Молитва

Дорогий Боже.
Початок, як в листі до Діда Мороза. Точно. Але я не винна – це все виховання. В дитинстві приблизно однаково вчили нас вірити – казки ми читали, як Біблію, Святе Письмо – як казочку. Уявляли собі безмежні зелені луки, зайців з тиграми і Тебе, сивого, що сидиш на хмаринці та й дивишся з Небес на нас, нечестивців. І якщо щось не так – біда. Це здавалося страшніше, ніж мамині загрози «намочиш чоботи – цими ж чоботами  по дупі надаю». Мама була добра і ніколи загрози свої не виконувала – а коли я приходила додому з мокрими ногами, потім хворіла, то мама ж мені потім ще вареннячко та теплий шарфик, та градусник, та інші казкові речі, що так викликають завжди ностальгію та радість. А Божа Кара – то щось страшне, як здавалося. Цього мама мене не вчила – це я читала.
Не пам’ятаю, коли я перестала вірити в існування Діда Мороза. Точніше, зовсім не пам’ятаю, щоб я взагалі колись у нього вірила. Я дуже яскраво пригадую, як в дитячому садку його роль грала завідуюча, тлуста жінка з бородою з вати і нафарбованим помадою великим від природи носом. Її всі ми любили, я таємно дивувалася, що в неї було таке дивне ім’я – Любов (я вперше тоді таке чула і захоплювалася цим). Адже всі раділи – Любов Василівна! А що то не справжній Дід Мороз, і говорити було годі.
Я завжди знала, що подарунки на Новий Рік мені купують батьки, і немає сенсу просити в долі більшого, ніж м’яка іграшка чи нові чоботи – грошей в родині не було ніколи.
І так і не стало, поки я не віддалилась від родинного гніздечка й матусиного борщу, і не почала працювати на трьох роботах, щоб купляти дешеве шампанське та дороги цукерки, коли схочу. Але ж не все можна купити за гроші. Сказала, й скривилася від цієї фрази. Яка нудна правда. Як неприємно це усвідомлювати.
Але я завжди вірила в долю. У вищі сили. В Бога, якщо хочете, хоч я й не релігійна. Але Творець завжди був на моєму боці, і я навіть пару раз вірила в диво, бо воно траплялося.
І ось тепер, я, доросла дівчина, який скоро мине 26, яка має три роботи, живе самостійно, годує кішку, сидить одна на світлій чистій кухні, п’є міцний алкоголь, закушує хлібом, багато курить… коротше, є розмова. Є багато питань.
Бо ж я геть нічого не розумію.
Ось наприклад. Питання – чому?
Любий Боже… Чому ти даєш мені зрозуміти, що чуєш мене? Я молюся тобі, Боже. Я вірю тобі. Я прошу, і ти даєш. Я знаю, ти все зробиш так, як треба – і завжди в цьому переконуюся. Знов і знов.
Але зараз я не можу зрозуміти, чому, любий Боже мій, чому ти даєш мені те, про що я таємно мрію, про що я не прошу,  даєш мені на це подивитися, даєш мені зрозуміти, що воно таки існує…
І потім забираєш.
Даєш зрозуміти, що це не для мене.
І що це не буде моїм. І на це немає надії.
Навіщо?
Навіщо ти показав мені це?
Я ж так мріяла…
Я б могла мріяти далі й тішитися цими своїми мріями, як повітрям – в мене не було потреби торкатися цього насправді!
Але Ти дав мені це. Я не дякувала Тобі за це, тому що не усвідомлювала, наскільки це реально насправді.
Я доторкнулась. Потримала в руках. Це так само жорстоко, якби Ти був би батьком, а я – донькою. Десь так само і є, чи не так? Я ж донька Твоя, Господи! І коли я, нерозумна дитина, побачила на прилавку в магазині Долі таку іграшку, про яку навіть не посміла просити свого Батька про цю річ – я просто зачаровано споглядала ЦЕ. І добре усвідомлювала – це надто дорого. Надто красиво. Надто коштовно. Я не це не заслуговую. І пішла б собі далі – але ж ні. Найстрашніше, що міг зробити Отець – це дати мені це в руки, потримати трохи. Розумієте, про що йдеться? Тут все пропало. Гадаю, не варто продовжувати й казати, що я відчула, коли доторкнулась до цієї іграшки. Я навіть дякувати не встигла – слів не стало.
І майже одразу ж суворий Отець забрав це з моїх рук і поклав на місце. Годі, мовляв, бавитися.
Любий Боже. Вибач мені нерозумність мою, пробач мені за мої думки та злий язик. Напевно ж, Ти знав, що робиш, і це навчить мене чомусь важливому, про це я взнаю пізніше.
Єдине, про що прохаю, Господи, пожалій мене. Не давай мені більше торкатися до того, що не належатиме мені ніколи.
Мені цього не витримати знову.