Весна майже йде

Землю топчу ногами, а в неї можна дивитись на власне відображення – така крига. Відображення моє веселе, трохи задумливе, в пальті чорному та смугастих штанцях.  Музика у голові така – тарата-тарата-та… Весела музика, французький шансон (боюся цього слова, але кажу в надії на порозуміння).
На зупинці жіночка: як доїхати туди-то? Я: так-то. (Курю). Вона: а у вас добрий зір? (Киваю). Скажіть, будь ласка, коли моя маршрутка, а то я не бачу. (Киваю, курю). Жіночка (відвертається): як гарно, молодий місяць і під ним – полярна зірка! Я обертаюся, дивлюся. Справді гарно. Курю, підспівую тихенько. Пропускаю свій автобус, чекаю її. Дочекалась.
На все добре.
І вам хай щастить.
Вертаюсь додому.
Їм на ходу з паперового пакетику.
Всі ми такі. Їмо на ходу, куримо на ходу, бігаємо слизькими центральними вулицями вечірнього міста, дивимося на рекламні щити, щоб не помітити одне одного раптом, а помітивши, киваємо розгублено, і знов біжимо, ловимо маршрутки, читаємо в маршрутках, спимо в маршрутках – все на ходу, на бігу, бігаємо, бігаємо містом, шукаючи щастя.
І знаходимо, а як же.
Вже біля дому вимикаю музику, знімаю навушники і чую солодке волання котів. Розумію, це знак – весна йде.
І в цю саму мить я розумію головне за сьогоднішній день: треба обов’язково завести собі кішку.
Підіймаю голову до неба – на добраніч.
Десь там, високо в небі, летить великий білий літак.
На добраніч.