Глава 1. Кв тень

Янголам все найцінніше, бо лише вони є справжнім на землі.   
Теорія вищої самотності, або як легко та швидко зламати життя тим, кого любиш.
Навчальний посібник для шизофреників.               

Є той, хто називає мене “шизофреніком”. А є той, хто іноді дивиться на мене. Ну, що дивишся? Шизофреніка ніколи не бачив?  Ще є той, хто нібито кохає. Принаймні, знов-таки, говорить. Може, ще багато чого говорять… Але це нецікаво. Багато взагалі різних ТИХ.
 Я знаю правду. Правда в тому, що я не шизофренік. Насправді. Я невротик. Невротик, який мріє стати психопатом. Не знаю, чи краще це, ніж бути шизофреником, але ж психопатом бути безперечно краще, ніж невротиком.
І це все не означає, що я нездорова. Ні. Я цілком здорова, нормальна людина, яка веде більш-менш нездоровий спосіб життя, спить, їсть, закохується, мріє, ненавидить, і нічим особливим не відрізняється від решти смертних на цій планеті.
Життя кожного з нас, смертних, завжди складається з різних етапів. Ми можемо багато думати про минуле, мріяти про майбутнє і нібито зосереджуватися на тому, що зараз. Але казати про етапність власного життя частіше вдається в минулому часі. Тобто оцінювати зараз, на якому етапі ми знаходимося, досить складно.
Якось так склалося, що для мене етапи життя асоціюються з місяцями року. Це так гармонійно та зрозуміло, що можна навіть прогнозувати приблизні рамки того чи іншого етапу – адже я завжди уважно слідкую за календарем.
Ну то таке – в кожного свої причуди.
Як будь-яка творча особистість, я вважаю себе не такою, як інші. І це справедливо. Хоча я мало чим відрізняюся від усіх середньостатистичних людей.
Я живу сама в маленькій квартирі великого міста, яке стає кольоровим в залежності від пори року. Навчаюся на другому курсі гуманітарної Академії, щоб стати культурологом. Люблю дивитись сумні фільми, малюю потрохи, люблю їжу та сон.
Часто закохуюся.
Часто ненавиджу.
Я така ж, як усі.
Така само шукаюча, така само самотня.
Тут ми дійшли до основного поняття. Це те, про що хоч раз у своєму житті говорить кожен. Це те, що відчуває кожен, але всі по-різному.
  Так от. Самотність.
  Самотність буває такою страшенною, загальною, абсолютною, що можна робити що завгодно – вона все одно тут, з тобою, в тій чи іншій мірі, але завжди… І неважливо – коханий, друзі, купа людей поруч, купа різних дурних справ, цікавих і не дуже – все одно самотність. Нікуди від неї не подітися. І тоді починаєш замислюватися про сенс життя… Але краще не треба. Тому що починає здаватися, ніби все життя борешся за свої погляди, щось комусь намагаєшся втерти, оберігаєш та піклуєшся… А потім – раптом – розумієш, що це все пусте! Непотрібне нікому, а головне – тобі, і взагалі ти в це не віриш, і це не твоє, і, і, і… Ось тоді хочеться плюнути на все. І, коли слухаєш когось, просто кивати головою з тупою пикою і погоджуватися зі всім, навіть не замислюючись, що воно таке… Просто забити на свої думки, запхати їх якомога глибше в себе, щоб не вилізли з горлянки словами.    
  НІЧОГО НІКОЛИ НІКОМУ НЕ КАЗАТИ.
  Просто слухати, але навіть не намагатися почути. Тому що все одно назавжди лишається впевненість (цікаво, звідки вона взялася?), що вони говорять лайно, яке тобі непотрібно, нецікаво, просто брудота, мотлох… А я краща, але чим саме? Це питання примушує замислитися про свою винятковість. Це настільки очевидно, що навіть не хочеться починати. І все.
  А в якусь мить приходить погрозливе, лякаюче розуміння того, що я не тільки ламаю своє власне життя – це і так було давно зрозуміло, але й те, що я ламаю його кожному, хто через це життя проходить. Так, кожна особа, яка має для мене якесь значення, яка залишає на моєму серці і в моїй пам’яті вагомий слід, залишається з ще гіршим слідом на своїй долі. Що це – прокляття або просто така доля – я не знаю. Це просто факт.
  Я могла б, звичайно, забити на це, йти своїм шляхом, отримуючи від людей те, що мені потрібно, і залишати їх позаду, забуваючи… Я навіть так і роблю, якщо замислитися. Але це легко робити до тієї миті, доки ти це не зрозумієш. А коли починаєш розуміти, шукаєш вихід. І не тому, що це негарно, нечемно або неправильно. А тому, що з’являється страх. Починаєш боятися себе.
  БОЯТИСЯ САМОЇ СЕБЕ.
  І вихід не існує.
  Здавалося б, спасіння полягає в одинокості! Не ламати більше нікому життя, залишити у спокої своє власне… Але ж саме із самоти все й починалося, хіба не так?
 А може, я весь час брешу?
 Тому що сьогодні говорю, як мені самотньо, нудно й огидно, а завтра вже насолоджуюся самотністю. Так що є правда? А правдою є те, що моя самота, а може певною мірою й самота кожної в світі людини, є настільки первинною і загальною, що навіть величезна кількість людей поряд не зможуть по-справжньому її порушити. Бо кожен з нас залишається повністю самотнім навіть у натовпі друзів. Кожен з нас – ми – це я і ті, хто зараз зрозумів, про що я.
І навпаки, відсутність людей поряд не здатна справжню, солодку самотність створити. І так рідко, так рідко з’являються в житті люди або просто подоби людей, яки примушують забути на якусь мить про самотність (хоч вона й нікуди не дінеться), забути про все на світі і жити тільки цією людиною, цим образом, цією миттю…
  Як шкода, що їм не дано прожити довго.
  Вони дарують мені щастя. Я дарую їм своє серце.
  Вони лишають мені вічні спогади. А я просто ламаю їм життя.
  І вони зникають, врятувавши мене, але лишаючись за це з загубленою долею, яку треба будувати спочатку, або просто гинуть…
 
 Певно це і є янголи.

***

Життя починається в кожного по-своєму. Тобто, з якоїсь певної миті. В когось початком життя є той самий перший галас, коли сильна холодна долоня акушера цюкає  по голій рожевій попі. Для когось життя починається з якоїсь важливої довгоочікуваної події, або з приходом певного віку… В цілому, не завжди початок життя – це народження.
Марка народилася, як і безліч таких само звичайних рожевих голопуцьків, в холодному кахельному приміщенні з білим освітленням, так само отримала ляца по сідниці і радісно заголосила, впускаючи в крихітні легені першу дозу повітря. Так стандартно й почалося ще одне стандартне життя.
Доживши до двадцяти  років, дівчинка не набула нічого цінного в своєму житті – проте й втрачати було нічого. Марка була щасливою дівчиною. Вона мала міцне здорове тіло невеликого зросту, шовковисте руде волосся, яке не любила причісувати й завжди стригла коротко, великі каламутні очі, якими вона дивилася на світ. Свого житла в неї не було, тому вона звільнила себе від життя з батьками, знявши невеличку двокімнатну затишну оселю далеко від центру великого міста, в якому ніколи не було метро. Вона мала найкращу подружку Міну, красиву, набагато старшу за неї і набагато розумнішу. В Міни був чоловік – Макс, який обожнював Марку й ставився до неї, як до доньки. Марка мала характер підлітка. Взагалі, їй здавалося, що вона має все, що потрібно. Окрім одного – планів на майбутнє.
Вона була студенткою-заочницею, але вступила до Академії просто тому, що це було потрібно зробити – після школи вона пару років вешталася, нічим конкретним не займаючись. Батьки в неї жили в іншому місті й допомагали грошима, але їм дуже не подобався стиль життя їхньої єдиної доньки, і треба було вступити до вузу, щоб не втратити хоча б їхньої допомоги.

Коли настав двадцятий в житті Марки квітень – теплий, радісний, запашний – разом із ним настала сесія.
Навчалася вона в іншому місті, тому жила в гуртожитку і весь свій час присвячувала навчанню. Сесія тривала місяць.
І перший день завжди був особливо незвичним – різкий перехід з привичного світу у цей, новий, в якому все не так, завжди на якийсь певний час трохи збиває з ладу.
Тому в Марки в голові був безлад, але й спокій.
І думки її були плутаними, але приємними.
Після теплої солодкої ряжанки в роті було також тепло й солодко. Марка думала про останній телефонний дзвінок від якогось незнайомця, який дзвонив їй вже тиждень, і ще про те, що за ґратами туалету її гуртожитку небо чомусь завжди було ліловим, незалежно від часу доби. Марка відчувала, як поволі закохується у квітень – напрочуд шовковий цього року, водночас теплий, солодкий та ліловий…

Якщо випустити цигарковий дим з рота і дивитись крізь нього на цей шматочок неба, він здається рожевим. Як в мультиках про фей.
Я люблю вчитися. Так, люблю. Чесно. Мені навіть кайфово перебувати в цьому тісному гуртожитку, де всі кімнати схожі одна на іншу, і коридор, як в кращих традиціях олд-скульного американського хоррору. Мені подобається ходити назад та вперед цим нескінченним сірим коридором. Капці-йожики: чап-чап-чап… Моя кімната в кінці переходу. Туалет – в іншому кінці. Я йду і вмикаю світло – один вимикач, другий, третій. Йду назад – вимикаю. Три, два, один. І так кілька разів за ніч. Ні, я не страждаю від енурезу. Мені чогось важко заснути на новому місці. А покурити в туалеті біля вікна з ґратами – романтика, як для мене. Я люблю курити останнім часом. А ще думаю про пошук сенсу життя. Це смішно, так? Так. А я люблю все смішне. В мене взагалі добре почуття гумору. Мене не приймають у колективі – ідіоти-одногрупники, я теж не в захваті від них. Мені байдуже, що я можу сказати. Ну й добре, мені теж з вами нецікаво. Фі-фі-фі. Мажори. Зате я живу в гуртожитку. І мені це в кайф. А вони всі винаймають квартири. І живу я одна, хоч кімната на двох. Вахтерка, щоправда, погрожувала зранку, що підселить мені когось. Може, передумає?
Мені подобається тут. Подобається варити каву в спільній кухні. Всі конфорки зайняті чиїмось їдлом – і так прикольно дивитись, що в кого на вечерю. Пам’ятаєте казку «Свинопас»? Там теж таке було. Ну, майже. А в мене на вечерю кава. І на сніданок також. Зате справжня. Позавчора в мене злежала кава й залила всю плиту – і до сих пір її ніхто не мив. Бурі засохлі плями моєї кави. Я тут живу.
Я нічого не зберігаю в спільному холодильнику – не тому, що боюся за своє їдло, а просто через те, що майже нічого не купую. обідаю в Академії чи в столовій напроти. Ввечері знов-таки кава, і щось солодке. Круасани, печиво чи шоколад.
Мене ніхто не помічає. Може, я вже померла? Чого тоді я бачу себе в дзеркалі? Дивно. Але яка різниця, мені так навіть комфортніше. Ніхто не задрочує проханнями типу поділитися хлібушком чи приглянути за каструлькою, яка от-от закипить.
Тепер треба навчитися все ж спати. Ліжко в мене просто фантастично непридатне до сну. Вузьке, на пружинах. Якщо лягти на спину, тіло приймає форму дуги. Осанка – це ваше здоров’я!
Буду звикати. Треба поспати хоч пару годин. Негарно буде хропіти на парах. До зустрічі, ранок!

Ранок настав надто швидко. Прийшов і почав співати будильником.
Поки дійдеш до вмивальника, який поруч з туалетом, в іншому кінці коридору, вважай, зробив ранкову прогулянку пішки. Льодяна вода в кухлі, від неї зводить зуби. Хлопчики голять пики  тут же, з цією ж водою. Герої.
Путь назад, до кімнати. Майже легко звикнути.
Марка була наполовину одягнена, коли почувся стукіт у двері. Якийсь такий надто делікатний стукіт – точно не вахтерша.
Які гості о такій порі? Марка натягнула футболку та застібнула джинси. Відчинила двері.

 -  Привіт! Тебе попереджали, так?

Марка завмерла на порозі і їй раптом здалося, що вона чує власні думки.
«Так, попереджали. Погрожували, якщо точніше. Тільки не кажи, що ти моя сусідка по кімнаті. А то я вистрибну з вікна просто зараз, в цей чудовий холодний ранок…»

- Мене звати Морена.

«А мене ніяк не звати… Я ніхто. Немає мене. Ти мене не бачиш. Ти це сказала не мені, а шпалерам. Ти взагалі цього не казала, бо губи твої не ворушились, це мені почулося. Що ти таке?»

Морена увійшла до маленької, дуже незатишної, з жахливими білими шпалерами кімнати тихо, непомітно, як найніжніша тоненька тінь від легкої хмаринки, зайняла маленьке ліжко, і, сама того не усвідомлюючи, зайняла також всі Марчині думки одразу. Ось так з першого погляду. Тому що Марка ніколи не бачила таких, як вона. Їй здалося, що перед нею привід.
Марка стояла біля брудного вікна, курила, хоч неможна цього було робити в кімнатах, і тупо дивилася на це створіння.
Морена була такою тоненькою, що здавалося, ніби вона не людина, а якась дуже коштовна, прекрасна, антикварна річ, до якої страшно доторкнутися, щоб не зламати. Прозорий водоспад її темного волосся був нескінченно довгим, а у великих вологих очах ніби умлів широкий мертвий океан. Колір цього океану було неможливо визначити, але Марці одразу ж здалося, що він є ліловим. Марка одразу ж відчула себе незвичайно грубою і навіть не знала, як треба поводитись з подібними речами,  адже це було більше й прекрасніше, ніж просто людина. В цю мить вона раптом зрозуміла, що їй неможна наближатися до Морени, що вона обов’язково зіпсує, зламає це диво… Але вже було надто пізно. Вона ж її вже побачила, отже ніщо інше тепер не має жодного значення. 
-     Ти з якого курсу?…
Що це? Голос людини чи неземна музика? Чи наяди вміють розмовляти людською мовою? Морена говорить навіть не сусідці, яку взагалі, здавалось, не помітила, а скоріше стінам, вікну, голій самотній лампочці на стелі та жахливим білим шпалерам.
- Що ти таке?
Це Марка питає про себе, мовчки.
- З другого. А ти?
Мовчання. Морена продовжує уважно знайомитись з меблями. Потім мовчки сідає на ліжко. Нічого, можна звикнути. Може, Марка просто не здатна чути чарівну русалчину мову?
- В мене, до речі, вівсяне печиво є… Будеш?

За годину Марка сиділа й дивилась абсолютно жахливий відеозапис якогось нудного грецького свята, щось типу вечорниць, і думала про те, що греки вусаті, страшні й жахливо одягнені, а на картинках то неправда.
Історія мистецтв викладалася з першого курсу й була важливим предметом. Проходила ця дісциплина в найвіддаленішому куточку Академії – на п’ятому поверсі, де було тільки ліве та праве крило, а посередині – нічого. В лівому крилі було розташовано якийсь склад, а в правому був кабінет історії мистецтв. Це була маленька кімнатка з єдиним невеличким вікном. Біля дошки стояв старий ламповий телевізор та відеомагнітофон, про який багато хто навіть не розумів, що це таке. Викладачка пхала до цієї чорної коробки відеокасети, і всі дивилися кіно. Кіно було старе, ясна річ, жахливої якості та звук був ще більш жахливим. Але ж це був ритуал – і Марка обожнювала це.
Ще в кабінеті було безліч картин, скульптур та книжок. Взагалі така дуже затишна й творча обстановка, звідси не хотілося йти. В цій кімнаті Марка відчувала себе ніби за межами Академії, в якій решта аудиторій були ідентичними – великими, світлими і з гарним ремонтом. Тут був інший світ.
І Марка із задоволенням дивилася навіть найнудніші документальні та учбові фільми про історію мистецтв.
Шкода, думала вона, що в нас немає такого свята, як у євреїв – «шабат», коли щосуботи вони забивають на всі справи і просто читають упродовж усього дня. Марка б до синагоги навряд чи пішла, але принаймні їй вдалося б читати весь день, не згадуючи про те, що треба щось робити. А так відчувала себе, ніби робить щось протизаконне.
По екрану пройшла струнка індуска (греки та євреї на щастя закінчились) з величезним кошиком фруктів на голові, і худа та зморщена, сама як якийсь занадто старий фрукт, вчителька сказала: «Ой, бєдная дєвачка, там же кілограм дєсять, нє мєньше!» І Марка в цю мить подумала, що в її голові іноді буває навіть ще більше. І добре ще, якби фрукти – вони он які яскраві, соковиті, гарненькі, а то ж всіляке лайно, барахло невизначеного кольору! З кожним днем цього барахла ставало все більше, але Марка ще сподівалась, що в якусь мить то все зникне. І голова стане легкою, пустою, і стане страшно, що вона відірветься й улетить кудись у бездоння…

Чим вище підіймаєшся – тим далі бачиш. Так сказала вчителька. Вона стара та дуже гарна. Від неї йде якесь спокійне, тепле світло. Я слухаю її голос зачаровано.
Вона каже мудрі, але прості речі. Це вірно. Чим вище підіймаєшся – тим далі бачиш. Але я сиджу весь час десь знизу, а бачу все. Що робити, коли я не хочу лізти наверх, у небо – нащо, коли мені подобається бути ближче до землі, бо в землі є сила, і захист, і впевненість. До того ж Морена, прекрасна загадкова русалонька Морена, яка як подарунок від небес незрозуміло за що з’явилася в темному моєму житті, вона тут, на землі. Це нескінченно дивно, бо вона є чим завгодно, але тільки не земною істотою, я вже в цьому стовідсотково впевнена. І нехай мене іноді відриває від землі і несе кудись у підхмар'я (особливо часто таке трапляється весною, і зараз я в режимі очікування), але як би там не було, я завжди неодмінно вертаюся до землі. Земля – це моє. Вона рідна. Вона близька до мене. Я відчуваю її енергію, її силу, якою вона так щедро ділиться зі мною. Я люблю сидіти на землі, мацати її руками, чавити пальцями, вдихати її вологий аромат і виколупувати потім з-під нігтів. Я б могла, мабуть, навіть їсти землю… Як у Дереша, хтось з його героїв робив таке. Але поки що в мене в сумці приховано два рулетика й печиво.
Людина – це риба і птиця, які поєднались заради мандрування життям. А я, скоріш за все, земляний хробак. Або краще ящірка, все ж-таки симпатичніше.
 
Як би там Марка не намагалася знайти щось веселе в новому житті, але перебувати у гуртожитку було нестерпно навіть їй, яка ніколи в житті не мала власного помешкання. Вона щомиті дякувала небесам за те, що вони надіслали до неї Морену, адже без неї вона б вже точно не витримала тут і доби. Але з‘являлись думки також про те, що кожен наступний день наближував квітень, а значить і перебування тут, до завершення, і коли Марка згадувала про це, то їй хотілося померти просто зараз, саме тут, в цій тісній душній аудиторії без жодного вікна, але з маленьким телевізором, щоб закінчити це, доки воно само не закінчилося, припинити,  не збожеволівши від розлучення, яке взагалі зараз здавалося неможливим, неприпустимим… Морена вчилася на іншому потоці, і вони з Маркою проводили разом майже весь час, коли не було пар. Навіть на перервах вони знаходили одна одну щоб побути разом. Морена ніби впустила Марку в свій світ – просто відчинила двері, і Марка увійшла.
Вона була для Марки як наркотик. Як муза, якщо хочете.
Вони майже не розмовляли, і навіть коли це траплялося, то зміст бесіди був зазвичай безглуздий і пустий. Іноді говорили про навчання, частіше - про їжу, зовсім рідко – про музику або погоду. І ніколи про себе або одна про одну. Ніколи, та й навіщо це? Марка знала про Морену все, все що їй було потрібно, вона сама все бачила, хоч якою та не була загадковою та незрозумілою. До того ж вона починала розуміти її чарівну мову (чи це Морена нарешті почала іноді відповідати на Марчини запитання?) Вона уявляла собою якусь досконалість, абсолют, якого Марці ніколи в житті було не досягнути. А щодо самої Морени, то навряд чи Марчине існування її взагалі цікавило. Вона просто великодушно дозволила їй бути поряд – і була така світла, що від неї не відчувалося ані холодної байдужості, ані надмірної гордості.
Марці весь час здавалося, що Морена – не людина. І що вона взагалі потрапила до цієї Академії, до цього міста і взагалі до цього світу випадково – і її мало цікавить все те, що коїться навкруги. Вона скоріше думала про рідний дім, якийсь казковий океан з прозорою водою лілового кольору, про солодку найвищу ступень самотності, в якій напевно збиралася перебувати все своє нескінченне життя…
  Марка бачила в своїй уяві, як прекрасна, тоненька, зовсім невагома русалонька сидить на пухкій купі білосніжної піни, дивиться у лілове небо, якому в тій чарівній неіснуючий країні не має кінця, і солодкий вітер ніжно гладить її нескінченно довге волосся і шепоче щось на найпрекраснішій, неіснуючій мові… А Марка тим часом буде жити невідомо де і з ким, і ніколи не побачить океану.
 
В нас є велика актова зала. Там є сцена, теж велика. І безліч крісел. В цій залі в нас іноді проходять заняття, коли всі аудиторії зайняті, для заочників це цілком нормально.  Сьогодні зранку посеред цієї сцени з’явилась невідомо звідки величезна купа сміття. Дивно. Ніби прибиральниця мела-мела, домела до середини сцени і раптом вирішила послати все до біса. В мене чомусь саме така картинка виникає. Я  збирала сміття долонями і кидала у відро. Віника не знайшлося.  А потім раптово я знайшла в купі непотребу маленького білого кошеня з бісеру – не дарма я уважно роздивлялася бруд і пил на долоні перед тим, як остаточно викинути. Кошеня цього я подарувала вчительці. Та сказала, що любитиме його.   
Я не кошеня, але мрію стати хоч водою, щоб заслужити бодай якусь увагу від тебе.
 
А потім квітень таки подарував перший весінній дощ, досі скупий, але теплий і приємний.  Марка йшла парком від Академії до гуртожитку, йшла вузькою стежкою, яка під час першого квітневого дощу стала ліловою, певно тому, що краплини води позбивали з дерев лілове квітіння і усипали ним цю стежку. Вона чавила своїми величезними чорними шкіряними чоботами хробаків, слизькі трупики яких налипали до підошов разом з ліловими пелюсточками, і прокручувала думки в голові, як брудну білизну в пральній машинці. Коли вона увійшла до своєї маленької незатишної кімнати з жахливими білими шпалерами, там чомусь пахло апельсинами. Марка ще подумала, чи ростуть апельсини в тій чарівній країні, де мешкає Морена? В Бразилії точно ростуть, але чорта з два Марка потрапить туди колись в своєму житті.
Морена сиділа за столом і якось водночас уважно та розгублено роздивлялася візерунок на тарілці, в якій лежали кілька круглих варених картоплинок в мундирах. Марці раптом чомусь здалося, що вона сидить ось так вже не одну годину, і це було цілком можливо.
- З маслом з’їсти картоплю чи з олією? – Морена навіть не підіймає очей в Марчин бік.
- Я з морською капустою буду. – Марка швидко знімає джинсову куртку, кидає на ліжко і скоріше сідає до столу, не вимивши навіть рук.
- Абрикос дуже вдячна рослина, запросто з кісточки виросте. – Про що вона думає?
- Круто. – Марка не збирається саджати абрикоси. Жодного в своєму житті. Навіщо, коли в Бразилії є апельсини?
- А весна щось дуже пізня в цьому році.
- Та що ти, навпаки рано розпочалася.
- …
- Ну ми ж зустрінемось якось влітку?
- …

Вона ніколи не закінчує розмову останньою. Я до цього вже звикла. Ще вона ніколи не відповідає на запитання, якщо не хоче. Просто мовчить, і все. До цього я теж звикла. Щоправда, вона припиняє своїм прозорим мовчанням нашу розмову в той самий момент, коли я наважуюсь запитати про щось таке, що повторити вдруге ніколи б не змогла. Але звикаю.
Я звикаю до неї.
А вона лише продовжує мовчати у відповідь.

- Куди ти?
- …
- Що збираєшся робити після сесії?
- …
- Що читаєш?
- …
- Де ти живеш?
- …
- Поїдеш зі мною до Бразилії?
- …
- Про що ти весь вечір думаєш?
- …
- Допомогти тебе із завданням?
- …
- …
- …
- …

Марка звикла до цього майже одразу, і зовсім не журилася з цього приводу. Нескінченно дивувало її те, що при всій своїй прихованості Морена часто давала Марці читати свої вірші. Ні, вона, звичайно, ніколи не присвячувала їх Марці, не писала для неї. Просто давала читати. І це кожного разу було так несподівано щиро… Вірші були прості, легкі і прозоро-чисті, як, зрозуміло, найчистіші думки найчистішої з русалок, написані на чистеньких, дуже охайних листах паперу дивовижним почерком. А Марка, в свою чергу, малювала і малювала, тільки, на відміну від Морени, яка писала свої прекрасні поезії не для кого, Марка малювала саме Морену, тільки її і тільки для неї. Звичайно, малювання це було далеко не таким гарним, як ті вірші, і взагалі створювалося швидко, раптом, на випадкових шматках паперу, кульковою ручкою або ліловим фломастером. Але ті незрозумілі плями на папері були справжніми шматинами її душі, ліловими плювками її почуттів. Морена обережно збирала їх до папки разом з іншими своїми паперами, так само охайно, ніби не було між ними ніякої різниці. Ніколи не коментувала і не дякувала.
 Сесія була напружена, завдань було багато, і Марка майже весь час вчилася. Морена теж займалася навчанням – але неможливо було зрозуміти, чим само вона зайнята. Коли Марка вчилася вдома – вона читала вголос, бурмотіла собі під носа речення, які треба було вивчити напам’ять, лаялася, коли щось не виходило, голосно коментувала все, що було їй незрозуміло але коли вона була не згодна з думкою автора підручника. На відміну від неї, Морена читала мовчки. Мара лежала на полу, на ліжку, задерши ноги на стіну, та звісивши голову вниз, сидячи на підвіконні, ходячи з одного краю кімнати в інший. Морена читала годинами, не змінюючи пози – чемно, з рівною спиною сидячи на своєму стільці за столом.
Вони пізно верталися з пар, разом робили завдання вдома, разом вирішували, що купити з їжі, що приготувати на вечерю, разом мовчки йшли до крамниці, купували продукти, верталися, разом мовчки мили руки одним шматком запашного мила, разом мовчки готували їжу і мовчки їли, як правило, пізно ввечері. Вони мовчали частіше, ніж розмовляли. Але принаймні завжди були разом, від чого Марка відчувала себе абсолютно спокійною, щасливою й захищеною…
Краще б завжди було саме так.
Але закінчилося раптом і вчасно.
 
В цей вечір був знову дощ. Марка обожнювала дощ, він нібито наповнював її якоюсь нестримною, дикою енергією, але вона ніколи не знала, куди цю енергію подіти. Русалка Морена затримувалась на парах, а Марка, в котрий раз забивши на навчання, ховалася у кімнаті з гарненькими біленькими шпалерами, яка вже здавалась досить затишною. Морена все не верталася, і Марці від того ставало все гірше. Вона не знала, куди себе подіти. Хотілось їсти, але вона вже не вміла робити це сама, хотілось писати вірші, але з цього ніколи нічого доброго не виходило, хотілось застрелитися, але шкода було псувати шпалери своєю кров’ю, бо вона ж бо абсолютно непривабливого кольору. Хотілось поспати, але який тут сон.
  А вже була гроза. 
  ДЕ ТИ???
Не можеш ти зникнути, не може тебе зжерти ця страшенна злива, ти ж невтопна! Але як з тобою поводитись, коли розкрити тебе така спокуса, хоч це й неможливо, а з іншого боку – зникла б загадковість, завдяки якої хочеться бути поруч, зазирати в величезні вологі очі … і хочеться ставати краще, вище, досконаліше. Звичайно, невтопна. Ніщо і ніхто не могло її втопити, хоч як би вони не намагалися. Тому що світ все-таки тримається на таких ось, невтопних… Марка більше таких не знала. Морена навіть сама не відала, що рятувала її від усього засмерділого мотлоху, що Марку оточував, від усього цього брудного порпання в чужих долях, бридких розмов, іншого бруду. Які тупі одноклітинні істоти, вони ще всі намагаються задавити один одного своїм неіснуючим авторитетом, розумом, життєвим досвідом і мудрощами… Марку нудило від цього, але вона відчувала себе захищеною від них хоча б тому, що їй було все-таки начхати. Весь цей бруд оточував Марку з усіх сторін, його з кожним днем ставало ще більше, і він починав смердіти дедалі огидніше. Але Марка вже майже місяць жила всередині цього паскудного світу, жила на маленькому таємному островці, де панував спокій, гармонія й любов, де був свій ліловий океан, і лілове нескінченне небо, і лілові вологі загадкові очі, і мовчання, мовчання, мовчання, якого Марка так потребувала. Вона була майже щасливою. 
Раптом захотілося знов малювати – неважливо що, щось непродумане, величезним брудним пензлем, з яким відчуваєш себе художницею.  Але не то що пензля не було, навіть фотошоп не працював. Були постійні шматки паперу, на яких було з одного боку завжди щось написане або надруковане, і була новенька, сьогодні куплена в канцелярії масляна чорна ручка. Марка увімкнула Keioko Matsui – зовсім тихенько, щоб було чути дощ, відкрила вікно, щоб відчувати запах мокрого прибитого важкими краплинами пилу і шалених квітучих дерев. Вимкнула світло, лишивши тільки настільну лампу, запалила ванільну ароматичну паличку. Озирнулась на зроблене – вийшло досить затишно. Задоволена, Марка сіла за стіл і почала.
  Морена.
  Всюди.
  Вона з’являлася на папері нібито сама собою, дивлячись з нього своїм загадковим вологим поглядом. Марка малювала дощ, але в ньому все одно з’являлася Морена. Вона малювала своє сіре місто – знов вона. Вона малювала свою кімнату з білими шпалерами – але в цій кімнаті просто не могло не бути Морени. Всюди. Завжди. Марка не хотіла противитися цьому і слухняно малювала Морену, огорнуту дощем, аркуш за аркушем, дощ, Морена, дощ… Дощ був в кімнаті, в місті, всюди. На цих малюнках русалка сиділа, стояла, лежала, на них було зображене її обличчя, тіло, очі, руки, груди або волосся, все було захоплене ліловими краплинами дощу. Марка псувала аркуші один за одним, і не могла зупинитися.
  Поки двері не відчинилися.
 
  Морена увійшла тихо і обережно, ніби боялася когось розбудити або налякати.
  Чорт забирай, вона завжди все робила тихо, обережно і лагідно, ніби боялась когось або щось налякати, потурбувати…
  І от саме зараз вона з’явилась в маленькій затишній кімнаті з гарненькими білими шпалерами так тихо і майже непомітно, ніби боялася злякати цю напружену мить, яку створила тут Марка, сидячи вже пару годин за малюванням. Але злякала. Порушила. Марка так уважно, так довго й напружено чекала, доки двері відчиняться, що стрепенулася. Морена стояла на порозі, із закритої парасольки стікали крапельки води. Вона розкрила парасольку – Марчине обличчя ніжно обліпили запашні краплі дощу з ароматом вечора. Морена поклала парасольку на підлогу, зняла зі своєї тоненької шиї тоненький ліловий шарфик-павутинку, обережно повісила у шафу. Підійшла до стола, мовчки заглянула через Марчине плече. Якось дивно – надто зацікавлено роздивлялася вона власні портрети. Не так, як звичайно. Але Марка, як завжди, не знала, як поводитися, і страшенно тупила.
- Ось, дивись, це ти і дощ!
- А це що?
- А це… Дерева! Бачиш, всі в квітах.
- А чому квітки на деревах чорні?
- Ну… вони насправді лілові, але в мене поки що тільки чорна ручка є…
- А…
- А це наша кімната. Ось шпалери. А ці чорні крапки – це знову дощ. Він насправді теж ліловий, але…
- Так, зрозуміло.
- Ось. Бачиш, як дощ тебе любить. Цілує твоє очі, пестить, шепоче щось солодке тебе на вухо…
- Мені теж подобається дощ. І ще мені подобається твоє малювання.
- …
  Марка була настільки приголомшена цими словами, що не могла видавити з себе й слова. Вона не могла повірити в те, що зараз почула. Щось трапилось? Якщо ні, то трапиться точно, вона знала це. Не може Наяда говорити такі речі так просто.
  Не може!
  І не могла, звичайно.
  Надто загадково, не так, як завжди, надто ніжно дивилася вона на Марку, і в Марки від цього погляду муравки по тілу поповзли. Це було, звичайно, приємно, що Морена раптом наблизилася до Марки якось тісніше, але це лякало. Дуже лякало.
- Я, напевно, і справді піду туди.
- Куди? – Марка дуже часто задавала тупі питання, коли почувалася розгубленою. Тож з Мореною вона завжди несла якусь фігню.
- На вулицю… Постою біля дерев, послухаю дощ… Погуляю, коротше. Ти так гарно намалювала, що мені раптом насправді захотілося опинитися на твоїх малюнках. Перетворити їх на правду, зробити намальоване реальністю – ти віриш, що це можливо? Це дуже легко! Ти ж сама це намалювала, тож я повинна насправді бути такою, як на твоїх малюнках.
- Чому повинна?
- Я відчуваю, я бачу це. Твої вайлуваті малюнки інколи більш правдиві, ніж реальне життя та існування. Мені так здається. Намалюй майбутнє – і воно прийде. Намалюй мрію – вона здійсниться. Ось побачиш. Ти віриш мені?
- Не знаю… А повинна?
- Звичайно. Ти ж малюєш мене? І я є. Ось я!
- Так. Це ти. ЦЕ ТИ.
- Ти малюєш дощ – ось він. І я піду, як ти намалювала, як ти побажала. А ти малюй далі, бажай далі. Лише бажай, лише малюй. І буде все тепер так, як зробиш, як побажаєш.
- Але невже це справді так просто?
- А що тут складного? Ти ж ненормальна, я одразу це відчула, коли побачила тебе вперше, коли ти стояла біля вікна і курила. Я помітила, що ти не така, як всі. Що ти, можливо, зможеш трохи зрозуміти мене… Так що ти повинна повірити і зрозуміти те, про що я говорю.
Марка не знала, що казати і що робити. Щось підказувало їй, що Морена говорить правду. Не можуть русалки брехати, не вміють вони цього. І в цю ж саму мить десь дуже глибоко, у найвіддаленішому куточку свідомості тихо-тихо почувся голос: не відпускай.
  Звичайно, як завжди, Марка занадто сильно тупила, щоб встигнути послухатися його.
  І відпустила.
  І Морена пішла.
  І дістала з шафи свій повітряний ліловий шарфик-павутинку, лишила ще мокру парасольку самотньо лежати на підлозі, сушити сльози, і вийшла геть з кімнати. І вийшла так само тихо й лагідно, як робила все в своєму тихому й лагідному житті.
  І ПІШЛА.
  Марка продовжувала сидіти, не міняючи пози, на своєму місці.
  Думок було мало, і всі вони були якісь недоречні. Думки про те, що вона ж насправді не хотіла, щоб Морена пішла сама під зливу, просто вона справді дуже гарно й гармонійно виглядає під дощем… Що ж вона накоїла? І вже майже четверта ранку, як же вона повернеться до гуртожитку, її ж ніхто не впустить аж до восьмої? А зранку на першу пару, здається… І де вона, чорт її забирай, вона ж пішла біля десятої!
 
  Марка встала з-за столу і ледве не впала – вона майже всю ніч просиділа в одному положенні, і м’язи задеревеніли. Вона вимкнула музику й світло, взяла сигарети, зачинила двері й вийшла на подвір’я. Бабуся – вахтерка солодко спала на канапі, і вийти видалося надто легко.
  Злива тим часом перетворилася на нудний теплий дощ. Був світанок, і все навкруги здавалося млявим. Небо, дерева, втомлені від ґвалтування дощем, розмита гола дорога, навіть сам дощ був стомлений, і, здавалося, відходив геть. Марка вдихнула незаймане, холодне й вологе ранкове повітря, сунула в рота сигарету, запалила. І стала чекати. Йти шукати її було безглуздо, так само, як стояти тут і очікувати, але Марка простояла біля чотирьох годин – поки з гуртожитку не почали виходити студенти.
  Морена не з’явилася.
  Марка більше не бачила її.
  Ніхто більше не бачив її.
  Може, вона пішла додому, туди, де океан, пухка піна й лілове небо, якому немає кінця?
  Марка не знала.
  Лише одного такого ж сумного вечора, коли знову йшов дощ, вона таки вирішила поставити крапку в цій історії, щоб більше не катувати себе безглуздим очікуванням. І вона знов намалювала свою русалоньку. Намалювала її прекрасне тоненьке тіло, біле й прозоре мертве тіло, яке лежало на чалій дорозі, промокле від дощу, намалювала її гарне довге темне волосся, блискуче, просякнуте пахкою дощовою водою, яка жадібно увібрала в себе п’янкі, шалені аромати всіх квітучих дерев, воно було чарівливими візерунками розкидане по калюжах, а в величезних вологих очах відбивалося лілове траурне квітневе небо. І птиці жалюгідно плакали, плакали, плакали…
 
  Коли закінчилась гроза, все інше теж зникло. Ще зовсім недовго вузька стежка була ліловою від купи лілових маленьких пелюсток.
  Дощ змив квітень повністю й одразу.