Глава 2. Травень

Дмитрик, хороший, розумненький, гарненький хлопчик, мій давнішній френд, каже, що в мене шизофренія. Але говорить він про це аж надто спокійно, запевняючи, що мені взагалі-то нема чого перейматися. Типу, живуть з цим люди, та й нічого. Мені раніше чомусь здавалося, що найголовнішим симптомом цієї хвороби, хоча краще називати це станом, бо якось я не хочу вважати себе хворою, є подвоєння особистості. В мене, здається, такого немає... Не помічала якось. Проте частенько помічаю подвоєння навколишньої реальності. Це, напевно, ще гірше. Але я залишаюся спокійною.
Синдром подвоєння реальності – ось наша хвороба. Я не одна така, знаю. Такі, як я, існують, при чому в обох реальностях. Вони мають розгублені погляди, дещо офігєвший вираз на обличчях, мають однакові синдроми, але пильно бережуть це в таємниці. Вони бачать яскраві картинки, коли заплющують очі, такі ж само яскраві сни, чують голоси та занадто багато думають, тому що важко такі стани пояснити. Вони перебувають в двох паралельних реальностях водночас – і не можуть як слід продуплитись, де одна, де інша. Це забавно…
Особисто мене такий стан вже майже не лякає. Слід просто звикнути до нього – адже майже неможливо зробити його підконтрольним. Тож слід розслабитись та отримувати задоволення.      
Мені комфортно.
Мені легко переживати деякі речі, які не можуть пережити інші.
В мене майже завжди є відповіді на запитання, на які не можуть знайти відповіді інші.
В мене завжди є виправдання всіх моїх божевільних вчинків.
Я люблю свої захисні механізми – вони дозволяють мені бути завжди виправданою.
Я досі продовжую звикати до себе – частота зміни ставлень до оточуючих стає іноді незмірною аж занадто.
Хочеться відповідати за свої вчинки, подібно дорослій людині, але коли звикаєш слідувати своїм спонтанним бажанням, то просто не знаєш, чого від себе чекати кожну наступну хвилину.
Але ж як цікаво жити на білому світі!
Зустрічаєш якусь людину, одразу ж уважно спостерігаєш за створенням першого враження до неї, яке ніби то створюється само по собі, без твоєї участі, потім слідкуєш за динамічним процесом перетворення цього ставлення. І так завжди. Подобається тобі людина, пару хвилин – але-оп! – і ти її вже не переносиш. Така от чуднота!
З такими розкладами як можна щось комусь обіцяти, а в першу чергу – собі? Як можна давати слово вірності та любові людині, яку любиш ЗАРАЗ, але хто знає, що буде завтра? Що ти відчуватимеш наступної хвилини?
Продовжуєш жити. Мріяти про вічне кохання. Вічну дружбу. Хоч щось вічне.
Продовжуєш шукати.
Шукати когось, хто стане гідним вічного.
Або просто гідним.
***

Жила собі на білому світі маленька дівчинка. 
Ось так приблизно починаються всі казки. Найцікавіше те, що з цієї фрази вже зрозуміло, чим все закінчиться. А закінчується все тим, що всі помирають, а головні герої цілуються, і по них йдуть титри. Світ врятовано. Такого не буде.
До речі, екшену теж не чекайте.
Отже, дівчинка. Нормальна така собі, як всі. Зранку на роботу ходила, ввечері пила горілку з колою, по вихідних робила вдома вологе прибирання, на новий рік їла олів’є, на свій день народження тюльпани ****ила в сусідів.
Кожного ранку дівчинка вмикала «The Golden Age of Grotesque» Мерилина Менсона, підіймала гантельки, пила міцну каву, іноді з коньяком, курила легкі сигарети й записувала свої сни? Якщо вони були (це траплялося рідко). Під лозунгом «сніданок – головна їжа» вона з’їдала залишки вчорашньої вечері, після чого відправлялася приймати участь у щоденному масовому атракціоні під назвою «міський транспорт». Дівчинка дивилася  на пики пасажирів і уявляла, що все це – кліп «Soulfly», які гроулять у навушниках, і це її тішило.
Щомісяця дівчинка запалювала по всій хаті свічки та за завішувала дзеркала простирадлами, щоб ніякі істоти з них не повилазили.
Щоліта вона ходила розмовляти з лісом, міцно притискалася спиною до теплого живого тулуба дерева, пила дешевий коньяк, крапаючи з фляги у вогонь – богам. Іноді креслила круговини на піску. Іноді плела тенет для снів. Іноді співала. Іноді закохувалася. І ніколи не розуміла монохромностей.
Більш за все на світі дівчинка любила спостерігати і не робити жодних висновків, а ще обожнювала будь-які експерименти. Ще вона любила мовчати або говорити дурощі. Любила вигадувати собі імена. Любила себе – красиву, дурнувату, самотню, щасливу. Любила збирати чужі думки про себе, вони були такі різні.
Некрасива, але своєрідна
Агресивна егоїстична сука
Дура закохана
Найкраща в світі сестриця
Найталановитіша в групі
Руда ****ь
Відьма грьобана
Таке інше…
Багато різних було. І дівчинка зі смаком їх консервувала в пам’яті. Це був найкращий прийом запам’ятати людей, які хоч щось по-справжньому до неї колись відчували. І саме це дарувало солодке відчуття власної неперевершеності.
Дівчинка багато читала, завжди кілька книжок одночасно, в транспорті, вдома, на парах, в туалеті, на вулиці, за їжею, перед сном… Чтиво було різноманітне, не завжди високоінтелектуальне, частіше – що потрапило під руку.
Ще вона мала найкращу подругу, з якою любила просто подурогонити, попити вина, помріяти…
Дівчинка вміла співати. Може, не дуже гарно, але дуже голосно. Обожнювала це робити. Йшла собі вулицями, слухала у навушниках щось надривне та жіноче, не чула свого голосу й тому співала. Ще вона вміла малювати. Теж не дуже гарно, але щиро. Чорною фарбою.
Ще прекрасно вміла забивати. Швидко, легко та повністю. Майже на будь-що.
В дівчинки було практично все, що потрібно. Вона відчувала себе вільною.

Та жив собі на світі хлопчик. Він також був ніби нормальний, звичайний, хіба що трохи не такий, як більшість.
Щоранку він вітав Сонце, медитував та пив корисний зелений чай. Жив повноцінним життям. Був наповнений жагою до цього життя, завжди знаходив відповіді на запитання та вирішення для всіх проблем. Мав промінясті зелені оченята, звабливий сміх та сильні руки. Деякі окремі особливості надавали хлопчику одну цікаву, приємну, але трохи напряжну особливість – на нього западали. І не тому, що він був якийсь там мачо-мен, просто до нього тягнулося все живе – так потужно він сам випромінював життя. Як сонце, до якого тягнуться рослини.
Він активно рухався життєвим простором, мав неймовірну спрагу до кожної миті. Обожнював подорожі, був всюди, спробував, напевно, все… Звичайно, в такої людини просто не існує поняття вільного часу, але це вже залежить від її власних пріоритетів. Але втиснутись до його ритму нереально.
На вікнах його зеленої машини жили невидимі метелики.
Під його черепом ховалося сонце, лише ряхтіло трохи крізь очі.
В його руках був цілий світ, і він охоче керував ним.
В його телефоні було жодної збереженої смс – він видаляв їх, не читаючи.
В його кишенях були карамельки «барбарис».
В його сміху можна було знайти щастя, зумій тільки розсмішити – й отримаєш добрячу порцію.
В його грудях рівно та спокійно билося дорогоцінне життя, яке він леліяв. 
Більше за все він любив подорожі. Їздив круглий рік, особливо любив південь.
Він обожнював тепло і ненавидів холод.  Тому, знов-таки, майже всю холодну пору року перебував десь на півдні, часто ходив у сауну погрітися, дуже слідкував за власним здоров’ям та комфортом.
Він був схожий на кота. Великого рудого котяру, розпещеного, лінивого… Такий ніжиться годинами на теплій махровій ковдрі, щулячись від ласкавого сонечка, розтягуючись всім тілом, перегортаючись на спину, вирячуючи мохнатий животик…
Він любив спокій. Сам був переповнений спокою та рівноваги, з таким поряд завжди відчуваєш себе так само спокійно, нікуди не хочеться бігти, всі турботи здаються смішними та непотрібними.
Любив солодке, особливо східні солодощі.
Вмів теж багато чого, але його вміння були особливими.
Він вмів жити.
Жити повною мірою.
Що він, звісно, і робив.
І був цілковито самодостатнім.
А потім настав травень. Зелений-зелений гарячий Травень… При цьому слові легені якось самі наповнювались солодким, рясним медоточивим повітрям і на якусь мить ціпеніли…
Тож він був зеленим. В якусь мить Марка несподівано зрозуміла, що стала почуватися нехай зовсім не такою, як завжди, але єдиною, неділимою особистістю.
В котрий раз минуле зникло, як завжди раптово, зникло безслідно й одразу. В Марчиному житті  зійшло нове сонце. Як це сталося – лишалося таємницею.

Маріс мав яскраве чорне блискуче волосся, такий саме яскравий розум, великі, гарні сильні руки, рівненький ряд білих зубів, і зелені-зелені-зелені очі… Від нього пахло морем, від нього паморочилось у голові і хотілося просто тихо померти, як колись вже хотілося, щоб все закінчилось саме зараз, саме тут, саме так… Взяти його руками, обійняти його руками, притиснути до себе руками, задавити його разом із собою власними руками, вбити себе і його своїми руками, торкатись, торкатись, торкатись його своїми руками… Нічого не питати, нічого не знати, яка до біса різниця, як його звуть прості смертні, просто мовчки підкрастися, схопити й тримати, тримати й не відпускати ніколи…
Він поперед зовсім не здавався Марці супер привабливим, супер гарним чи ще якимось там супер. Але чомусь одразу здалося, що без нього життя вже не матиме жодного сенсу. Вона відчувала, що цей чоловік не має права не помічати її, що він просто зобов’язаний стати частиною її життя, належати тільки їй і нікому більше, не помічати і не хотіти нікого й нічого, окрім неї. Вона потребувала його. Їй була потрібна саме його душа.
  Це було занадто дивно.
  А травень тим часом був.
 
Вони познайомилися випадково, в шумній компанії спільних друзів, до яких Марка іноді, доволі рідко, приїздила погостити.
Марка не знала про нього геть нічого, хіба що чула колись це ім’я – Маріс. Ні про що не говорить.
Вже пізніше вона дізналася, що він мав 28 років життя, дві квартири в Марчиному та в цьому містах, зелену легкову автівку та якусь дуже незвичну роботу, яка передбачувала постійні подорожі.  Але навіть цього було багато. Їй було все одно.
Тільки б поруч!
Він не помітив її одразу. Він взагалі думав про щось своє і якось перебував окремо, хоч і в центрі натовпу.  Марка боялася підійти й просто дивилася збоку, не відриваючи очей. А що як це просто глюк, марево? Що як вона одведе погляд на мить, а коли погляне знов, то побачить пусте місце? Ні, занадто ризиковано. Не кліпати. Не кліпати.
Не кліпати.
Кліпнула.
Потерла почервонілі очі кулаком. Дим цигарок, зелене електричне світло, сльозяться очі.
Відкрила – а він стоїть просто поруч.

***
Вузькими вулицями того зеленого міста висіли білі простирадла. Місто було маленьке, і мало воно маленьке зелене море. І в тому місті жили друзі – металісти. Добрі і прикольні. Довговолосі всі, чорноокі, в шкіряних штанцях, з чорними нігтиками. Як дівчинки, так і хлопчики. «Тяжеляк» слухали. Тобто «Within Temptation»  або щось таке. Мешкали натовпом в однокімнатній квартирі, на здивування охайній, з ненормальними золотими шпалерами на одній зі стін, а ще з євроремонтом на кухні. На кухні був ще великій стіл, вузенька канапа, ламінат та холодильник з великою морозильною камерою, забитою варениками. Але головним було те, що вони були тут разом.
Тобто для Маріса була купа чуваків, серед яких красива руда придуркувата Марка. Для Марки лише Маріс. Він і ще ціла бісова купа друзів. Марка не помічала їх. Вона весь час перебувала поруч з ним, як справжній янгол-охоронець слідувала за ним всюди, стояла за плечем, де б він не був. Вони ходили щоранку до моря, біснувалися на холодному піску босоніж, як малі діти, сиділи на пірсі, пили каву з коньяком, верталися до житла друзів, варили незмірну каструлю вареників з капустою, звалювали потім цю розкіш в миску, більш схожу на таз,  поливали майонезом і жерли всі з тієї миски. Потім пили смішне вино і слухали смішний метал. Ще дивилися по ящику поп-концерти з участю зірок естради, стрибали на канапі під спів Діми Білана і підспівували (видається, всі ці металюги знали слова!!!) Робили з купи порожніх пляшок ідола попси і вклонялися йому. Вечорами ходили дихати зеленим свіжим туманом. Навіть сидіти на цвинтарі і пити портвейн з тетра-паків (ох вже ці металюги…) було приємно. Марка відчувала таке щастя, що її просто розривало на шмаття. І вона любила всіх людей в світі, всіх цих чорно-патлатих придурків в шкіряних гачах, сміялася з їхніх жартів, пила з ними неймовірну кількість неймовірно гидкого пійла, волала разом з ними якісь пісні з «російського року» (Я любіл інєнаві-дє-єл!!!), голосно – так, що різала горлянка, але туман все одно пожирав звуки, і ніхто не чув одне одного. Вона жила. Вона ніби почала жити нещодавно – народилась разом з цим маленьким містом, маленьким зеленим морем і туманом. Вона жила поруч з цим прекрасним високим чоловіком з зеленими очима, не відходячи від нього ані на мить.
Марення. Все це сон. Час сказився, весь скорчився, став невідчутним. Марка не усвідомлювала, що є реальність. Скільки вона тут? Куди минають ночі? Чому вони ані разу навіть не розмовляли? Вона сунеться за ним слідом, а не може пригадати голосу, жодного слова з його вуст… Надто нереально, щоб бути реальністю. Надто вологе та солоне повітря. Легені рвуться на рамтя. Туман пахне сексом. Надто нестерпно. Надто близько.
Він сам – туман. Ось він, вологий та свіжий, але простягни руку – не відчуєш доторку. Міцніше здавлюєш кулаки, на долонях зостаються червоні цятинки від нігтів.


Зранку додому. Остання ніч.
Втомлені п’янкою, всі повалилися спати, хто куди. Велика кімната стала наповненою сплячими тілами. Марка придивилася до них і того, якого шукала, не побачила. Його не було. Пішов, напевно…
Марка втиснулася на підлозі між сплячими та стіною, під голову запхнула курточку.
Пішов…
Вона була п’яна та втомлена, дуже хотілось спати, але заснути не давали думки, передусім – образа та злість на себе. Що ж вона вела себе, наче повна дурепа? Нічого не встигла, навіть поговорити як слід.
Пішов…
Тепер може навіть і не побачитись…
ПІШОВ!
Та й годі.
Був час, щоб щось зробити. Багато часу. Він був поруч. А вона – нічого. Йому тим паче все одно. Він взагалі весь час мовчав сам собі.
Та й годі.
Весь час Марка перебувала ніби у якомусь мутному туманному сні, де не встигаєш думати й розуміти, а зараз прокинулася й зрозуміла, що провтикала.
Годі.
Але спати все одно не вдасться. Праворуч від Марки лежала солодка парочка, яка вирішила трохи поцілуватися, й робили вони це ну дуже голосно й смачно. Марку це потрохи починало сказити. Нарешті вона не витримала й вирішила піти до кухні. Там же канапа. А що як ніхто не зайняв?
Марка зайшла на кухню й нагло увімкнула світло. І серце її радісно заспівало…
Маріс солодко сопів на вузенькому диванчику, витягнувши своє красиве тіло. Він зажмурився та перекотився на бік, утнувшись  лицем в м’яку спинку дивану. Марка поспішила клацнути вимикач. Ще хвилину постояла посеред темної кухні, міркуючи, що ж робити.
Не знайшовши більш розумного виходу, вона обережно полізла на канапу. Обережно-то обережно, але ложе було аж ніяк не розраховано на лежання вдвох, до того ж мужнє тіло Маріса було аж ніяк не худеньким. Марка тихесенько почала тулитися з краєчку. Маріс заворушився, просичав щось. Потім розвернувся лицем до Марки й несподівано відкрив очі. Зависла тягуча пауза.
Марка блимала віями, він дивився на неї без емоцій. Навіть не здивовано, ніби знав, що вона прийде. Марка лежала, половиною свого, здавалося б, худого тіла звисаючи з дивана, але обійняти його, щоб триматися, не наважувалась. Тож він сам проявив турботу й обережно, але впевнено, обійняв її трохи нижче лопаток та притиснув до себе. Марка заплющила очі й намагалася примусити своє незграбне тіло не тремтіти, але воно проти її волі скажено трусилося. Вперше від простого першого торкання був такий приход. Що ж таке?

Він лежав спокійно й дивився Марці просто в очі. Яке ж в нього, виявляється, красиве обличчя! Тепле м’яке світло його зелених очей заспокоювало, примушувало забути про все й бути просто тут і зараз. В кухні було темно, лише тонкий, але ясний місяць проливав світло у вікно. Але Марчини очі потроху звикли до темряви й вона добре бачила Марісове лице. Може, це воно світилося… Марка дуже повільно підняла свою праву руку й легко поклала йому на плече. Її продовжувало трясти, і в цю мить вона почула тихий, дещо придавлений голос десь чи то поряд, чи то у власній голові:
- Притиснись до мене…
І Марка покорилася. Притиснулася всім своїм тремтячим тілом, притиснулася сильно, кожним сантиметром тіла, лицем утнувшись в його грудь. Він дихав спокійно, глибоко та дуже розміряно. Марка затримала подих, щоб не заважати собі прислухатися, а коли відчула потребу набрати в легені повітря, то це вийшло якось дуже різко та голосно, з надривом.
Не встигла вона зробити цей жадібний вдих, як раптом відчула солодкий смак його губ.
Для Марки перший поцілунок завжди був чимось таємничим, інтимнішим за будь-яку фізичну близькість… Але цей поцілунок був особливим. Таємним. Неймовірно солодким та м’яким. Дивно, що цей довгий, глибокий, тремтячий, вологий поцілунок не навіював жодних думок про секс.
До ранку залишалося пару годин. Скільки вони цілувалися – невідомо, час розтанув, розчинився. Вони цілували одне одного, потім розліпляли губи, притискалися один до одного, засинали хвилин на п'ятнадцять, прокидалися та цілувалися знов, і так знову й знову. Дах зривало. Нарешті стало зовсім світло.
Його ідеальної форми губи були вологими, трохи припухлими та зовсім червоними. Очі затягнулися сонною павутинкою, але руки притискали Марку до себе так само міцно. Марка утнулася лицем до його теплої шиї, відчула губами пастельну пахучу шкіру, заплющила очі та провалилася в сон… І це був прекрасний недовгий сон про зелене море, і вони в ньому були двома краплинами, і могли розчинятися на тисячі молекул води та з’єднуватися разом в єдине, неосяжне, безмірне…

Виспатися не дали. Неформали прокидалися й одразу – жерти. Або хоч похмелятися пивом, якого безліч залишилося в холодильнику. А ще смачніше – на столі, недопите в склянках, тепле та видхле…
Марка змила з себе у ванній залишки сну, прополоскала рота, зварила собі кави. Настав новий день.
До кухні зайшов хазяїн хати. Сіл на край канапи, де все ще валявся, солодко розтягнувшись на спині, сонний Маріс. Хазяїн закурив.
- Ну, як спалося?
- Солодко. Навіть занадто солодко…
Марка глянула на нього, але він дивився у стелю.
Хотілося на волю. Геть звідси, з цих стін, до моря, до туманів.
На прощання.
Подихати з ним на прощання.
Божевілля – банальне слівце, але тільки так можна було обізвати Марчин внутрішній стан. Вона не знала, що є щастя, але їй так хотілося назвати це самопочуття саме так… воно було неосяжним, зеленим і пахло морем. Воно визначалося цим шаленим запахом, нескінченними дорогами у зеленій свіжій мряці під світлом ліхтарів і зеленого місяця, страшенним головним болем о четвертій ранку і шаленим шепотінням уривків фраз у проміжках між ударами серця, які падали зеленими пелюстками з гарячих пересохлих ротів.
Хочу до тебе
В тебе сильні руки
Без мене
Вже не зможу
Тебе, тебе, тебе, тебе
Прекрати
Припини
Будь ласка
Не вистачає
Тепер день – це так довго
 
Вони йшли вузькою вулицею того місця, де висіли простирадла, і чомусь тримались за руки. Повітря пахло травневими квітами. Марчине волосся пахло солоною водою і димом – запах костру вже не могла змити навіть ця зелена морська вода. Його обличчя пахло ранковою кавою з коньяком. Він сказав, що життя чудове. Чому так?

- Але чогось не вистачає.
- А чогось не існує!
- Так.
- А чогось не буває…
- Точно.
- …
- Хочу до тебе.
- Бувай.
- Зачекай! Що далі?

І ось тут все. Та нічого! Нічого не змінити. Хай буде так.
Вони ж обоє усвідомлювали, що не належать до монохромного світу тих, хто намагається зрозуміти сенс стосунків, облічити їх в якусь стандартну форму, ретельно побудувати, щоб потім систематизовано руйнувати. Вони обидва – Марка й Маріс – жили миттю, почуттям, точніше – саме наявністю цього почуття.
Тут і зараз. Де ти? Певно, десь далеко. Але головне – ти вже є в мені, що ще потрібно?
Короткі пусті розмови без початку та кінця. Неважливо, кому яка фраза належить. Немає сенсу, лише голоси двох.
Марка хотіла було про це ще подумати, але треба було закинути музики до плеєра.
І написати першого листа.
 
Одна моя знайома дівчина читала свої поезії. Висока русява дівчина. Дуже висока. Така, що з висоти все-все бачить, але нікому нічого не скаже. Т-с-с!
Це таємниця. В нас з нею багато таємниць. В неї свої, в мене – свої.
Я таємно зву її Небом. Вона таємно цілує мою ліву долоню. Правою я пишу тобі. Ти теж цілував мої долоні, пам’ятаєш, на них були маленькі рожеві цятки від нігтів? Тільки в тебе губи м’які, вологі та теплі, а в неї – тугі, трохи липучі від губної помади, тонкі. Але теж красивої форми. Посміхається вона рідко.
Ми з нею, як і з тобою, майже весь час проводимо мовчки.
Тож вона читала вірші, і я плакала (теж, за традицією, таємно). Бо так схоже було…
Вона читала про квіти. Квіти, які занадто повільно лізуть з промерзлої грудневої землі, але ж, якщо легенько потягнути, то з’являються на засніженій поверхні планети ніжні тендітні пуп'янки. Це магія, як ти вже зрозумів, і далеко не кожен здатен на таке. Вона це робить. Вона важлива. Важлива! А бачить лише спину.
Широку, красиву спину, таку кохану й цілком чужу. І чує тільки офіційне «На все добре». Він навіть не знає, що вона є Небо…
От і я пишу тобі, пишу… Я не Небо. Я равлик. В мене є домівка та вусики-антенки. Це водночас орган слуху, зору та зв’язку з космосом, в якому я шукаю тебе. Може, ти космос і є?
Я люблю твою спину. Вона широка та гнучка. Чужа так само, але мені начхати.  Я не Небо. Я скоріше дитина землі. Равлик. Або ведмідь. Хіба що ведмедиця з часу твоєї появи на моїй території. Самка…
Я відчуваю тебе так само, як і ти – мене. Я є там, в тобі, в зеленому космосі твого моря. Ти – в зеленому повітрі моїх легенів. Ти частина того, чим я дихаю.
Я міцно стою на землі, а ти високо літаєш. Та це не заважає нам любити одне одного.
Я не хочу літати з тобою, як і ти не бажаєш зі мною жити під деревом. Але я повинна все ж таки навчитися літати, щоб хоч навіщати тебе іноді. Почекай, коханий, тільки знайду в своєму монохромному місті курси літання…
Тобі простіше! Ти вже вмієш. Тому поки що я приймаю тебе в себе. Рідко, в особливі дні. Наприклад, коли місяць починається з понеділка. Наприклад, понеділок першого травня. Ти теж з дитинства любиш такі дні! Але це теж таємниця. Т-с-с.
Я завжди чекаю на твої візити.
Це ж ти залітаєш вночі до моєї спальні, це ти змушуєш моє тіло пульсувати в такт твоєму диханню, стікати гіркими нектарами отрути, тремтіти та втрачати свідомість… Вперше я відчуваю в собі вогонь, який дає справжнє життя.
Тільки коли ти поруч.

***
- Я не можу, вибач. Бабусю, зараз не вчасно. Якось пізніше.
- Не називай мене так. Ти не зрозумів. Тебе не запрошують у гості. Ти повинен приїхати, і все.
- Що там таке? Навіщо я раптом знадобився?
- Приїзди. І якнайшвидше. Я взагалі не розумію, чому повинна тебе переконувати. Ти знаєш свій обов’язок.
- Добре, вибач. Якщо все так серйозно, я приїду наступного місяця.
- Цього тижня. Чекаємо на тебе.
- Але…
Короткі гудки.


Ранок був холодно-зелений, як і стіни в кімнаті. Марка підняла своє важке тіло з ліжка, увімкнула The Golden Age of Grotesque, пішла вмити обличчя. З рота вже котрого дня йшла кров. Зелена холодна вода на дні ванни ставала помаранчевою від густих червоних плювків. Плювків ставало все більше, і по них можна було б ворожити, як по залишках кави. Кави Марка не пила, тому що її останні дні просто не було. Випила вчорашній кефір. Покурила ранкову сигарету. Вимкнула Менсона, увімкнула радіо. Не допомогло. Сьогодні ранок почався зі спогадів.

- Я з тобою з глузду з’їду. Без тебе ще скоріше.
Марка не реагує. Пусті слова.
- …
Він зазирає в її очі, ловить блукаючий, розгублений погляд.
- Про що ти весь час думаєш?
Вона шукає очима сигарети. На столі кошмарний безлад. Залишки вареників, недокурки, склянки, диски, крихти.
- Ні про що.
Він бере її пальці.
- Ти мені не довіряєш. Це стримує. Ти мене боїшся?
Вона дивиться на годинник.
- Я тебе не боюся. В тебе очі зелені.
Він бере її голову і ніжно тягне до свого обличчя.
- Я завжди думав, що сірі...
Вона відвертається від його вуст. Дивиться кудись в інший бік.
- Чому це всі досі сплять?
Він тяжко здихає.

Наступний ранок був зелений по-літньому. Марка не чистила зубів і не згадувала про нього. Просто поїхала до автовокзалу і купила собі квитка до хоча б тимчасової самотності. Нажаль, зелене простирадлове містечко було вже далеко. Жити стало ніде, їсти нічого. А хотілося лише м’яса. Тому Марка вирішила якийсь час взагалі не їсти. Тобто десь тиждень. Він повинен бути самотнім, але навряд перестане бути зеленим…
Тож дома більше не було. Було місце, де стояв комп’ютер, був деякий посуд, дзеркало і ліжко. Ще акваріум з чорним телескопом Рінго, кіт, котячий горщик, котяча миска, котяча щітка, котяча іграшка – миша. Ще з цінних речей була пральна машинка, стереосистема, рамка для фото (пуста, сповнена очікування), декілька книжок і рожевий м’який плед. Помешкання. Не більше.
Вона поскидала до рюкзака свої речі: плеєр, залишки зім’ятих дрібних грошей, шкарпетки, зелений светр, пакетик з мате, бамбілью, незмінну фляжку, щоправда порожню, книжку Туве Янссон, маленьку фотокамеру,  аромапалички, сигарети, блокнот, ручку, зубну щітку. Натягнула джинси, кеди й футболку з написом «I want it all and I want it now». Погодувала Рінго. Вимкнула всюди світло й зачинила вікна. Все.
Марка розуміла, що в цій подорожі є щось дивне. Здавалося б, що заважає її самотності вдома, де вона може запросто закритися, вимкнути телефон і нікого не бачити, не чути, не впускати? А там, куди вона зараз їхала, витративши останні тридцять гривень на квіток, там вона буде аж ніяк не сама! Тобто будуть поруч жити якісь люди… Але, по-перше, там вона почуватиметься подалі від свого звичного життя і, головне, не буде мати можливості зустрітися з друзями. І з ним. Хто зна, може вдасться забути його, Марка була впевнена, що це треба якось зробити, щоб уникнути трагічних наслідків.
  А ще там має бути море.   
 
  В автобусі вона відчула, що кожен наступний кілометр, який з’являвся між нею та Марісом, хоч і робив його все більш віддаленим, але чомусь аж ніяк не сприяв забуттю, навпаки, додавав болю на серці. Нічого, думала вона, скоро я буду далеко, й там буде море, і не буде тебе, і я забуду тебе, я навчусь жити сама, як раніше, як все життя до тебе. Я витримаю це. 
  Море тут насправді було, і було ще багато чого. Були дуже гарненькі білі двоповерхові будиночки, охайні бордюрчики, якійсь екзотичні рослини, чисте узбережжя, білі лавочки і майже повна самота. Сезон відпусток ще, на щастя, не розпочався. Жили тут лише кілька жінок, які тут працювали, готуючи пансіонат для скорого напливу курортників, і жирнючий білий кіт. Тьоті називали його «Вагітним». Марка довго спала, на обід їла разом з жінками яєчню з великою кількістю смаженої цибулі, пила мате. Тітоньки пили горілку і весь день працювали. Марка весь день блукала узбережжям. Але в перший же день вона зрозуміла, що не зможе  здійснити ціль своєї подорожі - забути його. Можна було навіть не намагатися. Безглуздою була ця ідея. Поїхати подалі від нього – і забути! Маячня! Все, що їй було потрібно – це бути поруч. Перебувати біля нього, і все. Більше нічого в світі не мало для неї жодного сенсу.
  Саме тому вона не змогла вимкнути свій телефон, як збиралася. Хоча вона ж могла його взагалі не брати з собою, отже підсвідомо була готовою до цього заздалегідь.
 
  Тож вони все одно продовжували кохати одне одного, і відстань у сто кілометрів між ними аж ніяк цьому не заважала. Марка хворіла з першого дня перебування у цьому містечку. Її нудило, її ковбасило від страшенного холоду. Травень? Вона пила зелений чай (краще було б чорний, але цей хоч нагадував) з лимоном, і відмовлялась від часнику. Тому що запах чути навіть в думках, і хай там всі казали «Тєбє ж нє целавацца», подумки вона кохалася весь час. Самотність не рятувала. Тому що куди б Марка не глянула – всюди був якийсь шмат його.
Зелене мутне море.
Очі.
Ніжно, волого шепоче.
Губи.
Солоне повітря.
Шкіра.
Згинь…
Ні, не йди.
I never wanted anybody more.
Море дивилось так, ніби казало: «Я пам’ятаю, і ти не намагайся забути». Адже саме воно, саме це мутне зелене море було там, в тому маленькому містечку, де всюди висіли простирадла. Саме воно. І тут воно.
  Марка відсилала йому по одному повідомленню щодня. В кожному була одна літера. За п’ять днів склалося:
Я
Т
Е
Б
Е
…
   І уявляла вона, як він пише кожну літеру на білій стіні своєї кімнати зеленою фарбою. В пів-стіни.
   
  На шостий день Марці здавалося, що сонце – це щось неможливе, нереальне, неіснуюче. І якщо воно взагалі колись вийде, то це буде якесь вселенське диво. Марка чекала, вона вже не хотіла йти у холодну воду, не зважаючи на те, що вже майже тиждень вона принципово не мила волосся і ніг. Мабуть, це теж давало свої наслідки, як, наприклад, цей дивний сон, у якому вона була кращою подружкою української (!) дівчинки (?) Бьорк. Це фініш.
  Гаряче вино зі шматочком лимону – це ще не глінтвейн! Але треба було випити, бо з носу вже текли якісь істоти (мертві, слизькі трупики зелених істот), в голові мабуть оселились ті ж самі, тільки живі, і рухатися ніяк, все болить… Марка відчувала себе «половой тряпкой». Ганчіркою тобто. Статевою? Хух… вона чекала на вино і дивилась на свої руки. Під нігтями пісок. Дивилася на ноги. Епіляція – друг людини? На живіт. О, прищик! Так ось чого він там роздивлявся… «Бля, все, вже навіть прищі про тебе нагадують. Не було його тут тиждень тому.»  Пальці ніг теж були в піску. Марка натягла зверху шкарпетки. Додому. Хочу додому.
……………………………………………..


За стіною були розмови.
Ти ж з чоловіком, а я сама, як алкашка!
Я говорю: «Любка, налий мені стограм!»
А вона мені : «Пішланах.й, сама налєй!»
Тьоті, де там мій глінтвешик?! От чорт, таку бесіду перервала…
Вона давилася огидним гарячим вином, сидячи на білій лавці біля моря, огорнута теплим халатом якоїсь доброї жіночки. Зелене холодне море, здавалося, стогнало від тяжкої нудьги, і Марка відчувала надзвичайну близькість до нього у своїй скорботі. Маріс телефонував їй кілька разів на день і говорив найніжніші речі, такі, яких Марка ніколи в своєму житті не чула, але чомусь від цих слів ставало тільки гірше.
- Прівєт.
- Прівєт.
- Що робиш?
- Нічого.
- Я чую море.
- А я його ще й бачу. Воно сумне й зелене.
- Вертайся.
  Якщо б в голосі Маріса було менше ніжності й любові, якщо б ці слова пролунали як наказ, Марка цієї ж миті зібрала свої речі і поїхала геть з цього надто гарного охайного містечка! Але він був настільки м’який та лагідний, що вона відчувала себе якось неприємно вільною робити те, що вважає потрібним. І чомусь їй здавалося, що вона повинна терпіти і триматися тут ще. Але недовго.
Неможливо, неможливо, нестерпно тут перебувати! Нічого не робити, не хотіти нічого робити, навіть не думати ні про що!
Нестерпно.
А що вдома? Нічого не зміниться. Все починає ставати замкненим колом. Безнадійно. Темно.
Неможна так любити. Ненормально. Просто любити, і не мати реальної потреби бачити й торкатися. Але коли виникає випадкова можливість бачити й торкатися, божеволіти від цього. Сказитися. Помирати знов і знов.
Найстрашніше – взаємність. Це робить таке кохання безвихідним.
Колись люди навчаться так само кохати.
Колись люди навчаться так само кохати, і почнуть потроху божеволіти.
Колись люди навчаться так само кохати, і все перестане бути монохромним, і міста почнуть руйнуватися, і скло почне плавитися, і земля почне тріскатися, і птахи почнуть вимирати, бо літати навчаться люди, і небо стане морем, а море стане небом, і тоді настане вічне життя, тому що це буде кінець всьому.
Тоді й прийде кінець усьому, тому що люди навчаться так само божевільно кохати.
А ми з тобою залишимося в пам’яті віків, як наймудріші з вчителів, які пожертвували собою заради світу, а насправді – нас розірве від любові, але це таємниця.
Т-с-с.
А ще одна таємниця – це все брехня.
Тому що люди ніколи не навчаться так кохати.

Як мені назвати тебе, янголе мій?
Хочу назвати тебе великим птахом, і вірити в те, що це саме твоє пір’я зранку на моєму волоссі. Хіба ж не ти прилітаєш до мене підчас третьої фази сну?Ні, я не бачу тебе у снах. Я взагалі останнім часом не бачу снів, але точно знаю, коли прокидаюся, що ти до мене завітав.
Хочу назвати тебе снігом, щоб бути впевненою, що за природним циклом ти неодмінно з’явишся в моєму житті. Адже в мене немає ніякої гарантії, що так буде. А життя, якщо воно ще триватиме, безперечно принесе зиму, і з нею – сніг.
Хочу назвати тебе космосом, бо такий саме ти неосяжний, так само ти далеко та водночас – всюди, такий само ти вічний. Так само ти невивчений. Про тебе можна нескінченно говорити, написати сотні тисяч книжок, але все одно ніхто ніколи не зможе впевнено відповісти на запитання: що ти є?
Хочу назвати тебе вогнем, щоб через твою силу взивати до богів, простягати до твого живого пекучого тіла свої промерзлі долоні, бути не в змозі відірвати від тебе очей. І щоб так само просто було тебе створити будь-де за власним бажанням. І щоб можна було говорити з тобою, відчувати тебе поруч, відчувати фізично, бачити тебе, закривши очі, чути твій шепіт.
Хочу назвати тебе  морем, щоб, не чекаючи дозволу, не дожидаючи згоди, віддаватися тобі… Скидати непотрібний одяг, заплющувати очі, торкатись спершу пальцями ніг. Ти радісно простягаєшся назустріч, цілуєш мої ступні і я тремчу від незвичної прохолоди. Дуже повільно заходжу далі й далі. Ти огортаєш коліна, стегна, вони одразу ж вкриваються «гусячою шкірою». Я сміюся, закриваю груди руками, втягую живіт від напруги, але йду далі. І коли ти сягаєш моїх плечей, я нарешті розслаблююся. Відриваюся від землі, від твого м’якого піску, трохи відштовхуюсь ногами, розкидаю руки, і віддаюся тобі так, ніби самій смерті – повністю, без решти, без огляду. Це зветься в смертних довірою, або – безвихідністю. Це солодко та гірко водночас. Це коли вода потрапляє у вуха та очі, а вони вже й так не потрібні. Так відчувати б тебе всім тілом воднораз…
Хочу називати тебе як завгодно, давати тобі тисячі імен, щодня нове, тільки б ти знав це, чув це, усвідомлював це. Всі вони будуть ніжними та таємними, це буде наша з тобою власна таємниця, і ти не порушиш її.
Ти будеш звати мене як завгодно, а може взагалі ніяк не будеш звертатися до мене, бо твої ролі будуть головними, я в цьому житті – просто щасливий художник-користувач.
Щоправда, поки ламер.
Але я навчусь. Раз по разу. Буду ким завгодно, щоб наблизитися до гармонії з тобою. Коли ти будеш снігом, я буду чорною землею, що ти її вкриватимеш собою. І ми будемо разом. Коли ти будеш морем, я буду цукровою пудрою, щоб розтинятися в тобі майже непомітно. І ми будемо разом. Коли ти будеш вогнем, я буду повітрям, і ми не зможемо існувати окремо. Тільки разом.
Ким би ти не був, я буду частиною тебе.
Тільки дозволь!

Цього холодного зеленого ранку по всьому узбережжі лежали великі мертві тіла чорних невідомих птахів. Марка ходила боса по холодному піску та фотографувала їх, щоб привезти з собою хоч щось. Так, наплічник стояв вже зібраний. Квиток назад був теж замовлений. Яєчня з цибулею чесно з’їдена. Море сумно прощалося.
 
Через кілька годин Маріс підняв слухавку і почув веселий голос коханої божевільної дівчинки:
- Прівєт! Ти знаєш, я приїхала. Привезла тобі трохи піску в скляночці.
- Добре.
- Давай зустрінемось! Давай? Коли? Сьогодні навряд, давай завтра, в другій половині дня! Заїдеш за мною, або можна в центрі…
- Чекай. Завтра не зможу. Давай сьогодні, я приїду.

- Чекай, я у ванну.
- Давай скоріше, я ненадовго.
- Як це? Ти хіба не залишишся?
- Ні.

Марка виходить з ванної. Вся волога, пахуча, паруюча. Він в спальні. Лежить на животі на великому ліжку, накритому пухким вовняним пледом. Оголений, красивий. Марка лягає зверху, цілує його у вухо.

- Давай покуримо.
- Ти ж не куриш… добре, зараз принесу.

Марка п’є коньяк з фляжки. Маріс за рулем, тому тільки курить. Дим під стелею. Плаче Placebo.

- Навіщо ти приїхав?
- Сам їхав зараз і думав: навіщо я їду?
- Люблю тебе.
- Ти божевільна.
- Чого?
- Не знаю.
- …
- Є якась ниточка, яка з’єднує тебе й мене. Вона тонка, але міцна.
- До чого це?
- Просто.

Довгий, сумний поцілунок біля вже відчинених дверей. Поцілунок, який не дарує втіхи.
Song to say good bye…
Потім Марка почне ненавидіти Placebo, бо занадто нагадує про цю зустріч. І весь час слухати, за тієї ж причини.
До зустрічі?..

Ніжний мій, далекий білий птах!
Де знайти мені поштову скриньку до іншого світу, того, про який не знаю нічого, того, в який потрапляють птахи, подібні тобі, після смерті? Туди, в той таємничий світ, невідомий світ білих птахів, де зелені-зелені луки, пещені сонцем, в якому не існує поняття часу, а простір зеленого моря безмежніший за Бога, в той світ я відсилатиму тобі листи після того, як ти помреш, обпікши свої пухкі сильні крила об несамовиті вогняні хвилі сонця…
Ти не повернешся.
Ти ніколи не повернешся, я знаю це.
Інтуїція ні до чого, я не відчуваю, я просто знаю це. Ти наймудріше з усіх створінь. Ти знаєш, що робиш, і коїш це впевнено, ні з ким не радячись. Знаєш, напевно, для чого ти це робиш.
Добре, що ти зник. Дуже вчасно. І зовсім не треба тобі знати, що я відчуваю тепер. А я…
Я живу, як і раніше, як і до тебе, як обіцяла, нормально, добре, спокійно… От тільки замість пісень співаю мантри. Я жива, я жива, я жива, я жива, я жива…
Та у дупу все.
Я подихаю. Я повільно розпадаюся на частини. Кожного дня від мене відпадає якась частина, чомусь ніхто цього не помічає, але зовсім скоро від мене нічого не залишиться. Мені це не потрібно. Нащо? Я ж змогла тебе відпустити. Взяла та й розтулила слабкі пальці, так недовго встигнувши потримати в руках тепле твоє пір’я. Не дозволила ж собі міцніше стиснути пальці…
Я кохаю тебе, пташе мій. Я не розплескаю це, збережу, але лише для себе. Тобі ж бо навіщо? А в мене це святе почуття – єдине, що є.
Терпляче чекаю на фінал нашої з тобою лав сторі. Мужньо, наполегливо намагаюся зітерти з пам’яті твоє лице, твоє тіло, запах, голос та сміх, відчуття сильних рук на моїй спині…
Чомусь повільно. Дивно. Важко. Нібито висохло море. Висохло море в моїх легенях, і чим тепер жити?
Дура. Відкриваю всі вікна на ніч. Вірю. Чекаю. Хоч знаю, що марно. Дура.
А ти… Ти рятував цілий світ. Тепер він не розвалиться від кохання. Так і не встигли ми з тобою навчити людей кохати. Так, як тільки ми з тобою кохали одне одного. Це ж була наша таємниця, кому вже вона потрібна? Мені самій – ні. Мені здавалося, що ти не потрібен мені для того, щоб кохати тебе. Здавалося, доки ти був поряд. Але тепер знаю, що це не так.
Сумно в моє вікно стукають маленькі пташки. Я насипала їм на підвіконня хлібних крихтин. Сиджу й дивлюся весь день. Вони добрі, вони не бояться мене. Я вже знаю, що тебе серед них не буде. Але все одно кришу хліб.
Ввечері птахи не прилітають. Ховаються десь спати. Щасливі.
Мені б заново навчитися спати. Пригадую, що треба прийняти горизонтальне положення й міцно заплющити очі.
Забуваю.
Прощавай, любий мій, дорога моя не-людина.
Цілую твої губи, поки не зникли з пам’яті.

Коли ніч навколо диха
Астматично, тужно, тяжко,
Ти летиш до мене стиха,
Моя сіра славна пташко.

Твої крильця пилюгою
День обсипав, сипав в очі.
Що там, пташе мій, ізгою,
Скоїлось лихої ночі?

Де гніздо твоє пташине?
Чом в гнізді твоїм не спиться?
Чом до мене серце лине,
Твоє серце, крихто-птиця?

Хто ми й що ми? На фрамузі
Ти сідаєш, бавиш пір’я…
Ніч кипить на виднокрузі,
Пташку кинувши в повір’я…

Ні, це я там, на фрамузі,
Ні, це я – пташа-дрібнота.
За столом сидиш ти в тузі,
За столом твоя робота.

І тобі там трохи дивно,
Чом вночі та пташка лине,
Ставши серцем супротивно
Серця тихої людини.

Хто ми? Люди? Птахи? Ріки?
Сіра пташко, як нас звати?
Сплять всі мудрі просторіки,
Та й питання простувате…

(Іван Драч)


***
Туман в її місті був рідким гостем. Він хоч і був зелений, але не такий, як в тому маленькому зеленому місті з морем та простирадлами. Там туман був свіжий, майже прозорий, запашистий. Тут – густий, липкий, схожий на вихлопний газ. Від нього сльозилися очі.
Марка безцільно чалапала вулицями нелюбимого міста. Місто пусте, бо він поїхав. Не зустріти вже випадково на цих вулицях його машинку з метеликами на вікнах. Його немає в цьому місті. За це Марка це місто ненавиділа.
Хоча місто тут при чому? Воно не винне. Ніхто не винен. Нічого вже не змінити. Закон порушено. Гармонію втрачено. Птахи сплять. Дихати нічим. Хоч би дощ…
Сьогодні Марка пила пиво сама, на вулиці, сидячи на бордюрчику в якомусь самотньому кинутому дворику. Сигарети, музика, все як завжди.
Треба було раптово знайти хоч якийсь сенс жити далі. Інакше буде ай-ай-ай.
Дуже доречний напис на цегляній стіні, поруч з «Цой жив» та іншими «безсмертними»: «Зміни… себе». Зміни себе. Прикольно.
Марка дивилась на цей напис, аж раптом помітила, що до неї хтось наближується. Це був молодий чоловік, вона не помітила, як він з’явився в цьому дворику. Він йшов прямо до неї. Підійшов. Посміхнувся. Поворушив губами. Симпатичний, «Korn» на футболці, високий, зубки білі.
Марка витягла навушники, тим самим натякаючи на те, що ні біса не чула. Що йому потрібно?
Хлопець продовжував щиро, трохи сором’язливо всміхатися.
- Вибач… Не буде запальнички?
Марка мовчки протягнула йому запальничку, уважно слідкуючи за тим, як від прикурює. Забрала назад. Він не йде, здається, шукає, що сказати.
- В тебе все нормально?
Н-да… Нічого розумнішого не вигадав. Марка кивнула головою, одночасно затягуючись сигаретою. Не йде! Не вірить, напевно. Марка не витримала, вирішила допомогти хлопцеві. Її забавляло це.
- А що?
- Просто… - Він явно зрадів, що вона хоч якось відреагувала. – Ти мені нагадуєш одну знайому… колишню. Коротше, я коли тебе побачив, в мене з’явилося дежавю. Дивно, так?
- Ні, не дуже. Ну то й що?
- Що?
- Ну з твоєю колишньою? Що з нею?
- Вона не моя колишня, а колишня знайома. Була. Її вже немає.
- Буває.
- Ага… Можна сісти поруч?
- Давай…
Він був приємний, так здалося. Дуже якийсь… відкритий, чи щось таке. Високий, худий, щоправда, але доречно вдягнений. Джинси широкі, але рівно настільки, щоб скрити худі ноги. Марка ненавиділа худі або криві чоловічі ноги в прямих штанах. В цього нормально, все прикрив. Конверси на ногах, вже трохи потоптані, ну хоч не так мажорно. Шкіра гарна, взагалі, обличчя правильне, красиве, але не настільки, щоб це дратувало. Великий ніс красивої форми, очі глибоко посаджені. Волосся коротке, блискуче, темне. Гарненький такий. Художники люблять таких. Марка була в душі художником, тому із задоволенням дозволила сісти поруч.
Принаймні це відволікло її від невеселих думок та пошуку сенсу.
Вони покурили мовчки, не дивлячись одне на одного. Раптово їй самій захотілося щось сказати.
- Зміни себе.
- Ага. Я теж привернув увагу. Цікаво, що малося на увазі?
- Оце й малося. Зміни себе, що не ясно.
- Ну, як сказати. Для чого змінювати себе? Про що думав той, хто писав ці слова? Що його не задовольняло – він сам чи інші люди? Я хотів сказати, що він хоче насправді – змінити себе, чи щоб хтось змінив себе? Я пригрузив тебе, так?
- Ні, поки що ні. Говорять «Хочеш змінити світ – почни з себе». Може, це малося на увазі?
- Можливо. – Він помовчав. – Ти хотіла б змінити світ?
- Ні. Вже ні.
- Чому? Невже тебе все задовольняє?
- Ні, але… Мені вже все одно. Нічого міняти.
- Все так гидко?
Він говорив стримано, Марці здавалося, що йому насправді все одно, що вона думає, але… Щось дивне було в цьому хлопці. Якийсь спокій та впевненість, ніби він все про цей світ знає. Чомусь раптом захотілося довіритися цьому незнайомцю, видати всі свої почуття…
- Все… Ні, не погано. Все ніяк. Просто ніяк. Нічого вже не змінити, і не хочеться намагатися.
- Що ж з тобою трапилося? – Він подивився в її очі, і його посмішка випромінювала світло та спокій.
- Мене звуть Марка, - чомусь вирвалося в неї.
- Марсель, - він посміхнувся знов, і не простягнув руки. – Приємно познайомитися. Покуримо ще?
- Давай…
Вони закурили.
- Ота моя знайома, про яку я тобі говорив… Вона так само сиділа й курила на вулиці, під цегляною стіною. В неї був такий само вираз обличчя, як в тебе. І вона так само намагалася сховати глибше свій біль, прикриваючи його посмішкою. Потім вона вбила себе. Вона вбила себе дуже жорстоко, так, ніби спочатку хотіла добряче над собою познущатися. Так, ніби вона була найстрашнішим своїм ворогом, якого хочеться калічити, щоб він корчився в страшних муках, і не давати вмерти. Отаке вона з собою зробила.
- І що?
- Нічого.
- Тобі яка різниця? Ти в цьому винен, чи що?
- Ні, не я. Я не знаю, хто винен. Просто помітив в тебе той самий вираз на обличчі. Такий буває перед смертю, коли чекаєш на неї. Може, воно просто мене переслідує, чи мені просто вже глючить?
- Навряд чи. Я не збираюся вбивати себе, але руки б собі повідрубувала з радістю…
- Що ж ці руки такого накоїли нехорошого?
- Проїбали.
- Ой, як негарно. Щось дуже вагоме, напевно?
- Напевно.
- Ясно.
Марці дуже захотілося, щоб йому насправді стало все ясно.
- Слухай, ти смієшся?
- А схоже?
- Ні…
- Значить, ні. Хороша ти дівчина, Мара. Подзвони мені, якщо захочеш, добре? В будь-який час.

Марка вертіла в руках шматочок картону з цифрами. Дивно, якщо це залицяння, то дуже витончене, що вже само по собі заслуговує на певну повагу. Марсель. Красиво…

- Алло? – сонний голос чомусь завжди приємно чути вперше, це одразу робить людину ближчою, більш реальною, земною…
- Привіт, це Марка.
- Привіт, Марка. Як справи?
- Та от, не спиться щось… Може, погуляємо?

Це не було перевіркою, але Марка приємно здивувалася, коли він вийшов з таксі. Четверта ранку, свіже ще вологе місто. Пустий парк, ліхтарі, каламутне небо.

- Що таке ти втратила? Не кажи, чекай. Просто здогадатися. Це якась дуже-дуже рідка людина?
- Ну… Майже.
- Значить, вгадав. І що ж такого було в ньому, щоб не бачити без нього світу? Ти ніби не схожа на тих, хто дивиться не далі власного носу. Ти ж любиш життя, це видно. Невже воно не було прекрасним до його появи?
- Ти ставиш мене в тупик.
- Ну подумай, і скажи відверто. Любила ти це життя до того, як в ньому з’явився він?
- Любила. Але…
- Просто любила, ніяких «але». От і зараз майже нічого не змінилося. Подивись навкруги! Що змінилося? В тобі пустота, ти не знаєш, чим її заповнити. А раніше що було? Тобі здається, що нічого, але ти ж сама знаєш, що це не так. Життя багатоваріантне, зрозумій це!
- Я знаю, ти правий, ти говориш все те, що я й так знаю… але чому так боляче? Чому мені здається, що нічого більше не матиме сенсу? Чому, чому мене так ковбасить?
- Тому що ти до нього звикла. Зробила своїм. А людина не може належати тобі, як би ти не хотіла цього. Примирися з цим. Відпусти його! І все стане просто.
- Сказати це просто.
- Я знаю.

***
Сонце палило нещадно. Все застигло, ніби перед бурею. Маріс не відчував себе вдома.
Це не лякало його, але було дивно. Він ніби з боку спостерігав за новими відчуттями. Так рідко він буває тут, у цьому далекому місці, далекому від великих міст, від цивілізації, від людей. Він так любив бути тут. Він відчував себе тут спокійно та захищено, бо це був його дім.
Цього разу все було інакше. Якась частина його залишилася там, далеко, в далекій країні з брудними містами.  Ніколи ще такого не було. Він вільний. Він абсолютно вільний від усього земного, від людських істот в першу чергу. Був вільний. Але не хотів він думати, чому так. Між ним та цією дивною дівчиною є зв'язок, і зв'язок не земний. Він був не тут, не в цьому прекрасному місці, де сонце не закривають брудні хмари, створені димом заводів, в місці, де сильні красиві дерева тягнуться у саме небо, а соковиті  трави до поясу. Він був не тут. Частина його залишилася там, де живе в своїй затишній квартирці далеко від центру міста та руда дівчина, яка так любить його смішити, яка так любить цілувати його очі, яка так любить, коли він стискає її маленьке тіло руками…
Він стояв посеред нескінченного зеленого поля й дивився на сонце. Хоч би дощ…
Стара жінка підійшла не поспішаючи. За ці роки обличчя її зовсім вкрилося зморшками. Але звичайно вона посміхалася, коли бачила його. Тепер ні. Щось трапилося. Зрозуміло, щось серйозне, інакше б його не визвали так раптово.
- Що там в тебе трапилося? – Стара жінка навіть не привіталася, дивно. – Ти довго їхав, хвали богів, що встиг.
Тут раптом Маріс все зрозумів.
- Щось з батьком?
- Щось! Він помирає, хлопче. Може, вже помер, поки ми тут з тобою лопочемо.
- Пішли до нього.
- Стій! Який спритний, от молодість. Ти знаєш, що я тобі скажу, але все одно повинен послухати. Пригадаю тобі про всяк випадок щось важливе. Ти ж пам’ятаєш, хто ти є? не забув ще, хто твоя родина і де твій дім?
- Не забув.
- Мовчи! Не забув. Добре, юначе. Тож чи потрібно мені нагадувати, для чого ти тут? Твій батько вже дуже старий, і ти повинен бути вже готовий. Ти й так готовий, ніяких сумнівів. Так чи ні?
Маріс мовчав. Язик не ворушився.
- Чого це ти мовчиш? Слухай мене, хлопче дорогий. Не знаю, що з тобою зробили великі міста, в яких ти незрозуміло чого шукаєш. Мене це не цікавить. Ти приїхав – добре. Я рада, що ти приїхав. Тепер вже ти залишишся нарешті тут, зі своїми, і будеш робити те, для чого живеш.
Вона помовчала, подивилася маленькими, майже заплющеними очима на страшні хмари. Ніби підбираючи слова, продовжила.
- Не знаю, чого мені так хочеться говорити тобі те, що ти й так знаєш. Але чогось я бачу в тобі незрозумілі сумніви, і це лякає мене. Тому я нагадаю тобі, юначе, що твій батько – це та частина нашого роду, без якої ми перестанемо існувати. Це не просто член нашого суспільства. Багато поколінь назад, коли з’явився наш рід, в ньому були не тільки старійшини та лічці.  Перші правили життям роду, другі – лікували всі хвороби. Але людям повинна була людина, яка буде просто допомагати їм. Вирішувати питання, находити вихід в найскладніших ситуаціях, говорити з богами… Першим з таких був твій предок. До нього звертались навіть старійшини. Він був наймудріший. Протягом багатьох поколінь знання та мудрість передавалися від батька до сина, так само, як лічці передають свої секрети та рецепти своїм синам. Твій батько слугував своєму роду все своє життя. Тепер настає твій час, хлопче. Без тебе роду вже не буде, він розпадеться. Сподіваюся, ти добре розумієш це.

***
Марсель був завжди готовий прийти на допомогу. Він був як добрий лікар з казочки, і Марка із задоволенням приймала його допомогу. Вони просто гуляли, годували в парку качок, їли морозиво у кафешках, дивилися кіно, чи просто курили й розмовляли. Ніяких натяків на романтичні почуття – це підкорило Марку дуже скоро. Це те, чого вона потребувала. Це те, що заслуговувало на довіру. Їй здавалося, що поряд – справжній друг, який не покине, не образить, не зникне й не спричинить болю.
Він багато чого навчив її.
Вона навчилась забивати. До цього вона тільки думала, що вміє це робити, а зараз розуміла, як це насправді. Забивати жорстоко та одразу, але разом з тим логічно та витончено.
Вона вже не відчувала болю. Не було більше постійних згадувань та знущання з себе. Вона добре пам’ятала все, що було, але ніби прокинулася після глибокого сну. Закохалася, запала, як багато інших до неї… Буває. Тепер все в минулому.
Вона боялася подумати, що було б, як би не Марсель! Де б вона була, що б вона вже зробила з собою? Як добре, що він знайшов її. Який він був правий, коли говорив про своє дежавю на першій зустрічі!
Тож Марка була майже знов щасливою. Вона майже не відчувала себе покинутою. Вона майже не відчувала втрати частини себе. Вона майже була чесною із собою.
- Що б ти зробила, як би він повернувся? – запитав одного разу Марсель, коли вони сиділи на траві в парку та їли пиріжки з капустою, запиваючи пивом.
- Він не повернеться.
- Знов ти бачиш в світі тільки один варіант. Ти знаєш, що це неправильно. Може бути що завгодно. Коли ви насолоджувалися обіймами одне одного, лежачі на твоєму ліжку, хіба могла ти припустити, що він так от кине тебе?
- Ні… Не дивись так, ніби сказав щось зайве, все нормально. Ти ж знаєш, мені вже чхати. Я спокійно переживаю спогади.
- Добре. Тож все-таки, давай припустимо, що він повернувся. Приїхав до тебе. Що ти зробиш? Ні, головне – що відчуєш?   
- Нічого вже. На шию не кинуся, не бійся.
- А я не боюся, мені байдуже.
- Я нічого не відчую. Радість – ні. Здивування – ні. Біль – ні… Нічого. Мені тепер якось фіолетово. Все проходить, будь-які почуття. Тепер я чесна.
- Я бачу. Така чесна, що доїдаєш мій пиріжок.
- Блін, помітив.

***
Він зайшов до напівтемного сирого приміщення. В дальньому куті стояло ліжко. Маріс підійшов.
Батько був зовсім білий, близька смерть змінила його. Він навіть якось зменшився. Худе обличчя не виразило ніяких емоцій, і серце Маріса защемило болем.
- Здравствуй, батько.
- Сине… Ти довго їхав. Але я радий, що побачив тебе. Я помру сьогодні вночі.
- Батько…
- Мовчав би вже! Стара жінка провела виховну бесіду з тобою?
- Так.
- Добре. Ти не сперечався?
- Ні.
- Молодець. А тепер скажи мені, синку, що це за жінка? Яка вона з себе? Вона гарна?
Маріс мовчав, не знав, що казати. Батькові він не брехав ніколи, знав, що безглуздо. Бо він не просто людина. Він особливий. Обраний, як говорять члени їхньої великої родини.
- Вона… Дивна. Вона дивиться на світ великими очима. Дихає на повні легені. Вона… любить танцювати та сміятись…
- Добре, достатньо. А тепер скажи мені будь ласка,  це все гідне того, щоб кинути свій рід?
- Але…
- Тихо. В тебе на чолі написане: я не готовий залишитись. Ти хоч розумієш, що коїться? Ти будеш першим і останнім з обраних, хто зрадить родину. Вони всі вимруть без нас, без тебе. І заради чого? Таких, як наш рід, одиниці. Люди не знають про нас, інакше нас би вже не існувало. Ми єдині з людей, хто не зміняв лісів на бетонні міста! Хто залишився вірний природі та богам! І ми бережемо всі частини роду. А ти – одна з трьох головних частин. На тобі він буде триматися. Це твій обов’язок, і тільки в богів можеш питати, чому ти народився саме тут, якщо тебе це раптом не задовольняє.
Батько закашлявся, потім полежав мовчки деякий час. Слова відбирали в нього багато сил.
- Всі вірять в твою мудрість, синку. Я знаю, що ти ніколи не зганьбиш, не зрадиш мене. Якщо ти поїдеш – ти вже ніколи не повернешся. Більше того, якщо ти поїдеш – це буде твоя вірна смерть. Тому що та жінка не гідна. Ти ніколи з нею не будеш, це ясно. Ти захочеш повернутися до сім’ї, бо нічого більше в житті твоєму не залишиться, а нас тут вже не буде. Ти почнеш шукати нас, але не тільки не знайдеш, а почнеш помирати в цих жорстоких лісах, помирати тяжкою смертю. Боги будуть дуже довго катувати тебе. Це буде й наша кара також, а ти знаєш, що це.
В Марселя похолоділа спина. Він знав.
Коли він вийшов на повітря, на землю вже починали падати перші важкі краплини.   До нього підійшов молодий смуглявий чоловік з довгим чорним волоссям, веселими очима та голими грудьми. Вони обійнялися. Чоловік радісно посміхався, і не помітивши, як Маріс від болю зажмурив очі й прикусив губи, тепло промовив:
- З поверненням, друже…

***
Марка прокинулася серед ночі. Повний зелений місяць якось особливо нахабно світив прямо у відчинену хвіртку. Але прокинулась вона не через це. Через стукіт.
Тихенький такий стукіт за вікном, точніше – у вікно. Марка встала. За вікном сиділа маленька пташечка й стукала у підвіконня. Це посеред ночі.
Марка похолоділа.
Грюкнула вікном, відкриваючи його повністю. Злякане пташеня зникло. Марка висунулася на двір. Тиха свіжа ніч. Щось не так.
До ранку вона дивилася кліпи та пила чай.

Зранку подзвонив телефон. Марка так довго дивилася на ім’я «Маріс» на дисплеї мобільного, що не встигла відповісти. Телефон замовк.
Марка продовжувала стояти посеред кімнати з телефоном в руках, думаючи, що таких глюків в неї ще не було, коли він знов задзвонив. Тремтячими пальцями вона натиснула зелену кнопочку та піднесла телефон до вуха.
Ще не почувши жодного «Алло», вона відчула на тому кінці до болю знайоме дихання. Її почало трусити, але раптом вона взяла себе у руки.

- Маріс? Це ти?
- Привіт.
- Привіт.
- Давай зустрінемося. Мені треба багато чого розповісти тобі.
- Звичайно, давай.

Нарешті злива, думала Марка. Дивне відчуття. Де те солодке відчуття тремтіння внизу живота, яке було неодмінним супутником зустрічі? Усього декілька днів пройшло, невже я справді забула його? Якось аж занадто байдуже…
І все ж-таки, коли Марка побачила знайоме зелене авто біля кафе, її серце стислося.
Маріс виглядав втомленим. Він сидів за пустим столиком у дальньому куточку і, здавалося, сильно нервував. Не схоже на нього.
Марка сіла навпроти. Не поруч, як раніше.
Холодно.

- Привіт, Маріс.
- Привіт. Ти вперше звеш мене так.
- Як справи?
- Вибач мені.
- Та годі. Не треба.

Вона не грала. Спокійна, навіть дещо весела байдужість на її обличчі була справжньою.
Боляче, як боляче.
Нічого. Зараз я все їй розкажу. Вона зрозуміє. Я відкрию їй таємницю, яку ніхто за багато поколінь до мене не відкривав людям. Вона зрозуміє. Я розкажу їй, що вона значить для мене. Що я покинув своє життя заради неї. Що крім неї в мене вже нічого не залишилося, тільки смерть. Вона зрозуміє. Що ніколи ніщо не було для мене важливе настільки. Вона зрозуміє. Вона зрозуміє. Зараз вона сміється своїми великими злими очима. Але я їй все розкажу, всю правду. Вона зрозуміє?

- Я хочу тобі щось сказати.
- Правда? Я теж хочу щось тобі сказати.
- Ну давай, ти перший.
- Ні, це надовго. Давай краще ти перша.
- Як хочеш. Я не буду говорити багато. Просто… Дякую тобі. Тихо, не питай, я все одно не збираюся пояснювати. Я зрозуміла, для чого ти з’явився в моєму житті. Кожна людина, яка нам зустрічається, чогось нас вчить. І ти навчив мене дуже важливим речам. Дякую тобі за це. Хоч мені й довелося багато чого пережити, але ж. І ще… Та все, напевно. Тепер мені все одно, так що не переймайся й не витрачай слів. Все нормально. Я забула тебе, знаєш… І міг би не дзвонити. Ти нічого мені не винен. Я більше не потребую тебе.

Дивна реакція. Він дивиться кудись на її плече, і нібито нічого не відчуває.

- Ну, а що ти такого хотів сказати?
- Що?
- Ти сказав, що хочеш щось розповісти цікаве, і це надовго? Давай скоріше, а то я запізнюся в кіно на мультик. Що там за історія?
- Нічого, забудь.
- Точно? – Він мовчить. – Як хочеш. Бувай, може, зустрінемося якось.

Вона встає та уходить. Не обертаючись. Так, ніби ми прощаємося до вечора.
Світ згортається у маленьку чорну точку.
Вона пішла дивитись мультик.
А там злива.
Її м’яке волосся намокне. Їй завжди було все одно, в неї ніколи не було парасольки.
Її майка теж намокне, і крізь неї будуть виднітися маленькі рожеві соски.
Вона сьогодні взула відкриті босоніжки. Пальці її ніг теж намокнуть.
А я не буду їх гріти руками. Я не буду їх лоскотати, щоб вона сміялася. Я не буду стягувати з неї мокрий одяг і кидати його на підлогу. Я не буду торкатися її грудей язиком. Я не буду вдихати запах її мокрого волосся. Я більше ніколи не буду робити нічого, що люблю.
Люблю.
Що люди зазвичай роблять, коли дізнаються, що їм залишилося жити кілька днів? 

***
Обличчя Марселя було дивне сьогодні. Ніби він приготував якийсь сюрприз, і йому кортить скоріше подарувати його.

- Привіт! Щось ти сьогодні дивний, щось приховуєш від мене?
- Краще ти розповідай.
- А ти завжди все знаєш, містер вселенська мудрість, блін. Ти був правий, він таки приїхав.
- Серйозно? І що? Ви бачилися?
- Угу.
- І що? Що ти зробила?
- Нічого.
- Як це? А що сказала?
- Подякувала…
- Ти молодець. Я пишаюся тобою. І ще – в мене для тебе важлива новина.
- Ти насправді жінка?
- Годі, Мара. Я не жартую. Сьогодні важливий день. Зараз ми поїдемо до одного місця, але це сюрприз. Я хочу, щоб ти нічого не питала.
- Чому?
- Ну от, я так і знав. Ні, ти не готова…
- Ні, я готова! До чого? Ні, я не питаю. Давай, поїхали вже до того місця. Щось я сьогодні здатна на подвиги.

В таксі він трохи нервував і тримав її за руки.

- Тобі не здається, що ти дещо змінилась за останні дні?
- За останні дні? Ти маєш на увазі, з часу нашої з тобою зустрічі? Я розумію, про що ти. Марсель, ти навіть не уявляєш, як багато ти для мене зробив. Ти відкрив мені світ, який він є насправді. Тепер я розумію, яка була дурепа. Мені здається, що тепер все в світі так просто й зрозуміло…
- Правильно. Тому я вважаю, що ти готова до наступного кроку.
- До якого кроку?
- Ми домовилися, що ти не питаєш ні про що.
- Вибач.
- Так от, я хочу, щоб ти зробила ще один крок до… до гармонії. До повного розуміння світу. Світу, в якому немає жодних перешкод, жодних заперечувань. Світ, в якому можна нарешті жити по-справжньому, жити повним життям.
- Класно звучить.

Вона не помітила, як вони заїхали вглиб приватного сектору. Що це був за район, вона теж не звернула уваги. Машина під’їхала до одного з домів. Звичайний будинок на одного хазяїна, невеликий, з городом. Нічого особливого. Тільки чомусь Марці стало якось трохи неспокійно. Зовсім трохи. Але вона тільки посміялася над собою.

- Це твій будинок?
- Ні. Знов ти питаєш. Це будинок моєї родини.
- Ти хочеш познайомити мене зі своєю родиною? Марсель, ти лякаєш мене. Я згодна на дружбу, але…
- Тихо. Моя родина – це такі, як я. І такі, як ти. Зараз ти станеш частиною моєї родини. Заходь.

От тут стало вже моторошно. Що він має на увазі під словом «родина»?

В коридорі було темно. Взуття знімати не треба було, Марку засмутило це. Що це за хата, де не треба роззуватися?
Вона увійшла до вітальні. Було світло та просторо.
В кімнаті не було жодних меблів, тільки звичайний матрац лежав посередині.  Поруч у ряд стояли люди. Багато людей. Різного віку, звичайні люди. Тільки очі однакові. Такі ж самі, як у Марселя. Спокійні холодні очі. Тільки чомусь зараз Марка злякалася цих очей.
Маріс взяв її за руку. Його долоня була, як завжди, тепла, але Марці чомусь не стало спокійніше.

- Мара, сьогодні великий день. Сьогодні ти зустрінешся з Господом.

***
Вона не пам’ятала, скільки вже біжить. Вона не відчувала ніг, але не дозволяла собі зупинитися. Її легені, здавалося, зараз порвуться, але вона бігла й бігла. Серце виривалося з грудей, у вухах гуділо, і вона ще чула цей страшний сміх, яким її проводжали…
За нею ніхто не побіг. Всі стояли й сміялися, ніби задоволені тим, що вона втекла. Але вона не могла зупинитись.
Нарешті тіло її не витримало. Вона впала на траву, і хапала повітря сухими губами. Сльози опікали гаряче лице, все тіло трусилося від страху та огиди. Вона заплющила очі і заридала вголос.
Марка тільки згодом зрозуміє, що трапилося насправді.
За що, питала вона в небес, за що? Ці брудні сектанти, які займаються груповим сексом на брудному матраці посеред тої жахливої кімнати з яскравим світлом, кінчаючи від волання блідої жінки в білих одежах, яку вони звуть Господом… Ці нелюди… Вони хотіли затягнути до себе ще одну самотню божевільну, їм це не вдалося, годі… Але за що ж так жорстоко? Навіщо так фатально перед цим поламати життя? Адже тільки зараз Марка розуміла, що ні на секунду вона не забувала його, ні на секунду не припиняла скажено кохати, кохати, кохати його… Ні на секунду не припиняла вона чекати його повернення, і вірити всім серцем, що він повернеться, і навіть не чекати пояснень, вона знала, завжди знала, що він повернеться, що він просто поїхав вирішити якісь важливі справи, про які не розповів, тому що вона сама ніколи не цікавилася його життям… Вона щомиті чекала на нього, не відпускала з поля зору свій телефон, не закривала вікна, берегла всі спогади, як найцінніший скарб… І там, в цьому триклятому кафе, більше за все у світі вона хотіла кинутися йому на шию, притиснутися до нього всім тілом, цілувати, кусати рідні губи, плакати, стискати його красиву шию, і не відпускати вже ніколи в житті! І молити прощення за те, що на якусь мить їй здалося можливим забути його, повірити, що він – не єдиний, що він такий само, як інші… Благати простити її за це, цілувати, плакати та безкінечно шепотіти: «Я кохаю тебе!»
Вона відчувала його весь той час. Він був десь далеко, але вона майже фізично відчувала зв'язок з ним. Вона чула його думки, вона знала, що він думає про неї. Він сам колись говорив про ниточку, яка їх пов’язує, і цей зв'язок був відчутний.
Тепер він зник.
Як не намагалася Марка відтворити його, все марно. Не міг він бути так далеко, щоб зовсім не відчувати…
Хіба що він забув про неї.
Але це неможливо.