Сл1пець

Я бачу світло, але не бачу вас, не бачу зелених дерев і дитячих посмішок. Я відчуваю денне світло і можу відрізнити день від ночі, але не можу прочитати відповідь на своє смс. Я не бачу, як дощ наповнює калюжі, як цвітуть каштани, як сльози радощі наповнюють очі – я сліпець. І це не страшно, я б ходив в філармонію слухав би мелодію скрипки або віолончелі, можливо я б насолоджувався звуком проїжджаючого трамваю, але і це неможливо – я глухий. Мабуть ви спитаєте, як далі жити? Таке ж саме питання я поставив собі, коли зрозумів, що більш не зможу отримувати, хоч якусь інформацію із зовні. Навіть зарядив пістолет. Притулив холодне дуло, почав писати записку. І зрозумів, що відчуваю холод та тепло, відчуваю дотик ніжних рук своє донечки, я відчуваю олівець та аркуш свого старого блокноту, я відчуваю любов… отже я живу. Тоді написав перший твір, посвітив його доньці. Зір і слух пропав в мене в тридцять три роки, я знаю, як заходить сонце та як виглядає місто в туман, пам’ятаю, як виглядають вулички та наш головний проспект. С того моменту, я наче сплю, в мене завжди ніч і завжди тихо. Розпізнаю все лише дотиком, з легкістю відрізняв ручку від олівця, мандарин від апельсина, проспект Пушкіна від проспекту Леніна. Так, я міг все розпізнавати, але я не міг отримувати ніяких даних від людей, я не міг контактувати із суспільством. Тоді я створив свій світ, який не виходив за межі моєї голови та блокноту. Я згадував, як отримував листівки, як вперше побачив кохану, як дивився ще в зовсім юні очі дочки… я плакав, але і посміхався. Я розумів, що більше не зможу почути просте «Алло» в трубці, але все рівно дзвонив, нагадував, що ще живий, не їм – собі. Вони й так мене провідували, приносили їжу та змінювали постіль, мабуть щось казали та тримали руку. Я був тягарем для них і задав немало страждань. Хоча знаю, що дочка любить мене таким, який я в неї є і навряд пробачила б собі мою смерть, особливо після моєї записки. Я часто писав їй листи, набирав на телефоні смс, вона відповідала, але я так і не знаю що. Згодом я переніс весь свій світ в блокнот, він був білим, а на малюнку була зображена Лелека – вільна, горда і не самотня пташка. Я вже не видержував своєї безкорисності, поніс блокнот в стару редакцію, сподівався, що вона все на тому ж самому місці. Блукав десь з годин десять, а то й дванадцять. Мені обов’язково щось казали, щось показували, скоріше це було: «старий, туди не можна», хоча може народ змінився і вони казали: «вам допомогти?», я навряд це взнаю. А ось те, що я дійшов до редакції – я точно знав. Я відав комусь в руки свій білий блокнот, а через півгодини вони взяли мою руку і провили її по столу. На ньому лежали сірники, вірніше із сірників було викладено слово: «прийнятий». Мене підняли і посадили за якийсь стіл, дали аркуш і олівець. Щось написав, на наступний день ще щось і так із дня в день. Я приходив за цей стіл і мене завжди чекав теплий та ароматний какао, я писав їм про те, що полюбляю цей напій. Вони навряд публікували те, що я писав, але я радів і жив тією думкою, що я комусь потрібен, що я не просто шматок м’яса, а повноцінний член суспільства. Нехай я не бачив того, що пишуть інші, нехай я не чув, що співають інші, але я знав, що те що я написав, читала вже не тільки моя дочка, а як мінімум ще та жінка у котрої дуже гарний парфум – саме вона заварювала мені какао, я це відчував. В моєму житі був сенс. І знаєте я не шкодую про своє життя, якщо б мені дали змогу щось змінити, я б залишив все на своїх місцях. Адже до випадку, я міг бачити і чути, але я бачив лише гроші і чув лише ділових партнерів. А саме зараз я почав цінити те, що в мене є… дочку, блокнот і цю жінку, яка заварює мені какао. Дякую, головне, що ви зі мною…

Дочка сліпця: «Це останній запис батька в його блокноті. Пройшло близько двох місяців після цього запису. Він сам не знав, що весь його блокнот був надрукований і вже не тільки в цій місцевій газеті. Він багатьом допоміг почати жити. А на його смс і листи, я завжди відповідала: «Я з тобою, па.»

(с) Сабіо Куєнта