Глава 3. Червень

  ***
  Коли ти помреш, я забуду про тебе.
  Чуєш?
  Я закриюсь в своїй темній склепоподібній кімнаті, отформатую всі диски, поздираю шпалери, безнадійно замальовані портретами твого прекрасного обличчя й мапами Бразилії. Видалю, викреслю, зітру.
  Хіба кохання – це не насильство?
  Садо чи мазо – як тобі більше подобається? Адже кохання страшніше.
  Моє життя – то суцільне насильство.
  Я ж люблю вас усіх, покидьки!
  Не вір мені, не вір ніколи.
  Я нізащо не змогла б забути тебе.

Я зроблю колаж, зберу по скалках твоє відображення в пам’яті, там будинки, яких ніхто ніколи не бачив, сміх, від якого розриває пошматоване серце, очі кольору бразильського неба, гори, які недовго, але пам’ятатимуть твоє ім’я, хризантеми, які пахнуть, як болить серце… Я збиратиму тебе по шматочках, і ти залишишся назавжди. Ти ж не знаєш своєї провини, не бачиш своєї участі і не розумієш наслідків, тож живи спокійно.
Я не забуду тебе, кохання моє.
Ні в цьому житті, ні в якому іншому, ніколи мені тебе не позбавитись.
Навіть якщо здерти з мене шкіру, уся плоть моя червона буде стікати кров’ю лише тобою.
  Навіть якщо вирвати з гарячих грудей моїх маленьке серце червоне, буде воно останні секунди свої важко битися тобою.
  Навіть якщо заткнути мені рота, очі мої будуть голосніше за все кричати ім’я твоє.
   Навіть якщо лишити мене без повітря, чорні легені мої довго ще дихати будуть залишками тебе.
  Що хочеш можеш робити з життям моїм, адже тобі воно належить так само, як і мені. Хто зна, може, ти зможеш краще ним розпорядитися.
  Я НЕ ЗАБУДУ ТЕБЕ НІКОЛИ.

   В цей брудно-жовтий вечір краще було б, якщо б йшов дощ. Тоді склалася б картинка з сопливого фільму, в якому дівчинка йде вночі по вулиці, мокре волосся гламурно поблискує під світлом жовтих ліхтарів, туш потекла, але зовсім трохи, зовсім естетично й привабливо, і сльози змішалися з краплинами штучного дощу…
  Але червневе небо було ясним, таким яскравим, що було б схоже на чорну діру, якщо б не веселі зірки й повний пузатий жовтий місяць. Він проливав своє тепле мутне світло на нічне пустинне місто, і все навкруги ставало жовтим, мутним і м’яким. Марка не любила плакати. Після сліз зазвичай починала хворіти голова, й очі набрякали, і ніс краснішав і ним неможливо було дихати, і голос дрижав… Але попри все її небажання сльози котилися по щоках, і падали важкі на асфальт. Вона йшла і плакала, йшла просто прямо, не замислюючись над маршрутом.
Вона любила гуляти містом. Сама, вночі. Це краще, ніж сидіти в чотирьох стінах і культивувати затяжну депресію. На свіжому повітрі голова прояснювалася, і були всі шанси на поліпшення стану. Було багато відволікаючих моментів, зовнішніх подразників, яких вдома немає, як немає шансів на покращення настрою. Марка знала, що трохи поплаче, поки дійде до улюбленого моста, потім постоїть там, подивиться на відображення зірок у воді, яка вночі виглядає чистою та прозорою, потім може зайде до нічного ларька, купить собі пива, повернеться на міст, або спуститься до берега, посидить, порозмовляє нечутно із водою, з зірками, з місяцем… і все стане краще. І вже завтра вона прокинеться весела, ій буде знову начхати на все й на всіх, і вона почне жити далі.
Так вона думала, крокуючи в бік моста, зазираючись на небо, і сльози її вже майже перестали текти з очей.
Вона не помітила, як вийшла на дорогу. Пусту нічну дорогу, по якій в цей час мало хто їздить, тим більш мало людей переходять її там, де переходу немає.
Водій вивернув з арки й летів на дівчину.
Три, два, один… Яке ж яскраве світло і який голосний звук… Бі-біп (це звук).  Тудух-тудух (це серце). «Бля, ти куди лізеш?» (це водій). Потім ще мить. Темно. Звук від’їжджаючого авто. І сильний біль в спині, ніби щось з усього розмаху прибило Марку спиною до якоїсь бетонної стіни. І тут вже настала повна тиша, якась густа, напружена та надто нереальна. Що за глюк… (це думка). Марка не відкривала очей, вона намагалась отямитися, зрозуміти, що зараз сталося. Її збила машина? В центрі міста, тут, біля арки, яка веде до знайомого подвір’я?
Потім вона відчула подих.
І відкрила нарешті очі.
Точно глюк. Бо в цей час навіть тут, майже у центрі міста, не було ні душі. А він стояв тут, поруч, Марчине волосся майже торкалося його обличчя, він тримав Марку за комір, ніби хотів зараз вдарити, і не відриваючись дивився якось дуже зосереджено в її скажені очі. Марчине серце билося нахабно голосно, і вона з ненавистю розуміла, що це не через те, що вона щойно ледь не протягнула ноги тут, на дорозі, а через цей погляд. Очі ці були не стільки карими, скільки темно-жовтими, гарячими, глибокими, як гарячі жовті озера, в які якщо зайдеш, то не врятує тебе ніщо, засмокче в себе ця жовта густа рідина. Вони випромінювали таку дику силу, енергію, нестримну свободу, нескінченну радість існування…
Марка поклипала очима часто-часто. Ні, це був не глюк, не примара. Вона не померла. Водій-лихач зник за наступним поворотом, вона стояла на ногах, жива-здорова, і чомусь за комір сорочки її тримав юний хлопець. Ровесник, а то й молодший. Звідки він взявся? Марка не могла відірватись від його погляду. Це не очі – озера.
  І в цих озерах, які ще жовтішими ставали під світлом ліхтарів, втопала Марка безнадійно, і навіть сил не було, щоб кричати про допомогу, та й ніщо, здавалося, не змогло б її вже рятувати.
  Напевно, дуже довго тривала ця напружена мить.
Хлопець дивився на неї своїм яскравим поглядом хитрючих очей так, ніби бачив перед собою хвору психичку. І на це ж були причини – Марка витріщалася на нього, ніби вперше в житті бачила живу істоту.
- Відчепись, псих! – нічого розумнішого, як завжди, вона не могла сказати рятівнику.
Відчепився. Опустив руки, відвернувся і пішов. Цього Марка аж ніяк не очікувала. Їй раптом так шкода стало себе, як бувало тільки в дитинстві… І ось тут вона зрозуміла, що нізащо не повинна відпускати його. Просто не має на це жодного права. Не відпускати. Що завгодно зробити, ноги переламати, але не відпускати…
Вона вже розтулила рота, щоб щось крикнути вслід, але раптом в очах сполохнуло осліплююче світло, хтось крикнув «Бля, ти куди лізеш?» і почувся скрип коліс швидко від’їжджаючого авто… Марка відкрила очі.
Навкруги було тихо, темно й пусто. Вона стояла, притулившись до стіни, і не дихала. Тільки чутно було, як скажено стукає в грудях. Тудух-тудух.
Психоз.

Марка відчувала себе безглуздою школяркою, яка вперше в житті закохалася – сильно, жорстоко, брутально, - і вперше в житті відчула мізерний натяк на взаємність. І таке ж брутальне, всепоглинаюче щастя. Щастя тупої школярки. Це не зважаючи на розуміння того, що натяк на взаємність вона вигадала собі сама. Як і його самого, їй здавалось. Але це було зовсім неважливо.
Вона знала, що він янгол. Що звати його Міхо – дивне й прекрасне ім’я. вона знала, що він врятував її. Вона знала, що зустріне його знову, тільки для цього потрібні належні обставини. Якщо він врятував її одного разу, врятує й наступного. Неважливо, де це станеться – адже він з’явився нізвідки.
Марка була впевнена, що це нормальні, тверезі думки. В неї навіть були плани на вечір. Вона готувалася з самого ранку. Прокинулась у прекрасному настрої, весь ранок присвятила собі – мила волосся, підбирала, що вдягти. Серце її тремтіло у солодкому передчутті, як мліє серце недолітки перед першою шкільною дискотекою.
Вона ледве дочекалась вечора. Взяла гроші, що були, й поїхала до центру міста.
Вона знала своє місце. Знала, де молодій дівчині краще не бувати самій у пізній час. Саме туди вона й прямувала.
Вона відкрила важкі двері, спустилася старими дерев’яними сходами у підвальне приміщення. Всередині було накурено, шумно, зі сцени грав на гітарі нетверезий молодий хлопець у тільняшці і співав неприємним, неприродним голосом щось непристойне й напевно смішне. Біля сцени за столиком сиділи хлопці та дівчата, стіл був завалений порожніми та початими пляшками пива, горілки та склянками з соком, валялися сухарики, бички та дрібні гроші. Молодь реготала та дуже голосно підтримувала співака – не дурень, подумала Марка, прийшов із групою підтримки.
Вона знайшла вільне місце на барі, замовила собі коли з коньяком. Закурила.
Ще раз подивилась на нетверезу кампанію – прикинула, що воні не підходять. Вони безпечні для неї.
Посміхнулася собі. Так. Сьогодні ввечері вона шукає собі небезпеку.
Вийшовши з бару, вона глибоко вдихнула прекрасне червневе повітря. Воно було липкувате, солодке, жовте, але свіже. Марка була не п’яна, але вже в тому настрої, коли людина готова до пригод і хоче продовження свята. Вона вперше пила алкоголь у самотності, в барі ніхто з нею не намагався познайомитись, як звичайно. Це були нові враження, дивні, приємні, вони надавали сил.
Марка пішла у глиб дворів. Тут центр міста втрачав свою чистеньку красу – подвір’я міста були окремою територією, яка зовсім не давала відчуття безпеки, на відміну від гарних, дорогих, добре освітлених центральних вулиць та проспектів.
Вона знайшла свою ціль – у темному, закритому затишною густою зеленню кутку стояв металевий столик з двома лавицями поряд. На столику, поставивши ноги на лавку, сиділи п’ятеро хлопців. Такі зазвичай по клубах ходять, а не по дворах сидять, подумалось Марці. Бриті або коротко стрижені, у спортивних костюмах, яскраві представники своєї раси.  Говорять голосно й брудно, плюють насінням, п’ють пиво… Марка поморщилась, потім підійшла.
Хлопці здивувались, але не відмовилися від знайомства із дивною, але симпатичною дівчиною. Пригостили пивом, Марка взяла пляшку. Вона не знала, як треба поводитися, але в неї була чітка мета, і вона впевнено імпровізувала.
Вона помітила Міхо здалеку. І відчула небезпеку в цю саму мить. Один з хлопців потягнув її до себе. Від нього неприємно пахло одеколоном, він був худий, але сильний. Марка запручалася, визвавши цим непорозуміння й водночас злість.
Вона встала, вирвавшись з огидних обіймів. І побігла.
Прийшла до тями пізніше. Горло боліло, вона дихала голосно, надривно. Марка лежала на брудному піску міської набережної. Це місто називали старим пляжем, і дивно, що тут не було сьогодні звичайних веселих кампаній з гітарами та вином.
Марка дивилась у небо й намагалася віддихатись від такої шаленої пробіжки.
Міхо лежав поруч, і його не було чути. Він тримав Марку за руку.
 В цю мить Марка зрозуміла, що все майбутнє ніби кануло у безодню, ніби нічого не було до цієї самої миті, ніби ніщо не мало жодного значення і вона сама раніше не існувала. Тепер весь світ заполонив він.
Він мав дивну зовнішність, дивну зачіску, дивний одяг і дивне ім’я. В нього було якесь неправильне обличчя, здавалося, що навряд чи хтось вважає його привабливим, але Марці при одному погляді на це прекрасне лице хотілося зажмуритися. Він осліпляв. Те, що ця прекрасна квітка має південноамериканські корені, Марка відчула одразу ж, щойно вдихнула п’янкий духмяний аромат, який випромінювало його тіло й волосся. Він був невеликого зросту, не набагато вищий за Марку, мав довгі дреди, м’які, неохайні, з запахом кокосу та гірких бразильських  трав.
  Міхо являв собою просто квінтесенцію енергії, почуття та збудження. Все його єство випромінювало таку дозу магнетизму, таку потужну сексуальність, що в Марки пересихало в роті, коли він порушував її інтимну зону у двадцять сантиметрів, і витримати це було непростим завданням. Від одного погляду болотняно-жовтих очей хотілося зникнути, розчинитися у повітрі, стати жовтою водою, щоб одразу закипіти і перетворитися на пар від нестерпно високої температури цього погляду, або, ще гірше, від дотику, від якого вже хотілося кричати, плакати, роздирати на собі одяг та шкіру, рвати на собі волосся від скаженого збудження…
Спочатку Марка подумала, що тепер кожного дня буде шукати собі все нову небезпеку, щоб тільки бачити його. Але Міхо заспокоїв її. Сказав, що це пусте. Що він буде поруч тоді, коли вона цього дійсно потребує. І не треба лізти на рожон. І питати ні про що не треба. А їй і не хотілося. Вона була щасливою.
Коли його не було, Марка була спокійною – вона знала, що це означає. Він їй сьогодні не потрібен. Сьогодні вона проживе й сама. Таке було не часто, і вона розуміла, що це правильно – кожного дня їй неможна бачити його.
Іноді про неї пригадували друзі. Частіше за все – Міна, краща подружка.

- Марка! Ти що робиш?
- Та нічого. Чай п’ю.  А шо?
- А ввечері що будеш робити?
- Чай пити.
- Нє гоні. Приїзди до нас краще, ми пиво будемо пити. Покер розкинемо…
- Ні, впадло.
- Щось ти якась останнім часом не така. Що з тобою?
- Та нічо. Глюкі.

Ми не віримо в те, чого не бачили.
Марка не бачила такого ніколи. І не хотіла в це повірити. Але воно з’являлося знову і знову, і не повірити в його існування було важко.
Міхо дивився на неї з відображень запітнілих вікон трамваю та дзеркальних вітрин, подовгу сидів біля ліжка вночі і був, взагалі-то, незмінним супутником її самотності… Марці взагалі почало здаватися, що він і є самотність, та, саме та, якої вона так жадала… Тому що до цього самотність – це, здавалося, коли Марка ховалася від усіх, але ж все одно хтось був присутнім завжди, хоча б в думках, навіть в пустій темній кімнаті, з якої Марка виганяла навіть кота. Але зараз…
З’являвся Міхо. І вона розуміла, що потребує його. Тому він приходив.
Марка не могла більше ні про що думати – думка була лише одна. Що то – глюк? Звідки, якщо так? Вона ж нічого не вживає… Ну, алкоголь – в смішних дозах. Ну, курить… Тільки тютюн, хоч і з приторним ароматом. «Energy» - так написано на пачці. А на ціннику чомусь «пєрсік». Марка ж знала, що це був ароматизатор «крем-брюле»… Так чи інакше, навіть ці чудові тоненькі ароматні рожеві цигарки не могли створити ТАКИЙ ефект. Може, янгол-охоронець? Ніколи не чула, що янголи-охоронці кохаються зі своїми підопічними. І мають таку теплу шкіру.
 А потім ця нав’язлива думка зникла сама. Адже яка різниця? Чим би воно не було, воно з’явилося, і можна було тільки дякувати небесам. Бо Марка кохала це. І  відчувала його кохання. Іноді це навіть було досить правдоподібно. І чим більше часу він був поряд, тим легше було в цьому себе переконувати.
Міхо багато думав, мало їв, мало говорив, але завжди відповідав на запитання. Ще він, здавалось, мав не дуже багато думок щодо Марки. Одна з таких була про то, що вона ненавидить людство. З чого він то взяв – хтозна.

- Здається, якщо б у людей з’явилися крила, вони б навіть літати лінувалися. І продовжували б користуватися громадським транспортом, - Сказав він якось, коли вони сиділи на даху і дивились вниз, на широку об’їзну магістраль. 
- Точно. А ти говориш, це я ненавиджу всіх.
- Ненавидиш.

«Хай болять розбиті крила,
  Я тебе благаю, мила,
  Дихай…»

Марка добре розуміла, що він не любить її. Можливо навіть ненавидить. Це було нормально і зрозуміло, але його поведінка страшенно дратувала її, бо цього вже збагнути вона ніяк не могла. Вони бачились, як завжди, випадково, проводили бісову купу часу разом, зникаючи десь так далеко, що всі, хто їх знав починали обдзвонювати лікарні та морги. Шкода, що таких славних людей було мало. Ну то й біс з ними. Марка з Міхо ховалися від усіх, цілувалися і мовчали, годинами просто цілувалися і годинами просто мовчали. А наступного разу, коли Марка телефонувала йому (в нього був телефон, при чому майже весь час поза зоною. В Раю, чи що?) з проханням побачитись, він говорив «ні» так, ніби не хоче взагалі про неї знати. Скоріше за все, так і було. Принаймні іншої відповіді знайти було неможливо. Потім Міхо зазвичай з’являвся сам.
Їй було необхідно володіти ним. І вперше в житті вона не знала, як цього досягти, яким шляхом до нього підступитися, що казати і як поводитись, бо Міхо був аж занадто непередбачений. А Марці хотілося, щоб він залежав від неї, а не навпаки.

Останні дні Марка сиділа вдома, сама, із самими думками, яких вже вкотре намагалася позбутися безглуздим читанням португальської, яка нагадувала про його мову, вона намагалася знов взяти до рук гітару, вперше за останні кілька місяців, а втім хоч і виходило щось нове, все одно всюди, від усього тхнуло ним. Що б вона не робила, весь час відчувала його присутність.
Присутність…
Голос, запах, дотик…
Колір… Шкіри, очей, волосся, нігтів, зубів, штанів…
Треба було б знайти те місце у собі, де саме він оселився, взяти ножа й просто вирізати геть, але, здавалося, він панував просто всюди. Він нахабно зосередився в кожній без виключення частині Марчиного єства, у кожній клітинці її тіла, у кожному куточку її душі, у кожній з найвіддаленіших, неясних, розмитих думок… І що б вона не намагалася вдіяти, щоб якось відволіктися, нічого не виходило, а ставало тільки гірше. Це було як в деяких тренінгах для чаклунів-початківців: дається завдання думати і робити що завгодно, але ні в якому разі не думати, наприклад, про їжачків. І як не намагайся, ти весь час думаєш тільки про клятих їжачків!
 
Ввечері Марка сиділа на кухні Макса, полоскала в кухлі чайний пакетик «Грінфілд» і терпляче чекала, доки Макс нарешті доварить макарони.
- Блін, я все-таки не збагну ніяк. Ну чого ти сама попхаєшся в гори? Та ще й так далеко. Ну що ти там будеш робити?
- Не знаю. Приїду – там подивимось. Може, саламандр ловити буду.
- Краще метеликів. Мара, ти гониш.
- Сам такий.
- Ну добре, а де ти гроші візьмеш на дорогу?
- В тебе позичу, де ж ще.
Макс тільки зітхнув і покачав головою. Сперечатись було безглуздо. До того ж вечеря була готова.
- Макс, а де обіцяне пиво і покер?
- Пиво принесе Міна. Але вона ще на роботі. І покер буде тоді ж.
- О. Я їй подзвоню зараз.
- Нащо?
…
- Альо, Мін, слухай, візьми ще печива, коли пиво будеш купляти. Ага?
- ….
- Сама така. Дякую.


Зранку Марка зібрала речі. Здається все.
Чай, металева чашка, ложка.
Светр, шкарпетки.
Сигарети.
Паспорт.
Дві склянки квасолі.
Плеєр.
Ніж. Ліхтарик.
Повна фляга коньяку.
Книжка (нафіга?)
Намет-спальник-карімат.
Все.

Зупинка.
Маршрутка.
Поїзд.
Гори.
- Привіт.
- Привіт.

Ночі тут були теплі, душні, липкі, тягучі, як солодке жовте суфле. Як їхнє щастя. Вони просто блукали горами, не маючи ані мапи, ані мети, кохали одне одного і ні про що інше не думали. Кохали. Мовчки або голосно, щоб гори запам’ятали. Розривали на собі мокрий від поту одяг, дряпали свою гарячу шкіру, щоб легше було дихати, топилися в гарячих жовтих озерах, від чого не відчували полегшення. Міхо сміявся, від того сміху Марка ще більше пітніла та божеволіла. Тож Міхо був поруч і був наче палаюче сонце у її незграбних обіймах, вона дивувалася, чому на її шкірі не було червоних опіків від тих обіймів – пекло так страшенно, нестерпно і не в її силах було це припинити.

- А в Бразилії так само гаряче?
- Нє, по-іншому. Там взагалі все не так якось. Ти хіба не читала про неї?
- Тю, ну читала, і шо. Я ж не була ще.
- Тю, ну будеш.

Марка знала, що тут він її не покине.
Це був її план, і вона ледь не померла від щастя, коли він погодився поїхати з нею до гір.
 Тут він її не покине. Не піде, як завжди, поки вона спить. Не зникне, як часто бувало, коли він відходив на хвилину, а зникав на тиждень.
Тут такого не буде.
Тут небезпечно.
Якщо стрибнути вниз з цієї скали, можна не долетіти до низу, де бурлить тоненька річка. Помреш ще в польоті, від страху та радості польоту.
Марка була егоїстична. Вперше їй здалося, що вона нарешті знайшла спосіб володіти ним. І це давало відчуття спокою, ніби тепер все буде добре…
Марка подивилась на нього. Міхо лежав на траві, дивився в небо, яке, здавалося, було просто над головою – можна торкнутися, якщо простягнути руку. Але лінь було рухатись. Та й ще раптом опече. Він просто лежав і дивився, а в дредах його позаплутувались жовті травинки.
- Коли?
- Що коли?
- Ну, побачу?
- Що побачиш?
- Бля, та Бразилію, що! – Марка збагнула, що не тільки в неї мозок плавиться, і якось стало легше.
- А… Та коли хочеш. Я на тебе там чекатиму.

Отак думаєш, мрієш про щось все життя, як про щось нездійсненне, а тут на тобі – будеш. Побачиш. Чекатиму. Ось він, сенс життя, досягнуто, чи не так? Дивно. Марка мовчки продовжувала курити, іноді крапаючи з фляги у вогонь – богам. Такий вже звичай.
День помирав, важко зітхаючи, у тяжких муках, згораючи, ніби в пеклі, в жовтому небі десь за обрієм. І від цього стояв туман – навіть не туман, а сухий пар, і не стояв, а лежав, поглинаючи у себе все – гори, небо і голоси двох маленьких загублених людей. Дурних і щасливих.
Марка лягла на траву поруч. Його тіло парувало, він ледве дихав. Вона знала, що це, мабуть, останній день в горах, якщо вони, звичайно, встигнуть завтра спуститися вниз – за один день це здавалося маломожливим.
Вони перебували на вершині.

Ранок був схожим на смерть. Коли Марка прокинулась, вона не одразу змогла розтулити очі. Жовта густа спека давила з усіх боків. Потім Марка нарешті знайшла сили і піднялася. І довго ще отак сиділа, тупо дивлячись перед собою. Потім встала і підійшла до самого краю, туди, де внизу була безодня – кінця їй не було, її заповнював туман.
Його в тумані не було.
Але вона знала, що він не пішов так, як завжди. Він не міг.
Для неї це смерть, він знав це. І якщо б Міхо просто так пішов, поринув у жовтий туман, Марка померла б. не думаючи, стрибнула б з гори.
Він не просто так пішов. Він не зміг би жити з цим.
Він помер.
Ві сам стрибнув. І його поглинув жовтий туман. Марево.
Марка набрала повні груди густого і важкого повітря, заплющила очі і видихнула… Вона кричала його ім’я так довго і голосно, щоб ці гори запам’ятали його хоч ненадовго…

Марка ще трохи постояла, дивлячись у прірву… Потім вона запхала в наплічник залишки свого мотлоху, і пішла спускатися донизу. Додому.

- Що ти будеш робити, коли повернешся?
- А треба повертатися?
- Треба.
- Ага, ти тут повинен сказати, що в мене є своє життя, а в тебе своє…
- Та досить тобі. Дурний в тебе гумор.
- Ех… Не знаю, Міхо. Нічо я без тебе не буду робити. А ти?
- А я не повернуся.
- Це в тебе тупий гумор. Мені здається, що ти єдине, що було справжнього в моєму житті…
- Ти ж казала, що я глюк.
- Отож.
- А в мене крім тебе взагалі нічого не було.
- А аравани як же?

Чому все завжди закінчується на якійсь ідіотській фразі? Чому в житті не як у кіно? Могла ж сказати щось красиве… Ну, там, «ятебелюблюініколинезабуду…» Або ще жахливіше щось. Все ж не так тупо. Ну нічо. Скажу ще. Коли будемо смажити аравану на вогнищі з какао-дерева. І кохати одне одного під лагідним і легким небом, яке, на відміну від цього пекельного, високо над океаном. Океан буде підглядати за цим, а потім ми будемо їсти священну рибу з какао-бобами і дивитись, як він кохається з Амазонкою.

Але поки що я повернуся додому, наберу ванну води, виллю туди півсклянки твоїх сліз, ще частину в келих, туди ж трохи віскі, відвару з гірких бразильських трав і трохи менш гіркої, але також запашної бразильської кави – все, що від тебе залишилося. А на залишках сліз буду мішати тісто і харчуватися тільки цим священним хлібом. Залізу у ванну, вип’ю чарівний напій, і засну. Але не помру. Чому, знов-таки, все не як у кіно? Там би ти лишив мені окрім гарного прощання ще якійсь амулет, як всі завжди роблять… Зробив би зі свого дреда і каміння, наприклад. А так доведеться шукати тебе за запахом…
Або легше взяти з собою термометра.