ох, оте "щось"! Хто-небудь регулює його розміри-обсяги, хтось обмежує апетити делегованих нами до керівництва? Отак і ведеться.
– Виходить, винні ми усі?
– Певною мірою. Не слід передавати куті меду, мовляв, "ми" це допустили, "ми" всі прогавили… У світі завжди існувала, існує і існуватиме персональна відповідальність керівника: фараона, князя, царя, імператора, короля, канцлера, генерального секретаря, президента. В усьому їхня провина, насамперед, і тут зайве вишукувати "пом’якшуючі нюанси". Так влаштований світ, і, яким би розумником не був кожен із нас окремо, загалом ми всі неодмінно дослухаємося свого поводиря. Прибиральниця, двірник, слюсар, лікар, агроном, інженер, письменник, професор, академік – усі під впливом дивовижної сили зливаються в одне ціле, якщо дозволите, в одну масу і вторять своєму очільникові. Звісно, завжди знаходяться окремі незгодні, цілі гурти, навіть окремі верстви виявляються, але вони не мають належного впливу на ситуацію, тож масовою є слухняність. Відтак на плечі наших поводирів лягає незбагненний тягар відповідальності. Чи завжди і чи всі вони усвідомлюють це? Ні! Надто – в наш час. А все через те, що істинно відповідальні, совісні, компетентні відсунуті на маргінес, на задвірки суспільства, а біля керма – підступні посередності. Відтак, ми – то аж ніяк не вони, а вони – не ми! І не вірте засмальцьованій думці, буцімто народ завжди має такого поводиря, на якого він заслуговує… Примітивна і цинічна формула, що зародилася і викохалася у наполоханих і зневірених умах. Хіба німецький чи австрійський народ достойний Гітлера? А грузинський – Сталіна? Отож. Просто влада – це дивовижний і дуже небезпечний інструмент, який, на жаль, піддається використанню як у чистих, так і в нечистих руках. Патологічний негідник, анантюрист, чи полум’яний, але нерішучий патріот на вершині влади – аж ніяк не ознака перманентної духовної нездатності нації, а прикрий недогляд обставин, змодельованих ситуаційною суспільною засліпленістю, приспаністю. Не більше! Кожен народ, тією чи іншою мірою, має постійний запас моральності, необхідної для повноцінного його існування, інша річ, як та моральність, під впливом чого у різні періоди його історії затребується.
– Згоден. Пам’ятаю, ще коли тридцять літ тому відпочивав на Балатоні, у Міжнародному будинку відпочинку журналістів, звернув увагу на те, як наші західні колеги ледь не в один голос застерігали нас не наслідувати сліпо їхній досвід, а шукати, виробляти свій життєвий шлях. При цьому вони звертали увагу саме на нашу нерозтринькану моральність. Я був тоді ще молодим і не розумів, про що йдеться. Думав: що то вони верзуть? Яка моральність у нас, коли у них такий рівень життя! Тепер побачив, що за тим рівнем, і дещо інакше глянув на нашу, як ми полюбляємо повторювати, відсталість. Усе відносно. З одного боку, начебто відсталість, проте з іншого – запорука збереження життя на всій землі. Дійсно, нам треба виробляти власний життєвий стиль, виключно на основі нашої, ще до кінця не витоптаної ментальності. А ми все наслідуємо… Хто сказав, що у нас раніше не так оформлялися поштові відправлення? Не забули ще, як було? Угорі – адреса одержувача листа, а внизу – відправника. Логічно ж! Спершу – куди і кому відсилається лист, а вже потім – від кого. І адреса подавалася, за принципом від загального до конкретного: спершу область, далі населений пункт, назва вулиці, номер будинка, квартири, прізвище адресата. Просто, зручно, бо поступово і ЛОГІЧНО. Так взяли і все переінакшили. Бо, мовляв, "так у всьому цивілізованому світі роблять". Хто сказав? Через своєрідне, як вважалося, неправильне, відстале оформлення конверта нас не прийме, бо не зрозуміє Європейський Союз, тож треба, щоб було, як у всіх? Елементарна нісенітниця! Ондечки наскрізь консервативна Велика Британія, як увела колись на своїх вулицях лівосторонній рух, так і не відмовляється від нього й досі, і прогресивна Європа не дорікає їй за те. Ми ж спішимо усе "вичистити", щоб і сліду від нашої своєрідності, від нашої неповторності не лишилося. Доходить іноді просто до маразму. Пам’ятаю, якось популярний естрадний зубоскал Гаврііл Проворнов, котрий іноді аж навісніє від цинізму, подаючи зі сцени свою чергову "гумореску", зокрема, про поведінку наших громадян за кордоном, повідав, як одного східного туриста, слід вважати, витончені представники "цивілізованого світу", легко "вирахували" по тому, що він, помішуючи чай, торкався ложечкою стінок чашки. Як смакував гаспадін Проворнов, як він потішався над невихованістю того туриста! І я подумав: ви ж лише погляньте, як осоромив усіх нас той мандрівник, як низько він нас "опустив"! Необачна ложечка… Бідолашна чашечка… Яке жахливе подзенькування сотворили вони! Незбагненно страшніше, аніж улюблена звичка представників одного із "найцивілізованіших" європейських народів не стримувати гази, які накопичуються у кишечнику, а неодмінно, до того ж у супроводі відповідного звуку, випускати їх на волю за будь-яких обставин! Наодинці з собою, у компанії, у громадському транспорті чи за обіднім столом. Нічого не поробиш, дійсно "просвєщьонная Європа". І ніхто із наших імітаторів-наслідувачів і словом не прохопиться про британський егоцентризм, про германську скаредність, про французьку, м’яко кажучи, граничну розкутість у стосунках між чоловіком і жінкою! Хто довів, що західний світ єдино правильно і доцільно цивілізаційно сформований? Отой світ, що дав нам усім Роберта Оппенгеймера з його атомною бомбою? Шкода, що мало хто над цим замислюється. Не звертають увагу, що з нашої землі за всю історію людства не посунула нікуди жодна агресія, що наша земля не виплоджувала світові таких людоїдів, як Ірод, Томас Торквемада, Іоан Грозний, Фердинанд Кортес, Джеймс Кук, Жан Гійотен, Петро Перший, Владімір Ульянов, Беніто Муссоліні, Іосіф Джугашвілі, Адольф Шікльгрубер. Перераховую ці імена навмання, ті, що прийшли на спомин і мимохідь із жалем констатую, Пилипе Антоновичу, що вони відомі більшості наших співвітчизників, у той час, коли лише жалюгідна меншість із них чула про Доброслава Хороброго, Григорія Лободу, Володимира Барнадського, Левка Крамаренка, Сергія Королевського. Безмежним егоцентризмом, невситимим людиноне-нависництвом тхне від славної когорти членів першого списку і мужністю, благородством, мудрістю, високими помислами во славу людства від тих, кого я назвав щойно, та, на біду, надто нерозмірними є гурти прибічників представників означених двох напрямків в історії людства! Зайве говорити, що нерозмірність та не на користь, звісно, другому списку.
– Бачите, Вікторе Васильовичу, люди не шанують досвід, набутий попередніми поколіннями. Уроки історії не засвоюються, вони лише слугують сюжетами для так званих пригодницьких романів, а за новітнього часу – такого ж гатунку примітивних телесеріалів, у яких все перебріхується. Правда життя приноситься у жертву інтризі, щоб висікати, як модно стало нині висловлюватися, іскру екстриму. У тваринному світі все визначає досвід, тісно пов’язаний із набуттям навичок, тобто, як ви здогадуєтеся, з віком живих істот, у той час, коли у людському суспільстві домінантою так званого розвитку є спритність-виверткість, підступність і ретельно прихована брехня. Тварини існують у незмінному потоці, що мав колись початок, проте зовсім не прагне до кінця, тоді, як люди живуть одним днем. Навіть ті, кого величають бізнесменами, тобто, з дозволу сказати, діловими людьми, навіть вони, визначаючи плани своєї діяльності, начебто на перспективу, насправді усі свої ресурси залучають лише на догоду тому, що має бути спожитим зараз, все у тому ж поточному моменті. Так звані ділові люди безсоромно грабують майбутнє, то в чому ж їхня діловитість? І виснажують вони не лише наше майбутнє, а й забирають шанси на перспективу у завтрашнього дня у своїх нащадків, незважаючи на оті мільйони і мільярди, що розкидані по банках у різних куточках світу.
– Цілком поділяю хід ваших думок, сам над цим не раз замислювався, але… Чи не звинуватять нас із вами у зооморфізмі? Існування тваринного світу, безумовно, системне, але ж можуть сказати, що в тому – нудна, одноманітна заданість, понура повторюваність, жорстка регламентація, а не вільний політ!
– Менше уваги всіляким "ізмам"! Та й не збираюся я ставити тварину над людиною, борони, Боже. Просто дуже хотілося б обмежити людську зарозумілість! Адже ми поводимося так, буцімто окрім нас на бідолашній планеті більше нікого і нічого немає. Так, є дерева, квіти, трави, птахи, але вони, з точки зору розумників аля гомо, аж ніяк не самостійні, зовсім не самодостатні об’єкти, а лише додатки, декорації до людського буття. Мовби послані-призначені нам лише для втіхи і насолоди. Яка зарозумілість! Яка непростима, трагічна помилка! На це хочу звернути увагу, коли розмірковую так, як оце зараз, про це слід кричати на всіх перехрестях. Тепер стосовно, як ви сказали, заданості, повторюваності та регламентації…
– Власне, сказане з цього приводу – не моя точка зору, я просто озвучив можливі зауваження з боку ваших, точніше, наших опонентів.
– Хай буде так. Не бійтеся, шановний Вікторе Васильовичу, оскільки ніякої нудьги, понурості і жорсткості у системному існуванні тварин немає. Бо системність та не через ув’язненість, а від неухильного і послідовного дотримання головних, тих, що забезпечують продовження здорового, підкреслюю – ЗДОРОВОГО – роду, правил буття. І у птахів, і у звірів, а можливо, навіть і в рослин (бо що ми про них знаємо!), є те, що я назвав би імпровізацією, таким собі люфтом, як за конретних обставин, так і загалом у бутті. То тільки для сліпих вони начебто абсолютно схожі зовні, насправді ж – немає навіть двох подібних. І вчиняють вони по-різному. І життя в них різне. І кінець не у всіх однаковий. Через те їхнє існування не несе загрози оточенню, у той час, коли людське сліпо готує планеті загибель. На сучасному етапі розвитку людства – у наявності усі, як головні, так і другорядні ознаки того. І найперша – здрібніння так званих поводирів нації, їхня невпинно зростаюча аморальність. На відміну від своїх попередників, особливо десь так на два-три покоління углиб, нинішні президенти-прем’єри-канцлери дуже програють як своєю зовнішністю, з чим ще можна було б миритися, хоча, зазвичай, вона є віддзеркаленням внутрішнього змісту, так і розумовими здібностями. Я давно помітив, що, чим далі, тим усе менше використовуються духовні надбання людства. В усьому – в науці, у мистецтві, в політиці. Так звані наукові досягнення, винаходи сьогодні являють собою жалюгідну, але респектабельно, витончено подану, яскраво розрекламовану компіляцію. Не більше! Художні твори – графоманська імітація, політична діяльність – синтез обмеженості, зарозумілості та агресивності. Безумовно, є світлі винятки і, на наше щастя, їх чимало, але на те вони й винятки, що не піднімаються до рівня правила, тож і не вони правлять славнозвісним балом. А не піднімаються тому, що їм не дозволяють того робити. Ті, кому доручено, пильно стежать за винятковими особистостями, гранично обмежують їхній вплив на хід речей, тож і не проникає справжнє на сцену буття. Сірість вилізла на ту сцену, заволоділа трибуною, густо оточила її своїми посіпаками-охоронцями, і не те, що силкується щось варнякати, кимось командувати, вона давно уже заправляє всім. Природа, які і раніше, як завжди, невтомно продукує у суспільство розум, шляхетність, послідовність і благородство, а члени того суспільства – від прибиральниці до головного зверхника країни – абсолютно нічого з того не споживають. Нинішню цивілізацію творять МЕНЕДЖЕРИ, нахабні механічні спритники, котрі знають, як ефективніше – тобто, обов’язково швидше, беззастережно глибше і неодмінно дешевше – можна вкрутити гвинт, і зовсім не переймаються тим, що, у принципі, той гвинт тримає, як позначиться його швидкість-глибина-дешевизна на надійності, чи не спричинить вона незручність тим, що поруч.
Академік Пастушенко замовк, глибоко зітхнув, глянув на Пашка.
– Розходився старигань, еге ж? Ви знаєте, Вікторе Васильовичу, не зважаючи на те, що я постійно між людьми, украй рідко випадає можливість мовити щось глибоко щире, вистраждане, тож ви пробачте за мої монологи.
– Не вибачайтесь, немає за що. Мені дуже цікаво вас слухати.
– Жалі-і-ієте підтоптаного академіка… Ну, нічого! Скажу вам, що то ваша присутність сприяє моїй відвертості, бачте, як розв’язала мені язик? Ви – характерник, Вікторе Васильовичу?
– Де там, Пилипе Антоновичу!..
– Не прибідняйтеся, либонь, був хтось такий в роду, нюхом чую, інакше, чого ото воно так пре із мене! Хочу ще поділитися з вами зовсім коротенькою реплікою з приводу нашої незалежності. Скільки проклять на її безталанну голову! А хіба ж вона винна у тім, що коїться? Адже наша свята, вистраждана незалежність – мета, а не засіб. Мета світла, якої прагне кожна нація. Вона – об’єктивна закономірність, неминуча і необхідна, як… скажімо, як заміна зіпсованого карбюратора в машині. І поки, прогнавши геть недолугого водія, що занехаяв авто, новий водій міняв карбюратор, приспів такий собі спритник, відштовхнув убік законного водія, сів за кермо і погнав. Збагнули, про що я, Вікторе Васильовичу?
– Ще б пак! І довго той самозванець вестиме чужу машину?
– Поки бензину вистачить.
– Але ж, Пилипе Антоновичу!.. Враховуючи здолану відстань, у баку не те що й краплини пального не лишилося, спалено вже не один десяток баків! Між тим, божевільний рух триває.
– А все тому, що дорогою спеціальні пересувні бензозаправні станції постійно поповнюють запас пального. Та рух той не безкінечний, фініш уже подає свої імпульси, й усім, причетним до афери, доведеться відповідати. Насамперед, за узурпований засіб руху. А далі – за нескінченну вервечку скоєних дорожньо-транспортних пригод, що супроводжувалися не лише тотальною руйнацією усього навколо, а й астрономічною кількістю людських жертв, із яких лише частина стала наслідком безпосереднього зіткнення із скаженим авто, значно більше тих, хто покинув цей світ унаслідок всеохоплюючого стресу, викликаного самим фактом страхітливого руху: недоїдання, пиятика, наркоманія, хвороби, суїцид.
– Промовиста метафора… А прогресивне людство нам не допоможе, чи воно й саме котиться у прірву?
– Наші внутрішні проблеми, то суто наші проблеми, і ніхто їх, окрім нас, не вирішить, що ж стосується прірви… Людство упритул наблизилося до неї, але, позаяк рух цей не усвідомлений, тобто здійснюється він у тому напрямку не зумисне, не цілеспрямовано, є шанс, що маршрут зміниться. До речі, потихеньку-потихеньку, а мешканці Землі усе частіше стали перейматися тим, що нас чекає. Звісно, трагічний випадок ладен звести все нанівець, і тоді – глобальна катастрофа, але нам слід сподіватися все ж на перспективу закономірності. Має статися рятівний вибух – свідомості, намірів, учинків, – в результаті чого все повинно стати на свої місця. І, як не парадоксально, надія у цьому відношенні покладається на ті етноси, які ще не сказали свого вагомого слова у вселюдській історії. Що дали світові так звані провідні, у чисто прагматичному, споживацькому, умовно кажучи, цивілізаційному відношенні, народи? Колонізацію, уярмлювання, шибениці, геноцид, кострища інквізиції, голодомори, газові камери. У цьому списку усе переплелося – і мета, і засоби. Прогресу на цьому напрямку далі бути не може, оскільки усі засоби для досягнення мети тут уже вичерпалися. Лишилася хіба що серія ядерних вибухів, але такої ідеї ніхто всерйоз не виношує. Людство не те, що досягло небувалих успіхів у царині завоювань, поневолень, тортур, знищення, а навіть перевершило найпохмуріші передбачення. Настала черга чинникам діаметрально протилежного гатунку. І ось тут, шановний Вікторе Васильовичу, ми нарешті підійшли до того, заради чого я виманив вас із квартири. Скажу прямо: ви своєю діяльністю на посаді директора історико-культурного заповідника "Острів" були на правильному шляху. Саме на тому, який має повести людство у бік, прямо протилежний від прірви. Я про це ніколи не казав, але ми з дружиною і донькою були влаштували вам біля телевізора цілу овацію, коли почули, що ви заявили на зорі свого директорства. А сказали ви, що головним в облаштуванні Острова буде плекання рідної мови і відновлення національного історичного природного середовища. Правильно! Земля і Мова, Мова і Земля! Ось порятунок для нас, країнців, для бритів, індусів, германців, китайців, для усіх мешканців Землі – збереження рідної мови і лікування середовища, в якому живемо. Усе це перекреслює навіть натяк на якісь конфлікти, не те, що на спустошливі війни, бо як можна зберегти природне середовище, наводячи смертоносні ракети на цілі! Збереження і відновлення природного середовища – це головна програма діяльності усього людства, і як прекрасно, що озвучили її ви, розпочавши конкретну роботу на нашому благословенному Острові! От вам і відповідь на можливе запитання про те, яким саме етносам належить виводити людство на шлях праведний. Ви мене зрозуміли?
– Цілком. Можу додати дещо про значення землі. Вам, звісно ж, доводилося чути про надзвичайну енергетичну потужність Острова, і енергетика та загалом позитивна, проте є на цьому клаптику суші місця просто з надзвичайно позитивною енергетикою, із тих, де будують храми, щоб підсилити благодатний Божий вплив на прихожан. Отож, і на Острові є місця просто з потужною позитивною аурою, на одному з яких, на східному узбережжі, стояла така собі хатинка, де мешкали два брата. Вели брати не вельми шляхетний спосіб життя: пиячили, останнім часом обидва ніде не працювали, та в нашому випадку не це головне, а те, що лише на їхньому городі завжди усе добре родило. Посадять два відра картоплі, а накопають двадцять, помідори виростали кожен у середньому з добрий кулак, хоча брати їх майже не поливали, добряче і щороку родили яблука, сливи, абрикоси. У них ніколи не замерзала вода у колонці, незважаючи на те, що її не втеплювали. У дворі жив кіт, якому було ледь не двадцять років, і собака, якому за двадцять. Дива! Та й самі брати, незважаючи на безладний спосіб життя, ніколи не хворіли, навіть ні на що не скаржилися, до всіх ставилися доброзичливо, через що, хоча й пияками були, усі мешканці селища їх любили. І от про цей куточок стало відомо одному із нинішніх місцевих скоробагатьків, і захворів бідолаха нестримним бажанням жити на тій землі. Але як це зробити, коли вона наразі зайнята! Минав час, і от зникають господарі незвичайного обійстя. Один беззслідно, а другий, потрапивши через щось там за грати, невдовзі у неволі й помер. Опустіла благенька хатинка, але такою залишалася недовго. Придбав її наш скоробагатько, в момент зніс хижу бульдозером, заклав фундамент під розкішний особняк і розгорнув будівнитцво. Земля на Острові заповідна – для мешканців селища існує цілий набір зумовлених законом обмежень щодо реконструкції існуючих, а особливо зведення нових осель, тож я, як керівник заповідника, повідомив компетентні органи про острівний новобуд. Протягом року спритний забудовник перебував під обстрілом усіляких приписів та попереджень тих органів, аж поки не звів хороми до небес. І тут почалося. За рік після завершення будівнитва обрушився бетонний карниз в особняку і смертельно поранив гостя скоробагатька. Не минуло й місяця, у домі, невідомо чим спричинена, спалахнула пожежа, і лише вчасне прибуття пожежних, врятувало особняк від повного знищення. Сплив іще один місяць – загинули обидва пси скоробагатька, поперевертались догори животами усі рибки і риби у величезному акваріумі, а разом із ними померли черепахи, а в клітках – кенарі і дрозди. Далі, одна за одною, ціла низка неприємностей: автокатастрофа, щоправда, без смертельних наслідків, викрадення дорогої яхти, єдиний неповнолітній син стає наркоманом, дружина, в процесі одного кримінального розслідування зі свідка стає підозрюваною, а потім звинувачуваною, у самого скоробагатька виявляють запущену хворобу шлунку. Олігарх-початківець не міг нічого зрозуміти, що відбувається? Я ж на такій землі оселився! І в такому місці! Звідки ж цілий ланцюг нещасть? Звісно, звертався до екстрасенсів, і ті йому, з різних міст і в різний час, але в один голос пояснили, мовляв, місце справді унікальне, з винятковою позитивною енергетикою, але позитив той відгукується лише у відповідь на доброту і порядність. От мешкали там необачні, але незлостиві люди, і все у них було гаразд. Навіть більше – в їхньому обійсті усе було краще, ніж в інших! Ви ж… Скоробагатькові не треба було пояснювати, як він нажив, з допомогою яких саме засобів множив свої статки, бо він про це чудово знав. Проте усе ще не вірив у зв’язок між навалою негараздів і стилем своєї діяльності. Для того, щоб прозрів, треба було трапитися ще одній пожежі, і аж тоді нажаханий товстосум спішно продає свою "садибку"… Кому б ви думали? Одному із представників найвищого духовенства краю. Вселився молодий батюшка в особняк на священній землі Острова, і десь за тиждень у нього поцупили дорогий автомобіль, минає два тижні, в одній із місцевих газет з’являється стаття про дуже тернистий і не зовсім прямий шлях слуги Божого до високого сану. Про ці перипетії мені повідомили довірені люди вчора, і я другий день ходжу під бадьорим враженням: усе ж таки є справедливість на світі, і, якщо на усіх цих новоявлених крезів, як у цивільних костюмах, так і в рясах, не діють закони ані людської моралі, ані юридичного права, то вже аж ніяк не уникнути їм кари через дію інших законів. Я завжди вірив у це, бо прикладів тому маю вдосталь. Та віра і бадьорить мій дух.
– Мені теж відомо чимало подібних прикладів, і в них немає нічого містичного. Просто спрацьовує усією історією перевірений закон, що усім і все неодмінно віддається, іншими словами, кожен із сущих неодмінно отримАє і отримУє своє. І наші стосунки із землею, гендлювання нею, особливо гвалтування землі, ще раз це підтверджують. Кривдникам ніде не знайти затишку, навіть у семи- чи восьмизіркових готелях, якщо такі будуть придумані, бо навіть після смерті земля неохоче приймає їх.
Раптом надсадно завищали автомобільні гальма, і біля пружки тротуару, ледь не заїхавши на нього передніми колесами, зупинився темно-сірий "опель". Пастушенко й Пашко від несподіванки здригнулися і на мить дружно завмерли, потім Пашко, який ішов ближче до вулиці, повів голову на звук і побачив, як із машини, з водійського боку виглянув чорнявий молодик і весело крикнув:
– І далеко зібралися так чимчикувати, панове мандрівники?
– О, Володю! – відгукнувся академік. – Звідки ти? Я ж тебе не викликав!
– А я, батьку, інтуїтивно! Хіба невчасно? Сідайте обидва, підвезу.
– Та ми ще пройдемо, – невпевнено мовив Пастушенко. – Правда, Вікторе Васильовичу?
– Сідайте, сідайте, Пилипе Антоновичу, – махнув Пашко. – Вам же он аж куди їхати, а я, вважайте, удома. Сідайте.
– Ну, добре, – погодився академік, підходячи до машини. – Тоді, голубе, до побачення. – Простягнув Пашкові руку. – Спасибі за приємну компанію.
– Вам спасибі, Пилипе Антоновичу, що витягли мене із квартири. До зустрічі.
– Нехай щастить.

                12
    Якось, під обід, прилігши між гранітними валунами, під в’язом, я почув крізь дрімоту:
– Эй, славяне! А где здесь Хорс – самый умный и самый красивый пес в мире?
Я миттю підвів голову, глянув у бік стоянки і побачив там чорну машину, а біля неї високого рудого чоловіка з хлопчиком.
– Где этот красавец?
Я гавкнув для годиться, бо в голосі приїжджого вчувалася не лише приязнь, а й бриніли знайомі нотки.
– О! Смотри, Вадик, вон он, Хорс! Гляди, сынок!
І обидва пішли мені назустріч.
– Хорс! – не вгавав рудий. – Неужто не узнал? Привет, старина!
– Він у нас ще парубок, а ви його в діди записуєте, – жартома зауважив Чернець, наблизившись. – Він ще жиган із жиганів!
– Здравствуйте! А вы меня не узнаете? Я – специальный корреспондент газеты "Работа" Андрей Светлов. Помните, весной был у вас? Мне тогда ваш Хорс жутко понравился, я даже отзыв оставил в журнале… А вот сейчас привез с собой сына, чтобы посмотрел, а то он про вашего Хорса все уши мне прожужжал после того, как я ему о нем рассказал.
– Доброго дня… Ото ви аж із Марви приїхали? – вигукнув Чернець.
– Из нее самой, но я не специально, дела у меня здесь, а вот сына взял с единственной целью: познакомить с вашим Хорсом. Вы не против?
– Та будь ласка! – сказав Чернець, – Що тут…
Рудий підійшов до мене, присів навпочіпки, довірливо простягнув руку:
– Хо-о-орс… Ну, привет, дружище! Хо-оро-о-оший пес, хо-оро-
о-оший…
Притулився біля татка і синок, дивлячись на мене широко відкритими очима.
Я упізнав того чоловіка, він сподобався мені з першого погляду ще тоді, навесні. І синка його відразу сприйняв і аж затремтів від розчуленості – таке хлоп’я!.. Я не все розумів у словах рудого, проте лунали вони щиро й лагідно, і я ледь стримувався, щоб не пуститися в танок, бо ж не Віктора Васильовича зустрічаю! А рудий ще вийняв із сумки пакет з курячими кістками… А хлопчик простягнув мені оладок… Ще теплий, мабуть через те, що дістав його хлопчик із блискучого згортка – я й не знав, що в ньому може зберігатися тепло! Потім частували мене то сирком, то ковбасою, то знову оладком. Я не зовсім розумів рудого, але переконаний, що розмовляв він так зі мною через велику свою радість, що побачив мене, що поруч стоїть і гладить мене його маленький синок, а під нами гостинна і надійна земля Острова, а над головою – ясне небо! Скільки пестливих звуків пролунало тоді на мою адресу!
– Можно, мы прогуляемся к озеру? – спитав рудий Чернеця.
– Ще б пак! Аж із самої Марви приїхали – гуляйте, де хочете, добрим людям ми завжди раді.
– Спасибо. Хорс, пойдешь с нами? Пошли!
– Хо-о-орсик… Хо-о-орсик… – ніжно повторював хлопчик, погладжуючи мене по спині і лоскочучи під щелепою. – Идем с нами, пошли.
Я не зовсім розумів, про що йдеться, мигцем глянув на Чернеця.
– Іди, Хорсику, іди, – махнув Чернець у бік озера, – погуляй з нашими гостями. Іди, собачко.
Отоді я пішов. Не слідом, бо йти було ні за ким, оскільки ліворуч від мене крокував татко, а праворуч – його синок. Я почувався не дуже зручно, бо, хоча обидва й виказували до мене, здавалося, усю безмежність своїх теплих почуттів, усе ж вони залишалися, якщо й не чужими, то мало відомими для мене людьми. Рухаючись разом із ними, я скоріше слухняно виконував з одного боку прохання, а з другого доручення, аніж повністю слідував власним почуттям.
І все ж було мені з ними приємно. Ох уже ж і нафотографувалися вони! Татко знімав мене одного добрих чверть години. Тоді – з сином. Потім синок фотографував нас із татком. Затим, прилаштувавши фотоапарат на пеньку, рудий підбігав до нас із сином, присідав поруч і завмирав. Після того, як із фотоапарата видобувалося сухеньке клацання, рудий знову підбігав до пенька, тоді повертався до нас, присідав, і так кілька разів.
Ми пройшлися по всьому насипу, спускалися до озера, виходили на галявину в оточенні дубів. Інколи рудий повторював:
– Это все, Вадик, – Остров, понял? Помнишь, я тебе о нем рассказывал? Это он и есть, знаменитый Остров! Смотри внимательно и запоминай.
Потихеньку я звикав до обох, раз навіть аж підскочив, граючись, коли хлопчик легенько смикнув мене за хвіст, та вмить оговтався. Що це я! Чи не стаю схожим на іграшку? Чи не пряду собі репутацію друга усіх друзів? Треба негайно зупинятися, а то буду, як отой жеребець – для втіхи. У мене інше призначення, інша уготована мені доля, і як добре, що з боку хатинки раптом пролунав голос Михальчука:
– Хо-о-орс!
Я мигцем схопився на ноги і, навіть не глянувши на своїх супутників, подався на поклик. Був певен, що гості на мене не образяться. Точно не образилися, в тім я переконався, коли невдовзі вони повернулися з прогулянки, сфотографувалися з охоронцями і зі мною, сердечно попрощалися з усіма й поїхали.
Які різні люди! Які особистості трапляються серед двоногих створінь! Несподівано рідні раптом можуть прибути навіть з-за тридев’яти земель…

13
Епоха, яка започаткувалася у Країні разом із набуттям нею незалежності, характеризується багатьма особливостями. Яка із них визначальна, так відразу, з близької відстані й не узриш, хіба що майбутній прискіпливий історик підкаже. І за що ж він ухопиться? Невже випаде з поля його зору така обставина, як ряснота змін? Ні, не отих, жаданих і послідовних, що одна за одною наснажували б соціальну свідомість, розвивали б громадянську кмітливість, зміцнювали б і відшліфовували систему законодавства, підвищували добробут. Випинаються з усіх боків потворні зміни, зокрема, – чехарда у владному середовищі, поміж тих, хто щось має і може на щось впливати. Зміни і заміни. Нескінченні і одна другої несподіваніші. Зміни не на краще, а переважно на гірше. Четвертий прем’єр-міністр за неповних чотири роки президентства Федора Глущенка; у Міській області за той же термін – троє голів обласної державної адміністрації; у тому ж міністерстві духовності і мандрівок – чотири міністри. Нарешті, в історико-культурному заповіднику "Острів" за три роки – третій директор, а в "Козацькому шансоні" – новий власник!
Останнє було не менш несподіваним, аніж усунення з посади Пашка, бо попередній хазяїн "Шансону", він же і засновник, Валентин Ілліч Шохов, здавалося, ніколи і ні за що не випустить його із своїх рук, бо то вже, дійсно, – ледь не головна справа… чергової (заключної?) частини його життя. Як би не оцінювали цю дивовижну структуру причепливі і непоступливі знавці, скільки б не розпатякували злі язики, "Козацький шансон" все ж зробив Шохову ім’я. Учорашній комуністичний пропагандист і агітатор після 1991 року мав би загуркотіти в Лету разом із усіма своїми (адже нові часи настали!) колишніми однокоритниками, проте він не лише не загуркотів, а й підбився аж до піку відомості, навіть популярності. І через що! Та завдяки отій клятій "шароварщині", будь вона неладна, з якою Шохов самовіддано боровся протягом усього свого (звісно, свідомого!) компартійного життя: коні, вишиванки, смушеві шапки, шаблюки, червоні жупани, "оселедці", порохівниці, нестямні трикратні вигуки "Гей! Гей! Гей!" і однократні "Будьмо!", а тоді одні й другі трикратно-вперемішку, списи, нагайки, матюки, гармати, ікони, тулумбаси, батоги, пістолі, намальовані мальви на стінах і живі – у палісаднику, срібні хрестички на шиях і масивні кам’яні хрестяччя – біля воріт, туркестанський плов під виглядом козацького кулешу, розкішні вуса, плач бандуриста, спів молодичок – уся ця, чисто зовнішня, поверхова, лубочно-декоративна, відтак одверто штучна атрибутика, помножена на стійку мовну невизначеність і духовну порожнечу, не лише врятували від безвісти та голодного животіння комуніста Валентина Шохова, а й зробили його таким собі вітчизняним експертом у справі країнського національного… виродження. Триста червінців – за перегляд кінного спектаклю, сто – за п’ятнадцятихвилинне катання на коні, сорок – за фотографування на тлі частоколу, двадцять – за таке ж фотографування, але з найвусатішим і найчереватішим "козаком"! "Козацький шансон" процвітав, і раптом Шохов узяв і продав своє дітище, яке не лише у матеріальному, а й в ідеологічному плані тримало його на поверхні суспільно-політичного багновиська, незалежно від того, хто час від часу опинявся при владі – жовтогарячі, чи блідорожеві. Що ж трапилося? Обізнані люди подейкували, буцімто, причиною торговельної оборудки стало… Але про це – іншим разом.
Словом, вервечка нескінченних змін у так званому кадровому середовищі Країни, у всьому житті. А в Державному історико-культурному заповіднику "Острів", як? В один із погожих днів, на самому початку жовтня в Урочище прибула колона автомобілів. Зустрічаючи їх, не лише Хорс вийшов на дорогу, а й обидва інспектори – Мартиненко і Грамолін, бо за годину із приймальні директора зателефонували і сказали: "Будьте напоготові, до вас поїхали…"
Очолював кавалькаду директорський "Ланос", на якому Наум Панасейко уперше прибув у плавні в якості керівника заповідника, прихопивши з собою нового власника "Козацького шансону" депутата Міської ради від партії "Ойкумена" Романа Брагіна. За "Ланосом" – чорнолаковий "Мерседес" із міністром духовності і мандрівок Арсеном Панкратовичем Шавкуном (блідорожевого Ангелуцького перед тим перевели на відповідальну посаду до наскрізь жовтогарячої Контори Президента), очільником області Геннадієм Борисовичем Казухом та його заступником із гуманітарних питань Валерієм Кириловичем Жирновим. Слідом, в окремих машинах – "Форд" і ще один "Ланос" – відповідно начальник обласного управління духовності та мандрівок Світлана Якимівна Копилова та голова обласної Асоціації прихильників старожитностей Семен Мусійович Кривопалов. Замикало кавалькаду таке собі "жигулятко", але, хто в ньому прибув, історія не зафіксувала, певно, через суспільно-політичну, а особливо майнову дрібнокаліберність пасажирів "жигулятка" вкупі з його водієм.
Хорс стояв поруч із інспекторами, весь у напрузі, і тільки-но побачив сріблястий "Ланос", смикнувся було назустріч, але його притримав повідець. Уже коли охоронці підійшли до машини і повели за собою собаку, Хорс за звичкою потягнувся до правих дверцят "Ланоса", Мартиненко послабив повідець, та Хорс різко зупинився, бо із кабіни виліз мало йому знайомий чоловік, який на собаку навіть не глянув, а відразу подався до машин, що зупинилися поруч.
Хорс потупцював на місці, чомусь облизнувся і все ж гавкнув, бо он скільки незнайомих людей прибуло, та ще й на таких машинах. З усього видно, що то аж ніяк не "залітні", бо й Хорса ондечки посадили на повідець, і охоронці, причичирившись, якось так смиренно підійшли до приїжджих і не питають, хто і з якою метою прибув, а слухають, що їм скажуть гості. Усе було Хорсові навдивовижу, через що дуже хотілося гавкати, і він гучно загавкав.
– Цібе! – пролунало не те, щоб грізно, а якось наче стурбовано. Мальченко! Невідомо, чи доставили його у "жигулятку", чи Панасейко удостоїв свого начальника охорони місцем у директорському "Ланосі", а може, Микола Панасович сам якимось чином прибився в Урочище, аби лишень долучитися до високопоставленої тусовки, але він був тут, поруч, і вже розпікав охоронців, які відійшли убік.
– Ви, як діти, їй-Богу! – шипів пан Мальченко. – Сказав узяти пса на повідець, узяли, а не хватило ума, щоб зовсім… його… подалі з очей. Ох, дограєтеся, хлопці!..
– Усе буде, гаразд, Миколо Панасовичу, – примирливо мовив Мартиненко, я міцно його тримаю.
– Держи, Сашку, бо я вам надержу!..
Сам Мальченко чомусь тримав праву руку в кишені, і можна було б подумати, що він припас там для когось славнозвісну дулю, але куди простодушному Миколі Панасовичу до таких подвигів! Либонь, чоловік ніяк не міг увійти в роль, яку відвели йому підступні обставини, роль, яка чітко була виписана, та пан Мальченко ще не вжився в неї, бо ніхто йому текст заздалегідь не показав. Тож і маявся чоловік. Раптом, ні сіло, ні впало, незграбно переставляючи ноги, пересік подвір’я, пошукав щось очима на ганку, тоді зиркнув у бік плити, підбіг підстрибом туди, нічого там не виявив і долучився до приїжджих. Підкреслено скромно зайняв місце біля Панасейка, але не поруч – борони, Боже! – а трохи збоку й позаду. Висмикнув руку із кишені, в якій нічого не виявилося і так і застиг, виструнчившись, наскільки дозволяла йому це зробити огрядна статура.
Приїжджі згуртувалися за Панасейком, який вибився на чоло компанії, відразу за ним – міністр із "губернатором", потім – решта. Мальченко на якусь мить розгублено вирішував, де б і йому прилаштуватися, а коли впіймав спопеляючий Панасейків погляд, миттю збагнув, що його завдання – замикати процесію. Тож в її ар’єргарді і притулився.
Панасейко сумбурно почав викладати історію Острова, роблячи наголос на біографії Урочища, при цьому він увесь час звертався до міністра і напружено зиркав на годинник. Не забували про свої хронометри також "губернатор" та новий власник "Козацького шансону", а тому всі троє, дійшовши частоколу, зупинились і глянули позад себе на дорогу. Дуже вчасно глянули, бо шляхом, здіймаючи куряву, мчав вершник.
– Оно, він!.. – піднесено вирвалося у Казуха.
– Ага!.. – жваво підхопив Брагін.
– Нарешті!.. – радісно долучився Панасейко.
Непростий вершник наближався до Урочища, ох і непростий! Інакше, через що б ото так раптом підбадьорився сам очільник області! З якої такої біди пожвавішав новий керівник "Козацького шансону"? Від чого просіяв новий директор заповідника! Любо глянути, як вільно тримається вершник у білих штанях, у білій куртці і в такого ж кольору кепці з довгим козирком, на білому ж коні, як упевнено зупинив він жеребця біля самої хвіртки, як хвацько сплигнув на землю, а тоді…
Панасейко не витримав. Жага зустрічі так його пекла, що, навіть не вибачившись перед міністром і "губернатором", він кинув їх і побіг до вершника, протягуючи руку для привітання, але… Як це могло трапитися?!.. Замість руки, вершник недбало кинув новому директорові заповідника повіддя, крикнувши:
– Приймай, Наумчику! – Сам же легким, пружинистим кроком рушив назустріч міністру, випнувши вперед груди і високо піднявши голову, через що й видався раптом вищим зростом, ніж був насправді.
"Наумчик" зовсім не чекав такого. Він кинув знічений погляд у бік "екскурсантів", адже сподівався, що представлятиме гостям вершника, але яка в тім була потреба! Хто не знає успішного п’ятдесятирічного олігарха, ледь не головного постачальника країні макаронних виробів усіх сортів і видів найвищої якості, засновника, організатора і керівника торговельної марки "Локшина" Дениса Віталійовича Барлата! Це – по-перше, а, по-друге, куди Панасейкові було рипатися, поки в його руках повіддя! Зовсім свіжий очільник заповідника перебував ледь не в розпачі – це ж треба так припнути його біля клятого жеребця! Він і сам би ним зайнявся, але згодом – ЗГОДОМ! – після церемонії привітання, а зараз директор має гордо стояти біля дуже високих людей, а не розгублено стовбичити коло хвіртки. Аж он Мальченко!.. І як він міг забути про нього, а той, лопух, сам не здогадався! "Сюди, необачний Миколо Панасовичу! – замахав Панасейко Мальченкові. – Мерщій!" Кинув начальникові охорони повіддя, точно так, як це щойно зробив пан Барлат, і подався до гурту.
– Знайомити, гадаю, вас немає потреби? – заторохтів Панасейко, підбігаючи і переводячи подих. – Тож, із вашого дозволу, шановні гості, продовжимо екскурсію… Х-х-х-хух, вибачте… Як я вже казав раніше, 1968 року тут виявили сліди літописного поселення…
Панасейко розповідав про археологічні розвідки на приозерній ділянці, про дослідження стародавніх землянок, про їхнє місце у так званому генезисі козацьких січей, побіжно – про екологічну вартість цього куточка і жодним словом про те, яка ситуація панувала тут три роки тому, з чиєї ініціативи і як ту ситуацію ламали, поки не зламали, звідки взялися і оця хатинка, і частокіл, і курганчик, чим, зрештою, зумовлюється, що тут зараз так чисто, охайно і взагалі атмосфера якась особлива…
Запитати б міністрові, хто ж ото все організував… Але не цікавиться тим міністр.
– Головною проблемою плавневої частини Острова, – вів далі Панасейко, – є аматорський рівень її охорони, бо наші інспектори мають украй обмежені повноваження…
Тут би міністрові зупинити нового директора і запитати, а чому ті повноваження такі куці? Хто повинен дбати про їхнє подовження?
Проте мовчить саме з цього приводу новий міністр, лише час від часу захоплено вигукує, як тут добре, як тут чудово. Вигукує і позирає навсібіч широко відкритими очима, а тому не міг помітити, якими напруженими поглядами обмінялися Панасейко і Брагін, коли Наум згадав про охорону. Миттєво до тих поглядів долучив свій і пан Барлат, а разом із ним і добродій Жирнов, який уголос сказав, повернувшись до міністра:
– Ми цю проблему, Арсене Панкратовичу, обговорили в обласній адміністрації і одностайно дійшли висновку, що заповідникові треба допомогти. Колишнє керівництво, на жаль, з цим питанням не вважало за потрібне нас знайомити, то розібралися самі. Треба підключати до охорони Острова силові структури.
– Слушна пропозиція, – багатозначно зауважив міністр, а очільник області поважно додав:
– З допомогою Наума Євгеновича складемо графік і працюватимемо.
– Дозвольте! – підняв руку Брагін. – Я перепрошую за втручання, хочу лише додати: не просто треба підключатися силовим структурам, а брати усі повноваження на себе, щоб тут був один господар. Я теж готовий дати своїх козачків у підмогу. Острів – наша гордість і слава, і ми не можемо спокійно споглядати, як він руйнується.
Панасейко при останніх словах поморщився, бо не зовсім зрозумів, як міг так хвацько пан Брагін перескочити від силових структур до своїх "козачків", але, побачивши, що Барлат, слухаючи Брагіна, ствердно киває головою, відвернувся. А Брагін продовжував:
– Це дуже копітка справа – охорона Острова, її не можна довіряти дилетантам. Ну, хіба ото… – він кивнув у бік Грамоліна і Мартиненка з Хорсом, – охоронці? Тільки й того, що в камуфляж вирядилися, а користі ніякої. Тут потрібні професіонали. Хоча б наші наїзники… Ви ще не були в нашому "Шансоні", Арсене Панкратовичу? Зараз поїдемо, подивитеся. Треба об’єднати ці структури – заповідник і наш "Шансон", і ось торговельна марка нам у цьому посприяє. Навіщо два об’єкти – оцей дивакуватий хутірець і наша залога? Треба їх злити. Командувати парадом має один генерал.
Панасейко усе ще ніяк не міг збагнути, куди хилить Брагін, кого він бачить у званні "генерала", проте енергійно, на знак згоди, кивав головою, а тоді оглянувся, шукаючи очима у кінці свити Мальченка. Проте начальника охорони в компанії не було. Микола Панасович водив колами по подвір’ю жеребця, поки нарешті додумався прив’язати його до перильця біля хатинки і кинувся услід за "екскурсантами". Наздогнав їх уже біля озера, і там до нього звернувся Панасейко:
– От скажіть, Миколо Панасовичу, не вдалося створити справжню службу охорони, та то, либонь, і не наше завдання. Тут потрібні люди зі спеціальними навичками.
Мальченко пробився до Панасейка, відсапуючись. Тільки-но розтулив рота, аби видати інформацію, що називається, з перших вуст, як вигукнув Барлат:
– Науме, а де мій кінь?! Я ж тобі його доручав! Коня слід тримати в руках, а не кидати. Ви що, хлопці!
Пан олігарх говорив так, ніби Мальченка поруч і не було, тому Панасейко не став уточнювати, кому він доручив такого дорогого коня. Він лише пронизливо глянув на Мальченка, кивнувши у бік подвір’я, і справний Микола Панасович подався назад, до хатинки.
Далі не трапилося нічого видатного, бо екскурсія до озера зайняла не більше десяти хвилин, а міністр не став обтяжувати Панасейка навідними запитаннями, либонь, через те, щоб не напружувати ситуацію. Повернулися не до машин, а до столика під навісом, який водії накрили на шведський кшталт, і ось тут із вуст Жирнова злетіла вельми симптоматична фраза, яка могла стати приводом до глибоких роздумів про особливості подальшого розвитку заповідника. Після того, як усі, зовсім не по-шведськи, порозсідалися на лавочках обабіч столу, заступник "губернатора", опинившись біля власника "Козацького шансону", раптом догідливо підсунув йому наповнену коньяком чарку і сказав:
– Ну, Романе Петровичу, вип’ємо, тепер ви тут господар.
Вимовив ті слова пан Жирнов тихо, але почули їх усі, особливо виразно пролунали вони для Панасейка, але ні він, ні хто інший нічого з того приводу не зауважили.

14
Усе майже так і було, хіба що стосовно мого настрою слід зробити невеличку поправку. Звісно, поглядаючи на дорогу, якою рухалися автомобілі, я почувався вельми напружено, але не через те, що дуже сподівався на приїзд Віктора Васильовича, а тому, що приїзду його аж ніяк не бажав. Хіба я нічого не зрозумів під час нашої останньої зустрічі, коли так рвався побачити Пашка вчасно? Усе я збагнув. А того дня, коли помітив, що до Урочища наближається колона машин, звернув увагу, що рухаються авто якось особливо. Не те, щоб повзли неквапно, а мовби пересувалися навпомацки, наче не по землі їхали, а хтось невидимий і дужий підштовхував їх ззаду, час від часу беручи на руки і переносячи через баюри та вибоїни. Не міг Віктор Васильович очолювати саме таку процесію, через те я й переживав, боявся – а раптом помиляюсь! А що, коли мій друг у тій компанії! Навіщо! Я б дуже того не хотів, через те й нервував.
Такого візиту Урочище ще не знало. Ні, не за кількістю машин та людей, а за сутністю прибульців. Досі не можу втямити, як я спромігся тоді бодай гавкнути. Я як уздрів ту компанію, а ще раніше, як почув, яким духом од неї війнуло, як уявив принишклих обабіч шляху ящірок, коників і навіть мишей, як побачив, що згорбився старий берест на узліссі, що зіщулився отой молодий і розкішний, під яким Мельник так мальовничо порозкладав древні валуни, мене враз ніби заціпило від болю і люті. Спершу – біль, бо я знав, на що здатні, стосовно Острова оті люди, кожен по собі окремо, а коли ще і в гурт збилися… А потім – лють! Через те, що вони приїхали сюди, що вони узагалі так вільно почуваються в цьому, НЕ ЇХНЬОМУ, світі… А ще через те, що на їхньому шляху немає жодних перешкод, бо ніхто їх там не зводить.
Усе навколо, навіть пилюга на шляху, притихло і принишкло.
Ох, коли б люди – чесних, порядних і мужніх людей маю на увазі – могли відчувати те, що відчуваю я! А я відчував, як захвилювалися мої товариші – Мартиненко і Грамолін – так вони ніколи ще не хвилювалися, і я їм за те безмежно вдячний.
Навіщо вони приторочили до мого нашийника отой безглуздий хлястик? Хіба я кудись збирався втікати, чи на когось нападати? Бодай когось мав я намір укусити? Лють розривала мене, але я до таких людей, як оті, що тоді приїжджали, навіть доторкуватися не став би. А ще й кінь увірвався… Я знаю того жеребця, і він мене добре знає. Як він косив на мене сполоханим оком! А який вершник красувався на ньому! Либонь навмисне запізнився, щоб усі звернули на нього увагу.
Та я надто захопився цим чоловіком, а почав із коня. От його я готовий був розірвати, коли він опинився біля святая святих – біля нашої хатинки! Біля ганку, на який навіть я намагаюся зайве не ступати, хіба що, як Віктор Васильович інколи запрошував у кімнату. То вже була зневага, так зневага. Та ще й наруга. Я бачив, що жеребець мене остерігається, – йому й самому, либонь, не вірилося, що він тут опинився, і добре, що Мальченко забрав його. Досі бринить у моїх вухах оте ненависне "Цібе!" А помічник Панасейка того дня лише цим вигуком не обмежився. Кричав: "Ану, геть звідси, зовсім знахабнів! Приберіть його, щоб і очі мої його більше не бачили, скільки можна про це говорити!"
Отоді, отам біля прив’язаного жеребця я вперше відчув себе приниженим, і вперше за все своє життя мені стало дуже зле. Бо немає більшої, страшнішої наруги над живою істотою, аніж намагання образити її на рідній землі. Урочище ж я вважаю своєю рідною землею.
Добре, що мене тримали тоді на повідку, а то забіг би у плавневі нетрі, забився б подалі од цього світу, де все поставлене з ніг на голову.
Аби оті людці могли бачити себе з боку… Аби ж!.. Добре, що ні Грамолін, ні Мартиненко не пішли слідом за ними до озера, то й лишився я на подвір’ї, аби спочити від них, та шкода, що усі так швидко повернулися, та ще й порозсідалися за дубовим столом. За НАШИМ столом! За отим столом, за яким я звик бачити зовсім інших людей, появи яких в Урочищі завжди чекав із нетерпінням. І не лише я ждав їх, а все оце могутнє і вразливе, суворе і ніжне, щасливе і упосліджене, зрештою, незбагненно прекрасне довкілля чекало! Ми всі чекали, бо їхали ДО НАС!
Як я тоді втримався, щоб не загавкати на них усіх! Мартиненко, наче відчуваючи, яке бажання в мені визріло, нахилився і прошепотів:
– Що, Хорсику, не подобається? Тримайся, ти мудрий пес. Потерпи.
І я терпів, бо дбав не лише про себе, а й про наших інспекторів, про увесь оцей благословенний куточок. Мартиненко з Грамоліним про те навіть не підозрювали, але, кого, як не їх почали б карати за те, що я дозволив собі щось непотрібне! Хіба не вдарило б рикошетом по оцих деревах, по беззахисних ящірках і їжаках, по козулях і вепрах, по оцьому озеру, з яким я так зріднився! Ми всі отут – єдине ціле, і не можна ображати когось одного, замахуватися на щось одне, сподіваючись, буцімто інших не зачепить.

15
Те сталося блискавично-навально, як викид десанту. Коні, мовби за чиєюсь командою, добігли до Урочища і враз розтягнулися півмісяцем: правий край накрив частину подвір’я з курганчиком, лівий захопив хатинку і вишняк, а центр увірвався через хвіртку. Катран вийшов на ганок і відразу не второпав, що воно коїться: виблискували в місячному сяйві зеленаві спини, розвівалися хвости і гриви, глухо тупотіли копита – подвір’ям гасали очманілі створіння, наче в якомусь незбагненному танку. Спершу вони посунули широким віялом на курган, затим збігли з кургану і вервечкою потяглися уздовж частоколу, мимо столика, до плити. Перед стежкою, що вела до бекету, коні розірвали вервечку, розсипалися, бо з пагорба, із вишняка назустріч скотилися-вибігли інші коні. Вони пирхали, іржали, хвицали задніми ногами, і Катран мимохіть подумав, як то вони умудряються у напівтемряві так бігати, що не зіштовхуються, а тільки торкаються боками одне одного! Катран пронизливо свиснув і чомусь узявся рахувати коней… Навіщо? Одного погляду було достатньо, щоб побачити, увесь той табун, який за поясненнями конюхів із "Козацького шансону", "інколи вибігає із вольєра, розбиваючи огорожу". Тут було не менше трьох десятків коней, і Катран подумав про покалічені мальви під вікнами, про понівечені дубки уздовж тинка, про подовбаний копитами курганчик і знову засвистів.
З боку плавнів вирвався, ще не видимий за кущами Хорс. Собака гавкав просто несамовито, і по тому, що голос його лунав то біля стежки, яка веде до пірса, то ліворуч, біля пагорба, то праворуч, під кленами, неважко було здогадатися, що спантеличений пес не переслідує якогось одного коня, а намагається зігнати усіх в єдиний щільний гурт, захопити усіх, а тоді потурити геть з подвір’я, як це він робив раніше, зустрічаючи коней на полі. Але те траплялося вдень, до того ж на відкритому просторі, зараз же, хоча й місячно, але водночас і хмарно, та ще й дерева з кущами…
Як могли потрапити коні в Урочище? Навряд чи прибігли вони сюди самі, адже досі жодного разу не наближалися до Урочища. Взагалі навіть біля його околиць не з’являлися. А зараз вони носилися подвір’ям, мов навіжені, і хоча собаки сахалися, все ж ніяк не хотіли бігти туди, куди Хорс їх навертав, коні не покидали подвір’я, скакали по колу, а тоді зигзагами, то в один бік, то в інший. А жеребець! Стрівшись між деревами лоб у лоб із Хорсом, він не відскочив убік, як це завжди робив у таких випадках, а пронизливо заіржав, став на дибки, і коли собака опинився зовсім поруч, обрушився на нього. Передні копита важко гупнули біля самої Хорсової морди, і неважко здогадатися, що було б із собакою, якби жеребець поцілив. І тоді Хорс пішов на те, чого ніколи собі не дозволяв. Зібгавшись пружиною, пес викинувся уперед, але не на жеребця, а під нього і з усієї сили вдарив мордою в живіт. Жеребець заревів, мовби хто увігнув у нього кілок, але, мабуть, більше з переляку, ніж від болю, він уже не бачив Хорса, зате уздрів за своєю спиною частокіл і рвонув до хвіртки. А Хорс не відставав від жеребця. Треба віддати належне благородству собаки: навіть дозволивши собі вперше напасти на коня, він не показував свої зуби, не кусав і не шматував свого супротивника, а лише біг за ним, заходячи то зліва, то справа, проте аж ніяк не випереджаючи. А міг же вчепитися в горло!..
Із плавнів прибіг захеканий Мельник. Більшість коней уже збилася біля хвіртки, по одному просочуючись крізь неї, бо жеребець уже мчав полем у бік "Шансону", кілька блукало між деревами, і Катран виганяв їх звідти, улюлюкаючи та колотячи палицею по каструлі.
– Звідки вони взялися, Назаровичу? – підбіг збуджений Мельник.
– Прибули в гості, Олежку… – зітхнув Катран. – Прогресуємо, зміцнюємо заповідну сутність Острова. Треба повернути собаку… Де він? Хо-о-орс!
Коні уже всі покинули подвір’я і бігли у бік "Шансону", Хорса ж ніде не було видно. Раптом почувся його гавкіт, десь там, біля коней. Потім гавкіт різко урвався, чути було лише глухий кінський тупіт, який віддалявся і віддалявся. І тут несподівано пролунав собачий крик, глибокий і нестерпний. Потім ще раз. Із темряви вигулькнув вершник, котрий чомусь намагався погнати залишок кінського табуна у бік Урочища, але прямо рухатися не міг, бо перед ним стрибав Хорс. Відразу не можна було зрозуміти – собака нападає на коня з вершником, то підбігаючи, то відскакуючи від нього, чи вершник навмисне дратує собаку, шпиняючи її довгою, схожою на спис жердиною.
Мельник побіг назустріч вершнику.
– Хорс! – гукав він. – До мене! Сюди, Хорс!
– Попаде ваш Хорс мені під руку ще раз – ухайдокаю падлюку за милу душу! – крикнув вершник. Розвернувся і поскакав у бік "Шансону".
– Ви спершу наведіть порядок зі своїми кіньми! – кинув йому навздогін Мельник, але те було зайвим, бо, по-перше, вершник навряд чи почув його, а, по-друге, навіть, коли б і почув, то не дослухався б до слів інспектора.
Хорс підбіг до Мельника, важко дихаючи, язик висолоплений.
– Молодець, Хорс, – потріпав Мельник собаку по загривку. – Тільки не захоплюйся так більше. Не бігай до них, собачко. Добре?
Хорс перевів подих, облизався і вискнув.
– Не поранили вони тебе? – Мельник оглянув собаку… – Ні, лише били… Ну, нічого, песику, правда за нами.
Хорс довірливо потерся об ноги Мельника, тихенько поскавучав і побіг назустріч Катранові, який вийшов за хвіртку.
Небо звільнилося від хмар, місяць зблід, почало швидко розвиднятися, і результатами кінського наскоку уже можна було любуватися в усій їхній красі. Насамперед, усе подвір’я було зоране копитами – збурунений пісок, понівечений шпоришевий килимок. А курганчик!.. Його наче хтось потовк-подзьобав гігантським гострим товкачем – треба негайно брати лопату і все закидати, рівняти граблями і засівати травою. Зламано кілька молоденьких дубків, які Мельник посадив уздовж тинка, потовчена клумба з мальвами і чорнобривцями. За хатинкою увесь пагорб, як і курганчик, покопаний копитами.
– Коли чекати наступного десанту? – Катран підняв повалений окраєць ліси, що примикав до курганчика. – А він повториться неодмінно... Чув, Олежку, як заливисто іржав жеребець? Значить, сподобалося йому у нас…
– Вельми сподобалося, – видихнув Мельник, присідаючи на лавочку. – Не стільки коням припала до смаку ця місцинка, скільки їхнім господарям.
– Заодно і новим господарям Острова. Знаєш, який тост проголосив Жирнов, звертаючись до Брагіна? Мені передавав Мартиненко. Сказав: "Вип’ємо, тепер ви тут господар…" Та ще й мовою сусідньої держави це проголосив.
– Точно?
– А ти хіба не чув?
– Ні… Оце так! Державні службовці… Країнські олігархи… Країнські вони, Назаровичу? Оті, що оладки печуть та самогон гонять…Чиї вони? До якої порту-гавані приписані?

16
Наступного дня, ледь перевалило за дев’яту ранку, Катран зателефонував Панасейкові.
– Навіщо вам директор? – невдоволено запитала секретарка.
– Уночі в Урочищі трапилася надзвичайна подія…
– Подзвоніть Мальченкові – це його ділянка роботи.
– Я знаю, але у таких випадках ми завжди ставили до відома, насамперед, керівника заповідника.
– Що було раніше, те відійшло в минуле… – почала було секретарка, але Катран зупинив її:
– Дівчинко, я – Катран Станіслав Назарович, вимагаю, щоб мене з’єднали з директором! Не-гай-но!
– Гаразд…
– За чверть хвилини Катран почув Панасейка.
– Що там у вас, Станіславе Назаровичу?
– Науме Євгеновичу, коні із "Козацького шансону" уже не лише безборонно гасають по полях, а вночі прибігали в Урочище. Усе витоптано, поламано. Є підозра, що їх туди навмисне спрямували. Ви ж знаєте, як до таких наїздів ставився Віктор Васильович!..
Ох, пане Катран, що за необачність! Ну, навіщо нагадувати Наумові Євгеновичу про існування Віктора Васильовича!
– Давайте не будемо перейматися тим, на що і як саме реагував Віктор Васильович, це, по-перше, а, по-друге, вам, усе ж таки, пояснила секретарка, хто у нас опікується охороною…
– Але ж…
Але ніхто Катрана більше не слухав. Панасейко поклав рурку і відразу наказав запросити до себе Мальченка.
Мальченко як наче ждав виклику, стоячи під стінами кабінету директора,  з’явився негайно. Спершу у щілині між дверима й одвірками показалася його украй стурбоване обличчя, Микола Панасович глухо вимовив "дозвольте?" і, отримавши схвальний кивок, прослизнув у кабінет. Підійшов до столу, але сів лише тоді, коли директор указав на стілець .
– Мені дуже не хотілося б, Миколо Панасовичу, – насупившись, мовив директор, – отримувати скарги на ваших працівників, до того ж, ні світ, ні зоря. Та ще й від наших друзів, від тих, хто береться допомагати нам.
– Слухаю, Науме Євгеновичу, – Мальченко підсунув стілець ближче до столу.
– Тож і слухайте… Довго ще плутатиметься під ногами отой улюбленець Пашка?
– Який?
– Який… Ота собака, що в Урочищі!
– А-а-а... Та, бігає…
– І назвали ж … Хорс… – Панасейко скривився… – Я й без вас знаю, що бігає, і наразі питаю, чи довго ще він там бігатиме?
– Треба розібратися…
– Давно пора. Ще й семи не було, а мені телефонує Брагін і прямо слів не може підібрати від обурення. То Шохов нарікав на ту собаку, тепер Брагін… Ваш Хорс знову ганяв коней із "Козацького шансону"! Миколо Панасовичу, з таким характером співробітництва люди одвернуться від нас, ви це розумієте?
– Розумію…
– Треба негайно залагодити інцидент!
– Зрозумів… Негайно… А що, коні знову вибігали із вольєра?
Панасейко аж зблід від досади, затим раптом густо почервонів.
– Миколо Панасовичу! – крикнув. – Якщо хочете продовжувати працювати у заповіднику, та ще й на своїй нинішній посаді, то раз і назавжди затямте: коні із "Козацького шансону" не виплигують із вольєру, вони просто, коли треба, бігають і бігатимуть на волі. Ясно? І то вже не має значення – по полях, по садах, по степах, чи заглядають в Урочище. Зрозуміло? Коні, хоча вони й свійські, у даному випадку – суттєвий компонент фауни Острова – ось як треба їх розглядати.
– Я зрозумів, Науме Євгеновичу, – Мальченко сухо кашлянув. – Просто згадав, як Віктор Васильович зауважував…. Псують трав’яний покрив, де відновлюється степ, топчуть могили на кладовищі, та й для відпочинку… Тобто, небезпечно…
Мальченко ніяк не міг уловити, куди хилить новий директор, тож і чухрав навпростець.
– Ну, й чіпка ж пам’ять у наших працівників! Я уже вдруге протягом усього якоїсь чверті години чую посилання на дорогого Віктора Васильовича. Спершу Катран, тепер ось ви. Забудьмо, що було! Починаємо з чистого аркуша.
– Немає заперечень, але… Мешканці селища скаржаться на тих коней… Бігають по кладовищу…
– Більше не бігатимуть, то вже справа не вашого піклування, і мова не про це. Нам треба зміцнювати стосунки з "Козацьким шансоном". Розберіться, що там натворили ваші хлопці минулої ночі у плавнях і прийміть відповідні рішення. І не зволікайте.

17
Під вечір Мальченко приїхав в Урочище. Хорс був із Катраном біля пірсу, тому, повернувшись, побачив знайомий "Ланос", коли він уже стояв під гледичією. Звісно, не подався назустріч, через тин не плигав і навіть до хвіртки не підходив. Гавкнув кілька разів, подаючи інспекторам сигнал, і приліг на шпориш.
– Хлопці, прив’яжіть собаку! – крикнув Мальченко, перш ніж привітатися. – Набридло! Скільки неприємностей через цього пса!
Катран промовчав, проте не утримався, щоб іронічно хмикнути та ще й головою повів. Помітив це Мальченко? Коли й помітив, то чи зрозумів як слід той жест?
– Ви не бачите, що наробили коні минулої ночі, Миколо Панасовичу? – спитав Мельник, присаджуючись під навісом.
– Коні – то не наші клопоти, нам є чим займатися.
– Сумніваюся, що насправді є… – Катран підняв зламаний дубок. – Ось подивіться… А ондечки курган понівечили… А клумба… Я вже написав доповідну, бо директор не захотів мене по телефону вислуховувати. Доповідна ось у мене, і я дуже сподіваюся, що вона матиме хід. Треба негайно скликати прес-конференцію і всім розповісти, що тут трапилося.
– Досить, Назаровичу! – Мальченко поморщився. – Напишіть мені не доповідну, а пояснювальну, а ми з Наумом Євгеновичем розберемося, що робити далі.
– Поя-а-а-аяснювальну? – Катран аж подався до Мальченка. – Це з чиєї ще примхи?
– Сідайте, Станіславе Назаровичу, і не нервуйте. Сідайте. Адже знаєте, що в ногах правди немає, бо її зроду-віку там не було.
– Тоді, де ж вона?
– То, Назаровичу, не нашого ума діло. Ви краще скажіть, чого оцей пес за кіньми так наріпився?
– Наш Хорс сумлінно виконує свої обов’язки, Миколо Панасовичу, – вмішався Мельник.
– Олежку, ти мовчи, я з тобою поговорю пізніше…
– Даремно… Навіщо відкладати? Я ось, до ваших послуг.
Мальченко раптом грюкнув кулаком по столу так, що аж Хорс здригнувся.
– Досить, ще раз кажу! Кінчилася вакханалія, треба за справу братися.
Катран і Мельник переглянулися.
– Виходить, Миколо Панасовичу, досі, упродовж цілих двох літ, ми тут дурня валяли?
– Не будемо уточнювати! Не я видумав легенду, що у вас тут курорт. Не я, всі про це говорять. Три доби ніжитеся на природі, а потім цілих дев’ять днів, невідомо де і невідь-чим займаєтеся. Лахва!.. Хто б так не хотів! Я б і сам не проти…
– Так у чому ж проблема, Миколо Панасовичу? – посміхнувся Катран.
Мальченко збагнув, що хватив лишку і кашлянув знічено. Але ж слово, таки, дійсно, не горобець… То що ж іще міг сказати начальник охорони заповідника?
– Ох, хлопці, дограєтеся… Чому так виходить, що саме під час ваших чергувань відбуваються тут усілякі пригоди? То стрілянина, то козуля, тепер от коні…
– А ви не думали, Миколо Панасовичу, про те, що подібні пригоди мали місце і під час інших чергувань, просто на них уваги належної не звертали? Скажімо, не фіксували їх…
– Це – порожня балаканина, а нам потрібні факти. А факти свідчать про те, що ви, шановні, не сприяєте поліпшенню ситуації у плавнях. Скільки перемовин провів Наум Євгенович із керівництвом "Козацького шансону", а ви своїми діями можете все перекреслити. Ми не можемо цього допустити! Наум Євгенович із такими труднощами намагається залучити до нашої справи впливових людей, а ви!...
– Уявляю, як важко Наумові Євгеновичу тих людей залучати… – знову посміхнувся Катран, а Мельник вигукнув:
– Ми винні у тім, що на територію меморіально-туристичного об’єкту заповідника увірвалися коні і все тут понівечили?
– Не бачу ніяких руйнувань, подумаєш, коні погуляли…
Мальченко раптом відчув утому. Йому аж ніяк не хотілося продовжувати розмову, яка рухалася зовсім не тим руслом, яким би йому хотілося. Узагалі начальник охорони заповідника наразі не відчував ні в чому ніякого русла, бо в голові усе сплуталося, збилося, узвичаєні установки, схоже, ігнорувалися, а нових Микола Панасович, ще не намацав, і йому раптом стало так сумно…
Інспектори теж не мали ніякого бажання продовжувати балаканину, бо Катранові після невдалої телефонної спроби поговорити з Панасейком, в душу закралося передчуття, що все у заповіднику повертається зовсім в інший бік. То про що говорити з Мальченком, із оцим, колись кимось раз і назавжди добряче наляканим чоловіком, котрий у кращому випадку, як і всі перелякані та безвольні люди, може бути лише кур’єром чужих думок і рішень, а в гіршому… Про це краще навіть не заїкатися.
Мальченко вирішив завершити імпровізовану нараду:
– Досить, хлопці. Я своє слово сказав. Не хочете мене розуміти, справа ваша. Треба працювати. А для початку обидва напишіть пояснювальні.
– Доповідні ми вже написали, – сказав Катран.
– По-яс-ню-валь-ні! Хіба не ясно, Станіславе Назаровичу?
– Доповідні, Миколо Панасовичу, – спокійно повторив Катран. – До речі, моя вже готова, можу передати.
– Після зміни обидва завезіть мені в кабінет пояснювальні. Повторюю: по-яс-ню-валь-ні.
Мальченко підвівся.
– Єдине, що пораджу: будьте, хлопці, розсудливими.
Інспектори мовчали. Хорс теж мовчки провів очима Мальченка, аж поки той не підійшов до машини. Либонь, уперше охоронці не проводжали свого начальника, вони так і лишилися сидіти під навісом. Мельник дрібно тарабанив пальцями по сірниковій коробці, а Катран проглядав свою доповідну, яку Мальченко не взяв.
Хорс підвівся, спершу підійшов до Мельника, заглянувши йому у вічі, потім до Катрана і так же пильно подивився на нього. Мовчали усі троє.

18
Я – тому, що не вмію говорити, а Катран із Мельником через те, що говорити їм не хотілося. Я відчував, що кожен із них залюбки залишився б зараз наодинці з собою, аби не те, щоб обдумати насущне, а просто помовчати, утупивши погляд кудись у ліс, або вдалину, де тільки сліпим і байдужим здається, що там, окрім стіни дерев, нічого немає. Я так відчував свою зайвість коло обох інспекторів, бо скільки вже натякав їм на біду, скільки намагався привернути їхню увагу до того, що грядуть похмурі зміни у заповіднику, що зміни ті уже шарудять по обпалому листю, і як їм зараяти – то вже нехай люди думають самі. І я підвівся і потихеньку пішов до пірса, забрався на нього і приліг на прохолодні шершаві дошки. Ширяли крижні над озером, неподалік, на обмілині завмерли дві чаплі… А водомірки! За всеньке літо я не бачив їх стільки, скільки зараз ковзалося по поверхні води у сутінках, отут, обабіч пірса! То – на ясну погоду. На тихі погожі дні, бо давно відлетіли ластівки, і вже час лаштуватися у далеку дорогу очеретянкам, зябликам, шпакам. Аби знайти їм одне одного, аби згуртуватися, бо шлях чекає нелегкий і тривалий, потрібна гарна погода, прихильність і сприяння оцих плавнів.
Я бачив – те відкривалося тільки мені,  як пильно вдивлялися своїми сиво-зеленими очима в небо, у воду, тяглися слідом за птахами осокори… Надихані ясним небом і тихим озером, вони вже прощалися з птахами, і чув я в тім прощанні не смуток, а віру. Верби ще мовчали, бо їхній зелений вік триваліший, ніж в осокорів, він сягає глибше в осінь. Верби устелятимуть своїм листям водяну гладінь уже після того, як на озері нікого, окрім крижнів не стане. Хіба що якась запізніла рибалочка пискне, аби нагадати, що вона ще тут, аби навернути на хвильку до літа, щоб чіткіше затим окреслилася невідворотність осені.
Я ніколи не бентежився осінню, бо знаю, що так має бут, а от за Катрана тривожно, і Мельник мене хвилює… А Мартиненко, а Грамолін, Михальчук, Чернець… Усе начебто так і в той же час не так… Усі вони тут, у тій же послідовності – це так, а не так, бо все частіше вони мовчать, бо я давно уже не бачив Віктора Васильовича, і, мабуть, не побачу його більше ніколи, бо сюди їздять зовсім інші люди.
Я не бачу далини. Я не відчуваю простору, начебто Урочище оточив якийсь невидимий, незборимий заслін, через який ні перескочити, ні зазирнути за нього. Навіщо він?
На стежці зашаруділо листя. Катран, чи Мельник? Хтось один іде, я чую. Чаплю на обмілині уже майже не видно, та я здогадуюсь, що вона стоїть на місці, навіть не ворухнулася. Чапля не збирається нікуди тікати, бо вона тут у себе вдома і знає, що нічого їй із пірса не загрожує, бо ніколи тут нічого і нікому не загрожувало. Я не піднімав голови, аж поки не почув, як зарипіли дошки під неважкою ходою. Катран! Тільки він ходить так – ставить ноги впевнено, але м’яко і негучно і тримається прямо, а не розкачуючись, як ходить Мельник, бо той вищий зростом.
Я ще й голову не повернув, як Катран озвався:
– Хо-о-орс… А ми знали, де ти… Теж усамітнився? Тобі, мабуть, теж сумно?
Я вильнув хвостом, а потім замолотив ним, аж дошки загули – чим же іще міг я засвідчити свою безмежну прихильність найдобрішому Станіславу Назаровичу! Кожен із інспекторів має свій норов, усі вони відрізняються один від одного, не хотів би виділяти, до кого я виявляв більшу прихильність, до кого меншу, адже усіх любив. А от до Назаровича ставлення мав особливе. Він першим почав брати мене з собою у лісові мандрівки, у переходи по скутих кригою протоках, я відчував, як гостро сприймає Назарович довкілля, як болісно і рішуче відгукується він на найменший прояв несправедливості, і через те я жалів його більше від усіх.
– Гарно тут, Хорсику, правда?
Катран сів поруч на дошки, тяжко зітхнув, а тоді на мене раптом полився гарячий приглушений шепіт. Важко було розібрати, про що саме йшлося, та я здогадався – про мене, про оце озеро, про небо… Мені захотілося отак лежати і лежати, і раптом, коли Катранова рука торкнулася моєї голови, мене охопив розпач. Я навіть підвівся на передні лапи, бо відчув, що Катран… прощається. Я збагнув, що він прийшов сюди, нічого не сказавши Мельнику, бо вчинив так підсвідомо. Цілком може бути, що іще йдучи стежкою до пірса, він піддався пориву попрощатися зі мною, попрощатися не стільки словами і жестами, як отим доторком, одним-єдиним дотиком, який не може обманути… Я ще не повертав голови, але вже знав, що, коли поверну, то побачу на очах у Катрана сльози…
І я повернув голову і побачив, що Назарович плаче. Мовчки, одними лише очима. І я лизнув його в щоку, а тоді ткнувся мордою в плече. Назарович підняв ліву руку, і я сховав голову у нього під пахвою. Я теж заплакав, бо інакше не міг – ніколи досі зі мною не прощалася людина. Я відчував – назавжди.
Ми сиділи на пірсі, поки зовсім не стемніло. Мельник не йшов, і не через те, що свідомо не хотів заважати нам, того вечора йому теж бракувало самотності. Після всього пережитого – зовсім не трагічного, ні! – то була лише жорстокість примхливої долі, але тонкій натурі Мельника, як і Назаровича, її вистачило, аби відчути жагу самотності. Щоб на деякий, хоча б на короткий час залишитися наодинці з собою і привести свої думки у відповідність до обставин.
Наступного дня Катран і Мельник змінилися, а ще за дев’ять днів Мельник, приїхавши на чергування, відразу підійшов до мене, присів навпочіпки, глянув мені ув очі і тихо мовив:
– Немає, Хорсику, нашого Назаровича, покинув він нас…
Я про те вже знав. Станіслав Назарович помер удома від серцевого нападу через п’ять днів після того, як попрощався зі мною.

19
Мельникові наказом директора заповідника оголосили догану і позбавили місячної премії. Так сталося, либонь, не стільки через сам факт відмови писати пояснювальну замість доповідної, скільки за спрямованість доповідної, яку Мельник все ж передав Мальченкові. У своїй доповідній інспектор не просто сповіщав про факт кінського нападу на Урочище, а й висловив думку про зумисний характер цієї акції, особливо наголосивши на неприпустимості вільного гасання коней територією заповідника. Коментуючи доповідну, Мальченко казав Мельникові:
– Я попереджав тебе, а ти не послухався, тож і отримав відповідно. До речі, з тобою ще м’яко вчинили…
Мельник і сам розумів, що "не надто жорстко", як розумів також те, що "м’якість" стосовно нього було вчинено аж ніяк не з почуття милосердя. Таким чином Панасейко наголошував на своїй гуманності, хоча гуманністю там і не пахло, то так – гра кішки з мишкою. У нічному інциденті з кіньми зумисно все було поставлено з ніг на голову – от що було головне, і це всі розуміли.
Покаранням Мельника "кінська тема" була знята з порядку денного, і, ніби відчуваючи марність її обговорення, Хорс, уздрівши коней на полі, уже не кидався прожогом заганяти їх у вольєр. Узагалі така нагода виключалася майже повністю, бо за тим пильно слідкували інспектори. Навіть той же Мельник. Як би гірко і прикро не ставало на душі при вигляді коней за межами "Козацького шансону", Мельник різко викрикував "Хорс, не можна!" і відразу брав собаку на повідець.
І все ж одного разу Хорс одвів-таки душу. Чергували того дня Качан із Макаренком, на собаку, як завжди, уваги звертали мало, тож Хорс другий день бігав голодний. Ішла одна за одною екскурсії, і пес, як тільки випадала нагода, крутився біля приїжджих, малодушно чекаючи, коли хтось йому щось кине. А хто міг утриматися, щоб не пригостити такого розкішного, зовні начебто грізного, а насправді он якого лагідного пса! Тож і кидали Хорсові, хто що міг, і Хорс підбирав… І раптом побачив біля ближньої лісосмуги табун коней. І тут же, навіть не гавкнувши, не подавши сигналу інспекторам, собака побіг коням навперейми.
Як завжди, Хорс відразу атакував жеребця, і той, пам’ятаючи їхнє недавнє, мимолітне, аж ніяк не сердечне побачення в Урочищі, уже не став негайно повертати назад, а зробив кілька випадів назустріч собаці. Але не таких рішучих, як тоді на подвір’ї. Та й Хорс проявляв більшу маневреність, він не підпускав до себе жеребця, і вожак не витримав. Голосно заіржавши, він нарешті розвернувся на повнім скаку і подався у бік "Шансону". Коні – за ним.
Все! Зупинитися б невтомному собаці, адже ні разу ще переслідувані ним коні не верталися знову в поле, проте Хорс не відставав. Він ніби скучив за своєю видатною роллю кінського загонщика і гнав гурт, що було сили. Він біг поруч із жеребцем, і, глянувши збоку, можна було подумати, що кінь і собака у змові, що вони ведуть за собою табун – он як ладно біжать усі в одному напрямку, і ні крику тобі, ні галасу. Власне…

20
Я біг майже нога в ногу з жеребцем, мені це не дуже подобалося, – краще б попереду, але ні в якому разі не ззаду, одне слово, мені хотілося бути окремо від ненависного коня, але ситуація, схоже, не хотіла нас розводити. І раптом я почув:
– За що ти ненавидиш нас?
Я здригнувся, бо зрозумів, що сказане спрямовувалося на мене, але… Від кого воно? Глянув ліворуч, праворуч… Хто подав голос?
– Хіба ми такі вже незугарні, невже так противні тобі?
Голос лунав чітко і зовсім поруч. Хто ж то?!
Я підняв голову… Що?! Жеребець косив на мене лівим оком, і в тому оці я уловив смуток. Невже?..
– Це ти промовляєш? – запитав я спантеличено і тут же стишив біг.
– Я, – відповів жеребець і теж пригальмував.
– Ти мене вразив! – крикнув я. – Я не чекав… Чого мовчав досі? А зараз ображаєшся на мене… А як би вчинив на моєму місці ти, якби хтось посягав на ввірене тобі?
– Я ні на що не посягаю, і ніхто із нас не посягає.
– Ти брешеш, бо зовсім утратив совість… Ти утриманець для розваги, і залишайся за огорожею.
– А хіба ти не утриманець?
– Я!?
– Так, ти. Адже ти теж служиш людям.
– Я служу не людям, а Життю разом із тими людьми, що розуміють мене.
– А ми?
– А ви граєтеся в життя, бо розважаєте зівак.
– Ти неправий, бо не знаєш, як ми страждаємо.
– Ви стражда-а-а-аєте? Оце так сказав! Ондечки, які вгодовані, вичесані, вимиті, випещені – ніяких тобі клопотів.
– Ми завжди на прив’язі, ми затиснуті і прикуті, і ніхто, окрім нас не знає про це. Ти кажеш, що ми розважаємо зівак? Але це не через наше бажання, не від добра, а через безвихідь. Нам просто нікуди діватися з дня нашого народження, і ми, як нагороди із нагород, чекаємо моменту, коли можна буде вирватися хоча б на півгодинки із ненависного вольєру…
– …і топтати поля, руйнувати могили…
– Ні! То все через необачність – зрозумій і пробач. Ми просто не тямимо себе від радості і бігаємо, де заманеться. То від неймовірного охмеління волею. Ми – невільники! А коли біжимо полем, уявляємо, що мчимо безкрайнім степом, і здається нам, що ми не принижені, не упосліджені раби, а горді дикі тарпани. Невже ти цього не розумієш?
Я мовчав.
– Гей, чого мовчиш? Ти – Хорс? Я чув, як тебе гукали твої хазяї і наші конюхи. До речі, остерігайся конюхів, вони тебе ненавидять. А серед коней ніхто не тримає на тебе зла, бо ми бачимо і знаємо, що ти чесний пес. Чого мовчиш? Не сердься, а краще постарайся нас зрозуміти… Будь ласка… Хорс!
Я глянув на жеребця.
– А тебе як звати?
– Я майже твій тезка – теж бог, тільки по імені Зевс. Ми вже добігаємо до вольєра… Не злися на нас, Хорсе, і бережи себе.
– Добре, Зевсе.

21
Уже передні коні, слідом за жеребцем, втяглися за огорожу, підтягується й решта, ось-ось зачиняться за ними ворота, а Хорс усе біжить. Зупинився біля самих воріт і тут же почув:
– Хорс!
Собака стрепенувся. То не голос жеребця, гукала людина… Хто його міг тут кликати?
– Хорс, на, на…
Собака не встиг побачити, звідки – з-за огорожі, чи з-за кущів – щось вилетіло і впало неподалік від нього. Одне, а потім ще одне. На камінь не схоже – упало м’яко, ще й запах від нього полинув… Який запах!.. Хорс підбіг. На шпориші лежали два шматки м’яса і заповнювали усе навколо неймовірно спокусливим запахом. Хорс глибоко втягнув у себе повітря – такої смакоти чи й доводилось йому коли чути. Глянув на огорожу. Коні згуртувалися навколо чоловіка, який розкидав перед ними сіно. Звідки те м’ясо? Власне, яка різниця! Розкішні запахи паморочили голову, Хорс глянув ще раз у бік огорожі, а тоді нахилився і пожадливо, один за одним проковтнув обидва шматки, навіть не пережовуючи. Яка смакота! Кинув ще один погляд на вольєр – нікого. А тоді почув пронизливе іржання жеребця…
* * *
В Урочищі Хорса немає уже майже дві години поспіль, а ніхто й не кинувся. Собака з’явився десь аж під вечір, він не прибіг, а неквапом підійшов до хвіртки, і, позаяк вона була відчинена, то, зайшовши на подвір’я, тут же й приліг, поклавши голову на витягнуті передні лапи. Лише коли почало сутеніти, а пес так і не рушив з місця, його окликнув Качан:
– Хорс, ти чого лежиш? Хорс!.. Набігався, що ліньки й підвестися?
Собака війнув хвостом, кволо так, наче через силу і не піднімаючи голови, але Качан не надав тому значення.

22
Від вольєру я добіг лише до лісосмуги і впав. Враз підкосилися ноги, я розпластався на землі і вмить, наче поринув у суцільну темряву, в якій нічого не чув і не бачив. Я мовби зник, і вже не знаю, коли прийшов до тями і впевнився, що я є і, що мені треба. А треба було повертатися в Урочище. Я спробував підвестися, і це мені вдалося. Ворухнув лапами – начебто тримають, тож і рушив лісосмугою, передбачливо не виходячи на дорогу. Ох, як мені раптом захотілося зустріти Станіслава Назаровича!.. Або ж Мельника чи Грамоліна… Мабуть, то був прояв малодушності з мого боку, бо навіщо людям собачі проблеми, навіть коли той собака – я! Я завжди вважав, що собака сильніший від людини, і не стільки фізично, а, насамперед, своєю поведінкою, тож розраховувати мав лише на самого себе. Та я нічого не міг із собою вдіяти – дуже хотілося, щоб мене побачили мої двоногі друзі і зрозуміли, як тяжко їхньому Хорсові.
Я, мабуть, зовсім розклеївся, бо, ледь діставшись Урочища, звалився біля хвіртки. Качан навіть не глянув у мій бік, і я не докоряю йому за те. Пролежав біля хвіртки до глибокої ночі, інколи провалюючись чи то в сон, чи то в марення, а десь ближче до світанку підвівся і пішов до озера. Похлебтав води і приліг на вогку землю. Згодом, наче відчувши полегшення, устав, піднявся косогором до ліска, обігнув його і вийшов на галявину. Там знаходив трави, які підказувала мені галявина, скуб їх і жував, бо ними сподівався поповнити свої сили, адже я був дуже кволий. Там же й заснув серед трав.
– Хорс! – почув я, коли сонце уже визирнуло із-за верб. – Хорс,
Хо-о-орс!
Про мене згадали, але настрою мені те не додало. І все ж я підвівся, бо мене гукали, значить, треба йти. Я спробував навіть побігти, і це мені вдалося. Я повертався на подвір’я, біжучи риссю – мені раптом чомусь захотілося показати інспекторам, що я оклигав, що мені добре, і я можу бігти, куди завгодно. Я біг, але щось притискало мене до землі, плутало ноги. А в грудях запекло, і вогонь той усе розгорявся і розгорявся…
– Он Хорс, Грицю, – крикнув Макаренко. – Прийшов… Де це ти парубкував?

23
Хорс нічого не їв. Ні каші, що залишили йому Качан із Макаренком, ні курячих кісточок, які привіз Мартиненко, навіть шматочок сирника, яким пригостив його Грамолін. Хорс не відвертався від їжі, він нюхав її, пробував лизнути язиком і так жалібно поглядав на інспекторів, наче вибачався перед ними за вередливість.
– Ти диви! – Грамолін нахилився до Хорса. – Справи, схоже, кепські, треба знайти кислого молока.
Подзвонили Качанові, і за півгодини привезли кисле молоко. Хорс підійшов до миски, неквапно похлебтав, вдячно глянув на Грамоліна і війнув хвостом. А тоді побрів до тинка, приліг і тут же заснув.
Розбудив гуркіт автомобіля. Хорс підвів голову, і Мартиненко глянув на собаку:
– Чужі, Хорс, але ти не хвилюйся, лежи. Поспи ще, набирайся сил.
Проте Хорсові більше не спалося, і молока він не хотів. Йому взагалі нічого не хотілося, він важко дихав і не вставав.
– Що з тобою, Хорсику, – Грамолін нахилився над собакою, – прихворів?
– Мабуть, чумка, – сказав Мартиненко, підійшовши.
– Хтозна, – відгукнувся Грамолін, – так відразу не скажеш.
Він уважно оглянув Хорсові очі, зазирнув у пащеку. Легенько посмикав ноги, а коли став м’яти живіт, Хорс тихенько застогнав.
– Що, Хорсику, тут болить? – Грамолін піднявся. – Так, Сашку, нічого не визначиш, тут би спеціаліста. Ану подзвони Мальченку, попроси, щоб дав машину – повеземо у ветлікарню.
Мальченко готовий був дати машину, але під руками саме у той час її не було, і він сказав, щоб інспектори зачекали.
А Хорсові не кращало. Він не вставав, а коли Грамолін спробував ще раз помацати живіт, раптом схопився на передні лапи, рикнув, вигнувся і вибухнув натужним блюванням. На шпориш полилося кисле молоко, яке Хорс нещодавно випив, далі якась світло-жовтувата тягуча рідина, а потім уже не було ні молока, ні рідини, проте Хорса трясло, згинало, тіпало в конвульсіях, собака хрипів, кректав, ричав, стогнав, поки нарешті замовк і впав, знесилений. Очима, сповненими болю і сліз, Хорс глянув на Мартиненка, потім на Грамоліна і опустив голову на траву. Важко зітхнув. Мовчав, лише дрібно тремтів.
– Бідолаха, що ж це до тебе причепилося? – Грамолін легенько гладив собаку по голові, по спині, торкнувся хвоста і з болем помітив, що Хорс не прибрав своє розкішне віяло, не буркнув грайливо, як він робив це завжди, коли хтось із друзів жартома хапав його за хвіст, зараз хвіст лише ледь помітно сіпнувся, Хорс хотів повернути голову до Грамоліна і застогнав.
– Боляче, Хорсику? Я розумію…Лежи, не треба ворушитися, лежи…
Грамолін піднявся.
– Його слід терміново показати ветеринарові, Сашку, ти ж бачиш, який він…
– Але ж машина… Коли вона буде!..
– Отож… Стій! У мене ж є знайомий ветеринар, одна жінка, вона моїх собак обстежує… А якщо її викликати? Чи Мальченко знайде можливість, щоб оплатити виклик? Ану, Сашку, подзвони, ти старший…
Можливості дати службову машину все ще не було, і Мальченко дав згоду, щоб викликали ветеринара. За півтори години в Урочище прибула знайома Грамоліна – огрядна, коротко підстрижена жінка середніх літ.
– Ану, показуйте, де тут наш пацієнт… – розважливо сказала жінка, минаючи хвіртку. – Боже, який красень! – вигукнула вона, побачивши Хорса, що лежав під в’язом. Що ж із тобою трапилося, парубче? У такому місці живеш і раптом розхворівся! Ану, давай подивимося…
Хорс поводився напрочуд слухняно: дозволяв жінці розчахувати руками пащеку, оглядати очі, він не зронив жодного звуку, коли йому розводили в боки лапи і м’яли живіт, лише прохально поглядав на Грамоліна, наче боявся, що ця незнайома жінка, коли поїде назад, то забере і його, Хорса, з собою. Проте ніхто його нікуди не брав. Ветеринар ретельно оглянула собаку і зітхнула.
– Найменше, що може бути, це – чумка. Найменше і, так би мовити, найліпше. Якщо, звісно, хвороба може бути ліпшою… А то, боюсь, як би вашого красеня не отруїли…
– Та, ви що! – водночас вигукнули Мартиненко і Грамолін.
– Звичайно, я не впевнена, але симптоми мені не подобаються. Зараз я зроблю йому укол, залишу вам ампули, ви зробите ще один пізно увечері і другий завтра уранці, а вдень я знову постараюся навідатися до вас.

24
Грамолін із таким співчуттям питав, що зі мною і де в мене болить… А що і, головне, яким чином міг я відповісти, коли собаки безсловесні! Я лише дивився на нього сповненими болю очима, бо в мене боліло все. Не хотілося ні їсти, ні пити, ні спати, ні сидіти, аби лише звільнитися від болю… Але, як?!
Грамолін приніс із сарайчика стару фуфайку, мабуть, ще ту, на якій я лежав, коли вперше з’явився в Урочищі, розіслав її коло моєї буди і покликав мене. Я поволі пішов, із неймовірними зусиллями долаючи кожен крок, бо відчував біль у всьому. Приліг на фуфайку, сподіваючись на сон, і таки невдовзі заснув. Спав довго, інколи прокидаючись від того, що чув, як підходили то Мартиненко, то Грамолін, а то й обидва відразу. Напружено прислухалися…
– Спить? – запитували один в одного так, що, здавалося, начебто інспектори стривожено цікавилися, чи живий я іще… Мені не хотілося навіть підводити голови, і, коли вистачало сил, почувши інспекторів, я намагався ворухнути хвостом.
Такої густої ночі я ще не знав, проте не збентежився, а терпляче наготувався чекати ранку. Ранок неодмінно має прийти, він застане мене, де б я не був, тож і не став я нікуди сіпатися. Я лишаюся коло своєї буди, там, де приліг ще вчора увечері, де звалили мене страшенна втома і біль, що розривав спину, пік груди, підламував ноги. Я напружено чекаю ранок, бо за ранком обов’язково настане день, аж раптом чую:
– Де він?
– Мабуть, біля своєї буди… Хорс, Хорсик! Хорсьониш!..
Це мене гукають. Кличе Юрко, адже тільки він називає мене "Хорсьонишем".
– Хорсьониш, ти де?
Треба б побігти, раз кличуть, або хоча б відгукнутися, тож я поволі встаю і, хоча незбагненна темрява ніяк не розсовується, рушаю на голос. Та простору навколо чомусь не відчуваю, а б’юся головою об стовбур вишні. Здригаюся, відступаю праворуч і наштовхуюся на камені, що підтримують хатинку під очеретяною покрівлею.
Зупиняюсь. Сіпнувся якомога вище підвести голову, до нестями напружую очі, намагаючись розірвати пітьму, але нічого з того не виходить. Навколо суцільна темрява, і мені так тяжко…
– Хорсьо-о-ониш…
До мене підходять двоє. То – Юрій і Сашко. Дихання Юрія ближчає, значить, він нахиляється наді мною, а тоді присідає навпочіпки. Простягає руку, проте я не відчуваю дотику, либонь, через те, що Юрко лише помахав долонею перед моїми очима. Каже стурбовано:
– Сашку, схоже, він зовсім нічого не бачить! Хорсику, ти що!..
Я не зовсім розумію, про що він...
– Хорсьо-о-ониш…
Юрій обережно бере мене за нашийник, легенько підтягує до себе. Я слухняно подаюся…
– Хорсьониш, бідолаха ти наш… – мовить тихо Юрко. – Сашку, він точно нічого не бачить! Осліп…
– Здається, так, – відгукується Сашко.
Обидва гладять мені спину, шию, Юрій обережно торкається моїх брів. І враз я наче забуваю про біль, що охопила мене, зате прислухаюся до кожного звуку, бо сподіваюся, що ранок усе ж ось-ось настане і приведе за собою день. На якусь мить навіть здалося, що переді мною мигнув сонячний зайчик, я аж затремтів увесь, ледь не скрикнув і поточився, напружившись, вирівнявся, важко зітхнув, а потім ткнувся Юркові в коліна…

25
Грамолін зателефонував знайомій ветлікарці:
– Віро Павлівно, ми все зробили, як ви наказали – один укол учора ввечері, другий сьогодні вранці, але стан нашого собачки не покращується…
– Усе ясно… Я вдома погортала літературу, консультувалася з колегами, і ми всі, як кажуть, одностайно дійшли висновку, що вашого красеня все ж отруїли.
– І чого сподіватися?
– Спершу... Кажете, не покращав його стан?
– Ні.
– Ясно… Але треба подивитися… Я зараз приїду.
За годину ветлікарка була в Урочищі. Учорашньої розважливості цього разу за нею не спостерігалося. Це відзначили і Мартиненко, і Грамолін і перш, ніж підвести жінку до Хорса, Грамолін спитав:
– Кепські справи, Віро Павлівно?
Ветлікарка пильно глянула на нього, а тоді на Мартиненка.
– Бачу, ви сильні мужчини… Словом... Учора я помітила, що цей собака для вас не просто сторожовий пес… Вгадала?
Обидва інспектори енергійно закивали головами.
– Отож, хлопці, боюся, що його ніхто вже не врятує… Де він?
– Віро Павлівно!.. – ступив крок уперед спантеличений Грамолін. – Ви що!..
– Спокійно, Юрію Васильовичу, ви ж мене знаєте – зайвого ніколи не кажу. Отруїли вашого Хорса, це точно.
– А може, у ветлікарню його відвезти? – тихо спитав Мартиненко.
– Уже пізно. Він, кажете, блював?
– Дуже сильно, – сказав Грамолін…
– Отож… У нього вже печінка розкладється.
– І він, схоже, осліп…– сказав Мартиненко,
Віра Павлівна глянула на нього і мовчки кивнула.
– Де він? – спитала вона.
Хорс лежав на старій фуфайці, куди знову поклав його Грамолін. Почувши наближення людей, собака підвів голову і став принюхуватися. Либонь, упіймав знайомі запахи і кволо війнув по траві хвостом.
– Ну що, Хорс, – спитала Віра Павлівна, – як справи?
Хорс нічого не бачив, він напружився і, либонь, упізнав жінку, хоча учора вона була в Урочищі вперше, бо знову війнув хвостом.
Ветлікар погладила собаку, а коли помацала живіт, пес приглушено заскімлив.
– Ясно… – зітхнула Віра Павлівна.
Грамолін приніс кухоль води, мило, злив жінці на руки, простягнув рушник. Мартиненко схилився над Хорсом.
– Ваш пес приречений, – тихо мовила жінка Грамоліну, коли вони відійшли трохи вбік. – Він переживає страшенний біль, і чим далі, той біль дужчатиме і дужчатиме. Не мучте собаку, Юрію Васильовичу…
– Вихід? – судорожно проковтнувши комок, який раптом підкотив до горла, запитав Грамолін, хоча про все уже здогадувався.
– Ви ж, Юрію Васильовичу, досвідчений собачник, знаєте, що роблять у таких випадках…
– Не можу в це повірити… – глухо мовив Грамолін, рвучко відвернувся і енергійно закрокував до столу, відносячи рушничок, мило та кухоль.
– Ну, що? – наздогнав його Мартиненко.
Грамолін підняв на нього очі, Мартиненко заглянув у них і все зрозумів…
– Юра… – мовив він глухо.
– Так, Сашку, так… – Грамолін відвернувся.
Підійшла Віра Павлівна.
– Ідіть, Юрію Васильовичу, викопайте яму… Якщо я не помиляюсь, Хорс – ваш друг, ваш товариш, і ви захочете поховати його, а не просто закопати. То й місце відповідно десь виберете…
Мартиненко різко відвернувся і, опустивши голову, повільно побрів до сарайчика.
– Ви його… тут… Віро Павлівно? – тихо спитав Грамолін, не піднімаючи очей.
– Сама ще не знаю… У мене починають труситися руки … Не розумію, що зі мною… Скільки вже було таких випадків, яких тільки собак не підводили до мене востаннє – з медалями, з такими родословними… Ніколи не хвилювалася, а тут на тобі! Вибачте, Юрію Васильовичу, але давайте скоріше…
– Добре, – зітхнув Грамолін. – Сходжу до нього.
Хорс так і лежав на фуфайці, а, відчувши наближення Грамоліна, підвівся і сів. Слабо ворухнув хвостом.
– Хорсику! – радісно вигукнув Грамолін. – Віро Павлівно, він устав! Гляньте – сидить!!!
Підійшла ветлікарка.
– Сидить… З останніх сил, бідолаха, підвівся. Я ж кажу – такого собаки ще не доводилося зустрічати… Ви думаєте, він не відчуває, що ми затіяли? Ох, навіщо я сюди приїхала…
– А я так зрадів, коли побачив, що він піднявся…
Ветлікар знічено розвела руками.
Грамолін підійшов до собаки, присів, погладив його.
– Прощавай, Хорсьониш, прощавай, друзяко… Вибач, що не вберегли тебе… Вибач, рідненький…
Грамолін обняв Хорса за шию і беззвучно заридав, затуливши рота кепкою.
Хорс ледь чутно вискнув, лизнув Грамоліна у щоку, але не ліг, а продовжував сидіти.


26
Собаки не можуть передрікати власну долю заздалегідь, але вони відчувають наближення свого кінця. Коли в Урочище приїхала жінка, яка навідувалася сюди вчора, я здогадався, що на мене чекає. Але страху не відчув, тільки важкий, неймовірно важенний жаль, що мої друзі-інспектори залишаються самі. Мельник, Мартиненко, Михальчук, Грамолін, Чернець, навіть Качан із Макаренком… Станіслава Назаровича вже немає, і я йду слідом за ним. Як у тих наших дивовижних прогулянках плавнями.
А Віктора Васильовича я так більше й не бачив. Я знаю, як він засумує, дізнавшись про все, і через те мене ще гостріше проймає біль. І з Зевсом більше не бачився. Це дуже добре, що доля в самому кінці мого короткого шляху по землі піднесла мені того нещасного жеребця… Добре, що ми порозумілися, погано лише, що я був таким стриманим у несподіваній розмові з конем.
Грамолін пішов, і я зараз вирушу до нього, сам піду, щоб не завдавати моїм друзям зайвих клопотів. Я зможу, я знайду в собі сили, щоб востаннє пройтися подвір’ям, яке стало мені рідним. Усе гаразд, гірко лише, що я не можу їх бачити… Але я уявляю, значить, я бачу. Біленька хатинка з розмальованими стінами… Мальви, що вже відцвіли… Мій улюблений в’яз серед двору, а під ним пеньочки і гладенькі, облизані Рікою камені… Як любив я біля них лежати, коли поруч сиділи і розмовляли інспектори! Зараз я відчуваю їх усіх, он вони навколо, вони бачать мене і прощаються…
Стіл під навісом… Які люди за ним сиділи, скільки мовлено за тим столом, і як я прислухався до тих гарячих слів!
Прощавай, дорогий половцю!.. Хто сидітиме тепер біля тебе, сторожко вдивляючись у дорогу? Кого приведе курний шлях в Урочище у сріблястій машині?
Треба знайти прохід у частоколі, а тоді – стежечкою… Знайшов. Мене веде запах Грамоліна, і я впевнено йду, ледь похитуючись. Прощавай, святилище. Прощавайте клени, в’язи, дубочки… І ви, акації, прощавайте…Прощавай, пірс… Прощавайте, вужі і ящірки, прощавайте коники…Вам уже час ховатися, бо ондечки холодає, а ви все ще джеркочете у траві. Чи то ви зі мною прощаєтесь? Прощавайте усі.
Чую запах свіжої землі і шурхіт лопати… Бідолашний Грамолін!.. Вибач, друже, що саме тобі випала доля робити для мене таку хатку… Вибач, дорогий…
Я підійшов, обнюхав горбик сирої землі, зітхнув і приліг поруч. Почув, як підійшли Мартиненко і жінка. Вони слідували за мною, так же неквапно, як і я, і не заважали мені. Дякую вам за уважність і чуйність, мої дорогі, і не сердьтеся, що стільки прикрощів вам завдав.
Чого вони плачуть? Чого плаче ще й оця незнайома жінка, яка бачить мене лише вдруге? Вибач, люба, що це випало зробити саме тобі…
Я так хотів би побачити їхні обличчя, але чую лише запахи, дихання і уявляю очі, повні сліз. Не треба плакати, любі, адже я не зникаю безслідно. Просто мене не стане отут, під сонцем, але це не значить, що я зовсім щезну. Я як був, так і буду. У листі, в дощі, в озері, в росі. Зашелестить обпалий лист – то я наближатимуся. Зашумить в’яз серед двору – то я подаватиму голос. Дихне вітерець – то я дружньо віятиму хвостом. Ви тільки прислухайтеся і приглядайтеся.
Жінка просить, щоб Грамолін потримав мене за ноги, але то зайве, адже досі усі вважали, що Хорс – слухняний пес, тож я не маю права нікого розчаровувати, особливо зараз… І все ж пальці Грамоліна торкаються мене… Чую прилив якогось гострого, невідомого, але приємного запаху – то нахиляється наді мною ветлікар…
Прощавайте, люди! Мені нестямно жаль вас усіх!

Легенький вітерець приніс в Урочище пронизливе і тужливе іржання жеребця, і, ніби відгукуючись на голос тезки еллінського бога, ворухнувся поруч із свіжою могилкою дубочок, струшуючи із своїх крихітних віт передчасно опале листя акації.

27
Десь за тиждень Пашкові зателефонував академік Пастушенко:
– Це знову я, Вікторе Васильовичу, все норовлю порушувати вашу усамітненість. Невчасно?
– Дорогий Пилипе Антоновичу, ваші дзвінки для мене завжди в радість, тож про яку невчасність може бути мова!
– Гаразд, тоді слухайте пропозицію. Син зараз їхатиме через Острів на правий берег, то міг би узяти й нас із собою і десь там висадити, і поки він вирішуватиме свої справи, ми можемо походити по святій землі. Що скажете?
– Хіба я можу відмовитися!.. Уже зараз одягатися?
– Збирайтеся, а як під’їжджатимемо до вашого будинку, я зателефоную.
– Гаразд!
На Острові вийшли, щойно переїхали через міст, і, звернувши праворуч, у лісок, неквапно рушили широкою стежкою, подалі від автомобільного гуркоту.
Крок ступили, другий, а тоді Пастушенко повернувся до Пашка і тихо запитав:
– Як почувається ваше серце? – академік обвів руками навколо. – Не скучили?
– Б’ється моє серце абсолютно рівно, буцімто нічого й не трапилося… – Пашко зробив паузу, ніби зважуючи щось. – А знаєте, чому так? Керівництво заповідником було лише таким собі терміном у моєму житті, нехай і яскравим, та все ж коротким епізодом, у той час, коли захоплення Островом безперевне… Як почалося воно більше чотирьох десятиліть тому, так і триває понині. Тут різниця лише у засобах впливу.
– Відрадно од вас таке чути. Ще одне запитання…Можна?
– Будь ласка.
– Усунення вас із посади ініціювалося нашими місцевими властями?
– Саме так.
– А вам це не нагадує офіційну корупцію?
– Якось не замислювався… Може бути.
– Та не може, а вже є! Вчинене проти вас – один із варіантів корупційного діяння. Такого собі прихованого, сором’язливого, подекуди ледь не "інтелігентного"… Але ж – корупція! Ви ж тільки погляньте, що виходить! Замість того, щоб на місцях існували різні, незалежні одне від одного владні спрямування, усе зміщується, змішується і підпорядковується тим, хто уособлює державну владу!
– Цікавий хід міркувань… Наше… Моє колишнє міністерство обов’язково узгоджує кандидатури усіх своїх представників в областях із владою на місцях. Мовляв, щоб спрацьовувались.
– Ось воно! – вигукнув академік. – Саме те, до чого я вас і підводив. На перший погляд, начебто усе гаразд. Але, що значить, "спрацьовуватися"? Хіба не закон має регулювати виробничі стосунки, а не віддавати все на відкуп симпатіям-антипатіям? Хіба не державницькі ідеологічні постулати мають усе визначати? Зрештою, не почуття патріотизму? А тут… А коли, скажімо, представники місцевої влади належать до однієї політичної сили, а ставленик міністерства до зовсім іншої?.. Як тут знаходити взаєморозвуміння? Ваш варіант відповіді, Вікторе Васильовичу, бо ви щойно вилізли із тієї шкури…
– Варіант один-єдиний, інших немає: заради самозбереження, "лягати" під ту владу, потрапляючи у повну залежність від неї. До того ж, у міністерстві нам постійно наголошували: рівень ділової спроможності кожного нашого представника на місці ми визначаємо насамперед за його вмінням знаходити спільну мову з предствниками місцевої влади. А на що може бути здатний керівник, який опікується насамперед власним посадовим комфортом? Коли йому думати і як дбати про справу, якщо він по вуха зайнятий проблемою виживання? І центр аніскільки це не бентежить – йому, аби тихо-лихо. Та ще, аби директор не просив грошей на розвиток заповідника, а виканючував їх у місцевих олігархів, ще більше потрапляючи у залежність від різних осіб. І не просто виканючував грошики, а й до столиці дещо привозив "у конвертику"…
– Життя-я-я-а… – мовив у задумі академік. Глянув поперед себе, дістав хусточку, підправив нею вуса, зітхнув і знову пильно подивився на Пашка.
Помовчали, а тоді академік тихо спитав:
– Чув, що собачку вашого знищили…
Пашко не чекав, що саме про це зайде зараз мова, хоча міг би й передбачити, адже справу мав не з ким-небудь, а з академіком Пастушенком, тож будь-чого повинен був чекати, він же з несподіванки ще й з відповіддю затримався. Спершу ледь чутно кашлянув, затим підвів голову, щось пошукав очима серед ще зелених акацій, шовковиць та в’язів, зітхнув і мовив:
– Отруїли нашого Хорса… – Пашко знову зітхнув, і, здавалося, голос його ось-ось задрижить. – Ви уявляєте, Пилипе Антоновичу, смерть собаки я сприйняв болісніше, ніж власне усунення з посади. Вірите? Слово честі, жодних перебільшень. То був не просто дивовижний пес… Я навіть не беруся визначити, що то була за істота! Інколи Хорс виказував стільки мудрості, стільки благородства, що будь-якій людині вистачило б із головою. Та що там! Убили… Мене прибрали із заповідника, і то, як кажуть, у порядку речей, так ми зараз живемо, до того ж, як би там не було, дещо я встиг зробити. А можливо, навіть зробив усе, що зміг, за відпущений долею термін. Але позбавити життя такого собаку!.. За що? Та він же нікому – ні людині, ні тварині, ні комашині, ні травинці – ані найменшого зла не зробив!
– Саме за те, що не чинив зла, і порішили. За те, що був, як ви мені розповідали, чуйним, ласкавим, незлостивим, за те й прибрали, бо вони нищать справжнє, намагаючись привчити нас вдовольнятися ерзацем, підробкою, але нічого у них із того не вийде.
– Я не відділяв його від Острова, мені здавалося, що Хорс був завжди і залишатиметься вічно, а він, бідолашний, побачив усього лише чотири неповних осені… Я не можу їхати в Урочище, де неймовірно порожньо стало без Хорса, і все частіше гнітить мене думка, що саме я винен у смерті дивовижного собаки, бо надто гаряче любив його і не приховував ні від кого цього почуття. А тому вони його й знищили. Ви зі мною згодні, Пилипе Антоновичу?
– Не буду вас заспокоювати, бо не хочу брехати, але настійно прошу вас не картати себе. Не могли ви, особисто ви, пане директоре Державного історико-культурного заповідника "Острів" – для мене ви пожиттєво залишилися на цій посаді – не могли ви не любити такої істоти, якою був Хорс, а тим паче, приховувати свої почуття до неї. Усе було правильно, а що так сталося, того не зміниш. І добре, що ми зараз згадали про це.
– Ви згадали, Пилипе Антоновичу, ви, за що я вам глибоко вдячний.
– Не суть важливо. А нічого не збираєтеся писати з цього приводу? Ну, скажімо, якусь повістину, чи щось більше…
– Про це я ще не думав. Художнього приводу поки що не відчуваю. Ситуативний, чи, пак, тематичний є, а от художній… Не буду ж я сухо переказувати все, що трапилося! Кому воно цікаве? Тут потрібні узагальнення, певна відстороненість від навали фактів, погляд на них із певної відстані, незалежний політ думки, я ж поки що перебуваю в облозі занадто конкретних міркувань.
Помовчали. Ледь чутно шурхотіло під ногами опале листя, його було ще небагато, бо дні стояли тихі і погожі: золота осінь не квапилася витісняти залишки бабиного літа.
– А я, Вікторе Васильовичу, – обрізав мовчанку академік, – після нашої останньої зустрічі частенько думав про ваше рішення не судитися за поновлення на роботі і погодився з вами. І погукав вас на оцю імпровізовану прогулянку, щоб, дзвінко кажучи, урочисто повідомити про це, а заодно і ще про дещо обмовитись. У жодному разі не слід вам схрещувати шпаги з тими, хто домігся вашого звільнення. Ваш калібр, дорогий мій молодший друже, незбагненно крупніший і вагоміший, а то – духовні пігмеї, молюски, слимаки і слабаки. Вони не перемогли, а просто… Я б сказав, вони спровокували для себе ситуативний успіх. Нехай! То варіант піррової перемоги. У тому "успіхові" – їхні останні брудні сліди, навіть послідки усіх отих крутих, казухів, жирнових, ангелуцьких, шохових, разом із блюдолизами кривопаловими. Нехай утішаються… До речі, і вони, та, мабуть, і ви навіть не усвідомлюєте, що саме удалося вам зробити для Острова, для Країни упродовж якихось двох літ. Відсутність належної, достойної вашого успіху державної оцінки того і підтримки нехай вас не гнітить – така у нас нині влада. Тож я про головне, дорогий Вікторе Васильовичу. Безумовно, у списку чисто фізичних ваших острівних здобутків справді цілий ряд блискучих позицій. Але не в їхній кількості суть загального вашого успіху на посаді директора, а в здійсненому вами безпрецедентному духовному прориві. У яскравій демонстрації вашої духовної і, я переконаний, нерозривної, ніким і нічим не порушної спорідненості з Островом, з його звірами і птахами, з комахами, деревами і кущами. Саме ота спорідненість і стала запорукою вашого успіху. Ось що головне! А всі оті м-м-менеджери, що прийшли після вас… Тремтливий світ природи і жива, справжня історія не прийняли їх і ніколи не приймуть, і не взмозі тут нічого змінити ні високі покровителі, ні цинічна поведінка, що так незграбно маскується під розважливість і діловитість, ні хабарі за відступництво і зраду. Бо хабар є хабар, а відступництво є відступництво – і за те, і за інше неодмінно доведеться, рано чи пізно, платити.
Пастушенко зробив паузу, а тоді продовжив:
– Я оце зараз, чисто у старечій манері, зважився на незграбний спіч, і ви вже пробачте дідуганові, бо мені давно хотілося про все вам сказати, причому збирався я зробити це набагато краще, ніж видав щойно, але я ще скажу краще, запевняю вас, бо, шепну по секрету, вдома за письмовим столом я дещо шкрябаю потихеньку. Зрозуміли? Але про це – нікому. Домовились? Зараз же маю вам сказати, що ви, дорогий мій чоловіче, молодець, і з оцими словами дозвольте мені міцно вас обійняти і розцілувати.
І вони обнялися і розцілувалися.
– Бачте, як патетично, а скільки сентимента-а-а-альності-і-і… Вам за мене не соромно, Вікторе Васильовичу? Вибачте – старість, нерви… Але все це – щиро, я просто зобов’язаний був усе це вам сказати, бо знаю із власного досвіду, що ніхто нічого подібного ніколи вам не казав. І збирався я повідати це саме на Острові, через що ми з вами зараз отут. І ви знаєте, від того я, старий дурень, такий зараз радий!..
– Дякую, Пилипе Антоновичу, ви мене вразили… Не чекав, і мені ще треба, як слід, переварити все, що я тілько-но почув. Дякую вам. Мимоволі, повернувшись додому, доведеться чарку залпом перехилити...
– А от із цим, Вікторе Васильовичу, обережніше. Для них не вистачало, щоб ви спилися. Зрештою… Наскільки я вас знаю, вам це не загрожує. Тож приїдьте і випийте. За що? Звісно, що за себе, за все високе і світле, що убезпечує цей світ від катастрофи. Як буде бажання, не стримуйте себе. Я ж, трапляється, наодинці з собою, ні-ні, та й дозволю "сім крапель". Наливати самому собі – ознака моветону? Не слухайте базік, Вікторе Васильовичу. Була б та біда останньою у нескінченному списку людських пороків.
Вони усе йшли і йшли, гомоніли й гомоніли, і завжди, коли випадали коротенькі паузи, Пашкові здавалося, що варто йому повернути голову назад і він побачить Хорса, який зосереджено трусить слідом за ними. Саме так Пашкові і здавалося, інколи так відчутно, так до болю зримо, що він ледь стримував себе, щоб не оглянутися. І все ж Пашко стримувався і стримувався, бо, попри п’янку бажаність солодкого наслання, тонюсінькою голочкою пошпигував у серце абсолютно тверезий імпульс, який сповіщав, що, озирнувшись, нічого, окрім опалого листя, на порожній стежині він не побачить.

     22 червня 2009 року,
Бабине, Херсонщина –
30 листопада 2009 року,
Запоріжжя