Губи шепочуть молитву, як вірші.
Вірш, як молитва, тріпочеться, дише.
Віршами повниться лункими тиша.
Боляче – Боже, як! – змовчати більше.
Де ти, чаклунко моя мандрівнича?
Вітер-кохання скрадається ніччю,
Ранить вуста твої, пестить обличчя,
В темряві в спину дитиною кличе,
Жалить жалем твоє змучене серце…
Сяючий дощ опускається зверху.
Всі таємниці розкриті до денця,
Дзвонять ключами від раю і пекла,
Вітер, схопивши запрошення смерті,
Мчить його далі, на шмаття подерши.
Ясна доріжка лягла через море.
Зліва поблискують сльози і горе,
Щастя співаюче справа розлите,
Срібним серпанком все оповите,
Сходи здіймаються
полум’ям в небо…
Губи шепочуть молитву до Тебе.
Губи шепочуть молитву, як вiршi...
© Copyright: Борис Смыковский, 2013
Свидетельство о публикации №213021000886
Свидетельство о публикации №213021000886
Рецензии